Текст книги "Привид Шекспіра"
Автор книги: Валерій Гужва
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)
Валерій Гужва
Привид Шекспіра
1
Шекспір осідлав якийсь ящик, витер піт з чола – на ньому вгадувалися тоненькі ниточки зморщок. Публіка давно пішла з театру, дерев'яний «Глобус» нагадував величезну стайню. Невдовзі мало посутеніти, а поки що зір Олександра Івановича, отой пильний, всепроникний зір, що його людина набуває лише уві сні, намацував дві порожні галереї супроти сцени, що приліпилися до високої стіни, наче низка ластів'яних гнізд.
Обличчя Шекспіра було точнісінько таким, як на чандоському портреті пензля Річарда Бьорбеджа – молодим, чистим, пещеним навіть, темне волосся було прикрите світлою перукою, недбало зсунутою набакир. Тільки – оті ниточки майбутніх зморщок. Крупно завинуті буклі кумедно підстрибували, коли Шекспір нахилявся, аби звільнити стопи від важкого взуття, а потім розминав намозолені пальці.
Він сидів на просценіумі, майже посередині зали, обличчям до балкона, що нависав над коном. Балкон теж був порожній. Колеги Шекспіра давно, вочевидь, розійшлися – хто пішов до сім'ї хто до коханки, хто – в найближчий генделик, аби промочити горло свіжим елем.
Уві сні Олександр Іванович питав себе: чому Шекспір сидить просто неба, ніби дограє подумки якусь химерну роль? Невже йому нікуди піти після тригодинної вистави? Аж раптом під балконом, де під час дії товклися, як і на сцені, актори, створюючи відповідне до подій у виставі тло, відчинилися невеличкі дверцята і звідти вийшов невисокий чоловічок, обличчя якого Петриченко-Чорний не міг побачити: було затулене маскою. Чоловік був у темному костюмі і жилетці; нижче машкари, що її невідома особа тримала на паличці, вгадувався широкий вузол темної краватки у комірці світлої сорочки.
Щось невловно знайоме було у поставі незнайомця. Олександр Іванович надсилу напружував зір, ніби сон надав йому можливість побачити обличчя цієї людини крізь маску. Даремно. Дивно лише було наприкінці шістнадцятого століття, куди закинув Петриченка сон, побачити людину, вдягнену за модою початку минулого двадцятого.
Незнайомець трохи пововтузився з якоюсь річчю, що її намагався просунути в отвір дверей під балконом. Нарешті це йому вдалося, і він попрямував до Шекспіра, тягнучи за собою сплетену з лози канапу з високою спинкою.
Олександру Івановичу здалося, що знає цю канапу, бачив її не раз, що вона і незнайомий чоловік складають якусь єдність, та закони сну не давали йому можливості згадати, яку саме. Тим часом чоловік доволік своє майно до ящика, на якому й досі сидів Шекспір, розтираючи натруджені стопи, поставив канапу і розташувався візаві драматурга.
Тепер Петриченко-Чорний, побачивши лису потилицю чоловіка, зрозумів, нарешті, хто це, але не повірив собі. Він знав, що спить, що все це – маячня, марення, та сон був навдивовижу реальним. Опиратися сновидінню не було жодної змоги – і прокинутись не було сили.
Вмостившись на плетеній канапі, чоловік поклав руку на бильце. Кволе лондонське сонце поцілувало його маківку, і знайомий незнайомець звернувся англійською до Шекспіра.
Петриченко-Чорний, одначе, ніби досконалий синхронний переклад, почув знайому з кінофільмів трохи гаркаву російську і тепер уже не мав жодного сумніву: Ленін!
Сон, від самого початку неймовірний, ставав фантасмагорією.
– Здрастуйте, батечко!
Олександр Іванович бачив, як у такт словам Ілліча брижилася шкіра на його потилиці.
Шекспір звів очі на прибульця.
– З ким маю честь?
– Ленін. Ульянов-Ленін, пане Шекспір. Ви мене не знаєте, звісна річ, а я захоплююся вами як драматургом, поетом. Я з Росії, з вашого дозволу.
Шекспір дивився на несподіваного гостя, не знаючи, певне, як йому повестися.
– Росія? Де це?
