Текст книги "Квентін Дорвард"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 35 страниц)

– Як і першу, сір, вислухав з жалем, – відповів граф де Кревкер, – бо вона зовсім не така безпосередня і ясна, щоб її прийняв герцог, мій володар, як достатнє виправдання за цілу низку підступів таємних, але очевидних, хоч ваша величність тепер заперечує їх. Але це ще не все. Далі герцог Бургундський вимагає від короля Франції, щоб він негайно й під надійною охороною повернув до його володінь Ізабеллу, графиню де Круа, та її родичку й опікунку графиню Амеліну того ж самого роду, бо згадана графиня Ізабелла, що згідно з законом країни і за станом її маєтків перебувала під опікою герцога Бургундського, втекла з його володінь, хоч він дбайливо опікувався нею. Тепер вона знайшла таємний притулок у французького короля, який всупереч усім божим і людським законам, що завжди визнавалися в цивілізованій Європі, підбурює її не коритися герцогові. Я ще раз зупиняюся, щоб почути відповідь вашої величності.

– Ви добре зробили, графе де Кревкер, – сказав Людовік зневажливо, – що зажадали аудієнції з самого ранку, бо, якщо ви маєте намір розпитувати мене про кожного васала, який утік від гніву мого шаленого кузена, то самий лише перелік їх триватиме до заходу сонця. Хто наважиться стверджувати, що ці дами перебувають у моїх володіннях? А якщо це навіть і так, хто наполягатиме на тому, що я сприяв їхній утечі чи взяв їх під своє заступництво? Зрештою, хто матиме стільки зухвальства, щоб сказати, що вони у Франції і я знаю місце їхнього притулку?

– Сір, – сказав Кревкер, – коли завгодно вашій величності, я мав свідка, який бачив утікачок у заїзді «Флерделіс», що недалеко від вашого замку; більше того, він бачив у їхньому товаристві вашу величність, хоча ви й буяй переодягнені в негідний вашого звання одяг турського городянина. У вашій королівській присутності цей свідок одержав від дам послання й листи до їхніх друзів у Фландрії. І те і друге він передав герцогові Бургундському.

– Приведи його сюди, – сказав король. – Побачимо, чи насмілиться він повторити в нашій присутності цю підлу брехню.

– Ви почуваєте себе переможцем, володарю мій, бо добре знаєте, що цього свідка більш не існує. Коли він був живий, його звали Захмет Магрібін. Це був бродяга-циган. Учора, як я довідався, його стратив ваш військовий прево… без сумніву, для того, щоб циган не міг підтвердити тут те, що він переказав герцогові Бургундському в присутності його ради й моїй, Філіппа де Кревкера де Корде.

– Присягаюся Амбренською божою матір'ю! – вигукнув король. – Ці обвинувачення такі безпідставні, а моя совість така чиста, що я можу тільки сміятися з них, а не ображатися. Люди прево щодня карають на горло злодіїв і волоцюг – це їхній обов'язок. Проте хіба моя корона може потьмаритись від наклепів усіх цих злодіїв і волоцюг, хоч би що вони казали про мене герцогові Бургундському чи його мудрим радникам? Прошу, графе, перекажіть моєму любому кузенові, що коли йому до вподоби такі приятелі, то хай він краще тримає їх у своїх володіннях, бо в мене їм, крім короткої сповіді і міцної мотузки, нема на що розраховувати.

– Моєму володареві не потрібні такі піддані, ваша величність, – відповів граф ще неповажливіше, ніж це він дозволяв собі досі, – бо благородний герцог не має звичаю ворожити у різних ворожок і бродячих циган, щоб довідатися про долю своїх сусідів і спільників.

– У нас досить терпіння, але й воно може, зрештою, увірватися, – сказав король, перебиваючи його. – Ви, мабуть, тільки для того й прибули, щоб завдати образи нашій величності; отож ми самі пошлемо когось до герцога Бургундського, щоб закінчити переговори: певні, що своєю поведінкою ви перевищуєте дані вам повноваження, які б вони не були.

– Навпаки, – сказав Кревкер, – я ще досі повністю не виконав їх. Слухайте, Людовіку де Валуа, королю Франції, слухайте, панове рицарі, які тут присутні, слухайте всі добрі люди, а ти, Туазоне д'Ор[107]107
  Туазон д'Ор буквально «золоте руно» – почесне прізвище герольда ордену Золоте Руно.


