Текст книги "Блакитне плесо"

Автор книги: Іван Багмут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

«ПАНАС ЧОЛОМБИТЬКО СЛУХАЄ!»

Минуло два дні.

Звільнившись від роботи Панько не схотів грати ні в футбола, ні в скраклі, а пішов до хлопців, що майстрували млина. Справа, тут, виявляється, була не така проста, як думав Панько. Адже вітер не завжди дме в один бік, і треба було зробити так, щоб вал з крилами повертався навколо сохи відповідно до зміни вітру. Треба було і точило пристосувати так, щоб воно теж поверталося разом з валом і крилами. А для цього вітрячок доводилось робити на зразок справжнього великого вітряка.

– А подай мені шершебеля, – звернувся до Панька Петро, відклавши в бік сокиру.

Панько не знав, що таке шершебель, і розгублено оглянувся навкруги.

– Та-он же він лежить! – показав Петро очима на рубанки, фуганки і шершебелі, що лежали рядком на дошці.

Для Панька всі ці інструменти були рубанками, і він подав перше, що трапилося під руку.

– Та хіба ж це шершебель? Це ж рубанок! – промовив Петро радий, що показав свою обізнаність з інструментом.

– Він ще фуганок подасть! – зневажливо кинув другий дванадцятилітній майстер.

– Ех, ти, – з докором сказав Петро і, підійшовши до інструменту, взяв потрібний. – У рубанка лезо пряме, а в шершебеля – вигнуте.

– Зрозумів?

– Та він, мабуть, і долота від стамески не відрізнить, – усміхнувся третій, що довбав дірку в перекладині і взнав різницю між долотом і стамескою годину тому.

Панько дійсно не знав, у чому різниця, але признатися в цьому йому не хотілося.

– А може, й відрізню, – сказав він, щоб приховати ніяковість.

– Немудра штука, – втрутився тесляр, і глузування припинилось.

Панька трохи турбувало, що хлопці працюють уже не перший день, а нічого готового, крім крил, ще не було. Коли ж вони закінчать вітряк?

– Дядьку, – не витримав він і звернувся до тесляра. – Коли ж ви зробите млин?

– Завтра, мабуть, скінчимо, – відповів той.

«Ну, завтра піду І до Кваші», – вирішив Панько і пішов подивитися на свою відзначну на лекалі. О! Гребля піднялася майже до того сучка, що його примітив Панько. Труба була вже засипана. Коли б зараз напустити води в ставок, то Панькові було б у ньому з головою.

* * *

Ввечері повернувся з міста Аркадій Іванович і привіз чотири ящички з телефонними апаратами, й другого дня, коли Панько накидав у вагонетки глину, на греблі вкопали стовпчик і до нього прибили чорний блискучий апарат.

Панькові дуже кортіло зараз же побігти туди, подивитися на телефон і спробувати, чи добре чутно, але він не хотів подати поганого прикладу для інших хлопців, що теж копали землю, і тільки час від часу оглядався на телефон і на маленьку піонерку з п’ятого загону, яка, очевидно, чергувала біля апарату, бо не відходила від нього і на хвилину.

«Ну, в обідню перерву і я поговорю з ким-небудь по телефону», – подумав Панько, коли несподівано піонерка загукала тоненьким голоском:

– Па-а-анько-о-о! Кли-и-чу-у-уть!

Хлопчик озирнувся навкруги, але всі були зайняті своєю роботою, і не чути було, щоб хтось шукав його.

– Хто кличе? – крикнув Панько.

– Сте-е-пан Ю-ю-рійо-вич!

Панько поклав лопату і кинувся до палатки.

– До телефону! – гукнула йому навздогін піонерка.

Ось, нарешті, і він поговорить по телефону.

– Бери трубку, – сказала піонерка.

Панько взяв трубку і приклав до вуха. Чутно було якісь шерехи, приглушену розмову.

– Та чого ж ти мовчиш? Кажи: «Слухаю», – пошепки промовила дівчинка.

– Слухаю, – і собі прошепотів Панько.

– Голосніше, – сказала піонерка.

– Голосніше! – повторив Панько.

– Та ні! – засміялася дівчинка. – Кажи голосніше: «Слухаю!».

