Текст книги "Привид Шекспіра"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Шлик запізнювався, на бильці його старенького крісла, давно списаного з кадастру театральних меблів і ним самим відремонтованого, лежав костюм Блазня. Цей персонаж уперше з'являвся в другому акті – через те Микола Михайлович не поспішав.

Благенькі двері гримерки Олег не зачиняв на припасовану невідь-коли залізну зі слідами іржі защіпку: проходячи на свою половину, Ніна раніше на якісь кілька секунд заглядала до їхньої з Шликом «каюти», аби чи то просто всміхнутись Гардеману, чи подати відомі тільки їм знаки, котрі означали можливість чи неможливість зустрічі на нейтральній території або у неї вдома, коли чоловік перебував чи то на стрільбах, чи у мілітарному своєму міністерстві в Києві. Давно цих зустрічей не було. Вчора Ніна зникла після вистави, і словечком не обмовившись про можливу зустріч. У квартирі вікна не світились – Олег навідався до її будинку, хоча було вже зовсім пізно. Лайнувши себе провінційним Ромео, Олег проґавив останню маршрутку і добирався попуткою.

Майже рік тривав їхній таємний роман, і досі їм обом здавалося, що многоокий, як Аргус, театр досі не відає ні про що. Зрештою, їм пощастило, так воно й було.

Олег стояв з перукою в руках, розмірковуючи, варто чи ні тулити и на себе, бо забув, казав головреж тільки про костюми чи й про перуки. Двері гримерної були відчинені, у дзеркалі промайнула постать Ніни. Вона і не глянула в його бік прямуючи напівтемним коридором. Даремно він сподівався, що смуга відчуження між ними от-от відійде в минуле. Що ж. Нехай так. Можливо, так краще.

Телеграма з якоїсь невідомої київської кіностудії лежала в кишені піджака, що його він повісив на тремпель. Навіть на відстані вона випромінювала радісну тривогу. Його, Олега Гардемана, запрошено на проби. На головну роль.

5

Художній керівник театру Олександр Іванович Петриченко-Чорний перебував у стані творчого анабіозу – так він сам колись визначив відчуття майже повної прострації перед тією подією, задля якої було витрачено стільки енергії, проведено безліч репетицій, передумано десятки варіантів, наново перечитано сценографії видатних, закарбованих в анналах постановок минулих часів.

Якщо додати до цього попередні маневри в обласному відділі культури, в міністерстві, де ідея поставити на сцені Шекспіра, саме «Короля Ліра», не викликала ентузіазму, то стан головного режисера не так перед прогоном, як перед прем'єрою, можна було зрозуміти.

Петриченко-Чорному було трохи за шістдесят, набачився він за своє спершу акторське, а потім режисерське життя багато, змінив не один театр, аж поки плин подій, де удачі змінювалися поразками, не виніс його сюди майже п'ятнадцять років тому. Тоді обласний музично-драматичний театр залишився без художнього керівника, і волею випадку чийсь владний міністерський палець зупинився на прізвищі Петриченка-Чорного, тоді чергового режисера знаного харківського театру. Чи голосне, через дефіс, прізвище Олександра Івановича сподобалося, чи скандали і чвари між місцевими діячами довкола посади, що звільнилася, допекли і міністерству, і обласному керівництву – могло бути і те й інше, але Петриченку-Чорному, ім'я якого не так часто з'являлося на афішах, несподівано було запропоновано очолити обласний музично-драматичний.

Дружина Олександра Івановича, актриса, на той час уже заслужена, на відміну від чоловіка, новину сприйняла не вельми радісно.

– Що я там робитиму? У мене репертуар, у мене глядач, я тут потрібна, а не бозна-де!

Петриченко-Чорний знав норов своєї благовірної і не став у позу авторитарного глави сімейства, то більше, що сім'я їхня не була обтяжена ні дітьми, ані старенькими батьками.

