Текст книги "Блакитне плесо"

Автор книги: Іван Багмут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

ЗДРАСТУЙ, СОНЦЕ!

Ще не доїжджаючи до греблі, Панько побачив, скільки води в ставку. Вся балка перетворилася на велике озеро. Спочатку Панько зрадів та зразу ж і злякався. Надто тривожні обличчя були в колгоспників, що поспішали до будівництва, надто метушилися люди на греблі. І було чого тривожитися: коли така сила води піде через греблю, то знесе її до канцура.

За ту годину, що Панько був у селі, гребля зовсім змінилася. Коли раніше вона була рівна, як битий шлях, то зараз просто не можна було впізнати. На тому боці, що від води, виросла вузька висока загата, яка і стримувала натиск води, а решта греблі стала нижча, бо землю забрали для цієї загати. Взагалі все було покопирсано, покопано, в ямах…

Колгоспники все кидали і кидали грунт на загату, беручи його тут же на греблі. Землі, що підвозили вагонетки, невистачало.

Панько віддав коня одному з підводчиків і кинувся на греблю. Вода була врівень з бровкою вузького насипу, що його тільки зараз створили комсомольці і колгоспники. Панько тепер зрозумів, чому з такою тривогою і так поспішно люди накидали землю на насип. Досить на хвилину припинити роботу, і вода хлине через верх.

Де-не-де вона вже заливає насип, але зараз же туди кидають кілька лопат ґрунту, топчуть його ногами, ще кидають, знову утоптують, і вода спиняється, відступає.

Вузька загата на краю греблі росте і росте. Вона росте не тільки вгору, а й вшир, бо людей все більшає і більшає, тепер є кому працювати, щоб зробити загату ширшою. Без угаву гуркотять вагонетки, додаючи нового ґрунту на греблю.

Панькові немає лопати, і хлопчик стає трамбувати землю.

Вода в ставку стоїть спокійна-спокійна і блищить на сонці. Панькові просто не віриться, що така тиха вода може зруйнувати греблю.

– Що воно гуде? – несподівано питає Панька огрядна тітка, що утоптує землю поряд з ним.

Панько якусь мить прислухається.

– Монах гуде, – каже він.

– Я тебе як людину питаю, – ображається тітка. – Підожди, я матері скажу. Чий ти? Ганнин?

– Монахом називають трубу, що під греблею, – пояснює він. – Це вода гуде.

Жінка якийсь час роздумує, ніби перевіряючи – правду каже Панько чи сміється, потім хитає головою:

– І таки дійсно, тиха вода греблі рве. Правду люди кажуть…

Панько на мить уявляє, як ревла б вода, коли б ішла не через монаха, а поверх греблі, і йому стає моторошно.

Один край греблі все підіймається і підіймається, а бурхливі ручаї, що текли з верхів’їв балки і по її схилах, спочатку стають спокійнішими, а потім і зовсім зникають. Тепер гребля вже не врівні з водою, а вища її майже на півметра. Правда, не на всю широчінь, а тільки з того краю, що від води.

Несподівано Панько помічає, що вузька мережка шумовиння біля берега відокремилася від води і застигла на схилі греблі. Піна лишилася вгорі, а вода опустилася на кілька сантиметрів вниз. Що б це означало? Не інакше як вода починає спадати! Треба негайно повідомити про це Степана Юрійовича.

Панько біжить на пагорок, де старший піонервожатий про щось гаряче розмовляє в гурті колгоспників. Пробираючись серед густого натовпу працюючих, Панько раптом спиляється, здригнувшись. Просто перед ним з лопатою в руках, спітнілий, в забейканих вище колін штанях, стоїть Микола Кваша.

Обидва хлопці, відсахнувшись мимоволі назад, дивляться один на одного не то злякано, не то здивовано. Потім Микола ніяковіє і винувато опускає очі. Панькові теж ніяково, і він теж винувато опускає очі. Вони стоять мовчки якусь хвилину.

– А вода вже не прибуває! – повідомляє Панько.

– Та невже!? – скрикує Микола, і очі йому враз починають сяяти радістю.

– Ходімо скажемо про це Степанові Юрійовичу! – пропонує Панько.

Коли вони вже наблизились до піонервожатого, Панько мимоволі рвучко робить крок назад. Степан Юрійович розмовляє з секретарем парторганізації та з головою колгоспу. А що, як Корній Корнійович не забув образливих слів?

– Куди ти? – хапає його за руку Микола,

В цей час Степан Юрійович помічає хлопців і, продовжуючи розмову, робить їм рукою знак почекати.

Панько стоїть нахилившись, боячись зустрінутися очима з головою колгоспу.

– А коли знову піде такий дот? Та навіть звичайний дощ? А як злива трапиться вночі? Що тоді? – питає піонервожатий Корнія Корнійовича.

– Та то можна встановити нічні чергування… То нічого… – спокійно відповідає голова колгоспу.

– Ні, я не згоден! Треба спустити всю воду з ставка, – гарячився старший піонервожатий. – І насип дуже вузький. Не вся ж гребля насипана. Дивись, промиє. Ні, не згоден!

– Та ви ж зрозумійте, – умовляє голова колгоспу, – стільки води! І для поливання було б! І для череди – готовий водопій! Вода – це ж золото!

– А чим би ви поливали і де б напували худобу, коли б школа не взялась робити ставок? – уїдливо питає Степан Юрійович.

