Текст книги "Привид Шекспіра"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Вважай, уперше в житті він відчув щось особливе, непояснимо сентиментальне і тривке, побачивши в новому для себе театрі Тамару, яка на тоді, позбувшись прізвища зрадливого чоловіка, повернула собі дівоче – Третьякова. Куди й поділися табу стосовно жіночого акторського племені і набутий чоловічий досвід, що в ньому була солідна частка скепсису.

Тамарі тоді було двадцять п'ять, йому значно більше, але не настільки, щоб це могло стати темою плитких і слизьких розмов у театральних кулуарах. Про невдале заміжжя Третьякової Олександру стало відомо випадково, він не надав жодного значення цій інформації, бо й справді не вважав цю обставину чимось посутнім для свого несподіваного і все глибшого почуття.

Тамара сприйняла перші знаки уваги режисера з насторогою, хоча вродженим ірраціональним почуттям виокремила Олександра з-поміж інших мужчин театру, та й сторонніх прихильників її обдарування з числа глядачів і деяких чиновників обласних інституцій, готових багато на що, аби стати якомога ближче до вродливої жінки, нехай актриси.

Після вдалої прем'єри вистави, де Третьякова грала героїню, Петриченко-Чорний запросив усіх акторів до себе аби відзначити успіх. Казенні його двокімнатні апартаменти досі стояли майже пусткою, добре, що від попереднього пожильця лишився величезний стіл, купа бувалих у бувальцях стільців і ослонів. Олександр придбав одноразовий посуд пластикові скатертини, купу пляшок спиртного і наїдки, що впали йому в око у сусідньому гастрономі, де був шикарний відділ кулінарії.

Він затіяв усе це не тільки тому, аби ближчі й зрозумілшп стали йому ті, з ким на репетиціях неоднораз був прискіпливим, а то й різким, іноді аж нестерпним, і не сподівався, та й не хотів стати «своїм» – це було проти його правил, і взагалі було б неприродним; йому хотілося бути ближче до Тамари, побачити її у своїй квартирі, зробити хоча б маленький крок, півкроку до неї як до жінки.

Гульбище затяглося за північ, розходилися купками і поодинці. Олександр викликав для Тамари таксі – жила далеченько від нього – і поїхав з нею, незважаючи на запевнення, що все буде гаразд. Вони майже не розмовляли в машині, він тільки дивився на неї.

– Ми вам залишили такий розгардіяш, – сказала Тамара, виходячи з таксі.

Олександр вийшов за нею, взяв за руку.

– Справді, повний безлад. І тут, і тут.

Жест його міг здатися театральним – він приклав долоню до лоба, потім до серця – але погляд був благально-ніжним. Тамара знітилася, але вдала, що йдеться лише про побутові речі.

Олександра розбудив дзвінок. Подумав, що телефон, підійшов до нього, зауважив: перша година. Дзвінок повторився, і сонний Олександр нарешті зрозумів, що хтось стоїть за дверима.

То була Тамара.

Більше року вона мандрувала між його квартирою і своєю комуналкою, умовляючи Олександра почекати зі шлюбом.

– Хіба тобі погано? Ти вільний, я вільна. Пліток не буде, що віддаєш дружині ліпші ролі.

– І так пліток повно. Чому не хочеш за мене? Застарий? Чи не любиш?

– Не кажи так.

– Що, не можеш забути давньої кривди?

Тамара замовкла, і Олександр, розуміючи, що сказав зайве, теж мовчав; потім, не витримавши безглуздості того що чинилося в душах обох у цьому безгомінні, обійняв її і сказав:

– Як хочеш… Сама скажеш…

Вони одружилися навесні, і всі ті роки, що Тамаоа була поруч і в театрі, і вдома, між ними жодного разу не поповчила ота лиховісна іскра, що виникає інколи з нічого але неl віщує нічого втішного.

Тому Петриченко-Чорний не був готовий до відмови дружини переїхати в його новий театр. Він розумів, що Тамара багато що втрачає: як не як – заслужена артистка, репертуар, преса, публіка, а тут починати треба, вважай, з нуля… Але ж існувало інше, воно мало переважити, якщо не перекреслити, то, принаймні, відсунути на другий план акторські амбіції…

Півроку чекав Олександр остаточного вибору дружини, сподіваючись, що врешті переконає Тамару переїхати до його, нарешті цілком його театру, де можна здійснити заповітні проекти, здобути право на жаданий маршальський жезл, що про нього мріє кожна творча особистість – без цього стимулу пісне життя, хоч як прикидайся байдужим до слави і перед собою, і перед людьми.

