Текст книги "Блакитне плесо"

Автор книги: Іван Багмут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

ЧОМУ СХОВАЛОСЯ КОРОПЕНЯ?

Мати пішла на ферму, як завжди, дуже рано і пожаліла розбудити Панька, а коли він прокинувся, то згадав не про домашнє завдання, а про ставок і коропеня.

«Як там воно? Чи живеньке?» – Він поклав сніданок у портфель і кинувся мерщій до школи.

Рідко коли Панько так поспішав туди, як сьогодні. Йому дуже хотілося швидше побачити коропеня і розповісти товаришам про те, як він його дістав. На жаль, на вулиці поділитися новиною було ні з ким: він наздоганяв або малюків з першого чи другого класу, або дівчат. Розповідати їм про коропа було зовсім не цікаво.

Тільки вже за містком він зіткнувся з своїм однокласником Миколою Квашею.

Панько трохи заздрив Миколиній вдачі. Панько, коли не знає урока, то так і скаже, що не знає, а потім виправдовується – голова боліла або мати кудись посилала… А Микола ніколи не признається, що не вивчив урока, і доти викручується і «плаває», поки, дивись, інколи і викрутиться.

Миколу в класі вважають здібним, але ледачим, бо в нього то п’ятірки, то трійки, а то й двійка… А щодо Панька – не відомо, здібний він чи не здібний, мало про нього говорять…

Перед Миколою Панькові особливо хотілось позадаватися.

– А я вчора дзеркальне коропеня до нашого акваріума приніс, – з робленою байдужістю сказав Панько.

Він навіть не сподівався, що ця звістка так зацікавить Миколу.

– Коропеня? Невже? Дзеркальне? – і не слухаючи відповіді, Микола почав планувати коропове майбутнє.– Ти знаєш?.. Коропи дуже швидко ростуть… Як же він житиме в акваріумі? Давай, знаєш що?.. Давай вдвох викопаємо коропеняті маленький ставочок! Правда! В шкільному дворі! Або ні, давай під містком! Це ж не важко! Ти розумієш… – аж захлинався Микола.

Панькові було дуже приємно, що Микола так захоплюється, і він розповів йому про розмови діда Книша і голови колгоспу. Це дало новий зліт Миколиним планам.

– А ти знаєш… Справді!.. Давай збудуємо ставок у балці! Це ж не важко! Тільки не загоном, а всією дружиною. Двісті піонерів! Це ж – сила!.. Ти знаєш… Купатися будемо! Плавати!

– І я ж кажу! Тільки насипати греблю…

– А ти знаєш!.. На човнах будемо кататися! А навколо ставка ліс посадимо!

– А в лісі зайці розплодяться!

– А на ставку дикі качки!

Микола і Панько мріяли з таким захопленням і так голосно, що навколо них незабаром зібралась ціла юрба малюків.

Біля самої школи хлопці наздогнали голову другого загону Грицька Чорновола. Його, безперечно, треба було загітувати на будівництво ставка, бо Гриць Чорновол це не звичайний голова ради загону. Ніхто з учнів, навіть сьомого класу, не міг так переконливо виступати з промовами на зборах, як Гриць Чорновол. Коли Гриць виступає проти якоїсь пропозиції, то можна з певністю сказати наперед, що цю пропозицію провалять. Зате, якщо Гриць захищав, то таку обов’язково приймали.

– Грицьку! – крикнув Панько, і разом з Миколою пустився бігом до Чорновола. – А ти знаєш, що є в нашому акваріумі?

Той почекав, коли хлопці порівнялися з ним, і спокійно сказав:

– Знаю. В акваріумі плаває дзеркальний короп, якого тобі дали колгоспники з «Зорі комунізму».

– Хто ж тобі сказав? – розчаровано промовив Панько, бо йому хотілося розповісти про це самому.

– Та хто б не сказав, – втрутився Микола, – хіба в цьому річ? Грицьку, ми хочемо будувати піонерський ставок. Давай…

– Хто це вам розбовкав уже? – стурбувався Гриць.

