Текст книги "Гробниці Атуану"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Арха нічого не відповіла. Вона сиділа зосереджена, насупивши чорні брови, і в її очах відбивалася небесна безодня.

– Нам уже, мабуть, пора повернутися? – промовила Пенте.

– Ще чого!

– Але про те, що ми десь повіялися, вже могли доповісти Тар. А крім того, скоро співатимуть Дев'ять Гімнів!

– Я нікуди не піду... І ти теж не йди!

– Тобі-то, може, й нічого боятися, а от мені перепаде... – важко зітхнувши, заперечила Пенте, але все-таки залишилася з Архою.

Сонце поволі хилилося до обрію. Вдалечині, посеред пологої рівнини, бекали ягнята – отара поверталася додому. Час від часу з пустища долинав духмяний весняний вітерець.

Коли Арха і Пенте повернулися до Великого Дому, решта дівчат закінчували співати Дев'ять Гімнів. З'ясувалося, що Мебет бачила втікачок, коли вони сиділи на "людському мурі", і доповіла про це своїй покровительці – Косіль, Верховній Жриці Богокороля.

Косіль, дебела жінка з грубими рисами обличчя, безбарвним голосом наказала дівчаткам іти за нею і повагом рушила кам'яним коридором. Вони вийшли надвір і схилом пагорба дісталися до храму Атуаха й Вулуаха. Там Косіль про щось перемовилась із Тар, високою і тонкою, мов бадилина, Верховною Жрицею Богобратів.

– Скидай сорочку! – зрештою, наказала Косіль Пенте, і коли дівчинка заголилася, жриця аж до крові відшмагала її скрутнем шорсткого очерету. Пенте терпіла побої мовчки, тихцем ковтаючи сльози. Її залишили без вечері й відправили до прядильні. Крім того, Косіль зажадала, щоби Пенте постила ще й протягом наступного дня.

– А якщо тебе ще хоч раз побачать на "людському мурі", – сказала жриця, – то це тобі не минеться так легко, як зараз. Ти мене зрозуміла, Пенте? – голос Косіль лунав тихо, але зовсім не лагідно.

– Зрозуміла, – відповіла Пенте і пішла геть, кривлячись від болю, якого завдавали їй криваві садна на спині.

Арха стояла поруч із Тар і бачила, як карають подругу.

– Тобі не личить лазити по мурах і поводитися, як дурне дівчисько, – напучувала її Тар. – Ти – Арха.

Дівчинка мовчала, насупивши брови.

– Краще б ти займалася тим, чим тобі належить займатися.

Арха глипнула на Тар, потім на Косіль, і в її очах кипіла така страшна лють, що годі й передати! Але Тар удала, що нічого не помітила. Навпаки, вона, немов під'юджуючи, нахилилася до дівчинки і прошепотіла:

– Ти – Арха. Не залишилося нічого. Все поглинули Вони!

– Все поглинули Вони! – відлунням обізвалася дівчинка. Відтоді, як їй виповнилося шість років, вона повторювала це щодня.

Тар стримано схилила голову, а відтак вклонилася й Косіль, відклавши убік скрутень очерету. Арха не відповіла на їхні поклони, але покірно повернулася і пішла геть. День добігав кінця: залишалося тільки повечеряти, прочитати вечірні гімни, накласти на двері священні слова і відбути щоденний Ритуал Несказанного, після завершення якого дівчата вирушали до своєї спальні і, доки не згасала єдина свічка, грали в різноманітні ігри. А відтак, уже вклавшись спати, вони ще довго перешіптувалися в темряві.

Утім, Арха після Ритуалу, як завжди, подалася до Малого Дому, де вона ночувала сама. Нічний легіт приємно торкався її чола. У чистому весняному небі густо, наче стокротки на смарагдовому моріжку, висіялися зорі. Але дівчинку не обтяжували спогади про квіти чи зелені галявини. Та й у небо вона не дивилася.

– Агов, мала!

– А-а-а... Це ти, Манане?.. – мляво озвалася Арха.

З темряви виринула дебела постать стражника. Його лиса голова виблискувала під зоряним небом.

– Тебе покарали?

– Ти ж знаєш, що мене не можна карати.