– Далеко. На сході. Не переймайтеся, батечку. Ви у нас ніколи не бували і не будете, а я в Лондоні бував. Бібліотека Британського музею – справжня радкіш!
– Бібліотека? – Шекспір поправив перуку і заходився взуватися.
– Ну, ясна річ, її було відкрито вже після того, як ви… Як би це сказати… Ну, словом, уже після вас.
Ленін коротко засміявся, і тіні ніяковості не промайнуло в його інтонації.
– Всі ми, на жаль, тлінні, пане Шекспір. І я так само Хоча моє прізвище вам нічого не говорить – з цілком очевидної причини, – мушу сказати без удаваної скромності, що двадцяте століття піднесло моє ім'я над усім світом.
Шекспір глянув на візаві з недовірою. Було таке враження, що драматург засумнівався у здоровому глузді гостя.
– Як це – над світом?
Ленін тепер сміявся голосно, розкотисто, як це робили актори у старих кінофільмах, коли режисери загадували їм показати не тільки сталеву роль вождя революції, але й милі Його людські риси.
– Чи ж вам, пане Шекспір, знавцеві потаємних пружин, що керують людськими пристрастями й діяннями, не знати величі й ницості наших прагнень?
Ілліч підвівся з канапи, і Олександр Іванович побачив його профіль, мало схожий на плакатний, що ними нещодавно повнилась покійна нині доба всеможних ідей марксизму-ленінізму.
– Не знаю, про що ви, добродію» Я скромний актор і драматург королівського театру, переписую давні п'єси наново, щось своє теж пишу і не претендую на оте ваше «понад світом».
Ленін помахав пальцем у повітрі на знак заперечення.
– Ваше ім'я, пане Шекспір, означає для людства значно більше, аніж моє. Просто ви цього не знаєте, нас розділяють століття… Втім, я теж не знаю, що там і як після мене… Щоправда, мені вже після… ну, потім, переловиш, що я й досі живіший од усіх живих. Ох, ці поети!
Ілліч усміхнувся, але швидко той усміх згас.
Шекспір, здавалося, і досі не міг збагнути, кого оце винесло на авансцену «Глобуса». Краще б він з усіма колегами пішов до пивниці. Або сів би вдома за останній акт п'єси.
Олександр Іванович настільки поринув у реальність макабричного сну, що його анітрохи не здивувало, в який спосіб потаємне Шекспірове бажання стало йому відоме.
Тим часом Шекспір підвівся з ящика, що на ньому досі сидів верхи, стягнув з голови перуку. З усього було видно: дивна розмова з невідомим стала йому чи обтяжлива, чи нецікава.
– Не Йдіть, пане Шекспір, – Ленін торкнув плече співрозмовника. – Ми з вами оце зустрілися уві сні якогось провінційного режисера, він може прокинутись будь-якої миті» тож не гаймо часу. Сідайте.
Ленін показав рукою на плетене сідало. Шекспір стенув плечима і присів. Канапа рипнула.
Олександр Іванович обурився, почувши, то його названо провінційним, хотів сказати їм обом, що він заслужений артист, що документи подано на народного, але не встиг, бо заговорив Ленін.
– Хочу вам сказати, пане Шекспір: ви здобудете всесвітню славу, ваші п'єси ставитимуть віки й віки, одначе дехто засумнівається у вашому існуванні й авторстві.
– Дивні речі ви кажете, пане… Даруйте, забув ваше ім'я.
– Ленін. Ленін Володимир Ілліч. Можна просто – Ілліч. Уявляєте, заздрісники приписуватимуть авторство ваших п’єс графам і лордам, серу Френсісу Бекону, навіть вашому п'яничці й бешкетнику Крістоферу Марло.
– Ви це серйозно?
– Абсолютно. Але все стане на свої місця, і ніхто вже не сумніватиметься, що Шекспір – справді Шекспір. Зі мною теж таке було: мовляв, учень Плеханова, повторює зади Маркса, революцію зробив, аби помститися за брата…
– Справді? Ви це зробили? Це сюжет і неабиякий. Тільки… Революція – що це таке?
– Зміна влади. Кардинальна. Приміром: був у вас король, а прийшло народовладдя. Народ править країною.
