Текст книги "Квентін Дорвард"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 35 страниц)

«Собака не гарчить тепер, – подумав шотландець, – бо має намір розправитися зі мною раз і назавжди, коли зможе вхопити мене за горло. Але ми що спробуємо побити зрадника його власною зброєю».

– Послухай, друже Хайреддін, – сказав він, – ти їдеш з нами вже більш ніж десять днів, але досі ще не показав нам, як ти вмієш ворожити, хоч не міг устояти проти спокуси похвалитися цим умінням у кожному монастирі, рискуючи при цьому, що тебе виженуть і тобі доведеться ночувати в стіжку сіна.

– Ви ніколи не просили мене поворожити, – сказав циган. – Ви, як і всі інші люди, задовольняєтеся тим, що глузуєте з таємниць, яких не розумієте.

– Гаразд, покажи мені тепер своє вміння, – сказав Квентін і, знявши рукавичку, простяг йому руку.

Хайреддін старанно розглянув усі лінії, що перехрещувалися на долоні шотландця, і всі бугорки біля основи пальців, яким на той час приписувався такий же зв'язок із характером і долею людини, як опуклостям черепа за наших часів.

– Ця рука, – сказав Хайреддін, – показує, скільки її власникові довелося зазнати труднощів і небезпек. Вона рано звикла до меча, але торкалася й застібок молитовника.

– Про все моє минуле життя ти міг у когось розпитати, – перебив його Квентін. – Краще розкажи мені щось про майбутнє.

– Ця лінія від горбка Венери, – вів далі циган, – яка не переривається несподівано, а йде поруч із лінією життя, свідчить про те, що ви здобудете велике багатство, одружившись з якоюсь багатою й благородною жінкою, яку палко покохаєте.

– Ти так усім пророкуєш, хто звертається до тебе, – заперечив Квентін. – Це звичайні хитрощі вашого брата.

– Те, що я вам кажу зараз, так само правдиво, – мовив циган, – як і те, що скоро вам загрожуватиме небезпека, яку я бачу з Цієї яскравої криваво-червоної лінії, що перетинає лінію життя. Ця небезпека буде від удару меча або іншого насильства, від якого вас урятує тільки відданий друг.

– Чи не ти часом? – спитав Квентін, обурений тим, що хіромант, розраховуючи на його легковірність і щоб підтримати свій авторитет, пророкував можливі наслідки своєї зради.

– Моє мистецтво, – заперечив циган, – нічого не каже мені про мене самого.

– Тоді ясновидці моєї країни, – сказав Квентін, – перевершують вас у вашому хваленому мистецтві, бо вони вміють передбачати й ті небезпеки, які загрожують їм самим. Я й сам, будучи шотландцем, не позбавлений того ясновидіння, яким обдаровано наших горців. Я доведу це тобі, Хайреддіне, в обмін за твоє віщування. Небезпека, яку ти віщуєш, загрожує нам на правому березі Маасу, і я хочу уникнути її, поїхавши до Льєжа лівим берегом.

Провідник вислухав ці слова з байдужістю, якої Квентін, знаючи задум Магрібіна, ніяк не міг зрозуміти.

– Коли ви здійсните ваш намір, – відповів циган, – то небезпека, що загрожує вам, загрожуватиме мені.

– Мені здалося, – зауважив Квентін, – що ти щойно сказав, ніби не можеш віщувати своєї власної долі?

– Не можу так, як провіщав вашу долю, – по лініях на долоні, – відказав Хайреддін. – Але досить хоч трохи знати Людовіка до Валуа, щоб провістити, що він звелить повісити вашого провідника, коли вам буде завгодно збочити з указаного ним шляху.

– Щасливе закінчення подорожі, – сказав Квентін, – виправдає збочення з призначеного королем шляху.

– Авжеж, – відповів циган, – коли ви певні того, що король мав на увазі саме таке закінчення цієї подорожі.

– А про яке ж інше закінчення міг думати король? І чому ти гадаєш, що в нього міг бути якийсь інший намір, крім того, що с в його писаному наказі? – запитав Квентін.

