Текст книги "Гробниці Атуану"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

СНИ ТА РОЗПОВІДІ

Упродовж кількох наступних днів Арху лихоманило. Вона здебільшого лежала в ліжку, але іноді виходила надвір, сідала на порозі Малого Дому і милувалася далекими горами. Дівчина була дуже кволою, часом їй здавалося, що вона божеволіє. Одні й ті самі думки безперестанку крутилися в голові. Вона почувалася слабкою і дурною. І хоча на Могильному мурі так і не було виставлено жодного охоронця, проте Арха знала, що нізащо не дорікне за це Косіль. Вона взагалі більше ніколи не хотіла бачити жрицю. Дівчині було соромно перед нею за свою слабкість.

Сидячи на осонні, Арха часто думала про те, як вона буде поводитися в підземеллі наступного разу. А ще їй не давали спокою думки про наступних бранців – їхня страта має стати витонченим дійством, що відповідає духу древніх ритуалів Порожнього Трону...

Щоночі Арха прокидалася і, лежачи в темряві, волала:

– Вони ще не вмерли! Вони ще конають!

Тепер їй снилося багато снів. То вона бачила, що мусить приготувати їжу – кілька казанів гарячої каші, яку потім виливають у підземну яму. А то несла крізь пітьму глибоку мідну чашу з водою, щоб напоїти когось, хто знемагав від спраги, проте ніяк не могла донести те питво. Арха прокидалася: їй страшенно хотілося пити, але вона не мала сили піднятися з ліжка – отак і лежала у темній кімнаті, не рухаючись і не змикаючи очей.

Якось уранці до неї навідалася Пенте. Арха сиділа на порозі й ще здалеку побачила, як давня подруга наближається до Малого Дому – безтурботно, швидко і начебто випадково. Якби Арха не обізвалася до неї, Пенте, мабуть, просто пішла би собі далі. Але поруч не було нікого, тож ніщо не заважало Арсі побалакати з подругою.

Пенте низько вклонилася, вітаючи Жрицю Гробниць, а тоді важко сіла на кам'яні східці поруч із Архою.

– Ф'ю-у-уф! – якось дивно видихнула гостя.

Вона вже нівроку вигналася вгору і розповніла. Червоні щоки Пенте аж пашіли після швидкої ходи.

– Я чула, що ти хворієш. Ось тут у мене кілька яблук...

Дівчина вихопила з-під широкої чорної мантії плетену сітку з чудовими жовтими яблуками. Тепер Пенте вже служила при храмі Богокороля, але жрицею іще не стала. Під орудою Косіль вона продовжувала вчитися і поратися біля печі та ткацького верстата.

– Ми з Попе цього року перебирали яблука, і я відклала декілька найкращих. А то були б із них сушениці! Звісно, сушені плоди ліпше зберігаються, але все одно мені їх шкода... Поглянь, які гарненькі, правда ж?

Арха взяла одне яблуко, провела рукою по золотавій оксамитовій шкірочці:

– Так, непогані...

– А які солодкі!.. Візьми, покуштуй! – припрошувала Пенте.

– Та ні, я потім... Бери-но, сама частуйся!

Пенте делікатно вибрала собі найменше яблучко. І з'їла його всмак, не приховуючи задоволення.

– А я б їла хоч і цілісінький день, – зізналася вона, – мені завжди мало. Шкода, що я мушу бути жрицею, а не куховаркою. Я б готувала смачніше, ніж ота стара скнара Натаба, та й чавунці можна було б вилизувати... Послухай, а ти не чула, що сталося з Муніт? Загадали їй якось почистити мідні глеки, в яких тримають трояндову олійку, – такі, знаєш, із вузькими шийками. А Муніт намислила надраїти оту мідь ще й зсередини. Отож, намотала на руку ганчірку, запхала руку в глек, а назад – ані руш! Вона вже й так її смикала, і сяк – нічого не виходить, лише долоня ще дужче набрякла. Отоді-то Муніт зрозуміла, що застрягла по-справжньому. І як заверещить: "Рука! Моя рука!" А Пунті, він зараз уже зовсім глухий, подумав, що почалася пожежа, і собі давай гукати вартовим, щоби вони бігли рятувати послушниць. Уато (він якраз кіз доїв) вибіг із повітки, щоби поглянути, що сталося, і не зачинив за собою двері. Кози вигналися у двір – та ну й собі сновигати під ногами у вартових та дівчат! А Муніт розмахує глеком і верещить, мов навіжена! Такий рейвах учинили, що хоч куди! А тут і Косіль з храму нагодилася та як почала сокотати: "Що сталося?.. Що сталося?.."

