Текст книги "Привид Шекспіра"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

17

Старі люди розкошували у тривалому осінньому теплі. Ніби вибачаючись за холодні весняні місяці, рік надовго зупинив антициклон над Слобожанщиною, та й, вважай майже над усією Україною.

«Король Лір» навесні пройшов прем'єрною виставою тричі – щоразу аншлагом. Олег Гардеман умовив Петриченка-Чорного відпустити його на проби. Олега затвердили – щоправда, не на головну, та все ж значну роль. Він не дуже переживав, бо головна – за сценарієм – видавалася настільки прямолінійною, що акторові робити в ній не було чого. Олегу дістався персонаж теж не першої кіношної свіжості – антипод героя, інтриган, пов'язаний з криміналітетом, але негідники завжди яскравіші.

Режисер і хазяйка студи Крапивіна, ефектна сорокалітня жінка, дама солідної ваги і крутого норову, ставила акторів у жорсткі контрактні умови – не могло бути й мови про запізнення на зміну, а про відсутність на майданчику взагалі не йшлося – штрафи зводили гонорар практично до нуля.

Гардеману пощастило: театр цього року не їхав на гастролі, а зйомки фільму вкладалися у час відпустки.

Поза зйомками Олег навідував чи не всі столичні театри з надією десь зачепитися. Походеньки ці кінчалися нічим – так, туманні обіцянки подумати, мати на увазі, ну й подібні формули м'якої відмови.

В театрі, з якого після інституту почалася його акторська кар'єра, Олег зустрів Ольгу. Вона трохи розповніла, але була свіжа й приваблива, ніби не минуло стільки літ відтоді, як їх поєднало й невдовзі розвело на різні путівці життя.

Вони посиділи в кафе на Хрещатику, Ольга заборонила йому замовляти щось суттєве – тільки морозиво й каву: «Тут ціни як у театральному буфеті, не дай їм заробити». Ольга пообіцяла дізнатися, чи є якась шпарина у штатному кондуїті, але в голосі її оптимізму не відчувалося.

Вона спитала про гонорар за роботу в кіно. Олег назвав суму, яка викликала в нього ентузіазм. Ольга похитала головою: «Боже, які скнари! Ти б хоч розпитав нашу братію чи підписувати таку угоду. Недарма у цієї матрони репутація стерва. Гляди, щоб тебе круг пальця не обвели при розрахунку».

Настрій у Гардемана після цієї зустрічі був не з кращих. Добре, що зйомки закінчувались, і при виплаті гонорару несподіванок не сталося.

Він повернувся у місто, очікуючи прем'єри фільму, та виробничий процес тривав довше, аніж планувалося, касети з ним тиражувалися довго, а показ на телебаченні мав відбутися аж під Новий рік.

– Це я вже, мабуть, тебе на екрані не побачу, – сказав Степан Степанович після того, як Олег оповів про свою столичну одісею.

– Щоб я цього не чула, Стьопо! – голос Марії був рішучим, але Олегу вчулися все ж-таки нотки непевності.

Степан Степанович дуже подався, подовгу сидів у дворі з очима, втупленими в землю, ходив повільно, важко ступаючи.

Якось серед білого дня до Бобирів завітав Салунський – він нікуди не поїхав на відпочинок, зрідка рибалив із Шликом, і вирішив запросити на риболовлю давнього знайомого. Як заведено, прийшов із пляшчиною, Марія накрила стіл, сиділи по-домашньому затишно.

– Чого це ти, Степане, чаркою гребуєш? – спитав Салунський, коли Бобир затулив долонею лафїтничок. – Ще й по третій не випили!

Степан Степанович зітхнув.

– Без мене, Кононовичу, пийте здорові. Ось Олег тобі в поміч. А я… Відпив своє. Будете невдовзі, мабуть, поминати старого.

Хоч як старався Салунський, збити Бобиря з мінору не вдалося.

Наступного дня Степан Степанович узявся копати за хатою – хотів ув осінь малину садовити, копнув разів кілька, осів і упав поряд з лопатою.

Ховали старого як належить, декому із його однолітків з ради ветеранів, які змусили владу віддати належне їхньому поколінню, інколи здавалося, що повернулися старі часи і радянські ритуали: на похорон приїхав новий губернатор, депутати облради, міський голова і купа чиновництва, яка й гадки не мала, хто такий Степан Степанович Бобир і дивувалися, що герої соцпраці ще не перевелися.