– Ніхто нам не бовкав. Ми самі вирішили. Нас двісті піонерів… Тільки сказати: давай збудуємо піонерський ставок!.. Ти ж розумієш…

– Ах, самі… – заспокоївся Гриць. – Ви краще менше патякайте про ставок, а сьогодні, якщо буде засідання ради дружини – приходьте.

Хлопців не зацікавило засідання.

– А чому не патякати? – здивувався Панько.

– Секрет, – зневажливо кинув Гриць і хотів швидше пройти вперед, але хлопці побігли за ним.

– Який секрет? Чому?.. А що?.. А як?

– А ви вмієте берегти таємниці? – усміхнувся Гриць.

– Питаєш! – одним голосом відповіли Микола і Панько.

– І я вмію їх берегти, – засміявся Гриць у вічі хлопцям. – Нікому не відкрию, навіть вам… – і він, почуваючи свою зверхність шостикласника перед п’ятикласниками, поважно пройшов вперед.

– Задавака! – здвигнув плечима Микола.

– Задавака! Дуже він нам потрібний! – в тон йому повторив Панько.

В школі Панько зразу ж кинувся до куточка живої природи. Там було вже повно учнів.

– Пропустіть! – гукнув він, і всі розступилися, даючи йому дорогу. – Ось він, мій короп! Я його в консервній банці аж від містка ніс!

Коропеня весело плавало по акваріуму, інколи спинялося і беззвучно рухало ротом, ковтаючи воду. Малесенькі ріденькі лусочки блищали на ньому, як дзеркальця.

– Можливо, що він у ставку плаватиме, – промовив Гриць, що теж підійшов до акваріума.

– Так я ж кажу – давайте збудуємо ставок! – зрадій Панько. – Це не важко. Пересипати балку греблею – от і ставок!

Еге ж! Не важко! – сказав хтось з учнів, але його ніхто не підтримав.

Одній людині важко, а як візьметься вся дружина, то не важко! – упевнено сказав Микола.

До куточка живої природи зайшов Степан Юрійович і оголосив:

– Сьогодні після уроків відбудеться засідання ради піонерської дружини з активом.

– А які питання? – пролунав голос.

– Важливі, – лаконічно відповів старший вожатий.

– Значить, погоджено? – радісно прошепотів до вчителя Гриць.

Степам Юрійович по-змовницькому кивнув йому головою і пішов до вчительської.

Пролунав дзвінок на перший урок. Тільки тепер Панька неприємно кольнула згадка, що домашнє завдання з російської мови не виконано. А коли Степан Юрійович увійшов у клас і, відкривши, журнал, став проглядати прізвища, Панько вже лаяв себе, що не вивчив урока. І що найприкріше! Адже, досить було якихось двадцять хвилин, щоб написати всі слова. Ну, хіба важко було їх написати? Панько тепер просто не розумів, як воно сталося, що він не приготував урока…

А очі в Степана Юрійовича опускалися по списку все нижче і нижче і, нарешті, спинилися аж у самому низу журнала, де стояло прізвище Чоломбитька. Потім учитель перевів погляд з журнала на клас і глянув на Панька. Панько не витримав погляду і нахилився.

– Чоломбитько, – сказав Степан Юрійович. – Іди до дошки.

Панько зітхнув і вийшов з-за парти.

– Зошит візьми, – нагадав вчитель.

Розкривши зошит, Степан Юрійович здивовано звів брови.

– Е-е… – сказав він, побачивши плями. – Та тут у тебе Чорне море з синіми хвилями…

Панько почервонів.

– Та ще й не всі слова написав, – ще більш незадоволеним голосом промовив Степан Юрійович. – Зовсім погано… Чому ти не виконав завдання?

– Не встиг, – відповів Панько, але так невпевнено, що і сам не повірив своїм словам.