Піонери, що зібралися навколо Панька послухати про що він говоритиме І які дивилися на Панька так, наче вперше його бачили, теж зареготали.

– Та чого ти мене вчиш! – розсердився Панько. – Я сам знаю, – і голосно сказав у трубку: – Слухаю!

З трубки почувся голос Аргуні:

– Говорить диспетчер будівництва Гунь. Хто коло телефона?

– Я, – відповів Панько.

– Хто я? – пролунало запитання.

Аргунь засміялась, а Панько почервонів і занепокоєно озирнувся на піонерів. Та вони не зрозуміли, в яке смішне становище потрапив хлопець, і напружено вслухалися в розмову. Панько сказав якомога спокійніше:

– Чоломбитько слухає!

– Зараз з вами говоритиме старший піонервожатий, – і в трубці замовкло.

Панькові дуже сподобалося, що Аргунь назвала його на «ви».

– Чоломбитько? – почувся голос Степана Юрійовича.

– Я!

– Говорить старший піонервожатий. Ви ходили вчора до Кваші?

– Я сьогодні піду.

– Добре. А як Іде робота на греблі?

– Нічого.

– Нічого чи добре?

– Добре, – усміхнувся Панько.

– Як чути мене?

– Добре.

– Ну, як добре, то й добре, – промовив Степан Юрійович, – Поки що все. Іди на своє місце.

Панько поклав трубку, і піонери враз насунулися на нього і закидали запитаннями:

– З ким ти говорив?

– З Степаном Юрійовичем?

– Що добре?

– Про що він тебе питав?

– Про всякі діла, – з робленою байдужістю кинув Панько і повагом пішов до вагонеток.

Майже до самого кінця зміни, копаючи землю, Панько поглядав на телефон, до якого підходив то хтось з ради загону або дружини, то черговий по греблі. Тепер, коли б знову викликали Панька, він би вже не соромився і не тільки відповідав на запитання, а й сам щось спитав би. Та його ніхто не викликав…

«Ввечері піду до Миколи. От він заздритиме, що я говорив по телефону…»

Раптом у загальному шумі будівництва він почув новий звук. Панько озирнувся і не повірив своїм очам. На пагорку, там, де була закопана соха для вітряка, стояв готовий млин. Порипуючи, крутилися крила. Тесля сидів на рамі, на якій був укріплений вал, і мастилом мазав маточину.

– Млин! – гукнув Панько. – Млин крутиться!

Там зібрався вже натовп. Піонери і комсомольці, що грали в футбола, кинули гру і бігли до вітряка. Дехто з тих, що працювали на греблі, теж кинулися туди. Панько звернувся до копачів:

– Побіжимо?

– Побіжимо! – дружно підтримали його піонери.

– А вагонетки стоятимуть? – посміхнувся комсомолець, старший у зміні.

– Не побіжимо? – перепитав Панько своїх товаришів.

– Не побіжимо! – так само дружно відповіли піонери і з таким завзяттям взялися до роботи, наче зміна не кінчалася, а лише починалася.

Хлопці незчулися, як пролунав горн, сповіщаючи про кінець зміни. Вони швидко докидали у вагонетку землі, щоб вона була повна, і поскладали лопати. З вигуком «До млина!» хлопці вистрибом побігли до вітряка.

Там уже зібралися всі для випробування новозбудованого вітродвигуна. Точило шалено крутилося, і, коли приставляли до нього сталь, спалахував цілий сніп іскр. Піонери, як заворожені, дивилися на іскри і все вимагали, щоб тесляр продовжував випробування.

Але він налив у корито під точилом води, іскри зникли.

– Давайте лопати! – сказав тесляр.

Він нагострив одну лопату і окинув оком піонерів:

– Хто хоче поточити?

– Я! – вибухнуло так стоголосо, що тесляр закрив вуха руками.

ПАНЬКО «АГІТУЄ»…

В дворі у Кваші Панько не помітив ніяких ознак млинка і аж зітхнув від полегшення. Та інакше і не могло бути. Микола ніколи не доводить справи до кінця.

На подвір’ї нікого не було, і Панько намірився вже йти до хати, коли з-під повітки почувся оклик:

– О! Панько! Добре, що ти прийшов.