– Я все це знаю, – сказав він перегодом. – Маєш рацію. І репертуар і преса… А для мене це – шанс, і шанс серйозний. Поїду. А ти – лишайся. Не за океан їду. Таке тобі скажу, Тамаро… Тут, у колишній столиці, будеш вічно заслуженою. Однією з десяти, якщо не помиляюся. А там, у провінції, якою ти даремно гидуєш, у тебе з'явиться можливість стати нарешті народною. Літа летять, даруй за банальність, героїнь тобі грати недовго, почнуться ролі вікові. У кращому разі одержиш наступне звання як відступне за вислугу літ, коли гратимеш тітоньок і бабусь. А на новому місці будеш першою, прем'єршою. Заслужених там усього двоє. Актрисі – за п'ятдесят, актору – за шістдесят. Подумай. Ми не молодята, щоб день і ніч за руки триматися… Одначе ніби не збайдужіли одне до одного… Врешті, вирішуй сама, актриса…

Тамара Томівна знала, що слово «актриса» у словнику чоловіка не несло жодного позитиву і вживалося ним і на репетиціях, і вдома у хвилини найбільшого роздратування, невдоволення чи навіть гніву. Коли Олександр Іванович відчував фальш в інтонації чи незграбність у мізансцені, коли вияв нормальних людських почуттів підмінявся напрацьованими і вже напівавтоматичними імітаціями, надмірним пафосом – словом, театральщиною, він зупиняв репетицію і казав безбарвним, але від того не менш зловісним голосом, звертаючись до учасників дійства на сцені: «Я знаю, що ви актриса, а ви актор». Він вимовляв слова, що означали професію, мало не з відразою. І продовжував: «Спробуйте бути людьми. І вам полегшає, і тим, хто в залі. Тексти у вас пристойні, не ходульні, а ви що ж, у театрі набукі? Познімайте маски, панове актори…»

Умовляти дружину, чекати її рішення Петриченко-Чорний не мав наміру. Зібрав валізу, коли дружина вживалася у роль примхливої коханки напівбізнесмена-напівбандита, персонажа дешевої п'єси, і нічним поїздом рушив до столиці. Олександр Іванович залишив на туалетному столику дружини коротеньку записку з обіцянкою потелефонувати, як тільки побуває в Мінкультури і матиме на руках відповідні документи.

Часи тоді були бурхливі, країну лихоманило, державні інституції трусило від кадрової чехарди, гри в довгу лозу, що їй не видно було кінця-краю, і Олександр Іванович, підходячи до міністерства, не був зовсім певен, що телефонні перемовини, запрошення на посаду закінчаться цілком предметними діями чиновницького механізму.

Одначе – помилявся. Мав приязну розмову із заступником міністра, котрий досить переконливо доводив, можливо, й собі, що культура, зокрема театральна, глибоко вкорінена саме у провінційних осередках, що столичні театри нічим не кращі за відомі обласні, і що міністерство сподівається від Олександра (він краєм ока зачепив папірець на столі) Івановича яскравих спалахів. Він так і сказав – спалахів, а Петриченко-Чорний хотів був сплюнути через ліве плече, зауважити – від спалаху недалеко до пожежі, пожартувати, що не має наміру прогоріти разом із театром, але дотримався протоколу й усміхався доброзичливо.

Залагодивши всі справи у міністерстві, аж до фінансових подробиць існування театру, не вельми втішних, із наказом і грішми він був готовий ще цього вечора виїхати за призначенням, та на виході з будинку на тихій київській вулиці його перейняв охайно вдягнений молодий чиновник:

– Олександре Івановичу, вас запрошує міністр!

Розмова була цікава, хоча Олександр Іванович, віддаючи належне розуму, ерудиції міністра, так і не міг зрозуміти, навіщо був покликаний, аж поки міністр не сказав:

– Вам, напевно, буде нелегко. Не коріться смакам місцевих… посадових осіб. Я вам заздрю: робитимете щось конкретне, справжнє, без демагогії. Бажаю успіху. Як треба – звертайтеся.

Приємно було їхати в поїзді, думаючи про те, що попереду чекає справжня робота, що їй не шкода віддавати більше, аніж час, більше, ніж нагромаджена в ньому, Петриченкові, енергія дії. Олександру Івановичу з усіх добрих напучувань міністра найбільше припало до душі оте його «не коритися смакам місцевих посадовців», хоча він добре розумів, що без якихось компромісів не обійтися.

