Текст книги "Гробниці Атуану"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

ГРОБНИЦІ АТУАНУ

Рудокосій із Телуриди присвячую

ПЕРЕДМОВА

– Тенар, додому! Хутчій додому!..

Глибокий видолинок, у якому от-от мали розцвісти яблуні, вгорнули сутінки. Де-не-де поміж темного гілля дерев, немов далекі зорі, жевріли білі та рожеві пелюстки яблуневого цвіту. Садовою стежиною, по густій траві, вкритій вечірньою росою, безтурботно гасала маленька дівчинка. Почувши голос матері, дівча рушило додому не відразу: спершу Тенар ще раз оббігла навколо оточеної яблунями і зарослої травою широкої галявини, а вже тоді подалася до хатини. Мати чекала на неї біля прочинених дверей, за якими невгамовно танцювали зграї тіней, судомно сахаючись від поривчастих омахів полум'я, що раз у раз вихоплювалися з кабиці [1]1
  Кабиця – яма, де вміщують казан, під яким розкладають вогнище для варіння, топлення чого-небудь.


[Закрыть]. Жінка не зводила погляду з дівчинки, котра вистрибом мчала по темній траві, неначе гнаний вітром легенький пух чортополоху.

– Слухай, жінко! Дарма оце ти горнешся до малої... – озвався батько дитини, котрий стояв біля хати і відчищав сапу від налиплої землі. – Через місяць її заберуть від нас назавжди. А це, вважай, так само, якби вона, скажімо, померла... Навіщо ж любити того, хто все одно тебе покине? Ти роз'ятрюєш рану, якій рано чи пізно доведеться загоїтися... Адже ті, хто прийдуть за Тенар, навіть не заплатять нам! Її просто заберуть – і квит!

Жінка не озивалася – вона й досі стежила за дівчинкою, котра саме зупинилася і, задерши голову, дивилася крізь гілля на небо. Над високими пагорбами, над яблуневими садами колючим світлом променіла вечірня зоря.

– По суті, малу забрали від нас уже тоді, коли з'ясувалося, що вона має стати жрицею Гробниць. Невже ти не можеш цього зрозуміти? – голос чоловіка тремтів від зачаєної образи та жалю. – У тебе ж іще четверо дітей і всі вони залишаться з тобою... Але Тенар мусить коритися своїй долі! Не варто тобі занадто прихилятися до неї, нехай іде собі з богом!

– Коли прийде час, – відказала жінка, – я не стоятиму їй поперек дороги!

Вона простерла руки назустріч доньці, яка босими ніжками білосніжно дріботіла по голій землі, і дівчинка з розгону влетіла в її обійми. Матір підхопила доньку на руки і, зупинившись на порозі, нишком поцілувала її темне волоссячко. Властиво, саме в цю мить, при світлі домашнього вогнища, чомусь особливо впадало в око те, що жінка була білявою...

Чоловік тимчасом залишився надворі. Він стояв босоніж на прохолодній землі, під призахідним весняним небом. Його суворе, зазвичай незворушне обличчя тепер затьмарювали сутінки, тривожний жаль і невимовний смуток. Зрештою, чоловік знизав плечима і вслід за дружиною важко ступив до освітленої вогнищем господи, з якої долинали дитячі голоси і безтурботний сміх...

ПОГЛИНУТА

Коли над юрмищем пронизливо і коротко проревів ріг, усі замовкли. Відтак тишу, яка запанувала навколо, порушувало лише човгання кроків – сотні людей ішли, дослухаючись до глухого гупання барабана. Щойно годину тому зійшло сонце. Крізь шпари у покрівлі та вилом у даху між колонами, де обвалилася цегла та випала черепиця, на підлогу Тронної Зали сочилося бліде вранішнє проміння. Повітря було холодним і непорушним. Сухий бур'ян, що де-не-де висіявся між мармуровими плитами, іскрився памороззю і легко ламався, заплутавшись у полах чорних мантій.

Вишикувавшись пліч-о-пліч по четверо, жриці вервечкою сходили До широкої зали, оточеної подвійними рядами високих колон. Глухо відлунював гуркіт барабана. Ніхто не наважувався роздивлятися навколо чи промовити бодай слово. Жінки у чорних шатах тримали в руках запалені смолоскипи, які ледь жевріли при сонячному світлі і яскраво спалахували, коли їх знову огортав напівморок темних коридорів. На сходах перед входом до Тронної Зали всі чоловіки – охоронці, барабанщики, сурмачі – мусили зупинитися: у велетенські двері Храму могли увійти лише жінки. Ховаючи обличчя під каптурами і загорнувшись у мантії, жриці повільно, по чотири в ряд, сходилися до порожнього трону.

