Текст книги "Квентін Дорвард"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 35 страниц)

Розділ XIII
ПОДОРОЖ

Навіщо тут з царями порівняння?

Я сам мудрець! Стихіями керую:

Така принаймні чутка є про мене

І через це – моя безмежна влада.

«Альбумазар»

Події та пригоди ринули на молодого шотландця, мов весняна повінь. Не встиг він прийти в казарму, як його спішно покликали до лорда. Крофорда, де він, на свій подив, знову побачив короля. Вже перші слона про честь і довір'я, виявлені йому, дужо збентежили Квентіна, який подумав, ніби йому знову запропонують щось подібне до підстерігання графа де Кревкера або ще й гірше. Він не тільки заспокоївся, але й зрадів, довідавшися, що його посилають командиром невеликого – з трьох солдатів і провідника – загону, який має супроводити графинь де Круа до двору їхнього родича, епіскопа Льєжського. Він повинен був подбати, щоб протягом усієї подорожі благородні дами перебували в цілковитій безпеці й мали всі можливі вигоди, а до того ж, щоб усе це відбулося цілком таємно. Потім йому дали писані інструкції, якими він мусив керуватися, обираючи зупинки для відпочинку переважно по глухих сільцях, відлюдних монастирях та інших місцях і вживаючи заходів обережності, особливо поблизу бургундського кордону. Добре напутали його і щодо того, як він має поводитися, що говорити й робити, щоб зійти за дворецького двох знатних англійських дам, які їздили на прощу до святого Мартіна Турського, а тепер прямують до міста Кельна, щоб поклонитися мощам мудрих царів Сходу[134]134
  Царі Сходу, або Волхви, – за євангельським оповіданням, Гаспар, Мельхіор і Валтасар перші прийшли вшанувати народженого у Віфліємі Христа. Їх нібито було поховано в місті Кельні на Рейні. До Кельна виряджалися прочани з різних країн Європи.


[Закрыть], котрі прийшли до Віфлієма вшанувати народженого спасителя. Під таким приводом графині де Круа вирядилися в подорож.

Не розуміючи причини свого піднесеного настрою, Квентін відчував, як сильно забилося його серце на думку про те, що він буде так близько до красуні з маленької башти і в такому становищі, яке дає право на її довір'я, бо її безпека великою. мірою залежатиме від його поводження й сміливості. Дорвард не мав ніякого сумніву, що, незважаючи на всі небезпеки подорожі, він щасливо доставить її до місця призначення. Молодість рідко замислюється над небезпеками, а Квентін, вихований у вільному дусі, безстрашний, впевнений у собі, тим більше прагнув небезпек, щоб подолати їх. Він хотів якнайшвидше позбутися обтяжливої присутності короля і лишитися одному, щоб цілком віддатися нестримній радості, виявляти яку в такому товаристві було дуже недоречно.

Але Людовік що не закінчив справи. Цей обережний монарх хотів порадитися що з однією особою, зовсім не схожою на Олів'є Диявола, котра, як гадали, черпала знання з вищого зоряного джерела, тим часом як цирульникові Олів'є їх навіював сам диявол. Про це принаймні свідчили наслідки його порад.

Отже, король у супроводі Квентіна, який знемагав від нетерпіння, пішов до тієї башти замку Плессі, де жив з усіма можливими вигодами й розкішшю знаменитий астролог, поет і філософ Галеотті Марті, або Марціус, або Мартівалле, уродженець міста Нармі в Італії, автор славетного трактату «De vulgo Incognitis»[135]135
  «Про речі, незрозумілі для звичайного люду» (лат.).


[Закрыть], що викликав захоплення всіх його сучасників і похвали Павла Йовія[136]136
  Павло Йовій, або Паоло Джовьйо, – сучасний Людовікові XI італійський історик.


[Закрыть]. Він довгий час перебував при дворі славнозвісного Матвія Корвіна[137]137
  Матвій Корвін – король Угорщини (1458–1490), видатний державний діяч, який намагався створити міцну централізовану державу. Він успішно воював проти турків, які під час його королювання загрожували Центральній та Східній Європі.


[Закрыть], короля Угорщини, звідки його переманив до себе Людовік, який заздрив угорському королеві, що той користується товариством і порадами мудреця, котрий умів читати веління неба.

Мартівалле не був одним з тих аскетичних, виснажених, блідих подвижників таємничої науки того часу, які псували собі зір, сидячи вночі коло горна, і вбивали свою плоть, спостерігаючи сузір'я Великої Ведмедиці. Він не цурався двірських утіх і, поки не погладшав, був серед перших у всіх військових розвагах, гімнастичних вправах і навіть у турнірах, причому мав такий успіх, що Янус Панноніус[138]138
  Янус Панноніус – «угорський поет», за приміткою Вальтера Скотта.


