Текст книги "Блакитне плесо"

Автор книги: Іван Багмут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

ЛАНЬКО ПОЧУВАЄ СЕБЕ ХАЗЯЇНОМ

Коли Панько прийшов додому, мати вже повернулася з роботи.

– Ну, як у вас діла? – поважно промовив Панько, розраховуючи на те, що мати відразу ж спитає його про справи на будівництві ставка.

Але мати не вгадала його потаємної думки і почала розповідати про «Принцесу», про «Красуню», про телят, про пашу. Тільки коли вона сказала, що колодязь на пастівнику ще не викопаний і доводиться далеко ганяти телят до води, Панько її перебив:

– Далеко вода! – сказав він здивовано. – А ми сьогодні викопали аж дві криниці,– і після цього вже не дав матері вимовити й слова, розповідаючи про греблю, про криниці, про вузькоколійку. Він розповідав, перестрибуючи з одного питання на інше, намагаючись сказати про все разом, і мати, слухаючи, лагідно кивала головою йому у відповідь.

– Ти ж стомився, бідолашний, – сказала вона.

– Аж ніяк! І спати не хочеться!

Та після вечері він тільки ліг і враз заснув, як убитий.

Панько прокинувся разом з матір’ю на світанку. Радісне чекання роботи на вагонетках прогнало ранкову сонливість, і хлопчик вийшов з хати разом з матір’ю. Так само, як і вчора, голосно співали солов’ї, повітря було прозоре і чисте.

Хоч до семи годин було ще далеко, але Панько не міг усидіти дома. Йому все чомусь здавалось, що сьогодні свято, хоч календар доводив, що сьогодні була звичайна середа! І тільки коли він згадував, що незабаром його загін почне возити вагонетками грунт на греблю, тоді розумів, чому в нього такий піднесений настрій.

Панько прийшов на греблю. Він оглянув залізницю, помацав холодну сталь на вагонетках, змокрілу від ранкової роси, обдивився криниці. Вода в них була прозора, аж виднілося, як виграє струм на дні.

В криниці свого загону Панько побачив велику жабу, що, витягши криві ноги, притулилася головою до берега:

– От чортяка! – вилаявся хлопчик і викинув її з криниці. Потім уважно придивився, чи немає в ній більше жаб, і повернувся знову до греблі.

Ще вчора говорили про договір на содзмагання. Договір підписати не штука, але як добитися того, щоб зробити більше, ніж загін номер два? Там хлопці старші. Значить, вони можуть більше накидати, ніж піонери з третього загону. Головне – накидати грунт у вагонетки. Від цього залежить усе.

«Ага, – зрадів Панько, спіймавши щасливу думку. – Треба вибрати сильніших хлопців і поставити їх на вагонетки, а решта хлопців та дівчата нехай рівняють і трамбують ґрунт».

Він перебрав у пам’яті, хто з хлопців дужчий, і так замислився, що й не побачив, як до греблі під’їхав на Білокопитому Володимир Семенович.

– Доброго ранку! – привітався секретар партійної організації.

– Здрастуйте, – схопився на ноги Панько.

– Що так рано?

Панько не знав, що відповісти. Висловити все, що було в нього на серці, що хвилювало його і примусило на світанку йти до балки – це було надто складно. Він мовчки дивився в вічі агрономові.

– Що ти тут робиш? – лагідно промовив Володимир Семенович.

– Думаю, – відповів Панько.

– Про що ж ти думаєш? – усміхнувся Володимир Семенович.

– Про роботу, – Панько зітхнув.

– Ну, і що ж ти надумав?

Панько сказав про те, як він запропонує розставити піонерів.

– Добре, це дуже добре, – похвалив його Володимир Семенович.

Раптом у Панька блиснула нова думка – виходити на роботу не о сьомій, а о четвертій ранку. Він уже був розкрив рот, щоб сказати про це секретарю парторганізації, але втримався. Адже спочатку треба поговорити про це з піонерами. Може, вони ще й не згодяться…

Володимир Семенович розпитав про вчорашню роботу, потім оглянув з Паньком криниці, покуштував, яка в них вода і, пообіцявши приїхати пізніше, вирушив на поля.

Сонце вже зійшло. Панько повернувся на греблю і сів, підставивши обличчя під гарячі промені сонця. Кілька хвилин він сидів нерухомо, відчуваючи невимовну насолоду від тепла.