– Просто тому, – відповів циган, – що кожен, хто хоч трохи знає християннішого короля, розуміє, що про той намір, який він найбільш бажає здійснити, він найменш говорить. Я ладен просунути свою голову в зашморг роком раніше, ніж то їй призначено, якщо із дванадцяти посольств, відправлених милостивим Людовіком, в одинадцятьох нема чогось такого, що не написано у вірчих грамотах, а лишається на дні чорнильниці.

– Мені нема діла до твоїх дурних підозр, – відказав Квентін. – Мій обов'язок простий і ясний – щасливо приставити цих дам до Льєжа. Тому я й гадаю, що краще виконаю це доручення, поїхавши лівим берегом Маасу. Крім того, це найкоротший шлях до Льєжа. Переїхавши ріку, ми згаяли б багато часу і втомилися б. Навіщо нам це робити?

– Тільки тому, що всі прочани, простуючи до Кельна (а графині вдають із себе прочанок), завжди їдуть до Льєжа правим берегом, – сказав Хайреддін, – і коли б дами зробили, як ви пропонуєте, то це суперечило б меті їхньої подорожі.

– Коли нас хто запитає, чому ми їдемо так, а не інакше, – зауважив Квентін, – то ми скажемо, що боїмося лихого герцога Гельдернського, або Гійома де ля Марка, або шкуродерів і ландскнехтів на правому березі річки, і через те їдемо лівим берегом.

– Як вам завгодно, мій добрий пане, – заявив циган. – Мені однаково, вести вас правим Чи лівим берегом Маасу: потім самі виправдуватиметесь у цьому перед вашим паном.

Квентін, хоч і здивувався, але водночас і зрадів, що Хайреддін так швидко погодився на зміну їхнього маршруту, бо потребував його допомоги як провідника. Проте шотландець побоювався, щоб циган, побачивши, що його план не здійснився, не вжив яких-небудь рішучих заходів. Крім того, прогнати цигана тепер значило навести на свій шлях Гійома де ля Марка, з яким він підтримував зносини; а коли Хайреддін залишився б з ними, то Квентін міг би стежити за ним, як і досі, і не давати йому змоги спілкуватися з сторонніми.

Відкинувши таким чином свій первісний намір, маленький загін їхав лівим берегом широкого Маасу так швидко й успішно, що вранці другого дня прибув до мети своєї подорожі. Тут вони довідалися, що епіскоп Льєжський для поправлення свого здоров'я, як він казав, а можливо, для того, щоб на нього зненацька не напало бунтарське населення міста, переніс резиденцію до свого чудового Шонвальдського замку за одну милю від Льєжа.

Коли мандрівники під'їжджали до замку, вони побачили епіскопа, що повертався з сусіднього міста на чолі довгої процесії, де він відправляв урочисту обідню. В цій блискучій процесії йшли духовні, світські, цивільні й військові особи; як сказав автор старовинної балади:

 
Багато було попереду з хрестами —
Позаду не менш їх було із списами.
 

Процесія мала величний вигляд; вона звивалася вздовж зеленого берега Маасу й, сягаючи єпіскопської резиденції, зникала в чорному порталі її готичних воріт.

Під'їхавши ближче, наші подорожні побачили, що околиці замну, як і зовнішній вигляд його, свідчать скоріше про непевність і побоювання, ніж про велич і могутність, які вони тільки не спостерігали. Навколо замку й поблизу нього стояли озброєні загони вартових, а сама резиденція епіскопа усім своїм похмурим громаддям доводила, що його преосвященство чогось побоюється і вважає необхідним вжити всіх заходів оборони.

Коли Квентін сповістив про прибуття графинь де Круа, їх одразу шанобливо запросили до великої зали, де їх зустрів сам епіскоп у присутності свого невеличкого двору. Він не дозволив їм поцілувати його руку, але привітав їх з галантністю рицаря, з якою звертаються до вродливих дам, і водночас з виразом святої любові пастиря до своєї пастви.

Людовік де Бурбон, епіскоп Льєжський, був справді благородний і добросердий володар; він не переобтяжував себе духовними обов'язками і не дуже суворо додержував монастирського режиму, але завжди й незмінно відзначався відвертою і благородною вдачею, властивою дому Бурбонів, з якого він походив.