За плечима Петриченка-Чорного був чималий і акторський, і режисерський досвід. Потоптавши замолоду сцену театру здебільшого у дрібних ролях, він, людина самокритична, вирішив шукати себе у режисурі. Йому пощастило: документи пройшли, і він потрапив до Москви на Вищі режисерські курси.

У Москві, точніше, в Підмосков'ї, на дачі, жив заслуженим пенсіонером його дядько, колишній заступник міністра. Жив самотою, поховавши дружину, і коли Олександр Іванович, тоді ще Сашко, нагадав дядькові про себе, той не від футболив родича, як частенько це буває, а запросив до себе, довгенько приглядався до молодої людини (бачив його ще хлопчиком, тоді був при посаді і вряди-годи бував на рідній землі, навідував братову сім'ю). Вочевидь, Сашко пройшов усі побутові й політичні тести, у дорослому варіанті сподобався Олексію Трифоновичу, і той перегодом запропонував синові молодшого брата Івана, доки той вчитиметься на курсах, пожити в його московській квартирі, що стояла щороку пусткою з весни аж до глибокої осені.

При племінникові старий чоловік ожив. По першому сніжку повернувшись до білокам'яної, порадів, що Олександр оселі не запаскудив, порожніми пляшками кухню не заставив, ліжка у спальні не чіпав, дивана у вітальні не зламав.

Загалом Олександрові пощастило з дядьком: був Олексій Трифонович не скнара, вдачі цілком прийнятної, не ремствував щодо манер і уподобань сучасної молоді, не вчив племінника жити. Але вряди-годи чи газета, чи радіо, чи телевізор плювали йому в душу, згадавши відповідним чином порядки за часів, коли дядько вірою й правдою служив партії, державі і народу. Отоді Олексій Трифонович міг годинами дискутувати з прочитаним або почутим, не добираючи слів, аби якомога дошкульніше звинуватити нинішню владу та її достойників у бездарності, ошуканстві і ще у безлічі гріхів. Діставалося і Хрущову, і Брежнєву, і каліфам на час, аж до вихідця зі Ставропілля, який тільки примірявся тримати в руках партійні віжки.

Олександрові діставалася роль німого слухача, бо коли якось висловив сумнів щодо мудрого і бездоганного правління країною за часів Сталіна, став на якийсь час мало не ворогом сивочолому родичу.

– Ти смаленого вовка не бачив, живеш на всьому готовому, а ми і день і вночі жили собі рвали і у війну, і після неї. Де і ким був би цей Горбатий, аби не залізна воля Сталіна? Де була б покалічена країна, аби не його розум і твердість? Розбестили людей, самі собі яму риють. Не ведися на демагогію дисидентів, кислота і жовч роз'їдають і руйнують!

Спробував Олександр пом'якшити ситуацію:

– Ви ж знаєте, що без кислоти і жовчі шлунок людини неспроможний перетравлювати харч, природа недаремно так придумала – і для людини, і для суспільства.

Олексій Трифонович замовк і довго дивився кудись над головою племінника.

– Ти хоча б знаєш, ким ми з твоїм батьком були, коли тебе ще й у проекті не значилось? Напівжебраками. У діда твого і бабусі – царство їм небесне – п'ятірко дітей знайшлося, лише ми двоє вижили. Іван геть малий був, останній, а я – першенький. Зима була найстрашніша. Дід коли-не-коли харчі привозив чи передавав: то на склозаводі гибів, коли той працював, то столярував по селах. На затірці сиділи. Ті, що між мною і батьком твоїм, саме взимі й умирали. Ще один братик – Микита, і сестрички – Зоя і Таня.

Олексій Трифонович важко підвівся з табуретки – сиділи на кухні – і пішов до серванта. Вийняв карафку з коньяком (завжди виливав з пляшки у кришталь), налив обом.

– Пом'янемо.

Олександр шкодував, що скаламутив душу старої людини.

– З весни легше ставало. Рибу ми з Іваном ловили, потім ягоди починалися, гриби… А потім дід забрав нас до Києва – влаштувався на завод. Південноросійський машинобудівний. Ми вже його як «Ленінську кузню» знали. От ти про радянську владу щось собі думаєш каламутне, а я скажу: не бувати б мені ніколи ні інженером, ні директором величезного підприємства, не керувати з міністерства цілою галуззю, аби не радянська влада. Освіту дала, шлях відкрила. Так само і твоєму батькові.

