Текст книги "Привид Шекспіра"

Автор книги: Валерій Гужва

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Що ближчав час публічного показу, то меншала у Петриченка впевненість, що його прочитання п'єси буде сприйнято адекватно, що костюми і шекспірівська велемовність не затулять натяків і прямих аналогій, тих, кажучи технологічно, ударних місць, де зі сцени мала озиватися до зали сучасність, бо державна сліпота, розбрат, корисливість, ошуканство, підлість мандрують з епохи в епоху.

Звісно, Іра Соломаха, жінка розумна і не прямолінійна, мала б у який-небудь пристойний спосіб натякнути Анненкову на обрану концепцію постановки, та чи зрозуміє і чи прийме режисерський задум шанований театрознавець? Та й київські його колеги…

Рівняння з багатьма невідомими висіло над Петриченком, як нерозгадана теорема Ферма. Хоча, здається, вже знайдено до неї ключ…

16

Коробочка мобільного завібрувала в кишені Ємченка в антракті. Петриченко-Чорний вийшов з ложі, Василь Єгорович придивився до номера: ні, не Марта, не Кабмін, не канцелярія» і натиснув кнопку.

– Доброго вечора, наш губернатор, – почулося в трубці. – Пізнаєш? Можеш говорити?

Ємченко впізнав свого давнього приятеля, одного з небагатьох, що лишилися в апараті третього президента після тотальної чистки.

– Вітаю тебе, впізнав. Що нового у столиці?

– Все як завжди. Монтеккі й Капулетті.

– Ти не повіриш, і в мене – Шекспір. Я в театрі, дивлюсь «Короля Ліра».

– То я заважаю?

– Ні, антракт.

У трубці клацнуло.

– Нас слухають, – сказав Ємченко. Йому подобалася ця фраза, що її вигадав бозна-коли, в часи, як була дуже актуальною, знайомий радіожурналіст. Уже літня сива людина, він і зараз відповідав цим паролем на будь-який телефонний виклик – чи на роботі, чи вдома.

– Не думаю, хоча все може бути, – відповів нарешті знайомий. – Тобі нічого сьогодні не снилося?

– Начебто ні.

Ємченко згадав ніч з Ніною. Заснув він пізно і без сновидінь.

– І ти нічого не знаєш?

– Кажи вже, кинь свої фокуси.

– Кажу. Маю інформацію, що твоє губернаторство закінчується. Не лякайся. Все гаразд. Вертають тебе, голубчика, на Банкову.

– Звідки інформація?

– Джерело надійне. Скільки ти там?

– Та десь під два роки.

– Вважай, почесне заслання кінчилося. З тебе віскар. Як повернешся. Десятилітньої витримки. Дешевого не п'ю. Ну, дивись свого «Ліра». Адьє.

Ємченко вимкнув мобільник не відразу. Новина була варта не однієї пляшки «White horse». Якщо це не на рівні чуток, що ними шодня повниться апарат президента, доведеться передавати справи наступнику і збирати манатки.

Будь-хто на місці Василя Єгоровича перебував би в піднесеному стані, та й він на початку відчув приплив оптимізму але потім настрій перемінився. Нове призначення означало прощання з Ніною.

Він додивлявся виставу неуважно, лише коли на сцені з'являлася Пальченко, підносив до очей біноклик, прикипав до її обличчя, ще прекраснішого під виразним гримом.

Коли завіса поповзла востаннє, ховаючи декорацію і акторів під оплески публіки, Ємченко зібрався йти, але Петриченко-Чорний зупинив його.

– Як вам наша робота?

– Спектакль? Театрал я ніякий, але, як на мене, видовище яскраве. Справді. Передайте всім велике спасибі.

– Навіщо передавати? Уклінно прошу – від усіх – наша дирекція організувала такий собі банкет, чи що.

Ємченко не раз одержував запрошення, то були спроби ділових людей хоч якось стати ближче до керівника області Обставлялося все за всіма правилами дипломатії, ішлося про інвестиції, інновації – мовляв, у неформальних умовах справи робляться швидше і надійніше, але він жодного разу не пішов назустріч такого роду запросинам, бо добре знав, як легко, невимушено, безпроблемно починаються такі контакти і як важко потім вдягати маску непробивного державного мужа, коли хтось із учорашніх персонажів дорогого фуршета а чи вечора «для своїх» звертаються назавтра з безневинним проханням протегувати ту чи ту «цілком легальну» оборудку.