З повітки вибіг Микола і, як завжди захлинаючись, заторохтів:

– Ти знаєш, я роблю телефон. З ниток. Я вичитав у книжці, що можна зробити телефон з ниток і сірникових коробочок. Я вже провів з хати до повітки. Та от ні з ким поговорити. Біжи до повітки, а я в хату! Поговоримо! – І, не чекаючи згоди, Микола побіг у хату.

Тепер Панько помітив нитку, що тяглася з хатнього вікна до повітки.

– Там побачиш коробочку з сірників. Приклади до вуха і слухай, – уже з хати крикнув Микола.

Панько пішов у повітку, знайшов коробочку і з почуттям власної переваги згадав телефон на будівництві ставка. Ото телефон! А це? Та він все ж приклав коробочку до вуха.

– Панько! – крикнув Микола, але хата від повітки була близько, і Панько не зрозумів, чи чує він голос Миколи просто чи в телефон.

– Чую! – засміявся він, не прикладаючи коробочки до рота.

– І я тебе чую! – зрадів Микола.

Але Панька цікавило, чи справді буде чути в телефон. Він затулив одне вухо рукою, а до другого міцно притиснув коро-бочку. Крізь шерехтіння до нього дійшов далекий голос Миколи:

– А ти ще ходиш на ставок?

Панько кинув коробочку і крикнув:

– Усі ходять! Нема дезертирів. А чого ж ти не покажеш мені млинка і точила? Покажи!

– Я передумав…

– А динамомашина де?

– Я кажу, передумав. Панько, давай проведемо телефон від села до греблі. Дістань тільки ниток. Справді! Давай!

– Хе-ге! – засміявся Панько. – Спізнився! У нас на будівництві справжній телефон.

– Що? – перепитав Микола, який слухав Панька через коробочку.

– Та кинь ти свою дурну коробочку – і так чути. У нас, кажу, справжній телефон. Аркадій Іванович привіз з міста чотири апарати.

– Бре? – здивувався Микола.

– Ні, не бре… А гребля вже вище метра. Якби була вода, то можна й купатися. По шию було б!

– Та невже! – Микола не витримав і вибіг з хати. – Невже у вас справжній телефон? І гребля така висока? – питав він, і очі його блищали від цікавості.

– А біля греблі, на пагорку, млин збудували і механізоване точило, – бачачи хвилювання Миколи, викладав усі новини Панько.

– Справді? Я завтра побіжу подивитися. Ні, сьогодні! Ходімо вдвох! Як же ви зробили точило? А в мене не вийшло. Побіжимо зараз на греблю!

Панько аж застиг на місці від внутрішнього задоволення. От тепер він поговорить з Квашею.

– Приходь, дезертире, подивись, як ми працюємо, – сказав він з серцем.

Микола оторопів.

– Та чого ти? Хіба я… – почав він.

– Приходь, приходь, я тебе об точило носом натовчу. Я тобі і телефон покажу… Так покажу, що аж загурчиш від греблі.

Справді, всі піонери працювали, турбувалися, переживали кожен дрібний неполадок, а він, Кваша, прийде тепер на готовеньке. Якраз!

– Ти, може, і купатися прийдеш у наш ставок, як буде вода? Приходь! Я тебе скупаю! Так скупаю, що…

– Дуже мені потрібен ваш ставок, – образився Микола. – Я й сам не піду.

– Ми тебе вже і в газеті намалювали. Приходь, почитай, – продовжував Панько. – Ми тебе і з загону виженемо, дезертире.

– І виганяйте! Я й сам вийду. Потрібен мені ваш загін! – щоб чимсь досадити Панькові, викрикнув Микола.

– А, тобі загін не потрібен? Добре! Сиди тут сам і розмовляй своїм телефоном з кішкою. Тобі ж більше ні з ким говорити. Або ні, не з кішкою, а з свинею. Хто у телефона? Свиня. Хто слухає? Кваша. Ха-ха-ха… – зареготав Панько, задоволений своєю вигадкою. – Свиня і кваша! Якраз підходяща компанія!

– Я сам знаю, з ким говорити! Геть з двору! – зовсім розсердився Микола і схопив ломаку.

