Текст книги "Блакитне плесо"

Автор книги: Іван Багмут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

Іван Багмут
Блакитне плесо

ЩО БУЛО В БОЧЦІ?

Домашнє завдання з російської мови не було важке: написати словами СССР, УССР, ЦК ВЛКСМ та ЦК ЛКСМУ. Панас Чоломбитько, або просто Панько, як його всі звали, старанно вивів перше слово «Союз» і згадав, що їхній сусіда дід Книш каже не «есееесер», а «сисисиєр». Він уявив старого Книша школярем і засміявся вголос.

«Не вилазив би дід з двійок! – подумав він. – «Сисиєр!» Хіба важко прочитати правильно? Сміх та й годі…».

У вікно заглядало весіннє сонце, і думки перекинулися на інше: мати казала, що влітку, коли скінчиться навчання в школі, Панько пастиме телят і зароблятиме трудодні. Цієї солодкої хвилини хлопчик чекав, як свята.

Пасти телят! Це не така проста штука. Треба їх пасти так, щоб кожне теля щодня прибавляло не менше як по півкілограма у вазі. А інакше пастуха можуть скинути з посади. А то ж? – тут Панько вже точно повторював слова матері: «Раз не вмієш пасти, то йди на іншу роботу. Хто ж дозволить нівечити колгоспне поголів’я!» Ну та Панька не скинуть з посади. Він так пастиме, що телята може не по півкіло, а по цілому кілограму прибавлятимуть…

Панько повернувся до вікна. У дворі греблися кури, і земля була вже настільки суха, що навколо курей здіймався порох. Панькові враз схотілося побігати босоніж по гарячій землі.

Раптом Панько помітив, що, поки він мріяв про телят, з пера впала крапля чорнила і розійшлася на папері великою фіолетово-синьою плямою. Панько з досадою цмокнув язиком і придавив краплю промокашкою. Але від цього пляма стала ще більшою.

– Тобі б вона згоріла! – наслідуючи діда Книша, коли той бував чимсь невдоволений, з серцем промовив Панько і відкинув геть промокальний папір.

Він хвилину дивився на зіпсовану сторінку, потім рішуче закрив зошит і став скидати чоботи. Мати заборонила ходити босоніж, але то було вчора. А сьогодні земля вже нагрілась.

Ноги були білі, а шкіра на них така ніжна, якої ніколи не буває влітку. Панько погладив босу ногу, згадав материну заборону, глянув на книжку з завданням на завтра, зітхнув і попростував до виходу. Біля самих дверей він спинився, скинув червоний галстук і вибіг з хати.

Справді, земля була гаряча. Вона приємно гріла ногу, а коли він ступав по молоденькій травичці, відчувалася ще приємніша прохолода. Трава так ніжно лоскотала підошву, що Панько навмисне аж двічі пройшов понад повіткою, де трава росла густіше. Він постояв біля сухого пенька, густо обліпленого червоними комашками, які вилізли з щілини погрітися на сонці, і, підстрибуючи, вибіг за ворота.

На вулиці було порожньо. Панько, обережно ступаючи по траві, щоб відчути якомога більше насолоди від невимовно приємного лоскоту в підошву, попростував до містка. Село розташувалося на схилах великої розлогої балки, і місток сполучав обидві частини селища, коли після дощів або весною в повідь балкою йшла вода.

Біля містка стояла підвода, запряжена парою гладких коней, а на ній сторч стояли три бочки, накриті ряднами. Нм возі сидів незнайомий літній чоловік і курив цигарку, а другий – молодий, теж незнайомий, – з цеберкою в руках виходив з-під містка. Підійшовши до воза, молодий передав цеберку старому, і той вилив воду в одну з діжок.

Панько від здивування витріщив очі. У їхньому колгоспі «Червоний промінь» воду і для тракторів і для ферм брали з колодязя, а чому ці люди беруть воду з калюжі? Та ще, видно, і не близько приїхали сюди. Раз уже приїхали по воду до «Червоного променя», то беріть же її з колодязя! А чому вони приїхали? Невже в них немає своєї води?

