Текст книги "Гра в королеву"

Автор книги: Тетяна Пишнюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

І дальше продовжувала розбурхувати пристрасть спершу цілком розгубленого хлопця. Несподівано для себе відчула, як легко з ним, зрозуміла, що їй подобається його ніжність та ніяковіння. Це було щось протилежне, ніж із Тунгусом. Відчувала, як наповнюється ніжністю сама. Вже вранці вони вирішили, що будуть жити в одній кімнаті.

І не думала, чим обернеться для неї та раптова її авантюра. Та чи думала тоді взагалі? Повірила в долю і в те, що ця доля – назавжди. Всі романи, котрі були до Дмитра, перекреслила. Правда, коли вони вперше вирішили пожити окремо, що тривало майже рік, вона затівала нові романи чи поверталася до старих. Правильніше, до одного старого роману, який ніяк не відпускав її. Саме він і спричинив недовіру свекрухи до того, що Яринка – Дмитрова донька… Тоді так складалося, що Маруся не могла остаточно порвати стосунки з Тунгусом, бо це загрожувало бідою для Дмитра. Той і досі не знає, що лише вона врятувала йому життя. А сама, напевне, ніколи йому про це й не скаже. Тим більше, що тепер у цьому нема жодної потреби.

Глянула на розкиданий на дивані одяг й сумно хмикнула. Чи є різниця, в чому піде на ту вечірку? А може, і є. Бо одяг для неї – важливий сегмент настрою. Коли зранку незадоволена своїм виглядом – увесь день не в гуморі. А поганий настрій – це і стосунки з колегами раптом натягуються, і з керівництвом непорозуміння та й узагалі – світ здається сірим і сумним. А в такому світі жити несмачно.

Маруся задумалася: коли ж це вона відчувала життя на смак? Так, щоб серце зайшлося від приємної зустрічі, щоби чиєсь гарне слово солодко розлилося всередині й захотілося сказати щось приємне навзаєм. Дуже давно. І в чому її біда, чи вина – не знає. Хоча… Таки здогадується. Солодощами змолоду зловживала. Ось і передозувала за своє недовге життя. Тепер лише терпкий присмак від будь-яких стосунків із чоловіками. Чомусь не складається. Чи, можливо, не пора скластися.

Щось сьогодні весь час повертається думками до своєї невлаштованості. Якийсь знак, чи, можливо, вже вичерпалося терпіння приховувати незадоволення самотністю. Бо хто б що не казав, а жінка повинна мати чоловіка. Але Маруся переконана, що ніколи не зможе бути при чоловікові чи за ним. А бути біля нього їй зараз захотілося так, що аж сльози виступили й застигли в незмигних очах. Її уява ніколи не малює якийсь визначений образ, а просто зібраний, нечіткий, але такий невідворотно теплий, що навіть від уяви стає на душі лагідно і погідно. Та наразі так чітко побачила ледь знайомий погляд, що сполохалась і почала пригадувати, звідки той виринув. Він глянув з-під окулярів і обволік її теплом, таким неймовірним бажанням відчути його на дотик… Руки на плечах… Маруся раптом підхопилася.

– Господи! Це ж його погляд! – пригадала чужого чоловіка з метро. – Я таки божевільна!

Присіла на диван і взялася швидко перебирати одяг, розкладаючи на дві купки. Намагалася примусити себе зосередитися на завтрашній вечірці, уявляла своїх колеґ та їхні можливі варіанти костюмів. Оленка має бути в приталеній сукні з глибоким декольте, бо так чинить завжди. Вона вважає, що жінка без декольте – то майже чоловік. А жінки, які не люблять вирізу, приховують або свою волохатість, або мають малі груди. І чортова Оленка сказала це так переконливо, що тепер їхні колеґи-чоловіки щоразу, тільки-но бачать щільно «зашворене захристя», співчутливо запитують, – волохатість підвищилася чи настала стадія всихання.

Усміхнувшись, Маруся відклала чергову сукню, що затримала на всяк випадок у руках. Саме вона й була закрита аж під шию, хоча виріз на спині сягав нижче талії. Та вирішила, що цього разу позмагається з Оленкою глибиною вирізу. Вибір упав на чорне плаття з глибоким декольте, оторочене срібним узором. До нього дуже пасувала срібна пектораль, що привіз із Єгипту тато. Тим більше, вона так давно не зодягала його подарунок.