Шекспір криво усміхнувся:
– Уявляю цей бедлам.
– Зате – свобода, рівність, демократія. Куховарка бере участь в управлінні державою. Як вам таке?
– Не дай, Боже, – зітхнув Шекспір. – Якщо прибиральник «Глобуса» почне мене повчати…
– Е-е, батечку, не будьте реакціонером!
Шекспір засовався на сидінні.
– Ким? Що означає це слово?
Ленін поклав руку на плече драматурга.
– Даруйте, пане Шекспір, я не те мав на увазі. Знаєте, звик зі своїми політичними опонентами не церемонитися. Реакціонери – це ті, хто не усвідомлює сили нової ідеології. Пролетарська ідеологія – це як патериця сліпих, вона їх робить видющими і веде до перемоги. От ваш Лір – він сліпий, і Глостер, здається, був осліплений…
– Така їхня доля, – зітхнув Шекспір.
– Доля – це ідеалізм. Ідеологія творить долі народів.
Раптом щось змінилося у мізансцені, що її розігрувала вві сні уява Олександра Івановича. Ленін почав оглядатися навсібіч, помітно нервуючи. 1 тривалий сон, його виразні, опуклі картини почали брижитися. Так буває, коли до рівного, спокійного плеса річки чи озера добігають хвилі від моторного човна. Тоді огром неба, відбитий у гладіні води, починає викривлятися, ламатися, і так триває доти, доки не втишиться не вляжеться прибійна хвиля. Дочекатися, аби сну повернулася ясність і чіткість, Олександру Івановичу не вдалося.
Ленін рвучко підвівся, його контурів, так само як Шекспірових, торкнулася невидима хвиля.
Ілліч нахилився до драматурга і прошепотів, наче змовник:
– За мною стежать. Позичте вашу перуку.
Шекспір розгубився:
– Це майно трупи, шановний…
Ленін ніби не чув. Вихопив перуку, начепив її задом наперед на лисину.
– Прощавайте! Зараз німці подадуть поїзд до Росії, і жоден жандарм не впізнає мене. Перуку я поверну… Після перемоги революції. Прощавайте, пане Шекспір!
Сон ламався, руйнувався, зникав, режисер востаннє побачив розгублене обличчя великого драматурга, щось ніби клацнуло, вимкнулось, перестало існувати; Олександр Іванович перекотився зі спини на правий бік і прокинувся, дихаючи так, ніби щойно фінішував після запливу на сто метрів у басейні, здаючи фізкультурні норми.
За вікнами була темінь. Олександр Іванович намацав китайського будильника, що стояв поряд на табуреті разом з кухлем води. Світні стрілки показували всього лише четверту.
«Тепер не засну, от дідько, треба ж отакому наверзтися!»
Олександр Іванович майже ніколи не запам'ятовував сни, та й були вони нечастими гістьми. Здебільшого засинав, мовби падав у пухнасту темінь, так і прокидався, виринаючи з неї раптово.
А сьогоднішня нічна вистава – уся, від самого початку до кінця, – стояла йому перед очима.
Ну й химерія! Патериця сліпих, ідеологія… Здається, ти перемудрував зі своїм «Ліром». Теж мені учитель можновладців… Хоча… Буду робити так, як задумав…
Олександр Іванович усміхнувся: «Ну, це вже дістав Шекспір. Але до чого тут вождь світового пролетаріату?» Жодних пояснень цій химерії не було.
«Як казав Остап Бендер? «Не їжте на ніч сирих помідорів»… Здається, і випили ж по-Божому, не до синіх сопель. Ет, нехай йому всяке…»
Олександр Іванович ковтнув води з кухля і почав, як радила популярна брошурка, рахувати уявних верблюдів, аби швидше заснути.
Верблюди, схожі на тих, що поселилися на пачках «Кемл», пішли чередою жовтими барханами, але сон не йшов. Тоді він підкотився до дружини, полоскотів її поцілунком за вухом. Тамара зітхнула і лягла на спину, не розплющуючи очей. У пітьмі світилися її груди. Коли все скінчилося, вона поцілувала чоловіка, а Олександр Іванович нарешті став засинати. Ані Шекспір, ані Ленін його вдруге не навідали.