– А-а… Не встиг… Що ж ти робив? Може, в тебе була якась дуже важлива справа?

У Панька зажевріла надія.

– Я, Степане Юрійовичу, по коропеня бігав, – сказав він.

Степан Юрійович враз похмурнів і враз подивився на хлопця. Панько став подібний до свого червоного галстука.

– Ти розумний хлопець, а говориш дурниці, – сказав вчитель.

– Я не знаю, як воно так вийшло, – сказав Панько розгублено.

Панько стояв, як на голках, відчуваючи на собі погляди сорока пар очей.

– Негарно, негарно виходить… – тяг Степан Юрійович. – Тобі відомий лозунг юних піонерів?

– Я на завтра все перепишу наново, – не підводячи очей від підлоги, промимрив Панько.

– От ти сказав, що тобі було ніколи? Ти бігав по коропеня?

По класу пройшов стриманий сміх.

– Дзеркальний короп для нашого акваріума – справжнє придбання. І за це тобі від усього нашого колективу велика подяка. – Степан Юрійович знову зробив паузу. – А за те, що ти не виконав завдання, я поставлю тобі двійку.

Хоч як неприємно було почути такий висновок, але те, що розмова, нарешті, кінчалася, підняло трохи настрій Панька. Та Степан Юрійович не наказував Панькові сідати на місце. Вчитель продовжував сумно дивитися на хлопця.

– Я мріяв розпочати з вами одну справу, а тепер… – він знизав плечима, – а тепер і не знаю…

В класі знявся гамір.

– Яка справа? Степане Юрійовичу, розкажіть! Що за справа, Скажіть!

– Тихо! – підняв руку вчитель. – На всі ваші запитання ви одержите відповідь на сьогоднішньому засіданні ради піонерської дружини, а зараз у нас урок російської мови. Чи не так?

– Так! – загув у відповідь клас.

А коли так, будемо продовжувати заняття. Ангеліна Гунь, до дошки!

Ангеліну називали в школі просто Аргунь, бо її ініціали разом з прізвищем складали назву цієї далекосхїдньої річки. Аргунь була дуже здібна, кирпатенька на вигляд, дівчинка. Хоч, правда, сказати кирпатенька було б замало, вона була добре таки кирпатенька, навіть більше – якось підкреслено кирпата. Але це не заважало їй бути страшенно симпатичною. Може, причиною тут були її очі, а не ніс? Та хто знає, чому одна кирпатенька дівчинка подобається всім, а інша, хоч і не така кирпата, а не подобається нікому…

Аргунь моторно вийшла з-за парти і сміливо подала зошит вчителеві. Вона дивилася Степанові Юрійовичу в вічі так прямо, що Панько аж відвернувся, щоб не бачити її курносого обличчя, яке говорило, що Аргунь знає урок відмінно.

Дійсно, Степан Юрійович поставив їй п’ятірку. Аргунь, вся сяючи, сіла на місце. Панько зиркнув на неї і ще дужче посмутнів. Все і завжди у цієї дівчинки було найкраще. Галстук палахкотів, як ні в кого, блузка завжди старанно випрасувана, зошити залишались чистими, хоч були списані до останньої сторінки…

А головне – очі. Вони були великі і лагідні, як у теляти. З тією тільки різницею, що очі в телят Панькові подобались, а очі Аргуні – не подобались, бо часто з лагідних ставали раптом насмішкуватими або суворими. Цю зміну у виразі очей Панько добре знав, бо Аргунь була головою ради піонерського загону номер три, тобто загону, де Панько був ланковим. От і зараз, повертаючись від дошки, вона глянула на Панька, і її очі перестали сяяти і набрали суворого виразу.

Степан Юрійович викликав ще кількох учнів, потім пояснив завдання на наступний урок. В коридорі дзенькнув раз дзвінок і замовк. Це сторож взяв його в руки і пішов до годинника. Потім у коридорі голосно і пронизливо задзеленчало, і учні з галасом висипали з класів.