– А Панько вже тут! – несподівано пролунав ззаду голос Аргуні.

Він озирнувся. Аргунь усміхалася, і її кирпочка, здавалось, теж усміхалась. Разом з нею підходили до греблі Гриць, Петро, майстер, Степан Юрійович, Аркадій Іванович, керівники загонів, комсомольці.

Рання пташка, – задоволено промовив Степан Юрійович на Панькове привітання. – Молодчина!

– Панас Чоломбитько, – сказав Аркадій Іванович, – прийшов перший на роботу і за це дістав високу нагороду: він зустрів сонце! А що є кращого, як та хвилина, коли сходить сонце? Правда, товаришу Чоломбитько?

– Правда, – засоромився «товариш» Чоломбитько.

Степан Юрійович запропонував виділяти щодня в кожному загоні чергову ланку, бо на будівництві трапляється багато непередбаченої роботи: треба піти до кузні, щось принести для вузькоколійки, допомогти куховарці, яку з сьогоднішнього дня надсилатиме сюди правління колгоспу, наносити води з криниці, щоб копачі не бігали щоразу за двісті-триста метрів напитися, записати, що робив той чи інший загін.

Всі присутні погодились з Степаном Юрійовичем і призначили на сьогодні чергувати першу ланку першого загону. Потім було оголошено завдання третьому і четвертому загонам: укласти дев’яносто вагонеток грунту.

– Вчора за півдня комсомольці дали п’ятдесят чотири вагонетки, але сьогодні працюють піонери, і завдання зменшується, – пояснив старший піонервожатий.

Панько спочатку не збирався говорити про те, як він хоче розставити копачів, але передумав. Адже, коли і інші загони більше привезуть грунту, то швидше закінчена буде і вся гребля.

– Ми як постараємось, то вивеземо і по п’ятдесят чотири вагонетки, – сказав він. – Ми…

– Як постараєтесь, тоді й хвалитимитесь, – глузливо промовив Гриць і глянув на Панька зверху вниз.

Панько почервонів і замовк.

– Кажи, Чоломбитько, кажи, як ти думаєш перевиконати завдання, – підтримав його Степан Юрійович.

– Ми поставимо накидати грунт у вагонетки найдужчих хлопців з наших загонів, а дівчата та хто слабіший трамбуватимуть землю, – сказав Панько і зиркнув на «задаваку».

– Голова! – схвально промовив Аркадій Іванович. – От що значить зустрінути сонце на роботі!

– Голова! – в тон йому промовив, усміхнувшись, майстер вузькоколійки.

Коли скінчилася нарада, Панько сказав Аргуні:

– Знаєш, що я надумав? Давай завтра вийдемо нашим загоном о четвертій ранку. Скільки тоді зробить наш загін!

Але Аргунь не погодилась. О четвертій – дуже рано. А що, коли частина піонерів не вийде? Це ж може зірвати роботу всього загону? Правда?

– А ми скажемо: завтра наш загін збирається на ставку зустрічати сонце! Розумієш, зустрічати сонце! Хто ж відмовиться?

Дівчинка мрійно кивнула та все ж не погодилась:

– Треба поговорити на раді загону. Як ти думаєш?

Раніше Аргунь ніколи не питалася, що думає Панько. Вона просто наказувала йому. Він наморщив лоба, надув губи, щоб зробити вигляд, ніби він думає, і сказав поважно:

– Так-то так. Треба порадитись…

Та через мить від його поважності не лишилося й сліду. Він побачив, що комсомольці везуть дерево, і кинувся був до підвід, але враз круто повернув назад і сховався в натовпі. Попереду возів з лісом їхав на лінійці Корній Корнійович. Після того як Панько необережно передав слова колгоспника з «Зорі» про те, що Корній Корнійович «ляпає вухами», хлопець боявся показуватися голові колгоспу на очі…

Поки комсомольці вивантажували дошки, обаполи, кругляк, Корній Корнійович заклопотано оглянув середину греблі, де Аркадій Іванович з Грицем щось виміряли і забивали нові кілочки, а четверо комсомольців з лопатами в руках стояли, чекаючи, коли будуть закінчені виміри. Незабаром вони почали розкопувати грунт, що вчора з таким трудом і так старанно утрамбовували піонери. Панько витріщив очі.

– Що ви робите?! Навіщо? – крикнув у розпачі голова ради, загону номер п’ять. – Степане Юрійовичу! Вони греблю розкопують!