[Закрыть] написав латинською мовою епіграму про змагання між Галеотті та славнозвісним майстром турнірів.

Покої цього придворного й войовничого мудреця були обставлені далеко розкішніше, ніж усі ті, які Квентін досі бачив у палаці. Гарні різьблені шафи багатої бібліотеки й чудові мальовничі килими свідчили про витончений смак ученого італійця. З кабінету одні двері вели до опочивальні, а другі – до башти, яка правила йому за обсерваторію. Посередині кімнати стояв великий дубовий стіл, застелений розкішним турецьким килимом-трофеєм, узятим з намету одного паші після великого бою при Яйці[139]139
  Яйце – місто в Югославії, колишня столиця Боснії. При ньому угорський король Матвій Корвін у 1464 році завдав поразки туркам.


[Закрыть], де астролог бився поруч з відважним захисником християнства Матвієм Корвіном. На столі розставлено різні математичні й астрологічні прилади, майстерно зроблені з найкоштовніших матеріалів. Тут же лежали срібна астролябія[140]140
  Астролябія – інструмент для вимірювання кутів. До XVIII ст. астролябією користувались для астрономічних спостережень.


[Закрыть] – подарунок германського імператора – і крейцштаб[141]141
  Крейцштаб, або грундшток, або якобсштаб– інший прилад для вимірювання кутів, широко вживаний у XV–XVIII ст. для визначення широти й довготи.


[Закрыть] з чорного дерева з золотими закріпками – знак пошани самого римського папи.

Було тут чимало й інших різноманітних речей, розкладених на столі і порозвішуваних на стінах; серед них – два повних військових убрання – одне з кольчугою, а друге з латами – значні розміри яких свідчили, що вони належали велетню-астрологові; були тут іспанська шпага толедської сталі[142]142
  Клинки, виготувані в Толедо і в Дамаску, вважалися найкращими.


[Закрыть], шотландський меч з широким лезом, крива турецька шабля, луки, сагайдаки та інша зброя; були різні музичні інструменти, срібне розп'яття, антична похоронна урна, маленькі мідні пенати[143]143
  Пенати – в стародавніх римлян божества – покровителі родини, їх образи зберігалися в особливому приміщенні в кожному римському будинку. Крім того, існували пенати – покровителі окремих міських і сільських громад.


[Закрыть] стародавніх поганців та інші цікаві речі, які важко й описати. Деякі з них у той забобонний час вважалися знадобами для чаклування. Бібліотека цього видатного вченого була теж дуже розмаїта, як і вся обстановка. Рідкісні рукописи древніх грецьких і римських авторів лежали поруч з важкими томами християнських богословів і творами працьовитих учених-алхіміків, які намагалися відкрити своїм учням найглибші таємниці природи за допомогою герметичної[144]144
  Герметична иаука, або алхімія, – далека попередниця сучасної хімії, за допомогою якої в середні віки мріяли перетворити некоштовні речі на золото. Її засновником вважався бог Гермес, або мудрець Гермес Трісмегіст; звідси походить прикметник «герметичний».


[Закрыть] науки. Декотрі манускрипти були написані східними письменами[145]145
  Східні письмена – тут ідеться про книги, написані арабською мовою. Арабська наукова література була для середньовічної Європи важливим джерелом наукової інформації поряд із античною латинською літературою. До епохи Відродження знання грецької мови було рідкістю на Заході.


[Закрыть]; глузд або безглуздя інших приховувалися під таємничими ієрогліфами або кабалістичними знаками[146]146
  Кабалістичні знаки (від єврейського слова «кабала» – переказ, традиція) – пов'язані з таємним ученням «кабалою» знаки, власне кажучи, літери єврейської абетки, що вживалися також як цифри.


[Закрыть].

Вся обстановка кімнати і кожна окрема річ справляли глибоке враження на уявлення людей того часу, які твердо вірили в таємничу науку чорної магії. Це враження ще більше посилювалося завдяки зовнішності й манерам самого астролога, який, сидячи у великому кріслі, зацікавлено роздивлявся зразок винайденого тоді друкарського мистецтва – нову, надруковану у Франкфурті книгу.

Марціо Галеотті був високий, товстий, але все ще ставний чоловік, хоч уже й похилого віку. Набута за молодих років і не зовсім покинута й тепер звичка до фізичних вправ не завадила його природному нахилу до огрядності, і він ще більше гладшав від сидячого життя й уподобання до смачної їжі. Риси обличчя, трохи згрубілі, були величні й благородні, а його чорній, широкій і довгій бороді міг би позаздрити навіть мурабіт[147]147
  Мурабіт, або марабут, – мусульманський відлюдник, або пустельник (араб.).


