Текст книги "Гра в королеву"

Автор книги: Тетяна Пишнюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

– Роман учора поїхав раніше. Нас залишив догравати в більярд. Хтось зателефонував – і він нашвидку зібрався, сказав, що має справи. Дав ключа від кабінету і папку, щоб я поклав у сейф. Я пожартував, чи не боїться ключ від сейфу залишати. Роман розсміявся, сказав, що це я маю боятися, бо маю ключ від його таємниці. Ми планували зустрітися сьогодні вранці: я – повернути йому ключ, а Роман мені – вже підписану угоду, – Петро глянув на сейф, дістав із кишені ключ. – Що з ним робити?

– Треба відчинити сейф, – сказала Сквирська і глянула на Марусю.

– Хіба ми можемо це зробити? – витирала сльози Маруся.

– Ти повинна це зробити, – запевнила Сквирська. – Це – його сейф. А тобі Роман довіряв найбільше. Невідомо хто згодом добереться до сейфа. Розумієш, Марусю, там може бути щось важливе для Романової репутації, а може, й для нас. Ми ж не знаємо, хто його вбив…

– То його вбили?! – вигукнула Маруся.

– Хатня працівниця знайшла Романа у машині в гаражі.. З кулею в скроні та пістолетом у руках. Імітували самогубство… Зоя, прийшовши зранку прибрати (вона тричі на тиждень приходила), побачила, що гараж тривалий час відчинений і ніхто не виходить, пішла перевірити… Ну і… Така картина, Марусю…

– Вони йому погрожували останніми днями… – Маруся склепила повіки, щоби стримати сльози.

– Ти знаєш, хто? – запитала Сквирська.

– Ні… Просто ми з Романом одного вечора тікали від погоні на машині…

– І що він тоді тобі сказав?

– Нічого. Віджартувався, що то така гра в квачика…

– Гра була жорстокою… І Роман її програв, – кивала головою Сквирська. – Ми не можемо знати, хто замовив ту гру. Я намагалася щось вивідати у слідчого, але нічого особливого й не дізналася… Тому буду наполегливою, Марусю. Міліція ще не встигла оглянути в клубі нічого. Не думаю, що забаряться. Маєш зробити це першою, – показала на сейф.

– Але… – жінка не знала, що сказати.

– Не зволікай, – додала Лара. – Світлана права. Зберися із силою, Марусю. Ану ж там є речі, що їх не мають бачити сторонні.

Маруся рішуче повернула ключем. Двері беззвучно відчинилися. Нічого особливого не виявилося. Акуратними купками лежали папки. Роман у всьому любив порядок.

– Папки, – Маруся провела пальцями по гірці.

– Діставай… – порадив Петро.

– А що я в них зрозумію?

– Спробуємо разом.

Папки поклали на стіл. Якісь плани, угоди, звіти… Петро відклав дві папки.

– Це – наша угода… Не встиг підписати. А це щось цікавеньке, треба, – простягнув Марусі. – Візьми, згодом сядемо і вникнемо.

У сейфі залишилася золота статуетка тонкостанної дівчини з крилами. Річ дуже красива, витончена. Валя захоплено подивилася на неї і, не втримавшись, взяла.

– Ой… А там конверт. Може, лист який, – показала на дно сейфа.

Маруся взяла конверт без марок, без будь-яких знаків і позначок, лише з одним словом, написаним золоченим гелем – «Королеві». Тримала конверт, не зводячи погляду з єдиного на ньому слова. Знала: цей лист – для неї, і вона повинна його відкрити. Пальці самі дістали складений навпіл аркушик.

Жінка читала, вбираючи в себе зримі німі слова, але Романів голос та інтонація почали вторити їй, озвучувати кожне слово.

