Текст книги "Привид Шекспіра"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Спати Ніні не хотілося, тинятися кімнатою чи сидіти у задушливій темряві, відшукавши крісло у кутку, – теж, і вона, як була, голісінька, намацала на спинці стільця недбало кинутий вночі халатик і вийшла з будинку під темне небо, всипане рясними розсипами зір.

Їй схотілося скупатися, і Ніна вийшла за ворітця садибки. Річка – точніше, малий потічок – метрів п'ять завширшки, не дуже глибока, схована за шерегами верболозу, була відгалуженням основного річища Псла; здавалося, якісь велетні свого часу, можливо, ще до народження Христа, взяли й спрямували води річки в улоговинку поряд, аби мати їх якнайближче до своїх тодішніх осель. І справді, якби поглянути на цю місцину згори, не можна було б не помітити величезний камінь, що невідь звідки з'явився тут, у рівному степу. Від цього каменя, мініатюрної скельки, води Псла ділилися на основне річище і вузький потічок, що огинав довжелезний, схожий на веретено острів, аби кілометрів за чотири знову з'єднатися з матірними водами.

Потічок можна було перейти бродом, аби через острів вийти до швидкої в цих місцях течії Псла, а можна, якщо ліньки, і тут купатися вволю: дно потічка то йшло вглиб метрів до трьох – так, що сміливо можна було пірнати з берега, то піднімалося перекатом, де води було по коліна.

Ніна пішла до кущів, загорнувшись у халатик, абсолютно певна, що вона одна-єдина на цьому клаптику землі під банею чорного неба, всипаного зорями, ніби над нею збільшений у мільярди разів купол планетарія, що його вона бачила у дитинстві, коли тітка вперше повезла школярку до Києва.

Щось зупинило її перед купинами кущів. Здалося на мить, що за ними хтось або щось є, відчуття затишку і безпеки зникло, Ніна ладна була піти назад, так і не торкнувшись води, але постояла трохи, послухала тишу і розвела руками гілки верболозу.

– Не лякайся, – сказала темінь голосом Олега. – Це я. Я знав, що ти прийдеш. Не бійся, Ніно, я сам боюся. І себе, і тебе, і нас обох укупі.

– Чого ти тут? – спитала Ніна, розуміючи всю безглуздість своїх слів.

– Не знаю. Не спалося.

– Відкіля ти знав, що прийду?

Олег нічого не відповів – привид в офіцерському плащі-наметі з капюшоном на голові.

– Ти купатися? – нарешті вимовив він. – Я теж. Плаща мені твій чоловік на ліжко поклав для тепла.

Слова, буденні дріб'язкові слова, вилітали в нічну тишу і розчинялися в ній.

Нарешті Олег ступив крок до Ніни і торкнувся її плечей, відчувши, що під халатиком нічого немає, окрім жіночої плоті.

– Ходімо у воду, – сказав він ледь чутно. – Не бійся мене, – повторив Олег, скидаючи на траву цупкий плащ, під яким теж не було нічого.

– Що ти робиш, – шепотіла Ніна, знаючи, що Олег її не чує, – ти збожеволів…

Там, у темряві води, а потім на бережку, на старому командирському плащі, вони віддалися одне одному, як оті доісторичні примітивні люди, котрі колись відвели каменем-скелею води ріки сюди – може, й для того, аби так само, як оце тепер вони, любитися під мовчазним темним небом, забувши про все на світі.

Їхній роман тривав рік – то спалахував, і обоє не могли ніяк погасити жадання, то ледь жеврів, аж до відчуження, коли обставини були виші за них.

Саме в таку пору згасання й ревнивого відчуження чуттів і Олег, і Ніна приїхали з відпусток, він з Карпат, вона з Криму, де цілий місяць разом з чоловіком ніжилася у морських хвилях, під гарячим південним сонцем, і повернулася засмагла і ніби молодша.

На перший спектакль сезону на запрошення Петриченка-Чорного, про що він неоднораз нагадував секретареві (Ємченко звільнив секретарку після того, як молода швидкоока красуня забула сказати шефу про терміновий дзвінок прем'єр-міністра), прийшов Василь Ємченко.