– Не турбуйся, – заспокоїв піонера вожатий. – Грунт розривають для труби. З ставка ж інколи доведеться спускат и воду, от для цього і зробимо трубу, або як її називають «монаха». Хіба забув, як було в проекті? І рибу легше буде ловити Восени спустимо воду з ставка і виловимо коропів. А інакше як же ти виловиш рибу? Ставок же буде великий!

Тимчасом прийшла ще одна підвода і привезла палатку, її швидко нап’яли комсомольці і на вході прибили дощечку з написом:

ШТАБ БУДІВНИЦТВА ШКІЛЬНОГО СТАВКА

Почали підходити піонери, і балка наповнювалась галасом, сміхом. Рівно о сьомій, коли всі вже зібралися, дружина вишикувалась. Голови рад загонів здавали рапорти, і Панько радів, піонери всі, як один, з’явилися на роботу.

Кожен загін покрокував на своє місце до греблі. Задзвеніли лопати, з гуркотом падала земля у вагонетки, дзвеніли сокири, шкварчали пилки, і, покриваючи шум будівництва, лунав дзвінкий сміх і галас піонерів, що розсипалися по всій греблі.

– Оце справді робота дзвенить, – усміхнувся агроном до голови колгоспу.

– А дерево ж яке! – думаючи про своє, відповів Корній Корнійович. – Для корівника держав! Ех, ну, нехай! – і махнувши рукою, пішов до своєї лінійки.

Панько, який працював, ховаючись від погляду голови колгоспу, тільки тепер, коли Корній Корнійович поїхав, полегшено зітхнув і відчув справжню насолоду від роботи. Він розправився на весь свій зріст і кидав, кидав землю.

Піонери працювали з захопленням, і хоч після перерви на сніданок ентузіазм трохи був спав, але бажання не відстати від комсомольців надавало наснаги. По обіді працювати здалося спочатку ще важче, та потім, коли хлопці розім’ялись, справа пішла краще. Правда, десь зник Микола Кваша, мабуть, знову пішов «шукати воду», але навіть це не зіпсувало Панькові настрою. Надто багато було радості, коли по закінченні робочого дня виявилося, що обидва загони – і номер три і номер чотири – виконали денне завдання і не відстали від комсомольців.

ПАНЬКО-ВИНАХІДНИК

Минув тиждень в напруженій праці. Випало, нарешті, чергування на будівництві Паньковій ланці. До обіду ланка зробила сонячний годинник і поставила цифри до XII. Панько збирався докінчити циферблат після обіду, коли його викликав до штабу Степан Юрійович.

– Ага, Чоломбитько, – сказав старший піонервожатий, коли Панько ввійшов до палатки, – Я довіряю тобі налагодити облік роботи в загоні.

Панько не зовсім розумів, що таке облік, але оскільки Степан Юрійович сказав, що довіряє йому, хлопець на знак згоди кивнув головою,

– Ти зараз складеш список загону, а в кінці дня проставиш хто був, а хто не був на роботі.

Панько сів до столу, де вже писали списки піонери з. інших загонів. Він старанно вивів перше прізвище – «Артюшенко Іван» і також старанно друге – «Буряк Сергій», Потім, розміркувавши, що в спискові головне не краса, а зміст, швидко докінчив його. Останні прізвища були написані так-сяк, а в його власному прізвищі літери стирчали яка куди.

«Нічого», – подумав Панько і подав список Степану Юрійовичу, що ввійшов до палатки.

Старший піонервожатий взяв список і скривився.

– Зате правильно, – вгадуючи, чому скривився вчитель, поспішив виправдатися хлопець.

– Значить, ти й сам бачиш, що погано написав? – усміхнувся Степан Юрійович і допитливо подивився Панькові у вічі. Ніхто з педагогів не міг так точно вгадати думку учня, як Степан Юрійович, і Панько, кілька разів переконавшися в цьому, навіть не пробував говорити йому неправду.

Тепер, відчуваючи на собі допитливий погляд старшого піонервожатого, Панько намагався відгадати, яке стягнення накладе на нього Степан Юрійович. «Примусить переписати», – вирішив Панько і промовив:

– Завтра я перепишу краще. І завтра ж треба переписувати цей список?

– І завтра… – продовжуючи усміхатися, сказав вчитель.