Небавом наперед вийшли дві високі жінки – їхнє чорне вбрання майже зливалося з навколишньою темрявою. Одна з них була худою і негнучкою, як жердина, натомість друга жриця, опасиста і неповоротка, ледве пересувала своє важке тіло. Вони супроводжували маленьку дівчинку років шести – простоволосу, босу, в широкій білій сорочці без рукавів. Перед сходами, що прямували вгору до трону, жінки зупинились і легенько підштовхнули малу вперед. Обабіч сходів непорушними чорними рядами завмерли інші жриці...

Трон стояв на високому п'єдесталі. Його огортала пітьма, яка, немов бридкі клапті павутиння, ніздрюватою запоною снувалася з-під темної стелі. А втім, хтозна, чи була то справжня запона, а чи просто химерна гра тіней. Велетенський чорний трон тьмяно виблискував коштовним камінням і золотими оздобами. Людина на такому престолі, мабуть, виглядала би жалюгідним карликом. Але наразі трон був порожнім – навколо нього юрмилися лише невиразні тіні.

Дівчинка самотужки здолала перші чотири із семи східців – вони були витесані з чорного мармуру, помережаного червоними прожилками. Сходи були такими широкими та крутими, що дитина мусила спершу обома ногами стати на одну сходинку, а тоді долати наступну. На четвертому східці, якраз навпроти трону, стояла велика дерев'яна колода, у верхній частині якої було видовбано неглибокий жолоб. Дівчинка стала навколішки, а тоді, повернувши голову трохи набік, нахилила її над жолобом. І завмерла непорушно...

Раптом із темряви, праворуч від трону, вискочила постать у білій вовняній сутані, підперезаній мотузкою. Обличчя прояви приховувала біла маска, а в її руках блищав гострий сталевий меч, ліктів зо п'ять завдовжки. Не прохопившись навіть словом і жодної миті не вагаючись, примара кинулася до малої і високо підняла меч над худенькою шийкою дівчинки. Барабани нараз стихли, білий привид завмер, тримаючи обіруч меча над головою, а натомість із пітьми, зліва від трону, виросла ще одна постать, зодягнена у чорне. Вона прожогом кинулася до білого ката, намагаючись вирвати з його рук смертоносну крицю.

Міцно вчепившись одна в одну, біла і чорна постаті, здавалося, танцювали якийсь дивний танець над зіщуленим тільцем дівчинки. Відтак у повітрі ще раз гостро сяйнуло лезо меча – й обидві примари мовчки кинулися врізнобіч і зникли у пітьмі за троном. Одна із жриць, котрі стояли вздовж сходів, вийшла наперед, тримаючи в руках різьблену чашу. За мить жінка вихлюпнула якусь рідину на мармурову підлогу біля крихітної постаті дівчинки. У темряві калюжа виглядала чорною...

Дівчинка звелася з колін і важко рушила сходами вниз. Коли мала зійшла до підніжжя тронного п'єдесталу, дві високі жриці накинули на неї чорну мантію з відлогою. А відтак знову розвернули дівчинку обличчям до сходів і заголосили хором:

– О Безіменні, лише вам належатиме ця дівчинка, народжена воістину безіменною! Прийміть у дар її життя, заопікуйтеся літами, які судилося прожити цій істоті, і нехай її смерть стане й вашою смертю. Візьміть її! Не відкидайте цей дарунок! Поглиньте її!

Решта жриць пронизливим відлунням підхопили це благання:

– Поглиньте! Поглиньте!

Дівчинка стояла незрушно, вряди-годи позираючи з-під чорної відлоги на трон, запорошений пилюкою, загиджений павутинням і совиним послідом. Грубий шар пилу вкривав горішні три сходинки, що нависали над дерев'яним жолобом, перед яким щойно колінкувала дівчинка. По суті, цих східців уже навіть не було видно під злежаною віковічною пилюкою – адже досі ще жоден смертний не наважувався піднятися вище до підніжжя трону.

– Поглинута! Поглинута! – не вгавав хор жриць.