Після вистави – режисер дуже просив про таку ласку – Олександр Іванович повів хазяїна області знайомитися з трупою. Якби він знав, чому Ємченко погодився прийти на спектакль, неодмінно доважив би до своїх прохань ще кілька. І вистава, і п'єса Ємченкові сподобались, спілкувався він з демократичною акторською братією на рівних, щік не надимав, сміявся з дотепів Салунського, разом з усіма вийшов з кабінету Петриченка до службового входу і на тротуар, під дрібний дощ вересневої ночі, і так віртуозно, легко, ненав'язливо попросив у Ніни Пальченко дозволу підвезти її додому, аби не промокла, ніби щодня мав справу з акторським народом і щовечора висмикував з гурту жінку, яка йому подобалась.

Як тільки його «лексус» рушив, залишивши під навісом службового входу спантеличеного Олега Гардемана і братію, що відкривала парасолі і піднімала коміри піджаків і плащів, Василь Єгорович сказав:

– Я не вперше милуюся вами, Ніно Андріївно. Ви окраса нашого театра. Дивуюся, що керівництво й досі тримає вас у чорному тілі.

– Ви помиляєтесь, я граю то щодня, то через день. Я в репертуарі.

– Я не про те, Ніно Андріївно. Скільки років ви на сцені?

– Сьомий сезон. А що?

– Люблю цифру сім. Хоча знаю, що нумерологія – річ підступна, якщо не шкідлива, бо плекає в людей даремні сподівання, та все одно сімка для мене щасливе число. Хочете, буде й для вас?

– Ви про що?

– А про те, що такий талант, як у вас, має бути визнаний і відзначений відповідно. Про звання заслуженої артистки не думали?

«Що це з ним? – подумала Ніна. – Здається, так просто все це не закінчиться…»

А вголос сказала:

– Актори – люди залежні і марнославні. Але званням безталання не прикриєш. Така професія.

Вона придивлялася до Василя Єгоровича, майже фізично відчуваючи впевненість у собі господаря авта, хвилі спокійної сили, що йшли від нього. Сила та була зовсім не агресивна, Ємченко не дозволив собі жодного недвозначного слова, провокативного жесту.

– А я не вважаю марнославство гріхом. Ми, все суспільство, дуже скупі на вияви визнання і поваги, і дуже часто програємо через нашу неувагу до людей. Багато хто цілком заслуговує на суспільну шану, роками й десятиліттями, часто позасвідомо сподівається, що його працю, та й його самого, помітять і належно відзначать, але частенько – намарно. Це несправедливо.

– Знаєте, Василю Єгоровичу, якщо це про мене чи мок колег, то, на відміну від інших професій, ми майже щовечора одержуємо порцію шани – аплодисменти, квіти. І знаєте, буваємо щасливі.

– Це прекрасно, Ніно Андріївно, і все ж я сподіваюсь, що керівництво театру не сліпе.

Він сказав це так, що Ніні стало ясно: впливовий і владний мужчина вже зробив кроки, які давали йому впевненість у подібного роду заявах.

– Навіть не знаю, що вам сказати.

– І не кажіть. Знаєте, Ніно Андріївно, я був би вам дуже-дуже вдячний, аби ви знайшли хоча б кілька годин вільних для мене – поза театром. Якось…

І, випереджаючи можливу негативну реакцію з боку вродливої жінки, Василь Єгорович додав:

– Боже борони вас подумати про щось… що виходить за рамки здорового глузду. Ви заміжня жінка, я знаю, я теж одружений. То як, мені сподіватися?

Ємченко витягнув портмоне, дістав прямокутничок цупкого паперу.

– Це мої телефони, плюс мобільний, найзручніший. Друзям нічого було робити, віддрукували візитки, всього тридцять штук – для конспірації. Тут просто прізвище, ім'я і телефони. Мені сподіватися?

«Будеш остання дурепа, якщо не всміхнешся і чогось туманного не пообіцяєш. Язик тобі всохне, чи що, теж мені моралістка чортова», – пронеслися в голові Ніни не вельми благородні думки і слова – акторська професія жорстока, інколи назовні вилітають і непарламентарські вислови.