Він за звичкою відхилив би й ці справді безневинні запросини, але те, що він почув від київського приятеля, міняло ситуацію. Не побачити – хоча б і на велелюдді – Ніну, коли, можливо, доведеться терміново відбути до Києва, і абсолютно невідомо, чи побачить він її потім – було б повним безглуздям.

– На півгодини, кажете? На більше ресурсів не вистачить? Жартую. Це далеко?

– П'ять хвилин пішки. Розгримуються актори швидко.

Олександр Іванович тепер шкодував, що заборонив директору поставити в ложу бар – був би зараз дуже до речі.

– То що, будемо тут чекати?

Петриченко схаменувся.

– Навіщо тут? Прошу до мого кабінету.

Останні глядачі полишали залу, тільки одна пара не квапилась: дуже літній чоловік із зіркою Героя на піджаку і його супутниця, теж далеко не першої молодості.

Ємченко затримався.

– Не знаєте, хто це? Може, зле стало чоловіку? Допомога потрібна?

До Олександра Івановича за кулісами в антракті підійшов Олег Гардеман і попрохав дозволу запросити на банкет Степана Степановича Бобиря, знану достойну людину, і його дружину на банкет.

– Вони із Салунським давні знайомі. Давно не бачились.

– Запрошуй, чого ж, як людина достойна.

Олег притьма підбіг до помрежа, довготелесої старої дівки яка в розмові з мужчинами, навіть нижчими на зріст, дивилася знизу вгору, не втрачаючи віри в те, що хтось таки зверне на неї увагу, і за нею нарешті відбудеться досі не звідане, і попрохав переказати парі в десятому ряду, аби чекали на нього в залі після закінчення дійства.

Петриченко згадав цей епізод.

– Усе гаразд. Вони запрошені на банкет. Достойні люди.

Ємченко з Петриченком вийшли з ложі і попрямували до режисерської обителі. Сівши в крісло, Ємченко набрав бодігарда, котрий супроводжував губернатора за протоколом.

– Чекайте мене в машині.

Василь Єгорович роздивлявся стіни кабінету, прикрашені десятками фотографій, з яких дивилися на присутніх актори, відзняті безіменними фотографами в різний час і в різних виставах, до яких – певна річ – мав прямий стосунок господар.

Ємченко, аби порушити безмов'я, що запанувало у цих стінах, хотів було розпитати Олександра Івановича про цей фотоіконостас, але, зачепивши краєм ока похилену над столом сивіючу голову Петриченка, кисті його рук з виразними, ніби на медичному муляжі, венами, подумав: краше на пару хвилин дати людині спокій.

Петриченко озвався сам.

– Даруйте, Василю Егоровичу, привів оце вас сюди і мовчу, як дівка засватана. Коньяку?

– Зараз не буду, а вам потрібно збадьоритися. Бачу, режисерові тяжче, аніж акторам. Чи помиляюся?

– Мабуть, маєте рацію. Щоразу так – ніби породілля по пологах. Хоча порівняння примітивне, але щось таке…

Олександр Іванович нарешті ожив, обличчя проясніло.

– Правда, жінка народжує живе дитя, бере на руки, годує грудьми, а тут – хтозна, що в тебе вийшло, чи путнє, чи недоносок.

– То вже ви занадто. Все у вас вийшло. Як звичайний глядач кажу. Навіть подумалося, що не просто так ви цю п'єсу взяли. Гадки не мав, що Шекспір може звучати сучасно.

– Справді?

Петриченко вихилив келишок і вочевидь почувався значно ліпше.

– Мені дуже дорога ваша думка. Якщо й професійна критика відчує це – то недаремно працювали.

До кабінетика влетів директор театру.

– Все готово, Олександре Івановичу!

Він майстерно вклонився Ємченку:

– Просимо нашого дорогого гостя!

