Текст книги "Гробниці Атуану"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

– Що це? – запитала дівчина, і Гед відповів: – Море.

А потім Тенар побачила інше диво, яке, може, і не було таким величним, однак вражало не менше. Вони саме вийшли на дорогу і невдовзі дісталися до сільця, що тяглося вздовж шляху. Зрозумівши, що тут їх можуть помітити, Тенар занепокоєно обернулася до супутника. Обернулася – і не побачила його. Поруч із нею ступав інший чоловік – білошкірий, безбородий, але вбраний і взутий, як Гед. Незнайомець поглянув на дівчину, і вона зауважила, що в нього блакитні очі. Він підморгнув їй.

– Як гадаєш, зумію я їх обдурити? – поцікавився чоловік. – Як тобі твоя одежина?

Тенар оглянула себе. Тепер вона скидалася на селянку: руда плахта, мишаста камізелька, а на плечах – червона вовняна хустка.

– Овва! – отетеріла дівчина. – Але ж ти Гед, чи ні?

Вона назвала Геда на ім'я – і побачила його насправжки: пошрамоване смагляве обличчя, чорні очі. Ніби й Гед, і не Гед, бо обличчя біле, як сметана.

– Не називай мене істинним ім'ям прилюдно! Запам'ятай: ми – брат і сестра, йдемо з Тенакбаха... Чує моє серце: щойно побачу добру людину, як почну канючити щось на вечерю!

Гед узяв Тенар під руку, і вони ввійшли в село...

Подорожани покинули гостинних селян наступного ранку, чудово виспавшись і досхочу попоївши.

– І часто магам доводиться отак жебрати? – спитала Тенар, коли вони йшли повз пасовище, яким лінькувато вешталися кози.

– Чому це тебе цікавить?

– Та здається, що тобі не первина... Надто вже ти вправний!

– Ну, може, й так. Якщо ти вважаєш це жебрацтвом, то я все життя тільки те й робив, що жебрав. Ти ж знаєш, майна у чаклуна небагато, а в дорогу я взагалі не беру нічого, крім своєї патериці та одягу, який на мені. Одначе більшість людей радо гостять чаклунів! Та й у боргу ми рідко залишаємося.

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, взяти хоча б оту жінку в селі. Я вилікував її кіз.

– А що, вони хворіли?

– Вим'я набрякло. Я ж сам пас кіз, коли був хлопчиськом.

– Ти сказав їй про те, що зцілив їх?

– А ти б сказала?

Трохи помовчавши, Тенар відповіла:

– Я бачу, твоя магія годиться не лише для великих справ.

– Гостинність, – відказав Гед, – то дуже важлива річ. Може, й справді досить було просто подякувати. Але мені стало шкода кіз.

Опівдні вони дісталися до великого міста. Воно було збудоване з випаленої цегли й оточене зубчастим карґадським муром із чотирма сторожовими вежами та єдиною брамою, крізь яку чабани саме проганяли отару овець. За стіною височіли криті червоною черепицею дахи. Браму стерегло двоє вояків у шоломах, прикрашених червоним пір'ям. Тенар уже бачила такі шоломи раніше, коли посланці Богокороля раз на рік приводили до Гробниць жертовних рабів або приносили гроші й інші дари. Тенар поділилася з Гедом своїми спогадами, коли вони проходили повз стіну.

– Я теж їх бачив, ще в дитинстві, – відповів чаклун. – Вони припливали на Ґонт. Напали на моє село, хотіли зрівняти його з землею. Але ми їх прогнали! Потім було побоїще у гирлі Ара, на узбережжі моря. Тоді загинуло багато людей – сотні, можливо, тисячі... Але тепер, коли ми віднайшли Втрачену Руну, ворожнечі між Карґадом і Внутрішніми землями буде покладено край!

– Авжеж, було би глупством ворогувати далі, – погодилася Тенар. – Та й що робитиме Богокороль із такою силою рабів?

Гед замислився над її словами.

– Тобто, якщо королівство Карґад підкорить Архіпелаг?

Тенар ствердно кивнула.

– Не думаю, що таке й справді могло би статися!

– Але ж поглянь, яке могутнє королівство, яке велике місто, які міцні стіни, скільки тут людей! Чи вистояли би твої співвітчизники, якби на них напало все тутешнє воїнство?

– Це місто зовсім не велике, – розважливо заперечив Гед. – Утім, якби я тільки щойно покинув свої гори, то теж, либонь, сказав би, що воно велике. Але в усьому Земномор'ї стільки міст, що й не злічити! Порівняно з ними, це – дрібне містечко. Та й островів у Архіпелазі теж не бракує... Ти ще побачиш усе це, Тенар!