– Що правда, то правда.

– У них на мене рука не підніметься! Вони не сміють!

Здоровенний, вайлуватий стражник завмер, опустивши руки. Коли він підійшов ближче, Арха відчула запах дикої цибулі, яким сьогодні відгонила просякла потом і шавлією Мананова сутана.

– Хай-но тільки спробують мене зачепити! Я – Арха! – пронизливо та гнівно вигукнула дівчинка і несподівано заридала.

Манана не здивував цей вибух почуттів, він лагідно пригорнув малу до себе, погладив її заплетене волосся.

– Ну годі, годі, бджілко!..

Хрипкий голос старого відлунював у його широких грудях. І хоча сльози дівчинки незабаром висохли, однак вона продовжувала тулитися до Манана, немов боялася впасти.

– Бідолашка, – зітхнув стражник і, підхопивши малу на руки, поніс до Малого Дому. Біля порога він опустив її на землю.

– З тобою все гаразд, крихітко?

Арха мовчки кивнула і зникла у темряві за дверима.

В'ЯЗНІ

Косіль важко ступала коридором Малого Дому. Небавом її висока огрядна постать заступила двері кімнати. Приклякнувши на одне коліно, жриця схилила голову (при цьому на її гладких круглих боках одразу випнулися широкі брижі сала).

– Повелителько...

– Що сталося, Косіль?

– Досі мені доводилося дбати про деякі речі, що стосуються Храму Безіменних. Але тепер, я гадаю, вже настала пора перекласти Ці обов'язки на твої плечі. Звісно, якщо ти не проти.

Здавалося, Арха усім своїм єством поринула в роздуми. Та насправді в її голові не промайнуло жодної думки. А втім, незабаром незворушний вираз зверхності й погорди щезнув з обличчя юної жриці. Не без лукавства, вона запитала:

– Натякаєш на Лабіринт?

– Ні, туди ми поки що не підемо. А от навідатися до Підмогилля нам з тобою доведеться...

У голосі Косіль відчувався страх. Хоча, звісно, вона могла й удавати переляк, аби тільки наполохати Арху. Дівчинка спокійно підвелася і байдужно промовила:

– Дуже добре.

Але насправді, йдучи слідом за жрицею Богокороля, Арха аж нетямилася від утіхи: "Нарешті! Нарешті я побачу свої володіння!"

Нещодавно їй виповнилося п'ятнадцять. Більше року минуло відтоді, як вона стала повновладною Єдиною Жрицею Гробниць Атуану, верховною черницею Карґадського королівства, з якою мусив рахуватися сам Богокороль. Тепер усі ставали перед нею навколішки – навіть похмура Тар і Косіль. Усі ставилися до неї з підкресленою шанобою. Але загалом усе це мало що змінило у її житті – воно повернулося у звичне річище відразу ж після церемонії посвячення. Арха й досі пряла вовну, ткала чорне полотно, молола борошно, брала участь у відправах. Щовечора вона разом з усіма співала Дев'ять Гімнів і благословляла на ніч двері, а двічі на рік, окропивши козячою кров'ю брили Гробниць, витанцьовувала перед Порожнім Троном танці Темного місяця. Так промайнув цілий рік. І був він, як дві краплі води, схожим на попередні. Та невже й решту свого життя вона проведе так само?

Часом ця думка навіювала дівчині таку тугу, що їй ставало моторошно. У такі хвилини вона розуміла, що мусить з кимсь поділитися своїми переживаннями, бо інакше збожеволіє. Гордість не дозволяла їй бути щирою з ровесницями, а обережність заважала спілкуватися зі старшими жінками. Тож Арха почала розмовляти з Мананом. Її не лякало, що він знатиме про неї зайве. І, зрештою, старий зумів розрадити свою улюбленицю.

