Текст книги "Гробниці Атуану"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

ВЕЛИКИЙ СКАРБ

Ще ніколи щоденні обряди й обов'язки не були для Архи такими довгими та незначущими. Тепер жіноцтво, серед якого вона жила, здавалося їй жалюгідним і нудним: метушливі дівчатка; послушниці з блідими обличчями та хитрими очима; незворушні, пихаті жриці, що приховували свої заздрощі та злобу, дріб'язкові амбіції та невдоволені пристрасті.

Утім, її, служницю могутніх сил і жрицю похмурої Темряви, не обходила вся ця повсякденна марнота. Арха не переймалася гнітючим убозтвом тутешнього життя, чи не єдиною втіхою в якому був більший, ніж зазвичай, шмат масної баранини в сочевичній затірці. Єдиній Жриці, звісно, не загрожувала перспектива такого існування. У її володіннях панувала велична і безмовна ніч.

І там, серед непроглядної темряви, скніє в'язень – смаглявий чоловік, майстер темних чар, прикутий до камінної стіни. Либонь, зараз він думає лише про те, коли повернеться жриця і що принесе йому її повернення: хліб, воду і життя чи жертовний ніж і смерть?

Арха розповіла про бранця тільки Косіль – товстуха однаково нікому не розкаже! Чужинець уже третю добу нидів у Карбованій Залі, а Косіль навіть не згадувала про нього. Мабуть, вона вважала, що чаклун уже сконав і Манан відтягнув його тіло до Зали Кісток. Це було досить дивно, адже Косіль завжди пхала носа в такі справи. Однак Арха заспокоювала себе тим, що цього разу мовчання жриці е цілком природним: Косіль любила таємничість і не терпіла запитань. До того ж, Арха наказала їй не втручатися, тож товстуха, мабуть, просто підкорилася її волі.

І все ж, якщо Косіль вважає бранця мертвим, то Арха не може просити для нього їжу. Тому їй довелося трохи попостити, гамуючи голод кількома яблуками та сушеною цибулею, які Арха поцупила в коморі Великого Дому. Дівчина наказала приносити їй сніданок та вечерю у Малий Дім, вдаючи, що хоче усамітнитися. Проте щоночі вона відносила харчі до Карбованої Зали – геть усе, крім юшки. До голоду їй було не звикати – Арха могла протягом кількох днів обходитися без їжі, навіть не помічаючи цього. Чоловік водномить уминав її крихітну пайку хліба, сиру та бобів. Звісно, він міг з'їсти й уп'ятеро більше, однак щоразу ґречно дякував дівчині, немов був її гостем, а вона – гостинною господинею, як на тих придворних бенкетах у палаці Богокороля, де столи вгиналися від смаженого м'яса, пухких паляниць і вина у кришталевих карафах.

Поза тим, її дуже забавляли нічні бесіди з чужинцем.

– Розкажи мені про Внутрішні землі, – наказала Арха, вмощуючись на стільчику зі слонової кістки, який вона приносила з собою, щоби не сидіти на голій долівці нарівні з в'язнем.

– Ну, там багато цікавого... – почав чаклун. – Кажуть, що до складу Архіпелагу належить понад півтораста островів, але ж їх оточують Широти, які ще взагалі майже не досліджені. Ніхто не знає, де пролягає межа людського світу. А от найславетнішим краєм є, мабуть, Хавнор, великий суходіл у центрі Архіпелагу. Посеред цього острова, навколо гавані, заповненої кораблями, розкинулося місто Хавнор. Над палацами тамтешніх вельмож і купців височіють вежі з білого мармуру. Дахи будинків вкриті червоною черепицею, а мости через канали вимощені червоною, блакитною та зеленою мозаїкою. Над вежами майорять барвисті знамена, а найвища з них увінчана мечем Ерет-Акбе, який, наче шпиль, спинається у небо. Коли у Хавнорі світає, лезо меча першим спалахує у променях сонця, а коли сутеніє, то меч іще довго яріє золотавим сяйвом.

– А хто такий Ерет-Акбе? – хитро запитала Арха.