Дівчина промовчала, незворушно крокуючи далі.

– Мандрувати світом – це справжнє диво! Просто з моря перед тобою постають незвідані землі, а твій корабель поволі пливе назустріч угіддям і лісам, містам і гаваням, палацам і ринкам...

Тенар кивнула. Дівчина розуміла, що Гед хоче підбадьорити її, однак свою радість вона залишила високо в горах, у сутінковій річковій долині. Зараз Тенар відчувала лише дедалі дужчий жах. Усе, що її оточувало, лякало новизною. Досі вона не знала нічого, крім пустелі та Гробниць. І що з того? Тенар знала кожен поворот У вже не існуючому лабіринті, вміла танцювати перед зруйнованим вівтарем. Але вона нічогісінько не знала про людську душу.

– А ти мене там не покинеш? – несподівано запитала Тенар.

Вона не дивилася на Геда. Чаклун досі ховався під машкарою білошкірого карґадського селянина, а Тенар не хотіла бачити його таким. І тільки Гедів голос зовсім не змінився відтоді, як вона вперше почула його в Лабіринті.

Чоловік відповів не відразу.

– Тенар, я йду туди, куди мушу йти. Я там, де на мене чекають. І саме тому я ще ніде надовго не затримувався. Ти мене розумієш? Я роблю те, що маю робити. І звик до самотності, звик покладатися лише на власні сили. На Хавнорі я пробуду з тобою стільки, скільки ти захочеш. А якщо колись я знову тобі знадоблюся – просто поклич мене! І я прийду, Тенар. Постану навіть із могили! Але залишитися з тобою я не можу.

Дівчина нічого не відповіла йому.

– А втім, на Хавнорі ти чудово обходитимешся без мене! І будеш щаслива, – заспокоїв її Гед.

Тенар мовчки кивнула.

Скінчивши розмову, чаклун і дівчина рушили до моря.

ПОВЕРНЕННЯ

Гед сховав свій човен у кам'яному гроті під величезним стрімчаком, який тутешні мешканці назвали Хмарним мисом. В одній із хат подорожан почастували вечерею – миска тушкованої риби засмакувала їм, як ніколи. А з останнім проблиском дня Гед і Тенар спустилися до берега. Вузька ущелина, в якій було заховано човен, ліктів на тридцять вгризалася в камінь. Піщане дно гроту було вогким, бо майже збігалося з лінією припливу. Їхній сховок було видно з боку моря, тож Гед сказав, що багаття розкладати не варто, аби не привертати уваги нічних рибалок, які промишляли біля берега. Чаклун і дівчина сяк-так вмостилися на піску, що здавався настільки ж м'яким для пальців, крізь які вільно просочувався, наскільки був твердим для стомленого тіла. Тенар вслухалася в шум моря, яке то лащилося, то з ревом розбивалося вщент об скелястий берег. Його гучні зойки було чутно принаймні за милю звідси. Море ревло знову, і знову, і знову, і щоразу той рев відлунював по-новому. Воно не вгавало ні на хвилину. На берегах усіх суходолів світу море здіймало невгамовні хвилі, ані на мить не стихаючи, не знаючи спочинку. Пустелі, гори – вони були німими і не озивалися до неї. Натомість море вічно ридало ревучим, похмурим голосом, і Тенар не розуміла його мови. Морська стихія була їй чужою.

Вона прокинулася від важкого сну ще вдосвіта. На морі був відплив, а Гед, підтикавши плащ, босоніж ходив берегом і щось збирав серед порослого чорними водоростями каміння.

– Ось, – сказав він, повернувшись у грот, і простяг дівчині цілу жменю чогось мокрого та бридкого, схожого на фіолетові камінці з оранжевими губами.

– Що це?

– Мідії, їстівні морські скойки. А ось це – устриці, вони ще смачніші. Поглянь...

Кинджалом, який Тенар дала йому ще в горах, Гед розкрив черепашку і висмоктав з неї мідію – разом із морською водою.

– Ти навіть не зварив її? З'їв живцем?

Тенар намагалася не дивитися на Геда, який смаковито, хоч і трохи ніяковіючи, продовжував поглинати решту м'якунів.