Пригадала, куди поділа прикраси. Золото – в оніксовому сундучку, камінці – в шкіряній шкатулці. А решту прикрас вона склала в різьблену дерев’яну скриньку і… Згадала – поставила на шафу, бо Олесь звідти раз у раз щось виймав, мотивуючи тим, що це ж не золото, отже, цінності не має.

Принесла з балкона металеву драбинку і швиденько добралася на шафу. Там, як і колись у бабусі на старому горищі, можна знайти найнесподіваніші речі. Шафа має козирок, і завдяки йому утворилася ніша, куди без проблем можна помістити невеликі речі, якими не часто користуються. Там лежить гітара, струн якої Марусині пальці торкалися кілька років тому. Вирішила, що сьогодні ж спробує щось зіграти, в надії, що пальці згадають акорди. Зняла її і обіперла об шафу. Дальше наткнулася на прозору коробочку й, згадавши, що недавно її діставав всюдисущий Олесь, усміхнулася. Вирішила зняти і або перекласти в інше місце (бо ця хованка вже розсекречена), або викинути той потрібний непотріб. Коробочка стояла на столі й зупинила на собі Марусин погляд. Вона знову всміхнулася і вже втретє полізла на шафу, щоб зрештою дістати те, за чим притягла драбину. Різьблена дерев’яна скринька тихенько скрипнула старою кришечкою, відкрила жінчиному поглядові кілька срібних прикрас і забутих біжутерних симпатичних штучок. Як же давно вона їх звідти діставала! Перебирала і згадувала. А вона не забула, виявляється! Пам'ять легко видобувала історію кожної, і легенько поколювало в очах. Якісь дивні сентименти охопили її сьогодні. Що за вечір!

Вона легко зістрибнула з драбини, поклала на стіл пектораль. І знову погляд зупинився на прозорій коробочці з вібратором. Бісівська річ! Спокушає, чи що? Можливо, й справді у таких штучках закладена якась магічна дія. Не випадково ж колись їх вирізали з дерева, витісували з каменю… Маруся відчинила коробочку, дістала спокусника і покрутила перед очима на всі боки.

– Ну, хлопче, роби щось! – звернулася до вібратора, як до живого.

Але, навіть названий хлопцем, вібратор не зворухнувся. Він спокійно почувавсь у Марусиній руці, наполегливо чекав її дій.

– Угу. То ти, значить, такий кавалер! – крутнула його в правиці, як барабанну паличку. – Ще б одного, й можна було б зіграти. Або цвяшок забити.

Стукнула по столу й перелякано верескнула. Той у руці ожив, завібрував, загудів, як джмеляра. «Натиснула якусь кнопочку?» Маруся дивилася на нього, а він гудів і тремтів, і їй здалося – дивиться на неї.

– Як каже моя сусідка – «кумедія за два гроша»! – не випускала з руки і не відмикала. – Що ж ми з тобою будемо робити? – допитувалась у вібратора і розглядала його, як потенційного кавалера.

Марусі згадалась Аліса з країни чудес, яка здивовано й захоплено розглядала посмішку, що існувала сама собою. Чи викликала вона у дівчинки якісь емоції, крім здивування? Не пам'ятала. Вона також бачить те, що може належати тільки чоловікові, але його – нема. Дослухалася до себе. Чи ж виникли в ній хоч якісь емоції, ну, несподіваний інстинкт? Так! Бажання мати зараз чоловіка – неймовірне! Але їй хочеться чоловічих долонь: теплих і сильних. Хочеться ніжних і тихих слів. Хочеться дихання пристрасного біля вуха, щоб мурахи бажання розповзлись аж до п'ят. Хочеться…

– Та що ж ти гудеш так?! – глянула з докором на вібратор. – Де ж ти вимикаєшся, хлопчику мій? – зверталась, як до живого, розглядаючи кнопочки.

Раптом стало тихо. Вібратор замовк, затих, причаївся в жіночій долоні, очікуючи вироку. А вона стояла третейським суддею посеред кімнати і не могла визначитися, що ж учинити з цим виробом людської цивілізації – викинути на смітник чи знову закинути де подалі від допитливого Олеся (так, на всякий випадок).