Раптом знову озвався барабан – тепер його гупання стало значно жвавішим. М'яко ступаючи по холодній підлозі, процесія мовчки рушила до виходу, назустріч промінню вранішнього сонця. Босоноге дівча у чорній мантії дріботіло між двома жрицями. Коли дорогу малій перетнув косий сонячний промінь, що вдерся до зали крізь дірку в даху, вона навіть не підвела голови...

Біля величезних, відчинених навстіж дверей стояла варта. Колона жінок у чорних шатах вийшла надвір. Від свіжого ранкового вітру ще й досі перехоплювало подих, хоча сонце дедалі вище спиналося над обрієм – його прозоре сяйво вже визолотило фасад Тронної Зали та далекі гори, що виднілися на заході. Решта споруд міста, розташованого у глибоких виярках серед горбів, іще ховалися у червоних досвітніх сутінках. Лише неподалік тьмяно виблискували у світанковому промінні куполи Храму Богобратів, який увінчував сусідню гору.

Чорна процесія врочисто рушила вниз, до підніжжя Могильного пагорба. Жриці стиха завели одноманітну старовинну пісню, раз у раз на різні лади повторюючи одне-єдине слово, котре вже давно втратило будь-який сенс – як, скажімо, дороговказ на узбіччі пустельного, забутого людьми шляху. Але такою була традиція – сьогодні, у день Відродження Жриці, це тихе і монотонне жіноче квиління мало тривати аж до заходу сонця.

Зрештою, зі святом Відродження тут завжди було пов'язано чимало вірувань і звичаїв. Учасниці чорної процесії, знемагаючи від голоду і спраги, цілісінький день ходили від храму до храму, переводячи дівчинку з однієї зали до іншої. І скрізь мала, у якої теж іще й ріски в роті не було, мусила брати участь у різних обрядах і ритуалах: в одному місці їй на язик поклали щіпочку солі, у другому – наказали стати навколішки, повернувшись обличчям на захід, а тоді срібними ножицями зістригли з голови кілька пасемець волосся та намастили коси духмяним зіллям. У третьому храмі дівчинку завели за вівтар і поклали долілиць на чорну мармурову плиту – там вона пролежала майже півгодини, дослухаючись до пронизливого голосіння жриць, які оплакували мертвих...

Коли на небосхилі висіялися перші зірки, малу привели до занедбаного будинку, який упродовж кількох років стояв пусткою. Жриці відімкнули двері і провели дівчинку до похмурого покою, у якому віддавна тримався застояний, недобрий дух смерті. Кімната виявилася доволі тісною; крім того, тут не було вікон – загалом приміщення вельми нагадувало колодязь (це враження посилювала ще й понадміру висока стеля, що нависала над вузькими стінами). Жінки допомогли малій роздягнутися і лягти у ліжко, застелене овечою шкурою, а відтак мовчки пішли собі геть, залишивши дитину саму в темній кімнаті.

Не заплющуючи очей, дівчинка непорушно лежала на високому ложі. Відтоді, як жриці залишили її наодинці з темрявою, минуло вже досить багато часу. Аж раптом на нерівній стіні кімнати сахнулася неоковирна тінь – хтось навшпиньки йшов коридором, прикриваючи долонею свічку. А за мить до її вух долинув шепіт:

– Тенар, ти тут?

Дівчинка не відповіла. З-за одвірка з'явилася чудернацька голова – жовтувата і гуляста, як добре вимита картоплина. Та й крихітні темні очі голомозого чоловіка також чимось нагадували вічка картоплі. Тонкогубий рот скидався на щілину під маленьким кирпатим носом, що ховався між пухкими щоками.

– Тенар, моя маленька бджілко, ось де ти! – скрипучий голос товстуна був по-жіночому високим і пронизливим.

– Я не повинен був заходити сюди, адже моє місце – за дверима, на сходах... Але дуже вже кортіло дізнатися, як почувається після такого важкого дня моя маленька Тенар? Моя крихітна бідолашна бджілка...

Чоловік тихо підійшов до малої і погладив її по голові, немов намагаючись відкинути з чола пасмо волосся.

– Я більше не Тенар, – сказала дівчинка, дивлячись йому просто у вічі.

Чоловік відсмикнув руку і на якусь мить завмер.

– Так, – пошепки промовив він за хвилю. – Я знаю. Знаю. Тепер ти – Поглинута. Але я...

Дівчинка мовчала.