Панько досвідченим хазяйським оком оглянув міцну, добре змазану дьогтем і припалу порохом, збрую, спітнілих гладких коней, міцний віз, пофарбований зеленою фарбою, потім чоловіка, що сидів на возі, засмаглого, з сивиною в вусах.

Побачивши, що чоловік повернувся до нього, Панько ближче підійшов до воза і спитав:

– Дядьку, а навіщо ви берете воду?

– А тобі хіба шкода? – усміхнувся той.

Панько помовчав, знову оглянув віз, бочки, коней І сказав:

– То ви краще б з колодязя набрали. Цієї води у нас не п’ють. Ми й худобі не даємо цієї води.

– 3 колодязя не можна, – серйозно відповів чоловік і, плюнувши на цигарку, роздавив її об пужално.

Чому ж не можна брати з колодязя? Це вкрай зацікавило Панька. Він широко розкритими очима дивився на незнайомого, але той не збирався продовжувати розмову.

– А чому ж не можна з колодязя? – спитав Панько. – Може, ви думаєте, що Корній Корнійович заборонить?

– Та ні, чому ж Корній Корнійович заборонятиме? Просто такий наказ одержали: не можна брати з колодязя, і край!

Панько був вражений відповіддю і мовчав, чекаючи, може, чоловік скаже йому, чому ж не можна. Але той, помітивши зацікавлення хлопця, наче навмисне не говорив ні слова.

– Ви, мабуть, з «Зорі»? – спитав Панько.

– З «Зорі комунізму». Вгадав, – відповів колгоспник, але розмови про те, чому не можна брати воду з колодязя, не продовжував.

– А хіба в «Зорі» немає своєї води?

– Ет, який ти цікавий, – засміявся чоловік. – А уроків, мабуть, не вивчив?

– Я ввечері вивчу, – скоромовкою відповів Панько і, хвилюючись, що чоловік ось-ось цьвохне батогом і поїде, не сказавши, в чому справа, знову пристав з запитаннями.

– Немає у вас води? Нема? А як же ви живете?

– Отак і живемо… – зітхнув колгоспник.

В цей час молодший приніс цеберку і подав на віз. Чоловік встав, відкинув рядно і обережно вилив воду в бочку.

– Жива? – спитав молодий.

– Жива, жива… Давай ще пару відер та й поїдемо.

Панько затупцювався на місці від цікавості.

– А що там у бочці? Хто жива?

– Дрохва, – хитро блиснув очима молодий і, підморгнувши старшому, попростував під місток.

– Дрохва?.. А чому?.. А де ви її спіймали?.. А як?.. А навіщо дрохві вода? Дрохва ж птах? – кидав запитання Панько.

– Ну, лізь сюди, подивись, – засміявся колгоспник.

Панько вихорем злетів на віз і заглянув у бочку. Там було повно дрібненької риби, що, поринаючи та виринаючи, мерехтіла, виблискуючи лускою.

– Це риба! – скрикнув Панько так, наче він зробив відкриття. – Риба!

Тисяча питань заворушилось у голові хлопчика. Тепер він уже не соромився, і питання сипалися одне за одним.

– А навіщо? А де ви взяли рибу?.. А куди ви її везете?..

– Ти спитай спочатку, що це за риба, – сказав чоловік і сам відповів: – Це, брат, дзеркальний короп. Чув?

– Чув.

– У нашому колгоспі є ставки. От ми пустимо ото рибку в ставок, а на осінь вона буде отака, – і він показав на руці трохи не до ліктя

Панько не зводив очей з колгоспника, дивлячись йому просто в рот.

– У вас, у «Червоному промені», можна було б таких коропів розвести, що нікому й не снилося!

– У нас же немає ставків, – промовив Панько.