Олексій Трифонович налив ще по одній, подумав, підвівся, забрав зі столу карафку, поставив до серванта.

– Я більше не можу, а тобі не треба.

Випили мовчки. Дядько заходився готувати чай, не довіряв заварку племіннику.

Пили чай мовчки. Дядько вмочав тверде вівсяне печиво у широку чашку, розмальовану східними краєвидами. Олексій Трифонович привіз цю порцелянову красу з відрядження до Японії. Довелося свого часу попоїздити по світах.

– Не знаю, Олександре, що там у вас у сім'ї про мене… Одне скажу: не міг я твого батька врятувати. Не через те, що не хотів чи злякався, не через те, що про свою шкуру дбав. Нічого б я не зміг, а хоч би й міністром був або й членом політбюро. Сам тоді ледве не загримів… Кажу оце, як думаю: твоє щастя, й матері теж, що Іван од вас пішов і розлучення оформив. Не бачити б тобі ні інституту, ні… Та що там казати… Гірко, але ж правда… Я й досі не розумію, як він, секретар солідного райкому, член бюро міськкому, міг на таке зважитися… Ніби дитя мале… Вибач, Сашо, що так кажу. Про покійних – або добре, або…

– Краще нічого, – не витримав Олександр. – Кожен сам обирає долю. Чи доля – кожного. Пам'ятаєте, як Ленін відповів жандарму, коли той сказав, що перед молодою людиною стіна, мовляв, куди йому проти неї? Пам'ятаєте? «Стіна, та гнила, торкни – і розвалиться». Батько, звичайно, не Ленін, та й історію про Володимира Ілліча могли вигадати, як багато чого вигадали… Але батька я поважаю, дарма що покинув нас. Я з ним бачився, коли його амністували. Тінь од людини лишилася, інакше й не скажеш…

Олексій Трифонович підвівся, підійшов до серванта, знову витягнув карафку й чарки, дістав з холодильника сир і шинку.

– Такий уже вечір сьогодні, – сказав, ніби вибачаючись. – Пом'янемо батька твого, мого брата єдинокровного, що б там і як не було. Все пішло не так, як треба… Був би зараз при шані, знаною людиною був би – заміс у нього справжній, крутий. Це ж треба – з лозиною проти танка… Ніби на війні не був, пороху не нюхав…

Батька Олександра, Івана Трифоновича, було заарештовано й засуджено за антирадянську пропаганду. Сашкові було тоді років сім, мати довго приховувала від сина те, що сталося – мовляв, батько у тривалому відрядженні. Та у брехні, навіть во спасіння, короткі ноги.

Якось, ідучи зі школи, другокласник Сашко побачив на протилежному боці вулиці батька. Він стояв біля легковика з відчиненими дверцятами з якоюсь жінкою й усміхався їй. Сашко кинувся через дорогу. «Ти приїхав, приїхав, – мало не кричав він. – Ходімо додому, тату!»

Батько підхопив сина, притиснув до себе. «О, це твій синок, Іване? – спитала чи сказала незнайома жінка. – Познайом мене». Батько поставив сина на тротуар. «Познайомся, це Вероніка Володимирівна», – якимось очужілим голосом мовив батько, і другокласник Сашко раптом зрозумів, що щось тут не так – і з відрядженням, і з цією вродливою тіткою. Він подивився на неї, на батька, на водія, який барабанив пальцями по бублику керма. «Ходімо додому, тату», – повторив Сашко, дивлячись просто у вічі батькові. «Тобі мама, виходить, нічого не казала?» – обличчя батька стало напруженим і майже чужим, і Сашко вже був певен: щось сталося погане, невідворотно зле. «Ти, Саню, зараз іди додому, а ввечері я прийду, поговоримо. Я їду на збори, потім на роботу. Іди, голубе». Він нахилився, поцілував сина у щоку. Сашкові війнуло густим запахом одеколону, і автомобіль з батьком і Веронікою Володимирівною покотився униз крутою київською вулицею.

Відтоді Олександр терпіти не міг запаху того одеколону, вирізняв його з-поміж інших за кілька метрів – і так було все прожите далі життя, аж поки той одеколон чи зняли з виробництва, чи мужчини навзамін перейшли на імпорт.