– Сьогодні у моєї крихітки був нелегкий день, – ухильно промимрив товстун. Вогник свічки мерехтів у його дужій руці.

– Манане, тобі не можна приходити сюди!

– Авжеж, я знаю. Мені не можна... Гаразд, на добраніч, крихітко! Не буду тобі заважати...

Манан повагом повернувся і вийшов геть. Високі стіни келії знову поринули в темряву. Дівчинка лежала горілиць, дивлячись у стелю і поступово усвідомлюючи, що в неї більше нема власного імені. Тепер вона – Арха, а це означає "поглинута".

СТІНА НАВКОЛО ГРОБНИЦЬ

Підростаючи, Арха майже зовсім розгубила дитячі спогади про матір. Щоправда, дівчинка, по суті, навіть достеменно не розуміла, що саме вона втрачає. Тепер головним для неї стало усвідомлення того, що вона належить Гробницям, що так було і має бути завжди. Лише іноді, кинувши погляд на далекі гори, скупані у промінні призахідного сонця, дівчинка невиразно пригадувала родинне вогнище, яке палало таким самим жовтогарячим полум'ям бозна-скільки років тому. Зазвичай у цю мить вона згадувала і те, як її, ще зовсім крихітну, брала на руки лагідна білява жінка – цей спомин змушував Арху ніяковіти, адже тепер до неї здебільшого не наважувалися навіть доторкнутися. А ще в її пам'яті оживав приємний запах щойно вимитого у відварі шавлії ясного, наче призахідне небо, волосся... Але все це було так давно!

Певна річ, дівчинка знала більше, ніж пам'ятала. Від неї ніколи нічого не приховували. І все ж, коли їй було сім чи вісім років, вона, не зводячи очей зі свого челядинця, запитала:

– Манане, я хочу, щоб ти розповів, як мене знайшли!

– Але ж, дитинко, ти сама все знаєш...

Вона й справді знала. Адже Тар, ота висока худа жриця, котра очолювала процесію у день Відродження, не раз розповідала їй про це своїм сухим голосом. По суті, дівчинка вивчила напам'ять кожне її слово. От і тепер, не зводячи погляду з Манана, мала промовила:

– Так, я знаю. Після смерті Єдиної Жриці Гробниць Атуану належить протягом місяця учинити обряди похорону й очищення. А потому спеціально обрані Жриці та стражники Гробниць вирушають у далеку дорогу. Перетнувши пустелю, вони мандрують містами та селами, шукаючи дівчинку, котра народилася у ніч смерті Єдиної Жриці. Знайшовши таку дитину, атуанські посланці стежать за нею, аж доки їй не виповниться п'ять років. Дівчинка повинна бути здоровою тілом і бистрою на розум, без жодної вади чи навіть дрібного ґанджу – бо тільки у такому немовляті може відродитися вічна душа покійної Єдиної Жриці. Якщо дитина відповідає всім цим вимогам, про неї доповідають в Авабат, самому Богокоролю, а тоді забирають сюди – на науку до храму Безіменних. Навчання триває рік, а тоді дівчинку врочисто ведуть у Тронну Залу і там віддають її ім'я Безіменним. Відтак вона також стає безіменною – Архою, "поглинутою" силами пітьми Єдиною Жрицею Гробниць Атуану.

Дівчинка чула цю розповідь десятки разів, однак їй ніколи не спадало на думку дізнатися у Тар про якісь додаткові подробиці свого минулого. Її кощава наставниця хоч і мала доволі м'яку вдачу, проте спілкуватися з нею було важко, бо вона жила лише за власними непорушними законами. Втім, Арха дуже поважала Тар. Манан же був набагато простішим чоловіком – щойно дівчинка заводила мову про минуле, як він одразу починав розповідати:

– Через три дні після того, як зійшов молодик, тобто рівно через місяць після смерті Архи Колишньої, ми вирушили в дорогу. Спочатку подалися на північний захід – у Тенакбах. Це досить велике місто – тисяча будинків, не менше! Хоча люди кажуть, що з Авабатом його все одно не порівняти... Так чи інак, але в Тенакбаху ми не знайшли того, що шукали. Тож рушили на північ, у гори. Власне, саме там я народився – серед блакитних гір, стрімких потоків і вічнозелених полонин. Справжній рай! Не те, що тутешня пустеля... – хрипкий голос Манана ледь чутно затремтів.