– Ото ж і погано, що нема. А по оцій балці, туди, вгору, можна не один ставок, а десять зробити. І роботи небагато – тільки попересипати греблями балку в вузьких місцях… Увесь район рибою засипали б… Багатство під носом лежить, а ваш Корній Корнійович вухами ляпає…

– Корній Корнійович вухами не ляпає,– образився Панько за свого голову колгоспу. – Ми ранню сівбу за два дні закінчили і на друге місце по району вийшли.

Колгоспник з цікавістю глянув на хлопчика і усміхнувся, здивовано, наче кажучи: «дивись, який!» Потім, помовчавши, додав:

– На сівбі, може, й не ляпає, а нащот ставків – ляпає…

– І ваш голова теж ляпає,– все ще ображений за Корнія Корнійовича, відказав Панько.

– Наш ляпає? – здивувався колгоспник.

– Ляпає!

– А в чому ж він ляпає?

– В чому? А де корови дають більше молока, у нас чи в «Зорі»? У нас. Значить, нащот корів ваш ляпає.

– Наскільки ж ваші корови дають більше молока? – ледве стримуючи усмішку, спитав чоловік.

– Наскільки? Набагато!

– Звідки ж ти знаєш про це? Мабуть, мати доярка?

– Та вже знаю… – відчувши, що чоловікові нічого казати, закінчив суперечку Панько.

В цей час молодший приніс нову цеберку води. Старший вилив її в бочку, і риба завирувала з новою силою.

– Дядьку, – сказав Панько, – дайте мені одного карасика…

– Карасика? – зробленим гнівом витріщився молодий. – Та як ти смієш ображати наших коропів?!

Панько почервонів.

– Дядьку, – зітхнув він, – дайте одно коропеня…

Старий заперечливо похитав головою:

– Навіщо воно тобі? Воно мале, наїдку з нього ніякого. А от восени, як повиростають наші коропи, тоді приходь до нас у «Зорю комунізму», я тобі дам найбільшого коропа…

– Мені, дядьку, не їсти. Я пущу його в акваріум. У нас у школі є акваріум. Знаєте, що таке акваріум?

– Це, мабуть, щось на зразок клуні? – сказав молодий, підморгнувши старому, і пішов під місток з цеберкою.

– Клуні? – здивовано, не в силах сховати радість, що він може показати свою зверхність над цими незнайомими, скрикнув Панько. – Акваріум – це зовсім не клуня! Навіть і не схоже!

– Ну, коли для акваріума, тоді візьми одного, – лагідно промовив колгоспник. – Тільки як же ти його донесеш?

Та Панько прирозумів. Він викопав біля калюжі під містком невеличку ямку, напустив туди води і зробив для коропеняти маленький ставочок. Коропеня тут побуде, поки він принесе з дому консервну банку.

– Я зараз побіжу по банку, – схвильовано сказав він і зробив уже крок, коли молодий, який повертався з водою, спинив його.

– Так що ж? По-твоєму, ти все зробив?

– Все, – не розуміючи, відповів Панько. – Я його в банці з водою донесу до школи.

– А слово яке треба сказати?

– Навіщо слово? – знову здивувався Панько.

Обидва чоловіки, усміхаючись, дивилися на хлопчика.

– Та вони, видно, всі такі в «Червоному промені», – промовив молодий, – Торік брали в нас трієр, так теж спасибі не сказали…

Панько почервонів.

– Я забув, – сказав він тихо. – Дякую.

– Ну от, – усміхнувся молодий. – Тепер усе! До побачення!

– До побачення! – голосно гукнув Панько і бігом кинувся додому.

Дома він знайшов порожню банку і побіг до містка.

Півгодини тому, захоплений подарунком, він не роздивився як слід на рибинку. Тепер він побачив, що коропеня було майже зовсім без луски. Тільки п’ять-шість лусочок блищали на голому, як у в’юна, боці рибинки.

«Може хворе, а може, в дорозі пообдирало боки», – подумав хлопчик і обережно пустив його в банку з водою.

