Текст книги "Квентін Дорвард"

Автор книги: Вальтер Скотт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 35 страниц)

Тим часом дами продовжували свою подорож мовчки або обмінюючись незначними зауваженнями. Вже розвиднювалось, і Квентін, занепокоєний тим, щоб дами не дуже втомилися, бо вони їхали верхи вже протягом кількох годин, спитав провідника, чи довго ще їхати до першого місця відпочинку.

– Я покажу вам його, – відповів провідник, – за чверть години.

– А потім ви передасте нас іншому провідникові? – спитав Квентін.

– Так, пане лучнику. Мої подорожі, як і моя розправа, завжди бувають короткі. Там, де ви, пане лучнику, вживаєте лука, я завжди пускаю в діло мотуз.

Місяць уже давно зайшов, і на сході займалася зоря, відбиваючи своє сяйво на поверхні невеликого озера, берегом якого вони їхали. Це озеро лежало серед широкої рівнини, на якій росли окремі дерева, гаї й кущі. Але загалом місцевість була відкрита, а тому контури предметів видно було досить чітко. Квентін поглянув на вершника, що їхав поруч з ним, і під широкими крисами насунутого на очі капелюха, що скидався на сомбреро іспанського селянина, пізнав веселе обличчя того самого Птіт-Андре, чиї пальці разом із пальцями його похмурого товариша Труазешеля ще недавно так лиховісно мацали його шию. Відчуваючи огиду, до якої домішувався і страх (в Шотландії на ката дивляться майже з забобонним жахом), який не розвіявся від того, що йому недавно пощастило уникнути небезпеки, Дорвард мимохіть повернув коня праворуч і, пришпоривши, зробив півповорот, миттю опинившись не менш як на вісім п'є від ненависного супутника.

– Хо-хо-хо-хо! – зареготав Птіт-Андре, – присягаюся Гревською богоматір'ю, наш юний воїн ще й досі не забув давнього знайомого. Що ж це, приятелю? Сподіваюся, ви не сердитеся на нас? Кожен заробляє собі хліб як уміє. Ніхто не повинен соромитися, що побував у моїх руках, бо я не гірше за іншого можу почепити живий плід на мертве дерево. А господь, крім того, обдарував мене веселою вдачею. Ха-ха-ха! Я можу розповісти вам про такі жарти, які я утинав, стоячи між долішнім і горішнім щаблями драбини на шибениці, що, присягаюся всіма святими, я мусив квапитися закінчити свою роботу, щоб мої парубки не вмерли від сміху й цим не осоромили б мого таїнства.

Кажучи це, він підганяв свого коня боком до Квентіна, щоб зменшити відстань.

– Облишмо це, пане лучнику, не будемо сваритися! Я завжди роблю своє діло без злості й нікого так не люблю, як тих, кому надіваю на шию вузький комір, отак посвячуючи його в рицарі ордена святого Шибеника, як капелан прево, шановний отець Ходидобіса, прозиває святого покровителя нашого ремества.

– Геть, негіднику! – вигукнув Квентін, коли виконавець закону знов спробував під'їхати до нього. – Геть, або я навчу тебе зберігати відстань, яка має відокремлювати благородну людину і такого негідника, як ти.

– Ач, який гарячий! – сказав Птіт-Андре. – Коли б ви ще сказали «чесною людиною», тут було б зернятко правди. А з цими благородними мені доводиться щодня мати справу так близько, як недавно з вами. Проте їдьте собі з миром і товаришуйте самі собі. Я хотів почастувати вас пляшкою овернського, щоб змити остаточно всякий розбрат, але, здасться, ви нехтуєте моєю чемністю. Гаразд! Ну й гордіться, коли хочете. Я ніколи не сварюся з моїми пацієнтами, з моїми голубчиками, з моїми веселими танцюристами, моїми маленькими дітками, як Жак Різник зве своїх ягнят, – словом, з тими, у кого, точнісінько як у вашої милості, написано на лобі: мотуз. Ні, ні, хай вони ставляться до мене, як бажають. Кінець кінцем, їм доведеться скористатися з моїх послуг. Коли вдруге попадетеся до рук Птіт-Андре, то побачите, що він уміє пробачати образу.