Чарівник перевів на неї погляд і посміхнувся.

– Отже, ви тут і справді нічого не чули про Хавнор... А що ти взагалі знаєш про Ерет-Акбе?

– Лише те, що він втратив свою чарівну патерицю, оберіг і магічну силу так само, як і ти, – відказала Арха. – Він утік від Верховного Жерця і десь на заході загинув у кігтях дракона. Та якби він навідався до Гробниць, то дракони залишились би голодними.

– Схоже, що так, – усміхнувся в'язень.

Арсі раптом перехотілося говорити про Ерет-Акбе, їй здалося, що чаклун намагається кепкувати з неї.

– Кажуть, він був Повелителем драконів. Ти хвалився, що нібито теж умієш з ними обходитися... Розкажи мені про це!

Арха, як і раніше, не приховувала іронії, проте чаклун на всі її запитання відповідав щиро, без тіні лукавства.

– Повелитель драконів, – пояснив він, – це не приборкувач, а той, хто вміє розмовляти з цими дивними створіннями. По суті, дракони не мають повелителів. Вони, звісно, можуть побесідувати з людиною, а можуть і просто з'їсти її. Тож Повелителем драконів є той, хто може сподіватися на перший варіант і не боїться другого.

– Хіба дракони вміють розмовляти?!

– Ого, ще й як! Вони балакають Прамовою – ми знаємо її доволі кепсько, застосовуючи свої убогі знання у царині магії. Проте ніхто з людей не знає навіть десятої частини Прамови. Щоби вивчити її повністю, наше життя надто коротке. А дракони живуть тисячу літ... Словом, із ними є про що поговорити!

– А на Атуан і дракони трапляються?

– Ні, тут їх немає, і на Кареґо-Ат теж – перевелися кілька століть тому. Втім, кажуть, що й у вас на півночі, серед гір острова Ґур-ат-Ґур, ще трапляються чималенькі дракони. А у Внутрішніх землях вони тримаються біля окраїн, там, де починаються Західні широти. Дракони гніздяться на безлюдних островах, куди рідко хто навідується. Зголоднівши, вони спустошують східні землі, але це буває нечасто. Колись я бачив острів, де відбуваються їхні спільні танці. Дракони, махаючи велетенськими крильми, кружляючи, злітають у небо, немов підхоплене осіннім вітром пожовкле листя...

Здавалося, ніби в цю мить чаклун бачив те, про що розповідав. Незважаючи на похмурі стіни Карбованої Зали, на темряву і холод, перед його очима оживав далекий краєвид – залита сонячним промінням безмежна морська далечінь, над якою ширяли, підхоплені вітрами, золоті дракони.

– Брешеш! – люто вереснула дівчина. – Ти все це вигадав!

Чоловік здивовано поглянув на неї.

– Навіщо мені брехати, Архо?

– Щоби я почувалася полохливою дурепою! А ти – мудрим Повелителем драконів, могутнім чаклуном, хоробрим мандрівником і таке інше... Ти бачив вежі Хавнору і танці драконів, ти знаєш усе про все. А я животію в неуцтві, ніде не бувала. Але твої знання нічого не варті! Ти – лише нікчемний злодій, якого спіймали на гарячому! І байдуже, що у світі є океани, білі вежі, дракони і всі оті дива, про які ти торочиш, – однаково тобі судилося сконати у підземеллі! Усе, що я знаю, – це тиша і морок Гробниць. І це все, що існує насправді. Тільки тиша і темрява, більше нічого! Інших істин не існує!

Чоловік схилив голову. Його довгі, темні, як мідь, руки спокійно лежали на колінах. Арха побачила шрам на його обличчі. Він далі, ніж вона, заходив у пітьму, він краще від неї знав, що таке смерть – навіть смерть... У її серці знову закипіла ненависть до чужинця. Чому він сидить отут – такий беззахисний і водночас такий сильний? Чому Арха ніяк не може зламати його дух?