2
Того року і квітень, і початок травня були холодні й дощовиті. Давно відомо: коли лагідна зима – чекай стриманого літа. Нарешті посеред травня у місто прийшла навальна теплінь і, здавалося, поселилася надовго. Першими її прихід зачули безпритульні собаки. Вони лягали врозкидь на траву скверів, під стіни будинків на хідниках, і старші люди казали, що треба чекати тепла, бо тварини краще, ніж гідрометцентр, знають, що й до чого.
Втішно було замість похмурого неба побачити крізь шиби ранкове сонце, відчути у нахололій кімнаті приплив тепліні. Було по сьомій, дав би собі ще годинку-другу полежати на м'якому диванчику, що правив за ліжко, але так світило сонце, так навально заглядала в кімнату повносила весна, що він одкинув ковдру, знайшов ступнями капці, підійшов до вікна і прочинив подвійні стулки, відліпивши припасовані ще минулої осені бинди скотча. В кімнату вкотилися запахи травички, скупаної в росі, аромат білого бузку, що його досі не було чути, та й не помічав квартирант досі, що бузок розквітає попри холодінь і сльоту.
Господиня поралася у дворі, щось там сапала, і на звук прочиненого вікна розігнулася. Квартирант привітався, розкинувши руки, гукнув:
– Весна, Маріє Іванівно! Доброго ранку!
– І тобі. Вікно ціле?
– А що йому зробиться?
– Ти так грюкнув, що злякалася.
– Шиби цілі, все акуратно. Нарешті весна, я вже думав, коли ж вона, золота, настане?
Хазяйка пішла до будинку, квартирант притьма накинув картату сорочку на плечі й натяг завузькі джинси з витертими пухирями на колінах.
– Воно й справді, аж легше стало при сонечку, – сказала, витираючи руки фартухом. – Яєчню смажити, чи на кефір налягатимеш?
– Як скажете. Можна і яєчню. Хазяїн ще спить?
– Спить і курей баче. Мабуть, радгосп йому снився, бо ногами вночі хвицав.
Марія Іванівна засміялася, її сухе обличчя помолодшало.
– Тоді скажете, як Степан Степанович при столі буде.
Кімната квартиранта була недалечко від вхідних дверей – дубових, подвійних. І йому, і хазяям зручно: прийшов, пішов – нікому не на заваді.
«Олег Іванович», – зверталися до квартиранта в театрі, обласному музично-драматичному імені корифея української сцени. Марія ж Іванівна по батькові не називала, молодий ще. Щоб отак, як до чужого, – Іванович? Вона й сама Іванівна. Олегом називала. Звикла за два роки.
Своїх дітей Степан Степанович і Марія Іванівна не мали, Бог не дав. Насправді ж Бог скупим не був. Не впоралася вона із першою вагітністю, все думала – і це зроблю, і те зроблю, нічого мені не буде. У радгоспі працювала, як заведена. Чоловік, молодий, як і вона тоді, сто разів казав: геть од важкого! Не догледів. Підняла вилами брилу гною – і все.
Лікували її, передовичку виробництва, Степан виходив усе начальство, аж до обласного. Тоді він уже радгосп очолив, овочами свіжими не те що Слобожанщину – міг і північ Росії забезпечити – і забезпечував. Мав Степан із чим іти і до начальства, і до лікарів. Але марно. Проти природи даремні всі людські хитрощі, та й знання теж.
Марія Іванівна плакала ночами. Степан Степанович утішав: може, всі вони, лікарі, помиляються, давай ще раз…
Тоді, вже давно, шанували Степана Степановича, неоднораз сидів то у залі, то в президії обласного, а подеколи й республіканського з'їзду передовиків, виходив, бувало, на трибуну і говорив не за папірцем. Казав потім, як були претензії – мовляв, багато собі дозволяєш: «Від ваших папірців гнилятиною тхне, хіба ж можна людям газету жувати? Хіба щось не те сказав? Що? Я тямущий, врахую». Писарі бачили, що Степана Бобиря партійне начальство, аж до найвищого, слухало не так, як інших, ще й усміхалось і аплодувало, отож були обережні і раділи, коли той хоч речення з їхніх писань озвучував.