Сказавши це й лукаво підморгнувши та прицмокнувши язиком, мовби підганяв ледачого коня, Птіт-Андре від'їхав на другий бік дороги, щоб цей гордовитий шотландець міг як слід перетравити ті шпильки, котрими він його почастував. Квентінові страшенно кортіло обламати ратище об боки цього негідника, та він схаменувся, згадавши, що сутичка з таким пройдисвітом ніколи й нікому не принесла б честі, а тепер була б просто порушенням його службових обов'язків і могла б призвести до згубних наслідків. Він угамував свій гнів і мовчки проковтнув зухвалі професійні жарти пана Птіт-Андре і благав бога тільки про одне, щоб вони не досягай вух його прекрасної супутниці, бо навряд чи вони справили б на неї враження, вигідне для нього. Раптом його думки перебив крик обох дам:

– Подивіться назад! Подивіться назад! Бога ради, рятуйтесь і врятуйте нас! За нами женуться!

Квентін оглянувся й побачив, що два озброєних вершники справді гналися за ними. Вони їхали галопом і незабаром мали наздогнати їх.

– Це може бути тільки хтось із загону військового прево, що робить об'їзд тут у лісі. Ану, подивися, – звернувся він до Птіт-Андре, – чи не впізнаєш, хто це?

Птіт-Андре послухався; уважно поглянувши на вершників, кумедно похитнувся з боку на бік у сідлі і відповів:

– Це, любий пане, не ваші товариші і не мої – ні лучники, ні люди прево, бо, здається, в них на головах шоломи із спущеними забралами й нашийниками. Хай їм чорт, тим нашийникам! Найгірша частина з усього спорядження! Така з ними морока, доки відіб'єш заклепки.

– Їдьте вперед, благородні дами, – сказав Дорвард, не слухаючи Птіт-Андре, – але не дуже швидко, щоб не здавалося, ніби ви тікаєте, а я тим часом затримаю цих людей.

Графиня Ізабелла подивилася на свого охоронця й щось прошепотіла своїй тітці, яка сказала Квентінові:

– Ми покладаємось на вас, любий лучнику, й воліємо краще піддаватися небезпеці у вашому товаристві, ніж їхати далі з цим чоловіком, фізіономія якого не віщує нам нічого доброго.

– Нехай буде так, як ви бажаєте, благородні дами, – сказав юнак. – Там тільки двоє їдуть до нас і, хоча б вони були й рицарями, про що свідчить їхня зброя, вони знатимуть, коли мають лихий намір, що шотландський дворянин виконає свій обов'язок у присутності тих, кого він має захищати. Хто з вас, – звернувся він до свого загону, – хоче бути моїм товаришем і переламати спис з оцими рицарями?

Двоє з його людей вагалися, але третій, гасконець Бертран Гюйо, заприсягся, що «коли б це були навіть рицарі Круглого Стола короля Артура [162]162
  Король Артур – міфічна особа, герой численних оповідань (або романів) про рицарів Круглого Стола, дуже поширених за середніх віків (від XII ст. н. е.) у Західній Європі.


[Закрыть], він і тоді ладен був би схопитися з ними за честь Гасконії».

Тим часом обидва вершники (як виявилося, вони дійсно були рицарі) наблизилися до ар'єргарду маленького загону, що складався з Квентіна та його стійкого прихильника-гасконця. Рицарі були в повному спорядженні, в чудових панцирах із відшліфованої сталі, але без девізів на щитах, по яких можна було б їх пізнати.

Один із них, під'їхавши, крикнув Квентінові:

– Пане лучнику, ми приїхали звільнити вас від обов'язку, який вище за ваше становище й ранг. Ви добре зробите, коли передасте цих дам під нашу опіку, бо ми маємо більші права слугувати їм. Крім того, під вашою охороною їм не краще, ніж у полоні.

– У відповідь на ваші вимоги, панове, – промовив Дорвард, – скажу вам, по-перше, що я виконую наказ свого государя, а по-друге, хоч яким би недостойним я був, ці дами самі бажають залишитися під моєю охороною.

– Геть, негіднику! – вигукнув один з вершників. – Невже ти, мандрівний жебрак, гадаєш, що маєш право чинити опір воїнам, посвяченим у рицарі?