Марнославство – кепська річ, але акторська вдача така, що без нього не обійшовся жоден, хто вважає театральний кін метою і смислом життя. Можливо, дружина ще тривалий час вагалася б, та Олександру допоміг випадок: головний режисер чи не вперше за добрий десяток років віддав головну роль в новому спектаклі не. Тамарі, а зовсім молодій акторці.

Приїхавши до Харкова, аби забрати дружину, Олександр пішов до головного, давнього приятеля, аби потиснути йому руку і подякувати.

– За віщо? – спитав спантеличений Тимур Андрійович.

– Ти мені дружину повернув.

– У якій це спосіб? Що сталося?

– Забираю її до себе.

– Як це розуміти?

– А так: вона їде зі мною.

Бреза витягнув пляшку, шоколад і чарки.

– Образилась. Мовчала. Хоч би сказала мені… Ну й характер! Як ти з нею… Ти розумієш, тут жодних підводних течій, не її ця роль, вона ж кругом перша…

– Не переймайся. Я тобі справді вдячний.

– Ой, Сашко, це ж весь наш репертуар полетить!

– Святе місце порожнім не буває. Обійдеться.

Тимур Андрійович послабив галстука і розщебнув ґудзика на комірці під борлаком.

– Скажи ліпше, як тобі там ведеться? Як прийняли?

– Звикаємо: я до них, вони до мене…

– Шкода, що Тамара йде. Хоча ситуація справді дивна: ти там, вона – тут…

– Отож.

– А Тамарі якось поясни, ти це вмієш, що не її це роль, повір. Хоча це важко, розумію. Роки летять, ми це, на жаль інколи запізно помічаємо… Особливо жінки.

– Ти хотів сказати: актриси?

Бреза всміхнувся.

– Дай, Господи, тобі, Олександре, терпіння. Тамара ж запрагне перших ролей, а там – свої прем'єрші, еге ж? Хоча вона жінка розумна, треба віддати їй належне. До речі, я тут почав збирати папірці для реляції в міністерство про її наступне звання. Як тепер бути?

– Об'єднаємось. Десь через рік-другий, добре?

– Якщо доживу.

– Дурниці.

Звання народної артистки Тамара Третьякова одержала через чотири роки після того, як переїхала до нового театру.

Олександр поклав усі сили, аби домогтися для дружини цього титула. Думка місцевого начальства, точка зору міністерських кабінетів, голоси преси всеукраїнської Й місцевої, а найперше дві яскраві прем'єри з Тамарою в головних ролях – усе було сплетено Петриченком-Чорним надійно й переконливо, і указ не приніс несподіванки, як бувало не раз з деякими претендентами на високі звання.

За ті вже солідні роки, що минули відтоді, як він очолив обласний музично-драматичний театр, сталися події, переломні в українській історії, і Олександр, сприйнявши їх своїм загартованим серцем, заходився був оновлювати – та ні, міняти репертуар, повикидав кілька олеографічно-барвистих спектаклів, котрі в радянські часи були чи не обов'язковими, бо мали з одного боку ідеологічну безневинність, а з другого підкреслювали тезу про розквіт національних культур. Трупа, особливо оркестранти, зустріли новації художнього керівника не вельми привітно, але й серед акторів і музикантів було чимало справжніх патріотів, які думали так само, як і Олександр Іванович.

Петриченко-Чорний заходився ставити «Народного Малахія» Миколи Куліша, потім – «Мину Мазала» і «Патетичну сонату». Вистави, попри майже сімдесятилітню відстань від явлення цих п'єс Курбасом і Таїровим, попри зміну кількох поколінь та історичних реалій, ішли аншлагом, до міста приїздили столичні театрали і театральні критики, вийшли схвальні статті і в газетах, і в професійному журналі. Невдовзі Олександр одержав перше у своєму житті звання – причім без жодних з його боку зусиль.

Хвиля успіху тривала не так довго, як того хотілося, треба було шукати матеріал, котрий звучав би унісон із часом (Петриченко завжди був переконаний, що театр – чутлива мембрана суспільних настроїв і прагнень). Країну лихоманило, стихія мітингів, дискусій відійшла, впала економіка, людей у глядачевій залі катастрофічно поменшало, театр ставав не порошинкою, а скалкою в оці обласного й міського бюджетів. Отоді знайшлася п'єса початкуючого драматурга, місцевого журналіста і трохи поета, персонажі і колізії якої гостро відбивали реалії часу. Олександр добряче посидів з автором над текстом, прибрав ходульність, голу публіцистику, дописав один акт – словом, став співавтором, але пропозицію журналіста поставити своє прізвище як драматурга рішуче відхилив.