[Закрыть]. На ньому був халат з найдорожчого генуезького оксамиту з просторими рукавами на застібках у формі золотих жабенят, оторочений соболиним хутром і затягнутий широким поясом з телячої шкіри, на якому червоною фарбою були намальовані знаки зодіаку[148]148
  Знаки зодіаку – умовні знаки 12 сузір'їв (Овен, Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козерог, Водолій, Риби), через які проходить видимий шлях сонця (екліптика) протягом року. В той час, коли положення сонця на небі збігається з якимсь із зодіакальних сузір'їв, це сузір'я не можна бачити вночі, бо воно сходить і заходить разом із сонцем.


[Закрыть]. Астролог підвівся і вклонився королю з достойністю людини, що вже звикла до такого високого товариства і не хоче навіть у присутності короля втрачати гідності, властивої в ту епоху всім представникам науки.

– Ви зайняті, отче, і, якщо не помиляюсь, вивчаєте новий спосіб розмножування рукописів за допомогою машин[149]149
  Друкувати книги почали спершу в німецькому місті Майнці на Рейні (1457), а в Франкфурті-на-Майні – значно пізніше (1507).


[Закрыть], – звернувся до нього король. – Хіба можуть речі, що мають таке ремісницьке й земне значення, цікавити того, перед ким небо розгорнуло свої простори?

– Брате мій, – відповів Мартівалле, бо так мешканець цієї келії мусить звати навіть і короля Франції, коли він як учень вшановує його своїми відвідинами, – вірте мені, що, розглядаючи цей винахід, я так само ясно, як і в поєднанні небесних тіл, бачу в ньому певне передвістя дуже жахливих і чудесних змін. Коли я думаю, яким повільним і невеличким струмочком досі просочувалося до нас знання, як важко здобути його навіть тим, хто з запалом шукав його, як нехтують ним ті, хто береже свій спокій і гаразд, як легко цей струмочок міг загубитися або й остаточно пересохнути під час кожної навали варварства, – коли я думаю про все це, то не можу не дивуватися долі майбутніх поколінь і не захоплюватися нею! Їх зрошуватиме знання, як перші нестримні, благодатні дощі землю після посухи, запліднюючи одні місця та затоплюючи інші, змінюючи всі форми суспільного життя, створюючи та розбиваючи старі релігії, засновуючи та знищуючи королівства…

– Стривай, Галеотті, – перебив його Людовік. – А чи стануться всі ці зміни в наш час, протягом нашого життя?

– Ні, мій королівський брате! – заперечив Галеотті. – Цей винахід можна порівняти з молоденьким, тільки-но посадженим деревцем, яке для наступних поколінь принесе плоди такі ж лиховісні і разом з тим такі ж дорогоцінні, як і плоди райського дерева, плоди пізнання добра і зла.

Трохи помовчавши, Людовік сказав:

– Хай тоді майбутнє і має з ними справу, а ми люди цього століття й займатимемося його справами. Доволі кожному дню свого клопоту. Скажи мені, чи розробив ти гороскоп, який я передав тобі на розгляд і про який ти мені вже дещо казав? Я привів тобі того, чию долю він провіщає, щоб ти, як хіромант, подивився на його долоню, якщо тобі буде завгодно. Це спішна справа.

Огрядний мудрець підійшов до юного воїна і втупив у нього свої великі проникливі чорні очі, немовби вивчав кожну рисочку його обличчя. Почервонівши й розгубившись під пильним поглядом шановного й владного вченого, Квентін опустив очі й доти не підіймав їх, доки не почув звучного наказу астролога:

– Дивися на мене. Не бійся і простягни руку!

Уважно поглянувши на долоню Квентіна згідно з правилами своєї таємничої науки[150]150
  Таємнича наука – тобто хіромантія, пов'язана з вірою в те, що за лініями на долоні людини можна довідатися про її долю.


[Закрыть], Мартівалле відвів короля на кілька кроків і сказав тихим голосом:

– Мій королівський брате, фізіономія цього юнака і те, що написано на його долоні, напрочуд підтверджують як дані його гороскопа, так і ваші власні висновки, висловлені на підставі досвіду, якого ви набули в нашій науці. Все це провіщає, що цей юнак буде відважний і щасливий.

– І відданий? – спитав король. – Бо відвага й щастя не завжди поєднуються з відданістю.

– І відданий також, – відповів астролог, – бо в його погляді – мужня твердість, a linea vitae[151]151
  Лінія життя (лат.).


[Закрыть] на руці дуже глибока й чітка, що означає щиру прихильність до тих, хто йому довіряє. Проте…

– Що проте? – нетерпляче спитав король. – Отче Галеотті, чому ти замовк?

– Вуха короля, – сказав мудрець, – подібні до піднебіння тих хворих ласунів, які не можуть терпіти гірких ліків, хоч вони конче потрібні для їхнього одужання.