Олег Гардеман одвіз удову додому, де сусідки готували поминки.

Василь Єгорович Ємченко одержав нове призначення за гри дні після прем'єри «Ліра». Він брав телефон, аби набрати номер Ніни, але коробочка пекла йому руку, він клав її на місце, думаючи, ніби в лихоманці, як зустрітися з нею.

Ніна потелефонувала сама – почула новину по радіо.

– Ти де? – спитав Ємченко.

– Вдома. Сама.

– Я пришлю Миколайовича. Виходь через п'ятнадцять хвилин.

Ємченко сів у машину в тихому провулку, взяв Ніну за руку.

– Ти знав, що так буде? Там, на банкеті? Знав?

– Інформація була неофіційна.

– Боже, знав, не сказав. Тікаєш?

– Не кажи такого. Це така ж несподіванка для мене, як і для тебе.

– Недарма я тоді казала про Чехова. Гуров – у Москві, Анна в провінції… Хто до кого їздитиме?

– Та кинь ти літературу. Скоро будеш у столиці.

– А там?

– У тебе буде театр. Обіцяю.

– Що іще в мене буде? Твоя сановна тінь?

– Я к там у Чехова? «Ми побачимо все небо в алмазах».

– «Дядя Ваня». Я грала Соню… Ніколи б не подумала…

– Про що? Я не безнадійний, Ніно. Ніколи тобі не казав…

– Чого?

– Я тебе люблю. Ми щось придумаємо.

Ніна раптом заплакала – беззвучно і безнадійно, так тривало з півхвилини. Миколайович виїхав за місто і кружляв об'їзною трасою.

– Заспокойся, – нарешті сказав Ємченко.

– Я спокійна, – відповіла Ніна.

Він поцілував її долоню, потім дістав з кишені піджака синю коробочку.

– Тільки не здумай кидати мені в обличчя. Це не дарунок. Це присягання.

З коробочки засвітився червоний камінець у розетці персня.

– Візьми. Твій камінь.

Ніна взяла коробочку, вийняла перстень. На пальці камінь світився, як малюсінький вогник.

– Що я скажу, Василю?

– Від колективу театру. На день народження.

– Він минув.

– У них не було грошей раніше.

– А як розпитає?

– Коли.

– Справді, завтра їде.

– Я теж.

Ніна вийшла у центрі міста, змучена поїздкою, ніби горем.

Пальченко, обійнявши посаду в міністерстві, кілька місяців чекав вирішення квартирного питання. Ємченко двічі зміг вирватися Ніни, їхні побачення, суворо законспіровані, лишали в обох ніжність і гіркоту.

Нарешті чоловік одержав житло – не вельми розкішне, але й не на київських висілках, і Ніна почала збиратися до столиці.

Московський метр Анненков виконав свою обіцянку – на самому хвостику літа у журналі було надруковано його статтю, ілюстровану, переконливу і високочолу, як усе, що виходило з-під його пера.

Примірник він надіслав на адресу Ірини Соломахи, та, лише проглянувши, помчала на квартиру Петриченків.

Поночі, коли Тамара заснула, Олександр Іванович пішов на кухню і ще раз перечитав статтю. Не вірилося, що нарешті до нього прийшло справжнє визнання. Він згадав розмову зі Стасом Петровським, іронічні міркування приятеля про маршальський жезл, що він нарешті тримає його в руках, цей ілюзорний символ справджених сподівань. Відчуття це було приємним, та водночас Петриченко розумів: всі суперлативи статті Анненкова мало що змінять у його долі – і житейській, і мистецькій, навіть якби постаратися і покласти московський журнал на стіл міністра культури. Що вже казати про столичних колег, режисерів з більш-менш відомими іменами: або знизують плечима – ич, вискочка, яким це чином зумів зробити собі пабліситі, що це за театр такий, Богом забутий, або знайдуть спосіб підкласти якусь свиню а хоч би й підсвинка.