«Моя Королево! Ти читаєш листа? Значить, я тебе більше не побачу. Ні, не так. Я бачитиму тебе завжди, де б не був, – у Раю чи в Пеклі. (Хоча в першому – сумнівно). Я любитиму тебе завжди, як і нашу Принцесу. Бережи її. І, якщо вважатимеш за потрібне, скажи, хто справжній батько. Шкода, що за життя не смів (не мав змоги) назвати її донькою. Але вже те, що вона є – та ще й така красива і розумна, – дає мені право вважати, що я найщасливіший у світі. Дуже хочу, щоби й ти з дітьми була щасливою. За життя не зумів цього зробити. Спробую звідси, – якщо це можливо.

Пам’ятаєш того ключика, якого дав у машині? Це єдине, що міг тобі залишити. Ти – розумна жінка і зможеш розібратись у всьому… Поклич на допомогу свою героїню. Ти розумієш, про кого мова? Вона у вашому реальному світі реально зможе тобі допомогти. І ще… Якщо хоч трішки залишив у твоїй душі гарного спогаду – згадуй про мене… Візьми на згадку цю статуетку. Вона – втілення твого образу. Ти була моїм крилатим Янголом, моєю солодкою мукою, моєю Королевою.

Прощай, Королево. Зумій бути щасливою!

Той, хто любить Тебе».

Маруся дивилася на лист і не могла підняти погляду. Щось тяжке висіло на повіках. Мабуть, горе. Воно притискало її до паркету. Відбирало мову. Хотіла щось сказати друзям, але вирвалося тільки ридання, почавши стрясати нею, наче пропасниця. Дві Світлани одночасно кинулися до неї. Сквирська взяла листа і поглядом запитала, чи можна прочитати. Маруся ствердно кивнула головою.

Усі затихли. Навіть Маруся перестала плакати. Сквирська читала вголос. Із кожним словом тяжче й тяжче вимовляла слова. Жінка силою примушувала свої сентименти мовчати.

– Той, хто любить Тебе, – закінчила вона майже пошепки.

– Жодного імені… Роман боявся, що цей лист може потрапити в чужі руки. Він містить якусь важливу інформацію, Марусю. Це не лише зізнання у коханні.

– Він усе знав… – мовила Маруся, прикриваючи очі.

– Що знав? – перепитав Петро.

– Те, що Яринка – його донька… Але звідки? – вона запитувала у себе, чи в друзів. – І мовчав…

– Марусю, про який ключик мова? – запитала Сквирська.

– Пробач, що наполягаю. Розумію, що тобі не до цього. Але героїня, про яку писав Роман, думаю, саме я. І маю тобі в чомусь допомогти. Тому дуже не хочу, щоби було пізно.

– Ключик… – Маруся хотіла всміхнутися, пригадавши, як у машині Роман поклав його у долоню і поцілував її, але вийшла якась болісна гримаса. – Він разом із ключиком дав мені ще й кейс, сказав, що то подарунок на день народження. Боже! Роман передчував свою смерть… Чому ж я нічого не відчувала?

– Де ти поклала того кейса? – продовжувала запитувати Сквирська.

– Дома… На шафі… Я там тримаю все, що не потрібне під руками…

– Ти ще не дивилася, що в кейсі?

– Ні… Я ж пообіцяла відчинити його в день народження.

– І коли це?

– Через тиждень…

– Нам доведеться порушити твоє слово, Марусю…

– Але ж Роман просив…

– Він не хотів, щоби ти передчасно про щось довідалася, – сказала Сквирська. – А тепер ми просто зобов'язані скористатися тим ключиком. А що як він допоможе дізнатися, хто погрожував Романові! Тим самим випередимо їхні дії. А те, що його вбили не просто, аби перестав існувати на світі такий чоловік, – зрозуміло. Тут замішані гроші… Я думаю, великі гроші.

– Але ж він уже не займався такими справами… – мовила невпевнено Маруся.

– Ми нічого про нього не знаємо. Якщо він зараз і не займався, то минуле, однак, так просто ще нікого не відпустило.

– Їдемо до мене, – сказала коротко Маруся і взяла лист.

– Не забудь це… – простягла їй статуетку Валя.

– Крилатий Янгол… – взяла золоту дівчину Маруся. – Крилатий Янгол… – повторила і поклала статуетку в сумочку разом із листом..

