Текст книги "Квентін Дорвард"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 35 страниц)

– Справжній шотландець! Багато запалу, багато гонору і, присягаюсь, мало дукатів![20]20
  Дукат – старовинна золота монета.


[Закрыть] Гаразд, куме, – сказав він своєму товаришеві, – іди-но вперед і скажи, щоб приготували нам сніданок у Шовковичному гаю, бо цей юнак вшанує його, як голодна миша сир. А щодо цигана – іди, я скажу тобі на вухо.

Супутник його відповів на це, як завжди, зловісною усмішкою і швидко пішов уперед. А старший незнайомець тим часом казав далі, звертаючись до юного Дорварда:

– Тепер ми поволі підемо вперед і встигнемо прослухати месу[21]21
  Меса – церковна відправа в католиків, обідня.


[Закрыть] в каплиці святого Губерта, бо не личить думати про тілесні потреби раніш, ніж про потреби духовні.

Дорвард як добрий католик не заперечував проти цієї пропозиції, хоч, напевне, він хотів спершу обсушити свій одяг і трохи підкріпитися. Тим часом вони незабаром втратили з очей свого похмурого супутника і йшли далі тією самою стежкою, що й раніш, доки вона довела, їх до лісу, який перетинали в усіх напрямках довгі алеї, де, мов у просіках, спокійно проходили маленькими табунами стрункі олені. Видно було, що їх тут ніхто не займає.

– Ви питали мене, чи добрий я лучник, – сказав молодий шотландець. – Дайте мені лук і пару стріл, і ви матимете чудову оленину.

– Сто чортів, мій юний друже! – сказав його супутник. – Бережись. Отой мій кум мусить особливо доглядати оленів; вони йому доручені, і він суворий доглядач.

– Він швидше скидається на різника, ніж на веселого лісника, – відповів Дорвард. – Я не можу собі уявити, щоб такий похмурий погляд належав тому, хто розуміється на витонченому мистецтві полювання й лісництва.

– О молодий друже, – відповів незнайомець, – мій кум на перший погляд справді має щось спільне з різником, але хто вже познайомиться з ним, той ніколи не скаржиться на нього.

Квентін Дорвард відчув щось особливе й неприємне в тоні, яким це було сказано. Подивившись зненацька на свого супутника, він побачив у виразі його, обличчя, в легкій усмішці, яка викривила його верхню губу, і в блиманні його гострого чорного ока підтвердження своєї раптової догадки. «Я чув про розбійників, – подумав він, – та про хитрих ошуканців і головорізів. Може, отой чоловік убивця, а цей старий негідник – його вабець? Треба пильнувати. А втім, що в мене взяти. Хіба що кілька добрих шотландських стусанів».

Поки він так міркував, вони дійшли до прогалини, де великі лісові дерева стояли рідше. Прогалина була розчищена від кущів і вкрита килимом дуже ніжної і свіжої трави. Затінена від пекучого сонця покривом щільного листя, вона була тут така густа і красива, яку рідко можна побачити у Франції. На цій ділянці лісу росли віковічні буки і в'язи, що підносили вгору свої велетенські, як бані, верховіття. Серед цих могутніх синів землі на найвідкритішому місці просіки коло струмка, що дзюрчав у траві, стояла невеличка каплиця. Архітектура її була грубувата і дуже примітивна.

До каплиці була прибудована маленька келія – житло пустинника чи священика, який регулярно правив службу. В маленькій ніші стояв кам'яний образ святого Губерта з мисливським рогом на шиї і хортами біля ніг. Ця каплиця, розташована в заповідному лісі або в місці, призначеному для полювання і багатому на дичину, була присвячена святому Губертові[22]22
  Кожна професія за середньовіччя мала свого покровителя святого. Мисливство з його примхами долі, що для більшості було роботою, а для решти – розвагою, перебувало під покровительством святого Губерта. Цей святий був сином Бертрана – герцога Аквітанського і придворним короля Пепіна (Пепін Герістальський помер близько 714 року).
  Губерт любив полювання й задля цієї розваги часто нехтував церковними відправами. Коли одного разу він так розважався, перед ним з'явився олень із хрестом на рогах і пролунав голос, що загрожував йому вічними карами, якщо він не спокутує свої гріхи. Він віддалився від світу і став ченцем. Його дружина також пішла до монастиря. Згодом Губерт став епіскопом Маастріхта і Льєжа і за своє ревне винищення залишків ідолопоклонства був названий апостолом Арденн та Брабанту. Вважалося, що його нащадки вміли лікувати від сказу. (Прим. автора).