В перерві до Панька підійшов Гриць і сказав:

– Ти обов’язково залишайся сьогодні на раду дружини. Будеш активістом… А потім підемо… – і, не кінчивши фрази, спитав: – Чого це ти такий сумний?

– Урока не вивчив…

– Уроки треба вчити! Так приходь. – І Гриць упевненою ходою покрокував геть.

В цю мить до Панька підбіг захеканий Микола Кваша.

– Панасе, іди швидше, подивись, що робиться з твоїм коропом! – крикнув він. і побіг назад до куточка живої природи.

– Що? Що з ним? – злякався Панько і кинувся навздогін за Миколою.

Біля акваріума, як і ранком, стояв цілий натовп. Всі притихли, побачивши Панька, та він цього не помітив. Микола окинув усіх хитрим поглядом і. почав:

– Я підійшов до акваріума після уроку і кажу коропеняті: «А твій Панько зараз двійку схопив!» Так воно як метнеться в кущик і сховалося там.

– Га-га-га! – зареготали всі, а Панько аж зблід від образи.

Коли б Панька хто вдарив, йому було б не так боляче, як від цього глузування. Та ще від кого? Від Миколи, з яким Панько збирався будувати ставок! Від нового друга і товариша!

А Микола дивився на Панька так простодушно, наче вірив у те, що зараз вигадав. І це було найдошкульніше.

СКЛАДНЕ ПИТАННЯ

Засідання ради піонерської дружини хотіли зробити в класі, але стільки набралося активу, що довелося перейти в садок,

Голова ради дружини Петро Горобець, низенький, присадкуватий хлопець з сьомого класу, відкрив засідання.

– У нас сьогодні на порядку денному не зовсім звичайне питання, – почав Петро. – Ми хочемо збудувати силами учнів ставок.

– Ура-а-а! – не стримав своєї радості Панько, і його вигук потонув у стоголосому гаморі хлопчиків і дівчаток.

– Тихше! – підвів руку голова. Голосу його ніхто не почув, але піднята рука вплинула, і галас ущух. – Слово має Степан Юрійович.

– У нашому колгоспі «Червоний промінь» є всі умови для створення не одного ставка, – почав старший піонервожатий, – але правління не має зараз змоги відірвати людей на будівництво, хоч спорудження ставків і стоїть у плані артілі. І от ми, піонерська дружина, зможемо допомогти колгоспові, збудувавши разом з комсомольцями і всіма учнями перший ставок. Чи так?

– Так! Так! – залунали голоси.

– Ми організуємо на ставку водну станцію. На те літо під час канікул плаватимемо на човнах у своєму ставку, будемо влаштовувати змагання, купатися, а взимку ставок буде величезним катком для наших ковзанярів. Ми посадимо навколо нашого ставка ліс. Дуби, тополі, верби вкриють голі схили балки, перетворять порожню балку на зелений, квітчастий оазис. Ми розведемо в ставку дзеркального коропа. Всі ви бачили цю рибу, один екземпляр якої подарував нам для нашого акваріума, наш вельмишановний товариш Чоломбитько, – доповідач знайшов очима Панька і усміхнувся, а «товариш Чоломбитько» потупив очі, правильно відчувши в словах вчителя не стільки похвалу, скільки нагадування про сьогоднішню двійку. – Отже, весною ставок наповниться водою, і ми пустимо в воду тисячі штук дзеркального коропа. А восени наш колгосп матиме тисячі кілограмів чудової риби. Ми, піонери, будемо доглядати коропів, будемо підгодовувати їх, стежити, щоб вони не хворіли, щомісяця будемо ловити по кілька штук і важити, щоб дізнатися, як вони ростуть…

– А як воно здохне? – пролунав тоненький голос.

Степан Юрійовий замовк, не розуміючи питання. Піонери зацитькали на хлопчика.

– Хто здохне? – спитав вчитель.

Сашко Вуркун встав і сказав:

– Коропеня. А як воно здохне, поки його важитимуть? Що тоді?