Поласувавши скойками, Гед повернувся до човна, що лежав кормою вперед на узвишші з кількох прибитих морем колод. Напередодні увечері Тенар прискіпливо оглянула цю посудину, але нічого не второпала. Човен був набагато більшим, ніж вона собі досі уявляла, – його довжина майже втричі перевершувала її зріст. У ньому було повно дивних і страшнуватих на вигляд речей. Ніс човна, який попервах видався їй кормою, був прикрашений намальованими на кожному з бортів очима. Серед ночі, у тривожній напівдрімоті, Тенар не покидало відчуття, що човен дивиться на неї.

Гед хвильку понишпорив усередині човна і повернувся, тримаючи у руках якийсь пакунок. То був чималий кусень хліба, дбайливо загорнутий у чисту полотнину. Гед подав окраєць дівчині.

– Я не хочу їсти...

Він зазирнув у її сумне обличчя, тоді сховав хліб і сів біля виходу з грота.

– Через дві години почнеться приплив, – сказав він. – Тоді зможемо рушати. Ти не спала цілу ніч, чого би тобі не подрімати?

– Я не хочу спати.

Гед промовчав. Він сів, схрестивши ноги, і Тенар було добре видно його постать, обрамлену чорною аркою входу, за якою сяяло смарагдове море. Дівчина спостерігала за чаклуном із глибини печери, а він сидів незворушний, як самі скелі, випромінюючи тишу, що розходилася від нього, наче кола від кинутого у воду каменя. І ця тиша була не просто мовчанням, ні, вона була, так би мовити, цілком самодостатньою річчю – як, скажімо, безмовність пустелі...

Отак вони просиділи доволі довго, а тоді Тенар підвелася і підійшла до Геда. Чаклун не ворушився. Дівчина поглянула на його обличчя. Воно було, наче відлите з темної міді: напружені риси, міцно стулені вуста, опущені долі очі. Гед видався їй далеким, як саме море. Де зараз витав його дух? Якими примарними стежками блукав? Вона ніколи не зможе потрапити туди... Гед змусив Тенар піти з ним. Назвав її на ім'я – і причарував, як отого пустельного кролика, що з'явився з пітьми на його поклик. І тепер каблучка Ерет-Акбе була в його руках, Гробниці лежали в руїнах, а їхня жриця зганьблена навіки. Тенар більше не потрібна чаклунові, тож зараз він утікає туди, куди їй і потикатися зась. Увесь цей час Гед обманював Тенар і, зрештою, покине її напризволяще...

Одним швидким рухом дівчина спритно вихопила у Геда з-за пояса залізний кинджал, який сама ж йому і дала. Маг ворухнувся, але за мить знову застиг непорушно, наче статуя, загорнута у плащ.

Вигострене з одного боку лезо кинджала мало чотири вершки [11]11
  Вершок – давня міра довжини, що дорівнює 4,4 см.


[Закрыть]завдовжки. Крихітний запоясник був зменшеною копією жертовного ножа – жриця Гробниць носила його за поясом, плетеним із кінського волосу, разом із в'язкою ключів та різними брязкальцями, про призначення яких іноді навіть не мала гадки. Досі Тенар іще не мала нагоди пустити кинджал у хід, хіба що якось, напередодні молодика танцюючи перед Троном, вона підкидала ніж угору і ловила його однією рукою. Їй подобався цей нестримний танок. Дівчина танцювала без музичного супроводу і тупіт її босих ніг відлунював під стелею Тронної Зали. Тенар не раз до крові різала собі пальці, намагаючись опанувати кинджал, і зрештою навчилася безпомильно ловити руків'я ножа. Куце лезо було досить гострим, аби до кістки розкраяти палець чи перерізати сонну артерію. Вона б і далі служила своїм володарям, байдуже, що вони зрадили та прокляли її. Безіменні піднімуть її руку і скерують в останньому діянні пітьми. Вони приймуть цю жертву...

Сховавши руку з кинджалом за спину, Тенар обернулася до Геда. Аж раптом він поволі підвів голову і втупився в неї. То був зболений погляд людини, яка пройшла довгий шлях і бачила не одне страхіття. Він не зводив з дівчини очей, і що чіткіше розбирав її риси, то більше прояснявся на виду.

– Тенар, – озвався він нарешті, ніби вітаючись, а тоді торкнувся срібної каблучки на її зап'ястку. Здавалося, він заспокоює себе, переконуючись, що перед ним – не мана. Гед не звернув уваги на ніж у руці дівчини. Погляд його ковзнув поверх хвиль, що билися об скелі, і за якусь мить він через силу промовив:

– Час... Час вирушати в дорогу!

Він заговорив, і її лють вщухла. Дівчина зніяковіла.