– Так, я чинитиму опір вашому зухвалому й беззаконному нападу, – відповів Квентін. – А коли між нами справді є якась різниця, хоч я в цьому ще не певен, то ваша неввічливість її вже знищила. Витягайте свої мечі або, коли вам завгодно битися списами, звільніть місце для бою.

Поки рицарі завертали своїх коней і від'їжджали назад, на віддалі, приблизно ста п'ятдесяти туазів, Квентін, низько нахилившися в сідлі, поглину» на дам, ніби шукаючи їх доброзичливого погляду. Вони махали своїми хусточками, підбадьорюючи його. Тим часом обидва супротивники були виїв на віддалі, потрібній для нападу.

Крикнувши гасконцеві, щоб той тримався сміливіше, Дорвард погнав коня, і за хвилину четверо вершників зіткнулися на повному скаку посередині тієї віддалі, яка раніш відокремлювала їх. Сутичка була фатальною для бідного гасконця: його супротивник, скерувавши спис в обличчя, не захищене забралом, проколов йому голову через око, і він упав мертвим з коня. Квентін, якому загрожувала така сама небезпека, навпаки, так спритно нахилився в сідлі, що ворожий спис, злегка дряпнувши йому щоку, пройшов над його правим плечем. Тим часом його власний спис, ударивши супротивника просто в груди, скинув його на землю. Квентін скочив з коня, щоб підняти забрало своєму ворогові, але другий рицар (який досі мовчав), бачачи, яка доля спіткала його товариша, спішився ще швидше за Дорварда й, обороняючи свого приятеля, гукнув до нього:

– Ім'ям бога й святого Мартіна, сідай собі, хлопче, на коня й забирайся звідси з твоїм жіночим крамом! Стонадцять чортів! Вони й так вчинили досить лиха цього ранку!

– З вашого дозволу, пане рицарю, – сказав Квентін, який не міг знести загрозливого тону тієї поради, – я спершу побачу, з ким я мав справу, й довідаюся, хто винен у смерті мого товариша.

– Поки я живий, ти ніколи про це не довідаєшся і не зможеш нікому розповісти, – відповів рицар. – Їдь собі з миром, хлопче. Ми вчинили по-дурному, що перервали ваш похід, та вже досить покарані за це, бо ти зробив більше лиха, Ніж можеш спокутувати своїм життям і життям усіх твоїх товаришів. Ну, а раз ти все-таки бажаєш цього, – сказав він, бо Квентін оголив меч і підступав до нього, – то ось тобі помста!

Кажучи це, він так ударив шотландця по шолому, що той, хоч і народився в країні, де добрі удари не рідкість, досі про таке читав лише в книжках. Ворожий меч упав на нього, мов удар грому, відбивши зброю, яку молодий воїн підняв над своєю головою, розсік шолом до самого волосся, але не завдав йому шкоди. Приголомшений Дорвард упав на одне коліно і був протягом хвилини відданий на милість рицаря, коли б той забажав повторити свій удар. Але чи співчуття до молодості Квентіна, чи подив перед його відвагою, чи любов до чесної гри змусили рицаря не скористатися з своєї переваги. Тим часом Дорвард, очутившись, скочив на ноги й атакував свого супротивника з енергією людини, котра вирішила перемогти або померти, і зі спокоєм, необхідним для успіху. Намагаючись не наражатися на такі жахливі удари, як той, що він тільки-но дістав, Квентін, будучи в легшому спорядженні, ніж рицар, нападав на нього з усіх боків, завдаючи швидких несподіваних ударів, проти яких тому у важкому панцирі не легко було захищатися.

Даремно цей великодушний суперник голосно кричав Квентінові, що їм уже нема за що битися і що він не хотів йому зашкодити. Прагнучи тільки відплатити за сором своєї тимчасової поразки, Дорвард продовжував блискавично нападати на нього, загрожуючи йому то лезом, то вістрям свого меча й пильно стежачи за рухами супротивника, бо він уже знав із страшного досвіду, що той перевершує його силою, і був готовий відскочити назад чи вбік, коли рицар спробує завдати йому нищівного удару.