Панько відбіг до воріт і, зачинивши за собою хвіртку, перекривив Миколу:

– Я динамомашину зроблю… Електрику в хлів проведу…

– Ех, ти! Отож і сиди в хліві. А до греблі щоб і не припарив!

Залишившись сам, Микола довго стояв серед двору. Потім пішов у повітку до свого телефону. Сьогодні зранку він ні про що не міг думати, крім тєлєфона, а зараз інтерес до нього чомусь зник. Таким нецікавим став телефон, що не хотілося на нього і дивитися. Кваша сів під повіткою на ясла і замислився. Поговорити б у справжній телефон! Раптом він згадав Панькові слова: «Отож і сиди в хліві!», схопився з місця і побіг з повітки до хати.

* * *

Чутка про будування механізованого точила і динамомашини, про встановлення телефону, про ігри на будівельному майданчику швидко розійшлась по селу, і сьогодні балка вирувала веселою галасливою юрбою. Вперше за останній тиждень був повний збір піонерів.

Панька призначили на сьогодні диспетчером. Він сидів у палатці біля телефону і, як тільки чувся дзвінок, брав трубку і записував на аркуші паперу повідомлення та вимоги з окремих ділянок будівництва.

В палатці тільки й чутно було:

– Диспетчер Чоломбитько слухає!

– Говорить диспетчер Чоломбитько!

– Гребля? Вам потрібно коваля на греблю? Зараз викликаю!

– Кузня! Кузня! Коли ви закінчите ремонт вагонетки?

– Гребля! Гребля! Надішліть до вітряка одержати лопати. Вже нагострили.

– Кухня! Чи одержали дрова? Коли буде готовий обід?

Рівно за десять хвилин до дванадцятої він викликав горніста і наказав йому стати біля сонячного годинника, щоб о дванадцятій дати сигнал про кінець роботи першої зміни.

Панько незчувся, як пройшло півдня, так було цікаво.

Тільки здавши чергування іншому піонеру, Панько відчув, що втомився.

– Ну, що, ходив до Кваші? – спитав його Степан Юрійович.

– Ходив.

– Як же він?

– Та як? Прогнав мене з двору.

– Гм… Ти, мабуть, замість загітувати його зразу ж почав лаяти?

– Ні, я спочатку агітував.

– Як же ти його агітував? – пильно дивлячись на хлопця, спитав старший піонервожатий.

– Ну як? Кажу: приходь.

– Треба було розповісти йому, що в нас є і вітряк, і телефон, що Аркадій Іванович думає зробити з комсомольцями динамомашину.

– Про динамомашину я йому не казав, а про телефон ї вітряк казав. Кажу, приходь, я тобі покажу… і точило, і телефон…

– А він?

– А він каже: дуже мені потрібен ваш телефон. У мене свій є.

– Як? – здивувався Степан Юрійович.

– А він з ниток та з коробочок зробив собі телефон і розмовляє з свинею в хліві.

Степан Юрійович здивовано підняв брови.

– Це я так кажу про свиню. Йому ж ні з ким говорити по телефону… – пояснив Панько.

Степан Юрійович замислився.

– Не виконав ти, Чоломбитько, доручення піонерської дружини, – промовив він з докором. – Ну, що ж… Доведеться відрядити до Кваші когось іншого.

– Та навіщо він нам? Не хоче і не треба! Виключити з загону і край!

– А я думаю, що коли б хтось інший пішов до Кваші, то він послухався б, – сказав старший піонервожатий, уважно дивлячись у вічі Панькові.

Панько опустив очі.

– Як ти порадиш? – продовжував Степан Юірйович. – Відрядити когось? Може, прийде?

– Не треба до нього йти, – почервонів хлопець. – На готове кожен ласий…

– Може, ти з Аргунню пішов би до нього? Спробував би ще раз поагітувати, – примруживши око, промовив Степан Юрійович.

– Добре, з Аргунню я піду, – пожвавішав Панько.

– Ну, йди обідай, відпочивай, – закінчив Степан Юрійович. – Агітатор…

Панько вітром вилетів з палатки.