Маруся була неготовою до кнопочних стосунків. Хоча в цьому вбачала і перевагу. Це ж так просто: хочеш – вмикаєш, не подобається – вимкнув. І жодних до тебе претензій, і не потрібно вигадувати головні болі чи зіпсований настрій, і не треба годити, як лихій болячці. Все в твоїй долоні! Лежить тихенький, смирний, чекає свого часу, нічого від тебе не вимагає, всім задоволений, не супить брови і не розкидає шкарпетки, не сьорбає чаєм і ще багато «не», які Марусю доводили до тихого (іноді й до гучного) сказу.

– Слухай, хлопче, може, я тебе ще й полюблю, – всміхнулася жінка.

Але той як лежав, так і не зворухнувся. Маруся знову сумно посміхнулася. Ніхто й не обіцяв, що він буде цілувати її у вушко і плести всілякі дурнички, від яких жінка починає муркотіти, як киця. Він своє відгудів. Те, що. вона не зрозуміла, його не обходило. А для таких ігор є ті, хто з роботи приходить без настрою, хто шукає у тебе целюліт навіть на пальцях, хто розкидає шкарпетки і лазить уночі в холодильник (не прохолонути – поїсти). І ще витворяє купу такого, від чого тобі хочеться придбати мітлу й летіти на Лису гору гастролювати.

– Добре, ми придумаємо, куди тебе заховати. Не викидати ж добро, – ще покрутила перед очима і поклала в коробку. – Добро… – повторила, посміхаючись.

Одне добро було заховано в коробку, а решта валялася по всій квартирі. Маруся ненавиділа безпорядок. Від нього у жінки боліла голова та свербіла права щока. І це не жарт. Так воно й було. Це перевірено не раз і не два. Тільки-но прийшла до тями після спілкування з вібратором, щока відразу ж засвербіла. Аби не дратувало її ще й це, кинулася прибирати.

За якусь годину-півтори у квартирі був порядок. Ялинка світилася, балухата Серафима пильно розглядала кольорові вогники, а Маруся перестала чухатися. Їй захотілося чаю.

Любити Новий рік може лише щаслива людина. Йдеться не про той рік, який щойно почався, а про новорічну ніч. Оту, що з ялинковими вогнями, шампанським, дзвоном бокалів, сміхом друзів, хлопавками, російською попсою на всіх телеканалах і вранішнім похмільним синдромом. Для Марусі новорічні забави закінчуються ще до Нового року – після корпоративної вечірки. Уже чотири роки, відколи розлучилися з Дмитром, цієї ночі залишається сама. Діти в батьків, інші – зі своїми родинами, а ще інші їй і даремно не потрібні. Вона влаштовує все так, як подобається їй, – гарне вино, улюблені салати, багато запалених свічок. І – музика. Марусі добре й сумно. І, зрештою, сум завжди перемагає. Хочеться притулитися не до спинки дивана, стукнутися бокалом не з пляшкою, а лягти на подушку, щоби друга зайнята вже була, і не ковдру попросити зігріти. Але Маруся – реалістка і сприймає життя таким, яким воно є насправді, а не в уяві. Хоча дозволяє інший раз своїм фантазіям переступити межу реального, просто так, щоби хоч на мить одігріти давно схололу жіночу душу.

Маруся дійшла висновку, що її стосунки з чоловіками не складаються через те, що в ній поселився якийсь незрозумілий страх. Вона його відчуває. Не те, щоби боялася чоловіків. Навіть навпаки: частіше вони її бояться. А вона робить для цього все. Цей зверхній погляд, гостре слово… На таке хто втрапить, більше не експериментуватиме, щоби не виглядати посміховиськом. Це вона вміє. Через те чоловіки спілкуються з нею, дотримуючись дистанції. А Маруся помаленьку звикла до такого спілкування. Суцільні незалежність, зверхність, холодність… І десь у кутику душі живе така собі ностальгійна нотка, яка інколи тихенько озветься, нагадуючи, що Маруся – таки жінка. Але страх видатися слабкою і, не дай Боже, видати свою пристрасну сутність робить її голос владним, а погляд зверхнім. Отак своїм страхом і розлякує всіх чоловіків.

Сьогодні вона вирішила бути лагідною і навіть кокетливою. Почала це зранку, експериментуючи на чоловіках-колеґах. Ті, шукаючи у кожному її слові підступу, перезиралися, перепитували. Зрештою, Едуард не витримав і, коли вони лишилися наодинці, запитав напряму:

– Марусю, до чого твоя несподівана переміна?

– До снігопаду, – сказала з легкою посмішкою, піднявши брови.