Ресторанчик о пізній цій порі світив вікнами, як зафрахтований для гульби пароплав на темній ріці, хіба що не рухався.

Директор Кузя спершу хотів був обмежитись фуршетом, та дізнавшись, що можлива присутність керівника області, перемінив замовлення.

На всю довжину зали було зіставлено столики – вийшов солідний банкетний стіл, ще й прикрашений свіжими квітами. Павло Якимович заходився було позначити місця табличками з прізвищами гостей, однак відкинув цей намір – все одно переплутають, та й невідомо, кого занесе на нічні вогні. Коли почалася вистава, він пішов укотре до ресторану, пересвідчився, що все йде, як домовлялися, перелічив зайвий раз місця – мало вистачити на всіх. Спиртне він завіз окремо, поставив ящики в кімнаті власника закладу – тому лестило, що в нього святкуватимуть не дебільні нуворіші, а театр, до того ж він мав надію особистого знайомства з губернатором, чим ніхто з його колег-конкурентів похвалитися не міг.

Олег Гардеман, нашвидку розгримувавшися, завітав до Салунського, який теж устиг звільнитися від наклейок і перуки, витерти обличчя. Михайло Кононович був у штанях на помочах, вив'язував краватку.

– Маю для вас сюрприз, – сказав Олег, готовий подати народному артисту піджак.

– Щось матеріальне? – гумор у Салунського бував грубуватий.

– Давній знайомий чекає вас.

– Хто такий?

– Ходімте – побачите.

Салунський недовго придивлявся до Степана Степановича.

– Побий мене грім, якщо це не бунтівник-одинак Бобир власною персоною, ще й під конвоєм своєї дорогої половини! Зірка твоя мені зір засліпила!

Потримавши одне одного в обіймах, ветерани поплескали один одного по плечах, і Салунський галантно схилив голову перед Марією.

– Чув од чоловіка тільки похвали на вашу адресу. Радий знайомству.

Олег нетерпелився:

– Ходімо вже, без місць залишимося.

Салунський недбало махнув рукою.

– Ми без місця, юначе, ніколи не залишимось. Воно завжди при нас. Це молоді спішать стільця висмикнути з-під нас. Але не вийде, почекають у живій черзі. Ми ж бо ще ого!

Степан Степанович заступився за квартиранта.

– Олег не з тих, хто підметки на ходу ріже, ти помиляєшся.

– А я не про нього. Про тенденцію. Про прискорення дебілізації нашої демократичної молоді.

Гардеман не витримав.

– Вийдіть з ролі, Михайле Кононовичу, ви вже не Лір, ображений на світ.

– Ти вважаєш, молодший колего? Справді, чого це я? Старий буркотун. Ходімо?

Салунський галантно взяв під лікоть Марію, і вони попрямували до виходу.

Соломаха не ризикнула відразу по спектаклю питати Анненкова про враження. І сам театрознавець не поспішав ділитися думками з приводу побаченого.

Ірина по дорозі до ресторану завела таку собі безневинну балачку про переваги і мінуси життя у провінції і в столиці – і там, і там можна знайти себе і не відчувати комплексів, звичайно, коли маєш осердя і опертя в осмисленій меті.

Анненков слухав неуважно, бо нічого оригінального у сентенціях Ірини не було: давно відомо, що можна бути корінним москвичем чи лондонцем, але дрімучим провінціалом, і, навпаки, світочем науки чи мистецтва у глибинці за Уралом чи на полтавському хуторі.

Він споглядав дійство на сцені спершу з іронічною цікавістю дійшлого професіонала – за життя бачив не одну сотню прем'єр, що на них покладалися амбітні надії, постановки справді видатних митців і нетерплячих пошукувачів лаврів; спектаклів несподівано провальних і непояснимо яскравих – потім снобістська цікавість непомітно змінилася справжньою увагою. Йому трохи заважала мова, подеколи він нахилявся до Ірини, аби спитати, чи правильно він зрозумів ту чи ту фразу, слово, а потім припинив це смикання: дивився ж свого часу Шекспіра у Лондоні і Стретфорді-на-Ейвоні, хоча англійську знав поганенько.