[Закрыть].

До цієї маленької будівлі і попрямував старий у супроводі юного Дорварда. Коли вони наблизились, пустинник в облаченні священнослужителя саме йшов до каплиці, мабуть, правити обідню. Дорвард побожно схилив голову, на знак поваги до його сану, а його супутник, виявляючи ще глибшу побожність, упав на одне коліно, щоб прийняти благословення святої людини, а згодом пройшов за ним до церкви, виражаючи всім своїм виглядом щиру побожність та покірливість.

Усередині каплиця була оздоблена відповідно до улюбленого заняття святого Губерта, покровителя мисливців. Найбагатші хутра звірів, на яких полюють по різних країнах, були порозвішувані всюди, як шпалери, а на них – щити з характерними гербами, де фігурували мисливські роги, луки та інші емблеми полювання. Там, на стінах, можна було побачити голови вовків і оленів поряд з головами інших звірів, що вважалися цікавими для мисливців. Усі ці прикраси мали щось спільне з лісом та полюванням, і навіть сама меса, значно скорочена, мала характер так званої мисливської меси, яку служили звичайно перед благородними і сановними особами, що палали нетерпінням якнайшвидше розпочати свою улюблену розвагу.

Отже, протягом цієї короткої церемонії супутник Дорварда, здавалося, зосередив усю свою увагу на слуханні відправи, тим часом як сам Дорвард, зовсім не так уже заглиблений у релігійні думки, не міг не докоряти собі за те, що погано поставився до такої доброї і благочестивої людини. Вже далекий від того, щоб думати про незнайомця як про спільника бандитів, Дорвард вважав його тепер мало не за святого.

Коли меса закінчилась, вони обидва вийшли з каплиці, і старший звернувся до свого молодого товариша:

– Ну, хлопче, тепер уже недалеко до того села, де ти, нарешті, зможеш розговітися з спокійною совістю. Отже, іди за мною.

Звернувши праворуч на стежку, яка йшла вгору, він порадив супутникові не збочувати з неї, а якнайточніш триматися середини. Дорвард не міг не зацікавитись цим і спитав про причину такої обережності.

– Зараз ти перебуваєш близько королівського двору, юначе, – відповів йому провідник, – і – стонадцять чортів! – це зовсім не те саме, що гуляти по ваших зарослих вересом шотландських горбах. Кожний туаз[23]23
  Туаз, або туаза – старовинна французька міра довжини, що дорівнювала 1 м 949 мм.


[Закрыть] цієї місцевості, крім стежки, якою ми йдемо, небезпечний, бо скрізь розставлено пастки й капкани з гострими, наче коси, лезами, що відрубають ноги всякому необачному. Тут є підкидні гострячки[24]24
  Підкидні гострячки (французькою мовою «шострап») – чотири залізні шпеники, так закріплені, що коли їх кинути, то один з них стоятиме сторч. їх розкидали в якійсь місцевості, щоб перешкоджати пересуванню кавалерії, бо вони встромлялися в копита коней і робили їх небоєздатними. Дрібніші шпеники мали так само заважати рухові піхоти.


[Закрыть], які простромлять наскрізь твої ступні, є вовчі ями, такі глибокі, що поховають тебе назавжди. Ми, словом, тепер перебуваємо в межах королівських володінь і зараз побачимо замок.

– Коли б я був королем Франції, – сказав юнак, – я не завдавав би собі стільки клопоту з цими капканами, а намагався б керувати державою так добре, щоб жодна людина не наважилася підійти до мого житла з лихими намірами, а щодо тих, які прийшли б із добрими намірами, – ну, що ж, чим більше таких, тим нам веселіше.

Його супутник подивився на всі чотири боки, удаючи, що він збентежений, і тихо проказав:

– Цить, цить, пане паже з бархатною торбинкою! Я забув сказати, що тут навіть дерева мають стільки вух, скільки листя на них, і негайно переказують усе, що почують, до власного кабінету короля.

– Та я не дуже турбуюся за це, – відповів Квентін Дорвард. – У мене вистачить сміливості і на те, щоб висловити свою думку перед лицем самого короля Людовіка, борони його боже. Але щодо вух, про які ви кажете, то, побачивши їх на людській голові, я б відтяв їх своїм мисливським ножем.