Усю дорогу в машині Маруся думала про Романа, про останні з ним зустрічі. Тільки відчула себе захищеною, як це відчуття щезло разом із чоловіком, який був у її житті, бо не міг не бути. І вона в уяві почала писати йому листа у відповідь:

«Ти не був випадковим. Ти був неминучим. І повернувсь у моє життя, коли, здавалось, уже ніщо не принесе радості, не переінакшить моїх поглядів на саме життя й на чоловіків. Я спершу навіть не усвідомила, що Ти став ковтком свіжого повітря у тісній комірці моєї призвичаєної одноманітності. Ти подарував мені казку, де я була Королевою, центром Всесвіту, маленькою дівчинкою, під Твоїм надійним захистом і такою бажаною для Тебе! Дякую, що Ти дав мені змогу, хоч і недовго, побути Королевою. Дякую, що Ти був у моєму житті й подарував мені відчуття потрібності та впевненості в собі, у світі, в людях… Життя непередбачуване, а смерть несподівана. Життя дало мені казку, а смерть – одібрала. Я знала втрати, але ти – найбільша з них. Смерть вирвала шматок моєї душі. Тепер не знаю, чим вона заповниться. Хіба що – скорботою і спогадами. Я вдячна Тобі до сліз, до ридання, до відчаю, що Ти був. Це страшне слово „був“ означає, що Тебе вже нема. Твоє тіло поки ще на землі… Ти залишив по собі будинки, доньку, фотографії і спогади… Я згадуватиму Тебе завжди… Прости мою гординю, що за життя не дала Тобі можливості назвати Яринку донькою. Але я щаслива тим, що Ти знав про своє батьківство. Хай Тобі буде там краще, спокійніше. Прощай, Ромчику!

Та, яка…»

Маруся не змогла навіть в уяві підписатись, як Роман. Щось зупинило її. Та, яка? – запитала саму себе. Яка збиралася заміж, народила від нього доньку… Яка зуміла оцінити чоловіка за його достоїнствами, якій безмежно шкода цього незбагненного чоловіка, яка тужитиме за ним… Але чи та, яка любить? Вона не знала. Не могла навіть тепер, у цю хвилину, коли відчула неймовірно велику втрату, відповісти самій собі.

Вони гуртом без слів піднялися до Марусі. Батько, привітавшись із друзями, мовчки очікував доньчиного пояснення. Він був таким стривоженим, що зблід, і Лара вирішила сама йому розповісти. Тримаючи під руку, повела на кухню. Діти теж відчули тривогу, почали допитуватися мами, чому вона заплакана. Світлана взялася за нелегку справу – пояснити їм про смерть дядька Романа. Яринка заплакала гірко і невтішно. А Лесик одразу побіг до мами.

– Мамо, дядько Роман не міг померти! Він обіцяв повезти мене у село. А все, що обіцяв – виконував! Чуєш, мамо! – шарпав за руку.

– Синичко, – нагнулася Маруся, витираючи сльози. – Дядько Роман не з власної волі помер. Він зовсім не хотів тебе підвести. Смерть, Лесику, – це те, що приходить не запитуючи.

– Але ж він сильний! – не здавався хлопчик.

– Смерть – це те, що найсильніше… – обняла і поцілувала сина. – Піди до тьоті Свєти, бо нам треба дещо з’ясувати, маємо одну справу. Ми з вами поговоримо пізніше. Гаразд?

– Добре, мамо… Але я… – знову запротестував малий.

– Олесю! – сказала суворо. – Все, досить, решту – пізніше!

Маруся дістала із шафи кейс і не могла пригадати, куди поділа ключик. Передивилась усі шкатулки, скриньки і сумочки. Почала нервуватися.

– У чому ти була зодягнена? – запитала Сквирська.

– Зодягнена? – задумалася Маруся. – То було перед восьмим березнем… Ще холодно… В шубі! – кинулася до шафи і справді намацала в кишені ключика.

Дивилася то на ключика, то на кейс і ніяк не могла зважитися відчинити. Глянувши на Петра, простягнула йому ключ. Чоловік, не вагаючись, швидким рухом відчинив кейс.