– Мої вуха й піднебіння не такі вже пестовані, – сказав Людовік. – Я хочу почути добру пораду і проковтнути цілющі ліки. Я не гніватимусь за суворість одного або за гидкий смак другого. Мепе не панькали в дитинстві: моя молодість була молодістю вигнанця й страждальника. Я вмію слухати гірку правду і не ображатися.

– Тоді кажу з усією щирістю, государю, – відповів Галеотті, – коли у вашому замірі є щось таке, що… що, коротше кажучи, могло б потривожити совість, не доручайте цьому юнакові таких справ принаймні доти, доки він не прослужить у вас кілька років і не етапе таким самим безсовісним, як і інші.

– Це те, що ти вагався сказати мені, мій добрий Галеотті? І гадав, що твої слова можуть образити мене? – вигукнув король. – Я знаю, ти розумієш не гірше за мене, що державна політика не завжди може керуватися принципами релігії й моралі, хоч у приватному житті саме так і треба поводитися. Чому ми, земні государі, засновуємо церкви й монастирі, подорожуємо до святих місць, накладаємо на себе каяття й виконуємо обітниці, без яких інші обходяться? Все це робиться задля блага й добробуту наших підданих і королівства, які іноді й примушують нас вживати заходів, що суперечать християнській совісті. Але небо милосердне, заслуги нашої святої церкви безмежні, а заступництво Амбренської божої матері та благословенних святих неустанне, невтомне і всемогутнє.

Він поклав свій капелюх на стіл і, побожно ставши перед ним навколішки, прочитав молитву: Sancte Huberte, Sancte Juliane, Sancte Martine, Sancta Bosalia, Sancti qnotquot adestis, orate pro me peccatore![152]152
  Святий Губерте, святий Юліане, святий Мартіне, свята Розаліє, усі святі, моліться за мене, грішного! (Лат.).


[Закрыть]

Після цього він ударив себе рукою в груди, піднявся, натяг капелюха і промовив:

– Будь певний, отче мій, коли в нашій справі і є щось таке, на що ти натякав, то виконання його не буде доручено цьому юнакові, і він ні про що навіть не підозріватиме.

– Вельми розсудливо, мій королівський брате, – сказав астролог. – Так само треба остерігатися запальності вашого молодого повіреного, що є неминучою вадою людей сангвінічного темпераменту[153]153
  Сангвінічний темперамент(лат.). – рухома, жвава, неспокійна вдача.


[Закрыть]. Проте, виходячи з даних моєї науки, можу з певністю сказати, що цю ваду надолужують інші його властивості, що їх відкрили мені гороскоп та мої спостереження.

– Чи сьогодні опівночі буде сприятлива година, щоб розпочати небезпечну подорож, отче? – спитав король. – Дивися, ось твої ефемериди[154]154
  Ефемериди – таблиці, в яких зазначено розташування планет і зірок на небі для кожного дня року.


[Закрыть], ти бачиш положення Місяця щодо Сатурна і Юпітера; мені здається, це означає, згідно з законами твого мистецтва, успіх для того, хто посилає експедицію цієї години?

– Для того, хто посилав експедицію, – сказав астролог, хвилину помовчавши, – таке положення. зірок справді обіцяє успіх, але мені здається, що кривава окраска Сатурна загрожує небезпекою й нещастям тим, кого посилають. Отже, звідси я роблю висновок, що ця мандрівка може бути не тільки небезпечною, але й згубною. Мені здається, що в цім несприятливім розташуванні зірок криються насильство й полон.

– Насильство й полон для тих, кого посилають, – відказав король, – але успіх, здійснення бажань для того, хто посилає. Хіба не це можна прочитати тут, мій учений отче?

– Саме так, – підтвердив астролог.

Король замовк, і в знаки не подаючи, наскільки це завбачення (правильність якого, певно, й пояснюється тим, що астролог із запитань Людовіка здогадався про небезпечний характер королівського заміру) збігалося з його планом, котрий, як уже знає читач, полягав у тому, щоб видати графиню Ізабеллу де Круа Гійомові де ля Марку – чоловікові, правда, знатного роду, але злочинцеві, який опустився до звання ватажка бандитів, відомого своєю невгамовною вдачею, жорстокістю і одчайдушною хоробрістю.

Потім король вийняв з кишені якийсь папірець і, перш ніж передати його Мартівалле, промовив голосом, в якому можна було почути бажання виправдатися.

– Мудрий Галеотті, не дивуйся, що, вважаючи тебе за чудо пророчого мистецтва, що перевершує всіх своїх учених сучасників, не виключаючи і самого великого Нострадама[155]155
  Нострадам, або Нострадамус, або Мішель де Нотр-Дам (1503–1566), – відомий французький лікар і астролог, який прославився своїми віршованими пророкуваннями. Тут автор допускає хронологічну неточність: Людовік XI не міг знати про Нострадама.