Розділ III
ЗАМОК

В густій імлі громадина встає,

За гратами ворота в замку є;

Щоб ворогам закрити в замок путь,

Глибокий рів і мур навколо йдуть;

Внизу ручай тихесенько дзюрчить,

Вверху дозір і вогник мерехтить.

Невідомий автор

Так розмовляючи, Дорвард і його новий знайомий дійшли до того місця, звідки видно було весь фасад замку Плессі-ле-Тур, який навіть за тих неспокійних часів, коли великі феодали мусили жити в могутніх фортецях, відзначався міццю і неприступністю.

Від узлісся, де юний Дорвард зупинився із своїм супутником, щоб подивитися на королівську резиденцію, простягалася, або, правдивіше, підіймалася вгору відкрита галявина, на якій не було нічого, ні дерев, ні кущів, крім одного велетенського напівсухого старого дуба. Цей простір залишили відкритим згідно з правилами оборони всіх часів, щоб ворог не міг наблизитись до мурів під захистом дерев, невидимий з бійниць замку.

Замок було оточено трьома мурами з визубнями і з бастіонами на кожному розі, причому другий, внутрішній мур, вищий за перший, зовнішній, був побудований так, щоб можна було нищити ворога, коли б він захопив верхній майданчик першого муру. В свою чергу понад другим муром здіймався третій і найвищий, побудований з такою самою метою. Навколо зовнішнього муру, як француз пояснив своєму молодому товаришеві, оскільки вони стояли нижче за підвалини мурів і не могли його бачити, був прокопаний рів у двадцять п'є[25]25
  П'є – старовинна французька міра довжини, дорівнювала 33 см (6 п'є дорівнювали туазі).


[Закрыть] завглибшки, який наповнювався водою через спеціально влаштовану загату на річці Шер, або, точніше, на одній з її приток.

Перед другим муром був ще другий рів. Третій проведено поміж другим і третім, останнім, муром. Край муру на всьому протязі був оточений залізним частоколом, який мав те саме призначення, що й так звані шво-де-фриз[26]26
  Шво-де-фриз (однина – шваль-де-фриз) – довгий брусок, який підтримує залізні частоколи, що перехрещуються на зразок літери X, причому верхівка кожного кола загострена.


[Закрыть] у сучасній фортифікації. Верхівка кожного кола була розщеплена на окремі зубці, що робило всяку спробу перелізти через частокіл просто самогубством.

З-за останнього, внутрішнього, муру видно було самий замок-фортецю, що являв собою групу будівель різних періодів, тісно розташованих й пов'язаних в єдине ціле стародавньою баштою. Башта була старіша за всі будівлі і, мов чорний ефіопський велетень, здіймалася високо в небо. Вузенькі отвори бійниць, де-не-де пробиті замість вікон, справляли таке неприємне враження, яке ми відчуваємо, дивлячись на сліпу людину. Інші будівлі навряд чи краще були пристосовані до вимог культурного життя: їхні вікна виходили на внутрішній замкнений двір, отож зовні замок більш скидався на тюрму, ніж на палац. Король, який був тоді при владі, навіть посилив такий ефект, бо, добудовуючи палац, звелів брати цеглу найтемнішого кольору, темний пісковик і сажу, змішану з глиною, щоб надати всьому замкові одноманітного відтінку далекої старовини: як і всі підозріливі люди, він приховував свою підозріливість.

Ця потворна фортеця мала лише один вхід, принаймні Дорвард помітив тільки одні ворота, які були в центрі першого зовнішнього муру, де стояли дві велетенські башти. Він міг побачити також неодмінні для цих башт речі: опускні грати і звідний міст; грати були опущені, а міст піднятий. Подібні вхідні башти можна було помітити на другому й третьому обвідному мурі, але не на одній лінії з першим входом, бо прохід не прорізував усіх трьох мурів навпростець. Навпаки, хто заходив до замку, той мусив іти ще приблизно п'ятнадцять туаз поміж першим і другим муром під загрозою бути обстріляним з обох мурів, коли намір його був ворожий. І знову, пройшовши другий мур, він мусив ще настільки ж відхилитися від прямої лінії, щоб досягти воріт третього внутрішнього муру. Отже, щоб дістатися до замкового двору, треба було перейти два вузькі і небезпечні дефіле[27]27
  Дефіле – вузький прохід.


[Закрыть] під фланговим обстрілом артилерії і зламати одні за одними аж троє воріт.