Анненков, приїхавши до цього українського міста, початку трохи злостився на Стаса Петровського за те, що той висмикнув його із затишної квартири на Тверській; він, окрім усього, побоювався, що його втягнуть у неприємні розмови (не раз і у статтях, і перед камерою телевізії, висловлював сумнів у спроможності сусідньої держави відбутися без природного історичного, економічного і духовного зв'язку з сусідами), але нічого такого не відбулося: люди, з якими довелося спілкуватися, були толерантні і шанобливі.

На банкеті, ясна річ, йому доведеться говорити про спектакль цього Петриченка-Чорного, і він збирав докупи думки, аби не передати куті меду в оцінці побаченого, але й не бути весільним генералом, якому свято подобається дужче чи менше залежно від уваги, що приділяється його персоні.

Від Стаса Анненков довідався, що Петриченко-Чорний свого часу працював у московських театрах, але у поле зору метра він не потрапив – таких, як він, Москва знала сотнями, і режисерів, і акторів, яким не вистачило духу перемогти у жорсткій, а то й жорстокій конкуренції колег про професії.

У випадку з цим Петриченком – шкода. Зуміти тут, у рядовому, що не кажи, театрі, створити повнокровне видовище, подолати зрозумілий кожному посвяченому трепет перед середньовічним шедевром і зробити звучання шекспірівської трагедії суголосним сучасним реаліям – це не абищиця. Мав рацію Стас, варто було їхати. І актори не викликали у Анненкова роздратування – грали не крикливо, достойно, і білий вірш перекладу не здавався штучним і риторичним. Лір взагалі вразив критика – цей актор, Салунський, здається, міг би вийти на будь-яку солідну сцену – без перебільшення. Блазень – цей рупор Шекспіра – теж був на висоті.

– Ірочко, у мене прохання.

Вони підійшли до ресторанчика. Анненков дістав з кишені люльку, заздалегідь набиту тютюном, приємний запах якого долинув до Соломахи.

– Запальничка? Я зараз!

– Та годі вам. Це щоб швець без чобіт?

Анненков витягнув вузьку запальничку, довгий пружний язик полум'я торкнувся тютюну. Смачний дим хмаркою завис над ними.

– Ніяк не можу покинути. Перейшов на люльку, щоб не так часто.

– Яке прохання? – Ірина нагадала метрові: а раптом релікт (як подумки прозвала Анненкова) забув.

– Прохання таке. Програмку я маю, там прізвища, е ceterае, і подібне. Але, якщо можна, трохи більше інформації про акторів: Ліра, Блазня, Гонерілью, Корнелію, Едгара Едмунда – ну й кого ще там… І – слайди кількох сцен. І послужний список художнього керівника. Це не дуже важко?

– Ні, ні, все буде зроблено.

– Я завтра їду, то ви мені все надішліть додому, до Москви.

Анненков подав Ірині візитку.

– Знаєте, Іро, вирішив не лінуватись і спробувати щось таке написати. Для нашого професійного журналу. А вони люблять усе ілюструвати.

– Мабуть, «Театр»?

– Так, так. Саме він. Ще журнал живий, слава Богу.

Ірина вагалася, але все ж не витримала:

– То вам сподобалось?

Анненков вибив люльку об стовбурець молодої липи.

– Все невдовзі почуєте. Якщо дадуть слово.

Метр засміявся, ніби закашлявся.

– Ви, панове актори, і всі, хто служив Мельпомені цього вечора, глибоко помиляєтесь, якщо вважаєте, що так, як сьогодні, буде відзначатися кожна прем'єра.

Павло Якимович Кузя мав своєрідне почуття гумору, своєрідна манера директора починати за упокій була відома і викликала веселий гомін.

– Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що присутні при народженні нової традиції в нашому театрі, – продовжив Павло Якимович.

Шлик, якому кортіло налити чарку, не втримався від репліки, позиченої у шекспірівського Блазня:

– Не йди туди, кумцю. Там нечиста сила. Рятуйте мене, рятуйте!

Директор насварився пальцем, усміхаючись.

– І ви ще раз помиляєтесь, думаючи, що ваш директор скнара. Так буде щоразу, дорогі мої, коли ви явите світу диво, подібне сьогоднішньому. З прем'єрою, панове!