Кругле личко дівчини скривилося у глузливій посмішці. Ніби й нічого спільного з крижаною міною Косіль, і все ж зараз Пенте чимось дуже скидалася на неї! Арха від подиву мало не скрикнула.

– Косіль репетує: "Що сталося?.. Що сталося?.." А тоді... тоді руда коза як дасть їй по одному місці!.. – Пенте аж заходилася від веселощів. – А Муніт як торохне козу гле... гле... глеком...

Дівчата вже не стримували сміху.

– А Косіль обернулася до кози і далі своє править: "Що сталося?.. Що сталося?.." – кінець розповіді потонув у реготі.

Вгамувавши сміх, Пенте витерла очі й узялася за друге яблуко.

Арсі було весело з Пенте. Дивлячись на подругу, вона спитала:

– Слухай, Пенте, а як ти потрапила на Атуан?

– Я була шостою дочкою в сім'ї, і батьки просто не змогли б виростити нас усіх і видати заміж. Тож семирічною мене віддали до храму Богокороля в Осаві. Але, мабуть, послушниць там було забагато, тому що невдовзі мене переправили сюди. А може, хтось подумав, що з мене вийде неабияка жриця, абощо... Втім, тут вони прорахувалися! – і Пенте, засміявшись, надкусила яблуко.

– То ти не хочеш бути жрицею?

– Авжеж, ні! Та краще б я вийшла заміж за свинопаса і жила з ним у рові! Тільки б не скніти у цьому бабському царстві, де тебе ховають живцем! Та що дарма про це теревенити, коли мене вже висвятили... Тепер нікуди не дінешся. Але хтозна, може, в наступному житті я стану танцівницею в Авабаті! Бо я таки цього варта!

Арха пильно дивилася на подругу своїми темними очима і нічого не розуміла. Їй здалося, що вона вперше бачить Пенте, її свіже, наче яблучко, приємне, життєрадісне обличчя.

– Невже Храм нічого для тебе не значить? – хрипко запитала приголомшена Арха.

Натомість Пенте, завжди покірна й насторожена, зараз не виказувала ані найменшої тривоги.

– Звісно, я знаю, що ти дуже пишаєшся своїми Володарями, – відказала Пенте байдужо. – Зрештою, у цьому є якийсь сенс, бо ти – їхня єдина, особлива жриця. Тебе не просто висвятили, ти народилася для Безіменних! А тепер поглянь на мене! Як я можу благоговіти перед Богокоролем? Хай там що, але він – лише людина, хоч його палац в Авабаті вкритий золотою бляхою і тягнеться на десять миль околясом. Богокоролеві уже за п'ятдесят і він лисий, як коліно, – про це тобі будь-яка статуя скаже! Б'юсь об заклад, що він так само, як і всі люди, підрізає нігті... Звісно, він – Бог. Та що з того? Гадаю, він стане ще божественнішим, коли помре.

Арха не заперечила Пенте, бо вже й сама потай вважала Божественних Королів Карґада самозванцями, фальшивими божками, які привласнили частину слави, що належала справжнім і вічним Силам. Проте Арха не могла в усьому погодитися з подругою. Щось у словах Пенте лякало юну жрицю несподіваністю і новизною. Арха ще не розуміла, наскільки різними бувають люди і як по-різному вони сприймають життя. Вона почувалася так, ніби визирнула у вікно і побачила там зовсім інший світ, де жили люди, для яких боги нічого не важили. Слова Пенте збентежили Арху, тож вона відповіла хоч і приязно, проте так, наче робила подрузі ласку:

– Все це й справді так... Мої Повелителі померли дуже давно, та й людьми вони ніколи не були... Знаєш, Пенте, а я могла б узяти тебе на службу до Гробниць...

Рум'яні щоки Пенте нараз пополотніли.

– Так, – промимрила вона, – але я... Я боюся темряви...

Арха зневажливо пирснула, дізнавшись про те, що її цікавило: Пенте могла не вірити в богів, проте вона, як і всі смертні, була безпорадною перед силами темряви і боялася Безіменних.