На якусь мить він замовк, але невдовзі озвався знов:

– Отак ми й ходили від хати до хати, розпитуючи людей, у яких нещодавно народилися дівчатка. Дехто намагався нас обдурити: "Так, так! Наша мала народилася третього дня, якраз на молодику!" І чого тільки не вигадають злидарі, щоби спекатися зайвого рота! До того ж, у горах люди здебільшого живуть сьогоднішнім днем і плином часу особливо не переймаються. А така "дрібниця", як день народження дитини, зазвичай майже нікого не обходить... Утім, якщо постаратися, то завжди можна з'ясувати правду. Тож, зрештою, поталанило і нам: неподалік від Ентата, в одному крихітному, оточеному садами селі ми знайшли дівчинку. Їй було тоді вісім місяців – от бачиш, як довго ми шукали! Дитина народилася тієї самої ночі, коли померла Єдина Жриця, – ба навіть у ту саму годину! Дівча було таки нівроку: сиділо на колінах у матері і ясними очима позирало на нас – а ми саме тлумилися біля порога, немов кажани перед входом до печери. Жилося тій сім'ї нелегко. Батько родини доглядав чужий сад. По суті, п'ятеро дітей та коза – то й був увесь його маєток. Навіть хата йому не належала... Ми зайшли до тісної господи, і вже з того, як жриці оглядали дівча та перемовлялися, я збагнув, що Відроджена Арха нарешті знайшлася. Матір малої також це зрозуміла і неприязно мовчала, ані на мить не випускаючи дитину з рук. А наступного дня, коли ми знову навідалися до хатини, яснооке немовля лежало в очеретяній колисці й аж заходилося від плачу... Дитину геть обкидало дрібними червоними плямками, а крім того, здавалося, що її лихоманить. Ну, звісно, мати голосить: "Ой, горе, горе мені! Це відьмині пальці! Відьмині пальці схопили мою дівчинку!" А я собі думаю: "От халепа! Невже жриці помилилися? Невже знову доведеться світами тинятися? Бо ж віспа – то не жарти!" У моєму селі віспу теж називають "відьминими пальцями"... Але Косіль – ти її знаєш, тепер вона – Верховна Жриця Богокороля, – не побоялася підійти до колиски й узяти дитину на руки. Більше ніхто б на таке не наважився... Але Косіль відваги не позичати! Вона притулила долоню до чола дитини і сказала: "Гарячки немає!" А тоді плюнула собі на палець і потерла одну з червоних плям на тілі немовляти – з'ясувалося, що то ягідний сік! Нещасна мати сподівалася обдурити нас... – сказавши це, Манан безгучно засміявся. Його жовте обличчя в цю мить майже не змінилося, зате дебеле тіло аж ходором ходило.

– Потому батько малої, побоюючись гніву жриць, добряче віддухопелив дружину. Ну, а ми невдовзі повернулися назад, у цю пустелю... Одначе наш посланець щороку навідувався у те село, щоби перевірити, як серед яблуневих садів росте майбутня Жриця. А через п'ять літ у далеку дорогу вирушили Тар і Косіль. За наказом Богокороля жриць супроводжували храмові стражники і чота воїнів у червоних шоломах. Через місяць вони повернулися, привівши з собою дівчинку – майбутню Єдину Жрицю Гробниць Атуану. Ну що, крихітко? Здогадалася, хто ця дівчинка?

– Я, – тихо відповіла Арха, замислено дивлячись убік.

Якось вона запитала Манана:

– А що робила та жінка... мати дівчинки... коли ви прийшли за дитиною?

Манан про це нічого не знав, тому що в останню подорож його не взяли. Вона також нічого не пам'ятала, адже який, власне, сенс пам'ятати таке? Все це залишилося в минулому, в далекому минулому. А вона потрапила туди, куди мусила потрапити. Бо єдине місце у Всесвіті, де Арха може бути собою, – це Гробниці Атуану.