– Чорти б ухопили цього впертого дурня! Він не може заспокоїтися, доки його добре не стукнуть по макітрі! – Сказавши це, рицар змінив тактику, зібрався на силі, немов переходячи до оборони, і, здавалося, вдовольнявся тільки тим, що відбивав, а не завдавав ударів, якими Квентін невпинно осипав його. Він ніби очікував хвилини, коли юнак зупиниться, щоб перевести подих, або зробить необачний рух, і тоді одним рішучим ударом закінчити бій. Напевне, рицареві пощастило б здійснити свою воєнну хитрість, але доля вирішила інакше.

Поєдинок був у самому розпалі, коли великий загін вершників під'їхав до бійців. Почувши крики: «Стійте, зупиніться, ім'ям короля!» – обидва вони опустили вброю, І Квентін з великим здивуванням побачив на чолі загону свого начальника, лорда Крофорда. Тут був також Трістан Пустинник з кількома солдатами зі свого почту. А всього було з двадцятеро кінних.

Розділ XV
ПРОВІДНИК

Він був Єгипту син, як сам сказав мені,

Був спадкоємцем від жахливих чаклунів,

Які вели війну запеклу супроти

Синів Ізраїлю і славного Пророка,

Протиставляючи всі чари чудесам,

Що бог Ізраїлю їх посилав на землю,

Аж поки не прийшов карати мстивий янгол,

І горді мудреці за первенців своїх

Покарані були, як неуки прості.

Невідомий автор

Приїзд лорда Крофорда і його загону відразу припинив сутичку, яку ми описали в попередньому розділі. Рицар, відкинувши свій шолом, негайно передав старому лордові свій меч, кажучи:

– Крофорде, я здаюся, але тут… дозвольте, я скажу вам на вухо: бога ради, врятуйте герцога Орлеанського…

– Як! Що? Герцога Орлеанського! – вигукнув командир шотландців. – Як це сталося, скажіть, заклинаю вас ім'ям самого лисого біса? Це ж погубить його навіки в очах короля.

– Не питайте, – сказав Дюнуа, бо це був не хто інший, як він. – Усе це моя провина. Дивіться, він ворушиться. Я поїхав лише для того, щоб захопити оту панянку й стати жонатим і багатим чоловіком, і ось бачите, що скоїлося. Накажіть челяді відійти, щоб ніхто його не пізнав.

Сказавши це, він підняв забрало герцога й плюснув йому водою в обличчя, яку принесли з сусіднього озера.

Квентін Дорвард стояв як остовпілий – так швидко сипалися на нього нові пригоди. В блідих рисах обличчя переможеного супротивника він пізнав першого принца крові Франції, крім того, він помірявся силою з найкращим бійцем, уславленим Дюнуа. Обидва подвиги були почесні самі собою, але чи можна було назвати їх добрими послугами королю і чи схвалить він їх, – це вже зовсім інше питання.

Тим часом герцог настільки опритомнів, що міг сісти й звернути увагу на Дюнуа й Крофорда, з яких перший палко наполягав на тому, що не слід згадувати ім'я найблагороднішого герцога Орлеанського, бо він, Дюнуа, бере всю провину на себе й ручається, що герцог утрутився в цю справу тільки через приязнь до нього.

Лорд Крофорд слухав, дивлячись у землю, час від часу зітхав і хитав головою. Нарешті, підвівши очі, він сказав:

– Ти знаєш, Дюнуа, що заради твого батька, так само як і ради тебе самого, я охоче зробив би тобі послугу.

– Але я не для себе прошу, – відповів Дюнуа. – У вас мій меч, і я ваш полонений. Чого ж більше? Я прошу за благородного принца, єдину надію Франції, коли богові буде завгодно назвати його дофіном. Він приїхав сюди заради мене, щоб допомогти мені здобути щастя. До цього мене заохотив, певною мірою, сам король.

– Дюнуа, – заперечив Крофорд, – коли б хтось інший сказав мені, що ти підвів благородного принца під цю небезпеку, то я відповів би йому, що це брехня. І зараз я не вірю навіть тобі самому.

– Благородний Крофорде, – сказав герцог Орлеанський, який уже остаточно опритомнів, – ви так схожі вдачею з вашим другом Дюнуа, що не можете в ньому помилитися. Справді, я умовив Дюнуа проти його бажання взяти участь у цій справі, на яку мене спонукала безумна пристрасть. Дивіться на мене всі, – додав він, випростуючись і обертаючись до лучників. – Я Людовік Орлеанський і готовий дати відповідь за своє безумство. Сподіваюся, незадоволення короля впаде тільки на мене, що буде цілком справедливо. Проте оскільки син Франції[163]163
  Наслідник французького престолу, дофін.