«Чому він усміхається? Не інакше, накаже-таки переписати список зараз», – подумав Панько і сумно зітхнув.

– Ні,– засміявся вчитель, – зараз я тебе не заставлятиму переписувати.

Панько оторопів, почувши, що вчитель висловив уголос його потаємну думку, і навіть роззявив рот, здивовано дивлячись на Степана Юрійовича. А секрет «бачити учня наскрізь» був дуже простий: Степан Юрійович намагався уявити, що він відчував би, що подумав би чи зробив, будучи сам на місці учня. І він майже ніколи не помилявся в своїх припущеннях.

– Але завтра ти вже постараєшся… – додав вожатий.

– Постараюсь, постараюсь! – з готовністю повторив Панько і, щоб покінчити з неприємною розмовою, повідомив:

– Степане Юрійовичу, а Кваші знову немає. Зранку був, а тепер немає.

– Де ж він? – стурбувався старший вожатий.

– Хлопці бачили, що пішов у село.

– Може, захворів?

Панько знизав плечима.

– Зайди до нього додому. Довідайся, що з ним, – наказав учитель.

– Добре, – промовив Панько і пішов на греблю позначити в списку, хто не вийшов сьогодні на роботу. Виявилося, що, крім Миколи, пішли вдень ще й Семен Бережний, І Костя Чаговець, і Катя Пісоцька, та зовсім не виходили сьогодні на роботу двоє. Аж семи піонерів немає з загону номер три.

Панько затривожився. Чому їх немає? Він підійшов до дівчинки, що складала списки загону номер чотири. Тут було відсутніх ще більше – дванадцять хлопчиків і дівчаток не вийшли на роботу. В загоні номер два не дораховувались восьми.

Раптом Панько з усією гостротою відчув, що його улюблена, його вимріяна справа під загрозою. Тануть загони будівників. Багато піонерів уже не виходить на роботу. А що, коли всі перестануть ходити? А що, коли за піонерами і комсомольці кинуть будівництво? І не буде на цій балці чудового ставка з коропами, з лататтям, з розлогими вербами на берегах, з чудовою гучною назвою «Піонерський», і лишиться тільки низенька загата з глини замість греблі як пам’ять про невимовну ганьбу.

«Микола першим утік з роботи і потяг за собою інших. Він перший почав ламати те, що будували піонери!»

В що мить Панько так ненавидів Миколу, що коли б той нагодився зараз, побив би його.

«Еге ж, захворів! – промовив він сам до себе, повторюючи слова Степана Юрійовича. – Захворів! Дезертир» ось хто він!»

Ні, Панько не піде до нього. Нехай голова загону з вожатим приведуть його на раду загону, на суд, щоб усі побачили, хто такий Кваша, щоб усі крикнули йому у вічі: «Дезертир!»

Другого дня настрій значно підупав не лише в Панька, а й у Аргуні, і в Петра, і в Грицька. Та й Степан Юрійович і Аркадій Іванович лише удавали, що нічого не сталося, справді ж були стурбовані. Адже піонерські загони зовсім поріділи. З загону номер три прийшло тільки двадцятеро з сорока піонерів, з загону номер два – ще менше. Кожен загін не долічувався принаймні половини. І хоч тепер на греблі було вільніше, бо ніхто нікому не заважав, робота йшла в’яло.

– Мабуть, ми не збудуємо ставка… – зітхнув один з піонерів-малюків. – Всім уже обридло працювати.

– Обридло? А вчитися в школі теж обридає, а вчаться ж! Бо треба! – заперечив Панько, із злістю б’ючи лопатою в тверду жовту глину. – От як викличемо дезертирів на раду дружини, то буде їм!

Панько з новою силою копав землю, а з думки не виходив Микола. Це йому першому обридло працювати на греблі. Він перший почав балачки: «Нецікаво та нецікаво…» Дезертир!

Степан Юрійович, Аркадій Іванович і Михайлушка, які спочатку стурбовано оглядали роботи на греблі (Панько помітив їхню стурбованість), пішли аж на протилежний край балки і довго ходили там, енергійно розмахуючи руками і раз у раз раптом спиняючись. Повернулися вони до греблі ще дужче заклопотаними.

Під час обідньої перерви Степан Юрійович підійшов до Панька і спитав:

– Ну, що ж, ти ходив до Кваші?

– Я сьогодні піду, – зразу ж почав з виправдування Панько.