– Гаразд, я нічого не вирішуватиму без твоєї згоди, – заспокоїла подругу Арха.

Між ними запала тривала мовчанка.

– Ти стаєш дедалі більше схожою на Тар, – нарешті лагідно озвалася Пенте. – Дякувати долі, що не на Косіль! І чому я не можу бути такою ж сильною, як ти? Тільки й того, що люблю попоїсти...

– Ну, то не церемонься! – підохотила Арха, втішена таким зізнанням, і небавом Пенте вже догризала третє яблуко...

А протягом наступних кількох днів участь у нескінченних священних ритуалах вирвала Арху з її самоти. Спочатку одна коза передчасно привела на світ двійко козенят, яких, згідно зі звичаєм, належало принести в жертву Богобратам. І, певна річ, процесією керувала Верховна Жриця. А потім настав молодик, і вона мусила відправляти обряди пітьми. Надихавшись п'янкого аромату трав, що тліли на мідних тацях, Арха в чорному вбранні танцювала перед Порожнім Троном, єднаючись із незримими духами мертвих і ненароджених. У порожнечі навколо неї роїлися примари, повторюючи повільні, упевнені жести жриці, кожен її крок, кожен поворот. А ще вона співала священні гімни – проста людина не зрозуміла б у тих піснях жодного слова. Арха вивчала їх змалечку, дослухаючись до тихого голосу Тар. А тепер жриці, що ховалися в темряві за подвійними рядами мармурових колон, повторювали за нею ці дивні слова, і їхні голоси відлунювали у напівзруйнованому залі – так, наче сонми духів перегукувалися між собою...

* * *

Бранців з Авабата більше не присилали, тож Арсі поступово перестали снитися ті троє нещасних, які давно вже сконали й були абияк поховані у величезній печері під Могильними брилами.

Вона ще доволі довго набиралася духу, перш ніж знову наважилася спуститися під землю. І, зрештою, таки подолала свій страх, адже у своїх володіннях Жриця має почуватися, як удома.

Перед першими самостійними відвідинами Гробниць Арха налаштувалася настільки твердо, що коли нарешті опинилася у підземеллі, то замалим не розчарувалася, бо, по суті, боятися було нічого... Навколо тільки тиша, темінь, та й край! Можливо, могили були десь зовсім поруч, та хіба хоч щось побачиш у такому мороці?

Щодня вона спускалася у підземелля через ляду в келії за Троном, аж поки не почала навпомацки впізнавати кожну п'ядь різьблених стін. Проте Арха ніколи й на крок не відходила від муру, адже в темряві велетенської печери було дуже просто заблукати – навіть знову віднайшовши стіну, як з'ясувати, в якому напрямку йти далі? Крім того, під час першого походу в підземелля Арха затямила: у лабіринті треба достеменно знати, які повороти й тунелі пропускати, а які – ні. Тому слід уважно лічити всі закапелки, щоб не загубитися в темряві. Згодом, коли Арха вивчила кожен поворот, вона могла легко знайти дорогу навпомацки, покладаючись лише на власну пам'ять і чутливі пальці. Минуло трохи часу – і дівчина бездоганно знала усі тунелі Підмогилля і меншого відгалуження, що тягнулося з-під Тронної Зали до вершини пагорба. Залишився єдиний тунель, у якому вона ще не побувала – другий зліва у галереї біля Невільницького входу. Саме там починався Лабіринт, найзаплутаніше місце у її підземних володіннях. Арха вже давно мріяла побувати в Лабіринті, але не наважувалась увійти туди, не довідавшись усього того, про що їй могли розповісти на землі.

Тар мало що знала про Лабіринт, хіба що могла назвати деякі його зали та ще докладно пояснити, як до них дістатися. Жриця ділилася з Архою цими знаннями, проте ніколи нічого не креслила на піску і не показувала жестами у повітрі, бо сама вона жодного разу не бувала в Лабіринті. Та коли дівчина запитувала її: "Як дійти до Карбованої Зали від залізних дверей?", або: "Як іти від Зали Кісток до тунелю біля річки?"– Тар на мить замислювалася, а потім відновлювала у пам'яті все те, що сама колись дізналася від Архи Колишньої. Юна жриця сумлінно запам'ятовувала почуте, а вночі, лежачи у ліжку, десятки разів повторювала слова Тар і намагалася уявити всі ті зали, тунелі, повороти.