Упродовж першого року свого тутешнього життя вона спала у великій загальній кімнаті – разом з іншими дівчатками, яким було від чотирьох до чотирнадцяти літ. Проте вже тоді Манан був особистим охоронцем майбутньої Єдиної Жриці – його вибрали з-поміж десяти інших стражників. Її ліжко стояло в глибині крихітної ніші, трохи осторонь від довгої, скупо освітленої загальної спальні у Великому Домі. Перед тим як заснути дівчатка перешіптувалися та хихотіли, а сірими ранками, позіхаючи, заплітали одна одній коси. Коли Тенар втратила своє дитяче ім'я і стала Архою, її переселили до Малого Дому. Там у неї була схожа на колодязь кімната, у якій вона спала вночі і могла усамітнитися вдень. Будинок також належав Арсі – ніхто не міг увійти у Дім Єдиної Жриці без її дозволу. Коли вона була ще малою, їй подобалося слухати, як люди покірно стукають у двері, і спроквола відповідати їм: "Можете увійти!" Правда, обидві Верховні Жриці, Тар і Косіль, вважали своїм привілеєм право заходити в дім без стуку. І це її трохи дратувало...

Збігали одноманітні дні, минали роки. У дівчат, по суті, не було часу на розваги: вони слебезували [2]2
  Слебезувати – читати, декламувати по складах.


[Закрыть]священні пісні та вивчали обрядові танці, студіювали історію Карґадського королівства і вникали в таємниці божеств, яким невдовзі мали віддано служити: Богокороля з Авабата та Богобратів Атуаха й Вулуаха. Обряди Безіменних вивчала лише Арха – щодня, окремо від інших дівчаток, вона протягом години опановувала тонкощі свого майбутнього служіння. Її єдиною наставницею була Тар, Верховна Жриця Богобратів.

Вільний від науки час дівчата проводили у господарських клопотах: вчилися прясти та ткати, поралися у полі та городі, куховарили (їжа тут була простою і невибагливою: юшка із сочевиці, гречана каша, тушкована капуста з морквою та цибулею, яблука, мед, бринза, прісні коржі з гречаного борошна).

А втім, бодай хоч трохи розважитися можна було тоді, коли випадала нагода порибалити – неподалік, за милю від Гробниць, у річці, що повагом несла свої темно-зелені води кудись на північ. Тоді, взявши з собою кілька яблук або гречаників, можна було цілісінький день просидіти в очереті, спостерігаючи за тим, як тихо тече зелена вода або як поволі котяться горами прозорі тіні від хмар. Потрібно лише стримуватися і не верещати від захвату, коли пощастить витягти на берег маленьку блискучу рибку, інакше Мебет одразу засичить гадюкою: "Ану, цить! Вгамуйся, дурепо!"

Мебет служила при храмі Богокороля, а рибальство було її єдиним захопленням. Вдача у цієї молодої темношкірої жінки була твердою й гострою, як криця – сваритися з нею не наважувалися навіть жриці. Тож дівчатка мусили вважати, щоби не розсердити Мебет і не втратити її рибальської прихильності. Інакше не бачити тобі річки – хіба що вряди-годи влітку, коли пересихають колодязі і доводиться носити воду... А це вже справжня мука: треба йти півмилі вниз до річки, а тоді, підхопивши на коромисло два відра води, повертатися назад, на гору. Попервах нібито й неважко, але згодом відра наливаються свинцем, коромисло врізається в тіло – плечі печуть вогнем, немов до них приклали розжарене залізо. Кожен крок дається важче від попереднього. Врешті-решт, діставшись до рятівного затінку за Великим Домом, дівчата виливають воду в дерев'яний кадіб. І все починається знову...

За неприступними для невтаємничених мурами Гробниць – так завжди називалася ця найдавніша і найбільша святиня всіх чотирьох земель Карґадського королівства – жило лише кількасот людей. Натомість різних споруд тут не бракувало: три храми, Великий Дім, Малий Дім, казарми стражників... Зовні до мурів Гробниць тулилися численні господарські будівлі, овечі кошари та непримітні помешкання для челяді та рабів – здалеку все це скидалося на занедбане містечко, над яким золотом сяяли вежі святинь.

Кубічна споруда Храму Богобратів – без вікон, з низенькими сходами та дверима – зовні була облицьована білими кахлями. А на сто років "молодший" Храм Богокороля знаходився трохи нижче, в оточенні масивних білих колон з фарбованими капітелями [3]3
  Капітель – горішня частина колони, на яку спирається балка.


[Закрыть]. Кожну колону вирізьбили з могутнього кедрового стовбура – деревину привезли морем із лісистого острова Ґур-ат-Ґур, а потім двадцятеро рабів перетягли кедрину через пустелю.