[Закрыть] не повинен віддавати свого меча нікому, навіть і вам, хоробрий Крофорде, то прощай назавжди, вірна сталь!

Сказавши це, він витяг свій меч з піхов і кинув його в озеро. Меч блискавкою мигнув у повітрі й поринув у воду, яка одразу зімкнулася над ним. Усі стояли в нерішучості й зачудуванні, такий високий був сан злочинця і така глибока пошана до нього; і водночас для всіх було ясно, що наслідки цього нерозсудливого вчинку, коли взяти до уваги плани короля щодо герцога, можуть спричинитися до остаточної загибелі його.

Дюнуа заговорив першим. У його словах можна було почути докір скривдженого друга.

– Отже, ваша високість вирішили позбутися свого найкращого меча, знехтувати королівською ласкою, а заодно вже й дружбою Дюнуа?

– Мій найдорожчий родичу, – заперечив герцог, – хіба сказати правду, чого вимагала твоя безпека й моя честь, означає знехтувати твоєю дружбою?

– Що вам до моєї безпеки, мій ясновельможний кузене, хотів би я знати? – похмуро відповів Дюнуа. – Що вам, ради самого неба, до того, чи мені до вподоби бути повішеним, чи задушеним, чи кинутим у Луару, чи зарізаним, чи колесованим, чи підвішеним живим у залізній клітці, чи похованим живцем у замковому рівчаку, чи страченим якимсь іншим способом, який буде завгодно обрати королеві Людовіку, щоб позбутися свого відданого слуги? Нічого вам підморгувати й показувати пальцем на Трістана Пустинника: я бачу цього мерзотника не гірше за вас. Та в нього руки короткі, до мене не дістануть. Але досить про мою безпеку. А от для вашої власної честі, присягаюся рум'янцем на щоках святої Магдалнни, куди криши зовсім не затівати цього діла або вже так облагодити, щоб піхто й кінців не знайшов. А то хіба багато честі в тому, що вашу високість скинув з коня якийсь шалений шотландський хлопець!..

– Ну, ну! – сказав лорд Крофорд. – Хай ваша високість не соромиться цього. Це не вперше шотландець ламає спис благородного рицаря. Я радий, що юнак поводився хоробро.

– Я нічого не можу заперечити проти цього, – промовив Дюнуа, – але коли б ваша милість приїхали трохи пізніше, то хтозна, чи не з'явилося б вільне місце у вашому загоні лучників.

– Авжеж, авжеж, – відповів лорд Крофорд, – пізнаю вашу руку по цій розколині на шоломі. Ану, візьміть хто-небудь його в хлопця і дайте свою шапку – її сталева обшивка краще оберігатиме голову, ніж цей розбитий горщик. Проте дозвольте сказати вашій милості, що й ваш панцир теж не без позначок доброї шотландської руки. Одначе, Дюнуа, я мушу просити герцога Орлеанського й вас сісти на коней і їхати за мною, бо я маю повноваження й доручення припровадити вас в одне місце, хоч мені й дуже не хочеться це робити.

– Чи можу я сказати кілька слів, лорде Крофорд, отим прекрасним дамам? – спитав герцог Орлеанський.

– Жодного звуку, – відповів лорд Крофорд. – Я надто щирий друг вашої високості, щоб дозволити вам такий безумний вчинок. – Потім, звернувшися до Квентіна, він додав – Ти, юначе, виконав свій обов'язок. Виконуй його й далі і їдь собі, як тобі було доручено.

– З вашого дозволу, пане мій, – сказав Трістан з своєю звичайною грубістю в голосі, – юнак мусить знайти собі іншого провідника. Я не можу обійтися без Птіт-Андре, адже для нього, можливо, буде робота.

– Молодий пан, – сказав Птіт-Андре, виступаючи вперед, – має тільки держатися дороги, яка йде прямо перед ним, і вона приведе його до того місця, де він знайде провідника. Я й за тисячу дукатів не хочу сьогодні відлучатися від мого начальника! Я чимало перевішав на своєму віку рицарів, і зброєносців, і знатних суддів, і бургомістрів на додачу, навіть графи й маркізи спробували моєї майстерності, але гм-гм… – він подивився на герцога, немовби натякаючи на те, що йому хотілося б поповнити цей перелік принцом крові! – Хо-хо-хо! Птіт-Андре, про тебе теж згадають в історії!