– Ми його в воді будемо важити… – почав вчитель.

– У воді? – не повірив Сашко. – У воді? – і засміявся. – Як же це? І терези поіржавіють…

– Вчитимеш фізику, тоді взнаєш, як важити у воді! – припинив Сашка голова засідання. – Сядь!

Але Степан Юрійович вважав, що Сашкові треба пояснити зараз; а не чекати того часу, коли першокласник вчитиме фізику. Степан Юрійович розповів, що важитимуть посудину з рибиною і з водою, а зваживши, рибу зараз же випустять у ставок, а посудину з водою, але вже без рибини, знову зважуть. Різниця у вазі і буде вагою рибини.

– Зрозуміло? – спитав вчитель Сашка і закінчив. – Ось така приблизно наша програма.

Першим вискочив Микола Кваша. Він завжди виступав першим і гаряче підтримував всяке нове починання. Правда, його гарячність і ентузіазм швидко випаровувались…

– Ми спорудимо ставок! – з запалом почав Кваша. – Справді! А чого ж! Я пропоную починати сьогодні ж! Щодня після уроків працювати до вечора! І ще я пропоную: будувати ставок не шкільний, а піонерський! Я за окремий піонерський ставок!

– Правильно! – крикнув Панько з місця, враз забувши про ранковий жарт Миколи. – Правильно! – повторив він ще раз і посунувся, щоб дати місце Миколі біля себе.

– Піонерський ставок! – заволала дітвора.

Степан Юрійович підвівся і суворо сказав:

– Що це таке? Де ви? На засіданні ради дружини чи на ярмарку?

Піонери притихли, і слово взяв голова ради дружини Петро.

– Пропозиція Кваші не серйозна, – сказав він. – Ставок – не іграшка. А що коли візьмемося, а не зробимо? Що тоді? Сором! Ми рискуємо честю дружини! Це не жарт! Братися за ставок треба всім разом – з комсомольцями, всією школою, та щоб і колгосп ще допомагав. А Квашу ви всі знаєте: поговорить, поговорить та й по всьому…

Він сів, і враз піднялися десятки рук.

– Слово має Чоломбитько, – оголосив Петро.

Панько рідко коли виступав на зборах, бо соромився і дуже хвилювався. Але зараз він ніби переродився і говорив так сміливо і невимушено, наче в коридорі під час перерви.

– Правильно виступав тут Микола Кваша! Чого там! Корній Корнійович казав, що на греблю треба тільки три тисячі кубометрів землі. А нас же двісті піонерів! Хіба важко насипати? Скільки кубометрів припаде на одного піонера? – він поставив запитання і замовк, щоб передихнути.

– А скільки? – засміялась Аргунь.

– Та скільки? – знизав плечима Панько.

– Ну, скільки? Скажи! – уїдливо допитувалась Аргунь під легенький смішок усіх зборів.

– Небагато, – нарешті знайшов вихід Панько.

Всі засміялися, а Кваша крикнув з місця:

– П’ятнадцять кубометрів!

– П’ятнадцять кубометрів, – весело повторив Панько. – Я ж казав, що небагато.

– І не мало! – сказав Петро.

– А де ж тут багато? – заперечив Панько. – Давайте рахувати. П’ятнадцять кубометрів насипати за три місяці. П'ятнадцять розділити на три – буде п’ять.

– Математик! – підморгнув Гриць до Петра.

– А скільки ж? – не зрозумів жарту Панько. – П’ять!

У місяці тридцять днів. П’ять розділити на тридцять, – він зашепотів губами. – П’ять розділити на тридцять… буде… буде…

– Скільки? – блиснула очима Аргунь, і її кирпочка засяяла.

– Та чого ти до мене присікалась? – розсердився Панько. – Скільки та скільки! П’ять розділити на тридцять буде п’ять тридцятих. Тепер скорочуємо на п’ять… Буде… буде… одна шоста. Так?