Зірка Героя Соціалістичної Праці Степана не спаскудила. Не дер носа, від ранку пропадав на господарстві, людей за бидло не мав, шанувався, своїм був.
Перші поштовхи перемін зустрів, як усі майже селяни, з насторогою. Партійного квитка не поклав, як дехто з його підлеглих, але й сорочку на грудях за комуністів не дер. Робив свою справу, як і раніше. Коли з Москви почулося «Лебедине озеро», Бобиря разом з іншими керівниками господарств було терміново покликано до області на нараду. В кулуарах юрмилося військове, міліцейське начальство, директори заводів і шкіл, адміністрація районів і області. Виловивши Степана Степановича з натовпу, колишній завідувач відділу сільського господарства обкому повів його до кабінету директора драмтеатру (у залі вогнища культури мало відбутися дійство), і там, витираючи несвіжою хустиною піт з чола і шиї, сказав:
– Я тебе, Степане, сто літ знаю, і ти мене. Прохання. Виступи на підтримку наших основ. Тебе люди слухають.
– Яких основ?
– Не прикидайся наївняком. Хіба не знаєш, що діється?
– «Лебедине озеро».
– Не жартуй. Все дуже й дуже серйозно. Або пан, або пропав.
– Отакої… Що ж маю сказати?
– Зорієнтуєшся. Чоловік з Києва виступить – усе зрозумієш.
Бобир до цього ніколи не бачив на повному зі слідами віспи обличчі партійного бригадира такого сум'яття. Завжди давав вказівки безапеляційно, без тіні сумніву в їхній доречності, а тут мало не запобігав.
– Я хотів би почути від тебе, Микитовичу, чого нам чекати. Як ти сам думаєш: оті, що Чайковського крутять, чогось варті?
Відповіді Степанові довелося чекати довгенько, було таке враження, що обкомівець забув рідну мову і, з жахом усвідомивши це, намагається виловити з повітря бодай одне-однісіньке словечко, але марно.
Степан Бобир, так і не дочекавшись відповіді обережного Микитовича, махнув рукою і пішов до свого місця у напхом напхану глядачеву залу.
Доповідача Степан Бобир знав – був той чоловік не першою, але й не останньою фігурою у Раді Міністрів, останнім часом заступав міністра внутрішніх справ. Довелося якось після чергової наради в столиці навіть добру чарку з тим чоловіком пити – у гурті, звичайно. Випив тоді цей зовні субтельний, вузьколиций чоловік неміряно, а тримався так, ніби воду пив. Уранці, снідаючи в готельному ресторані перед від'їздом, мужики, потроху похмеляючись, бо інакше не дістались би поїздів і літаків додому, з повагом згадували вчорашнього урядовця.
– Уявляєш, – казав Степану сусіда по столу, – о восьмій ранку Кримчук телефонує, питає, як здоров'я. Я ледве губами ворушу, а він сміється: лікуйся, каже, голубе, на жаль, компанії підтримати не можу: вже в кабінеті, на роботі. Оце мужик!
Кримчук говорив із трибуни про що завгодно, тільки не про те, заради чого було зібрано нараду. Здавалося, що приїхав до області, не маючи твердих вказівок керівництва, одначе під кінець усе-таки почав вести мову про ситуацію, але висловлювався так обережно і туманно, що слова його можна було витлумачити в будь-який спосіб: і той, хто вірив у затію кремлівських змовників, знайшов би у словах Кримчука підтримку, і той, хто рішуче засуджував заколот, був обнадієний.
Перший обкомівець несподівано пішов напролом, закликавши всіх підтримати переворот. Київський легат слухав його незворушно, жоден м'яз на обличчі не ворухнувся.
Степана Бобиря було покликано до трибуни одним з перших: слово – народу.
Степан Степанович довгенько мовчав, осмикуючи вилоги піджака і поправляючи ненависну краватку. Тиша в залі була, як у покійницькій.
– Я не знавець класичної музики, – сказав нарешті він. – Не на те вчився. Батько покійний казали свого часу, а часи, ви знаєте, були різні: «Сину, не лізь у стадо, то худобі в ньому затишно, а людині – ні. Май голову свою, не позичену». Кажуть, гуртом батька бити легше. Дурне прислів'я. Навіщо батька бити? За віщо? Од такого гурту стадом тхне. Пора цю музику вимикати. У нас своя не гірша. Досить Україною вертіти, як циган сонцем. Я проти московської затії і прошу всіх не забувати, що ми – не стадо. Отак, товаришу Кримчук, і передайте у Київ.