– Як ви дозволяєте своїм головорізам казати отаке в присутності принца? – мовив Крофорд, дивлячись суворо на Трістана.

– Чому ж ви не зупините його самі, пане мій? – відказав Трістан похмуро.

– Бо з усіх присутніх тут ви єдиний, хто може вдарити його, не принижуючи своєї гідності.

– Тоді й порядкуйте своїми людьми, а я відповідатиму за своїх, – одказав військовий прево.

Лорд Крофорд, здавалося, був готовий дати йому різку відповідь, але, очевидно, передумав і, обернувшись спиною до Трістана, запропонував герцогові Орлеанському й Дюнуа їхати обабіч нього. Потім він поклонився на прощання дамам і сказав Квентінові:

– Хай бог благословить тебе, дитино моя, ти мужньо почав свою службу, хоч і в такій нещасливій справі.

Він уже збирався рушати, коли Квентін почув, як Дюнуа спитав пошепки:

– Ви повезете нас до Плессі?

– Ні, мій нещасний і нерозсудливий друже, – відповів Крофорд, зітхнувши, – у Лош!

Лош! Назва замку або, певніш, тюрми, жахливішої за Плессі, пролунала, як похоронний дзвін, у вухах молодого шотландця. Він чув про цей замок як про місце, де таємно чинять жорстокі розправи, якими навіть сам Людовік соромився поганити свою резиденцію. В цій фортеці страхіть були підземелля під баштами, про декотрі з яких нічого не знали навіть самі тюремники: могили для живих, де люди скніли аж до смерті, дихаючи смородом і харчуючись тільки хлібом і водою, В цьому ж грізному замку були камери, що називалися квітками; в них засуджені не могли ні випростатися, ні простягти ноги. Це, казали, був винахід кардинала де ля Балю[164]164
  Кардинал де ля Балю сам просидів потім у такій клітці більш як одинадцять років. (Прим. автора).


[Закрыть]. Отже не дивно, що назва цього жахливого місця й свідомість того, що двох таких славнозвісних рицарів везуть туди почасти й через нього, так уразила молодого шотландця, що серце його сповнилося сумом, і він деякий час їхав, похиливши голову й опустивши долу очі.

Коли ж він знову очолив маленький загін, прямуючи вказаною йому дорогою, графиня Амеліна мала нагоду запитати його:

– Мені здається, пане мій, ви жалкуєте за тим, що так відважно оборонили нас?

В цьому запитанні була прихована іронія, але Квентін мав досить такту відповісти просто й щиро:

– Я не можу жалкувати, що зробив послугу для таких дам, хоч би яка вона була. Ллє, якби йшлося не про вашу безпеку, я волів би краще загинути від меча такого воїна, як Дюнуа, ніж бути причиною ув'язнення в страшній фортеці цього уславленого рицаря і його нещасного товариша, герцога Орлеанського.

– Так це б у в герцог Орлеанський? – вигукнула старша дама, звернувшися до своєї племінниці. – Я так і думала! Я його пізнала навіть здалеку, дивлячись на сутичку. Бачиш, моя люба, який успіх ми могли б мати, коли б цей хитрий і скупий государ дозволив нам з'явитися при його дворі. Перший принц крові й хоробрий Дюнуа, ім'я якого так само широко відоме, як, і його героя-батька… Цей молодий шотландець виконав свій обов'язок добре, але мені майже шкода, що він не загинув з честю, бо його недоречна відвага позбавила нас двох таких вельможних визволителів.

Графиня Ізабелла відповіла твердо й гнівно, чого Квентін досі не чув від неї.

– Мадам, – сказала вона, – коли б я не знала, що ви тільки жартуєте, то сказала б, що це невдячність до нашого відважного захисника, якому ми зобов'язані, мабуть, більше, ніж ви гадаєте. Коли б цим панам пощастило розбити наш ескорт, хіба не ясно вам, що після прибуття королівської гвардії ми мусили б поділити сумну долю цих рицарів? А мені шкода того хороброго чоловіка, який загинув заради нас. Я неодмінно замовлю обідню за упокій його душі. Сподіваюся, – вола вона далі боязкішим голосом, – що той, хто залишився живий, не відмовиться прийняти мою найбільшу подяку.