Помалу, щоб не вихлюпати воду і щоб не завдати шкоди рибинці, пішов до школи. Піонерська кімната була не замкнута, і там сидів старший піонервожатий, викладач російської мови Степан Юрійович, переглядаючи щоденники піонерзагонів.

– Чого тобі, Чоломбитько? – спитав Степан Юрійович.

– Ось дивіться, що я приніс!.. – сяючи очима, промовив Панько. – Тільки її везли в бочці і вона пообдирала собі боки, – додав він. – Ось гляньте!

– Е! – зрадів Степан Юрійович. – Та це ж дзеркальний короп! Він такий і є, без луски. Ну, молодчина Чоломбитько! Я давно мріяв про такий експонат для нашого акваріума.

Коропеня пірнуло на дно акваріума і моторно попливло, виблискуючи золотавими лусочками. Степан Юрійович не зводив з рибини захопленого погляду.

– Молодчина, Чоломбитько!

Панько передав Степанові Юрійовичу слова колгоспника з «Зорі», що в «Червоному промені» можна було б зробити не один ставок, коли б Корній Корнійович не ляпав вухами, а також, що колгоспник обіцяв дати йому восени найбільшого коропа. Про своє запізніле «дякую» він промовчав.

– Так, – сказав Степан Юрійович, – ставки, дійсно, у нас можна було б зробити. – І замислившись, промовив уже сам до себе. – А справді! Можна ж зробити!

– А чого ж не можна? – відповів Панько, подумавши, що вчитель звертається до нього. – Треба тільки пересипати балку греблею, от і ставок!

Степан Юрійович засміявся:

– Молодчина, Чоломбитько! Виростеш – хорошим головою колгоспу будеш! А зараз іди додому, а то раптом я завтра тебе викличу, а ти дивись, урока не вивчив… – і вчитель лукаво підморгнув учневі.

ЗАВТРА РАНКОМ!

Панько довго сидів над завданням, але зробив мало. Після кожного написаного слова він замислювався, і перед його очима вставала балка, перегороджена греблями і перетворена на ставки. її голі схили вкрилися лісом, над ставками схилилися верби, зеленів біля берегів очерет, а лапате листя і білі з жовтим осердям квіти латаття непорушно лежали на воді, наче намальовані…

Поки Панько виконав половину завдання, на зошиті з’явилося ще дві великі чорнильні плями. Він довго дивився на них і вирішив вирвати аркуш і написати все знову. Потім передумав: переписувати все спочатку надто велика робота.

Прийшла мати і почала готувати на стіл. Панько скористався з цього і швидко прибрав книжку і зошит у торбинку.

– Ну що? Скільки сьогодні дала «Принцеса»? – спитав Панько.

– Прибавляє,– тихо, ніби по секрету, сказала мати. – Сьогодні вже двадцять чотири літри надоїла.

– Ого! – промовив Панько.

Мати розповіла, що і «Красуня» стала прибавляти молока, а телята, всі дванадцятеро, веселі і бадьорі. Мати завжди розказувала Панькбві про новини на фермі, і хлопчик з цікавістю її слухав.

Взагалі, Панькові якось більше запам’ятовувалися розмови колгоспників про господарство, ніж те, про що розказувалося на уроках. Панько знав, чому і скільки годин простояв учора трактор, скільки народилося лошат, яка з польових бригад йде першою в змаганні…

Якось голова сільради поставив до них на квартиру кореспондента обласної газети. Кореспондент з годину слухав розповідь Панька про колгоспні новини і потім здивував Корнія Корнійовича знанням таких подробиць колгоспного життя, що голова тільки блимав очима.

– Ось незабаром піде зелена паша, тоді наші корівки не стільки даватимуть молока, – продовжувала мати.

– Мамо, – блиснув очима Панько, – а що як вам орден дадуть? Або зірку героя… От би!

Мати махнула рукою:

– Ти вигадаєш…

– Мамо, а якщо нагородять, дасте мені поносити золоту зірку?