Того вечора батько не прийшов, але потелефонував, довго розмовляв з матір'ю, обличчя якої то блідло, то пашіло нездоровим рум'янцем. Сашко не сказав, що бачив батька з якоюсь тіткою, бо не надав і не міг надати цьому того фатального значення, щ неодмінно з'явилося, аби роки його були більші бодай на кілька.

Після розмови мати довго ходила з кухні у вітальню, потім з вітальні на балкон, знову до кухні, аж поки не зайшла у маленьку кімнатку сина, котрий учив уроки на завтра, сіла на ліжко-диван, що їх не так давно почала випускати легка промисловість, і розповіла Сашкові, що тата у нього відтепер нема. Тобто, він є, але в нього інша сім'я.

– Нічого страшного не сталося, сину, – казала мати високим театральним голосом, що з'являвся у неї в хвилини хвилювання. – Так інколи буває.

Сашко дивився на матір з недовірою, її слова здавалися йому неіснуючими, як слова якихось героїнь з п'єс, що їх мати, актриса театру юного глядача, вчила вдома напам'ять.

Батька заарештували після смерті Сталіна. Бойовий офіцер, політрук, редактор армійської газети, потім партійний працівник, він задовго до одкровень Хрущова на з'їзді висловив своє ставлення до фігури покійного вождя, ще й додав міркування стосовно діяльності керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства, заклики до перегляду її залізобетонних засад і сумніви в тому, що однопартійна система – єдино правильна.

Разом з батьком було ув'язнено кількох слухачів Івана Петриченка на зборах, які з піднесенням аплодували. Виступ був емоційний, місцями аж наївний. Зокрема, висловлюючись іронічно про політичну систему, батько, бажаючи дійти до свідомості найпримітивнішого слухача, вдався до алюзії з електричним струмом, у якому є позитивно й негативно заряджені елементарні частки, і саме тому вона, електрика, освітлює оселі, рухає верстати – ну й тому подібний примітив. Мати згодом вийшла заміж за колегу актора, лисуватого веселого дядечка з рожевими щічками. Дядечко був легкої вдачі, не ліз до Сашка ані з ніжностями, ані з виховними напучуваннями, ставився до пасинка мало як не до рівні, але все одно, як не просила мати, приязні до Марка Михайловича той не відчував і не виявляв: мовляв, живеш тут, то й живи, а мене не чіпай.

Мати зберігала чернетку виступу Івана і дала почитати синові, коли почалася хвиля амністій. Чому? Навіщо? І досі Петриченко-Чорний не міг би відповісти. А невдовзі – життя вигадує і не такі колізії – з колимського табору повернувся Сашків батько.

Він з'явився під вечір, чомусь постукав у двері квартири, а не подзвонив. Сашко, тоді вже десятикласник, був удома сам – мати й вітчим грали у вечірньому спектаклі «Пригоди Тома Сойєра», вона – тітонька Поллі, а в нього був якийсь другорядний персонаж, афіша вистави висіла в передпокої.

Упізнати батька було важко: зчорніле обличчя, обтягнуте шкірою, пальці рук з пухлими кільцями суглобів, одяг явно з чужого плеча.

– Пустиш? – спитав батько, і його майже забутий голос пролунав, як грім небесний.

Батько попросився помитися, і поки у ванній шуміла вода, Сашко знайшов у гардеробі костюм, що провисів на плечиках бозна-скільки, черевики у коробці, сорочку і краватку, а труси і майку вийняв свої, бо спідньої батькової білизни не було.

– Не буде лаяти мати, що віддаєш одяг? – спитав Іван Трохимович, ковтаючи гарячий чай і обережно відкушуючи шматочки бутерброда.

– Це твоє, – сказав син. – Чому ти до нас?

– Нема куди, – сховав очі батько.

– А… та твоя? – Сашко спитав жорстко. – Мати заміж вийшла, ти знаєш?

– І та моя, як ти висловився, теж, – рівним голосом відповів батько. – Я знаю, Саню. Зараз піду. Може, хтось із колишнього товариства влаштує на ніч. Я потім потелефоную, завтра-позавтра. Спасибі тобі.