– Знаєш, бджілко, – почав Манан, – багато років тому, ще до того, як чотири Карґадські острови об'єдналися у королівство, у наших краях владарював Богокороль, але, окрім нього, було багато інших, менш могутніх королів, королевичів і просто вождів, які постійно сварилися між собою. І от одного разу всі ці правителі вирішили зібратися тут, на Атуані, щоби припинити чвари. Прибули можновладці і з Kapeґo-Ату, і з Атніні, і навіть з Ґур-ат-Ґуру, – одне слово, всі вожді та королі зі своїми слугами та вояками. Владарі хотіли дізнатися, як їм жити далі. А ти звернулася за порадою до Безіменних, танцюючи перед Порожнім Троном. Це було дуже давно... Згодом Жерці-Королі підкорили собі весь Kapero-Ат, а невдовзі їхня влада поширилась і на Атуан. Зрештою, через якихось чотири чи п'ять поколінь Богокоролі стали єдиними володарями всіх чотирьох земель Карґаду. Бачиш, як усе змінилося? Нині Богокороль може сам позбутися неслухняного вождя й одноосібно владнати будь-яку суперечку. Адже він – не лише людина, а й Бог! І тепер йому не конче щоразу радитися з Безіменними...

Дівчина замислилася. Тут, у цьому відлюдному місці, де від сотворіння світу мало що змінилося, плин часу мав другорядне значення. Арха почувалася незатишно, усвідомлюючи, що життя не стоїть на місці, а на зміну давнім звичаям приходять нові порядки.

– Сила Богокороля – мізерна у порівнянні з тими Силами, яким служу я! – насупившись, відповіла Арха.

– Авжеж... Звичайно... Але, любонько, мабуть, все-таки не варто постійно на цьому наголошувати. Будь розсудливішою!

Перехопивши погляд Мананових карих очиць, Арха подумала про Косіль, Верховну Жрицю Богокороля, і зрозуміла, куди хилить голомозий стражник.

– Але ні король, ані його підданці вже давно не приходять поклонятися Гробницям. Сюди взагалі ніхто не приходить.

– Зате Богокороль присилає на Атуан жертовних в'язнів. Отже, він пам'ятає про Гробниці. І про дари для Безіменних також...

– Ха! Які там дари! У храмі Богокороля пахне трояндовою олійкою, там щороку наново фарбують стіни, а вівтар оздоблений щирим золотом! Не порівняти з убозтвом Тронної Зали – дірява стеля, порепані стіни, смердить мишачим послідом... Але Гробниці переживуть і Богокороля з його пишними храмами, і всіх тих, хто владарюватиме після нього. Тронна Зала – то центр усього сущого!

– Так, вона – центр усього сущого.

– А ще в підземеллі Гробниць зберігаються незліченні скарби. Мені про них Тар оповідала. Там стільки різного добра, що вистачило би наповнити хоч десять храмів Богокороля! Адже золото й інші щедрі пожертви стікалися сюди віками... І все це багатство поховане у підземних коморах і скарбницях. Мене ще туди не водили, але я однаково знаю, як виглядають ці таємні сховища. Вони є скрізь – і під Тронною Залою, і в інших закутках Гробниць. Їх з'єднують тунелі Лабіринту – велетенського міста мертвих, у якому повно золота, старовинної зброї та обладунків, а ще більше – порохнявих кісток і років безмовної темряви.

Арха говорила так, ніби перебувала в стані трансу. Манан не зводив із неї очей. І хоча на його обличчі завжди читався боязкий смуток, проте зараз стражник виглядав іще сумнішим, ніж зазвичай.

– Так, – погодився він, – і ти – володарка всього цього. Мертвих кісток і безмовної темряви...

– Але поки що мені показали тільки те, що знаходиться на поверхні. Я й досі не знаю дороги до підземних скарбниць, хоча іноді мені натякають про їхнє існування. Годі вже поводитися зі мною, як з дитиною! Я хочу нарешті побачити свої володіння!

– Ти справді ще надто юна, – хрипко промовив Манан. —Але хтозна, може, вони бояться ще чогось... Так чи інакше, а Гробниці належать тобі. І кожен смертний у твоєму храмі мусить уважати, щоб не розгнівати Безіменних.

Арха мовчала, хоч її обличчя пашіло від збудження. Манан знову показав їй життя з несподіваного боку. Тар і Косіль завжди видавалися такими грізними – дівчина й не уявляла, що вони можуть чогось боятися! І все ж Манан мав рацію: жриці з острахом ставилися до сил, яким служила вона, Арха, й намагались уникати володінь пітьми, щоб не потрапити у пащу Безіменних...