Останнім часом, коли роки взяли своє, прелат засвоїв звички, що більш личили його духовному сану, і всі сусідні государі любили його і як благородного церковного сановника, щедрого й великодушного в своєму приватному житті, хоч він і не пил кляв належної церковникам суворості, і як володаря, котрий правив своїми заможними і бунтівливими підданими лагідно й благодушно, що скоріше потурало їхнім заколотницьким намірам, аніж клало їм край. Єпіскоп був такий вірний спільник герцога Бургундського, що той порядкував у його володіннях, мов у своїх власних, і за добродушну поступливість, з якою прелат погоджувався на його вимоги (на які, по суті, міг і не погоджуватися), герцог завжди стояв на боці епіскопа з властивою його характеру рішучістю і готовністю. Карл звичайно говорив, що вважає Льєж своєю власністю, а епіскопа – своїм братом (їх справді можна було вважати такими, бо перша жінка герцога доводилася сестрою епіскопові), і той, хто наважиться образити Людовіка де Бурбона, матиме справу передусім з ним.

Ця загроза, беручи до уваги вдачу і могутність герцога, могла б налякати всіх, але не багатих і бунтівливих громадян міста Льєжа, котрим багатство, як говориться в стародавній приказці, запаморочило голову.

Прелат, як ми вже казали, пообіцяв графиням де Круа вжити весь свій вплив при бургундському дворі на користь їх справи. І сподівався, що йому пощастить, бо Кампо-Бассо вже не користався з такої ласки герцога, як раніш. Єпіскоп обіцяв їм також своє заступництво, наскільки це буде в його владі; але зітхання, яке супроводило ці слова, показувало, що влада його не така міцна, як він запевняв.

– В усякому разі, дочки мої любі, – сказав єпіскоп тоном, в якому пастирська доброзичливість поєднувалася із спадковою рицарською чемністю дому Бурбонів, – боронь боже, щоб я віддав вівцю на поталу вовкові чи благородних дам розгніваному опікунові. Я мирна людина, хоча тепер у житлі моєму й чути брязкіт зброї. Але будьте спокійні, я подбаю про вашу безпеку, як про свою власну. А якщо справи погіршають, чого, сподіваюсь, з ласки пречистої діви не станеться, ми завжди зможемо вирядити вас під надійною охороною до Німеччини. І вірте, що навіть воля нашого брата й покровителя Карла Бургундського не примусить нас вчинити всупереч вашому бажанню. Але ми не можемо вдовольнити ваше прохання й відіслати вас до монастиря, бо діти диявола мають тепер такий вплив серед мешканців Льєжа, що ми не знаємо для вас іншого притулку, крім цього замку, який охороняють наші солдати. Зате ви тут завжди бажані гості, і весь ваш почет буде гостинно прийнято, особливо цей юнак, якого ви так рекомендували нашій увазі і якому ми дамо наше благословення.

Тут Квентін, як належало, став навколішки, щоб прийняти єпіскопське благословення.

– Щодо вас самих, – вів далі добрий прелат, – то ви шитимете разом з моєю сестрою Ізабеллою, Трірською канонісою[195]195
  Каноніса – черниця.


[Закрыть], з якою, не ображаючи пристойності, ви можете перебувати під однією стріхою навіть у такого веселого холостяка, як єпіскоп Льєжський.

Закінчивши привітальну промову, він галантно провів дам до покоїв своєї сестри, а його мажордом-диякон, напівдуховний, напівсвітський сановник, почав розважати Квентіна розмовами з люб'язністю, якого відзначався його господар. Решту почту графинь до Круа було відведено до службових приміщені, замну.

При цьому Квентін не міг не спостерегти, що присутність цигана, яка так бентежила мешканців сільських монастирів, не викликала, здавалося, ні заперечень, ні зауважень при дворі цього багатого і, можна сказати, світського прелата.

Розділ XIX
МІСТО

Я приводу не хочу дати вам

Для вибуху обурення, о друзі.

Шекспір. «Юлій Цезар»

Розлучившись з графинею Ізабеллою, чий погляд був для нього протягом стількох днів провідною зорею, Квентін відчув у своєму серці чудну порожнечу й холодність, яких він ніколи не відчував у своєму повному мінливостей житті. Графиня знайшла собі постійний притулок, і близькі взаємини, що склалися між ними під час подорожі, без сумніву, мали урватися, бо під яким приводом могла б вона, коли б навіть і наважилася на порушення пристойності, залишити при собі такого вродливого юнака благородного походження, як Квентін?