Батько пішов, а ввечері відбулася сімейна рада, що тривала нескінченно довго. Сашка вразив Марко Михайлович, запропонувавши, аби колишній чоловік матері, якщо не знайде притулку, поселився у його мікроскопічній однокімнатній квартирці, колись виданій йому театром. Він і досі навідувався туди, платив за комунальні послуги, жартуючи при цьому: мовляв, як вижене твоя мати, Сашку; буде де репетирувати роль тіні батька Гамлета.

Іван Трифонович прийняв пропозицію, пообіцявши, що компенсує всі клопоти, як тільки відповідна комісія вирішить питання працевлаштування і житлове. Одначе хвороба, набута на Півночі, втрутилася у ці плани, і через три місяці, саме під Новий рік, батько помер у акторській квартирці, щойно виписавшися з туберкульозної клініки.

Олександр Іванович і тепер не міг би певно сказати, ким вважав чи вважає батька – героєм на зразок «перших хоробрих» українців двадцятих років або ж наївняком-невдахою, який ліг під чавунні колеса жорстокого механізму влади, сам бувши одним із гвинтів чи гайок тієї конструкції. Можна – і, мабуть, треба було – вважати, що батьків протест був одним із перших виявів непокори, котрі помножилися потім, поступово, повільно, але невідворотно наближаючи глобальні суспільні переміни. Але долі вже широко відомих нібито переможців, колишніх в'язнів сумління, чиє життя було обірване у політичних битвах або перейшло у річище протестного споглядання реалій новітнього поступу держави, ставили під сумнів не так доцільність їхнього жертовного шляху, як готовність суспільства прийняти радикальні рецепти виходу із зачарованого кола конформізму й покори.

Після курсів колеги вмовили Олександра не шукати місця в якомусь із московських театрів, не ставати попихачем у того чи того відомого режисера (багато з них викладали і робили пропозиції слухачам, зокрема і йому, Петриченку-Чорному), не чекати роками можливості поставити щось самому, а піти у вільне плавання режисером-постановником масових видовищ, що ставали модними, бо приносили концертним структурам чималі гроші, та й ще давали можливість і конструкторам цих дійств, режисерам, добре заробити.

Незважаючи на досить гострі суперечки, що виникали вряди-годи між дядьком і племінником, Олексій Трифонович прописав родича у московській квартирі.

– Буде хоч кому поховати старого, – сказав він Олександру. – Не лишати ж оце все нинішнім бузувірам. Ніхто не знає, як воно поведеться тобі в житті. Професія твоя хистка, хлопче. А так хоч притулок тобі надійний.

Даремно було відмагатись.

Телеграма від дядька знайшла Олександра в Новосибірську, там аншлагом пройшло два стадіонних дійства, далі мали їхати у Красноярськ, а потім у Владивосток. Текст був короткий і безапеляційний: «Приїзди негайно Більше нікому».

Залишивши все на напарника, Петриченко-Чорний полетів до Москви. Дядько вже не виходив на світ Божий, лежав, постогнуючи, на застеленому ліжку. Олександр викликав лікарів, ті наполягали на негайній госпіталізації, але Олексій Трохимович тільки кволо відмахувався.

– Я свій діагноз знаю вже відколи… Ну, помучите старого, опромінювати будете – і що, одужаю? Не брешіть собі й мені. Час мій вийшов. І так більше від батька вдвічі прожив. Досить. Знеболювальне випишіть – і вільні.

Відомча поліклініка сповістила міністерство, похорон був пристойний, на подушечках несли нагороди покійника, поминали Петриченка у міністерській залі, де відзначалися і мажорні, і печальні події. З ровесників Олексія Трохимовича лишилася жменька, деяких вели до мікрофона й назад до столу подпідручки, говорили вони слова, ніби написані заздалегідь і розмножені під копірку, дикція теж була схожа, бо й зубні протези, штучні щелепи теж робилися, вочевидь, тими самими фахівцями у відомчому медичному закладі.