– Знаєш, чому я залишила тебе живим? – несподівано запитала жриця. – Я хочу, щоби ти навчив мене своїх чаклунських штучок. Житимеш доти, доки матимеш що показати. Але якщо нічим не здивуєш і всі оті чутки про дивовижне мистецтво магії виявляться брехливими, то я накажу тебе стратити. Зрозумів?

– Так.

– От і чудово. Тоді починай.

Чаклун обхопив руками голову і перемінив позу. Залізний обруч заважав йому сісти зручніше, тому він ліг. Зрештою, підвівши обличчя, він дуже серйозно заговорив:

– Послухай, Архо, я – справді маг і володію чарівною силою. Правда й те, що у яскині Одвічних Сил моя магія дуже слабка і не може стати мені в пригоді. Зараз я можу створити для тебе хіба що декілька ілюзій. Такими "дивами" я розважався ще змалечку, тому навіть тут зумію їх тобі показати. Однак вони можуть тебе злякати, а якщо від страху ти розлютишся, то захочеш мене вбити. Якщо ж моє мистецтво розчарує тебе, то ти вважатимеш мене брехуном. Так чи інакше, я ризикую головою. Хоча зараз єдине моє бажання – залишитися живим.

Арха засміялася і сказала:

– Ну-ну, не бійся! Поки що я не збираюся тебе вбивати. Я чудово знаю, що твої чари – це мана, і нічого не боюся! До речі, я б і справжньої магії не боялася... Так що показуй свої ілюзії!

Тепер уже чаклун розсміявся так само, як і Арха хвилину тому Вони бавилися його життям, наче м'ячиком.

– Що ти хочеш побачити?

– А що ти можеш показати?

– Що завгодно...

– Ну ти й хвалько!

– Ні! – різко відповів маг. Слова Архи допекли йому до живого. – Я не хвалько. Принаймні не вважаю себе таким.

– То покажи мені щось таке, чого тобі не шкода показати!

Опустивши голову, в'язень якийсь час дивився на свої руки. Нічого не сталося. Висока свічка всередині ліхтаря горіла тьмяно, але рівно. На стінах завмерли похмурі зображення крилатих людей з підмальованими червоною фарбою очима. Ніщо не порушувало тиші. Арха розчаровано і трохи засмучено зітхнула. Маг не мав сили: базікав про великі речі, але, по суті, був нікчемою. Тільки й того, що до брехні скорий, бо навіть злодій з нього кепський.

– Ну, – нарешті сказала вона і підвелася, підбираючи довгі поли. У цю мить її важка вовняна мантія якось дивно зашелестіла. Арха поглянула на себе – і вражено підскочила! Замість звичного грубого вбрання на ній були м'які, яскраво-блакитні, як присмеркове небо, шовкові шати, що пишно спадали додолу. Сукня була гаптована срібними нитками, оздоблена крихітними перлами та кришталем, що виблискували при світлі ліхтаря, ніби вранішня роса.

Арха приголомшено витріщилася на чаклуна.

– Ну, як тобі? Подобається? – запитав він.

– Звідки все це?...

– Ця сукня схожа на вбрання однієї принцеси, яку я колись бачив під час свята Сонцестояння на острові Хавнор, – сказав в'язень, задоволено поглядаючи на жрицю. – Ти ж просила показати щось дивовижне. Ось я й показую тобі тебе саму.

– Зроби... зроби так, щоби це зникло!

– Ти віддала мені свій плащ, – сказав він докірливо. – Я мушу якось тобі віддячити. Але це ж тільки ілюзія! Ось, поглянь...

Він не промовив ані слова, не поворухнувся, але розкішна сукня вмить зникла. На Арсі знову була її чорна вовняна сутана.

– Звідки мені знати, – нарешті запитала вона, – що ти справді той, за кого себе видаєш?

– Але я не знаю, за кого ти мене маєш, – відказав чарівник.

Арха знову замислилася.

– Ти міг би напустити ману, щоби я побачила тебе у подобі... – вона затнулася, бо маг підняв руку і жестом показав угору. Арха подумала, що він знову чаклує, і притьмом відсахнулася до дверей. Однак, стежачи за рукою мага, вона уздріла вічко потайної прозурки у склепінні Карбованої Зали. Світло звідти не просочувалося і, звісно, крізь цей отвір годі було щось побачити чи почути. Проте маг показував туди і його питальний погляд вимагав відповіді.