«Кар'єру в білих рукавичках жінки не роблять, – згадалася їй фраза, сказана мимохідь Михайлом Кононовичем Салунським (він і гадки не мав, що почує хтось сторонній, бо розводився на предмет дружини режисера Третьякової зі своїм дружком Шликом), – швидкість, з якою актриса скидає трусики перед начальством, запорука її успіху в театрі». Тоді вона почервоніла й ладна була затопити в пику народному артисту, а тепер, сидячи на зручному сидінні шикарного авта, маючи тривалий досвід в дотриманні суворої жіночої таємниці, вирішила не бути інженю.

Взяла візитку, поклала її до сумочки.

– Відмовити вам, Василю Єгоровичу, те саме, що відмовити собі. Тільки не кажіть, якщо потелефоную, що не знаєте, хто відриває вас від державних справ.

– Ваш дзвінок дорівнюватиме президентському.

Ніна засміялася.

– Таких грандіозних перебільшень я ще не чула.

9

Щаслива й тривожна пора, поки Ніна робила перші кроки на сцені, нехай і провінційного, але справжнього професійного театру, згадувалися їй подеколи як радісно-безпредметний сон юної дівчини, котра від кожного дня, та що там – від кожної години – чекає справдження романтичних сподівань.

Ця по-своєму приваблива смуга її життя відійшла достатньо далеко – і в часі, і в розумінні нею того, що в театрі, на цьому олтарі Мельпомени, як і скрізь у житті, достатньо тіньових сторін, і тут вистачає потаємних і явних змагань за першість, за успіх будь-якою ціною, навіть за копійчані матеріальні вигоди, і олтар будь-якої миті може стати не святим, а лобним місцем.

Досі, особливо після заміжжя, Ніні Пальченко вдавалося обходити дрібні й більші колізії в трупі; вона не працювала ліктями, аби напроситися на роль, не ставала на той чи той бік, коли виникали раптові, часто безглузді протистояння, не брала на себе роль третейського судді, коли їй хотіли це накинути – одне слово, намагалася бути лише актрисою, сподіваючись, що врешті-решт за другорядними прийдуть полі перші.

Коли Петриченко-Чорний віддав їй головну роль, що впродовж двох сезонів була за його дружиною. Ніні здалося: нарешті з-за хмар проглянуло сонце, прийшов її жаданий час, віднині обрії ширші, небо вище, повітря чистіше. Та стан ейфорії тривав недовго: вперше вона відчула холодок у взаєминах з колежанками, які ще вчора мало не нав'язувалися в подруги, та й завжди далека від будь-яких змін температури у трупі, така собі небожителька місцевого масштабу народна артистка Тамара Третьякова тільки робила вигляд, що байдужа до успіхів молодої актриси і розподілу ролей її чоловіком.

Знайомство з Ємченком і його прозорі натяки на мажорний перебіг її кар'єри навряд чи були збігом обставин або ж виявом щирого, простецького захоплення її акторськими здібностями. Безпомилкова жіноча інтуїція підказувала їй, що доброчинністю й безкорисливістю тут не пахне. Але думати про плату за можливі благодіяння Ніна не стала – нехай як буде, сама – жодного кроку.

Ніна розповіла чоловіку, що губернатор підвозив її додому, казав компліменти – навіщо Сергію дізнаватись про це від когось із колег?

– Мене знайомили з Ємченком. Давненько вже, як він іще ставав на область. Фундаментальний мужик. Кажуть, у фаворі в президента, а там хтозна. Чого це він такий люб'язний?

– Випадок. По дорозі підвіз.

– Нічого такого, Ніно?

Сергій інколи демонстрував щось схоже на хазяйську ревність – у такий спосіб він виявляв свої почуття. Це завжди смішило Ніну – відтоді, як він піклувався на дачі про Олега і дав йому стару командирську накидку, на якій…

– Нічого такого, він вихований чоловік.

Зате Олег, бувши свідком уваги Ємченка до коханки, влаштував їй сцену.