Степан Юрійович проти своєї звички не посміхнувся, а розсердився:

– Я тебе питаю не про сьогодні, а про вчора. Недостой-но хлопця крутити з відповіддю, треба мати мужність відповідати прямо.

– Не ходив, – почервонів Панько.

– Чому?

– Він мені тепер не товариш. Нехай піде до нього рада загону та приведе його як дезертира.

Степан Юрійович, нарешті, усміхнувся.

– Я поділяю твої почуття, – сказав він, і хоч Панько не зовсім зрозумів, що означають слова «поділяю почуття», але відчув, що Степан Юрійович з ним у якійсь мірі згоден. – Та не завжди треба піддаватися своєму настрою. А нам зараз конче необхідно з’ясувати причину, чому Кваша пішов з будівництва. Адже тільки знайшовши причину, хвороби, можна лікувати її.

– Ви думаєте, він хворий? – саркастично засміявся Панько, надто прямолінійно зрозумівши слова старшого піонервожатого.

Степан Юрійович зітхнув:

– Словом, Чоломбитько, сьогодні піди до Кваші і довідайся, чому він не ходить на роботу.

Панько кивнув головою:

– А списки писати?

– Звичайно, – байдуже кинув вчитель і попрямував до Аркадія Івановича та Михайлушки, що, розмахуючи руками, про щось сперечалися оддалік від греблі.

Панько пішов до палатки і сів до столу. Як і вчора, він старанно написав перші два прізвища, потім сяк-так вивів третє, а на четвертому замислився: «Прізвища пишу, а самих людей – немає». І так йому раптом стало нудно писати, що він навіть ручку, поклав.

«Воловиченко Катерина, – прочитав він чергове прізвище і, щоб якось відтягти писання, перелічив літери в прізвищі і йменні.– Дев’ятнадцять літер! Згоріло б тобі! Не могли вигадати коротшого прізвища!» – подумав він з неприязню.

Раптом він почув на греблі галас:

– Хом’як! Хом’як!

Панька як вітром змело. Він вибіг з палатки і побачив натовп на косогорі, де накидали землю у вагонетки, Піонери, залишивши трамбовки і лопати, бігли до вагонеток,

– Не вбивайте! Не вбивайте його! – закричав Панько, підбігаючи до натовпу. Розштовхуючи хлопців, він протиснувся крізь гущу і побачив хом’яка, якого придавив до землі лопатою Петро.

Звірок шкірив жовті зуби і намагався вирватися, але Петро міцно давив його до землі.

– У клітку його! – сказав Панько. – Я зараз побіжу до школи і принесу клітку.

– А я його отак триматиму дві години? – засміявся. Петро.

– Ми його поки що вкинемо в цеберку і накриємо дошкою, – подала думку Аргунь.

– У цеберку його! Правильно! – загули піонери, а Аргунь метнулась до кухні і принесла цеберку та обрубок дошки.

– Ну, бери ж його! Чого ж ти стоїш? – усміхнувся Петро до Панька.

– А як він укусить? – несміливо промовив той. – Може б, спочатку прив’язати його за ногу ниткою?..

Почали шукати нитки, але нитки ні в кого не було. Петро

вже сердився: або беріть хом’яка, або він його вб’є. Що ж, ми прийшли сюди ставок копати чи хом’яків ловити?..

– Як би рукавиця була… – промовив хтось з піонерів.

– О! В коваля є рукавиці! – зрадів Панько. – Я зараз принесу! – і прожогом кинувся до похідного горна, що стояло за палаткою. Та коваль, зацікавившись галасом, уже сам ішов назустріч.

– Там хом’яка спіймали, – сказав Панько. – Я візьму у вас рукавицю, щоб укинути його в цеберку. Можна взяти рукавицю?

– Бери, – погодився коваль і підійшов до натовпу.

Піонери один поперед одного розповідали йому, яким способом надумали вони вкинути хом’яка в цеберку, щоб таким чином доставити його до школи, в куточок живої природи.

– То чому ж ви його не берете? – спитав коваль. – Ех, ви, герої! – і, нахилившись, він схопив хом’яка голою рукою за в’язи, потім, не поспішаючи, взяв дошку і, вкинувши звірка у відро, міцно закрив його там.