На якийсь час запала цілковита тиша.

– Твоя магія – то лише забавка для дітлахів, – сказала Арха, чітко вимовляючи кожне слово. – Дурне штукарство. Я такого вже надивилася. Тепер тебе поглинуть Безіменні. Я більше не прийду.

Вона схопила ліхтар і, грюкнувши дверима, вийшла із Зали. Тоді стала під стіною і перелякано завмерла. Що їй тепер робити?

Що саме бачила Косіль? Чи чула товстуха їхню розмову з магом? Арха вже не могла пригадати. Їй завжди здавалося, що вона говорить в'язневі не те, що потрібно сказати. Він постійно збивав її з пантелику байками про драконів, про вежі Хавнору, про те, як дав ім'я Безіменному. Мабуть, бранець таким чином сподівався довше прожити. Але він і словом не обмовився про справді суттєві речі. Та й вона навіть не спитала його про оберіг, який і досі ховала на грудях. Отже, по суті, Косіль не могла почути нічого зайвого.

А чи варто їй взагалі боятися Косіль? І якої напасті можна від неї чекати? Втім, відповідь на ці питання Арха знала наперед. Адже немає нічого простішого, ніж убити ув'язненого в клітці сокола. Прикутий до кам'яного муру, маг був цілком безпорадним. Тож Косіль будь-коли може наказати своєму стражникові Дюбі задушити чаклуна. Якщо ж вони не знатимуть, як дістатися до темниці, то жриця Богокороля може запросто насипати через потайне вічко у стелі Карбованої Зали отруйного порошку. Адже Косіль має вдосталь всілякого смертоносного зілля: є отрути і для їжі, і для води, а є й такі, що отруюють повітря, яким дихає нещасна жертва. Словом, Уже вдосвіта чаклун був би мертвим, і все було би позаду. Тоді вже ніяке світло не тривожило би спокій Гробниць.

Вузькими кам'яними проходами Арха покинула Підмогилля. У темряві біля входу дівчину терпляче дожидався Манан. Слуга вважав її ставлення до в'язня легковажним, тож Арха заборонила старому постійно ходити за нею слідом. Зрештою, вони домовилися, що Манан чекатиме біля входу, і зараз Арха зраділа, що стражник виявився поруч. Принаймні, йому можна довіряти.

– Манане, зараз ти підеш до Карбованої Зали і скажеш бранцеві, що забираєш його, щоби поховати живцем під Гробницями.

Маленькі очі Манана спалахнули.

– Тільки скажи це голосно! А потім зніми з нього ланцюг і відведи.

Арха затнулася, бо ще не вирішила, де сховати бранця.

– До Могильних брил? – поспішив вимовити Манан.

– Ні, телепню! Я ж звеліла тобі тільки сказати це! Зачекай...

Де ж сховати чарівника від Косіль і її нишпорок? Ніде, хіба у найсвятіших і найпотаємніших закутках підземелля, у самому серці яскині Безіменних, куди не наважиться увійти Косіль. Та чи існує взагалі таке місце, яке могло би вселити страх у душу товстухи? Можливо, жриця і справді побоюється Володінь Пітьми. Але вона здатна приборкати свої страхи, аби лише домогтися поставленої мети. Важко сказати, наскільки добре Косіль вивчила Лабіринт. Арха підозрювала, що вона знає набагато більше, ніж удає. Адже й Тар, і Арха Колишня розповідали Косіль усе, що знали, та й сама жриця не раз потай навідувалася у підземелля. І все ж було в Лабіринті місце, недосяжне для Косіль, таємницю якого стерегли, наче зіницю ока.

– Я піду попереду, а ти потягнеш в'язня за мною. Вогню не запалюватимемо. А потім повернешся сюди, викопаєш у Підмогиллі яму, зробиш порожню домовину і засиплеш її землею, але так, щоб у разі потреби могилу можна було знайти. Копай глибоко, зрозумів?