Та це не врятувало його від несподіваних неприємностей. Олександр – свідомо – не дуже наближався до керівництва області й міста, мав справу лише з відділом культури – і то лише для годиться; усе, що стосувалося фінансування, гастролей, участі акторів у всіляких обласного й міського масштабу урочистостях, було сферою директора, котрий знав усі ходи й виходи і не давав театру сісти на фінансову мілину, а на репертуар звертав увагу лише тоді, коли якісь спектаклі послідовно не збирали публіки.

Якби Павло Якимович Кузя хоча б погортав текст п'єси, то неодмінно попередив би Петриченка, на що наражається головний. І автор п'єси, по-собачому віддано заглядаючи в очі постановнику свого дітища, словом не обмовився, що колізії його твору мають реальне підґрунтя, деякі дійові особи аж надто нагадують місцевих посадовців – відставних і діючих.

Після прем'єри спалахнув справжній скандал, підігрітий ще й позитивною рецензією в обласній газеті – то вже постарався драматург-початківець. Слова Олександра Івановича – мовляв, гадки не мав, події і дійові особи вигадані, сприймалися і місцевими культуртрегерами, і високим начальством як відверте глузування над ними, відповідні реляції пішли до міністерства культури, і хмари над Петриченком набрали свинцевого кольору. На щастя, гроза не прогриміла: і перший обласний начальник, і мер міста саме у розпал скандалу полишили свої посади з волі тодішнього президента. Спектакль був поновлений, але витримав на афіші недовго – став осоружним Олександрові. Він затямив урок: не відривайся від земного провінційного життя, знай потаємні пружини, що впливають на його плин, будь ближче до хазяїв області й міста – не завадить, і театрові піде на користь.

Аби не ця його тактика, що нею він керувався з тих пір, навряд чи переконав би і міністерство, і ближнє бюрократичне коло в тому, що «Король Лір», поставлений у його театрі, додасть місту значущості в культурному контексті України (так пишномовно він висловлювався, спілкуючись із начальством), засвітить райдужний ореол над театром, поставить його в один ряд із заньківчанами й франківцями.

…Час було починати прогон. З анабіозом покінчено. Олександр Іванович підвівся з крісла, пройшовся навіщось кілька разів діагоналлю невеличкого свого кабінетика, перш ніж відчинити двері, і нарешті попрямував до глядачевої зали.

6

Ще не настала сьома ранку. Остаточно прокинувшись, він подумав, що минулий день був не таким бездарним, як інші цього тижня.

Його гостя спала, розкинувши руки над тонким простирадлом, обличчя її було таке, ніби й не спить, щось сказала уві сні, але він не почув, що саме. Скаже, якщо запам'ятала сон. Він одкинув простирадло, побачив у ранковому світлі те, що бачив у вечірньому. Вона прокинулась, не виборювала незалежність і не чіплялася за рештки сну.

Потім побігла до ванної кімнати, а Василь Єгорович став під струмені води: у будинку поряд з просторою ванною було поставлено напівпрозору душову кабіну.

Обидва одночасно вийшли, витираючи залишки крапель, Василь Єгорович укотре побачив досконалу фігуру Ніни, трохи запалий живіт, темний трикутник унизу, що його він узивав бермудським (Ніна за це охрестила його хуліганом, бо у слові їй чулася брутальна складова, відома їй зі шкільної науки гевала-старшокласника), налиті здоров'ям груди.

Вони мовчки обнялися і постояли так трохи, підборіддям він торкався потилиці Ніни – був вищий на голову.

– Що в тебе сьогодні?

– Прогон. І прем'єра. Я ж казала.

– Хіба?

– Забув? У тебе на столі має бути офіційне запрошення. Головне – запрошую я. Чи домовитись про контрамарку?

– Справді щось видатне?

– Не знаю. Режисер із нас усі душі повитрушував.

– Це, мабуть, усю управлінську команду запрошено?

– Звичайно. Подія планетарного масштабу. Шекспір у вимірах провінції у двадцять першому столітті.

– Шекспір… Гм… Чому Шекспір?

– Світова класика.

– Дякую. Грандіозне пояснення. У мене освіта технічна, одначе, хто такий Шекспір, здогадуюсь.

Ніна засміялась.