Але усвідомлення неминучості розлуки не полегшувало болю, горде серце Квентіна не могло стерпіти, що його відпускали, як звичайного слугу, як провідника, що виконав свій обов'язок; і він пролив не одну сльозинку над руїнами прекрасних повітряних замків, яких так багато набудував під час цікавої подорожі. Він мужньо намагався побороти в собі смуток, але всі зусилля його спершу були марні. Піддавшися почуттю, якого він не міг затамувати, він сів на підвіконні глибокого готичного вікна, крізь яке освітлювалася велика зала в Шонвальді, й став роздумувати над своєю гіркою долею, що не дала йому ні високого сану, ні достатнього багатства, щоб здійснити спою сміливу мрію.

Квентін намагався розвіяти спій сум, узявшись до справ: написав і підіслав з Карлом, одним із своїх служників, повідомлення королю про прибуття графинь де Круа до Льєжа. Зрештою, його природна бадьорість повернулася до нього, збуджена, мабуть, заголовком старого, щойно надрукованого в Страсбурзі роману, який лежав на підвіконні. На титульному аркуші було написано:

 
Як зброєносець без майна і прав
Угорську королівну покохав.
 

Читаючи «чорні літери»[196]196
  Чорні літери – тобто так званий готичний шрифт, який за середніх віків був поширений в усіх країнах Західної Європи.


[Закрыть] назви оповідання, що так дивно нагадувало його власну долю, Квентін раптом відчув дотик чиєїсь руки на своєму плечі й побачив цигана, який стояв біля нього.

Хайреддін завжди був неприємний йому, а після викриття його зради став просто ненависний, і Квентін з усією суворістю спитав його, як той наважився доторкнутися до християнина й дворянина?

– Та просто хотів упевнитися, – відповів циган, – чи не втратив християнський дворянин свого чуття так само, як втратив слух і зір. Я вже кілька хвилин стою тут і промовляю до вас, а ви дивитеся на ці клаптики жовтого паперу, немовби в них якісь чари, здатні перетворити вас на боввана, а втім, вони вже почасти виявили свою дію.

– Гаразд, чого тобі треба? Кажи й забирайся геть!

– Мені треба того, чого й усім людям, хоч небагато з них задовольняється цим, – сказав Хайреддін. – Я хочу одержати те, що мені належить, – моїх десять золотих за те, що був провідником для ваших дам.

– І ти ще наважуєшся вимагати платні після того, як я подарував тобі твоє нікчемне життя? – гнівно вигукнув Дорвард. – Адже ти хотів зрадити їх дорогою.

. – Але я ж не зрадив їх, – заперечив Хайреддін. – Коли б я зробив так, то не просив би винагороди ні у вас, ні у них, а тільки в тих, для кого було б корисно, щоб вони поїхали правим берегом річки. Той, кому я служив, і мас сплатити мені.

– Тоді нехай твоя винагорода загине разом з тобою, зраднику! – кинув Квентін, відраховуючи йому гроші. – Забирайся до Арденського Вепра або до самого чорта, тільки щоб очі мої тебе не бачили, інакше я передчасно спроваджу тебе на той світ!

– До Арденського Вепра! – повторив циган з таким здивуванням, яке чудно було бачити на його завжди непроникному обличчі. – Виходить, то була не випадкова догадка і не просте підозріння? Отже, ви все знали і тому вирішили змінити шлях? Але як?.. Чи, може, у вашій країні й справді є віщуни, які ворожать краще, між наше мандрівне плем'я? Не верба ж, під якою ми розмовляли, переказала вам наші слова. Але ні-ні-ні! Який я дурень! Розумію, розумію! Верба над струмком коло монастиря: я ж бачив, як ви подивилися на неї, проїжджаючи мимо… Це, либонь, за п'ять льє від того гнізда трутнів. Верба справді не могла чути, але на ній міг сховатися хтось з вухами! Відтепер я влаштовуватиму свої наради не інакше, як на відкритій рівнині: ні кущика, ні будяка не буде близько, щоб за ними міг заховатися шотландець. Ха-ха-ха! Шотландець побив цигана його ж витонченою зброєю. Але знай, Квентіне Дорвард, що ти перехитрував мене тільки собі на шкоду. Так! Доля, яку я віщував тобі по лініях руки, не збулася лише через твою впертість.