Прибувши з країни, так само спустошеної війною з чужоземцями і внутрішніми феодальними чварами, – з країни, де були гори, прірви, гірські потоки й багато створених самою природою укріплених позицій, юний Дорвард чимало знав про мистецтво оборони. Але він щиро визнав перед своїм супутником, що ніколи не гадав, щоб військове мистецтво могло зробити стільки для захисту там, де природа так мало сприяла цьому; бо замок, як ми вже згадували, стояв на великому горбі.

Ще більше було його здивування, коли товариш розповів йому, що в околицях замку, до якого вела єдина безпечна стежка, були скрізь розташовані різні потайні ями, пастки й капкани. Вони загрожували кожному, хто насмілився б пройти сюди без провідника. А на мурах, казав він, побудовано особливі залізні камери, звані «ластів'ячими гніздами», з яких вартові можуть спокійно й непомітно навести свої арбалети[28]28
  Арбалет – кидальна зброя, вживана в Західній Європі до середини XVI ст.; складалася з дерев'яного бруска, до якого прикріплювався сталевий лук, і з спускового механізму. З арбалетів стріляли залізними шворнями або свинцевими кулями. Пострілом з арбалета можна було пробити рицарський панцир на віддалі 150–250 кроків.


[Закрыть] на того, хто намагався б увійти без відповідного сигналу, даного на той день. Лучники королівської гвардії, розповідав він далі, виконують цю службу вдень і вночі, за що й мають високу плату, багате вбрання й велику честь та користь від короля Людовіка.

– А тепер скажи мені, юначе, – мовив він, – чи бачив ти будь-коли таку міцну фортецю та чи гадаєш, що є люди досить відважні, щоб піти на штурм її?

Юнак довго і пильно оглядав замок-фортецю, який так вразив його, що він навіть забув у запалі юнацької цікавості про свій мокрий одяг. Очі його блищали, щоки почервоніли, ніби він обмірковував якийсь благородний вчинок.

– Це міцна фортеця, і охороняють її пильно, – відповів він, – проте для відважних людей нема нічого неможливого.

– А хіба є такі люди у вашій країні, що здатні на такий подвиг? – спитав зневажливо старший супутник.

– Не хочу цього стверджувати, – відповів юнак, – але там є тисячі, які заради доброї справи пішли б на таке відважне діло.

– Ого! – гукнув його супутник. – Мабуть, ти сам з таких сміливців?

– Гріх вихвалятися даремно, – відповів юний Дорвард, – проте мій батько славився хоробрістю, а я – його рідний син.

– Гаразд, – сказав незнайомець усміхаючись, – вчинивши таку спробу, ти міг би зустріти тут навіть свою рідню, бо шотландські лучники лейб-гвардії короля стоять вартовими ген на тих мурах – три сотні найкращих дворян твоєї країни.

– А коли б я був королем Людовіком, – сказав юнак у відповідь на це, – то доручив би охороняти свою особу цим відданим трьом сотням шотландських дворян. Я зніс би геть усі ці мури, наказав би засипати рови, запросив би до себе благородних перів[29]29
  Пер– великий васал короля.


[Закрыть] і рицарів і жив би собі, як і слід королю, ламаючи списи на бучних турнірах, бенкетуючи вдень з вельможами й танцюючи вночі з дамами і боячись ворога не більше, ніж мухи.

Супутник Дорварда ще раз усміхнувся і, обернувшись спиною до замку, до якого, як він зауважив, вони підійшли занадто близько, знову попрямував у ліс ширшою і протоптанішою стежкою.

– Ця стежка, – сказав він, – доведе нас до села Плессі, де ти, як чужоземець, знайдеш усе, що тобі потрібно. Приблизно за дві милі звідси розташоване чудове місто Тур, яке і дає назву прекрасному графству. Але в селі Плессі, або Плессі в парку, як ще його іноді називають за близькість до королівського парку, ти швидше знайдеш необхідну гостинність.

– Дякую вам, добродію, – сказав шотландець, – але я буду тут недовго. Коли мені пощастить дістати шматок м'яса і ковток чогось кращого за воду, мої потреби в Плессі, чи то буде Плессі в парку, чи Плессі біля ставу, будуть цілком задоволені.

– Стривай, я гадав, що тобі треба побачитися тут з якимсь приятелем.

– Справді, так —і саме з братом моєї матері, – сказав Дорвард. – Це був дуже добрий чоловік, ще до того, як він залишив Форфарські гори[30]30
  Форфарські гори – гори в графстві Форфар, або Ангус, у середній Шотландії біля Північного моря.


[Закрыть].