[Закрыть], – звернувся він до герольда, – повторюй за мною:

«Я, Філіпп де Кревкер де Корде, імперський граф і рицар почесного й величного ордену Золотого Руна, від імені могутнього пана й володаря Карла, божою милістю герцога Бургундії й Лотарінгії, Брабанта й Лімбурга, Люксембурга й Гельдерна, графа Фландрії й Артуа, графа-палатина[108]108
  Граф-палатин (палацовий граф) – представник німецьких королів при дворах герцогів.


[Закрыть] Ено, Голландії, Зеландії, Намюра й Зютфена, маркіза Священної Римської Імперії, барона Фрізландії, Саліна й Маліна, відкрито перед усіма заявляю вам, Людовікові, королю Франції, що, оскільки ви відмовилися дати задоволення за різні несправедливості, кривди й образи, які ви заподіяли або які вчинено з вашою допомогою чи з вашої намови та наущення моєму государю герцогові й вірним його підданим, він моїми устами відмовляється од будь-якої своєї залежності й відданості вашій короні, оголошує вас брехливим ї віроломним і викликає, як короля й мужчину, на бій. Ось вам порука на доказ моїх слів».

Сказавши це, він зняв залізну рукавицю з своєї правої руки й кинув її на підлогу.

До цього зухвалого вчинку в королівській залі панувала глибока тиша. Але ледве розлігся стук рукавиці об підлогу і пролунав останній вигук бургундського герольда Туазона д'Ор: «Вів Бургонь!»[109]109
  «Хай живе Бургундія!» (Франц.).


[Закрыть] – як усі разом заговорили й закричали. І поки Дюнуа, герцог Орлеанський, старий лорд Крофорд та ще декотрі, яким їхній ранг дозволяв утручатися, сперечалися про те, кому з них підняти рукавицю, інші, що були в залі, загукали: «Бий його, бий! Рубай його на шматки! Він прийшов сюди, щоб ображати короля Франції в його власному палаці?»

Але король одразу спинив увесь цей галас, скрикнувши громовим голосом:

– Мовчіть, панове! І щоб ніхто й пальцем не торкнувся ні цієї людини, ні цієї рукавиці! А ви, пане граф, скажіть – невже зовсім байдужі до власного життя, що так нерозсудливо наражаєтесь на небезпеку? Та й ваш герцог – хіба він зроблений з іншого металу, ніж усі володарі, що боронить свої мнимі права таким незвичайним способом?

– Він справді зроблений з іншого й благороднішого металу, ніж усі інші володарі Європи, – сказав відважний граф де Кревкер, – бо коли ніхто з них не наважувався дати вам притулок, – так, вам, королю Людовіку, – як ви ще були тільки дофіном, вигнаним із Франції, і вас переслідували палка помста вашого батька і всі сили королівства, мій благородний пан, величність і прихильність якого ви так грубо обдурили, прийняв вас до себе й заступався за вас, як за брата. Прощайте, сір, моя місія закінчена.

Сказавши це, граф де Кревкер, навіть не уклонившись, вийшов із зали.

– За ним! За ним! Підніміть рукавицю ї доженіть його, – вигукнув король. – Я кажу це не вам, Дюнуа, і не вам, мілорде Крофорд: ви надто старі для таких гарячих справ… І не вам, мій Орлеанський кузене, бо ви ще молоді для них. Його преосвященство кардинале, пане епіскоп Озеррський[110]110
  Озерр – місто в департаменті Йонни, а також притока Сени.


[Закрыть], це ваш святий обов'язок примиряти володарів. Підніміть рукавицю і переконайте графа де Кревкера, що він учинив гріх, образивши великого монарха в його власному палаці й накликаючи цим війну на своє й сусіднє королівство!

Боячись не послухатися наказу, з яким король безпосередньо звернувся до його особи, кардинал де Валю підняв рукавицю так обережно, ніби доторкнувся до гадюки (така велика була, очевидно, його огида перед цим символом війни), й одразу залишив королівську залу, щоб наздогнати того, хто кинув виклик.