– Так! – гукнули всі.

– То що ж ви думаєте, я не викопаю за день одну шосту кубометра? – продовжував Панько – Я за день можу викопати яму на метр у глибину і на метр у широчину і в довжину. Цілий кубометр! Хто не викопає за день такої ями? А нам же кожному в шість разів менше треба!

Панькові розрахунки справили на піонерів велике враження, а Кваша аж підстрибнув від радості, що Панько так здорово виступив. Він обнімав Панька, наче дівчина, бо це ж тільки дівчата не можуть не обніматися одна з одною, коли радіють.

Всі виступали тепер тільки за те, щоб споруджувати ставок виключно піонерськими силами.

Але Степан Юрійович мовчав, і це дуже турбувало Панька. Не виступав і Гриць, а Аргунь тільки поглядала на старшого піонервожатого. Дівчинка зустрілася поглядом з Паньком, і він не побачив в її очах глузування. Мабуть, тому, – подумав Панько, – що я правильно розділив п’ять на тридцять, а може й тому, що й Аргунь за піонерський ставок.

– Хто ще хоче взяти слово? – спитав Петро, коли вже виступило понад десяток піонерів.

– Дайте мені,– поважно промовив Гриць, і вмить настала повна тиша.

Гриць почав не відразу. Він трохи помовчав, замислено дивлячись на стіл, потім підвів голову і оглянув збори, знову нахилився і, нарешті, підвів голову остаточно.

«Ну, й задавака!»– подумав Панько, спостерігаючи Гриця.

– Звичайно, – почав той, – цікаво було б збудувати ставок силами піонерів, але… Але, крім земляних робіт, потрібні і топографічні роботи, і теслярські, бо ставок повинен мати водоспуск. Зробити під греблею трубу для спуску води не так легко, тут потрібен майстер. Чоломбитько дав нам дуже переконливі розрахунки щодо ґрунту. Але шановний товариш Чоломбитько забув, що землю треба не тільки копати, а ще й носити, і носити не так близько… Взагалі, ставок значно складніша штука, ніж думають Чоломбитько і Кваша.

Панько глянув на Степана Юрійовича. Той, згоджуючись, кивав головою за кожною фразою Гриця.

– Я так думаю: ми будемо працювати разом з комсомольцями, але і комсомольці і піонери матимуть окремі ділянки роботи. Складемо договір на соцзмагання, – коли ми вийдемо на перше місце, – ставок називатиметься піонерським, а коли комсомольці, то… самі розумієте. І будемо працювати так, щоб ставок називався «Піонерським»!

Аргунь перша заляскала в долоні, а за нею і всі піонери. Навіть Панько і Микола не могли заперечити проти такої пропозиції. А Степан Юрійович замість того, щоб піднести руку, теж гаряче аплодував.

Секретар комсомольської організації, який прийшов у садок, коли виступав Гриць, попросив слова. Це був поважний і серйозний хлопець, якого в школі майже всі товариші називали повним йменням – Михайлом. Але Панько якось чув, як Михайлова мати називала сина Михайлушкою… Панькові і досі було чудно, що такого солідного хлопця можна називати Михайлушкою.

Михайло коротко позідомив присутніх, що комсомольці приймуть виклик піонерів.

Далі обрали комісію для огляду балки, щоб визначити місце для греблі. В комісію ввійшла вся рада дружини, викладач математики Аркадій Іванович, Степан Юрійович і, цього Панько аж ніяк не сподівався, обрали його, Панька Чоломбитька.

ПОХІД ДО БАЛКИ

Піонери спустилися в балку за селом, і галаслива юрба затопила яругу.

Панько як член комісії йшов попереду. Йому було трохи ніяково, бо він не звик до такого поважного товариства. Тому хлопчик весь час заклопотано поглядав в усі боки, щоб піонери бачили, що він не просто йде собі, а виконує громадський обов’язок – вибирає місце.