Подорожанин, котрий наближається до Гробниць зі сходу, спочатку бачить золоті вежі та білосніжні колони, і лише потім – занедбану, брудно-жовту, як сама пустеля, споруду. Це – Тронна Зала, найдревніший храм, який увінчує найвищий пагорб Гробниць.

Одразу ж за Тронною Залою тягнеться широкий кам'яний мур, який, щоправда, подекуди вже лежить у руїнах. А далі, неначе розчепірені пальці, стирчать з-під землі велетенські чорні брили: кожна – майже десять ліктів [4]4
  Лікоть – старовинна міра довжини, приблизно в півметра.


[Закрыть]заввишки. Ці каменюки (загалом їх було дев'ять) випромінюють якусь незбагненну енергію; здавалося, що вони освячені якимось потаємним, невимовним знанням. Один камінь стоїть прямовисно, ще два лежать на землі, решта похилилися в різні боки. Брили густо поплямлені сірувато-жовтою сланню лишайників – усі, крім одного, гладенького чорного каменя, який тьмяно виблискує під сонцем. Либонь, на замшілих валунах у давнину було вирізьблено якісь письмена – принаймні, їх можна намацати під слизькою павутиною лишайників. Власне, оці дев'ять брил і були Гробницями Атуану. Кажуть, що вони існували ще до того, як виникло людство, і постали з морської безодні одночасно з островами Земномор'я. Брили були древнішими, ніж карґадські Богокоролі, ніж Богобрати, ніж сонячне світло. І під ними спочивали Безіменні – ті, хто правив світом ще до появи людей.

Арха нечасто приходила сюди. Ніхто, крім неї, не переступав межі, позначеної муром. Але двічі на рік, під час повні напередодні весняного й осіннього рівнодення, у Тронній Залі відбувалося жертвопринесення, і юна жриця виходила з приземкуватих дверей храму, обіруч тримаючи мідний цебрик із теплою козячою кров'ю. Одну половину офірної крові вона виливала на прямовисну брилу, а другу – на один із тих каменів, що лежали на землі, поплямлені кров'ю жертв, що проливалася тут з давніх-давен.

Інколи Арха приходила сюди ще вдосвіта і довго блукала поміж Гробницями, марно намагаючись осягнути напівстерті письмена, вирізьблені на замшілому камінні. Цікавіших справ у неї не було. Арха любила це місце ще й тому, що тільки їй дозволялося сюди приходити. До того ж, серед Гробниць вона завжди була на самоті, а коли над пустелею панувала полуденна спека, то тут було доволі прохолодно.

Від могильного муру відгалужувалася кам'яна стіна. Вона була значно нижчою і півколом оперізувала пагорб, розділяючи його на дві частини: з одного боку стіни стояли храми та будинки доглядачів і жриць, а з іншого – казарми стражників та халупи рабів, які поралися у полі, пасли череду та ремісникували. Жоден із них ніколи не ступав на священну землю потойбіч стіни – хіба що під час великих свят, коли охоронці, барабанщики та сурмачі супроводжували процесію жриць до порогу святині. Але навіть у такі дні вони не мали права заходити до храмів. Ця заборона також стосувалася й усіх сторонніх. У давнину вклонитися Гробницям приходили прочани з усіх Чотирьох Королівств: серед них були і королі, і багаті вельможі, проте й вони не могли увійти всередину. Навіть Богокороль, який півтора століття тому благословляв збудований на його честь храм, мусив їсти і спати поза межами святині.

Одначе встромляючи ноги у щілини між каменями, вилізти на стіну було зовсім легко – не треба й драбини! Якось навесні Арха та її подружка, дівчинка на ім'я Пенте, видряпавшись нагору, сиділи верхи на мурі, незважаючи на те, що в цю мить їм належало бути на горищі Великого Дому, серед інших дівчат, які там пряли і ткали вовну. Але сталося так, що Арха і Пенте (до речі, їм обом уже виповнилося дванадцять років) вибігли до криниці напитися води. А тоді Арха сказала: "Ходімо зі мною!" і повела подругу вниз до стіни. Невдовзі Великий Дім сховався за пагорбом. І тепер вони сиділи на мурі, теліпаючи босими ногами і розмовляючи про різні цікаві речі.

– Я так хочу побачити море! – мрійливо промовила Пенте.

– Навіщо? – запитала Арха, покусуючи вирвану з-поміж кам'яного мурування гірку стеблину молочаю.