– Якщо ти ще будеш так посміхатися, то й до гріхопаду недалеко…

– Ой, з ким би солодко впасти? – продовжувала кокетувати Маруся.

– Марусечко, ти тільки натякни…

– Натякаю…

– Марусю, це знову твоя жорстока гра. Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, – озирнувсь Едуард, щоб переконатися, чи їх не підслуховують.

– Чи б витрачала я час на якусь безглузду гру?

– Ти непередбачувана. І сказати, що не витрачала б… Я не впевнений. У мене вже був досвід… Ти ж добре пам’ятаєш…

– Ми зараз почнемо згадувати, що було? Чи думати, що може бути?

– Марусю, ти мене заводиш?

– Ед, ну що ти про себе так, наче про зіпсований трактор? Ми з тобою говоримо про різні людські можливості…

– Чи хтось колись зможе розгадати жінку?.. Ну, ще таку, як Наталка… Можна спробувати. А тебе, Марусю?

– А мене можна не лише розгадувати… Та й навіщо тобі знати, що ховається в моїй голові? Чи не цікавіше заглянути… – запнулася. – Скажи, Едичко, а куди тобі хочеться заглянути?

– Та що ж ти… Знаєш, що доводиш до краю і не зупиняєшся, – втрачав терпіння Едуард. – Я уже ходив під твоїми вікнами півроку… Вже змирився з твоїм вироком… І ти знову закидаєш гачок… У самісіньке серце, Марусю.

– Пробач… Я не думала, що ти так відреагуєш, – сказала серйозно.

– У мене з тобою не складається простий флірт…

– Але ж з рештою складається?

– Решта… То інший світ…

– Я стомилася бути іншим світом. Хочу стати, як усі! – сказала категорично, наче саме від Едуарда це залежало.

– Ти – окрема планета, Марусю… Іншою тобі вже не стати!

Він несподівано вийшов. Маруся давно не почувалася такою спантеличеною. Ось і пококетувала! Що за кара? Вона так налаштовувала себе! Уже й настрій почав поліпшуватися… То на Еда хандра напала. Думала, що всі його зітхання вже давно позаду… Та ні – носить у собі затаєну образу. І жодного разу навіть не натякнув… Невже вона йому гірше зробила? Зберегла його ж сім’ю! Забрали б чорти всіх цих чоловіків!

– Хтось зіпсував настрій королеві? – запитав, несподівано зайшовши Тарас.

– Тьху ти, чорт! Налякав! – аж шарпнулася Маруся.

– Ти сьогодні якась не така…

– Я, Тарасику, сьогодні якраз хотіла бути така. Але ви, дідько б вас поцупив, не даєте мені бути собою!

– Хочеш, Марусю, я тобі по душі скажу?

– Чому ж не хочу?

– Плюнь на всіх і роби так, як хочеться саме зараз, у цю хвилину. Ти знаєш, яка ти?.. А ті, хто хоче, щоби ти була, як вони, нехай спочинуть.

– В бозі? – розсміялася. – Ти даєш мені благословення, Тарасику? – повеселішала Маруся, наче й справді давно чекала на ці слова.

– Хто я, щоб тобі давати благословення? Розслабся і живи! Особливо сьогодні.

– Особливо сьогодні…– повторила, посміхаючись. – Дякую! Я справді відчула підтримку. Навіть, якщо це було сказано жартома.

– То було сказано дуже серйозно. А тепер жартома – перший танець за мною.

– За тобою… І цілком серйозно.

– Ось уже про щось і домовилися, скориставшись відсутністю колег, – увійшла Оленка. – Ви чи не танці розписуєте? Ти з Тарасиком танцюєш мазурку? – запитала в Марусі.

– І мазурку також…

– Не зрозуміла… Що значить – також?

– Те, що і на решту танців Тарасика заанґажувала я!

– Марусю, буде драка, – пригрозила пальчиком Оленка.

– Ну, то я готова. Починай…

– Пропоную влаштувати це на вечірці, – втрутився Тарас. – Тоді й глядачів буде більше.

– Що ж – приймаю, – погодилася Маруся.

Маруся розуміла, що химера Едуарда народилася не від снігу. Не бажаючи того сама, спровокувала на такий неадекват. Власне, нічого такого вона й не робила. Просто захотілось якийсь час розслабитися й набрати хорошого настрою на вечір. А воно, як мовиться: хотіла краще, а вийшло як завжди. Та, зрештою, не буде ж вона копатися в собі й шукати нових провин, коли всі п’ють шампанське, сиплють жартами, як зима снігом, і скоро взагалі ходитимуть на вухах. Он уже Оленка виголошує фривольний тост.