[Закрыть], я так часто використовую твоє вміння, щоб розв'язати деякі мої сумніви й труднощі, які досаждають кожному государеві, якому доводиться боротися і проти заколотників у своїй країні, і проти зовнішніх могутніх та непримиренних ворогів.

– Коли ви вшанували мене, сір, вашим запрошенням, – сказав філософ, – і я покинув двір у Будапешті для двора в Плессі, то поклав собі віддати до рук мого королівського покровителя все своє мистецтво та знання, що можуть бути йому корисні.

– Досить, любий Галеотті. Прошу тебе уважно вислухати, що тут написано, – він почав читати папірець у своїй руці:– «Одна особа, яка веде суперечку про дуже важливу справу, що може бути розв'язана судом або зброєю, бажає порозумітися із своїм супротивником і помиритися з ним через особисте побачення. Особа ця хоче знати, який день буде сприятливий для здійснення її наміру. Крім того, чи будуть переговори успішні і як супротивник відповість на таке довір'я – лагідно і вдячно, чи захоче скористатися з переваги, яку дасть йому ця зустріч?».

– Це дуже важливе питання, – сказав Галеотті, коли король прочитав папірець. – Щоб відповісти на нього, треба дослідити усі можливі комбінації світил і тоді вже зробити висновок.

– Хай буде так, мій добрий отче в науці, постарайся, і ти знатимеш, що значить зробити послугу королю Франції. Ми вирішили, коли цього не заборонять сузір'я, – а наші обмежені знання показують, що вони сприяють нам, – піддати небезпеці навіть нашу власну особу, щоб припинити ці антихристиянські війни.

– Нехай святі угодники сприяють здійсненню побожного наміру вашої величності, – промовив астролог, – і боронять вашу священну особу.

– Дякую, вчений отче! Візьми цю дещицю, яка поповнить твою цінну бібліотеку.

І король поклав під один з томів маленький гаманець з золотом. Скупий навіть тоді, коли зачіпали його забобонність, Людовік думав, що астрологові досить за послуги тієї платні, яку він йому призначив, і вважав, що має право користуватися з порад ученого за помірне винагородження навіть у дуже важливих випадках.

Людовік, передавши гонорар своєму адвокатові (висловлюючись юридичною мовою), зверну вен до Дорварда:

– За мною, мій бравий шотландцю, обраний долею та монархом, щоб здійснити сміливий подвиг. Дивись же, щоб усе було готове, і тієї миті, коли дзвін монастиря святого Мартіна задзвонить опівночі, ти поставив ногу в стремено. Хвилиною раніше чи пізніше – і ти можеш пропустити сприятливе розташування сузір'їв, яке пророкує успіх.

Сказавши це, король у супроводі свого молодого охоронця покинув приміщення. Тільки вони вийшли, як астролог висловив зовсім інші почуття, ніж ті, якими він був охоплений у присутності короля.

– Скупий раб! – сказав він, зважуючи гаманець у руці, бо, не відмовляючи собі ні в чому, завжди потребував грошей. – Підлий, брудний мерзотник! Жінка перевізника більше дала б, щоб довідатися, чи її чоловік щасливо перепливе море. І він ще гадає, ніби розбирається в нашому високому мистецтві! Скоріше лисиця, що бреше, і вовк, що виє, прославляться як музиканти… Чи ба, він читає великі письмена неба! Хіба можуть бути рисячі очі в сліпого крота! Post tot promissa[156]156
  Після всіх обітниць (лат.).


[Закрыть] —після стількох його обіцянок, якими він мене засипав, щоб переманити до себе з двору уславленого Матвія, де угорець і турок, християнин і язичник, навіть московський цар і татарський хан навперебій обдаровували мене! Чи не гадає він, що я буду вічно жити в цьому старому замку, як снігур у клітці, щоб співати, коли йому заманеться, і все це за кілька зерен та краплину води? Ні, не буде цього! Aut inveniam viam ant faciam[157]157
  Я знайду вихід або щось зроблю (лат.).


[Закрыть], я щось придумаю. Кардинал де ля Балю – чоловік спритний і щедрий… Я все йому розповім, і тоді його преосвященство, буде сам винен, коли зорі не показуватимуть так, як йому хотілося б. Він знову взяв гаманець і зважив його на долоні.

– Може, в цьому поганенькому футлярі лежить діамант або перлина великої вартості. Я чув, що король буває щедрий до марнотратства, коли вбачає в цьому власну вигоду, – сказав астролог.

Галеотті випорожнив гаманець – у ньому було всього-на-всього десять золотих монет. Обурення його не мало меж.