Весна була в розпалі: з низькорослого степового зілля щойно осипався білий, жовтий, рожевий цвіт – землю встеляли зів'ялі пелюстки і крихітне летюче насіння. А віддалік, скільки засягало око, тяглося невиразне піскувато-буре пустище, впираючись на обрії у гори, помережані сріблясто-блакитним цвітом шавлії.

– Навіть не знаю... Просто хочеться побачити щось незвичайне. Адже тут так нудно! Ні подій, ні новин...

– Все, що відбувається у світі, починається тут, – відказала Арха.

– Воно-то так, але... Мабуть, мені цього замало! – Пенте посміхнулася. Її приємне юне личко просвітліло. Почухавши п'ятку об нагріте каміння муру, дівчина продовжила:

– Знаєш, по суті, я виросла на узбережжі – море починалося одразу ж за дюнами, що оточували наше село. І ми, дітлахи, бігали на берег бавитися. Якось далеко в морі ми побачили кораблі. Вони скидалися на червонокрилих драконів, а деякі судна й справді були прикрашені вирізьбленими з дерева драконячими головами. Кораблі, здається, поверталися з Атуану, але то був не карґадський флот. Наш староста сказав, що вони з Внутрішніх земель. Усе наше село зібралося на гребені найвищої дюни, щоби подивитися на ті кораблі. Втім, люди трохи боялися, що чужинці пристануть до берега. Але вони просто пропливли повз нас. Ніхто так і не дізнався, куди йшли ті судна... Хоча це, можливо, й добре: адже то були брудношкірі з чаклунських островів! А тамтешні люди знаються на чарах: зурочать – не встигнеш і оком кліпнути.

– Тільки не мене! – гордовито відповіла Арха. – Я б на них і дивитися не стала! Кляті відьмаки! Як вони взагалі наважуються так близько підпливати до Священних Земель?!

– Ет, пусте! Рано чи пізно всі стануть рабами Богокороля. Але я все одно хотіла би знову побачити море. Знаєш, у калюжах, які залишаються на березі під час відпливу, трапляються маленькі восьминоги, і вони біліють від страху, коли голосно на них крикнути. Онде, глянь! Манан іде! Мабуть, по твою душу...

Попід муром і справді плентався підстаркуватий стражник, визбируючи з-поміж рудої трави зів'ялі паростки дикої цибулі, добрячий жмут якої стирчав із його великої долоні. З віком Манан погладшав, а його жовтий голомозий череп аж лиснів під сонцем.

– Ховаймося на людському боці! – зашипіла Арха.

Дівчата спритно, наче ящірки, переповзли назовні стіни і причаїлися біля її підніжжя – з боку Гробниць ніхто б не зміг їх побачити. Невдовзі поблизу почулася важка хода Манана.

– Гоп! Гоп! Картопляний лоб! – глузуючи зі старого, пошепки озвалася Арха.

Стражник зупинився.

– Агов! – пролунав непевний голос. – Маленька? Арха?

Тиша.

Манан рушив далі.

– Гоп! Гоп! Картопляний лоб!

– А у нашого Манана навіть пузо картопляне! – підхопила Пенте.

– Гей, хто тут? Знову тиша.

– Ех-хе-хе, – тихо зітхнув стражник і неквапом подався геть. Коли він опинився біля підніжжя пагорба, дівчата знову вилізли на мур. Арха аж нетямилася від люті:

– От старий бовдур! Скрізь він за мною нипає...

– Мусить нипати, – резонно зауважила Пенте. – Його обов'язок – дбати про тебе.

– Про мене дбають ті, кому я служу. Я слухаюся тільки їх – і більше нікого! А всім отим старим бабам і підтоптаним бевзям до мене зась! Бо я – Єдина Жриця!

Пенте глипнула на Арху.

– Авжеж, – сказала вона тихо, – я це знаю, Архо.

– Тож нехай вони дадуть мені спокій! І не чіпляються.

Якийсь час Пенте сиділа мовчки, теліпаючи засмаглими ногами і вдивляючись у неозору далечінь.

– Ти чудово знаєш, що невдовзі сама владарюватимеш над ними, – нарешті тихо промовила Пенте. – Через два роки нам виповниться чотирнадцять і ми станемо дорослими. Щоправда, у моєму житті мало що зміниться – я служитиму при храмі Богокороля. А ось ти станеш справжньою Верховною Жрицею! І тоді навіть Тар і Косіль доведеться коритися тобі.