– Цього достатньо. То прийдеш?

– Якщо не буде форс-мажорів.

– Ніяких мажорів. Для тебе гратиму…

Ніна стала навшпиньки, поцілувала Василя у щоку.

– Поголися, колешся…

Водій повіз заслужену артистку Ніну Пальченко до міста а голова адміністрації, за журналістською термінологією губернатор, Василь Єгорович Ємченко, поголився, вдягнув темний костюм, сорочку в дрібну смужечку, припасував галстук у фіолетових тонах, узяв телефон, аби побажати доброго ранку дружині.

За п'ятнадцять літ, що минули від дня їхнього весілля, особливо за останніх два роки, Марта звикла до самотнього ліжка. Ще коли вони разом жили в столиці і Василь невтомно просувався, спершу повільно, а потім усе динамічніше, владними щаблями, він просиджував ночі, готуючи термінові папери в Кабміні, а потім в адміністрації Президента, і це стало нормою в їхньому подружньому житті. Марті ніколи не спадало на думку, що в чоловіка, окрім службового обов'язку, можуть бути інші причини днями, а подеколи й ночами не переступати порога квартири. їхні діти, хлопчик і дівчинка, забирали весь час, матір'ю вона була за покликанням. Якби в них не було дітей, можливо, у Марти з'явилося б почуття самотності, порожнечі життя, а то й підозріливість і ревнощі звили б гніздо в її розсудливій голові, а так за постійними клопотами спершу про здоров'я і добробут дітей, а далі про шкільні успіхи нащадків їй ніколи було перейматися дурними думками.

У відпустку – це було залізне правило – вони їздили всією сім'єю, і того курортного місяця разом з чоловіком і дітьми Марті вистачало надовго.

Брати сім'ю на Слобожанщину, куди його було призначено для наведення порядку (так і сказала перша особа держави при короткій зустрічі віч-на-віч: «Наведи порядок, Василь Єгорович, покладаюсь на тебе»), Ємченко не став. Підстав на те було більше, ніж потрібно: по-перше, доля губернатора завжди непередбачувана, місцеві діячі в усі часи ревниво ставляться до «варягів», мало що можуть вигадати, аби позбутися прийшлого, якщо він почне наступати на мозолі; по-друге, залишати достойну столичну квартиру в престижному районі було б – щонайменше – необачно: ніхто не знає, які несподіванки може підкинути життя; по-третє, діти вчиться в гімназії вищого ґатунку, провінція ніколи не дасть такого рівня освіти, що б там не казали; по-четверте, мінімум раз, а то й більше на місяць доводилося бувати в столиці, контактів у телефонному режимі з президентською командою і з кабмінівськими генералами було не досить. Отож, він казав жартома дружині: «Вважай, вийшла заміж за далекобійника, тиждень у рейсі, два дні дома». Марта вдавала, що сприймає чоловіків гумор, лише якось сказала так, ніби між іншим: «Цікаво, що робитимеш, коли перестанеш свою хуру ганяти? Ваші хури, здається, ремонту не підлягають: або на металобрухт, або…» З'ясовувати, що саме стояло за тим другим «або», Василь не став, одначе, віддавши належне здоровому глузду дружини, віджартувався: «Колись, може, перекваліфікуюсь на диспетчера. Хоча і так і так перспектива однакова: від сидячої праці сама знаєш, що й на чому буває».

Можливості аварії, кар'єрної катастрофи Ємченко не припускав, шостим чи сьомим специфічним апаратним відчуттям передбачав примарні, туманні перешкоди, гіпотетичні небезпеки і знаходив ті варіанти рішень, дій чи протидій, що давали оптимальний результат.

До пори, коли почалася його управлінська кар'єра, Василь Ємченко встиг закінчити аспірантуру при політехнічному і захистити кандидатську. Можливо, і далі йому слався б науковий шлях, але молодий кандидат вирішив поєднати теорію з практикою і пішов працювати на відносно молоде підприємство електронної промисловості. Саме там підхопила його хвиля народного ентузіазму, що супроводжувала рішучі переміни суспільного клімату. Ємченка, завсідника мітингів, при нагоді непоганого оратора, помітили. Дільничний інженер, до того ж був кваліфікованим фахівцем, і нічого дивного в тому, що невдовзі він замінив фахівця старої школи на посаді головного інженера, не було. Далі – пішло-поїхало: міська рада, де він займався проблемами комп'ютеризації освітніх закладів, цілих галузей господарства, а далі – несподівана пропозиція балотуватися до Верховної Ради.