– Присягаюся святим Апдрісм, – сказав Квентін, – твоє нахабство змушує мене сміятися всупереч моєму бажанню. Чим і як успіх твого підлого зрадництва міг бути мені корисним? Правда, я чув, що ти умовлявся не губити мого життя, – умова, яку твій гідний спільник неодмінно забув би, коли б дійшлося до мечів. Але як твоя зрада могла б обернутися мені на користь, а не приректи мене на смерть або полон, – це вже вище від людського розуміння!

– Не варто думати про це, – відказав Хайреддін, – бо я все-таки здивую вас своєю вдячністю. Коли б ви скривдили мене, не віддавши мені грошей, то я вважав би, що ми поквиталися, і покинув би вас на ваше безголов'я. Тепер я залишаюся вашим боржником за ту справу на березі Шеру.

– Мені здається, що я вже стягнув з тебе цей борг, лаючи й проклинаючи тебе, – зауважив Квентін.

– Жорстокі чи й лагідні слова – це тільки вітер, який не збільшує й не зменшує ваги на терезах. От коли б ви вдарили мене…

– Я й зараз мон» у віддати свій борг таким способом, коли ти ще дратуватимеш мене тут!

– Я б но радив вам так його віддавати, – мовив циган, – бо така розплата, завдана необережною рукою, може перевищити борг і, на нещастя, зробить вас моїм боржником. А я не такий, щоб прощати борги або й зовсім забути про них. А тепер бувайте, але ненадовго: я йду попрощатися з графинями де Круп.

– Ти? – вражено вигукнув Квентін. – Тебе допустять до графинь? І це тут, у такому місці, де вони живуть як черниці під опікою сестри епіскопа, благородної каноніси? Неможливо!

– Проте Марта чекає на мене, щоб провести до них, – заперечив циган глузливо. – Вибачте, що мушу покинути вас так несподівано.

Він обернувся, ніби збираючись іти, але одразу ж зупинився й проказав дуже врочисто й багатозначно:

– Я знаю ваші надії. Вони сміливі, але можуть збутися лише тоді, коли я допоможу вам! Я знаю ваші побоювання: вони мають навіяти вам обережність, але не боязкість. Кожну жінку можна підкорити. Графський титул – це тільки назва, яка так само пасуватиме Квентінові, як титул герцога личить Кардові або титул короля – Людовікові.

Перш ніж Дорвард устиг відповісти, циган вийшов із зали. Юнак кинувся за ним, але Хайреддін, краще ніж шотландець знайомий з усіма ходами й переходами замку, випередив його і зник, збігши маленькими східцями вниз. Однак Дорвард, сам не усвідомлюючи добре, чому так робить, поспішив услід за ним. Сходи закінчувалися дверима, що відчинялися в одну з алей саду; тут Квентін знову побачив на мить цигана: той біг звивистою алеєю і був уже далеко.

З двох боків сад був оточений будовами замку – величним громаддям, що своєю архітектурою скидалося водночас і на фортецю і на монастир; з двох інших боків здіймалися зубчасті мури. В протилежному кінці саду, в іншій частині будови, де під масивною аркою, увитою плющем, була задня хвіртка; саме до неї і поспішав Хайреддін. Тут він озирнувся і на прощання помахав рукою своєму переслідувачеві. Дорвард побачив, що й справді Марта відчинила хвіртку й дикого цигана впустили до покоїв графинь де Круа, як він міг, звичайно, здогадатися. Квентін кусав губи з обурення, докоряючи собі, що не застеріг дам проти підступності Хайреддіна і не розповів їм про зраду, яку він замишляв. Нахабна самовпевненість, з якою циган обіцяв допомогти Квентінові в його особистих справах, ще збільшувала його гнів і обурення. Юнакові здавалося, що й саме кохання його до графині Ізабелли було б споганене, коли б воно мало успіх завдяки такому посередникові. «Однак усе це обман, – сказав він сам до себе, – махінації його підлого ремесла. Він якоюсь брехнею домігся, що дами пустили його до себе, і зробив це з якимсь лихим наміром. Добре, що я довідався, де саме вони живуть. Я підстережу Марту й випрошу собі побачення з ними, хоч би для того, щоб застерегти їх. Прикро, що мені доводиться вживати хитрощів, а цей негідник може так просто і легко побачитися з ними. Я скажу їм, що хоч вони й позбавили мене свого товариства, все ж таки головна моя турбота – охороняти Ізабеллу».