Зараз, крокуючи стрімкою звивистою стежкою до Тронної Зали, дівчина знову пригадала пам'ятну розмову з Мананом і збадьорилася духом. Байдуже, що їй судилося побачити у храмі – Арха все одно не злякається і знатиме, що потрібно робити.

Косіль дріботіла позаду, пояснюючи:

– Одним із обов'язків моєї повелительки є принесення в жертву в'язнів, злочинців шляхетного походження, які скоїли блюзнірство або зрадили ясновельможного Богокороля.

– Або зневажили Безіменних, – уточнила Арха.

– Воістину так. Утім, доки Поглинута не дійде повноліття, їй не слід мати справу зі смертю. Але ти вже доросла, а в Кайданній темниці скніють в'язні, яких прислав Богокороль із Авабата...

– Я й не знала, що в'язні вже тут. Чому мені не сказали?

– Їх привозять уночі, потай від стороннього ока – такий-от звичай... До темниці веде потайний тунель. Ми потрапимо до нього, звернувши на цю стежку під стіною.

Вони рушили вздовж високого кам'яного муру, що тягнувся за Тронною Залою, оперізуючи Гробниці. Стіну вимурували з просто-таки велетенських брил – найменші камені були завбільшки з людину, а деякі валуни навіть не вдавалось охопити поглядом. Брили були щільно припасовані одна до одної. Щоправда, подекуди в мурі зяяли чималі діри, під якими лежали купи дрібної жорстви. Минало століття за століттям, з року в рік спеку літнього полудня змінювали морозні зимові ночі – певна річ, камінь не міг вічно протистояти руйнівному впливу часу та довкілля...

– До речі, перелізти через Могильний мур не так уже й складно, – зауважила Арха, проходячи повз один із виломів у стіні.

– Щоби відбудувати мур, нам бракує робочих рук, – відповіла Косіль.

– Зате досить стражників, які його пильнують!

– Так то ж раби! Їм не можна довіряти...

– Дарма! Коли вони боятимуться покарання, на них можна буде покластися.

– І як же ми маємо їх карати? – Косіль не раз напучувала Арху, як належить відповідати на це запитання, і знала наперед, що скаже їй дівчина.

– Стинати голову перед Троном.

– То ти волієш, щоби на Могильному мурі виставили варту?

– Так, – відповіла Арха, зціпивши від захвату кулаки, сховані у довгих рукавах чорної мантії. Дівчина знала, що Косіль не хоче залучати рабів до охорони муру. Мовляв, навіщо взагалі потрібна та варта? Адже жоден чужинець нізащо не зміг би наблизитися до Гробниць бодай на милю і залишитися непоміченим! Проте охорона муру була одним із їхніх почесних обов'язків, тож Косіль не могла перечити Арсі: веління Єдиної Жриці – закон!

– Тут, – пролунав крижаний голос товстухи.

Арха зупинилася. Вона добре знала цю стежку, що бігла під Могильним муром, – не гірше, ніж будь-який інший куточок Гробниць. Зліва височіла стіна, а праворуч круча положисто збігала у неглибокий видолинок, що тягнувся на захід, аж до підніжжя гір. Арха обвела поглядом навколо і не помітила нічого незвичайного.

– Під бурими скелями, володарко...

Неподалік на схилі пагорба громадилося бескеття скам'янілої бурої лави. Придивившись до каміння уважніше, Арха зауважила брилу, що скидалася на грубо витесаний одвірок.

– І що мені належить робити?

Вона вже давно усвідомила, що в святому місці для того, щоби відчинити будь-які двері, треба напевне знати, як це зробити.

– У тебе є ключі від усіх володінь пітьми.

Досягнувши повноліття, Арха стала власницею залізного кільця, на якому висів крихітний кинджал-запоясник і тринадцять ключів. Юна жриця постійно носила кільце на поясі, тож зараз вона бряжчала ключами, намагаючись вибрати з них той, який потрібно.

– Ось цей, – показала Косіль, встромивши вказівний палець у шпарину між двома вищербленими каменями.

Арха вставила довгий залізний ключ з двома фігурними борідками у щілину, а тоді обіруч повернула його вліво. Обертати ключ було доволі нелегко.