Від несподіванки піонери спочатку тільки охнули, потім хвилину мовчали, з неприхованою пошаною дивлячись на коваля і, нарешті, знявся звичайний в таких випадках галас, в якому можна було ясно розібрати, що кожен з них зробив би те саме, якби…

Коли Панько прийшов з рукавицею, його зустріли реготом, а коваль узяв у нього рукавицю і дав йому цеберку з хом’яком.

– Як же ви його взяли? – здивувався хлопчик.

– А отак, – засміявся коваль і, легенько потиснувши Панька за носа, пішов до свого горна.

Але Панько не образився. Він схопив цеберку і поніс її до палатки. Треба було б зараз бігти до школи по клітку та ні в кого було спитати дозволу: Степан Юрійович, коли ловили хом’яка, був аж на протилежному краю балки. Він тепер поспішав до палатки, очевидно, стурбований метушнею і припиненням роботи на греблі. Панько сів до столу і взяв був ручку, але хом’як торохтів у цеберці, і писати аж ніяк не хотілося.

Хлопець хвилину покрутився за столом і, не витерпівши, побіг назустріч Степану Юрійовичу, що вже підходив до греблі.

Раптом біля вагонеток знову знявся галас:

– Гніздо! Гніздо!

Панько метнувся до вагонеток. Там уже знову збирався натовп.

Всі тиснулися до укоса, з якого копали ґрунт, і Панько зміг побачити гніздо тільки тому, що він прийшов разом з Степаном Юрійовичем та Аркадієм Івановичем: всі розступились перед учителем.

Нора в укосі, з якої вискочив хом’як, розширялася в невелику печерку, і в ній лежало гніздо, в якому ворушилося шестеро маленьких хом’яченят.

– Цікаво, – сказав Степан Юрійович, – коли б спіймати хом’яка, ми могли б збагатити наш куточок живої природи.

– Хом’як уже є! – скрикнув Панько. – У цеберці торохтить! Степане Юрійовичу; я побіжу до школи по клітку!

– Ти тут потрібен, – сказав старший піонервожатий і виразно подивився на хлопця.

Панько зрозумів погляді, похнюпившись, попрямував від вагонеток, з заздрістю прислухаючись до вигуків піонерів біля гнізда з хом’яченятами. В палатці він, насамперед, обслідував цеберку з хом’яком і, переконавшись, що полонений живий, сів до столу.

Незабаром до палатки зайшов і Степан Юрійович з піонерами, що несли гніздо з хом’яченятами. Вчитель одразу ж поцікавився списком. Там стояло тільки чотири прізвища, і Степан Юрійович похмурнів.

– Степане Юрійовичу, а що, коли в цеберці не хом’ячиха, а хом’як? – промовив Панько, відчуваючи, як краска заливає йому обличчя. – Чи зможе він виховати своїх дітей?

Мабуть, так виховає, як ти написав список, – незадоволено промовив вожатий і наказав двом дівчаткам піти до школи і принести клітку. – А ти закінчуй своє доручення. Це піонерське доручення! – додав він і вийшов з палатки.

Панько мовчки почав писати.

За Воловиченко ішли короткі прізвища Вуж і Гунь. Хлопець швидко з ними справився і спинився перед Добродібровським. «Тобі б воно згоріло! – повторив він улюблений вираз діда Книша і перерахував літери: – шістнадцять!»

Він вивів «Д» і замислився, думаючи над тим, чому це прізвище таке довге.

«Еге, та воно ж складається з двох слів», – зрозумів він! От і їхня сільрада складається з двох слів – Добро-Петрівська, інколи навіть пишуть скорочено: «Д.-Петрівська».

– Стій! – раптом сказав він сам до себе і після «Д» поставив риску, – а далі дописав «Дібровський». Замість імені він теж поставив лише першу літеру.

Тепер складання списку набрало інтересу. Панько швидко писав короткі прізвища, а коли доходив до складних, то виявляв, з яких слів вони складаються, і скорочував їх. Цікаво було розбирати зміст слів. От раніше він сприймав прізвище Нездійминога як слово без усякого змісту, а тепер воно стало йому зрозумілим: «не здійми нога». Скорочено можна написати так: «Н.-З.-Нога». Він так захопився скороченнями, що й не помітив, як робота підійшла до кінця. Залишалося тільки його власне прізвище – Чоломбитько. Тут Панько вирішив поставити рекорд у скороченнях і написав лише дві літери – «Ч.-Б.».