– Чи не думає він, що за таку низьку плату користатиметься з плодів небесної науки, яку я вивчав у відлюдника-вірменина Кіркора, що не бачив сонячного світла протягом сорока років, у грека Дубравія, котрий, кажуть, воскрешав мертвих, і навіть у шейха Ібн-Халі, якого я відвідав в його печері у пустинях Фіваіди? Ні, присягаюся небом! Той, хто так зневажає науку, повинен загинути через своє неуцтво. Десять золотих! Та я б посоромився запропонувати стільки моїй покоївці Туанетті, щоб вона купила собі нове намисто.

Кажучи так, обурений мудрець усе ж таки висипав десять золотих у великий, підвішений до пояса капшук, який Туанетта та інші співучасники його марнотратства звичайно примудрялися спорожняти швидше, ніж філософ із усією своєю наукою встигав наповняти його.

Розділ XIV ПОДОРОЖ

Я бачу, Франціє, тебе, країно див

Природи та мистецтв: ти знов передо мною!

Твої сини, що їм утіхою є праця,

І щедро дякує за пильний труд земля;

Дочки-смугляночки, що сміх у них в очах,

Волосся чорне їх, мов воронові крила!

Проте, о Франціє, ти знаєш стільки лиха

Як за старих часів, так і за наших днів…

Невідомий автор

Уникаючи всяких розмов з ким би то не було, бо такий був наказ, Квентін Дорвард поспішив одягтися в простий, але міцний панцир з набедрениками й нарукавниками й надіти на голову стальний шолом без забрала. Поверх усього він одягнув красивий замшевий каптан, оздоблений і гарно гаптований по швах – такий, як носили економи знатних родин.

Усе це приніс йому в кімнату Олів'є і, як завжди вкрадливо усміхаючись, улесливо сказав, що його дядька навмисне поставлено на варту, щоб він не розпитував про ці таємничі готування.

– Ми постараємося вибачитися за все перед вашим родичем, – сказав Олів'є, знов усміхаючись. – А коли ви, любий мій синку, повернетесь цілим і здоровим з подорожі, успішно виконавши доручення, то не сумніваюсь, що дістанете в нагороду велике підвищення, яке не тільки позбавить вас необхідності звітувати комусь про ваші вчинки, але й дасть можливість вам самому командувати і вимагати звіту від інших.

Кажучи це, Олів'є Диявол вважав, напевне, що бідний юнак, чию руку він так приязно стискував, неминуче загине або попаде у полон, виконуючи доручення. Він додав до цих прекрасних слів маленький гаманець з золотом на дорожні витрати як подарунок від короля.

За кілька хвилин до дванадцятої години ночі Квентін, згідно з даними йому вказівками, пройшов у другий двір і зупинився коло Дофінової башти, де, як знає читач, була тимчасова резиденція графинь де Круа. Тут він побачив вершників, призначених для охорони, двох віслюків, навантажених багажем, трьох спокійних коней для графинь та відданої їм служниці і доброго бойового коня для нього самого, сідло на якому виблискувало стальними бляшками при білому місячному сяйві. Дорвард не зронив жодного слова. Люди сиділи в сідлах нерухомо, і в неясному світлі Квентін з радістю побачив, що всі вони були озброєні і тримали в руках довгі списи. Їх було тільки троє, і один з них прошепотів Квентінові з сильним гасконським акцентом, що провідник приєднається до них за Туром.

Тим часом вогники, блимаючи поза гратами башти, свідчили про те, що графині квапливо закінчували лагодитися в дорогу. Нарешті маленькі двері, що вели з башти в двір, відчинилися, і три жіночі постаті вийшли в супроводі чоловіка, закутаного в плащ. Вони мовчки посідали на коней, а чоловік у плащі пішов уперед, обмінюючися паролями й сигналами з вартовими, повз яких вони проїжджали. Так вони, зрештою, минули останній з цих жахливих бар'єрів. Тут чоловік, що був їм за провідника, зупинився і тихим голосом сказав щось до двох жінок.

– Нехай небо благословить вас, государю, – пролунав голос, який вразив вухо Квентіна, – і простить вам, коли ваші наміри не такі щирі, як ви кажете! Тепер єдине моє бажання – якнайшвидше опинитися під захистом доброго епіскопа Льєжського.

Той, до кого звернулися з такими словами, промимрив щось у відповідь і пішов назад за ворота. Квентінові здалося, що при місячному світлі він пізнав у ньому короля. Мабуть, неспокій, що той відчував через від'їзд своїх гостей, змусив його самому бути присутнім на випадок, коли в графинь з'являться якісь вагання або ж виникнуть ускладнення з боку сторожі замку.