– І що тепер?

– Нумо, разом...

Натиснувши удвох на кам'яну плиту, вони посунули її вліво. Важка плита майже безгучно сховалася всередині муру, відкривши у ньому вузький отвір, що зяяв пітьмою. Арха ступила вперед. За нею ледве протиснулась між брилами Косіль. Опинившись всередині, товстуха одразу сперлася спиною на двері і, натужившись, закрила вхід до підземелля. Жриць обступила непроглядна темрява – вона заважала дихати, вологою чорною шаллю стискаючи горло.

У низенькому тісному коридорчику їм довелося нахилитися, щоб не зачепити стелю. Витягнувши руки врізнобіч, Арха торкнулася вологих кам'яних стін.

– Ти взяла з собою ліхтар? – пошепки спитала дівчина.

– Про світло тут не може бути й мови, – озвалася Косіль. Голос її теж лунав приглушено, проте в ньому вчувалися якісь дивні звуки – здавалося, жриця стримує сміх. Але ж Косіль ніколи не сміялася! Арха розсердилася і подумки дорікнула собі: "Це ж моя святиня, мій храм! Мені негоже боятися!" Проте вголос не сказала нічого, а мовчки рушила тунелем униз, вглиб пагорба. Косіль, важко дихаючи, сунула слідом.

Небавом у коридорі стало просторіше, й Арха випросталася на повен зріст. У тунелі було задушно: повітря відгонило землею і, здавалося, нечутно бриніло, вогко огортаючи тіло. Жриці ввійшли до широкої печери. Арха обережно ступала крізь пітьму. Раптом у неї з-під ніг вислизнув камінець: вдарившись об стіну, він відлетів геть, і тихий звук від удару ще довго відлунював у підземеллі. Печера й справді була високою, просторою і захаращеною різним мотлохом, невидимим у темряві. Будь-який звук кришився тут на тисячі заливчастих відлунь.

– Зараз над нами мають бути Гробниці, – промовила дівчина, і її шепіт густою павутиною незліченних відлунь заснував кожен куток печери.

– Так, це темниця під Могильними брилами. Ходімо далі, бо я не можу залишатися тут надовго. Тримайся лівої стіни і рушай уперед! Треба пройти повз три тунелі, що відгалужуються звідси...

Тихе сичання Косіль відлунювало в Підмогиллі. Тут їй, як завжди, було трохи моторошно. Але, зрештою, Гробниці Безіменних – чужа парафія, тож нехай ними опікується Арха!

– Я візьму смолоскип і піду туди, – обізвалася юна жриця, обмацуючи стіну печери і відчуваючи під пальцями химерні заглибини, виступи і лінії, вирізьблені на кам'яній поверхні. Без сумніву, то були якісь письмена. Можливо, й саму печеру витесали з каменю прадавні скульптори?

– Я ж казала, що світло тут заборонене! – просичала Косіль.

Утім, Арха й сама розуміла недоречність світла у цьому місці, в самісінькому лігві пітьми, у серці нічної темряви.

Її пальці, обмацуючи кам'яну стіну, вже тричі натикалися на порожнечу. Діставшись до входу в четвертий тунель, дівчина зупинилася, чекаючи на Косіль. Відтак жриці рушили далі. Тунель тягнувся вгору, невдовзі вони минули поворот наліво, а тоді повернули у відгалуження праворуч. Поглинуті безмовною пітьмою, Арха і Косіль рухалися наосліп, обмацуючи стіни руками, щоби не заблукати і не проминути потрібний тунель. Так, тут доводилося покладатися лише на дотик.

– Це і є Лабіринт, про який ти казала?

– Ні. Це підземелля під Тронною Залою.

– А де ж починається Лабіринт?

Дівчині починала подобатися ця мандрівка потемки, тепер їй кортіло помізкувати над складнішою головоломкою.

– Другий тунель, повз який ми пройшли в Підмогиллі. Тепер намацай дерев'яні двері праворуч. Чи, може, ми вже проминули їх?..