– Ну, як тобі наш губернатор? Любов на задньому сидінні, як в Голлівуді?

Ніна спалахнула.

– Слухай, ти…

У неї забракло слів від образи й люті, але вони знайшлися.

– Ти свиня. Брудний кабан. Пігмей. Хто тобі дав право?

І раніше в їхніх стосунках траплялися несподівані землетруси, але вони не сягали двох-трьох балів, а цього разу дійшло до всіх дванадцяти за шкалою Меркаллі, попри те, що і він, і вона говорили упівголоса, не зриваючись на крик, і обличчя їхні випромінювали спокій – обидва пам'ятали про те, що в театрі майже завжди є невидимий третій, цікавий і безжальний.

Ніна гнівалась цілком щиро, хоча десь там, у глибині душі вона, як майже кожна жінка, вже знала, що зустріч з Ємченком неодмінно матиме те продовження, можливість якого брутально озвучив Олег. Мужчини теж передчувають небезпеку, мусила вона визнати, але вислуховувати маячню ревнивця не мала наміру.

Вони стояли у порожньому фойє, Ніна на всяк випадок глянула ліворуч-праворуч, аби переконатися, що вони справді тут самі, і сказала наостанок, не давши Олегові можливості вдруге розтулити рота:

– Я не твоя власність. Затям. Лицедій… До нових віників пам'ятатимеш.

Того ж вечора вона хотіла телефонувати Василеві Єгоровичу, але передумала: виходило б так, що нав'язується. Але для себе вирішила твердо, що собачим тим побаченням з Олегом бозна-де і бозна-як треба покласти край. То на початку він був ніжніший від янгола, а тепер герой-коханець вирішив, що має на неї права. А дзуськи!

Кінець вересня був теплішим за серпень. Дні ще не настільки покоротшали, аби людям не вистачало часу поніжитись під досі гарячим сонцем, на річці було повно купальщиків, вечори зберігали залишки денного тепла, лише вночі можна було відчути, що осінь от-от почне хазяйнувати на свій лад.

Полковник Пальченко подався у поле на стрільби, у середу й четвер Ніна в спектаклях не була зайнята, і вона набрала номер мобільного телефона, віддрукований на прямокутнику з цупкого картону.

– Я пришлю машину. За чверть години. Водій Володимир Миколайович. «Лексус» пам'ятаєте?

Автомобіль минув центр міста, швидко лишив за собою будинки передмістя і виїхав на заміську дорогу, набираючи швидкість.

– Куди це ми? – спитала Ніна, трохи спантеличена таким розвитком подій. – Я гадала…

– Василь Єгорович чекає на вас у заміській резиденції, по-нашому – дачі. Він хіба не сказав? Це недалеко. Він там працює.

Ніна промимрила щось на зразок фрази про поганий зв'язок і сказала собі: «Не будь дурепою».

Крім Ємченка і водія, на службовій дачі наче не було нікого, одначе стіл на веранді був накритий, страви затулені білосніжними паперовими серветками. Володимир Миколайович загнав машину в гараж метрів за п'ятдесят від будинку і розчинився у лісі, що починався відразу за дачею. Крізь підлісок і стовбури сосон проглядали віддалік стіни і дах ще одного, значно меншого будиночка.

Василь Єгорович у світло-сірому спортивному костюмі з опуклими літерами «Champion» на куртці мав вигляд якщо не атлета-важковаговика, то, принаймні, тренера команди.

– Вас не шокує моя екіпіровка? – спитав він, побачивши як не іронію, то здивування у Ніниних очах. – Можу перевдягнутися. Проте, є інший варіант. Перевдягніться ви, Ніно, і, якщо немає заперечень, після ланчу можемо піти по гриби. Повно опеньок у лісі. Любите гриби збирати, чи байдужі до такої забавки?

– Гриби? – перепитала Ніна. – Не пам'ятаю вже, коли останній раз була в лісі. Хіба школяркою.

Ємченко повів Ніну до кімнати, де все було наготовлено: новенькі кросівки, товсті шкарпетки, тренувальний костюм жовтогарячого кольору.