– Кохання – це процес. Любов – почуття. Секс – це процес плюс почуття. Власне, панове-колеґи, рано чи пізно цей порив, цунамі, незважаючи ні на які принципи і табу, колись та зірве наші загорожі…

– Кохаймося! Бо китайці наступають! – підняв бокал Тарас.

Колективу сподобався тост, і всі, сміючись, кинулися стукатися. Бокали озвалися дзвоном. Шампанське заграло, загойдалось і почало плавно переливатися в іншу посудину – людську. Маруся пригублювала, а потім, не відриваючись, вихилила весь бокал шампанського, наче якого узвару. Вона не в захопленні була від цього напою, віддавала перевагу доброму вину, але сьогодні їй захотілося саме цієї колючої іскристої рідини, щоб аж сльози з очей.

Сльози розмили чіткість святкової картинки, й жінка, наче через якесь скельце, розглядала залу, що вирувала танцями, виблискувала дощиком і електричними гірляндами. Нарешті роздивилась Оленчине декольте й задоволено всміхнулася, відчувши свою перевагу. Ну, принаймні, Марусі так здалося. Не стане ж вона в цьому сумніватися…

Колеги спрямували погляди в бік дверей. З виразу облич здогадалася, що нарешті прибула керівниця. Та запізнювалась і веліла починати свято без неї. І колектив почав так гарно, що невдовзі забув: не всі гості за столом. Тож, коли у розкішній норковій шубі зайшла до зали їхня Маргарита, всі зреагували по-різному: хто дививсь із здивуванням (бо такою красивою її ще не бачили), хто – із заздрістю (бо не кожна може собі дозволити таку пухнасту розкіш), а кому було по барабану (бо шампанське зіграло свою роль). Маруся не знала, як вона дивиться на Маргариту. Про її вроду мала власну думку, шубі не заздрила – своя не гірша. А ось шампанського таки добряче хильнула, бо губи м’якли, очі лінькувато кліпали. Але зір був чітким.

Вона спостерігала, як чоловіча частина їхнього колективу стрімко кинулася роздягати Маргариту. Першим (як і всюди) добіг Павлусь. Його в колективі недолюблюють через зайву улесливість перед керівництвом. Але він це не вважає ґанджем. Бо впевнений – те, що допомагає триматися на плаву в будь-яку погоду, радше, талант. І завдяки такому талантові він, Павло, має непогані дивіденди від життя. Чим не просто тішиться, а й хизується.

Маргарита залишилася в блакитному блискучому костюмчикові, що вдало приховав її далеко не ідеальну фіґуру і підкреслив синяву великих, трішки розкосих очей. Жінка спостережлива, вона зауважила здивовані жіночі й захоплені чоловічі погляди, чим була задоволена.

Її несподівано грайливий настрій зіграв на руку колективу, бо всім хотілося просто розслабитися. Знаючи непростий норов керівниці, напади гніву чи незадоволення, – можна було очікувати й зіпсованої вечірки. Але сьогодні передбачалося справді свято. О, вона вміла веселитися, якщо того хотіла! А з її вигляду Маруся зробила висновок – хотіла-таки. І, зрозуміло ж, деякі її рідні колеґи сьогодні вилізуть зі шкури, аби забезпечити шефині задоволення.

Маргарита артистично підняла келих, оглянула колектив і чомусь на довше, ніж годилося б, зупинилася на Марусиному декольте. Повільно підняла погляд до її очей, і якісь несподівані вогники сяйнули в зіницях. Маруся аж розгубилася.

Пригадала не таку давню історію. Літнього надвечір’я поверталася з роботи. Уже виходячи з метро, по той бік турнікету помітила жінку, яка пильно дивилася на неї і мило всміхалася. Маруся подумала, що її з кимсь переплутали. Йшла назустріч незнайомці, а та не переставала кокетливо посміхатися. Маруся, невідомо чому, сказала: «Це не я!» На що та мило відповіла: «Как хочеш…» Повернулась і пішла. Вона пам’ятає, як тоді приголомшено стояла кілька хвилин, не могла зрушити з місця, а розгублена посмішка так і висіла на губах. Цю історію вона розповіла колегам, і вони й досі ту дивну фразу – «как хочеш» – використовують у різних варіаціях.