Тар показала Арсі безліч потайних лазівок – навіть просто неба, серед скель, знаходилися двері, що вели у підземелля. Мережа мурованих кам'яних тунелів вкривала всю територію Гробниць. А подекуди підземні стежки навіть виходили за межі Могильного муру! Ніхто, крім Архи, обох Верховних Жриць та їхніх стражників Манана, Уато і Дюбі, навіть не підозрював про існування цього лабіринту. Десятки людей щодня проходили над тунелями, проте їм цілком вистачало непевних чуток про існування темниць під Могильними брилами. Втім, коли йшлося про Безіменних чи їхні володіння, то зазвичай ніхто не виявляв надмірної цікавості. Мабуть, усі відчували, що від тих знань годі сподіватися чогось доброго. Однак Арха аж тремтіла від цікавості, і не могла залишатись байдужою, коли дізналася про Лабіринт. Але будівничі ретельно заличкували входи до підземелля то в плитах підлоги, то серед скель на пустирищі – словом, вона не помітила нічого. Навіть у Малому Домі потаємну ляду їй показала Тар.

Якось увечері Арха, прихопивши каганець, спустилася в підземелля. Не запалюючи вогню, вона дійшла до входу в Лабіринт і, не вагаючись, рушила назустріч невідомості. Через кількадесят кроків у суцільній темряві вона наткнулася на обмуровану каменем залізну раму. Вона ще ніколи не ходила далі. Через Залізні Двері Арха увійшла до довгого тунелю, і коли той почав повертати праворуч, запалила свічку й вгледілася навколо. Палити світло тут не заборонялося – це місце не вважалося аж таким священним. То був Лабіринт, неймовірна заплутаність якого жахала і вражала уяву.

Вогкі голі стіни, кам'яне склепіння та долівка зусібіч оточували дівочу постать з каганцем у руці. А ще – мертве повітря та непроникна пітьма, що чигала попереду та наздоганяла ззаду.

Усі тунелі були однаковими, так само сходилися, розходилися та перетиналися. Арха уважно рахувала повороти і відгалуження, вголос повторюючи настанови Тар, хоч і так знала їх напам'ять. Дівчині зовсім не хотілося заблукати у Лабіринті. У Підмогиллі та сусідніх із ним переходах її ще могли б відшукати Косіль чи Тар; зрештою, Манан теж непогано знав той керунок, бо Арха кілька разів брала його із собою. Проте в Лабіринті ніхто з них не бував. Якби Арха заблукала у цих тунелях, то вибратися з Лабіринту їй би не допомогло навіть те, що жриці гукали б за нею, шукаючи її у Підмогиллі, за якихось півмилі звідси. Арха уявила, як їхні голоси відлунюють у тунелях, а вона намагається бігти на звук, однак, не знаючи дороги, губиться остаточно. Дівчина так яскраво це собі уявила, що аж зупинилася, немов і справді почула далекий голос. Проте Арха не заблукає, о ні! Вона буде дуже обережною. Та й Лабіринт, як-не-як, не чужий для неї! Безіменні підкажуть їй правильну дорогу і не дадуть збитися на манівці.

Як на перший раз, Арха не заходила надто далеко, однак і цього було досить, щоб відчути дивне, гірке і водночас приємне відчуття цілковитої самоти і незалежності, яке ставало дедалі сильнішим і привабливішим... Вона дійшла до Карбованої Зали, побувала на перехресті Шести Шляхів та в Останньому тунелі, блукала у химерній плутанині ходів, що вели до Зали Кісток.

– Коли побудували Лабіринт? – згодом розпитувала вона Тар, і сувора, худа жриця відповідала:

– Володарко, я не знаю. Ніхто цього не знає.

– А навіщо його збудували?

– Щоб ховати у ньому скарби Гробниць і карати зухвальців, які насміляться зазіхнути на них.

– Усі коштовності, які я тут бачила, зберігаються або в келії за Троном, або в темниці під нею. Що ж тоді ховають у Лабіринті?

– Набагато коштовніші та давніші скарби. Ти б хотіла поглянути на них?

– Звичайно.