Шлик схилився над вухом Олександра Івановича, але Петриченко, недослухавши, сказав півголосом:

– Побійся Бога, це що, урочисті збори? Дай спокій, голубчику… Потім, потім…

Ємченко з цікавістю роздивлявся незнайомі обличчя – щойно ці люди імітували чуже, далеке і, зрештою, вигадане драматургом життя, а тепер, за пристойним столом, були звичайнісінькі люди: їли, пили, усміхались, щось казали одне одному.

Василь Єгорович змушував себе не дивитися туди, де поряд з чоловіком сиділа Ніна. Він бачив полковника кілька разів на нарадах, де присутність начальника училища була передбачена писаними чи неписаними правилами (за протоколом було кому стежити). Полковник як полковник, справжній служака – оце й усе, що міг би тоді сказати про нього, але тепер йому неприємно було бачити це типово армийське обличчя з мідним відливом шкіри, набутим чи то на польових навчаннях, чи у змаганнях на витривалість за столом з колегами по службі.

Ємченко поклав собі побути тут із півгодини, але передумав: коли ще доведеться отак просто посидіти серед людей, для яких ти звичайний гість, послухати не господарські звіти, 'а розмови вільні й невимушені, предметом яких він ніколи в житті не переймався. Було ще одне, найважливіше і найсуттєвіше: а раптом пощастить хоча б кілька слів сказати жінці, яку, якби міг, забрав би з цього збіговиська. Він усе частіше думав про Ніну і їхні побачення не як легковажний коханець, а як свідомий свого безсилля змінити стан речей і від того нещасливий мужчина.

Московський метр сидів із Стасом Петровським, Стас підливав Анненкову, і той, незважаючи на солідний вік, був не проти, одначе вчасно зупинився, аби сказати кілька слів гостинним хазяям. Він віддав належне і режисерській роботі, і блискучій декорації, а особливо хвалив акторські роботи. Найбільше Анненкову сподобався Салунський.

– Усі дослідники Шекспіра за сотні літ багато чого наговорили про «Короля Ліра» – не читатиму тут лекції, скажу лише, що роль Ліра найважча. Чи він божевільний від початку, чи потім його розум туманиться – адже сам винен у бідах своїх. Світ знав Ліра – Міхоелса, Ліра – Лоуренса Олів'є, Ліра – Юрі Ярвета. Зовсім молодим я бачив Міхоелса, Олів'є – не довелося, а Ярвета багато хто бачив у фільмі. Мушу сказати, що робота Салунського (я правильно вимовляю ваше прізвище?) варта найвищих слів.

Анненков поплескав у долоні, і вся зала підвелася, аплодуючи…

Степан Степанович штовхнув під бік сусіда:

– Підведися, голубе, люди просять.

Салунський не втримався від імпровізації. Піднісши руку, аби вгамувати колег, він скуйовдив свою сиву чуприну, очі його померхни. Тими напівпритомними очима він обвів стіл.

– Небесні сили! Захистіть мене від божевілля! – прогримів його голос, і зала знову почала аплодувати.

Салунський вклонився, затим підніс чарку:

– П'ю за вас і з вами із вдячним серцем!

Банкет вступав у ту фазу, коли за столом не дуже сиди лося. Уздовж стін було поставлено довгі банкетки, і на них то тут, то там, сідали гості, аби трохи відпочити від застольного офіціозу

Ємченка Олександр Іванович всадовив на симпатичний диванчик, де було місця тільки двом.

– Вдячний вам, Василю Єгоровичу, що не відмовились побути з нами. Знаєте, прикро інколи відчувати себе людьми другого сорту… Та ні, не так – людьми зайвими. Взагалі що далі живемо, то більше дистанціюємося від культури. Як на те пішло – дрібниця, хотів, аби наше телебачення записало виставу Нуль. Немає коштів, немає плівки, немає фінансування.

– Чому до мене не звернулися?

– Ви й так для театру зробили багато. Знайшов вихід. Зняла приватна студія. За гроші, звісно. Ну, так, приблизно, як шлюбні церемонії знімають. І за те спасибі – хоч слід якийсь… Передивимось, змонтуємо.