Арха чула, як Косіль соває рукою по шорсткому камінні. Пальці дівчини ковзали по стіні, аж доки вона не відчула пучками гладеньку дерев'яну поверхню. Арха штовхнула двері – і вони легко відчинилися, пронизливо зарипівши. Несподівано їм у вічі вдарило світло – жриці потрапили до великої, вимуруваної з каменю, приземкуватої темниці. Зі стелі на ланцюгу звисав палаючий смолоскип. Від диму тут можна було вчадіти. Страшенно пекли очі – сльози горохом котилися по щоках Архи.

– Ну, і де ж оті в'язні, яких прислав Богокороль?

– Онде вони...

Аж тепер Арха зрозуміла, що оті три купи невідь-чого, що бовваніли під протилежною стіною, були людьми.

– Гм, а двері незамкнені... Їх що, не охороняють?

– А навіщо?

Арха підійшла ближче і крізь чадну млу оглянула в'язнів. Кожен із них був прикутий за руку та обидві ноги до міцного залізного кільця, вмурованого в стіну. Коли хтось із бранців лягав на підлогу, йому доводилося задирати закуту в кайдани руку над головою. Скуйовджене волосся й бороди в'язнів злиплися від бруду, а їхні обличчя приховувала темрява. Нещасні були зодягнені у зотліле лахміття, давно немиті тіла нестерпно смерділи.

Дівчині раптом здалося, що один із бранців спостерігає за нею. Втім, вона не була певною в цьому. Натомість двоє інших чоловіків навіть не поворухнулися і не підводили очей.

– Це більше не люди, – сказала Арха, відвернувшись.

– Вони ніколи й не були людьми! Це демони, тварюки, позбавлені душ, які плели змову проти священного Богокороля!

В очах Косіль відбивалося червонясте полум'я смолоскипа.

Арха знову з острахом і цікавістю поглянула на в'язнів:

– І як це вони наважилися повстати проти божества? Хіба це можливо? Гей, раби, хто напоумив вас на злочин проти Богокороля?

В'язень продовжував дивитися на неї з-під чорного скуйовдженого чуба, проте нічого не відповів.

– Перш ніж відіслати в'язнів з Авабата, їм відтинають язики, – пояснила Косіль. – Не розмовляй із ними, володарко! Це ж покидьки. Вони – твої бранці, але тобі не конче з ними говорити. Ти просто мусиш принести цих тварюк у жертву Безіменним.

– І як саме я маю це зробити?

В'язні більше не цікавили Арху. Дівчина вп'ялася поглядом у Косіль, наснажуючись силою її огрядного тіла та холодного голосу. Від чаду і смороду в Архи паморочилася голова, та все ж їй здавалося, що мислить і говорить вона цілком спокійно. Хтозна, чи не доводилось юній жриці бувати тут раніше?

– Єдина Жриця Гробниць Атуану ліпше знає, яка жертва задобрить Безіменних. Тож саме тобі належить обрати спосіб страти.

– Тоді нехай головний стражник Гобар постинає їм голови й окропить кров'ю землю перед Троном.

– Тобто стратити їх так само, як ми вбиваємо кіз? – здавалося, Косіль сміється над убогою фантазією молодої жриці.

Арха промовчала, а товстуха тимчасом вела далі:

– Крім того, Гобар – простолюдин, йому заборонено бувати всередині Лабіринту. Моя володарка, звісно, знає про це, чи не так? Якби Гобар увійшов сюди, він би не зміг повернутися назад.

– А хто ж тоді привів бранців сюди? І хто їх годує?

– Дюбі й Уато, стражники-євнухи, які служать при моєму храмі. Їм, як і мені, дозволено приходити сюди, коли цього вимагає служіння Безіменним. Воїни Богокороля довели в'язнів до стіни, а я зі своїми стражниками пригнала цих тварюк сюди – як завжди, через Невільницький вхід. Нині ми з тобою теж прийшли цим шляхом. А їжу та воду в'язням подають через ляду в стелі темниці.

Арха підвела очі вгору і поруч із ланцюгом, на якому хитався смолоскип, побачила прямокутну дерев'яну ляду. З отвору в стелі звисала мотузка – щоправда, жоден із трьох в'язнів не зміг би до неї дотягнутися. Втім, ляда й так була завузькою для того, щоби крізь неї могла пролізти людина. Щось швидко обміркувавши, дівчина знову повернулася до Косіль.