– Ні, – роздратовано промовив Манан. – Крихітко, це небезпечні хитрощі. Не можна так ризикувати! Ти ж знаєш: чоловікам заборонено заходити у Підмогилля, за це чекає кара...

– Держи язик за зубами, старий дурню! Ти смієш повчати мене? Я виконую волю Безіменних. Марш за мною!

– Пробач, маленька повелителько, пробач...

Вони повернулися до Карбованої Зали. Арха чекала біля дверей у тунелі, а Манан увійшов до темниці і зняв кайдани з гака у стіні. Вона почула глибокий голос чаклуна: "Куди ти мене ведеш, Манане?" – і хрипке бурчання слуги: "Тебе живцем поховають під Могильними брилами. Така воля Єдиної Жриці. Вставай!.." – Арха почула бряжчання важкого ланцюга.

В'язень вийшов із темниці. Манан зв'язав його руки за спиною своїм шкіряним ременем і йшов назирці, тримаючи бранця, немов пса, на короткому залізному ретязі. Чаклун поглянув на Арху. Проте вона погасила свічку і мовчки рушила в пітьму. Дівчина йшла неквапним, але твердим кроком, як завжди ходила у Лабіринті. Вона ні на мить не відривала рук від стіни – її пальці легенько ковзали по шорсткій поверхні. Скуті залізним ретязем, Манан і маг незграбно сунули за нею, раз у раз спотикаючись і зупиняючись. Вони йшли у темряві, бо Арха не хотіла, щоби чоловіки запам'ятали дорогу.

Повернути ліворуч, далі пропустити два повороти, тоді – праворуч, до Перехрестя, а там пропустити поворот праворуч. Потім довгий звивистий шлях – вузькі, немовби людська ступня, сходи вниз. Арха ще ніколи не заходила далі цих східців.

Повітря тут було застояне, затхле і відгонило якимось різким духом. У голові Архи лунав голос Тар: сходами вниз, потім одразу ж ліворуч (позаду спіткнувся бранець, і Манан утримав його на ногах, щосили шарпнувши ретязь), знову ліворуч, далі ще три повороти ліворуч, потім – перший поворот праворуч, і нарешті – тільки праворуч. Тунелі звивалися та петляли, тут не було прямих доріг!

– Далі потрібно обійти Безодню, – у пітьмі її пам'яті знову забринів голос Тар, – але прохід там дуже вузький...

Тунель снувався прямо, даруючи оманливе почуття безпеки. Арха уповільнила хід, нагнулася й одною рукою заходилася вивчати землю під ногами. Отак обмацуючи долівку, дівчина раптом відчула, як її пальці занурились у порожнечу. Ось край кам'яного виступу, а за ним – прірва. Праворуч тунель вів у Безодню, але зліва попід стіною стелився вузький карниз, на який можна було стати ногою.

– Тут прірва. Поверніться лицем до лівої стіни, притуліться до неї й обережно рушайте вперед. Не відривайте ноги від землі і тримайте ланцюг... Манане, ви вже на карнизі? Він звужується. Станьте навшпиньки... Я вже пройшла! Давай руку, чаклуне! Ось...

Тунель звивався короткими зигзагами з безліччю бічних відгалужень. Із деяких потайників, повз які вони проходили, глухо відлунювали їхні ж кроки. Та ще більше вражав ледь чутний протяг – повітря рухалося всередину Лабіринту! Мабуть, оті відгалуження закінчувались ямами, схожими на ту, яку вони минули. Хтозна, може, тут, під самим серцем Лабіринту, криється така прірва, порівняно з якою печера Підмогилля виглядала би тісною норою?

Тунелі, якими вони йшли, дедалі вужчали та нижчали, тож Арха мусила нагнутись. Цікаво, чи далеко ще їм іти?

Їхня подорож закінчилася досить несподівано: Арха, котра йшла попереду, нараз боляче вдарилася головою об замкнені двері. За мить дівчина провела рукою біля одвірка і намацала шпарину замка. Тоді знайшла на в'язці срібний ключик, яким ще ніколи не користувалася, – він був оздоблений різьбленою фігуркою дракона. Ключ легко повернувся у замку й Арха відчинила двері Скарбниці Атуанських Гробниць. Із приміщення сухо війнуло затхлим повітрям.