Людовік мовчки обвів поглядом своїх придворних. За винятком тих, про яких ми вже тут згадували, більшість з них були люди незнатного роду і звеличені королем не за доблесні подвиги на полі брані. Збліднувши з переляку після сцени, яка щойно розігралася перед ними, вони збентежено дивились один на одного. Людовік кинув на них погляд, повний презирства, і сказав голосно:

– І все-таки треба визнати, хоч граф де Кревкер досить чванливий і самовпевнений, герцог Бургундський в його особі має найвідважнішого і найвірнішого слугу. Хотів би я знати, де мені знайти такого ж відданого посла, щоб одвіз мою відповідь.

– Ви несправедливі до французьких дворян, сір, – сказав Дюнуа. – Жоден з нас не відмовиться одвезти виклик герцогові Бургундському на кінці свого меча.

– Ви, сір, – додав старий Крофорд, – несправедливі до шотландських дворян, які служать вам. Ні я, ні перший-ліпший з моїх підлеглих, гідних того за своїм рангом, і миті не вагалися б, щоб провчити цього гордовитого графа. Моя рука ще досить міцна для цього, аби тільки ваша величність дала мені на те дозвіл.

– Але ваша величність, – мовив Дюнуа, – не бажає доручити нам справи, якою ми могли б здобути славу собі, нашому государеві і Франції.

– Скажи краще, – відповів король, – що я не бажаю дати волю вашій нерозсудливій відвазі, яка може згубити вас самих, наш трон і цілу Францію. Всі ви знаєте, яка дорога кожна година миру тепер, коли так потрібно загоїти рани багатостраждальної країни. Проте кожен із вас ладен кинутися в бій через якусь там вигадку волоцюги-цигана або за честь якоїсь дами, що втекла під опікуна. Але ось іде кардинал – сподіваюся, з мирними вістями. Ну, що, пане мій, чи вгамували ви графа?

– Сір, – сказав до Валю, – ви дали мені нелегке завдання. Я пояснив цьому гордовитому графові, яку образу він завдав вашій величності своїми зухвалими докорами, що перервали аудієнцію; я сказав, що всі зрозуміли цей вчинок як прояв його власного неврівноваженого характеру, а не як доручення його володаря і що це віддає його в руки вашої величності. Ви можете покарати його так, як вважатимете за потрібне.

– Ви сказали як слід, – промовив король. – Що ж він вам відповів?

– Граф якраз заправив свою ногу в стремено й був готовий скочити на коня, – розповідав далі кардинал, – коли я звернувся до нього, він лише обернув до мене голову, не змінюючи пози, і відповів: «Якби я був навіть не тут, а за п'ятдесят льє звідси і почув би, що король Франції хоч одним словом образив мого володаря, то не вагаючись скочив би на коня й повернувся сюди, щоб заспокоїти свою совість тією відповіддю, яку я йому дав зараз».

– Я вже казав, панове, – промовив король без гніву й хвилювання, – що в особі графа Філіппа де Кревкера наш кузен герцог має найвідданішого слугу, який будь-коли слугував своєму володареві. Але ви все-таки умовили його залишитися?

– Лише на двадцять чотири години і протягом цього часу забрати назад свій виклик, – сказав кардинал. – Він тепер зупинився в заїзді «Флерделіс».

– Простежте, щоб його там добре прийняли, почастували й нагодували як слід за наш рахунок, – наказав король. – Адже такий слуга – просто перлина в короні свого володаря. Двадцять чотири години? – прошепотів він, дивлячись прямо перед собою, немовби хотів заглянути в майбутнє. – Двадцять чотири години?.. Небагато часу. А» втім, за ці двадцять чотири години, якщо їх уміло й розумно використати, можна зробити більше, ніж за цілий рік, згаяний ледарями й нездарами. Ну що ж!.. У ліс, славні мої рицарі, на полювання!.. Герцоге Орлеанський, мій любий родичу, облиште свою скромність, хоч вона вам так личить, і не звертайте уваги на соромливість Жанни. Швидше Луара перестане змішувати свою воду з водою Шеру, ніж вона відмовиться од такого кавалера, а ви – від такої дами, – зауважив він, коли нещасний принц повільно поплентався вслід за нареченою. – А тепер беріть ваші мисливські списи, панове, бо Аллегро, мій ловчий, вистежив такого кабана, що роботи буде досить для всіх – і для людей і для собак. Дюнуа, дай мені свого списа і візьми мій: він занадто важкий для мене, а ти ще ніколи не скаржився, щоб якийсь спис був важкий для тебе! По конях, по конях, панове! І полювання почалося.