– Нехай їм більше не дають ні їжі, ні води. І погасіть смолоскип!

Косіль схилила голову.

– А що робити з тілами, коли вони помруть?

– Нехай Дюбі й Уато поховають їх у печері, через яку ми проходили – в Підмогиллі, – швидко відповіла дівчина високим надтріснутим голосом. – Сподіваюся, темрява не завадить євнухам закопати трупи. Через місяць мої Повелителі приймуть жертву...

– Хай буде так, володарко!

– Що ж, тоді ходімо звідси, – промовила Арха і голос її був пронизливим.

Вона швидко вийшла з темниці через дерев'яні двері. Темрява в тунелі здавалася тихою і мирною, як нічне небо, – без жодного проблиску світла та ознак життя. Арха розчинилась у пітьмі – під землею вона почувалась, як риба у воді. Косіль, засапавшись, поспішала за нею, дедалі більше відстаючи. Арха впевнено минала численні повороти, повертаючись до Невільницького входу. Вона швидко пройшла лунким підземеллям і, зігнувшись у три погибелі, зупинилася біля зачинених кам'яних дверей, намацуючи на в'язці потрібний ключ. Але де ж замкова щілина? Крізь глуху стіну не проникало навіть промінчика. Руки Архи нишпорили по камінні, шукаючи замок, засув або клямку, але нічого не знаходили. Куди ж встромляти ключ? І як звідси вибратися?

– Володарко!

Далеко позаду почувся голос Косіль, підсилений відлунням.

– Володарко, ті двері не відчиняються зсередини. Звідси немає вороття.

Дівчина мовчала, притиснувшись до стіни.

– Іди сюди!

Опустившись навколішки, Арха порачкувала назустріч жриці. Косіль сичала:

– А тепер праворуч, тільки швидко! Мені тут затримуватися не можна. Ходімо!

Арха підвелася з підлоги, тримаючись за вбрання Косіль. Вони довго йшли, нікуди не звертаючи. Зрештою, минувши Підмогилля, жриці повернули праворуч й опинилися у вузькому відгалуженні, з якого піднімалися вгору круті сходи. Арха йшла мовчки, заплющивши очі та міцно тримаючи Косіль за мантію.

Зрештою, попереду замріло світло. Крізь заплющені повіки воно здавалося червоним. Арха навіть подумала, що це знову горить смолоскип, і не відкривала очей. Але повітря тут було сухим, солодкуватим і відгонило знайомим запахом цвілі, а сходи, якими вони ступали, були стрімкими, ніби щаблі драбини. Отож Арха нарешті відпустила Косіль і розплющила очі. Над її головою зяяла відчинена ляда. Слідом за Косіль дівчина вилізла нагору. Вона вже знала, що опиниться в одній із кімнат за Тронною Залою – невеличкій кам'яній келії з кількома скринями та залізними ящиками. Знадвору в кімнату пробивалося денне світло.

– Затям, що через Невільницький вхід можна лише увійти до підземелля, а єдиний вихід з Лабіринту – ось тут. Принаймні, ні я, ні Тар нічого не знаємо про інші ходи та виходи! – тихцем сичала Косіль і, здавалося, у її голосі бриніли зловтішні нотки. Повняві щоки і чоло жриці лисніли від поту.

– Але я ще не запам'ятала дорогу!

– Нічого, незабаром я ще раз розповім тобі про кожен поворот. Доведеться запам'ятати! Бо я з тобою більше не піду.

Дівчина зазирнула в обличчя старої – воно було дуже блідим, неначе сполотніло від прихованого страху. Втім, Арха також зауважила в очах жриці переможний вираз: Косіль поводилася так, ніби щойно їй нарешті вдалося подолати свою найгіршу ваду.

– Гаразд, тоді я ходитиму сама, – відповіла Арха.

Дівчина повернулася, щоб іти геть, й відчула, як у неї підкошуються ноги. Кімната попливла перед її очима, і вона, немов маленька чорна грудка, м'яко впала на підлогу.

– Скоро ти до всього звикнеш, – промовила Косіль, важко дихаючи і не рухаючись з місця.