Він пообідав, пограв у футбола, ходив кілька разів точити лопати. Надвечір він знову пішов до вітряка, і тут йому підвезло, як ніколи. Треба було помазати мастилом вал, і цю справу доручили йому,

По драбинці він заліз аж на самий верх вітряка, помастив вал і з цікавістю оглядав безкраї простори, що відкривалися звідси. Разом було видно і їхнє село, і колгосп «Зоря комунізму», а скільки шляхів! Он праворуч – по рівній, як стріла, дорозі мчить півторатонка, здіймаючи хмари куряви, а там, поміж нивами, везуть на волах силосувати кукурудзу, воли йдуть помалу, і куряви зовсім немає. А ось шлях від греблі до села, бач, як покрутився понад балкою. А хто ж це йде сюди?

Маленька хлопчача постать простувала понад самим житом до греблі.

«Невже Микола?» – подумав Панько і став пильніше придивлятися.

– Микола! – впізнав він хлопчика. – Таки закортіло подивитися!

Панько швидко спустився вниз, пройшов до греблі, набрав у пазуху грудок глини і побіг балкою назустріч Миколі. Пробігши метрів з двісті, він обережно, по рівчаку на схилі балки, виліз на гору і виглянув. Микола був зовсім близько. Він напружено вдивлявся туди, де височів вітряк, потім озирався і здивованими очима оглядав жовтий насип греблі, палатку, футбольне поле і піонерів, що метушилися по балці, хто працюючи, хто граючись.

Панька йому не було видно, і він, дрібними кроками, часто спиняючись, наближався просто на. нього.

Панько націлився і пошпурив грудку просто в Миколу. Кваша, здригнувся від несподіванки і злякано озирнувся. Панько кинув другу грудку, але теж не влучив.

Нарешті Микола побачив Панька і відбіг трохи назад.

– Ти чого кидаєшся?

– А ось чого! – і Панько загилив нову грудку. – Тільки підійди ближче!

– Хіба це твоя гребля? – плаксивим голосом протяг Микола.

– Моя! – і Панько шпурнув ще грудку. – Дезертир!

Панько чекав, що Кваша почне лаятися або і собі кидатися грудками, але він повернувся і тихо пішов назад до села. Він зробив кілька кроків, і Панько побачив, що Микола витирає руками обличчя.

– «Невже плаче», – подумав хлопець. Справді, через хвилину Панько почув тихе квиління. Микола йшов похнюпившись, плечі йому раз у раз здригалися, і весь вигляд у нього був такий нещасний, що Панько вже готовий був наздогнати його і помиритися. Але рішучості на такий крок у нього не-вистачило.

– Розревівся, рева… – пробував Панько зневажливими словами викликати колишню ворожість до Кваші, та нічого не виходило, і на серці ставало ще важче.

Сумний і неспокійний повернувся Панько на греблю. Він спробував пограти в футбола, але перед очима весь час стояла похнюплена постать Кваші і заважала зосередитися на грі. Він пішов до вітряка, але й тут не відчув заспокоєння. Вирішив пройти аж до криниці, коли його гукнула Аргунь.

– Де ти ходиш? Степан Юрійович казав мені, щоб ми з тобою пішли до Кваші. Коли ми підемо? Сьогодні?

– Краще завтра, – почервонів Панько. – Ні, краще післязавтра.

– Чому аж післязавтра?

Панько мовчав. Не розкаже ж він голові свого загону, що вже бачив сьогодні Миколу.

– Може, ти думаєш, що Микола за сьогодні та за завтра передумає і сам прийде в загін? – сказала Аргунь цілком серйозно, не помітивши ніяковості хлопця.

– Еге, еге… – зрадів Панько несподіваному виходу.

ЗЛИВА

Білі круглі баранчики хмар пливли небом, і від того сонячний день був ще сліпучішим. Низько, майже черкаючи крилами землю, літали ластівки, і тільки шуліка ніби застиг, розпластавшися високо в повітрі.

– Ну й пече! – чулося то там, то тут серед школярів, що, обливаючись потом, працювали на греблі.

– От парить! Не інакше – буде дощ, – говорив, поглядаючи на небо, коваль біля польового горна.

Степан Юрійович, побоюючись зливи, наказав сипати ґрунт тільки на внутрішній бік греблі. Панько з радістю спостерігав, як швидко росте насип. За першу зміну гребля піднялася майже на півметра. Правда, зросла вона лише з одного боку, зате ж як зросла!