Розділ IX
ПОЛЮВАННЯ НА КАБАНА

Я матиму в компанії нахаб

І лобурів! Навіщо той мені,

Хто підозріло дивиться на мене?

«Король Річард»

Незважаючи на те, що протягом своєї довгої служби кардинал мав можливість добре вивчити характер свого володаря, цього разу він допустився великої політичної помилки. Засліплений марнолюбством, кардинал був певен, що, умовивши графи до Кревкера залишитися ще на день у Турі, він зробив для короля таку послугу, яку не зумів зробити ніхто. А оскільки кардинал добре знав, як Людовік хотів би відкласти війну з герцогом Бургундським, то мимоволі показував, що розуміє, яку послугу зробив цим королю. Він намагався триматися якнайближче до особи короля і весь час починав з ним розмову про ранкові події.

Це було дуже необережно у багатьох відношеннях, бо володарі не люблять, щоб їхні піддані самі наближалися до них, усім своїм виглядом показуючи, що пам'ятають про зроблені ними послуги і немовби вимагають подяки чи винагороди за них. А Людовік, найпідозріливіший з усіх монархів, котрі будь-коли жили, особливо не любив людей, які дуже високо цінували свої послуги або намагалися довідатися, про його таємниці, і відвертався од них.

Однак, засліплений своїм успіхом, як це буває іноді навіть з найобачнішими людьми, кардинал, цілком задоволений собою, продовжував їхати поруч короля і, як тільки випадала нагода, заводив розмову про посольство Кревкера. І хоч, можливо, король саме про це найбільше тепер думав, він найменш волів про це розмовляти. Нарешті Людовік, який уважно слухав кардинала, але жодним словом не підтримував з ним розмови, покликав до себе Дюнуа, що був трохи далі, наказавши тому їхати з другого боку від себе.

– Ми їдемо полювати й розважатися, – сказав король, – а преподобний панотець хоче влаштувати тут нараду для обговорення державних справ.

– Сподіваюся, що ваша величність вибачить мені, коли я не візьму участі п цій розправі, – сказав Дюнуа. – Я народився, щоб захищати Францію, і для цього в мене е рука та серце, але моя голова не придатна для нарад.

– А голова пана кардинала придатна саме для цього, Дюнуа, – відповів Людовік. – Панотець щойно сповідав графа Кревкера біля воріт замку й переказав нам усю його сповідь. Чи, може, не всю? – додав він, роблячи наголос на останньому слові, і кинув на кардинала погляд, що блиснув з-під довгих темних він, ніби клинок кинджала, вихопленого з піхов.

Кардинал затремтів під цим поглядом, але намагався відповісти в тон на жарт короля:

– Хоч взагалі мій сан змушує мене приховувати таємниці тих, кого я сповідаю, але немає такої сургучевої печатки на таємницях, яка б не розтопилася від подиху вашої величності.

– А що його преосвященство, – сказав король, – завжди готовий переказувати нам таємниці інших, то він, природно, хоче, щоб ми розповіли йому наші. Передусім він, звичайно, бажає знати, чи ці дві дами де Круа справді перебувають у нашому королівстві. На жаль, ми не маємо змоги задовольнити його цікавість, бо самі точно не знаємо, де ці мандрівні панни, переодягнені принцеси, скривджені графині, можуть переховуватися в наших володіннях, котрі, дякуємо богові й Амбренській богоматері, надто великі, щоб можна було легко відповісти на це запитання його преосвященства. Але припустімо, що ми знаємо, де перебувають ці дами. Що б ти, Дюнуа, відповів тоді на невідступну вимогу нашого кузена?

– Я відповім вам, государю, коли ви мені скажете правдиво й прямо, чого ви бажаєте – миру чи війни? – відказав Дюнуа з щирістю, властивою його відвертому й безстрашному характеру, завдяки якому він став справжнім фаворитом Людовіка, котрий, як усі підступні люди, настільки ж любив читати в чужих серцях, наскільки не любив відкривати своєї душі.

– Присягаюся всіма святими, – промовив король, – я з радістю сказав би тобі про свій намір, якби знав, чого я хочу, Але, коли б я оголосив війну, що ж тоді мені робити з цією прекрасною й багатою спадкоємицею, якщо припустити, що вона перебуває в моїх володіннях?