– Ніхто, крім тебе, не може увійти до Скарбниці. Твої слуги можуть супроводжувати тебе лише до Лабіринту, але не до Скарбниці! Якби Манан просто зайшов туди, його б знищив гнів темряви. Тож ти можеш потрапити туди лише сама. Я знаю, де лежить Великий скарб. Перш ніж померти, п'ятнадцять років тому, ти розповіла мені, як туди добратися, щоб я, коли ти відродишся знову, змогла тобі про це нагадати. Я поясню, як іти від Карбованої Зали через Лабіринт, а ключ від Скарбниці ти маєш – ось він У тебе на в'язці, срібний, з фігуркою дракона. Але йти доведеться самій...

Тар розповіла, і Арха запам'ятала, як запам'ятовувала все, що їй говорили. Проте вона не одразу вирішила навідатися до Скарбниці. Щось її стримувало, потаємне відчуття підказувало, що її знання та воля ще не готові до цього. А може, вона просто хотіла залишити щось на потім, щоби досхочу натішитися передчуттям наближення до урочої мети й додати чару нескінченним тунелям, які зазвичай заводили в глухий кут або в порожні запилюжені темниці. Адже попереду в неї ще вдосталь часу для того, щоб намилуватися скарбами. Та й, зрештою, хіба вона не бачила їх раніше?

Якесь дивне почуття охоплювало Арху, коли Тар чи Косіль говорили з нею про те, що вона бачила чи робила у минулому житті. Дівчина вірила в те, що душа Архи й справді відродилась у новому тілі після того, як померла її стара плоть. І так було завжди – не лише п'ятнадцять років тому, а й за сотні, тисячі літ до її теперішнього втілення. Жриця Безіменних танцює перед Порожнім Троном, відколи побудували Храм і підземелля, відколи стоять Гробниці, відколи існує людство. Всі її минулі життя разом із теперішнім утворювали єдине ціле. Вона була Найпершою і Єдиною Жрицею. Кожна людина невпинно змінюється у ланцюжку своїх перероджень, і тільки Арха завжди відроджується Архою. Сотні разів у своїх минулих життях вона вивчала незліченні ходи та повороти Лабіринту – і, врешті, завжди потрапляла до Скарбниці.

Іноді Арха ловила себе на думці, що вона й справді щось потроху пригадує. Підземні тунелі видавалися такими знайомими, наче були не тільки її володіннями, а й домівкою. Надихавшись п'янких випарів під час танцю перед Троном, Арха відчувала, як легшає її голова, а тіло стає чужим. Боса, у чорній сутані, вона танцювала тут уже не одне століття і знала, що так буде завжди.

І все ж дівчина й досі щоразу дивувалася, коли Тар казала:

– Я дізналася про це від тебе перед твоєю смертю.

* * *

Якось Арха запитала:

– Що то були за люди, котрі намагалися пограбувати Гробниці? І чи вдалося це бодай хоч комусь?

Сама лише думка про пограбування здавалася їй неймовірною. Адже крадькома підібратися до Гробниць було неможливо! Прочани рідко навідувалися на Атуан – навіть жертовних в'язнів присилали частіше. Вряди-годи з підлеглих храмів Чотирьох Королівств прибували нові послушниці, раби та дарунки – золото, пахощі, мідне начиння. Ото й усе! Ніхто не з'являвся тут ані мимохідь, ані з наміром щось купити чи продати, ані з простої цікавості. Сюди приходили тільки виконуючи те чи інше веління. Арха навіть не знала, чи далеко звідси до найближчого містечка – можливо, миль із двадцять, а може, й більше? Так чи інакше, безлюдні пустища досі залишалися найнадійнішими охоронцями Гробниць. Арха не сумнівалася, що кожен, хто перетинатиме пустелю, яка оточує Гробниці, неодмінно вирізнятиметься на її тлі, ніби чорна вівця на засніженому полі.

Останнім часом дівчина проводила з Тар і Косіль майже все своє дозвілля. От і цього холодного квітневого вечора троє жриць зібралися в кімнаті Косіль, поряд із храмом Богокороля. Вони сиділи біля невеликої кабиці, у якій тихо палахкотіла суха шавлія. У сусідній залі, за дверима, Манан із Дюбі грали на підлозі в цурки, по черзі підкидаючи вгору жменьку різьблених паличок і намагаючись ловити їх затиллям долоні, – нерідко, коли ніхто не бачив, Арха й собі бавилася з Мананом у цю гру, сховавшись у внутрішньому дворику Малого Дому.