– Тут папери. Бери, Марусю.

Маруся дістала папери, дивилася на них, але нічого не могла збагнути. Знайшла поглядом Лару.

– Можеш глянути?

Лара гортала папери, час від часу позираючи на Марусю.

– Ну, що там? – не витримала та.

– Це – документ на дарування, Марусю…

– Дарування?.. Чого?

– Всього… – Лара була приголомшена.

– Ларонько, крім дарчої, нічого? – спокійно запитала Сквирська.

– Конверт… – простягла Марусі.

– Знову лист? – Маруся діставала з конверта невеликий аркушик із уже знайомим почерком. – «Королево, з Днем народження!» – прочитала і поглянула на зворот паперу, щоби знайти ще якісь слова. – Нема… Це все…

– Це все… – повторила Сквирська. – Ніякої інформації.

– Тут дарча, – нагадала Лара, показуючи папери.

– Дарча потім, Ларо, – сказала, як і раніше, спокійно Сквирська.

– Але тут така дарча… – наполягала Лара.

– Яка? – теж зацікавилася Сквирська.

Переглядаючи папери, вона час від часу позирала на Марусю. Її погляд видавав і здивування, і, разом із тим, занепокоєння.

– Як буває, Марусю…

– Як? – насторожилася жінка.

– Ой, Марусю, будемо з’ясовувати… – закивала головою жінка.

– Там проблеми? – показала очима на папери.

– Якщо це й проблеми, то є ради чого з ними боротися… – сказала Сквирська.

– Боротися? З ким?

– І з ким також, – простягла папери Марусі. – Заховай до певного часу. Або… – забрала папери і простягла батькові. – Знаєте, Володимире Максимовичу, покладіть у надійне місце краще ви. Марусі треба отямитись… І прочитайте…

– Що ж – прочитаю… – мовив розгублено батько.

7

Від горя неможливо сховатися, його потрібно пережити. До втрати Романа Маруся не була готова. Та й хіба до цього можна підготуватись? Їй так боліла ця втрата, що ніяк не могла повернутися в русло нормального щоденного життя. Усе, що потрібно зробити, робила автоматично. Не мала сну, не мала апетиту, стала неуважною. Все було порожнім і непотрібним.

Хіба могла уявити, наскільки спорожніє без нього життя. Здавалося, що так мало бути завжди – він запрошує, упрошує, наполягає, вона постійно знаходить якісь відмовки… Це увійшло в звичку, і вже й згоди не давала на побачення, не покомизившись. Раптом, виявляється, вона нікому особливо й не потрібна. У кожного – своє. Батьки далеко, діти… Діти найближче, тому їм найтяжче. Вони щоденно бачать маму сумною і мовчазною. Вечорами вже не влаштовують філософські посиденьки або профілактичні вечори (так Маруся називала перевірку уроків). Але зараз діти й самі стараються вивчити уроки, принести добрі оцінки – хоча б чимось порадувати маму. Вони по-дорослому, з розумінням підтримують її. Зайвий раз не смикають, не привертають до себе уваги. Наче й справді розуміють, як важливо їй тепер побути самій із собою, впорядкувати свої сум’яття. Маруся постійно згадувала вислів Гемінґвея «Людина одна не може, але людина завжди одна».

Сьогодні її день народження. І Маруся була впевнена – скільки б не було їй років, цей день не перестане бути святом. Але нині не відчувала радості. Діти привітали зранку, колеґи – щойно. Правда, все було стриманим, без звичних жартів та дотепів. І всі розійшлися по своїх кабінетах. На столі залишилися тюльпани, бузок і ще якась гарненька коробочка.

Маруся провела пальцями по ній – хотіла відчинити, але вирішила спершу поставити квіти. У вазі вже була вода, мабуть, Оленка передбачливо налила, поки всі вітали іменинницю. Та ненав’язливо опікується зараз Марусею – то несподівано забіжить за порадою, то принесе новий журнал, а то просто пожаліється на головний біль чи поганий настрій. Але її не напружує така увага. Можливо, тому, що Оленка вміє бути щирою за будь-яких умов.