– Безіменні – це твоє минуле, Тенар. Тепер ти вільна людина, – сказав Гед і з несподіваною спритністю схопився на ноги. Випроставшись, він підперезав свій плащ. – Допоможи-но мені зіпхати човен на воду. Ось так. Нумо, ще раз... Досить! А тепер будь готова сісти на борт, щойно я скажу. Еге! Та тут доволі норовиста місцина... Ну ж бо! Стрибай!

Гед ускочив у човен слідом за Тенар і встиг упіймати її за руку, коли дівчина мало не впала, втративши рівновагу. Він посадив її на лаву, а сам, широко розставивши ноги, взявся за весло і повів човен на плесо відпливу, поміж каменями, що випиналися з води, повз укрите клаптями піни узбережжя – ген-ген, у безкрає море.

Коли берег залишився далеко позаду, Гед поклав весло і встановив щоглу. Тепер серед неозорих вод океану човен здавався дівчині зовсім крихітним.

Гед напнув ретельно залатане червоне вітрило. Впадало в око, що човен не раз бував у бувальцях, але скрізь панував бездоганний порядок і все аж сяяло чистотою.

– Все, – сказав Гед, – тепер нам нікого боятися. Ми вільні. Нас уже ніщо не переслідує, відчуваєш, Тенар?

І вона відчула цей подих свободи! Дівчина вирвалася із лабет мороку, які міцно тримали її протягом усього життя. Однак радості, як тоді, в горах, Тенар не відчувала. Дівчина зронила голову на руки і заплакала. Вона тужила за літами, змарнованими у полоні темряви. Ридала від болю, якого завдавало їй нелегке усвідомлення власного вибору. Адже свобода – це важка ноша, складне випробування для людського духу. Це не дарунок, а вибір, який майже ніколи не буває простим і очевидним. І хоча дорога біжить угору до світла, однак не кожній людині судилося її подолати.

Гед дав їй виплакатися, не обмовившись і словом. Мовчав він і тоді, коли сльози Тенар висохли, а вона затихла, не зводячи погляду з далекої синюватої смужки Атуанського берега за кормою. Гед залишався твердим і зосередженим, упевнено даючи раду вітрилу та стернуючи вперед, назустріч спіненим хвилям.

Пополудні він показав рукою на обрій, праворуч від сонця:

– Це Кареґо-Ат...

Вдалині Тенар побачила непевні, схожі на хмари, обриси пагорбів острова Богокороля. Атуан уже давно залишився позаду. Дівчина знову відчула, як нестерпна туга стиснула серце. Сонце золотим молотом било їй просто в очі.

Вони повечеряли сухарями і сухою в'яленою рибою, запивши страву водою з барильця, яке Гед наповнив перед відплиттям. Риба видалася Тенар огидною. Невдовзі море огорнула холодна зимова ніч. Далеко на півночі час від часу мерехтіли крихітні вогні селищ, розкиданих на узбережжі Кареґо-Ату. Зрештою, вони щезли в імлі, що здіймалася над морем, і мандрівці залишилися віч-на-віч із чорним небом та морською безоднею. Тенар умостилася на кормі. Гед ліг навпроти, поклавши під голову барильце з водою. Човен уперто плив уперед, за бортом тихо хлюпотіли сумирні хвилі, вітрило напиналося від легенького подиху південного бризу. Тут, далеко від скелястих берегів, море також здавалося сумовитим і мовчазним.

– Якщо вітер дме з півдня, – запитала Тенар пошепки, вслухаючись у шемрання моря, – то чому човен не пливе на північ?

– Бо нам туди не треба. Я наповнив вітрило чар-вітром, який жене нас на захід. Завтра вдосвіта ми покинемо карґадські води. Ось тоді я й дозволю човну плисти під звичайним вітром.

– Він може плисти сам по собі?

– Може, – серйозно відповів Гед, – тільки треба показати йому напрям. Але це не надто складно! Мій "Світозор" – мудрий човен. На нього можна покластися. Він бував і у Відкритому морі, і навіть у Східних широтах. Був і на Селідорі, де загинув Ерет-Акбе, а це найзахідніший острів у відомому людям світі.

Дівчина лежала у човні, який чарами несло понад морською безоднею, і дивилася у небесну темряву. На Атуані вона звикла до мороку, але ця пітьма була набагато більшою – їй належало всеньке небо. Вона не мала меж і простяглася далі, ніж зірки. Ця темрява не корилася жодним силам землі. Вона існувала задовго до світла й існуватиме після нього. Ця пітьма була древнішою від самого життя – і не здригнеться навіть тоді, коли загине Всесвіт.