– Видати заміж за одного з ваших відважних рицарів, у якого досить ніжне серце, щоб кохати її, і досить сильна рука, щоб захищати її, – сказав Дюнуа.

– Тобто за тебе! – вигукнув король. – Хай йому чорт, ти з усією твоєю прямотою більш тонкий політик, ніж я тебе вважав досі.

– Ні, государю, – відповів Дюнуа, – все що завгодно, тільки не політик. Присягаюся Орлеанською богоматір'ю, що я так само навпростець іду до мети, як на ворога в турнірі. Але ваша величність повинні віддячити Орлеанському домові хоч одним щасливим одруженням.

– І я віддячу йому, графо. Хай йому чорт, я ж віддячу! Бачиш оту чудову парочку?

Король показав на нещасного герцога Орлеанського й принцесу Жанну. Не наважуючись ні віддалитися од короля, ні їхати нарізно перед його очима, вони їхали поряд, хоч і на відстані кількох кроків одне від одного. Боязкість однієї і відраза другого не давали їм можливості скоротити цю відстань, а страх обох – збільшити її.

Дюнуа подивився в тому напрямі, куди показував король. Становище його нещасного родича і жалюгідної нареченої нагадувало йому двох собак на одній шворці, які тягнуть в різні боки, наскільки пускає вірьовка, але не можуть розійтися. Він лише похитав головою, не наважуючись заперечити цьому лицемірному тиранові. Проте Людовік, мабуть, угадав його думки.

– Це буде тихе й мирне подружжя, либонь, і дітки їх не дуже обтяжуватимуть. А втім, діти не завжди бувають для нас благословенням божим[111]111
  Тут король натякає на справжню причину, що змушувала його з такою тиранічною жорстокістю наполягати на цьому шлюбові. Слабе здоров'я принцеси залишало мало шансів на те, що в неї будуть діти, і в такий спосіб рід герцогів Орлеанських, який мав би успадкувати французьку корону, через брак спадкоємців був би послаблений чи й зовсім зник би. В одному листі до графа де Даммартана Людовік, кажучи про одруження своєї дочки, пише: «Вони не матимуть клопоту годувати дітей, що народилися б від їхнього шлюбу; але він відбудеться за всяку ціну, хоч би що там про нього казали». – «Історія Франції» Роксолла, т, І, стор. 143, примітка. (Прим. автора).


[Закрыть].

Тут, мабуть, король згадав про свою синівську невдячність, і це змусило його замовкнути; замість усмішки, яка тремтіла на його губах, на обличчі в нього з'явився вираз засмучення. Але за хвилину король розмовляв уже зовсім іншим тоном.

– Одверто кажучи, мій Дюнуа, хоч я і дуже поважаю святе таїнство одруження (тут він перехрестився), я волів би краще, щоб Орлеанський дім виховував для мене таких одважних воїнів, як твій батько і ти, людей, котрі, будучи королівської крові, не мають претензій на французький престол, ніж бачити країну розідраною на шматки, як Англія, через чвари законних наступників престолу. Лев ніколи не повинен мати більш як одне левеня.

Дюнуа зітхнув і промовчав, бо знав, що коли суперечити цьому свавільному володареві, то це може не допомогти, а пошкодити його родичеві. Проте він не витримав і за хвилину сказав:

– Оскільки ваша величність самі натякнули на походження мого батька, то я насмілюся зауважити, що, відкинувши гріх його батьків, ми можемо назвати його щасливим і удатним, хоч він і народився від беззаконного кохання, а не від осоружного законного шлюбу.

– Ти жахливий безбожник, Дюнуа! Хіба можна отак базікати про святе таїнство шлюбу, – відповів Людовік жартома. – Але до біса розмови!.. Он там уже, здається, вигнали із лігва кабана… Спускайте собак, ім'ям святого Губерта! Кусь, кусь його!

– Тра-ля-ля-лі-ра-ля! – королівський ріг весело заграв лісом, і король поскакав уперед у супроводі двох-трьох гвардійців, серед яких був і наш приятель Квентін Дорвард. Але дивно, що, навіть захоплюючись улюбленою забавою, король, поступаючись перед своєю зловтішною вдачею, знаходив час подражнити й помучити кардинала де Балю.