Коли Квентін обернувся до неї, щоб відповісти їй належним чином, вона побачила кров, що юшила з його щоки, й вигукнула з глибоким хвилюванням:

– Пресвята діво, він поранений! В нього кров на лиці! Злізьте з коня, пане, ми перев'яжемо вашу рану.

Хоч Дорвард казав, що рана легка, його примусили спішитися, сісти на землю й зняти шолом, а графині де Круа, які згідно з тодішньою модою претендували на деяку обізнаність з лікарською справою, вгамували кровотечу, промили рану й зав'язали її хусткою молодшої графині, щоб запобігти доступу повітря, як то вимагала тодішня наука.

За наших часів молоді люди рідко, а певніше – ніколи не дістають ран заради дам, а дамам нема ніякого діла до якихось ран. Що ж, і для тих і для інших менше небезпеки. Якої небезпеки уникають чоловіки – це для всіх зрозуміло; але й перев'язувати рани, навіть такі легкі, як нестрашна й незагрозлива рана Квентіна, мабуть, не менш небезпечно, ніж їх діставати.

Ми вже казали, що молодий пацієнт був дуже вродливий; це особливо впало в очі, коли він зняв свій шолом, або правильніше шишак, і його розкішні біляві кучері розсипалися навколо молодого обличчя, що почервоніло від зніяковіння й задоволення. Ізабелла, яка придержувала хустку на рані, поки її тітка шукала в своїх речах кровоспинних ліків, була сповнена бентеги й ніжності; а жаль до потерпілого і вдячність за його послугу ще збільшували в очах молодої графині вроду юнацького обличчя. Одним словом, доля ніби навмисне влаштувала все так, щоб зміцнити таємничий зв'язок, який виник через незначні і нібито випадкові обставини між обома молодими людьми, такими різними за своїм званням та становищем і такими схожими один на одного молодістю, вродою і романтичною ніжністю чутливих натур. Тому й не дивно, що, починаючи з цього моменту, думки про графиню Ізабеллу, які й так уже захоплювали юнацьку уяву, тепер цілком оволоділи Квентіном. А дівчина, хоч і не була така рішуча, але теж ставилася, до свого юного захисника з більшим почуттям, ніж до всіх високородних дворян, що набридали їй своїм залицянням, Крім того, коли вона згадала Кампо-Бассо, недостойного улюбленця герцога Карла, його підступність і підлоту, його лицемірне обличчя, криву шию й косі очі, він став їй ще огиднішим, і вона вирішила раз і назавжди, що ніякий тиран не присилить її одружитися з ним.

Тим часом пані Амеліна де Круа, чи то через те, що захопилася чоловічою вродою, як то бувало п'ятнадцять років тому (бо тепер, якщо вірити родинній хроніці цього шляхетного дому, їй минуло принаймні тридцять п'ять), чи то зрозуміла, що несправедливо повелася з юним воїном, послуги якого спершу не оцінила, вона так чи інакше, а почала ласкавіше ставитися до Квентіна.

– Моя племінниця, – мовила вона, – подарувала вам хустку, щоб перев'язати нею вашу рану, а я дарую вам другу, щоб ушанувати вашу відвагу й заохотити вас до дальших рицарських подвигів.

Сказавши це, вона дала йому розкішно гаптовану сріблом і блакиттю хустку й, «показавши на попону свого коня й на пера свого дорожнього капелюшка, звернула його увагу на те, що це її кольори.

Звичай того часу точно визначав, як слід приймати такий знак уваги, і Квентін, додержуючися цього, обв'язав хусткою руку. Але зробив він це досить незграбно й безпорадно, принаймні не так, як коли б цю хустку дала йому інша дама й за інших обставин. Хоч у самому звичаї носити на руці хустку дами, подаровану при такій нагоді, не було нічого, крім простої чемності, він волів би краще мати право носити на своїй руці ту хустку, якою була перев'язана його рана від меча Дюнуа.