Що тоді зчинилося! Оплески, обурення, крик, ґвалт. У президії крейдяні обличчя – Степан, ідучи від трибуни, спостеріг це, а ще укмітив: Кримчук підморгнув йому.
Коли все перемололось, Степан Степанович тривалий час ходив у героях, його скрізь запрошували, від газет, радіо й телевізії спокою не було.
Та час ішов, почалися хвороби, забуксувало серце, і Степан Бобир попросився на заслужений відпочинок саме у розпал тих перемін, що несли з собою разом з гаслами свободи невидиму роботу привласнення чужого, нестримну демагогію крикунів, невміле адміністрування розгублених, не одвиклих од віжок єдиної керівної і надихаючої сили урядовців, поступове розчарування ще недавно сповнених ентузіазму і віри людей.
Він попрохав собі трохи місця на околиці обласного міста, йому допомогли збудувати будинок, дали землі вволю.
Тепер це була не така вже далека околиця, але й досі дихалося тут як тоді, коли вони з Марією побралися і жили у глиняній халупі.
Місто майже дісталося сюди, але, на щастя, забудову пустили на південь. Скінчилися гризоти Степана Степановича – він ходив до теперішньої адміністрації з погрозами, вдягнувши піджак із Зіркою, аби не займали його господи, його законної землі…
Олег голився біля умивальника, дбайливо шкріб фізіономію – сьогодні прогон вистави, і – не дай Господи, – хтось помітить що не доголився. Щоки були трохи запалі, він наймав язиком проблемні ділянки.
Олег дивився у люстерко, задоволений голінням, коли почувся голос Марії Іванівни – кликала до столу.
Смачна була яєчня, і чай заварила господиня запашний. Квартирант не втримався від лестощів:
– Степане Степановичу, де б мені знайти таку жінку, як ваша?
Степанович колупався у тарілці.
– Не шукай собі ярма. Саме знайдеться.
– Ви скажете… Яке ярмо? У вас господиня – як оце сонце! Степан Степанович гмукнув.
– Хто ти такий? Квартирант. Усе життя мріяв, аби кімнату здавати, аякже. Попросило начальство – живи. Ти ж наче солідний чоловік, а туди ж – з компліментами. Не псуй мені дружини.
Важко було б сторонній людині зрозуміти, гнівається хазяїн чи туману напускає. Олег цю манеру Степана Степановича вивчив і не тушувався.
– Та який, у біса, солідний? Театр копійки вам платить, а я тут жирую, як свій…
Марія Іванівна прибрала тарілки, Олег і Степан Степанович мовчали, бо обом чогось стало незручно.
Мовчкома пили чай, дивилися в стільницю, і кожен думав про своє: Олег про репетицію, а Степан Степанович, напевно, про життя.
Марія Іванівна знала цей стан чоловіка, коли він мовчить як нарошне.
– Стьопо, ти б щось сказав. Чи подякував.
– Кому? За що?
– А мені.
Степан Степанович, ніби прокинувшись, узяв лівицею дружину попід худеньку руку, притулився головою до її плеча.
– Дякую.
Олег уже вкотре побачив, що таке щирість, і подумав, що так ніхто й ніколи не зіграє, бо неможливо.
– Ну, ви як молодята, – не втримався він. – Аж заздрісно. Степан Степанович глянув на Олега насмішкувато.
– Давай вийдемо, бо курити схотілося, – сказав він, підводячись. – Я загалом уранці не палю, але щось таке сьогодні, ніби справді весна.
Вони вийшли. Був у Бобирів під яблунею стіл і лавки, сіли, Олег поклав пачку, припросив. Степан Степанович для чогось розім'яв сигарету.
– Кажуть, що оцей наш верблюд не гірший нині, як ув Америці.
– Та то тільки так кажуть. У Кременчуці роблять. Завод купили, кажуть.
Степан Степанович закурив.
– А нічого. Ліпше, ніж кізяк.