Тенар озвалася до чаклуна:

– Той острівець, де тобі подарували оберіг, десь неподалік?

– Так, – відповів Гед із темряви. – У цьому морі. Мабуть, на південь звідси... Та навряд чи я зміг би знайти його знову...

– Я знаю, ким була та стара, що дала тобі уламок каблучки...

– Ти знаєш?

– Мені розповідали цю історію – Єдина Жриця мусить її знати. Тар розказувала мені про це двічі: востаннє – напередодні своєї смерті... Словом, колись існувала могутня династія Хупунів, які боролися проти Верховних Жерців Авабата. Ту династію заснував король Тореґ, а серед скарбів, які він залишив нащадкам, була й половина каблучки, отриманої від Ерет-Акбе.

– Про це йдеться у "Подвигах Ерет-Акбе". Там сказано: "Коли каблучка тріснула навпіл, одна половинка залишилася в руці Верховного жерця Інтатіна, а другу забрав Ерет-Акбе. І дарував Верховний жрець свою здобич Безіменним, Одвічним Силам Землі, і поглинув її морок Гробниць Атуану. А Ерет-Акбе віддав уламок каблучки діві Тіарат, дочці мудрого короля, і сказав їй: "Нехай ці могутні руни стануть твоїм посагом і залишаються тут, на цій землі, допоки каблучка знову не стане цілою". А потім маг подався на захід, у пащу дракона...

– Тож відтоді оберіг, мабуть, переходив від однієї принцеси до іншої. Каблучка не загубилася, як ви гадали. Спершу Верховні жерці стали Жерцями-Королями, а згодом заснували Карґадське королівство та проголосили себе Богокоролями. А от династія Тореґа занепадала: врешті-решт, з його роду залишилося тільки двоє – маленькі діти, хлопчик і дівчинка. Богокоролем в Авабаті був тоді батько теперішнього короля. Саме він наказав викрасти дітей із палацу Хупунів. Кажуть, існувало пророцтво про те, що хтось із нащадків Тореґа Хупунського знищить Карґадське королівство, тож король злякався не на жарт. Його люди викрали дітей і висадили на безлюдному острові посеред моря, не залишивши їм нічого, крім одягу, що був на них, і торбини харчів. Богокороль не наважився убити дітей: у їхніх жилах текла королівська кров, а навіть боги не можуть пролити її безкарно. Спадкоємців Тореґа Хупунського звали Антіль та Енсар, і саме Антіль подарувала тобі уламок каблучки.

– Ось тепер історія має завершений вигляд, – озвався Гед після тривалого мовчання. – Навіть уламки каблучки Ерет-Акбе возз'єдналися... Але це жорстока історія, Тенар. Маленькі діти, безлюдний острів, старий зі старою, яких я бачив... Вони заледве пам'ятали людську мову!

– Я б хотіла попросити тебе про дещо.

– Проси.

– Я не хочу плисти до Внутрішніх земель, на Хавнор. Не зможу я прижитися у тих велетенських містах, сама серед чужинців. Тепер я ніде не зможу стати своєю. Я зрадила свій народ, і карою за це буде самотність. Покинь мене на якомусь острові, як покинули колись королівських дітей. На безлюдному острові, де взагалі нікого немає. Залиш мене і відвези каблучку у Хавнор. Я не причетна ні до неї, ні до твого народу. Дозволь мені залишитися самій!

Темрява перед очима Тенар поволі розсіювалася, натомість дедалі дужче жевріло світло, схоже на крихітну місячну повню. То Гед засвітив своє чарівне полум'я. Білий вогник бринів на кінчику патериці, а чаклун сидів на дні човна, повернувшись до Тенар. Сяйво вихопило із пітьми низ вітрила, планшири [12]12
  Планшир – захисний обвід із дерев'яних брусів або сталевих полиць на борту човна.


[Закрыть]та Гедове обличчя, вкривши їх срібним серпанком. Маг поглянув дівчині у вічі.

– Що лихого ти накоїла, Тенар?

– Я наказала замкнути трьох людей у темниці під Троном. І там вони померли від голоду і спраги. Їх поховали у Підмогиллі. Могильні брили впали якраз на їхні могили... – дівчина затнулася.

– Згадала ще когось?

– Манана.

– У його смерті винен я, а не ти...