– Манане, тобі сюди не можна. Почекай за дверима.

– А як же в'язень?..

– Манане, якщо ти увійдеш до цієї печери, то вже не вийдеш із Лабіринту. Це закон, який стосується всіх, окрім мене. Ще жоден смертний не виходив звідси живим...

– Гаразд, повелителько, тоді я зачекаю біля входу, – озвався з мороку сумовитий голос. – Але, будь ласка, не зачиняй дверей...

Мананова турбота зворушила Арху, тому вона залишила двері прочиненими. Їй і справді було трохи моторошно, та й бранець (хай і зв'язаний) все ще викликав у неї деяку недовіру. Вона увійшла до Скарбниці й викресала вогонь. Свічка горіла неохоче, задихаючись у мертвотному повітрі. Жовтавий вогник, який після густої пітьми тунелів здавався напрочуд яскравим, освітлював сповнену рухливих тіней печеру.

У кімнаті стояло шість величезних кам'яних скринь, укритих грубим шаром сірого пилу, неначе цвіллю. І нічого більше. Шорсткі стіни, низька стеля та мертвий холод, від якого, здавалося, кров холоне у жилах. У Скарбниці не було навіть павутиння, бо й крихітні білі павучки, які часом траплялися в Лабіринті, тут не водилися. Порошинами густого пилу можна було вести лік дням, що збігли відтоді, як постали Гробниці. Час минав, складаючись у роки та століття, які, зрештою, розпалися на порох.

– Ось те, що ти шукав, чаклуне, – спокійно сказала Арха. – Ти у Скарбниці Гробниць. І вже ніколи її не покинеш.

Маг нічого їй не відповів. Його обличчя лишалося спокійним, але в очах стояло щось таке, що змусило Арху зніяковіти. То був погляд людини, яку зрадили. Погляд, сповнений гіркої самоти.

– Ти казав, що хочеш жити. Це єдине місце на Атуані, де ти будеш у безпеці. Інакше тебе уб'ють, Яструбе! Це зробить або Косіль, або я – за її наказом. Але сюди їй не добратися!..

Він і далі мовчав.

– Ти все одно не зміг би покинути підземелля! Невже це важко зрозуміти? А так ти принаймні дійшов до своєї мети... Адже скарби, за якими ти шукав, зберігаються тут.

В'язень стомлено сів на величезну скриню. Забряжчав ланцюг, який волочився за бранцем по кам'яній підлозі. Чаклун обвів очима сірі стіни Скарбниці, а тоді глипнув на Арху.

Вона відвернулася і перевела погляд на кам'яні скрині. Арха не мала навіть найменшого бажання відкривати їх. Їй було байдуже, які скарби у них тліли.

– Тут тобі не конче тягати цей ланцюг, – сказала вона, знімаючи залізний обруч і розплутуючи ремінь на руках бранця. – Мені доведеться замкнути двері, але згодом я повернуся і, можливо, тоді більше довірятиму тобі. Зрозумій: ти просто не зможеш вийти звідси, тож не варто навіть пробувати. Я – жриця Безіменних, але якщо я зраджу їх, тобто, якщо ти зрадиш мене, – вони помстяться. Тож скорися долі, не чини мені зла і не обманюй мене, коли я приходитиму сюди. Ти повинен довіритися мені.

– Я робитиму все так, як ти накажеш, – промовив бранець.

– Я носитиму тобі їжу та воду, коли зможу. Не дуже багато... Ні, води не бракуватиме, а от із їжею поки що буде сутужно. Адже я й сама недоїдаю, розумієш? Але з голоду не помреш. Можливо, що кілька днів мене не буде. Треба збити з пантелику Косіль. Але потім я прийду. Обіцяю. Ось баклага. Воду пий потроху, бо я навідаюся сюди не скоро. Але я повернуся...

В'язень підвів голову і якось дивно поглянув їй просто у вічі.

– Будь обережною, Тенар, – сказав він.