Секретар парторганізації нахиляє обличчя, щоб Корній Корнійович не побачив його посмішки. Голова колгоспу хвилину мовчки дивиться на вчителя і раптом помічає Панька. Він уважно придивляється до нього, щось наче згадуючи, і враз голосно сміється:

– Винен! Ляпав вухами! Адже ж так ти казав? – звертається він до Панька.

Панько червоніє, а вчитель і агроном незрозуміло дивляться на голову колгоспу і на Панька.

– Хочуть випустити всю воду з ставка! Яка твоя думка? – питає він хлопця.

– Як випустити? А де ж ми будемо купатися? – збентежено говорить Панько.

– Ну, от бачите, – сміється Корній Корнійович, – і головний ініціатор ставка мене підтримує.

– Шкода випускати, – каже Володимир Семенович. – Таке багатство!

– Добре, – нарешті згоджується старший піонервожатий. – Але майте на увазі, як тільки барометр покаже «хмарно»– я спущу всю воду.

– А я теж у боргу не залишусь, – відповідає Корній Корнійович. – Дам майстрів і цегли на водоскид. Завтра ж дам.

– О, оце діло! – радіє Степан Юрійович.

– Давно б так, – кидає і Володимир Семенович.

Панькові не треба пояснювати, що таке водоскид. Це мурований рівчак збоку греблі, щоб через нього стікала зайва вода, коли ставок повний. Муровану канаву вода не розмиє, тоді можна бути спокійним за греблю.

Степан Юрійович, нарешті, помічає Миколу.

– Молодчина, Чоломбитько! – каже він. – Таки загітував Квашу! Молодчина! – і усміхається так підозріло, наче догадується, як Панько «агітував» Миколу.

* * *

…Аргунь відшукала Панька серед натовпу на греблі і відкликала його вбік.

– А я щось згадала! – сказала вона, дивлячись на Панька, і кирпочка їй і очі сяяли.

Панько почервонів, хоч здається за останній час він нічого не накоїв. «Може, що Миколу «агітував» та грудки на нього шпурляв? – подумав хлопчик. – Так вона ж про це не знає».

Він сердито глянув на Аргунь і тільки тепер роздивився, що її очі блищать не глузливою, а радісною усмішкою.

– Про що ж ти згадала? – заспокоївшись, спитав він.

– Ну, догадайся! Ти повинен догадатися! – і своєю усмішкою вона наче хотіла підштовхнути Панькову пам’ять. – Про що ти казав мені, коли почали будувати ставок?

«Ну, от, присікалась!» – хотів розсердитися Панько, але знову не зміг і спитав:

– Про що ж я тобі казав?

– А про сонце!

– Про сонце? – знову не зрозумів Панько.

– Невже й тепер не догадався? – і Аргунь пустотливим рухом скуйовдила йому чуприну. Раніш Панько цього не стерпів би, і Аргунь, безперечно, пожалкувала б, що припустилася такої вільності. Але зараз Панькові було навіть приємно, що Аргунь торкнулася його волосся, і він тільки промовив, почервонівши:

– Ну, от іще!..

– А про збір «Піонери зустрічають сонце»! Невже забув?

Панькове обличчя розпливлося в широку усмішку, і очі заблищали так само, як і в Аргуні.

– Правда! Завтра збір! – сказав він. – Наш загін зустрічає сонце на ставку.

– Я весь час думала про цей збір, – говорила Аргунь. – Ти тільки уяви собі, яка це буде краса! Ми зараз оголосимо про збір своєму загонові!

Вони стояли, взявшись за руки, і дивилися один на одного блискучими від радості очима.

Гриць, який випадково проходив повз них, спинився і, глузуючи, спитав:

– Чого ви витріщилися один на одного, як телята?

– А ти задавака, – відказав Панько. – Завтра ти побачиш, які ми телята!

– Побачиш, які ми телята! – зашарівшись, в тон Панькові промовила і Аргунь.

До них підійшов Кваша.

– Миколо! – схвильовано вигукнув Панько. – Завтра ми хочемо зібрати наш загін до схід сонця! Прийдеш на греблю до схід сонця?

– Та як би я не прийшов? – здивувався Микола і за своєю звичкою, захлинаючись, почав мріяти вголос. – Спочатку ми скупаємося, потім почнемо робити човни. Правда ж, зробимо човен!? Кожному загонові – човен! Цілий флот! Потім – змагання на човнах! Або ні, спочатку позмагаємось у плавбі так, а потім – на човнах! Цікаво ж? Правда?

– А знаєш, що ми завтра спочатку зробимо?

– Що? – зацікавився Микола,

– Ми привітаємо сонце! Ти знаєш, що нема нічого кращого, як та хвилина ранку, коли сходить сонце? – повторив він слова Аркадія Івановича. – І ми всі разом гукнемо: «Здрастуй, сонце!»

– Здрастуй, сонце? – не розуміючи, сам до себе тихо повторив Микола, потім очі йому заблищали, і він захоплено вигукнув – Здрастуй, сонце! Так! Здрастуй, сонце! Це здорово!

– А сонце кине нам у відповідь ласкавий, ласкавий промінь, – мрійно промовила Аргунь.

І саме в цю мить сонце вийшло з-за хмар і відбилося тисячами блискіток у шкільному ставку.