Жриці бесідували, і їхній розмові не заважали ні стук гральних паличок, ані хрипке бурчання гравців, що долинало із сусідньої кімнати. Надворі сутеніло – наближалася тривожна горобина ніч. Час від часу дахом перебігали важкі краплі дощу.

– Так, у давнину не бракувало ласих до тутешніх скарбів. Але жоден злочин проти Гробниць не залишився безкарним, – відповіла Тар. Іноді, попри свою мовчазну вдачу, вона любила розповісти кілька повчальних історій, напоумлюючи Арху. Власне, сьогодні й випала одна з таких рідкісних днин.

– Як же ці люди зважилися на таке блюзнірство?

– О-о-о! – відказала Косіль. – То були не прості люди, а чарівники, маги з Внутрішніх Земель. Тоді Богокороль ще не правив Карґадськими землями, і ми не були такими могутніми, як тепер. Чаклуни припливали із заходу, грабували порти Kapero-Ату й Атуану і навіть нападали на священний Авабат. Вони казали, що полюють на драконів, але насправді нищили наші міста і храми.

– Їхні герої вдиралися сюди, щоби випробувати свої мечі та накласти на нас свої безбожні чари, – продовжувала Тар. – Утім, наймогутнішому з них, великому магові та повелителю драконів, тут не поталанило. І хоч давно це було, але люди й досі пам'ятають, як усе сталося. Того чародія звали Ерет-Акбе. Він був королем і Архімагом усього Заходу. В Авабаті цей зайда схилив на свій бік бунтівних вождів і, щоби захопити владу над містом, виступив проти Верховного Жерця внутрішнього Храму Богобратів. Довго билися людські чари проти божественних блискавиць – від храму, де вони герцювали, каменя на камені не залишилося. Але, зрештою, жрець розтрощив чарівну патерицю мага, розбив надвоє його магічний оберіг – і здобув перемогу. Ерет-Акбе втратив свою силу і дременув із Авабата, сподіваючись знайти прихисток на крайньому заході Земномор'я. Там він і загинув у двобої з драконом. А Внутрішні землі після його смерті почали занепадати... Жерця, який переміг Ерет-Акбе, звали Інтатін. Він належав до роду Тарбів і через сотні літ, згідно з пророцтвом, започаткував династію королів-жерцін Кареґо-Ату, від яких походять і карґадські Богокоролі. З часів Інтатіна могутність карґадських земель невпинно зростала. Тож відтоді лише кілька сміливців-магів наважувалися забратися у Скарбницю. Дуже вже їм кортіло повернути потрощений оберіг Ерет-Акбе. Але дарма! Реліквія й досі там, де їй належить бути згідно з волею Архіжерця. І кістки тих заброд – також... – Тар урочисто вказала на землю в себе під ногами.

– Щоправда, тут зберігається лише половина того амулета, – зауважила Косіль. – А другий уламок загубився назавжди...

– Як це "загубився"? – не второпала Арха.

– Та половина, яку тримав Інтатін, зберігається у Скарбниці. Натомість друга частина оберега залишилася в руці мага. Перш ніж утекти з Авабата, Ерет-Акбе віддав той уламок одному з бунтівних королів – Торегові Хупунському. Я не знаю, навіщо він це зробив...

– Щоби посіяти розбрат, – пояснила Косіль. – Небавом Торегові нащадки знову повстали супроти правлячого дому Тарбів, повернувши зброю проти першого Богокороля. Для них він, бачте, не був ані богом, ані королем! Кляте туманувате поріддя! Утім, нікого з них уже давно немає серед живих...

Тар кивнула.

– Батько теперішнього Богокороля покарав заколотників. Він знищив рід Хупунів, а їхні замки зрівняв із землею. Із бунтівниками було покінчено, але також безслідно зник і уламок, який Хупуни отримали від Ерет-Акбе. Ніхто не знає, що сталося з реліквією...

– Я гадаю, – вставила Косіль, – що її просто викинули, як непотріб. Кажуть, що та каблучка Ерет-Акбе зовсім не схожа на коштовність. Хай поб'є її грім, а разом з нею і всіх чарівників! – сказала Косіль і плюнула у вогонь.