– Як його звати? – спитав супутник. – Я довідаюся про нього, бо тобі небезпечно йти самому до замку, де тебе можуть схопити як шпигуна.

– Це вже занадто, присягаюся рукою мого батька! – вигукнув юнак. – Мене схопити як шпигуна? О боже мій! Ти не допустиш, щоб мене таврували такою ганьбою! А щодо прізвища мого дядька, – мені байдуже, хто його знатиме, – його ім'я Лезлі. Лезлі – чесна й благородна людина.

– Не маю ніякого сумніву, що так воно і є, – сказав старий, – але в королівській гвардії е троє, яких так звуть.

– Ім'я мого дядька – Людовік Лезлі, – сказав юнак.

– З трьох Лезлі, – відповів супутник, – двох звуть Людовіками.

– Мого родича вони звуть Людовік з Рубцем, – відповів Квентін. – У нас в Шотландії прізвища так часто бувають однакові, що безземельним людям, яких не можна розрізнити за назвою їх маєтків, завжди дають ще якесь прізвисько.

– Тобто, гадаю, ти маєш на увазі військове прізвисько, – відповів його супутник. – Я, здається, догадуюсь, про кого ти кажеш. Ми його звемо Балафре [31]31
  Балафр– шрам (французькою мовою); «балафре» – «той, що має шрам», «шрамко».


[Закрыть], через шрам на обличчі. Це достойна людина й добрий солдат. Я хотів би допомогти тобі побачитися з ним, бо він належить до тих людей, які не часто залишають свій гарнізонний пост, хіба що тоді, коли мусять супроводити самого короля. А тепер, юначе, дай мені відповідь на одне запитання. Можу битися об заклад, що ти хочеш служити разом із своїм дядьком – вступити до шотландської гвардії. Велике діло мати такий намір, особливо коли ти ще молодий. Адже ця висока посада вимагає великого досвіду.

– Можливо, я й думав про це раніше, – сказав Дорвард недбало, – але тепер уже не маю охоти.

– Чому б це так, юначе? – запитав француз майже суворо. – Так ти говориш про службу, потрапити на яку найблагородніші з твоїх земляків вважають для себе за велику честь?

– Бажаю їм щастя на ній, – сказав Квентін спокійно. – Одверто кажучи, мені хотілося б послужити французькому королю. Тільки, хоч би як гарно одягали мене там і як донесхочу годували б, мені більше до душі бути на вільному повітрі, ніж скніти отут замкненому наче в клітці або ген там у ластів'ячому гнізді. Крім того, – додав він, притишуючи голос, – по правді кажучи, мені не подобається замок, біля якого ростуть «дуби угоди»[32]32
  «Дуб угоди» (англ. мовою «кавін-трі») – поодиноке дерево, до якого господар проводив своїх гостей, коли вони поверталися додому. Знак, який відмічав умовлене місце.


[Закрыть] з такими жолудями.

– Я догадуюся, що ти маєш на думці, – мовив француз, – але кажи ясніше.

– Гаразд, скажу ясніше, – відповів юнак. – Отам, на віддалі пострілу з лука, а може й далі, росте чудовий дуб, а на ньому висить людина в такій самій сірій куртці, як у мене.

– Еге, справді! – сказав француз. – Сто чортів! От що значить молоді очі! Авжеж, і я щось бачив, проте вважав це за крука в гіллі. Але в цьому видовищі немає нічого дивного, юначе! Коли літо почне переходити в осінь і освітлені непевним місячним сяйвом ночі стануть довгими, а дороги зробляться небезпечними, ти зможеш побачити на цьому дубі грона з десяти й двадцяти таких жолудів. Але що з того? Вони, мовби прапори, повивішувані, щоб лякати негідників. А чесна людина, дивлячись на кожного з них, може тільки радіти, що вже на одного злодія, на одного зрадника, на одного розбійника з шляху і на одного гнобителя народу стало менше у Франції. Ці шибеники, юначе, – ознака правосуддя й справедливості нашого володаря.

– Коли б я був королем Людовіком, то звелів би вішати їх далі від мого палацу, – сказав юнак. – На моїй батьківщині мертвих ворон вішають там, де найбільше літають живі ворони, але не в садах або голуб'ятниках. Цей жахливий запах падла – пхе! – навіть сюди чути!

– Коли ти поживеш на світі і станеш чесним і відданим слугою твого володаря, мій славний юначе, – відповів француз, – тоді пізнаєш, що нема запаху, кращого, як запах мертвого зрадника.