Однією із слабостей достойного кардинала, ми вже згадували, було переконання, що він, незважаючи на своє незнатне походження і невисоку освіту, справжній рицар і придворний. І хоч кардинал не виходив на арену турнірів, як Томас Бекет[112]112
  Томас Бекет (1117–1170) – архієпіскоп Кентерберійський. Був призначений англійським королем Генріхом II на канцлера Англії, але згодом убитий вельможами з відома короля. Вважається католицьким святим.


[Закрыть], не вербував рекрутів, як Вулзі, але претендував на рицарську відвагу, якою вони обидва відзначалися. Він запевняв, нібито дуже любить войовничу забаву – полювання. Проте хоч яким був його успіх у декотрих дам, в очах яких його могутність, багатство і впливовість державного діяча могли надолужити вади його зовнішності та манер, благородним коням, на придбання яких він не шкодував грошей, було зовсім байдуже, що вони мають честь носити на своїй спині кардинала. Ці тварини шанували кардинала не більше, ніж його батька – погонича, мірошника чи кравця, який міг би позмагатися з сином у мистецтві верхової їзди. Король знав про це і, то підганяючи, то стримуючи свого коня, так роздратував коня кардинала, якого не відпускав од себе, проти його вершника, що їхня розлука стала неминучою. І в той час, як оскаженілий кардиналів кінь підстрибував і ставав дибки, так що їздець ледве тримався в сідлі, коронований мучитель почав розпитувати кардинала про різні справи й натякав, що хоче звірити йому деякі державні таємниці, про які кардинал ще так недавно дуже хотів довідатися.

Навряд чи можна уявити собі безглуздіше становище державного мужа, королівського радника, змушеного розмовляти з своїм королем, тим часом як кожен стрибок непокірливого коня загрожував йому страшним лихом. Пурпурове вбрання кардинала маяло на всі боки, і якби не глибоке сідло з високою лукою, то він давно б уже впав. Дюнуа реготав без упину, тоді як король, що по-своєму, зберігаючи серйозну міну на обличчі, розважався власними жартами, ніжно докоряв кардиналові за його нестримну пристрасть до полювання, яке так захопило його, що він не може навіть кілька хвилин присвятити справам.

– Я більш не хочу перешкоджати вашим розвагам, – додав король, звертаючись до переляканого кардинала і водночас підганяючи свого коня.

Перш ніж де Балю встиг вимовити хоч слово у відповідь, його кінь, закусивши вудила, помчався скаженим галопом, незабаром залишивши далеко позаду і короля, і Дюнуа, які поїхали повільніше, весело сміючись з нещасного державного мужа. Коли комусь з наших читачів доводилося їздити верхи (як доводилося і нам у свій час), то він знає, що відчуває людина, яку поніс кінь, і легко може уявити, наскільки було нестерпне, безглузде й небезпечне становище кардинала. Чотири ноги тварини, які вже зовсім не підкоряються ні волі вершника, ні самого скакуна, мчаться з такою швидкістю, що здається, ніби задні хочуть випередити передні; дві скарлючені ноги вершника, якими йому дуже хотілося б стояти на зеленій траві, тепер ще більше погіршують його тяжке становище, стискуючи боки коня; руки, які вже випустили поводи і вхопилися за гриву; тіло, яке замість того, щоб сидіти прямо в сідлі, зберігаючи центр ваги (як радить старий Анджело), або нахилитися наперед (як їздять ньюмаркетські жокеї[113]113
  Ньюмаркет – місто в Англії, де щороку відбуваються верхогони.


[Закрыть]), лежить (скоріше ніж висить), мов лантух з зерном, звалений на спину коня і готовий щохвилини гепнутися на землю, – усе це робило картину досить смішною для глядачів, але далеко не приємною для виконавця. Але додайте ще деякі особливості одягу й зовнішності нещасного вершника – попівську рясу, чи блискучий мундир, чи там ще якесь незвичайне вбрання – і уявіть, що це відбувається десь на скачках, на параді або під час урочистої процесії в присутності натовпу глядачів, – отож, якщо нещасний не хоче стати загальним посміховищем, йому лишається тільки зламати собі руку чи ногу або, ще краще, просто розбитися до смерті; лише тоді його падіння викличе співчуття. Коротка пурпурова сутана кардинала, яку він одягав на полювання, червоні панчохи й червоний капелюх з довгими шнурами, що звисали з нього, робили ще кумеднішими ці вправи у верховій їзді.