Вони рушили далі. Квентін гарцював тепер поруч з дамами, які мовчки погодилися прийняти його в своє товариство. Проте він не розмовляв багато, сповнений щастя, а щастя завжди безмовне. Графиня Ізабелла говорила ще менш, так що розмову підтримувала пані Амеліна, яка не мала наміру переривати її. Щоб познайомити молодого лучника, як вона казала, о правилами рицарства, графиня докладно оповідала йому про турнір у Гафліпгемі, де вона розподіляла призи переможцям.

Не дуже зацікавлений, як я, на жаль, мушу відзначити, детальним описом цього блискучого турніру, а також гербів різних фламандських та німецьких рицарів, що їх графиня перелічувала з безжальною докладністю, Квентін почав уже непокоїтися, чи за розмовою не проминув те місце, де до них мав приєднатися провідник, бо, коли б справді так сталося, це було б великим нещастям і мало б дуже погані наслідки.

У той час, як шотландець вагався, розмірковуючи, чи не краще було б послати назад когось із своїх супутників на розшуки провідника, він почув звуки рогу і, обернувшися в той бік, звідки вони лунали, побачив якогось вершника, що швидко скакав до них. Низький і кошлатий, дикий і неприборканий норов його коня нагадав Квентінові гірську породу коней його рідної країни, та цей кінь був стрункіший, і хоч на вигляд такий же витривалий, але прудкіший. Голова його, – у шотланських поні часто важка й незграбна, – була маленька, гарно посаджена, з тонкими щелепами, іскристими очима й широкими ніздрями.

Вигляд самого вершника був ще чудніший, ніж вигляд його коня, зовсім не схожого на французьких коней. Одразу можна було побачити, що він добре вміє триматися в сідлі, хоч ноги його були глибоко засунуті в незграбні широкі, мов лопати, стремена, а коліна сягали передньої луки сідла. На голові в нього була невелика червона чалма, з якої стриміло розтріпане перо, прикріплене срібною пряжкою. Зелене вбрання вершника, без усякого смаку оздоблене золотими галунами, скидалося на вбрання стратіотів (солдатів, яких венеціанці того часу вербували в східних провінціях по той бік Адріатичного моря). Білі, досить брудні, дуже широкі шаровари не прикривали колін, а чорні ноги були зовсім голі, коли не вважати перехрещених ремінців від сандалій. На ногах у нього не було шпор, але краї його стремен були такі гострі, що правили за шпори, щоб підганяти коня як-найлютіше. За червоним поясом чудного вершника був заткнутий при правому боці кинджал, а при лівому стриміла коротка крива мавританська шабля. Крім того, на обшарпаній перев'язі в нього висів ріг, яким він оповістив про своє наближення. Його смагляве, обпечене сонцем обличчя з ріденькою борідкою, гострі чорні очі, рот і ніс та інші риси обличчя можна було б назвати красивими, коли б не чорні патли, які спадали йому на лоба, і не худорба, що робили його схожим на справжнього дикуна, а не на цивілізовану людину.

– Ще один циган! – злякано вигукнули дами. – Пресвята Маріє, невже король знову звірився на такого шахрая?

– Я зараз розпитаю цього чоловіка, коли вам завгодно, – сказав Квентін, – і з'ясую, чи можна на нього покластися.

Дорвард, так само як і графині де Круа, пізнав в одязі і зовнішності цього вершника одного з тих бродяг, з якими його мало не сплутали спохвату Труазешель і Птіт-Андре.

– Ти приїхав сюди за нами? – запитав Дорвард.

Чужинець кивнув головою.

– З якою метою?

– Щоб привести вас до палацу того… як його… з Льєжа.

– Єпіскопа?

Циган знову кивнув головою.

– Який знак ти можеш мені подати, що ти той, на кого ми чекаємо.

– Проказати оцю стару пісеньку, й нічого більше, – відповів циган:

 
У лісі вепра паж убив,
А рицар славу заробив…
 

– Це вірний знак, – відповів Квентін. – Ну, веди нас, приятелю. Я ще порозмовляю з тобою. – Потім, під'їхавши до дам, сказав: – Я вже впевнився, що це той самий провідник, якого ми чекаємо, бо він назвав пароль, відомий тільки королю й мені. Але я ще поговорю з ним і постараюся вивідати, наскільки йому можна вірити.