– А ти бачила той уламок оберега, що належить Гробницям? – запитала Арха у Тар.

Жриця заперечно похитала головою.

– Ні, адже до Скарбниці не можна заходити нікому, крім Верховної Жриці. Хтозна, можливо, ця каблучка – найдорожчий скарб Гробниць. Як на мене, то так воно і є. Адже Внутрішні землі століттями посилали сюди своїх злодіїв і магів, і жодного з них не зацікавили ні золото, ні самоцвіти – всі вони шукали тільки цей уславлений уламок. Відтоді, як не стало Ерет-Акбе й Інтатіна, минуло бозна-скільки років, а поза тим про каблучку пам'ятають й досі – і у нас, і на заході. З плином часу більшість речей відходить у небуття, і лише найважливіші залишаються у людській пам'яті...

Трохи поміркувавши, Арха сказала:

– Ті грабіжники мали бути або неабиякими сміливцями, або цілковитими йолопами, щоб отак наражатися на небезпеку. Невже вони не боялися Безіменних?

– Ні, – холодно відповіла Косіль. – Вони не мають богів. Чарівники розуміються на магії і, либонь, вважають богами себе. Але вони не боги, бо не відроджуються після смерті. Тіло чаклуна обертається в прах, а дух його виє вітром, допоки не згине без сліду. Вони не мають безсмертних душ...

– А що то за магія, якою займаються чаклуни? – захоплено запитала Арха. – Що вони роблять? І навіщо?

Де й поділася її гонорова обіцянка навіть не дивитися на кораблі "відьмаків" із Внутрішніх земель.

– То все омана, шахрайство і брехня! – відрубала Косіль.

– І трохи більше, – зауважила Тар. – Звісно, якщо в тих розповідях є хоч крапля правди... Приміром, чарівники вміють приборкувати вітри. Цього не заперечує ніхто. Саме тому чаклуни й стали великими мореплавцями – наповнюючи вітрила магічним вітром, вони пливуть туди, куди забажають. А ще кажуть, що їм підвладні світло і темрява. Маги вміють перетворювати каміння на діаманти, а свинець – на золото, можуть за мить спорудити ціле місто, чи, принаймні, напустити мани. А ще вони нібито можуть із власної волі перетворюватися на ведмедів, драконів або риб...

– Не вірю жодному слову, – сказала Косіль. – Але те, що вони підступні та слизькі, наче в'юни, – чистісінька правда. Подейкують, що коли відібрати у мага його чарівну патерицю, то його сила зникає. Мабуть, на тих палицях вирізьблені руни зла...

Тар знову заперечливо похитала головою.

– Звичайно, всі вони ходять з патерицями. Але палиця – то лише знаряддя сили, яка таїться в душі мага.

– А звідки у них та сила? – запитала Арха. – Адже ж не із порожнечі вона виникає!

– Брешуть вони, – втрутилася Косіль.

– Сила у словах, – пояснила Тар. – Розповідав мені колись один чоловік, що на власні очі бачив знаменитого чаклуна з Внутрішніх земель, якого полонили, коли ми воювали із Заходом. Узявши до рук дерев'яну патерицю, маг промовив до неї якесь слово – і той ціпок вкрився цвітом! Потім сказав іще щось – і на палиці достигли червонобокі яблука! А тоді промовив утретє, і все – палиця, цвіт, яблука та й сам чаклун – щезло з очей, як веселка у небі! Навіть сліду не залишилось... Більше того чарівника ніхто не бачив. Тож хіба це можна вважати лише оманою?

– Обдурити дурня – діло нехитре, – буркнула Косіль.

Тар промовчала, щоб не починати суперечку, але Арсі зовсім не хотілося припиняти таку цікаву для неї розмову.

– А як виглядають чаклуни? – допитувалася дівчина. – Правда, що вони мають чорну шкіру і білі зіниці?

– Вони чорношкірі і злі. Хоча я, на щастя, ще жодного не бачила, – гордо заявила Косіль, посуваючись на низенькому дзиґлику ближче до вогню.

– Нехай сила Богобратів буде з нами, – прошепотіла Тар.

– Сюди вони й поткнутися не посміють, – запевнила Косіль. У кабиці палахкотіло полум'я, по даху періщила злива, а за дверима репетував Манан:

– Ага! Половинку мені, половинку!..