Олег засміявся.
– Ти знаєш, Олеже, я оце, як травень себе покаже, трохи дурію, сплю забагато… Оце ми після сніданку благосні, і все нам начебто всміхається, але все одно якась гадость на душі, щось таке, що й не зрозуміти… Як ото деякі ваші спектаклі. Ходив колись. Мій радгосп не знати скільки на цей театр грошей перераховував, то й що? Афіші, афіші, добре, що ти там десь нагорі тепер, еге ж? Хоч не соромно, що не гівно квартирант. Є з ким поговорити, коли що… Хоча… Тобі, мабуть, байдуже. І правильно. Нове життя, нові проблеми, нас, колишніх, уважай, вже нема.
Олег заперечив.
– Не буває колишніх. Усе це вигадки: колишні, теперішні. Людина – завжди людина.
– Воно так. Та не всі це розуміють.
Олегу подобалося спілкуватися зі Степаном Степановичем, він знав його минуле, безліч житейських історій оповідав літній, та що там – уже старий чоловік, і щоразу ці історії, навіть повторювані, не здавалися нецікавими чи банальними, бо були не вигадані.
Степан Степанович викинув сигарету і влучив у виямок, задля цього ним облаштований – така собі попільничка-окоп.
– Може, ви з Марією Іванівною нарешті у театр прийдете? Скільки разів запрошую, а ви все однікуєтесь. Побачите, чи вартий квартирант вашої хати.
Степан Степанович думав про щось своє, але почув.
– Може, й підемо. Коли запросиш?
– А хоч і сьогодні. У нас прем'єра. На контролі скажуть ряд і місце.
– Ну… А що ти там робитимеш? Що будете показувати? Я давно колись у Києві в театрі Івана Франка був. Завели тоді такий порядок: спершу нарада передових гречкосіїв, а на десерт – театр. Корнійчука ставили.
– «В степах України?»
– Вгадав. Актори які були! Хоч воно й історійка зачухана, зате люди – живі.
– У нас сьогодні Шекспір. «Король Лір».
– А про що воно? Щось давнє? Звичайно, геть я здурів на старість… Шекспір… Це, здається, про те, як діти старого батька зрадили?
– Еге ж. Дві старші дочки. Третя молодша – ні.
– І треба все оте нинішнім людям. Звикли і продавати одне одного, і зраджувати. Пошесть якась, помір.
– Як вам сказати… Класика безсмертна. І знаєте, там такі є слова, ніби про сьогоднішній наш бедлам. У сімнадцятому столітті написано, на самому початку, і про події, що сталися бозна-коли, чи й не до нашої ери, а людська природа – як на долоні. Ну от, приміром, як вам таке: «Спаскуджуються стосунки між дітьми й батьками, настає моровиця, дорожнеча, всезагальна ворожда. Державу розпирає розбрат, народ погрожує королю і знаті, виникає підозріливість, друзі йдуть у вигнання, армія розвалюється, у подружжях зрада…»
Степан Степанович, схиливши голову – сиву, з коротко підстриженим волоссям, без натяку на лисину – прослухав монолог уважно.
– Хто ж це там такий розумний?
– Взагалі-то Шекспір. А у п'єсі – негідник. Едмундом звуть.
– Не ти, випадком, його показуватимеш? Олег усміхнувся:
– А якби, то що? Вигнали б з дому?
– Та хоч свиню грай, аби лиш у хаті не смерділо.
– Ви скажете! Ні, Степане Степановичу, я його брата граю. Він – незаконний син, а я – законний. Там я за правду стою, кривду терплю, навіть юродивого вдаю. То прийдете?
– А ще хто там грає? Король хто?
– Лір, як завжди, народний артист, єдиний і неповторний Салунський.
Олег підвівся, набрижив чоло, ввібрав голову в плечі, перемінивсь на виду, ніби постарівши вмить років на двадцять, і задекламував:
– … Закуй лиш гріх у злато —
І поламався правосудця спис.
Немає винних на землі, нема —
Я вам кажу: скляні купивши очі,
Вдавай, як ті політики безчесні,
Що бачиш те, чого не можеш бачить.
Олег витримав театральну паузу, потім перемінився на виду, засміявся і знову сів на лаву.