Група комсомольців на чолі з теслею перевіряла ляду в трубі, щоб закрити трубу і спробувати затримати дощову воду в ставку,

Панько раз у раз поглядав на небо. От було б добре, коли б випав великий дощ, такий дощ, щоб води набрався повний ставок. Тоді не треба було б чекати наступного літа і можна було б зараз купатися. По обіді на обрії виникла темносиня хмара. Ще гострішим став запах прим’ятої трави, квітів. Задуха збільшилась. Млин, що крутився вранці, завмер.

В полудень хмара потемнішала. Десь далеко глухо і грізно гуркотів грім. Степан Юрійович викликав по телефону голів четвертого і шостого загонів, що працювали на греблі. Горніст дав сигнал прибути до палатки головам п’ятого і сьомого загонів.

– Насувається гроза. На греблі залишаться тільки комсомольці і старші піонери, а ви всі зразу ж додому!

Хтось несміливо запротестував, але Степан Юрійович суворо припинив балачки і наказав бігом вирушати до села. Школярі швидким кроком посунули від греблі. На будівництві враз зменшився гамір. На насипу порідшало людей, але робота пішла ще напруженіше. Сам Степан Юрійович став біля вагонеток, і хлопці, заохочені прикладом старшого піонервожатого, кидали землю ще з більшим запалом.

– Звичайно, – казав Степан Юрійович під час короткої перерви, поки вагонетки вивантажували, – злива може нас і обійти, з великої хмари буває часто малий дощ, але ми повинні підготуватися. Балка має величезний басейн. Коли випаде величенький дощ, води тут може стільки набратися, що перехлесне і греблю…

– Ну, і нехай перехлесне. А решта ж води залишиться в ставку, – з блискучими від радості очима, що ставок наповниться, промовив Панько.

– Член комісії трохи не доганяє,– дивлячись на Панька зверху вниз, сказав Гриць.

– Бачиш, у чому справа, – лагідно звернувся до Панька Степан Юрійович, – коли вода перехлесне греблю, то вона її розмиє. Вода винесе весь насип у балку.

– Невже? – здивувався Панько, не вірячи, що таке може статися.

– На небо глянь! – промовив Гриць, беручись за лопату. – Невже!

«Задавака!»– хотів сказати Панько, але змовчав.

Хмара швидко насувалася. Раптом сліпуча блискавка розколола небо, і враз ударив грім.

– Припиняйте роботу! Вагонетки можуть притягти до себе грозовий розряд, – з тривогою в голосі промовив Степан Юрійович і дав наказ; – Негайно всі геть з греблі!

Комсомольці і піонери зібралися біля палатки, обговорюючи, як сховатися від дощу, бо всі вміститися в палатці не зможуть. А хмара росла, темнішала, закривала все небо. Розкоти грому дужчали. Прилинув перший подув вітру і приніс прохолоду, насичену вологою.

– Давайте зробимо з матів курінь! – запропонував хтось.

– Давайте вітряк укриємо та й сховаємось у ньому, – почувся другий голос.

Хлопці нашвидку забили кілька жердин, дівчатка принесли мати, і за кілька хвилин курінь був готовий.

Десяток хлопців разом з теслею вкривали верх вітряка і одну стіну рами з того боку, звідки подував вітер.

Панько заліз аж на вал вітряка і, допомагаючи теслі, спостерігав тривожну метушню на колгоспних полях. Раз у раз махаючи батогом, гнав волів з порожньою гарбою колгоспник, що возив бур’ян і кукурудзу для силосу, бігли додому дівчата з бурякової ланки, метушилася, поспішаючи до дощу вивершити стіг сіна, група колгоспників, поспішав водовоз, направляючись до села з порожньою бочкою. І тільки лінійка Корнія Корнійовича їхала в поле до сіножаті. Видно, голова колгоспу турбувався, щоб не залишилося незаскиртованим сіно.

Якась тривога відчувалася, здається, в самому повітрі. Вона передавалася хлопцям, і вони поквапливо закріпляли мати до брусів рами, прив’язували їх до валу вітряка, придавлювали зверху жердинами.