Тим часом кінь, не керований ніким, скоріше пролетів, ніж промчав уздовж довгої зеленої алеї, випередив загін мисливців, що переслідували кабана, збив з ніг кількох ловчих, які не чекали такого нападу з тилу, переїхав кількох собак, переплутав усі лови і, збентежений криками мисливців, нарешті виніс переляканого на смерть кардинала просто на вепра, який кинувся на нього з своїми грізними, вкритими піною іклами. Де Балю, побачивши, що він опинився майже біля кабана, заверещав, благаючи про допомогу. Цей крик і вигляд дикого кабана так злякали коня, що він з розгону відсахнувся вбік, а кардинал, який досі тримався в сідлі лише тому, що скакав прямо, важко впав на землю. Це сталося так близько від кабана, що коли б він не був заклопотаний своїми справами, все скінчилося б для кардинала фатально, як то сталося колись з Фавілою[114]114
  Фавіла – король Астурії й Леона, помер 739 р, від рани, завданої йому кабаном на полюванні.


[Закрыть], королем вестготів в Іспанії. Проте владний церковник, отямившись від переляку, рачкуючи, якнайшвидше відповз з дороги і зробив це дуже вчасно, бо собаки і мисливці промчалися повз нього, причому ніхто не подав йому ніякої допомоги. За тих часів мисливці були так само байдужі до таких нещасть, як і за наших днів.

Король, проскакавши повз кардинала, сказав Дюнуа:

– Онде досить низенько лежить його преосвященство. Мисливець він нікудишній, хоч як рибалка, коли треба вивудити якусь таємницю, може позмагатися з самим апостолом Петром. А втім, сьогодні, як мені здається, він і на цьому осікся. Кардинал не почув цих слів, але зневажливий погляд, яким вони супроводились, підказав йому їх зміст. Кажуть, що диявол завжди, як тільки трапляється нагода, спокушає людину, і тепер вона випала для нього, бо де Балю був жорстоко ображений зневагою короля. Його переляк минув, коли він упевнився, що падіння не зашкодило йому, але ображене самолюбство й досада на свого володаря ятрили серце.

Після того як мисливці пронеслися мимо, до кардинала під'їхав вершник, що скоріше був глядачем, ніж співучасником цієї розваги, у супроводі кількох слуг. Він дуже здивувався, побачивши кардинала просто на землі, без коня й почту і в такому стані, який ясно свідчив, що за лихо його спіткало. Зіскочити з коня, запропонувати свою допомогу, наказати одному з слуг спішитися, віддати свого смирного коші кардиналові, висловити здивування з приводу звичаїв французького двора, які дозволяють залишати в такому скрутному становищі наймудрішого державного сановника, – все це було звичайною формою співчуття й чемності для графа де Кревкера, бо вершник, що допоміг кардиналові, був саме бургундський посол.

Він знайшов потерпілого міністра саме у відповідному настрої, щоб випробувати його вірність королю, піддавши тим спокусам, до яких кардинал був не байдужий. Уже вранці, як правильно підозрював проникливий Людовік, під час розмови між графом і кардиналом було сказано більше, ніж де Балю переповів своєму королю. Але хоча кардинал задоволено вислухав надзвичайно приємні відзиви герцога Бургундського про себе й свої таланти, передані йому Кревкером, і не без заздрості прислухався до похвал, з якими граф відгукувався про щедрість свого володаря і великі прибутки бенефіцій у Фландрії, він усе-таки кріпився до цього останнього випадку на полюванні, який глибоко образив його.

Тепер де Балю в лиху для себе годину вирішив довести Людовікові XI, що нема на світі небезпечнішого ворога, ніж ображений друг і повірник.

Але поки що він поквапливо попросив Кревкера залишити його, щоб їх не побачили разом, призначивши йому побачення в абатстві святого Мартіна в Турі, після вечерні. При цьому він сказав усе таким тоном, який упевнив бургундця, що його володар зробив таке придбання, на яке за інших, менш сприятливих умов навряд чи міг розраховувати.