Балка то звужувалась, то розширювалась, і піонери раз у раз запитували Аркадія Івановича і Степана Юрійовича:

– Може, отут?

Але комісія не спинялась. Панько не звертав уваги на ці запитання, бо він шукав великої долини, такої, щоб вийшов величезний ставок.

Нарешті, коли пройшли вже з кілометр, трапилась величенька долинка, досить рівна і широка. Панько уявив ЇЇ заповненою водою. Це був би добрий ставок.

– Отут! – гукнули ззаду.

Панько поважно повів головою в один і в другий бік.

Комісія спинилась.

– Хм… – хмикнув Аркадій Іванович.

Всі замовкли, насторожено чекаючи, що скаже далі викладач математики. Але, крім «хм», Аркадій Іванович нічого говорити не збирався.

Гриць допитливо подивився в лице викладачеві і несміливо запропонував:

– Може, поставити тут позначку?

– Поставте прапорець на цьому місці,– погодився Степан Юрійович.

Петро взяв у одного і ланкових прапорець і встромив його в сиру землю. Комісія рушила далі.

Видолинок, на якому поставили позначку, наче воротами, замикався двома глинястими виступами, що, здавалося, сходилися майже докупи.

«Невже балка кінчилась? – подумав Панько, – а казали, що вона довга!»

Він метнувся вперед. Ні, балка тяглася далі. За глинястими воротами прослалася довжелезна долина, рівна і широка. Схили її, пологі внизу, що далі вгору ставали стрімкішими, а потім знову виположувалися і непомітно-переходили в колгоспне поле з зеленого озиминою. Панько схвильовано оглянувся назад.

– Тут! – гукнув він, і піонери, випередивши комісію, кинулись до нього.

Підійшли Степан Юрійович і Аркадій Іванович. Вони спинилися, уважно розглядаючи балку.

– Хм… – знову промовив Аркадій Іванович, але тепер для Панька було ясно, що означає це слово.

Дзвінкі голоси піонерів шумно підтримали Панька,

– Що ви скажете, Аркадію Івановичу, про оцю місцинку? – спитав Степан Юрійович з таким виразом у голосі, наче він сам викопав отакенну балку.

Всі притихли, чекаючи відповіді Аркадія Івановича, який скинув картуза і, задоволено озираючися навкруги, пригладжував своє спітніле сиве волосся.

В розмовах з учнями Аркадій Іванович найчастіше вживав два слова «хм» і «ну», але за кожним з них (особливо, коли воно промовлялося під час розв’язання учнем складної задачі) було стільки співчуття, кожне слово супроводжувалось такою усмішкою, що діти, здавалося, і любили Аркадія Івановича саме за його мовчазність.

Коли ж Аркадій Іванович говорив, то завжди піднесемо, зовсім не так, як інші. І це теж робило його якимсь особливим в очах учнів.

– Хм… – усміхнувся педагог, і піонери вкрили його «хм» голосними оплесками і вигуками ура.

– Що скажуть Інші члени комісії? – спитав Степан Юрійович піонерів, хоч Аркадій Іванович, крім свого, «хм», не сказав ще нічого.

Заперечень не було, і Гриць відповів за всіх, кивнувши на натовп:

– Тільки тут!

Піонери враз розсипались по балці. В сухому, побілілому від дощів бур’яні замигтіли червоні галстуки.

Комісія зібралася в тісний гурток.

– Знамените місце, – нарешті промовив Аркадій Іванович.

– Зараз нам треба зробити найнеобхіднішє, – почав Степан Юрійович, – перевірити ґрунт під греблю і на дні ставка. Зробити виміри майбутньої греблі, а також довжини і широчини балки. Так? – закінчив він, дивлячись на Панька.

– Так, – почервонів Панько.

Петро і ще декілька хлопців, що прийшли з лопатами, почали копати ямки, які Степан Юрійович називав шурфами. З десяток піонерів стояло біля кожного Копача, чекаючи черги, щоб узяти участь у дослідженні ґрунту майбутнього ставка.