– Оце вам король Лір. Михайло Кононович Салунський. Схоже? Ви ж, здається, його знали? Тобто, знаєте?
Степан Степанович не виявив жодних емоцій, хіба що очі ніби зблиснули проти сонця, що викотилося з-за даху будинку повним своїм кружалом.
– Та було, стрічалися. Давненько, правда, ще тоді, коли Степан Бобир у героях ходив, скрізь був запрошений. Добре співав Салунський після чарки. І ніколи не заводив отих пісень, що з ранку до вечора по радіо лящали. «Мой адрес – не дом и не улица…» Пам'ятаю, після якогось пленуму обласного, як заведено було, поляну накрили в гайочку, подалі від людських очей. Ну, й без артистів, співаків не обходилось. Питання на пленумі було так зване ідеологічне, про інтернаціоналізм ішлося, якісь прояви націоналізму засуджували. Де вони їх знаходили, оті прояви, мабуть, добряче шукали чи не під землею… Ну от, коли вже після причащання й доброї їжі на співи потягло, Салунський – він мене тоді на ім'я прозивав, і я йому «Мишко» казав – урізав «Б’ють пороги». Мабуть, начальство партійне раніше ніколи не чуло, та й Тараса Григоровича навряд чи читало як слід, бо спочатку сиділи з блаженними пиками, аж поки дійшло, що й до чого. Засовалися, фізії набурмосили, а Михайло захопився, не бачить, що з начальством коїться, і веде собі до кінця: «От де, люди, наша слава, слава України!» Голос мав такий, що вовки ховалися. Доспівав, переможно глянув довкола і знітивсь: начальство поодверталося, пахолки біля них, як мошва, в'ються, ніхто чарки Михайлові не підносить і не дякує. Змикитив він, що не туди заїхав, та вже пізно. Гадаєш, перелякався? Ані Боже мій. Крутнувсь на каблуках і як вріже «Широка страна моя родная…» З гулянки ми разом їхали, вже геть хороші, то він мені бувальщину розповів чи, може, побрехеньку про білоруського партизана, знану людину, письменника, до якого претензії були у начальства, мовляв, ігнорує керівну й так далі роль партії. Мали йому на зборах прочухана влаштувати. Він про те прознав і, як тільки судилище почалося, вийшов без запрошення на трибуну, врізав хвалебного вірша про партію і переможно пішов до зали на своє місце, щоправда, не втримався і кинув у президію: «Мене голими руками не візьмеш!» Реготав тоді Михайло і приказував: «Чим я не партизан!»
Олег не пам'ятав, аби Степан Степанович так енергійно і розлого виголошував монолог, здебільшого відбувався двома-трьома фразами. Вочевидь, спогад зачепив по-справжньому.
Степан Степанович і сам, мабуть, відчув неприродність свого багатослів'я, кашлянув і вже зовсім іншим, беземоційним тоном відкоментував власну словесну повінь.
– Розбалакався, як перед смертю. Старий геть став.
– Та тю на вас, – не втримався Олег. – Скажете таке, що й на ворота не вчепиш. Сто літ вам жити і не тужити.
– Щось мало даєш, мені вже до ста не так і далеко, – всміхнувся Степан Степанович.
– Тоді живіть уволю, скільки самі схочете.
Степан Степанович подивився на Олега, як на прибульця з космосу, та й сам квартирант відчув незручність.
– Давай, хлопче, не будемо Господа дратувати словесами. То не наша парафія – кому скільки судилося, то так і вийде, хоч круть, а хоч верть.
Аби якось вибратись з манівця на нормальну дорогу, Олег перегодом сказав:
– Жодного разу не чув, як Салунський співає. Хочете Михайла Кононовича побачити?
– Та чи він мене пам'ятає… Стільки літ минуло. І чого б ото я нав'язувався.
– Не те кажете. Після вистави за куліси заходьте, вас проведуть, а там видно буде, що і як. Згода?
Бобир підвівся з лави, дивився кудись – можливо у минуле, а може, нате, як розліталися ластівки.
– Попитай Марію Іванівну. Як вона не проти…
– Квитки у адміністраторки – у будь-якому разі. Моє прізвище назвете, вас проведуть до зали.