– Та підожди, – засміялася мати. – Спочатку треба надої молока підвищити, телят виростити, а тоді, може…

Жінка замовкла і раптом суворо запитала:

– Уроки вивчив?

– Трішечки, трішечки залишилось… Я ввечері… А «Красуня» скільки сьогодні дала?

Та хитрість з «Красунею» не вдалася. У матері змінився настрій.

– Увечері? – ще суворіше промовила вона. – А ввечері скажеш – ранком, а вранці проспиш і двійку одержиш…

– Та мені ж тільки два слова залишилось написати, – здивувався Панько. – Ви думаєте…

– Сідай їсти, – перебила його мати і сама сіла до столу.

Панько взяв ложку.

– Мамо, – сказав він. – А як я добре пастиму телят, то, може, й мені дадуть яку-небудь медаль, хоч маленьку…

– От одержиш завтра двійку, то я тобі таку медаль дам, що до нових віників пам’ятатимеш, – припинила розмову мати.

Хлопчик насупився і став мовчки їсти.

Ввечері, по дорозі до правління, зайшли до Чоломбитьків колгоспний конюх дід Книш з головою правління Корнієм Корнійовичем і Палажкою – другою дояркою з ферми. Їхні розмови були для Панька такі цікаві, що він навіть не витяг зошита з торбинки.

«Завтра допишу, – подумав Панько. – А як і не закінчу, то тепер Степан Юрійович не поставить двійки. Як же він поставить мені двійку, коли я приніс такого експоната!»

– Ти, Ганно, старайся, – говорив Корній Корнійович до Панькової матері.– У цьому році корму для корів вистачить. Та який корм! Озимина, спеціально для сіна посіяна – раз. Кукурудза на зерно – два! Кукурудза на силос – три! При фермах – кабаки, буряки, кукурудза – чотири! Раніше худоба по балці никала – яка там паша? А тепер ось, підросте озимина – ми її скосимо і – коровам, коням, телятам. А там, дивись, кукурудза піднялась, зелена, соковита. Її теж скосимо і – худобі. Словом, конвейєром ітиме зелена паша. Тепер будемо пасти хіба тільки так, для прогулянки…

– Як? І телят не пастимуть? – стурбовано спитав Панько.

Корній Корнійович повернув голову до хлопчика, а мати з досадою махнула на нього рукою:

– Цить!

– І телят не пастимемо, – відповів голова. – І телятам з зеленого конвейєра буде паша.

Панькові це не подобалось. Він стільки мріяв про той час, коли буде пасти телят… і на тобі! Не будуть пасти!

Корній Корнійович хвилинку помовчав і додав:

– Старайся, Ганно. Виконаєш свої зобов’язання по надою молока, телят усіх збережеш, відгодованими здаси осінню, до нагороди представимо. І ти, Палажко, старайся, – звернувся він до другої доярки. – Добре працюватимеш – не забудемо.

– Та чого ж не старатися? – сказала мати.

– Стараємось, – ствердила і Палажка.

– Слідкуйте, щоб вчасно подоїли, вчасно нагодували, напоїли… Худоба любить, щоб за нею доглядали, – напучував голова.

– Худоба, скажу я вам, Корнію Корнійовичу, – промовив дід Книш, – вона чує, як до неї ставиться людина. От взяти хоч би й коней…

– 3 любов’ю треба до всякого діла братися, тоді й наслідки будуть, – вів своє голова.

Він говорив поважно, не кваплячись, кожне слово в нього було значущим, і Панькова мати та Палажка слухали голову з поша. ною.

– Правильно ви сказали, Корнію Корнійовичу, – підтвердив дід і зітхнув. – Іменно з любов’ю… О-хо-хо….

В бесіді запала пауза, і Панько сказав:

– Сьогодні в «Зорю» три бочки коропенят повезли. Зараз вони отакі,– він показав на пальці,– а на осінь виростуть отакенні,– і він відмірив на руці аж до плеча.