Проте події несподівано перекреслили скептичні передбачення Олександра Івановича. По якомусь часі – саме перед початком нового сезону, коли з'їхалися і зійшлися актори після відпустки і треба було поновити в їхній – та й у своїй – пам'яті зіграний разів тридцять за минулий сезон компактний і касовий спектакль за п'єсою столичного драматурга, з міністерства пролунав дзвінок, у реальність якого важко було повірити. До міністерства звернулося посольство України у Великобританії з проханням надіслати відеоматеріали спектаклю «Король Лір», якщо такі є. Виявилося, що Шекспірівському товариству стала відома стаття Анненкова, і це товариство виявило «живий інтерес», як сказав з Лондона аташе з питань культури, до роботи українського театру.

Петриненку-Чорному зробили копію диска, він власноручно привіз її до Києва і простежив, аби міністерська пошта спрацювала без затримок.

У міністерстві на Олександра Івановича дивилися як на представника позаземної цивілізації, його запросив міністр, вітав з міжнародним успіхом, та в інтонації чиновника відчувалися подив і нерозуміння – як усе це могло відбутися без участі його відомства?

Поволі хвиля піднесення вляглася, театр почав сезон, усе пішло своїм звичним порядком, і привид маршальського жезла, що був виник знову в уяві Петриченка, почав розчинятися у просторі і поволі зникати.

Однак ненадовго. Минаючи міністерство, посольство в Лондоні надіслало на адресу театру офіційне запрошення Щекспїрївського товариства режисерові Петриченку-Чорному з дружиною, якщо він одружений, відвідати Лондон і Стретфорд-на-Ейвоні для переговорів про можливу участь театру в щорічному квітневому Шекспірівському фестивалі. У запрошенні, крім офіційного тексту, були схвальні, хоча й стримані, оцінки побаченого відеоматеріалу і прохання повідомити, коли саме шановний режисер планує прибути в Лондон. Витрати брала на себе англійська сторона.

Подія, що не кажи, була екстраординарна. Петриченко лише раз, і то давно, виїздив за кордон на гастролі, тоді з паспортами і валютою сушили собі голови інші, і йому довелося самотужки пройти Крим і Рим чиновницько-дипломатичних шлюзів, аби нарешті одержати паспорти, візи й квитки на літак Київ – Лондон.

В Лондоні подружжя зустрів представник Шекспірівського товариства і молодий клерк з нашого посольства, який володів англійською значно краще, ніж українською.

Два дні в Лондоні і два дні у Стретфорді проминули зі швидкістю короткого денного сну, коли за півтори години людині може привидітися карколомний калейдоскоп подій – то прозорих і цілком пояснимих, то фантасмагоричних, загадкових, аж ніяк не пов'язаних з реальністю.

Англійське провінційне містечко, вп'ятеро менше, аніж те, де вони з Тамарою жили й працювали, можливо, і не справило 6 на них особливого враження, аби не дім і вбога кімната в ньому, де народився Шекспір, аби не церква Святої Трійці, місце його довічного спочину, розфарбований надгробок з пам'ятником, над яким скульптор вмостив череп і двох янголяток, Шекспірівський театр-музей, перед яким вдячні співгромадяни спорудили памятник землякові аж чеоез іта з половиною століття після його смерті.

Якби не до краю нав'язливий перекладач, Олександр Іванович міг би вважати цю поїздку подарунком долі Тамара теж не могла приховати піднесеного настрою.

Англійські колеги запрошували театр на Шекспірівський фестиваль – повне забезпечення, окрім квитків на береги туманного Альбіону з України. Виник навіть компромісний варіант: одна дія з «Ліра», де акторів небагато. Так, казали вони, у сімнадцятому сторіччі, за часів королеви Елізабет, чинили мандрівні театри, не маючи можливості представляти публіці всю п'єсу.

Прикро було Олександру Івановичу, він ховався за приязною усмішкою, обіцяв після узгодження всіх деталей повідомити формат майбутнього візиту, а сам бачив пісні обличчя міністерських чиновників, загодя чув посилання на суворий бюджет.

Вночі у лондонському готелі, вже перед поверненням, Тамара сказала:

– Може, скажу щось не те, але, Сашо, може, звернешся до Ємченка? Все-таки адміністрація президента. Престиж України… Чи… Попроси Ніну Пальченко.

– Ніну? Чому?

– У неї, здається, роман з нашим колишнім губернатором…

18

Шекспір стояв перед своїм розфарбованим погруддям у церкві Святої Трійці. На ньому був одяг звичайного стретфордського міщанина двадцять першого століття. Ніхто з велелюддя не звертав жодної уваги на скромну фігуру якоїсь людини, очевидно, приїжджої. Ще один шанувальник їхнього уславленого земляка прийшов на поклон.