Покинувши замок, вершники деякий час їхали дуже обережно, щоб уникнути ям, пасток та інших перешкод, влаштованих там на превелике незадоволення сторонніх осіб. Проте гасконець, як виявилося, чудово орієнтувався в цьому лабіринті, і за чверть години їзди вони вже були поза межами Плессі в парку й наближалися до міста Тура.

Місяць, який тепер вийшов з-за хмар, лив ціле море світла на чудовий краєвид. Вони бачили, як велична Луара котить свої хвилі через найродючішу рівнину Франції між мальовничими берегами, на яких височіли башти й тераси, росли оливкові гаї й виноградники. Вдалині видно було мури міста Тура, старої столиці Турені, з фортечними баштами й визубнями, що під місячним світлом здавалися білими. За ними здіймалося готичне громаддя, яке спорудив благочестивий епіскоп Перпетус ще в п'ятому столітті, а згодом з архітектурною майстерністю надбудували Карл Великий та його спадкоємці, – найвеличніший храм у Франції. Поряд видно було башти церкви святого Гасьєна й похмурі контури замку, який був за старих часів резиденцією римського імператора Валентініана[158]158
  Тут, очевидно, йдеться про римського імператора Валентініана III (425–455 н. е.). У четвертому столітті н. е. було ще двоє імператорів із цим ім'ям (І. 364–375 і II, 375–392).


[Закрыть].

Незважаючи на те, що обставини, в яких опинився Квентін Дорвард, цілком заволоділи ним, молодий шотландець, звиклий до диких, пустинних, хоч і величних гір своєї батьківщини і до суворості навіть найкрасивіших її краєвидів, не міг не захоплюватися, дивлячись на цю місцевість, яку мистецтво й природа, створюючи, нібито змагалися між собою. Але незабаром його розбуркав голос старшої дами, настроєний принаймні октавою вище від ноти того ніжного тону, яким вона прощалася з королем Людовіком. Вона бажала поговорити з начальником загону. Стиснувши шпорами коня, Квентін підігнав його вперед і шанобливо відрекомендувався дамам.

– Як вас звати і який ваш ранг?

Він сказав те й інше.

– Чи добре ви знаєте дорогу?

– Я не можу, – відповів він, – претендувати на точне знання її, але в мене є докладні інструкції і на першому ж місці відпочинку нас має наздогнати провідник, на якого можна цілком покластися в дальшій подорожі. А поки що вершник, який щойно приєднався до нас і став четвертим у нашому ескорті, буде нам за провідника.

– А чому саме вас обрали для виконання такого доручення, пане мій? – запитала дама. – Мені сказали, що ви той самий юнак, який недавно вартував у галереї під час нашої зустрічі з принцесою Франції. Мені здасться, що ви надто молодий і недосвідчений для такої служби та що й чужинець у Франції, як свідчить ваша вимова.

– Я зобов'язаний коритися наказам короля, мадам, а не обговорювати їх, – відповів юний воїн.

– Ви благородного походження? – спитала дама.

– З певністю можу твердити це, – відповів Квентін.

– А чи ви не той самий, – боязко запитала молодша графиня, – кого я бачила в заїзді, коли король покликав мене подати йому сніданок?

Знижуючи голос, мабуть, через таке саме почуття боязкості, Квентін відповів, що той самий.

– Тоді мені здається, – сказала графиня Ізабелла, звертаючись до своєї тітки Амеліни, – що ми можемо бути спокійні під охороною цього молодого дворянина. Принаймні він не схожий на людину, якій можна доручити виконання підступного й жорстокого заміру щодо двох беззахисних жінок.

– Присягаюся честю, мадам, – сказав Дорвард, – славою мого дому й прахом моїх предків, що я не міг би навіть задля Франції й Шотландії, разом узятих, зрадити вас або бути з вами жорстоким.

– Добро сказано, – зауважила пані Амеліна. – Але ми звикли чути прегарні слова від короля Франції та його наближених. Саме ці прегарні слова й змусили нас шукати притулку у Франції, тим часом як ми могли б з далеко меншим риском, ніж тепер, знайти його в епіскопа Льєжського, чи Венцеслава Німецького[159]159
  Венцеслав IV Німецький, або Венцель (1361–1419 н. е.), – імператор Священної Римської імперії, котрий так само, як і Людовік XI, вів боротьбу проти своїх васалів, великих феодалів Німеччини і Чехії (Богемії), але в цій боротьбі не мав успіху.


[Закрыть], чи Едуарда Англійського[160]160
  Едуард IV Йорк – король англійський (1461–1483), сучасник Людовіка XI (роки їх королювання збігаються), який у боротьбі з великим дворянством спирався на середнє та дрібномаєтне дворянство і підтримував розвиток торгівлі.