Тим часом як закоханий юнак заглибився в свої роздумування, до нього підійшов через ті самі двері, через які і він потрапив у сад, один літній придворний епіскопа І дуже чемно сказав, що цей сад – приватна власність і заходити сюди можуть лише епіскоп та його найпочесніші гості.

Квентін так замислився, що старий мусив повторити свої слова двічі, перш ніж він добрав, у чому річ. Схаменувшися, шотландець уклонився й поспішив вийти з саду, а придворний ішов за ним, докучаючи йому нудними виправдовуваннями, що мусив з обов'язку зробити йому зауваження. Старий так бажав загладити мниму образу, яку, він гадав, Дорвард узяв близько до серця, що весь час намагався зав'язати з ним розмову. Проклинаючи в думках настирливість придворного, Квентін сказав, що йде до міста, і так прискорив ходу, що в старого пропала всяка охота супроводити його далі підйомного моста. За кілька хвилин Квентін був уже в Льєжі – тоді одному з найбагатших міст у Фландрії і, звичайно, в цілому світі.

Сум, навіть любовний сум, лежить не так уже глибоко, принаймні в серцях людей мужньої і гнучкої вдачі, як схильні думати лекгодухі меланхоліки, що хворіють на таку слабість. Його заступають несподівані й сильні враження, породжені зміною місця, краєвидів, що викликають нову течію думок, і впливом гомінливого багатоголосого натовпу. Через кілька хвилин Квентін був так захоплений різноманітністю й швидкою зміною вражень від невпинної метушні на багатолюдних вулицях Льєжа, що забув і думати не тільки про цигана, а навіть і про саму графиню Ізабеллу.

Багатоповерхові будинки, величні, хоч вузькі й похмурі вулиці, розкішна виставка найдорожчого краму й блискучої зброї у складах, магазинах і крамницях, великий і строкатий натовп в яскравому одязі, який заклопотано сновигав туди й сюди, невпинний рух возів, навантажених предметами вивозу й довозу: до першого належали сукна, саржа, різноманітна зброя, цвяхи, залізні вироби, а до другого – господарчі товари й речі розкоші, – все це створювало картину такого багатства, пожвавлення й розкоші, якої Квентін досі не бачив. Він був у захопленні також від системи каналів, що, з'єднуючись а Маасом, перетинали місто в різних напрямах і правили за водні шляхи для торговельних потреб. Він прослухав також обідню в старовинній церкві святого Ламберта, що, як кажуть, була збудована ще у VIII столітті.

Вийшовши з церкви, Квентін, роздивляючись все навколо з жадібною цікавістю, помітив, що привернув до себе увагу невеличких гуртків поважних на вигляд городян, які, здавалося, чекали його виходу. Появу Квентіна зустріли гомоном і перешіптуванням, що поширювалися від одного гурту до іншого. Спостерігачів ставало дедалі більше – очі всіх були скеровані на Квентіна з виразом зацікавленості, до певної міри змішаної з повагою.

Нарешті він опинився в центрі досить численного натовпу, який поштиво розступався перед ним, пропускаючи його, а ті, хто йшов поряд із ним чи позаду, старанно оберігали від поштовхів юрби. І все-таки становище Квентіна було досить скрутне, йому хотілося спекатися цих людей або принаймні дістати якісь роз'яснення щодо їхньої поведінки.

Квентін озирнувся навколо і, зупинивши погляд на веселому, ставному й поважному чоловікові, що, як свідчили його оксамитовий плащ і золотий ланцюг, міг бути впливовою особою, а то й урядовцем, спитав, чи немає в його зовнішності чогось такого, що викликає таку незвичайну загальну увагу.

– Чи, може, – додав він, – у мешканців Льєжа такий звичай оточувати юрбою чужоземців, які випадково попадають до їхнього міста?