Але Петриченко знав, не тільки знав – був абсолютно певен, що бачить саме Шекспіра. Тільки чому він у сучасному вбранні і перед своїм надгробком?

Олександр Іванович не усвідомлював, що це лише сон – все було опукло, фізично відчутно, так само, як плече Тамари, поціловане на ніч.

Він бачив обличчя Шекспіра у профіль, воно було не таким, як оте, портретне, у давньому забутому сні, коли з драматургом розмовляв вождь світового пролетаріату.

Шекспір стояв непорушно, стояв і Петриченко, і йому здавалося, що він розуміє англійську, що нею півголосом – бо церква – розмовляли люди.

Колись, сто літ тому, коли Олександр Іванович – тоді не часто до нього звертались по батькові – шукав місця під сонцем у Москві і репетирував п'єсу, персонажі якої жили ніби уві сні, консультантом був покликаний доктор наук, психолог, дослідник підсвідомості, автор книг про сновидіння і їхню природу. Доктор був цікавою людиною, прекрасним оповідачем, від нього Петриченко дізнався чимало корисного для роботи над спектаклем. Тоді ризиковано було пояснювати що завгодно, не спираючись на всесильний матеріалізм, а ще на відоме вчення, єдино правильне, єдино істинне, однак учений не схильний був клеїти дурня і говорив про таємничі і непояснимі складові, причини і наслідки сновидінь з очевидною повагою до видатних психологів і психоневрологія зарубіжжя, колишніх і сучасних, а ще припускав втручання у вищу нервову діяльність людини сил, не підвладних матеріалістичному тлумаченню.

– Ви вірите в Бога? – спитав тодішній Олександр.

– Я припускаю його існування, – відповів доктор наук.

– Ви вірите в Бога? – спитав Шекспір, раптом повернувши обличчя у бік Олександра Івановича.

– In God І trust, – відповів англійською Петриченко. – Але чому ви…

Він геть не здивувався, що вільно розмовляє чужою мовою, та ще й пригадав слова, написані на доларовому папірці.

– Чому я дивлюся на власну могилу? Уві сні все можливе, чи не так?

Петриченко нахилив голову на знак згоди, бо не мав слів для хоча б якоїсь відповіді.

– Знаєте, трохи дивно. Чого тільки не наслухався у Лондоні свого часу – і такий я, і сякий. Перешивав чуже лахміття на пристойне вбрання. Тобто, перелицьовував старі п'єси на новий лад. 1 ось маєш – пам'ятник, меморіальний театр у рідному Стретфорді.

– Ви геній, мілорде. Це визнав світ. Ви маршал cepед драматургів. У вас маршальський жезл.

Киньте, який з мене мілорд. Син свого батька. Звичайного громадянина. Маршал? Не смішіть. Геній? Що ще таке?

– Це той, кому ставлять пам'ятники. Хто живе і після.

– Після смерті? Ніхто після неї не живе.

– Живуть йото справи, твори, люди їх не забувають.

– Отже, я, по-вашому, і досі живий?

– Ми ж з вами розмовляємо.

Шекспір усміхнувся.

– О, ці сни… Сни літньої ночі…

– Нині осінь, пане Шекспір.

– Байдуже. Мені однаково. Ходімте, добродію.

Вони пішли вулицею міста. Ніхто з перехожих не звертав уваги ні на Шекспіра, ні на Олександра Івановича.

– До речі, – озвався драматург, – з ким маю честь?

– Я працюю в театрі.

– О, радий чути, колего. В якому? «Глобус» згорів. У «Лебеді»? «Блекфрайєрсі»? Чи, може, в «Червоному бику» чи «Фортуні»?

– Я не лондонець, – ухильно відповів Олександр Іванович.

Повз них проїздили автомобілі, та Шекспір не помічав їх чи вдавав, що не бачить.

– То звідки ви?

– Боюсь, вам нічого не відомо ні про мій театр, ні про місто, де він працює.

– Нехай так. А ви актор, хазяїн, – хто?

Олександру Івановичу здалася найкращою відповіддю найпростіша.

– Вважайте, хазяїн.