Хмара з синьої стала чорною, навколо потемнішало, ніби смеркалося. Безперервно спалахували блискавки, розкоти грому злилися в суцільне гуркотіння.

Панько вже зліз з горища і вмостився на точилі. Раптом він почув якийсь дивний шерех. Він визирнув з вітряка і не впізнав місцевості. Сіра пелена закрила все навкруги, не видно було ні обрисів балки, ні окружних полів. З кожною хвилиною мряка насувалася все ближче і ближче, шерех перетворювався на глухий гул. Ось зникла з очей криниця, що біля греблі, а ще через секунду потоки дощу закрили насип, вагонетки, палатку. Дощ ішов суцільною стіною так, що за три кроки не видно було нічого.

Притиснувшись один до одного, вражені небаченою силою зливи, сиділи у вітряку десяток піонерів. Крізь солом’яну покрівлю на них текли цілі ручаї води, вітер забивав рясні бризки з боків, і діти, мокрі як мишенята, тільки щільніше тулилися один до одного.

Якийсь час Панько зовсім забув думати про те, чи наповниться ставок чи ні. Вся його істота прагнула тільки захиститися від дощу. Він втяг голову в плечі, насунув комір сорочки аж на чуприну і сидів, прислухаючись до несамовитого стукотіння крапель. Незабаром йому стало холодно від безперервних струмків води, що текли за шию і по всьому тілі. Він зціпив зуби, стиснув кулаки, але не стримав тремтіння і враз голосно зацокотів зубами. Тоді він підвівся, рвучким рухом зкинув з голови сорочку, весь розправився, і від цього ніби стало тепліше.

«Що ж робиться на греблі?» – подумав він вдивляючись, але глибокий морок заслав усе навколо.

Раптом яскрава блискавка розкраяла темряву, і він побачив, що балка вгору від греблі залита водою.

Густий рій бульбашок здіймався на новоявленому плесі, і здавалося, що вода кипіла.

– Хлопці, дивіться! Ставок! – гукнув Панько, але блискавка погасла, і на мить стало ще темніше, ніж було до спалаху.

В вітряку знявся веселий гарім.

Ніхто не хотів сидіти всередині гурту.

Кожен, забувши про холодні потоки води, висувався за прикриття, щоб побачити ставок. Новий спалах освітив на секунду греблю, і радісний вигук вирвався з десятка грудей:

– Ставок!

Помалу стало світлішати. Злива ще не припинилася, але сітка дощу була вже не така густа, і на обрії замерехтіла блакить. Тепер не треба було напружувати зір, щоб побачити, що вода, розлившися далеко по балці, доходила вже до половини височини греблі.

Піонери вискочили з укриття і кинулися в балку, вигукуючи на весь голос:

– Вода!

– Ставок повний!

З палатки вибіг стривожений Степан Юрійович, а за ним комсомольці і піонери. Панько ніколи не бачив, щоб Степан Юрійович бігав. Завжди він ходив поважно. Але зараз старший піонервожатий не біг, а летів так, що школярі враз лишилися далеко позад нього.

Панько прибіг на греблю за Степаном Юрійовичем. Який ставок! Він закрив уже половину балки і збільшувався буквально на очах.

– Степане Юрійовичу, ви купатися? І я з вами! – радісно крикнув Панько, скидаючи мокру сорочку, хоч дощ ще не припинився.

Але старший піонервожатий нічого не відповів на запитання хлопця. Якусь мить він тривожно оглядав верхів’я балки, де вирував брудний потік, бурхливий, як гірська річка, потім перевів погляд на ручаї води, що текли по схилах балки, якусь мить дивився на укіс греблі, що з кожною хвилиною ховався під водою.

– Негайно відкрити заставку! – крикнув він комсомольцям і сам кинувся до труби. Спільними зусиллями вони підняли ляду, що закривала трубу, і струм води з ревом пішов по-під греблею. Через мить пролунав зляканий крик хлопців і дівчат. Потік води вдарив у палатку і збив один ЇЇ край. Юрба піонерів, що висипала була до греблі, кинулася назад рятувати палатку і речі, що попливли вже по воді.