– Звичайно, ні, пане, – відповів городянин. – Льєжцям невластива пуста цікавість, і нема в них такого звичаю. А у вашому вигляді і вбранні нема нічого особливого, але у вас є те, що в нашому місті люблять і шанують.

– Усе це звучить дуже чемно, шановний пане, – відповів Квентін, – але, присягаюся хрестом святого Андрія, я не можу добрати, що саме ви хочете сказати.

– Ваша присяга, пане, – зауважив льєжський купець, – так само, як і ваша вимова, запевняють мене, що ми не помилилися.

– Присягаюся моїм покровителем святим Квентіном, – сказав Дорвард, – тепер я ще менш розумію.

– Ось знову, – заперечив льєжець, багатозначно й ще чемніше й доброзичливіше поглядаючи на Квентіна. – Може, нам і не слід було б звертати увагу на те, що ви, шановний пане, вважаєте за краще таїти. Але навіщо тоді присягатися святим Квентіном, коли ви не хочете, щоб я розтлумачив прихований зміст ваших слів? Ми знаємо, що добрий граф де Сен-Поль тепер перебуває там і клопочеться нашим ділом.

– Присягаюся життям, – сказав Квентін, – тут якесь непорозуміння. Я нічого но знаю про Сон-Поля.

– Авжеж, ми й но питаємо вас, – промовив городянин. – Тільки послухайте, що я скажу вам на вухо. Мело звуть Павійон.

– А що мені, власне, до цього, пане Павійон? – здивувався Квентін.

– Звичайно, нічого. Тільки я гадав, вам приємно буде дізнатися, що ви розмовляєте з людиною надійною. А ось і мій колега Рюслар.

Рюслар висунувся наперед. Це був огрядний сановник з круглим черевом, яким він, немов тараном, розштовхував перед собою натовп. Він прошепотів своєму сусідові, щоб той був обережніший, і сказав тоном докору:

– Ви забуваєте, мій добрий колего, що тут надто відкрито місце. Пан не відмовиться зайти до мене або до вас випити склянку рейнського з цукром, і тоді ми більше почуємо про нашого друга й спільника, якого ми любимо від усього нашого чесного й щирого фламандського серця.

– В мене немає ніяких новин для вас, – нетерпляче сказав Квентін. – Я не хочу пити рейнського і єдине, чого я прошу від вас, це щоб ви, як шановні й поважні особи, звеліли юрбі розійтися й дати мені змогу так спокійно вийти з вашого міста, як я до нього прийшов.

– Ну, само собою, – сказав Рюслар, – коли вже ви так наполягаєте на вашому інкогніто, навіть із нами, надійними людьми, то дозвольте запитати вас прямо: чому ви носите відзнаки вашого корпусу, коли хочете, щоб вас не пізнали в Льєжі?

– Які відзнаки і якого корпусу? – вигукнув Квентін. – Ви маєте вигляд поважних людей і серйозних громадян, проте, хай йому біс, ви або самі божевільні, або бажаєте, щоб я зробився таким.

– Хай йому чорт! – сказав інший громадянин. – Цей юнак примусить лаятися самого святого Ламберта! Ну, хто носить шапку з хрестом святого Андрія й французькою лілією, крім шотландських лучників гвардії короля Людовіка?

– Припустімо навіть, що я лучник шотландської гвардії. Чому ж ви дивуєтесь, що я ношу форму частини, до якої належу? – нетерпляче запитав Квентін.

– Він признався, він признався! – радісно розмахуючи руками, вигукнули Рюслар з ІІавійоном і обернулися до своїх співгромадян, круглі обличчя яких сяяли від захоплення. – Він сам визнав, що він лучник гвардії Людовіка – Людовіка, оборонця вольностей Льєжа!

У відповідь знявся шалений галас. Серед крику чулися окремі вигуки: «Хай живе Людовік Французький! Хай живе шотландська гвардія! Хай живе хоробрий лучник! Наша свобода, наші привілеї або смерть! Геть податки! Хай живе шотландська гвардія! Геть податки! Хай живе хоробрий Арденський Вепр! Геть Карла Бургундського! На смітник Бурбона з його єпіскопством!»