– Збори пристойні?

– Як коли.

– Що ставите?

– Шекспіра. «Короля Ліра».

Шекспір зупинився.

– «Глобус» вам дозволив?

– Пане Шекспір, хочу вам сказати… Багато що змінилося в світі за майже чотири сотні літ… Ставити ваші п'єси можна без дозволу.

Замислившись, Шекспір ступив на бруківку, аби перейти на протилежний бік вулиці. Крізь нього проїхало авто, не завдавши драматургові жодної шкоди.

Петриченко затримався, аби пропустити транспорт, і мусив наздоганяти привид. Він починав розуміти уві сні, що вся ця фантасмагорія – нічна робота безсонного мозку, так бувало інколи й раніше, але вивільнитися від майже фізично відчутних реалій нереальної ситуації не міг – чи не хотів.

Шекспір зупинився біля довгастої двоповерхової будівлі з щільно закритими вікнами. Смугасті чорно-білі стіни навіювали не дуже оптимістичні думки.

– Ні, це не божевільня, – прочитав думки Олександра Івановича Шекспір. – Це школа, де я вчився. Латина, грека. Дивно, я й досі не забув ці мови. Ви теж вчили латину?

Олександр Іванович навіть уві сні почервонів.

– Знаєте, мілорде, у нас трохи інша система освіти…

– Знову мілорд. Не треба. Отже, за мої п'єси ніхто нікому нічого не платить?

– Так, вони – надбання усього світу.

– Шкода. Хоча… Яке це тепер має значення… Дружини нема, дітей нема, батьки давно в могилі, та й мені, власне нічого не треба, бо й мене немає… Піду.

– Зачекайте, пане Шекспір! – Петриченко розгубився чіпляючись за будь-яку можливість продовжити розмову. – у мене до вас багато запитань.

– Я знаю, – спокійно відповів Шекспір. – Ви хотіли розпитати мене, чи любив я кого-небудь так, як Ромео, чи зраджував дружину, чи пропивав усе до нитки в пивниці?

Привид знову прочитав не зовсім окреслені думки свого співрозмовника.

– Усе це не має жодного значення. Одне скажу: справжнім життям я жив тут, у Стретфорді, коли зовсім полишив Лондон і кинув цю кляту роботу. Рукописи мої згоріли, та й не були вони моїми – це власність театру, акторського товариства. Кілька видань п'єс, що їх тримав у руках, та ще сонети – ось і все. Боже, я писав ще й сонети…

– Ваші сонети – окраса світової літератури, повірте!

– Ну що ж, хоча б уві сні почуватимуся поетом. Не ображайтеся, не вірю я в абсолютну досконалість створеного людьми. Все лише наближення до справді чогось вартого уваги, потім, колись. Скільки, кажете, минуло літ? Чотириста? І ви досі ставите мої п'єси? Ніколи не повірив би, якби мені щось таке сказав Бьорбедок.

– Визнання сучасників – рідкісна річ.

– Це справедливо. Не можна працювати, знаючи, що ти геній.

Шекспір вдруге за їхню ірраціональну розмову всміхнувся.

– Даруйте, добродію, колего, я мушу йти. Навідаюсь до своїх. От тільки чи знайду їхній останній притулок…

Він уклонився і пішов стретфорською вуличкою, втрачаючи чіткі контури, танучи, розчиняючись у імлавому британському дневі.

Олександру Івановичу здалося, що й сам він стає безтілесним, таким собі фантомом, не годним ні звести руку, ні ворухнути шиєю. Це його налякало, запона сну розірвалася, те кілька секунд тому бачене і чуте ним з усією можливою переконливістю щезло, полишивши по собі переляк і тривогу.

Крик, з яким він прокинувся, почула Тамара, розплющила очи.

– Що? Що сталося? Тобі боляче?

– Ні, спи, спи. Це сон…

Петриченко ще довго лежав, то заплющуючи, то розплющуючи очі. Це вже вдруге йому наснився Шекспір. Перевантаження. Треба лікувати нерви. Треба поїхати на могили батьків. Треба вибити в міністерстві поїздку до Британії. Треба просто працювати. Маршальський жезл… Ну й дурником ти був уві сні…

Олександр Іванович глянув на постаріле обличчя дружини, тихенько сповз з ліжка і пішов на кухню варити каву.