Маруся, пригадуючи цю історію, пропустила тост Маргарити. Щойно зауважила простягнутий до неї бокал керівниці. Келишки вдарили дзвінко, погляди зустрілися також. І знову ж ці дивні спалахи! Вона, мабуть, грається з нею… Бо ні про які її збочення ніхто ніколи не говорив. Маргарита любила чоловіків. І багато чоловіків, і багато любила… Це знають усі. Просто, напевне у кожної жінки настає момент якогось переосмислення. Тепер вона зайнята тільки роботою, кар’єрою і грошима. Останнім часом ніхто не бачив біля неї жодного чоловіка, крім ділових партнерів. Робота замінила їй решту життя. Вона готова в кабінеті ночувати й заразом тримати біля себе весь колектив. Який, до речі, не в захопленні від того.

Не хотілося б увесь вечір витрачати на розгадування плану керівниці. Невідомо, що та замислила. А, можливо, Маргариті, як і їй, просто хочеться розслабитись і забутися про усі свої посади, квартири, дачі й кабінетні ігри. Хоча, хто тісно зав’яз у тому хитромудрому сплетінні інтриґ, навряд чи захоче або зможе бодай на якийсь мент лишитися самим собою. Уже й забули, якими справжніми були. Роками не живуть власним життям, а грають самі себе. І треба підігравати, бо вони щирих почуттів уже не розуміють.

Маруся інший раз також затіває ігри. Але її надовго не вистачає. Швидко набридає будь-який образ. Тож, напевне, саме через це грає вона не у великому політичному театрі, а в маленькому аматорському колективі. Де, слава Богу, вона не найгірша актриса. А з Маргаритою вони грають одна перед одною з першої хвилини їхнього знайомства. Керівниця з нею в очі дуже чемна, грайлива і неоднозначна. А поза очі аж ніяк не щадить її жіночого самолюбства. Образливими фразами при колегах (особливо при чоловіках), чисто по-бабськи, час від часу відгукується про Марусю – її поведінку, манеру зодягатися. Маруся намагається не зважати на такі напади підкресленої зверхності. Бо це не та зверхниця, яка б могла дістати її аж до серця. Вона поблажливо сприймає перекази чергової порції почутих про себе дурниць. Часто їй уявляються вони двома кицьками, які граційно ходять по краю даху, задерши хвости. Одна на одну не нявкають, не кидаються дряпати, тримають дистанцію і демонструють витримку. Але одна з них (і це Маруся) ходить по краю карниза, що небезпечно. Бо кицьки хоч і не так часто розбиваються, падаючи з висоти, але й не мають крил, щоби підстрахувати себе на випадок необережного руху.

За їхньою грою спостерігає весь колектив. Навіть від цього мають певну втіху – як-не-як, а вистава безкоштовна. Ось і сьогодні якийсь цікавий сценарій має театралізуватися. Найспостережливіші вже помітили зав’язку. А Маруся, своєю чергою, помітила, що всі чекають розвитку дії. Ну, що ж – гра так гра! Вона знову глянула на Маргариту. Та, манірно жестикулюючи, щось розповідала Едуарду. Він ожив, зацікавлено слухав, і Маруся не могла навіть здогадатися, про що ж там мова, коли Ед так швидко вийшов зі ступору.

Усі чимось займалися – хто танцював, хто розмовляв, а хто вибирав собі пісню для караоке. І лише вона чомусь упала в глибоку задуму, як у яму. Але сидіти так увесь вечір не збиралася. Раптом захотілося співати. І, не витрачаючи й хвилини на роздумування, пішла до мікрофона. Симпатичний молодий чоловік, який управляв усією апаратурою, зрозумівши її намір співати, уточнив:

– Пойом?

– Коль пйом, то й пойом, – відповіла весело.

– А шо пойом?

– А шо дасте…

– Дак нє, у нас можна вибірать…

– Дак вибірайте…

– А шо більше до душі?

– Любофф…

– Во как? – кокетливо повів бровою.

– А шо? В моєму віці токо колискові?

– Да про шо ви? У вашому віці та при ваших формах…

– Форми мої залишимо для інших… ОК?

– А то… Хіба я претендую? Тут без мене вже погляди поламали…

– Ви серйозно?