Гриць з членами гуртка топографів взявся до вимірів.

Незабаром один з копачів, витираючи рясний піт, гукнув:

– Приймайте роботу!

Панько прибіг до шурфа, коли Степан Юрійович уже закінчував огляд.

– Прекрасно, – сказав вчитель, – глина на всій глибині шурфа. Саме добре.

– Глина? – розчаровано протяг Панько. – А піску не буде?..

– Пісок пропускає воду. Коли б під греблею був пісок, то це місце було б непридатне.

Оглянули решту шурфів, і скрізь була глеювата глина, вкрита невеличким шаром чорнозему.

Сонце припікало. Гостро пахла молода трава, що зеленіла серед сухих торішніх бур’янів. Десь високо в небі заливався жайворонок. У всіх був святковий настрій. Аркадій Іванович без кашкета, підставивши сиве волосся сонцю, з щасливим виглядом, ходив по балці, чекаючи, поки його «топографи» закінчать виміри.

Раптом з протилежного від греблі краю балки показався верхівець, що чвалом прямував до піонерів.

– Та це Володимир Семенович! – скрикнув Панько. – Агроном! На Білокопитому!

Тепер всі пізнали, що справді їхав агроном, він же і секретар партійної організації колгоспу товариш Берест.

Секретар парторганізації похвалив вибране місце:

– Я оце об’їхав всю балку, – сказав він. – А кращого від цього, мабуть, і немає…

– Довжина балки тисяча сто дванадцять метрів, а широчина в середньому двісті метрів, – сказав Гриць, що саме закінчив виміри.

– Та я бачу, що ставок гектарів на двадцять буде! – підтвердив Берест, – Море!

– Гребля довжиною усього п’ятдесят метрів, – доповідав далі Гриць.

– Грунт хороший, бажання працювати є, – вставив і своє слово старший піонервожатий. – Чого ж нам ще треба?

– Ну що ж, залишається тільки побажати вам успіху! – берест встав з коня і дивився на хлопців, шукаючи очима, кому б доручити його. Панько зрозумів Володимира Семеновича і взяв повід.

– Ага, це Панько, – впізнав його агроном. – Відведи коня до стайні, а я пройдуся, поговорю. Дідові Книшеві віддаси.

Панько засяяв від щастя.

– Я верхи поїду. Можна?

– Як не впадеш, то сідай.

Панько вмить був на коні, але поїхав не зразу. Йому хотілося почути, що говоритимуть про ставок дорослі.

– А гребля ж якої височини буде? Скільки землі треба? Коли будуть готові підрахунки? – питав секретар парторганізації.

Всі глянули на Аркадія Івановича, але він, як завжди, тільки хмикнув, виразно дивлячись на Гриця. Той наморщив лоба, схилив голову спочатку на один бік, потім на другий і, міркуючи, мовчав.

«Ну, й задавака ж!» – подумав Панько.

– Гадаю, за тиждень, – промовив, нарешті, Гриць. – Ми спочатку віміряємо ухил дна і залежно від цього будемо проектувати височину греблі. А від її височини залежатиме і ширина. Коли будемо мати ці дані, тоді обчислимо об’єм земляних робіт у кубометрах.

– Так, так, – погоджувався Берест, а Аркадій Іванович тільки кивав головою.

Панько з усього сказаного Грицем зрозумів тільки те, що до неділі робота на греблі не почнеться.

«Починали б зразу, а потім підраховували б, коли вже так треба», – подумав він, але вголос цього не сказав.

Сонце вже спускалося, потягло прохолодою. Піонери вирушили додому.

Панько виїхав наперед і під заздрісні погляди хлопців і дівчаток прогарцював перед ними на коні. Ненароком він зустрівся очима з Миколою.

«Дати йому поїздити верхи?» – спитав він сам себе. Потім зітхнув і від’їхав геть. Ні, на таку жертву він не був здатний…