Всі: і Корній Корнійович, і дід Книш, і тітка Палажка, і навіть Панькова мати – подивилися на хлопця з цікавістю.

– Хороше діло, – зітхнув Корній Корнійович. – Та всього за раз не вхопиш…

– Точно! За раз усього не вхопиш, – погодився дід, але зараз же сам собі заперечив. – А от товариш Берест не так казав…

– Як же він казав? – спитав голова колгоспу.

– Та як?.. Так, як і в райкомі партії і в райвиконкомі давно нам кажуть: треба ставки будувати.

– А-а-а… – промовив голова байдуже.

– Товариш Берест сказав, що він це питання поставить руба.

– Як же це руба? – занепокоївся раптом Корній Корнійович.

– А так – на партійних зборах. Так і сказав: руба поставлю! Нехай голова колгоспу прямо скаже: чи він за ставки чи він проти. Руба!

– І той дядько, що коропенят віз, теж сказав, що наш голова колгоспу ляпають вухами, – повідомив Панько.

Корній Корнійович почервонів, а мати так подивилася на Панька, що той аж присів.

– Якими ж силами будувати? – сердито спитав Корній Корнійович діда, – Де люди? На словах легко, а спробуй зробити. На словах, як на цимбалах…

– Та якби взятися дружно… – промовив дід не дуже сміливо.

– Ви, Сидоре Петровичу, наче вже й не молодий чоловік, – з серцем сказав голова! – Взятися!.. Та хіба ж ми не беремося? Просто дивно слухати від розумної людини такі слова, – ще більше сердився Корній Корнійович. – Взятися! За клуб взялися? Взялися, будуємо! За стайню взялися? Взялися, будуємо! За свинарник взялися? Взялися, будуємо. Де ж набрати людей, щоб і за ставки взятися? На словах легко. А на греблю, знаєте, скільки землі піде? Не знаєте? Ото ж! Може, і три тисячі кубометрів! А ліс? Де ми візьмемо дерева на водоспуск?… Говорити легко…

Він трохи помовчав.

– Хіба я проти ставків? – знову почав Корній Корнійович, але вже не так сердито. – Що й казати, ставки потрібні, так не можна ж усе за один рік. Нехай на той рік. Так?

– Та воно ніби й так… – непевно протяг Сидір Петрович.

– Та як же не так? – знову підвищив голос голова.—

Гребля сама не виросте! Земля сама не побіжить у балку! Землю треба копати! А кого ми пошлемо? Хто піде?..

– Я піду копати ставок, – сказав ГІанько. – Я і…– вій зустрівся очима з матір’ю і замовк на півслові. Материні очі ніби говорили: «пам’ятатимеш до нових віників про свої слова, що Корній Корнійович ляпає вухами!»

– Та ото хіба тільки ти, – спробував усміхнутися голова колгоспу. – Ну, ходімтє до правління, а то бригадири вже, мабуть, давно чекають, – звернувся він до діда Сидора і до жінок.

Дорослі вийшли, і Панько залишився в хаті сам.

Те, як поставився до будівництва ставка голова колгоспу, засмутило Панька, але не надовго. Степан Юрійович не кидає слів на вітер. А сам Панько не бачив ніяких труднощів у будівництві. Просто копати землю і кидати в балку, поки не вийде гребля.

Він витяг зошит, поклав його перед собою і замислився. Думки самі собою поверталися до ставка. Було так приємно мріяти, а картина будівництва виникала перед очима така яскрава, що Панько навіть відчував запах сирої землі, з якої гатитимуть греблю.

Панько посидів біля столу не менше півгодини і не написав і слова. Непомітно очі йому почали злипатися, а гребля перетворилася на залізничний насип. З цього насипу Панькові видно було безмежне море води, що залила все навколо. Раптом на морі показався човен і на ньому Степан Юрійович, який докірливо сварився на Панька пальцем…

Коли повернулася мати, вона побачила, що Панько спить, схилившись на зошит.

– Сердешна дитина, – промовила вона ніжно. – Отак старається…