Ємченко слухав Петриченка співчутливо, але все ж навряд чи переймався аж так гризотами режисера – хай там що, а театр працює, не закривається, фінансування міністерське недостатнє, але ж область не стоїть осторонь. А втім, усе це, ця сторінка його біографії невдовзі буде перегорнута…

З протилежного боку зали до виходу ішла пара. Полковник Пальченко вів попідруку дружину. «Невже полишають товариство?» – подумав Василь Егорович і помилився.

Пара зупинилася просто перед ними, і міднолиций полковник з казеною усмішкою на вустах привітався:

– Доброго вечора чи доброї ночі, в усякім разі, Олександре Івановичу, вітаю вас з великим успіхом. Ніну вам представляти не треба, а от нашому дорогому губернатору з приємністю представляю дружину, Ніну Андріївну Пальченко.

Чого завгодно міг чекати Ємченко, але не такого…

Він підвівся і церемонно поцілував руку Ніні, відчувши, як тремтять її пальці.

– Ви дуже переконливо грали, Ніно Андріївно.

Полковник сяяв.

– Знаєте, Василю Єгоровичу, здається, вам невдовзі представлятимуть нового начальника училища.

Ємченко вдав, що здивований.

– Вас переводять? Чи відставка?

– Боронь, Боже, – полковник ще трохи й перехрестився б. – Переводять до міністерства.

– Отже, підвищення? Вітаю.

– Дякую. Доведеться Ніні якийсь час почекати, доки влаштується питання квартири. Ви, Олександре Івановичу, завантажуйте її, аби не сумувала.

«Господи, за вішо це їй», – думав Ємченко, раз по раз зводячи погляд на бліде обличчя Ніни.

– У вас чудова дружина, – сказав Олександр Іванович. – І прекрасна актриса. Шкода, що ви її заберете з театру.

– Не поспішайте, Олександре Івановичу. Я ше послужу Мельпомені разом з вами. Ще коли той переїзд… І що я робитиму в столиці, хтозна… Там завізно…

Ємченко мовчав і благав невідомо кого, аби цей полковник дав йому можливість сказати Ніні бодай кілька слів. Невідомо хто ніби почув його: полковник попрохав почекати його кілька хвилин і подався до виходу.

Олександр Іванович теж вибачився і пішов назустріч Анненкову і Стасу, який підтримував явно захмелілого метра.

– Невже ми прощаємось? – спитала Ніна.

– Ні. Тільки не це.

– Обставини сильніші від нас.

– Помиляєшся. Обставини на нашу користь.

– Як довго це триватиме?

– Довго.

– Знаєш, я тут думала, думала. Згадала Чехова. «Даму з собачкою». Пам'ятаєш?

– Колись бачив фільм.

– Фільм прекрасний. А повість – щось інше. Я перечитувала недавно. Мені здалося, що ти Гуров Дмитро Дмитрович, а я фон Дідериць Анна Сергіївна. У нього троє дітей і дружина, а вона за цим фон Дідерицем, нещасна у житті і своїй любові. І нема їм виходу, і Гуров думає, як усе змінити, аби бути з Анною, і не може знайти – як? як і як?

До них ішов полковник – мабуть, навідував туалет – і Ємченко встиг сказати:

– Ми не літературні персонажі…

Він не сказав їй про можливі переміни в кар'єрі не через те, що був забобонний – не наврочити б, просто знав, як легко й несподівано виникають і зникають такого роду рішення в ближчому оточенні президента.

Єдине, чого йому хотілося понад усе, аби кудись зник, провалився крізь землю цей жорстколиций полковник і дав їм можливість побути вдвох.

Тим часом банкет заходив у фінальну фразу, що могла тривати як завгодно довго.

Ємченко попрощався і поїхав.

Олег Гардеман викликав таксі для Степана Степановича і Марії й, остаточно впевнившись: Ніна не звертає на нього жодної уваги не через те, що поряд чоловік, а із зовсім іншої не відомої йому причини, дочекався, коли Пальченки поїдуть' і підійшов до адміністраторки з цілком рішучими і очевидними для обох намірами.