[Закрыть]. А що ж вийшло з обіцянок короля? Нас ганебно переховували під негідними для нас плебейськими прізвищами у брудному заїзді, наче якийсь заборонений крам… І нам, як ти знаєш, Марто, – сказала вона, звертаючися до своєї служниці, – нам, що звикли наводити туалет не інакше, цк під балдахіном на підвищенні з трьома східцями, довелося одягатися самим, стоячи просто на підлозі, як то роблять молочниці.

Служниця Марта підтвердила, що її пані каже сумну істину.

– Я б хотіла, щоб це було найбільше лихо, люба тітонько, – сказала графиня Ізабелла. – Я б радо обійшлася без зайвої розкоші.

– Але не без товариства, – заперечила старша графиня, – це, моя люба кузино, просто неможливо.

– Я б обійшлася без усього, мила тітонько, – промовила Ізабелла голосом, який проник у саме серце її юного провідника й охоронця, – аби тільки знайти безпечний і певний притулок. Я не хочу, бог свідок, і ніколи не хотіла бути за привід до війни між Францією і моєю рідною Бургундією. Я не хочу, щоб через мене загинув хоч один чоловік. Я тільки просила б дозволу піти в монастир Мармутьє чи в якесь інше місце.

– Ти говориш, як дурно дитя, а не як дочка мого благородного брата, – заперечила дама. – Добре, що є кому підтримати честь і гідність нашого благородного роду де Круа. Як же відрізнили б високородну даму від засмаглої молочниці, коли б заради однієї не ламали списів, а заради другої звичайних палиць? Я вже розповідала тобі, що в моїй ранній молодості, коли я була трохи старша, ніж ти тепер, на мою честь відбувся знаменитий турнір у Гафлінгемі. Тих, хто викликав, було четверо, а тих, хто відповів на виклик, аж дванадцятеро. Турнір тривав три дні і за нього заплатили життям два відважних рицарі. Крім того, було перебито один хребет, одну ключицю, переламано дві руки й три ноги, це без ран і синців, яких не могли підрахувати герольди. І так завжди вшановували дам з нашої родини. Ах, коли б у тебе була хоч половина гордості твоїх благородних предків, ти б знайшла засіб улаштувати турнір при якомусь дворі, де ще цінують любов дам і славу зброї, де твоя рука була б призом, як колись це було з твоєю прабабкою на турнірі в Страсбурзі. Так ти здобула б для себе серце найкращого рицаря в Європі й захистила б права дому де Круа від зазіхань герцога Бургундського й від каверз лукавого короля Франції.

– Але, люба тітонько, – відповіла молода графиня, – я чула від своєї няньки, що хоч рейнграф[161]161
  Рейнграф – титул графів Рейнгау в Німеччина


[Закрыть] був найкращим рицарем на великому турнірі в Страсбурзі і, як переможець, добився руки моєї шановної прабабки, проте їхній шлюб не був щасливий, бо рейнграф часто сварився з нею, а іноді й бив її.

– Ну то й що? – вигукнула старша графиня в пориві романтичного захоплення рицарством. – Чому переможна рука, що звикла завдавати ударів на полі брані, мусить стримуватися дома? Я б у тисячу разів охотніше погодилася, щоб мене хоч двічі на донь бив чоловік, перед яким інші б тремтіли так само, як і я, ніж бути жінкою боягуза, що но наважується підняти руки ні на свою дружину, ні на ворога.

– А я б побажала вам щастя з таким енергійним чоловіком, мила тітонько, – зауважила Ізабелла, – але не позаздрила б вам, бо коли доречно ламати кістки на турнірах, то зовсім непристойно бачити це в кімнаті благородної дами.

– Але бійка – не такий уже неминучий наслідок одруження з доблесним рицарем, – мовила графиня Амеліна, – хоча паш славний предок, блаженної пам'яті рейнграф Готфрід, кажуть, і справді був трохи грубої вдачі й зловживав рейнвейном. Справжній рицар – ягня в товаристві дам і лев перед воїнами. Ось, наприклад, Тібо до Монтіньї – земля йому пухом! Що за лагідна вдача. Він був дуже ввічливий і ніколи не підняв би руки на даму, більше того, кажуть, нібито вдома цей непереможний воїн дозволяв себе підкорити такому прекрасному ворогові, як жінка. Ну що ж, сам винен. Він був теж одним з учасників турніру в Гафлінгемі й так завзято бився, що коли б не було завгодно небу й твоєму дідову, в нього тепер була б інша пані де Монтіньї, яка лагідніше ставилася б до нього.

Графиня Ізабелла, що мала свої причини побоюватися турніру в Гафлінгемі, який був темою для невичерпних розмов її тітки, промовчала, і розмова урвалася. А Квентін з чемністю добре вихованої людини, боячись, що його присутність може заважати їхній розмові, поскакав уперед, ніби для того, щоб розпитати провідника про дорогу.