Очманівши від галасу, який, здіймаючись і спадаючи, наче морські хвилі, переходив з одного кварталу до другого й щоразу збільшувався від тисячі голосів, мов хор на далеких вулицях і майданах, Квентін, нарешті, здогадався, у чім справа, і вирішив, як йому треба поводитися.

Він тепер згадав, що після сутички з герцогом Орлеанським і Дюнуа один з його товаришів, за наказом лорда Крофорда, забрав його шолом, розколотий мечем, і дав йому свою підбиту сталлю шапку, яка була частиною звичайного і всім відомого обмундирування шотландської гвардії. Поява лучника з королівського корпусу, який завжди близько стояв до особи Людовіка, на вулицях міста, незадоволення якого розпалювалося агентами цього короля, – було витлумачено, як намір Людовіка відкрито допомогти Льєжу. Поява одного лучника розцінювалася як запорука негайної підтримки з боку Людовіка. Дехто навіть запевняв, що допоміжні війська вже вступають до міста, хоч ніхто не знав, через які саме міські ворота.

Квентін зрозумів, що зараз просто неможливо довести цим людям, які так уперто обстоюють свою думку, що вони помиляються, більше того, всяка спроба переконати схвильований натовп у протилежному навіть небезпечна, а він не бачив необхідності наражатися на небезпеку. Отже, він вирішив не сперечатися, а очікувати й позбутися їх при першій нагоді. До такого висновку він дійшов дорогою до ратуші, куди натовп потяг його за собою і де вже зібралися всі знатні люди міста, щоб вислухати новини, які нібито він привіз, і влаштувати на його честь пишний бенкет.

Незважаючи на заперечення Квентіна, що розцінювались як вияв скромності, його з усіх боків оточили збуджені городяни, і ця каламутна течія потягла його за собою. Двоє друзів бургомістра, що були синдиками міста, міцно вхопили його за руки. Попереду йшов Ніккель Блок, синдик корпорації різників, якого спішно викликали з бійні. Хоробрість і грація, з якими він махав своєю смертельною сокирою, ще замазаною кров'ю й мозком, свідчили, що він уже добряче хильнув. Позаду виступав довготелесий, вузькогрудий, кістлявий, дуже п'яний і надзвичайно патріотично настроєний Клаас Гамерлейн – голова всіх ливарів, ковалів і слюсарів, а за ним сунули сотні невмитих ремісників цієї корпорації. Ткачі, цвяхарі, мотузярі, майстри й майстерові всіх цехів і спеціальностей, виходячи з похмурих і вузьких вулиць, юрмилися, щоб прилучитися до процесії. Здавалося, що втекти звідси – річ неможлива.

У такій скруті Квентін звернувся по допомогу до Рюслара й Павійона, що, вчепившись йому за руки, вели вперед на чолі процесії, в якій він так несподівано став головною дійовою особою. Юнак похапцем пояснив їм, що, не подумавши, одяг шапку шотландського гвардійця замість свого випадково пошкодженого шолома, який він мав надіти в дорогу… Bin висловив жаль, що через це і завдяки кмітливості льєжців, які здогадалися про його звання і мету перебування в місті, все тепер викрилось. Він натякнув також, що коли його тепер приведуть до ратуші, то йому доведеться розкрити поважному зібранню городян таємницю, яка, за наказом короля, призначалася тільки для вух двох шановних панів – Рюслара й Павійона з Льєжа.

Цей останній натяк справив дивне враження на обох шановних громадян, які були головними проводирями бунтівливих городян і подібно до всіх демагогів такого роду хотіли тримати по змозі все в своїх руках. Тому вони швидко умовилися, що Квентін на деякий час вийде з міста, а вночі повернеться до Льєжа й поговорить з ними в будинку Рюслара, що стояв поблизу міських воріт, напроти Шонвальдськогозамку. Квентін не побоявся сказати їм, що тепер живе тимчасово в палаці епіскопа, куди приїхав нібито Для того, щоб передати листа від французького короля, а насправді прибув, як вони правильно здогадалися, щоб переговорити з льєжськими громадянами. Цей непрямий спосіб дій, як і ранг і звання довіреної особи, котрій доручено було цю справу, так добре узгоджувалися з характером Людовіка, що пояснення Квентіна ні в кого не викликало сумніву чи здивування.