– Може, в душ після дороги? – спитав Василь Єгорович перед тим, як залишити Ніну саму. – Двері поряд. Вода гаряча й холодна. Там і рушники, і простирадла.

Ніна кивнула, але не мала наміру скористатися з пропозиції. «Ще не вечір», – подумала вона, беручи на озброєння захисний чорний гумор, хоча поки що не було підстав для думок про захист. Вона швиденько перевдяглася, дивуючись, що і кросівки, і костюм були саме її розмірів.

– Як ви вгадали?

– Що саме?

– Розміри. Ніби хтось мірку знімав.

– А я на око. Підійшло? Дуже радий.

– Може, в роду кравці були? Чи вчилися?

Ємченко всміхнувся.

– Я з вашою костюмеркою не спілкувався, заспокойтесь. А чи були кравці у нашому роду? Були. Бабуся шила, півсела обшивала, сестра в мене кравчиня, всіх своїх дітей обшиває. Четверо в неї.

– А у вас, Василю Єгоровичу?

Вони закінчували ланч, запиваючи наїдки червоним іспанським вином. Ніна зауважила, що Ємченко п'є вино по ковточку, геть не так, як інші знайомі їй чоловіки – наче воду.

– У мене двоє. Хлопець і дівчинка. Джентльменський набір.

– А чому…

– Чому сім'я не зі мною? Так зручніше і їм, і мені. Посада не вічна, я тут по горло в справах, це сьогодні дав собі трохи волі. Спасибі вам.

– За що?

– Навідали, розрадили. То що, гайнемо в ліс?

– А… а вам можна отак, без нікого?

– Ви про охорону? Пусте. Жодної небезпеки. Я сам ще наче на силі. Не хвилюйтесь, Ніно. Вам охорона забезпечена. У моїй особі.

– Тоді справді я спокійна.

Ліс був переснований павутинням, довгі ниті основи вгорі і внизу то тут, то там були мистецьки заплетені радіальними і круговими узорами, густі сіті у снопиках сонячного світла переливалися кольорами райдуги, а в затінку павутиння не спостеріг би й найзіркіший представник мушиного й комариного племені. Ніна вже кілька разів потрапляла в павучі сіті, ойкала, смішно витрушувала сивенькі пасма з волосся, оббирала павутиння з обличчя.

Нарешті вони вийшли до вирубки, де Василь Єгорович обіцяв розсипи грибів.

– Тепер глядіть уважно, Ніно, під пеньки, між ними, не поспішайте. Скажіть правду, ви коли-небудь полювали на гриби? Щось мені здається…

– Не здається. Ми жили серед степу, які там гриби…

– Ну, тоді причащайтесь. Глядіть, як треба різати.

Він під носом у Ніни, яка не помітила поряд з собою цілу сімейку, акуратно зрізав опеньки і поклав гриби в її плетений з лози кошик – і це було у дачному господарстві.

За пару годин їхні козубки були повні.

На зворотньому шляху Ємченко розпитував Ніну про батьків, про дитинство, і робив це так природно і ненав'язливо, що Ніна незчулася, як її внутрішня насторога, що виникла ще по дорозі сюди, розтанула, випарувалася. їй здалося, що вони з Василем Єгоровичем знайомі хтозна-скільки і по-доброму, що він їй ніби старший товариш, якому можна довіритись, з яким легко і надійно.

Але коли вони зайшли в будинок, пересторога знову заворушилася. Погодившись приїхати сюди, вона мала бути готова до чого завгодно і не мала шукати шляхів до відступу. Це було б просто смішно: доросла жінка ще до ще дорослішого чоловіка, який їй явно симпатизує, для того, щоб назбирати грибів, з'їсти солянку і антрекот, поговорити про погоду і міжнародне становище, а потім помахати мужчині, який пообіцяв їй не що-небудь, а звання, веселою ручкою з вікна машини, що відвезе її, цілу й неушкоджену, до стін сімейної фортеці.

Ємченко дивився на гостю.

– Про що ви думаєте, Ніно?