Тим часом Людовік, який, хоч і був найтоншим дипломатом своєї епохи, але іноді, усупереч розсудливості, віддавався пристрастям, захопився і на цей раз і весело скакав, переслідуючи дикого кабана, полювання на якого досягло найцікавішого моменту. Трапилося так, що сікач (так за тих часів звали молодого дворічного звіра) перетяв дорогу тому кабану, за яким гналися, і збив із сліду не тільки більшість мисливців, але й собак (крім кількох найдосвідченіших). Король з радістю побачив, як Дюнуа й інші поїхали по неправильному сліду, і втішався таємною думкою про свою можливу перемогу над цим славним рицарем у мисливстві, бо на той час полювання вважали за таке саме доблесне заняття, як і війна. Людовік мав доброго коня і їхав за собаками не відстаючи. Отож коли великий кабан кинувся в якусь болотяну низину, готуючись до сутички, король опинився з ним віч-на-віч.

Людовік виявив усю відвагу й досвідченість старого мисливця. Зневажаючи небезпеку, він поскакав на страшну тварину, яка люто боронилася від собак, і ударив її своїм мисливським списом. Але кінь його, злякавшись, відсахнувся від кабана, і це послабило удар списа, який був не такий сильний, щоб убити або тяжко поранити тварину. Король ніяк не міг примусити коня знов атакувати кабана, йому довелося спішитися й самому піти на лютого звіра, тримаючи напоготові короткий, тонкий меч. Кабан одразу облишив собак, щоб кинутися на людину. Король, ставши в позицію, скерував меч так, щоб вразити кабана в горло чи груди під саму ключицю, коли звір з розгону всією своєю вагою наскочить на лезо меча. Але король посковзнувся на вогкій землі саме тоді, коли треба було зробити цей тонко розрахований і небезпечний маневр. Вістря меча наштовхнулось на щетину кабана і тільки злегка дряпнуло його плече, не завдавши звірові ніякої шкоди, а Людовік упав долілиць. Це падіння врятувало монарха, бо кабан теж промахнувся і, проскочивши мимо нього, лише розірвав своїми іклами короткий мисливський плащ короля, не зачепивши стегна. Але, коли з розгону пробігши трохи далі, кабан повернувся, щоб повторити свій напад на короля тоді, коли той підіймався, – життя Людовіка опинилося в серйозній небезпеці. У цей критичний момент наспів Квентін Дорвард, який відстав од інших, бо мав не дуже бистрого коня, але, на щастя, розпізнавши звук королівського рога, поїхав услід. Він підскакав до кабана і вдарив його своїм списом.

Король, схопившись на ноги, кинувся на допомогу Дорвардові й перерізав шию кабана своїм мечем. Не промовивши й слова до Квентіна, він зміряв тварину довжиною своєї ступні, потім витер піт на лобі й кров на руках, зняв мисливський капелюх, повісив його на кущ, побожно помолився фольговим образочкам, що були на капелюсі, і нарешті, подивившися на Дорварда, сказав йому:

– Так це ти, мій юний шотландцю? Ти добре почав свою мисливську науку, і дядько П'єр перед тобою в боргу: за ним частування, і на цей раз не менш багате, ніж тоді в заїзді «Флерделіс». Чому ж ти мовчиш? Чи, може, розгубив свою самовпевненість і запал при дворі, де інші набувають їх?

Квентін, один з найкмітливіших юнаків, що будь-коли дихали повітрям Шотландії, догадався, що з Людовіком, до якого він почував більше страху, ніж довір'я, не слід дозволяти собі ніяких фамільярностей, на які король немовби сам викликав його. Він відповів у небагатьох, старанно обміркованих словах, що коли б і насмілився звернутися до його величності, то лише а благанням вибачити йому зухвалість, з якою він поводився, коли ще не знав про високий сан свого співрозмовника.

– Тьху, хлопче, – сказав король. – Я давно забув про ту твою зухвалість і вибачаю тобі її за хоробрість і кмітливість. Мені сподобалось, як ти майже вгадав ремесло мого кума Трістана. Та й сам ледве не спробував його майстерності на своїй шиї, як мені казали. Раджу тобі стерегтися його. Він купець, що торгує надто грубими браслетами й тугим намистом. Допоможи мені сісти на коня; ти мені подобаєшся, і я бажаю тобі добра. Покладайся на мене і більше ні на кого, навіть на свого дядька або лорда Крофорда. Та не кажи нікому, що ти тут мені так своєчасно допоміг упоратися з кабаном, бо коли вихвалятимешся, що врятував короля, то ці хвастощі будуть тобі єдиною винагородою за твою послугу.