Притуливши до себе букет, жінка вдихала пахощі бузку. Колеґи завжди дарують його, знаючи, як вона любить цей запах. Але сьогодні він щемив усередині, викликав сльози. Ні, в жодному разі не допустить їх. Роман не хотів би, щоб вона плакала – була впевнена. Спробувала всміхнутись, але не змогла. І зрозуміла, що вже ніколи не зможе бути такою, якою її знали, не засміється так щиро, як раніше. Їй навіть закидали, що вона надто часто всміхається. Мабуть, так і було.

Повернулася думками до Романа. Він знав, що не зможе сам привітати. Продумав усе – золотого янгола, дарчу, листа. Передбачив свою смерть. Але не зміг цьому зарадити. Чому? Коли людина відчуває небезпеку, то намагається запобігти нещастю. Переховується, виїздить кудись, запоручається підтримкою міліції чи друзів. Невже не знайшлося нікого, хто врятував би від смерті. У Романа було стільки друзів і грошей… Але це ще раз доводить, що від смерті відкупитися неможливо. Роман знав це і був до такого вже готовий.

А що вона має робити зі спадком? Усе це казкове багатство, яке звалилося на голову, потребує немало сил та сміливості, щоб його прийняти. Саме через нього й розпрощався зі світом Роман. І про це всім добре відомо. Чи треба їй ризикувати своєю головою і життями дітей заради блага? Вони звикли жити спокійно. Не в розкошах, але й не в злиднях. Так живуть мільйони. І мають святий спокій – ніхто не зазіхає на їхні стандартні квартирки, на скромні шубки та ще якісь там дрібні розкоші. Ну, не без того, щоб іноді витягнули гаманець у метро, коли ловиш ґав. Але то найбільше, чого можна позбутися.

Останній тиждень, відколи Світлана Сквирська займається її дарчою, вона не має спокою. Батько, прочитавши папери, відразу ж порадив Марусі відмовитися від такого дарунку. Вона й сама спершу про це подумала. Але подруги назвали її легковажною боягузкою. А Лара навіть розплакалася від безсилля довести, що нічого не звалюється на голову без Божого благословення – ні смерть, ні багатство. Роман ризикував життям не задля того, аби все дісталося якомусь нахабному бандюку, котрий звик наживатися на чужому. Валя нагадала, що Яринка має повне право на спадок батька. А коли виросте, то може й не пробачити, якщо Маруся її того позбавить.

Мобільний загудів і заворушився на столі. Жінка нарешті поставила у вазу квіти, взяла телефон. Зауважила, що номер не визначився. Озвався приємний чоловічий голос:

– Привіт, королево!

– Привіт! – відповіла здивована Маруся, бо королевою її називав лише Роман.

– Вітаю з днем народження!

– Дякую, – ніяк не могла впізнати голосу жінка.

– Розумію твоє здивування…

– А хто сказав, що я здивована? – пересилювала хвилювання Маруся.

– То, може, ти навіть знаєш, хто я?

– Звичайно… – сказала впевнено, хоча про господаря цього голосу не мала найменшої уяви.

– І хто ж? – озвався через паузу.

– Ти той, хто клеїть дурня… – неочікувано мовила жінка.

– Ого! – не сподівався на таку відповідь чоловік. – Нам буде про що поговорити.

– Я вже починаю сумніватися…

– І що ж не влаштовує королеву?

– Тема.

– Але тему я ще не задавав…

– Задають питання, а тему визначають…

– Тема вже визначена… Повір.

– Навіть не сумніваюся.

– Ти – розумна жінка. Про це також знаєш?

– Знаю. Бо живу своїм розумом.

– А не могла б ти ним жити й надалі?

– Я й не збираюся йти до тебе в позички.

– Та, власне, я своїм не розкидаюся…

– Та, власне, нема й чим…

– Ти переходиш на образи?

– Ну, що ти? Взагалі-то я дуже чемна. Просто мені не подобається твоя тема. Може, змінимо?