– Ні. Манан загинув, бо любив мене і був вірним слугою. Він же думав, що захищає мене... Коли я була малою, Манан завжди втішав мене... коли я ревла... – Тенар душили сльози. Однак вона стримувала плач, розпачливо бгаючи в руках чорні поли свого плаща. – А я ніколи не була доброю до нього... Ні, не попливу я на Хавнор. Не зможу... Знайди якийсь острів, куди ніхто навіть не навідується, залиш мене там і пливи далі. Зло не може залишитися безкарним. Я – не вільна.

Між ними мерехтів серпанок м'якого світла.

– Тенар, послухай мене уважно. Ти була чашею зла, якого тепер немає. Воно поховане у власній могилі. Але твоє покликання ніколи не зводилося до служіння злу і темряві. Ти народилася, щоби нести світло, дарувати його так, як дарує своє сяйво запалений ліхтар. Наразі я бачу перед собою незапалений ліхтар. Але хіба це означає, що я маю залишити його на пустельному острові, немов якийсь непотріб? Я відвезу тебе на Хавнор і скажу принцам Земномор'я: "Дивіться! В осідку Тьми я знайшов цю світлу дівочу душу. Прадавнє зло не змогло її здолати. Вона врятувала мене з могили і з'єднала воєдино уламки каблучки Ерет-Акбе, тож відтепер там, де раніше вирували чвари, запанують мир і злагода!"

– Я не хочу! – закричала Тенар. – Не зможу! Це неправда!

– А вже потім, – Гед провадив далі, стишивши голос, – я заберу тебе від принців і вельмож, бо серед них тобі й справді буде нудно. Ти надто молода і надто мудра. Я відвезу тебе на свою батьківщину, на острів Ґонт, до мого наставника Оґіона. Хоча він уже старий, проте має світлий розум і смиренне серце. Люди прозвали його Мовчуном. Оґіон живе у хатині серед височенних стрімчаків Ре-Альбі. Тримає кілька кіз і доглядає невеличкий сад. Щороку восени він сам-один подається в мандри навколо острова – блукає лісами, горами, долинами рік. Колись я жив у нього, ще коли був молодшим за тебе. Але, зрештою, мені забракло глузду залишитися там. Я пішов звідти, полюючи на зло, і таки вистежив його, авжеж... А ти прийдеш туди, щоби знайти притулок від зла, жадаючи свободи і спокою, щоби, зрештою, відшукати власний шлях у житті. І там твій ліхтар світитиме, не потривожений вітрами. Хіба ти не хочеш нарешті стати собою?

Між їхніми обличчями снували сірі клапті туману. Човен легенько погойдувався на хвилях. Навколо все ще стояла ніч.

– Гаразд, – погодилася Тенар, глибоко зітхнувши. І після тривалої паузи додала: – Швидше б уже дістатися туди...

– Все буде добре, крихітко!

– А ти хоча зрідка туди припливатимеш?

– Припливатиму, коли зможу.

Сяйво між ними згасло. Їх щільно оточила ніч...

* * *

Не раз сходило та заходило зимове сонце, не раз ясну погоду псували крижані вітри, доки "Світозор" дістався до Найдальшого моря. Спритно оминаючи торгові кораблі, Гед і Тенар перетнули жваві морські шляхи, минули Евалнорські протоки і, зрештою, прибули у Хавнорський порт.

Перед очима подорожан височіли білосніжні вежі славетного міста. На червоних дахах лежав сніг, а на щоглах сотень кораблів крижаним сяйвом виблискувала паморозь. Звістка про Гедове повернення неслася попереду їхнього човна, бо хто ж тут не знав червоного латаного-перелатаного вітрила "Світозора"? На засніженому березі зібрався велелюдний натовп, а в прозорому зимовому повітрі над головами хавнорців майоріли стяги.

Тенар у своїй чорній мантії непорушно сиділа на кормі човна. Час від часу вона позирала то на каблучку, що прикрашала її зап'ясток, то на строкату юрму, то на палаци, увінчані високими вежами. Та ось Тенар підняла свою руку вгору, і срібний браслет Ерет-Акбе заіскрився у сонячному промінні. З берега долинули радісні вигуки, які потонули у гомоні хвиль. Гед спрямував човен до причалу, і кільканадцять дужих рук ухопили линву, яку він кинув на пірс. Чаклун вистрибнув із човна і подав руку Тенар.

– Ходімо! – посміхаючись, мовив Гед, і Тенар, тримаючи його за руку, повагом рушила білими вулицями Хавнору. У цю мить вона була дуже схожою на дитину, котра повертається додому.