– Можна подумати, ви не бачите…

– Чесно? – нагнувшись, шепнула на вухо. – Я сліпа…

– Чесно? – нахилився близько до жінки. – Ви – класна…

– Ой, юначе… – розсміялася щиро, – а ви не промах.

– Промах чи не промах, а прольот повний, – сказав із жалем.

– Як вас звати?

– Вова.

– Володю, ви задивляєтеся на старших жінок?

– Ну шо ви!? Я задивляюся на красу… А вона віку не має.

– Так, Володю… Ви зараз знову зіб’єте мене на романтичний сум… А я маю намір похуліганити. То шо пойом, Вова? – напустила на себе грайливості.

– Похуліганити? – примружив смоляне око юнак. – А спойтє про моль…

– Про моль? Це що?

– Ну, помніте, – віно і мужчіни – вот моя атмосфера…

– Це харашо… – розсміялася Маруся і раптом задумалася. – Слухай, Вовчику, а чи маєш пісню про любов жінки до жінки?

– Ви це серйо-зно? – розчаровано протягнув.

– Розслабся, хлопче. Я ж сказала – хочу ху-лі-га-ни-ти…

– Поняв, не дурак, – зрадів Вова. – Щас найдьом… Така імєєцца – гортав пультом список пісень. – Вот!

– Клас! – зраділа Маруся, прочитавши назву пісні. – То, шо нада, Вова. Дякую! Запускай!

Легка музика стихла, натомість озвалися наполегливі чіткі акорди гітари. Маруся стояла біля сцени з мікрофоном. Постава виказувала, як цією пристрасною музикою наповнене її єство. Ще не співала, але вже було помітно, що пісня, котра мала зринути, жила, ворушилася всередині жінки. Обличчя було емоційним. Усі в очікуванні завмерли. І перші голосові згуки послали такий згусток енергії, що його відчули на дотик.

Колеги були вражені. Ніхто навіть не здогадувався, що вона так співає. Її голос був сильним і чистим, а погляд, спрямований на Маргариту, випромінював правдоподібну пристрасть. Кожен рух підкреслював бажання підійти й доторкнутися, притулитись. І вона, міцно стиснувши мікрофона, пішла до столика, дивлячись прямо в очі Маргариті.

– Тваі рваниє джінси і монгольскіє скули, ти била моєй тайной, зазнобой моєй! – закінчила разом із музикою пристрасне зізнання і тісно притулилася грудьми до спини Маргарита.

Маргарита завмерла, притихла, причаїлася. Від несподіванки, а чи від якого іншого відчуття, але було навіть чути, як часто ковтала слину, хвилюючись. Вона, яку ніхто жодного разу не бачив спантеличеною, стояла принишкло і здавалася маленькою.

Маруся зробила крок назад і, граційно крутнувшись, вклонилася, наче на великій сцені. Ще раз пристрасно глянула в очі Маргариті. Обвела поглядом залу й усміхнулася. Оплески були гучними. Лунали чоловічі крики захоплення і жіночі верескливі вимоги повторити. Оленка підстрибувала на місці, плескала в долоні й вигукувала:

– Хочу ще! Хочу ще!

– Чого ти хочеш? – запитала Маруся, наче не відала, про що йдеться.

– Такого драйву! Повтори!

– Нічого в житті, Оленко, не повторюється. Колись буде щось інше, але не тепер. Співачка втомилась і хоче шампанського! – артистично махнула рукою.

– Прошу, мадам, холодного шампанського! – простягнув келих Тарас.

– Дякую, Тарасику, ти встиг погасити пожежу, – мовила, зробивши кілька ковтків.

– Ти підкорила навіть бандюків, – кивнув у бік столика, за яким сиділо кілька чоловіків. – Один із них точно в ауті.

Маруся неуважно глянула на людей, котрі пильно стежили за кожним її рухом, і вже було перевела погляд на Маргариту, яка ще не зовсім отямилася (нервово поправляла зачіску), але щось знайоме в обрисі одного з чоловіків примусило її знову повернути погляд до їхнього столика. Здавалося, серце миттєво зупинилося, бо шарпнулось і затихло, як сполохане зайченя під кущем. А гаряча хвиля котилася всім тілом, спричиняючи задуху. Марусі стало зле. Ноги заніміли, і вона розуміла: коли не сяде, то впаде точно. Боковим зором примітила найближчий стілець. Ступила крок і сіла, наче провалилася в безодню. Шкірою відчувала на собі смоляний глибокий погляд, що всвердлювався в кожну її клітиночку, і від того тіло ставало м’яким та неслухняним. Зараз була, як желе, що застигло, набравши певної форми.