Слухали ветеранів неуважно, знехотя, в залі переважали люди середнього віку з обличчями, сповненими відповідальності за велику державу, вдягнені у коректні однострої темних і темнуватих кольорів. їхні рухи при столі були уповільнено-округлі, лише чарку вони пили одним духом і так само швидко наливали нову. Олександру здалося, що майже нікому із присутніх не було шкода його заслуженого міністерського дядька, а вся ця учта – лише привід для того, аби попоїсти і випити на халяву – за рангом покійного гроші на похорон і поминки виділялися з бюджету.

Років три мотався Олександр Петриченко-Чорний неосяжними просторами Радянського Союзу, ставлячи грандіозні видовища на потребу публіки, що її ці стадіонні постановки електризували, надихаючи на трудові і всілякі інші подвиги, аж поки каса не почала подавати тривожні сигнали, і ажіотаж навколо масових дійств, а хоч би яка велика із зірок естради чи театру була ангажована на п'ятнадцять-двадцять хвилин, ішов на спад.

Петриченко-Чорний повернувся до Москви, шукав, де б докласти силу й талант, кілька років асистував своєму ровеснику, молодий театр якого ставав популярним, а далі й модним у столиці, де попри пильне око культуртрегерів з погонами на сорочках під цивільними піджаками множився вірус невпокореного новаторства. Колега дав Олександру можливість вийти на публіку з власною постановкою. Петриченко-Чорний обрав Аристофана, і не безпрограшну «Лісістрату», а п'єсу «Жаби».

Працював він запоєм, толерантно вигострював і осучаснював античний текст так, аби він звучав злободенно. Преса, зубаста московська преса, виставу помітила, навіть одіозна «Комсомольская правда» віддала невеличке місце на шпальті, аби, з одного боку, похвалити режисера й акторів, а з другого – висловити щонайменше сумнів у автентичності текстів, особливо проголошених хором. Добре, що пасквілем на російську дійсність не охрестили. Головний режисер мав тривалу розмову з Олександром, зажадав прибрати, як він висловився, зайвий радикалізм, бо це поставить під удар весь репертуар, якщо не сам театр, який з таким трудом добував собі місце під сонцем межи інших, всесвітньо відомих, дуже відомих і теперішніх успішних і модних. Петриченко-Чорний обстоював своє бачення – мабуть, необачно, бо після кількох спектаклів «Жаби» зійшли з репертуару, хоча зала порожньою не була.

Олександрові на тоді йшов четвертий десяток, роль старшого куди пошлють була принизливою, він кінець кінцем полаявся з головним і подав заяву.

Доля, одначе, була прихильна до нього, бо саме у цю пору знайшов його у Москві колишній, ще інститутський однокашник, на тоді художній керівник знаного харківського драматичного театру, і запросив до себе – оновити репертуар, сформувати афішу, дістати, зрештою, звання на батьківщині. Зрештою Петриченко погодився і з головою поринув у роботу. Однокурсник не злукавив, дав колезі карт-бланш щодо репертуару, взяв на себе всі перемовини з чиновниками відділу культури, з обласним ідеологом, поцінувачем талантів актрис.

Працювалося Олександрові комфортно, спектаклі, поставлені ним, були помічені не тільки у старій, а й у новій столиці, художній керівник, Тимур Андрійович Бреза, пробив колезі звання заслуженого. Саме тут, у Харкові, Петриченко-Чорний одружився з актрисою свого театру.

Точніше кажучи, врешті вона дала згоду на шлюб. їхній роман міг тягнутися нескінченно довго, хоча Олександра не влаштовувала роль коханця вродливої і незалежної жінки, котра приходила в його простору квартиру на кілька годин, кілька днів, а потім полишала його холостяцьку територію і поверталася в свою комуналку, де їй дісталася від покійних батьків величезна, метрів сорока, кімната, поділена на дві половини вутлою перегородкою, і дві конфорки однієї з трьох газових плит на кухні-вокзалі. Але він стоїчно вичікував, не форсуючи матримоніальної події.