Чотири роки депутатства у тогочасному парламенті дали Василеві неабиякий вишкіл і досвід, його позицію сторонній спостерігач міг би назвати центристською, бо Ємченко не з обережності, лишень керуючись здоровим глуздом технократа, не гуманітарія, не загострював політичні пристрасті, виступаючи з депутатської трибуни, а звертав увагу на речі посутніші: економічне здоров'я країни, необхідність модернізації всього розмаїтого господарства, поліпшення виконавської дисципліни на всіх рівнях управління. Він ніколи не був членом колись єдиної і єдино мудрої партії, через те йому не свистіли, коли він попередив, що непродумана, ковбойська капіталізація, приватизація – загроза для економіки, побудованої на інших принципах, і вимагав надійних механізмів, маяків контролю в морі вільного ринку. Комуністи йому аплодували, і даремно, бо й залізні лещата плану Ємченко вважав неефективними, і предметно доводив це під оплески запеклих опонентів, прихильників імпотентної і через те войовничої суспільної утопії.

Коли термін депутатства минув, молодій енергійній людині видалася заманливою пропозиція роботи в Кабміні, і він не став балотуватися вдруге, а пішов на визначену ділянку роботи – в управління енергетики. В цю пору Ємченко до свого кандидатського диплома додав ще документ про закінчення управлінської академії, зробив цей крок без підказки, ніби передчував, що це буде не зайвим.

Статурний, високий, непоганий зовні, атлет з густою каштановою чуприною на тлі кабмінівських кадрів, здебільшого низькорослих, через одного лисих чи лисуватих, з погано прихованими черевцями, проте метких, вишколених, залізнооких, мав вигляд викладача фізкультури в навчальному закладі для осіб з фізичними вадами, і це було причиною зайвої і недоброзичливої цікавості колег не тільки до його діяльності у відділі, але й до біографії «красунчика», його сімейних справ, загалом – приватного життя. Коли спроби віднайти якийсь ґандж у біографії чи спіймати Ємченка на чомусь такому, що могло б правити за компромат, нічого не дали, а прихильність начальства до фахівця стала очевидною, колеги почали набиватися до Василя Єгоровича у друзі, але особливого успіху в тому не мали. Так само нічим не кінчалися спроби втягнути Ємченка в розмови з політичним присмаком чи суперечки навколо діяльності того чи того міністра і рівня його компетентності. Ні, Василь Єгорович не грався у грибоєдовського Молчаліна – просто кількома фразами давав зрозуміти, що не належить до тих, хто, на манір обласканої челяді, все одно норовить вимастити свого пана. Робив він це так майстерно, що лише згодом колеги починали розуміти, що камінчики, кинуті Ємченком нібито навмання, падають на їхній город.

До адміністрації першої особи Ємченка було запрошено в наказовий спосіб: президент не бачить іншої людини на пропонованому місці, а це довіра й честь, що переважує будь-які особисті інтереси, поставитись до пропозиції із сумнівом чи якимись насторогами означає мало не зраду національних інтересів. Про національні інтереси Василь Єгорович по саме нікуди наслухався ще в парламенті і знав, що цю карту витягують з рукава нечисті на руку гравці, якої б масті вони не були – червоної, жовто-блакитної, біло-голубої, і щойно домігшись свого результату, відразу забувають про патріотичну риторику, що нею тільки-но терзали вуха українців.

Нова робота попервах забирала весь ущільнений час, причім не сама вона – тут Ємченко був як риба у воді, – а вивчення складної диспозиції і взаємин між складовими президентського апарату. На той час він знав, як досвідчений священик Святе письмо, що успіх на новому місці гарантований не професійно зробленим, а знанням, кому, які наскільки результати його діяльності будуть корисними, а кому – навпаки.

Ємченко лишився серед небагатьох фахівців середньої ланки, які не позбулися своїх місць після зміни хазяїна головного крісла. Більше того – нова перша особа підвищила цінного працівника, дала йому більше повноважень і подеколи виявляла ознаки довіри. За таких обставин призначення Ємченка на місце людини, яка була запеклим опонентом нового президента і розмахувала над областю прапорами інших кольорів, могло бути прогнозованим: обласні адміністрації, а найперше люди, що їх очолювали, проходили нещадну процедуру люстрації, опоненти йшли у відставку, призначалися нові люди. Від них очікували успіхів у господарюванні, зміцнення кадрового корпусу і – найголовніше – беззастережної відданості.