– Степане Юрійовичу, палатку затопило! – гукнув Панько, але старший піонервожатий тільки махнув рукою. По його зблідлому обличчю Панько зрозумів, що є більша небезпека, ніж зруйнована палатка.

Незважаючи на те, що заставка «монаха» була відкрита, рівень води в ставку збільшувався. Вода від короткої, але могутньої зливи, стікала з полів, з верховини балки і її бокових відгалужень, збираючись вся в ставок.

Степан Юрійович гукнув усіх хлопців і дівчат до себе.

– Становище серйозне, – сказав він. – Якщо вода піде через греблю – вся наша праця загине. Треба негайно сипати грунт.

Він намагався говорити спокійно, але небезпека була надто велика, щоб можна було приховати тривогу. Хлопці не відчували, і, коли Степан Юрійович дав наказ комсомольцям стати до вагонеток, а піонерам переносити землю з одного боку греблі на другий, на той, що біля води, – всі зразу ж кинулися на місця.

Хвилину Степан Юрійович спостерігав, як хлопці і дівчата, ковзаючи по мокрій глині, трудилися з тією тривожною поспішністю, що завжди викликається небезпекою. А що, як вода все ж перехлисне через греблю? Тоді майже місячна, робота піде прахом. Він повернувся до укосу греблі. Вода прибувала. Рівень води підвищувався в ставку, а струмки на схилах балки і верхів’ях ніби стали ще бурхливіші.

Степан Юрійович гукнув до себе Панька, Петра і Гриця.

– Негайно біжіть до села і скажіть голові колгоспу, щоб дали допомогу – людей з лопатами і підводи возити землю. Я посилаю вас трьох, щоб Корній Корнійович міг вас використати як зв’язкових. Бігом!

Розбризкуючи фонтаном воду, що річкою текла по шляху, хлопці мчали від греблі. Вже біля села вони побачили вершника, що галопом гнав коня їм назустріч.

– Володимир Семенович! – впізнав вершника Гриць.

Порівнявшись, секретар парторганізації притьмом спинив коня.

– Вода пішла через греблю? – скрикнув він, бачачи стривожені обличчя піонерів.

Хлопці коротко розповіли про становище на ставку.

– Біжіть до колгоспної стайні і скажіть, щоб дід Книш готував підводи для людей, а самі візьміть коней і верхи об’їдьте ближчі вулиці. Кличте всіх з лопатами на греблю! До Корнія Корнійовича поїду я сам, – і він, рвучко повернувши коня, поскакав до села.

Коли хлопці дісталися першої вулиці, назустріч їм уже бігли люди, оповіщені агрономом.

– Що там? Що на греблі? – на бігу питали хлопців жінки і чоловіки.

– Біда! Вода розмиває греблю! Всі з лопатами на греблю! – і, не спиняючись, піонери бігли далі.

Дід Книш зразу ж дав їм по коняці, і хлопці помчали селом, галасуючи на все горло:

– Вода розмиває греблю! Всі з лопатами на греблю!

Коли Панько об’їхав одну вулицю і повернувся до стайні, кілька підвід уже виїхало на греблю, а на дві підводи сідали колгоспники й колгоспниці, що прибули до стайні разом з Паньком. Ще кілька підвід стояли порожні.

Доручення було виконано, і Панько розумів, що коня треба здати дідові Книшу. Але як нецікаво їхати на підводі… Тоді Панько пішов на хитрощі. Він удав, що дуже заклопотаний і, під’їхавши до діда, коротко кинув:

– Ну, я тепер поїду швидше до ставка! Там ждуть!

Дід зопалу погодився і лише, коли Панько від’їхав уже далеченько, здивовано глянув хлопцеві вслід і покрутив головою. Але було вже пізно…

Обганяючи по дорозі колгоспників, що з інших вулиць бігли до греблі пішки, Панько виїхав за село. На шляху, такому пустельному ще півгодини тому, тепер було, як на ярмарку. їхали люди на возах, бігли піші і верхові, а далі, майже біля самого ставка, чахкотіли дві автомашини повні колгоспників.

«Стільки людей! Врятують ставок!» – заспокоєно подумав Панько ї, вдаривши коня в боки голими п’ятами, скочака погнав до греблі понад умитими дощем, в святкових лелітках нивами.