На відміну від Олександра, Тамара Томівна вже побувала під вінцем. Початкуюча актриса не встояла перед чарами тодішнього прем'єра, красеня Вахтанга Ерастова, сорокарічного брюнета, який уже грав Федю Протасова, але міг і Чацького. Коли Ерастов побачив, що кавалерійською атакою дівочі мури не здолати, він запропонував удвічі молодшій Тамарі руку і серце. Перший рік молодята прожили щасливо – принаймні так це виглядало для стороннього ока, а потім стали все більш відчутними майже непомітні підземні поштовхи, що віщували наближення серйознішого катаклізму. Попервах аж до дрібниць уважний до юної дружини, аж запопадливий, ніжний у ліжку, бо на свій неабиякий подив узяв її незайманою, Вахтанг досить швидко перетворювався на сибарита, вимагав не зрозумілої Тамарі якоїсь східної уваги до своєї особи (у жилах Ерастова нуртувала частка грузинської крові), міг жбурнути мало не в обличчя невипрасувані шкарпетки, і хоча потім бурхливо вибачався, не міг не посіяти в душі юної жінки зерен якщо не розчарування у шлюбі, то якоїсь позасвідомої настороги.

Вона, виходячи заміж, не зважала на репутацію Вахтанга як джиґуна, зальотника, їй, молодій актрисі, сцена ввижалася місцем священнодійства, а досить відверті розмови й чутки про той чи той перелюб вважала виплодом нездорової фантазії літніх актрис, костюмерш, гримерш, і коли одна з актрис, Басалаева, тридцятирічна пещена дамочка, дружина високого міського чиновника, із загадковою усмішкою сказала Тамарі у гримвбиральні, розпитавши перед тим, як їй ведеться у заміжжі: «Еге ж, еге ж… а твій Вахтанг – боєць», вона не відразу зрозуміла смисл тієї фрази, пустила її повз вуха, бо подумала, що йдеться про сміливий виступ Ерастова на зборах, що на них мало хто наважувався не те що на критику – бодай на зауваження на адресу чи то дирекції, чи режисури.

Ту фразу розтлумачила їй невдовзі костюмерша Лідія Львівна, зухвала у поведінці хоч би й з художнім керівником, а з акторами, народними і заслуженими – і поготів. Лідія Львівна підсіла до Тамари, коли нікого поруч не було, погладила її плече і сказала: «Дитино, або вгамуй свого чоловіка, або йди від нього. Він тебе зраджує. На власні очі бачила. Оту моралістку, Басалаеву, у закапелку, по-собачому. Вибач. На якого біса тобі, молодюсінькій, цей підстаркуватий кобеляка? Поки дітей нема – тікай від нього. Не віриш? То я тобі скажу, що труси в нього у білий горошок, а біля копчика – родимка».

Тамара, слова не сказавши чоловіку, проти ночі забрала речі і повернулася у свою комуналку: Ерастов був зайнятий у вечірньому спектаклі. Ніч-запівніч чоловік став штурмувати двері комунальної квартири – телефона там не було, але Тамара його не впустила, лише у прочинені на півдолоні двері, взяті на ланцюжок, сказала: «Гарем не для мене. Йди під три чорти».

Всі подальші спроби Ерастова повернути втікачку нічого не дали. Тамара подала на розлучення. У суді чоловік намагався довести, що його обмовили, а наївна молода дружина повірила пліткам, проте суддя, літня жінка з незворушним поглядом василіска, пустила ламентації красеня-актора повз вуха і позов Тамари задовольнила.

Недовзі, несподівано для трупи, Ерастов подав заяву на звільнення і здимів з міста. Даремно цікаві шукали пояснення цього вчинку у романтичний спосіб: мовляв, розбите серце, ображена гідність, і кидали криві погляди у бік Тамари. Все було значно простіше й тривіальніше. Чоловіку Басалаєвої стало відомо про окрасу, що нею оздобив його чоло Ерастов, і героя-коханця утришия вигнали не тільки з театру, а й з України.

Відтоді аж до приходу в театр Петриченка-Чорного Тамара не шукала собі щастя у шлюбі, театр був її єдиною розрадою.

Олександр Іванович до Харкова примудрявся бути холостяком. Романи в його житті були, але він придумував для них назви інших літературних жанрів, і прозивав, залежно від тривання у часі чи ще за якимись ознаками, то повістями, то новелами, то нарисами. Він знав ціну театральним амурам, що виникали з нічого й так само щезали в нікуди, рідко коли лишаючи по собі якийсь слід, то й поклав собі ніколи не бути випадковим персонажем у цих скетчах чи одноактівках.