На Слобожанщину Ємченко приїхав у всеозброєнні: вивчив особові справи керівники області, котрі залишилися на місці після кадрової чистки, досконально проштудіював господарські звіти й фахові оцінки цих реляцій, зважив плюси і мінуси життєдіяльності області, особливості краю, відповідальність за успішність якого відтепер лягала на його плечі.

Перший рік нового призначення минувся Ємченкові на колесах авта, у вагонах місцевих і транзитних поїздів, на борту вертольота. Наради проводив короткі, зупиняв спроби демагогії похмурою фразою «Ми не на мітингу», не випускав з ока ані сільське господарство, ані будівництво, ані харчову галузь, ані індустрію, особливо роботу гіганта машинобудування минулих часів, приватизованого за керівництва попередника його попередника; годі було б думати про те, аби повернути підприємству його колишній статус, але Ємченко шукав шляхи до цього, чим нажив впливових ворогів – аж до анонімних листів з погрозами, авторів яких клялися знайти міліція і прокуратура, звичайно ж, без жодного результату.

У квартирі, виділеній йому, Василь Єгорович майже не бував, частенько ночував у кімнаті відпочинку за просторим кабінетом, обладнаній цілком пристойно для траперського побуту, як називав він свій теперішній спосіб життя.

Лише влітку наступного року, спекотного липневого дня, попросивши секретарку принести йому холодної води, він подумав, що надалі такої гонки і щоденної напруги може не витримати, і згадав про заміську так звану губернаторську резиденцію, «освоїти» яку йому не раз радили найближчі колеги – заступники.

– Там же ніч відбути – здоров'я на тиждень надбати. Ліс, озера, повітря казкове. Година дороги – і ви в раю. Сидір Ковпак знав, де партизанський рух починати. Деякі землянки, до речі, Й досі збереглися. Не меморіальні – натуральні. Час, звичайно, над ними попрацював, але якщо схочете від колотнечі сховатися, то залюбки.

Спокусливі тиради нарешті подіяли, і Ємченко вряди-годи почав навідувати цей справді казковий куточок, то більше, що резиденція була обладнана не згірш од п'ятизіркового готелю.

Телефон у Києві довго не озивався, Василь уже хотів вимкнути мобільний, коли Марта нарешті озвалася.

– Була під душем, не чула, Василю. Як ти?

– Як завжди. Що там у нас? Як діти?

Ємченко дивувався собі: ніби й не випурхнула щойно з його ліжка коханка – голос рівний, спокійний, розважливий.

– Коли приїдеш? Діти скучили.

– А ти?

– Я теж. Тебе вже місяць не було.

– Роботи по зав'язку. Як там, у столиці? Що люди кажуть?

– Черг немає, грошей обмаль – нічого нового. Та й спілкуюся з такими ж матінками, як я, а ми народ специфічний. Моя інформація необ'єктивна.

– Серйозна ти жінка, Марто. У гімназії все гаразд?

– Відмінники наші дітки. То коли будеш?

– Як покличуть. Думаю, невдовзі.

– Звучить обнадійливо.

У голосі дружини Василь Єгорович відчув нотки якщо не невдоволення, то щонайменше – втоми.

– Ти здорова, Марто?

– Цілком. Діти теж. Усе гаразд, Василю. Як твої справи?

– Все як належить. Я тебе обнімаю.

– І я… Щасливо.

Від розмови у Ємченка лишився мулький осад: вперше за їхнє шлюбне життя він пустився берега, а головне – не відчув і натяку на докори сумління, що мали б хоч якось озватися. Що з ним? Шкіра задубіла? Серце закам'яніло?

Навряд чи він закохався у що Ніну, красуню з оксамитовим голосом і фігуркою випускниці. Чому ж тоді, щойно вирядивши коханку, згадує минулу ніч як дарунок долі, а не пікантну пригоду, що вряди-годи трапляються з чоловіками його ризикованого сорокап'ятирічного віку? Чому, знаючи, які небезпеки створює собі, бувши свідком краху службового шляху колег, звинувачених у перелюбі, їхнього падіння на найнижчі рівні життя і їхньої деградації, дозволив собі нехтувати сигналами запобіжників і продовжувати таємний зв’язок з жінкою, що припинити його поклав після першої ж ночі з нею – надто великі неприємності чигали не так на неї, як на нього, першу особу в місцевому табелі про ранги, креатуру президента?

Василь Ємченко не мав відповіді на це. Надто привабливим був заборонений плід, і бажання відчути його смак ще і ще раз пересилювало аргументи здорового глузду.