Едуард підійшов несподівано. Взяв її за плече й стривожено заглянув у очі. Не помітити різкої зміни настрою в жінки, за якою стежиш, навіть не дивлячись у її бік, було тяжко. Він нагнувсь і запитав:

– Що трапилося?

– Ще не знаю… – ледь вимовила.

– Ти сама не своя…

– Уже не своя… Це точно…

– Це шампанське?

– Це минуле…

– Марусю, тобі треба надвір. Я принесу шубу…

– Не треба… Уже ніхто нікуди без дозволу не піде.

– Та, зрештою, що з тобою?!

– Еде, йди собі! І намагайся триматися від мене якнайдалі…

– Ти перепила?..

– Я відвезу вас додому, – раптом почувся Маргаритин голос.

– Ну що ви?! Вечір тільки почався… – заперечила Маруся. – Та й немає потреби. Зі мною все гаразд. Кілька хвилин – і всі шпанські мушки з мене вилетять, – підняла кокетливо брови.

– Дивіться, Маріє Володимирівно… Буває – краще вчасно піти..:

– Буває – піти неможливо…

– А співаєте ви професійно. Не очікувала.

– Дякую…

– Стільки разом святкували, й жодного разу не ощасливили нас своїм голосом. Навіщо ж такий талант ховати?

– Я не ховала. Він просто спав.

– А це що – прокинувся?

– Зненацька… Від якогось дивного почуття… – намагалася знову кокетувати.

– А ви, Марусю, ще та штучка, – всміхнулася Маргарита. – Я вас таки недооцінила.

– А ви мене вже навіть оцінювали?

– Ну, власне, я, як і кожен із нас, оцінюю тих, з ким працюю, дружу, чи не дружу, кого бачу вперше і навіть вкотре… Вважаю це нормальним. Бо коли зустрічаєш людину, насамперед підсвідомо її оглядаєш. Ми щодня оцінюємо когось. І кожен з нас щоденно створює собі образ, щоб отримати добру оцінку.

– Так, це одне з наших примарних прагнень – турбота про своє добре ім’я і про славу. Заради цього порожнього звуку ми жертвуємо справжніми істотними благами.

– Ніхто не може скинути із себе своєї індивідуальності. Ви ж розумієте, Марусю: дурень завжди залишиться дурнем, а тупий – тупим. І люди розрізняють це чітко й дуже швидко дають належну оцінку.

– Те, що людина значить сама для себе, ким вона почувається на самоті і те, що ніхто не зможе подарувати або відібрати, я думаю, важливіше, ніж те, чим вона репрезентує себе перед іншими людьми.

– Марусю, щоб репрезентувати себе для інших, однак, потрібно щось мати. З нічого ніщо не виникає. Чи могли б ви так заспівати, коли б не мали таланту? Навіть не стали б того робити. І ще: коли б ви не мали такої розкоші, – кивнула на декольте, – то сумнівно, щоб сьогодні одягли це плаття. Чи не так? – всміхнулася Маргарита.

– Ну, кожен показує те, що зовсім не є його сутністю. Веселий вигляд, красива сукня, висока посада, великі доходи… Все це – при нас, а не у нас самих. А те, що існує й відбувається безпосередньо у нашій свідомості, однак, відіграє важливішу роль, аніж віддзеркалювані образи.

– А як можна оцінити те, що глибоко заховано, коли його не бачиш і навіть не здогадуєшся про цю наявність? Ми ж людину оцінюємо за її вчинки, манеру поведінки…

– Не зовсім… Ось ви, наприклад, високо оцінили, пробачте, назву ім’я, Тамару: за манеру підлещуватися, сипати суцільні компліменти, розповідати про всілякі наші робочі моменти, про які вам не варто було б знати. І прекрасно розуміючи, що це – не найкращі манери стосовно колеґ, ви ставите її в приклад усьому колективові, підвищуєте в посаді, знаючи про недалекість і непрофесійність Тамари. Вам просто подобається її образ?

– Що ж – відвертість за відвертість, – знову посміхнулася Маргарита. – Тамара, можливо, далеко не професіонал у своїй справі. Але одна справа – робити самому три дні те, що вона організує за день, звичайно, навантаживши всіх, кого можна. І погодьтеся – це їй вдається.