Вона звела трохи винуваті очі, ніби він піймав її на чомусь такому, чим не варто було перейматись за цих обставин.

– Хочете, вгадаю? Ви думаєте: невже він примусить чистити це море грибів?

Ніна засміялася.

– Не вгадали.

– Ну, якщо не про гриби… тоді про те, що буде сьогодні далі.

Повагавшись, Ніна вирішила не грати в хованки: відповіла, дивлячись просто у вічі Ємченкові:

– Так. Саме про це.

Василь Єгорович підійшов до неї упритул.

– Я скажу. Нам приготують вечерю. А далі вибір ваш: або вас відвезуть додому, або ви залишитесь наніч, і ми зможемо ще й поснідати разом. M и не діти, Ніно, і я хочу, щоб між нами не було недомовок і гри невідомо у що. Ви… ти мені дуже подобаєшся. Я хочу бути з тобою і цю ніч, і всі ті ночі, які подарують нам обставини. Не кажи мені про те, що маєш чоловіка, знаю і так. Так само, як і ти знаєш, що я не вільний. Це нічого не міняє – принаймні для мене.

Він замовк. Ніна подумала, що зараз він обніме її. Вона б не пручалася, і нехай би з'явилися перед нею привиди чоловіка чи Олега – вона послала б їх під три чорти, найперше – коханця, котрий ставав їй часом осоружний, бо в неї з'являлося подеколи відчуття, що стає для Олега частиною його гри в дорослу людину, що збулася як особистість, знає собі ціну, однак все частіше просить у неї гроші і забуває інколи віддати, а коли згадує, починає нарікати на прокляту жебрацьку акторську долю замість того, щоб заробити де завгодно і не позичати в сірка очі. І він ще робить вигляд, що ревнує…

Василь поклав руки їй на плечі. Долоні були важкі і теплі.

Вранці додому Ніну мав везти той самий Володимир Миколайович.

– Довіряй йому, як мені, як собі, – сказав Василь Єгорович. – Інші водії контрольовані. І їхньої вини в цьому немає: такий порядок. А Миколайович свій.

– Виходить, ми з тобою конспіратори?

– Ще й які!

Василь обняв Ніну.

– Коли ми з тобою побачимось? І… чи побачимось?

– Дивне питання.

– Чому ж? А раптом – щось не так…

– Ти про що?

Ємченко мовчав. Нарешті до Ніни дійшло.

– Боже, ти як дитина! Все, все так, Василю… Досі не можу звикнути без по батькові.

– Ти диво. Ніно…

– І ти…

Бачилися вони нечасто, взимку – лише кілька разів на його міській квартирі, щоразу це було пов'язано з безліччю труднощів, і тим гостріші ставали їхні почуття.

Напередодні восьмого березня в указі президента серед прізвищ жінок, відзначених за заслуги в тій чи іншій царині, Пальченко прочитала своє.

Досі Ємченко і словом не обмовився, що не забув обіцянку.

Це сталося напередодні дня театру, трупа влаштувала Ніні овацію на коротеньких зборах, скликаних Петриченком-Чорним.

На афіші прем'єрного спектаклю «Король Лір», репетиції якого йшли повним ходом, перед прізвищем Н. Пальченко було наклеєно смужечку паперу з терміново надрукованими словами: «заслужена артистка України».

Полковник Сергій Михайлович Пальченко радів за дружину так, ніби їй, а вкупі з нею і йому, присвоїли звання генерала.

– Треба, Ніно, влаштувати банкет. Обов'язково! Треба людям віддячити, аякже! Хто подання робив? Головний режисер, дирекція? Управління культури? Я правильно розумію? Зробимо все честь по честі, в ресторані, за найвищими мірками. У мене син ресторатора вчиться – то вже батько постарається!

Чого-чого, а житейської хватки, причім залізної, у полковника вистачило б на двох майорів.

«Знав би ти, чоловіче,…» – кволо подумалося Ніні, а вголос проказала:

– Про все не будемо думати після прем'єри, добре?

– Думати треба зараз, а зробимо, коли скажеш, коли зручно буде. То вже мій клопіт.