– Все! – промовив він задоволено і, переможно оглянувши інших піонерів, які перевіряли свої списки, підійшов до хом’яченят, що лежали, щільно збившись до купи. Полюбувавшись на них, Панько хотів вийти з палатки, щоб подивитися, як іде робота на греблі, коли ввійшов Степан Юрійович. Він іронічно глянув на Панька, але той відповів йому сміливим поглядом і з виглядом переможця показав на стіл:

– Готово!

– Так швидко? – здивований вожатий взяв список, проглянув його і хвилину мовчав. Панько зрозумів, що його винахід не схвалюється і ніяково опустив очі.– Що ж означає в тебе «Ч.-Б.»? – спитав, нарешті, Степан Юрійович. -

– Це моє прізвище, – промовив Панько, але голосом зовсім не переможця. – Воно складається з двох слів: чолом і битько. Я скоротив.

Піонери обступили Степана Юрійовича, заглядаючи в список. Хлопець з першого загону чмихнув:

– А я прочивав би це скорочення не Чоломбитько, а Чабак. Панько Чабак! Ги-ги-ги… – зареготав він.

Всі засміялися.

– Ти сам чабак! – розсердився Панько.

Піонери засміялись ще дужче.

– І зовсім не чабак, – вихопилася маленька піонерка з п’ятого загону. – Чебе означає – чорний бичок.

В палатці знявся регіт, і Панько тільки блимав очима, не знаючи, що відповісти. А піонери вигадували нові й нові значення літер «ч» і «б»,

– Через балку!

– Чорна баба!

– Чому брешеш?

– Чудна бандура!

Нарешті, один з хлопців, захлинаючись від сміху, промовив:

– Ні, це означає чистий баран. Панько – чистий баран!

У Панька від образи виступили сльози на очах. Він готовий був кинутися на піонера з кулаками, але Степан Юрійович припинив глум:

– Годі! – сказав він до тих, що сміялися. Потім звернувся до Панька – Такий список подавати не можна. Що ж робити? – і він з щирою розгубленістю подивився на Панька.

– Переписати! – чистосердо промовив Панько. – Я його перепишу.

– А чи встигнеш? – спитав вожатий.

– Встигну! Я зараз сяду. Дайте мені список.

– Ну, добре, – погодився вчитель і віддав папери. – Не будемо заважати, – звернувся він до решти піонерів і вийшов з ними з палатки.

Панько ретельно взявся до роботи. Навіть, коли дівчатка принесли клітку для хом’яка, він не встав з-за столу, а тільки сказав, щоб лишили клітку в палатці, а самі йшли геть.

І дивна справа, коли він перестав шукати засобів, як позбутися свого завдання, робота пішла дуже легко. Слово писалося за словом, і не минуло й чверті години, як список був готовий.

Написавши останню літеру, Панько відчув ту насолоду, що завжди відчуваєш, коли скінчиш якусь справу, чесно виконавши свій обов’язок. Але це відчуття тривало лише хвилину. Щось важке ворушилося в свідомості і псувало приємний настрій після закінчення праці. «Кваша, – нарешті спливло в думці,– Кваша і інші дезертири».

Він перечитав список, відзначаючи олівцем, хто з піонерів не вийшов сьогодні на роботу. А завтра не вийде ще більше. Він це знав, бо дехто з хлопців погано працював сьогодні, весь час позіхаючи та поглядаючи на сонце.

Ці думки вкрай засмутили Панька, і тільки прихід Степана Юрійовича трохи повернув йому гарний настрій – адже ж приємно відрапортувати старшому піонервожатому про відмінно виконане завдання.

– Ну, от і молодчина! – похвалив його вожатий. – А міг би зразу зробити. Зате тепер ти запам’ятаєш хороше прислів’я; ледачий двічі робить!

– А завтра я ще краще перепишу! – похвастався Панько.

– Завтра не треба переписувати.

– Як? Чому? – злякався Панько. – Хіба завтра не будемо працювати? А як же ставок?

– Працювати будемо. А переписувати треба було лише один раз, а потім щодня тільки відзначати проти кожного прізвища – хто прийшов, а хто ні. Коли б зразу переписав як слід, то ні вчора, ні сьогодні не треба було б трудитися…

– От я дурний… – щиро промовив Панько.

– Ну, що ж, на помилках ми вчимося, – засміявся Степан Юрійович і додав: – Гляди ж, Панько, сьогодні обов’язково зайди до Кваші, довідайся, чому він не ходить на греблю.