– Я не хотів би дожити до того віку, коли втрачу нюх або зір, – сказав шотландець. – Покажіть мені живого зрадника, і ось мої руки й зброя. Коли ж нема життя, зникає і ненависть. Але мені здається, ми вже на прямому шляху до села, де я сподіваюсь довести вам, що ні купання, ні це неприємне почуття не зіпсували мені апетиту. Отже, мій добрий друже, ходімо якнайшвидше до заїзду. Проте перше ніж скористатися з вашої привітності, дозвольте запитати, як вас звати?

– Тут мене звуть дядько П'єр, – відповів його супутник. – За титулами я не женусь. Я скромна людина і живу з свого статку.

– Нехай буде так, дядьку П'єр, – сказав Квентін, – я дуже радий, що щасливий випадок звів нас докупи, бо мені потрібна добра порада і я буду надзвичайно вдячний за неї.

Тим часом, поки вони так розмовляли, з-за дерев забовваніли дзвіниця й велике дерев'яне розп'яття, – отже, село вже недалеко. В цю мить стежка вивела подорожніх на велику дорогу. Але дядько П'єр тут звернув убік, пояснивши, що заїзд, в якому зупиняються порядні люди, стоїть трохи осторонь села.

– Якщо порядними людьми ви вважаєте тих, у кого туго набиті гаманці, – відповів шотландець, – то я не з їхньої компанії і краще вже звірюся на грабіжників з великого шляху, ніж на грабіжників з того шинку.

– Хай йому бісі – сказав провідник. – Які ви, шотландці, тепер обачні! Англієць, наприклад, стрімголов біжить до таверни, їсть і п'є все, що є найкращого, і ніколи й не подумає про гроші, доки не наб'є свого шлунка. Але ти забуваєш, пане Квентіне (адже тебе звуть Квентіном?), що за мною сніданок для тебе, як винагорода за купання, що сталося з моєї вини!

– Справді, – сказав добродушно хлопець. – Я забув про купання, про образу, про все. Поки я йшов, мій одяг майже висох. Але я не відмовлюся од вашої приємної пропозиції, бо вчора я дуже легко пообідав і зовсім не вечеряв. Ви, здається, старий і поважний городянин, і я не бачу причини, чому б мені не скористатися з вашої гостинності.

Француз усміхнувся, бо ясно бачив, що цьому юнакові, хоч він уже добре, мабуть, виголодався, не легко примиритися з думкою поснідати за чужий рахунок, і він старається заспокоїти свою гордість, довівши собі потребу відповісти ласкавістю на ласкавість і прийняти цю невелику послугу.

Вони спустилися у вузеньку, утворену двома рядами в'язів тіняву алею, в кінці якої через відчинені ворота ввійшли у двір заїзду незвичайних розмірів, розрахованого на прийом благородних відвідувачів і різних прохачів, які мали справи в королівському замку, де Людовік XI нікому не дозволяв зупинятися, хіба що його змушував до того обов'язок гостинності. Щит з королівською лілією висів над головним входом цього великого й несиметричного будинку. Надворі й у суміжних будівлях не було ні галасу, ні метушні, що на той час, коли і приватні будинки і громадські будови кишіли. слугами, свідчило б про численність відвідувачів і процвітання господарів.

Здавалося, немов суворий характер сусіднього королівського замку позначився своєю урочистою й жахливою похмурістю і на цьому по суті не сумному місці, що, за звичаєм усіх інших країв, мало бути храмом утіх і розваг для веселого товариства.

Дядько П'єр, не покликавши нікого й навіть не підходячи до головного входу, відсунув засув бічних дверей і пройшов до просторої кімнати, де вже палав хмиз у каміні й були зроблені приготування до доброго сніданку.

– Мій кум добре подбав про все, – сказав француз юному шотландцеві. – Тобі, мабуть, холодно – от я і наказав розпалити вогонь. Ти, напевне, голодний – зараз матимеш і сніданок.

Він свиснув, і ввійшов господар, який відповів глибоким поклоном на привітання дядька П'єра, але аж ніяк не виявив балакучості, властивої французьким трактирникам за всіх часів.

– Я посилав одного пана, щоб він замовив сніданок, – сказав дядько П'єр. – Чи зробив він це?

У відповідь господар лише вклонився і поки приносив та розставляв на столі різні вишукані страви, не промовив ні слова, щоб похвалити їх якість. А проте сніданок заслуговував на ті похвали, якими приправляють господарі французьких гостиниць свої страви, як то побачить читач з наступного розділу.