– Я сказав, що сам я задаю тему…

– Маєш на увазі – визначаєш?

– Ти… Послухай… – з’явилося перше роздратування.

– Що й роблю, – намагалася не втрачати самовладання.

– Тобі вже ні перед ким випендрюватись. А ти за звичкою ще продовжуєш… – переходив на образливий тон співбесідник.

– Красивій жінці завжди є перед ким, як ти кажеш, випендритися. Ось хоча б перед тобою. Ти ж зателефонував не просто, щоб мене образити? Бо не починав би так красиво, – переходила на грайливий тон Маруся, відчуваючи холодок усередині. – Ну, я хочу продовження компліментів.

– Я ніколи не мав часу на компліменти… Тим більше зараз… Краще без вступу. Послухай мене, красуне, – кинь рипатися. Ти ще молода мама, тобі треба довго жити, щоби поставити свої чада на ноги. Та ще самій вийти заміж. Оце й зроби. Знайди собі багатенького татусика, влаштуйся по повній…

– Так діло не піде, – зібрала всі сили, щоби не видати хвилювання. – Де це я того татусика шукатиму? Та й не маю часу. Я працюю з ранку до вечора. Ти ж обізнаний із моїм графіком? Тож, якщо хочеш віддати мене заміж, – забезпеч кадрами. Я так розумію, що ти з якихось причин зацікавлений облаштувати моє життя. Може, ти мій брат? Ой… А може, таємний закоханий?

– А ти горішок…

– Я – персик… ну, не без того… трішки перестиглий…

– Маєш на увазі – солодкий? – промуркотів співбесідник.

– Що є, то є… – відповіла кокетливо.

– Що ж ми з тобою будемо робити, персику? – запитав удавано турботливо. – Мені б не хотілося законсервувати тебе на зиму. Ти розумна жінка і маєш втямити, що краще жити в звичайному саду на простій гілці, ніж у кришталевій банці під кришкою…

– Ти хотів сказати – під ковпаком?

– Я ж казав, що ти розумна…

– Скажи, – чого тобі треба, старче? Ти ж зателефонував не тому, щоб привітати мене з днем народження? Тобі треба чогось конкретного… І тут мої фантазії закінчуються. Може, допоможеш?

– Ми можемо одне одному стати в пригоді. Поки не знаю, яким боком ти причетна до Тунгусової імперії, крім того, що була його коханкою… Сама розумієш – коханок у таких хлопців багато. А коли вони всі почнуть претендувати на спадок…

– Переможе сильніша…

– Не зрозумів…

– Кажу, що воюватиму з ними не на жарт.

– Воювати доведеться не з ними.

– З тобою?

– Як здогадалася? – розреготався.

– Ну… бо ще жодна з них не телефонувала…

– І не зателефонує. Їм у голову не спаде ризикувати життям. От хто тебе сподвиг на такий крок?

– Роман.

– Ти ж сама його й поховала… Чи забула?

– А ти сам його й убив… Чи не так?

– Сам?.. – знову розреготавсь. – У кожного своя роль, красуне… Роль ката для мене принизлива. А роль королеви – не твоя… Повір мені. Не сунься…

– Що ж це за такий Геніальний режисер знайшовся, котрий визначає ролі без проб? Звідки тобі відомо, на що спроможна жінка, якої ти не знаєш?

– Будь-яка жінка здатна на те, що я їй дозволю…

– Звідки ця самовпевненість?

– Із життя…

– Погано знаєш і жінок, і життя…

– Значить, зупинятися не збираєшся?

– Просто не знаю, перед ким, чи перед чим… Взагалі, у нас розмова ні про що. Можливо, щось конкретне скажеш?

– Ну що ж… Конкретніше не буває. Клуб, корт, акції – мої. На будинок не претендую. Заробила непосильним трудом… – регіт незнайомця повторився.

– А яким дивом ти все це підгребеш? Який стосунок маєш до спадку?

– Справа моя…

– Не скажи… Як це може бути твоя справа, коли в мене на руках дарча?

– Навіть так… – телефон на мить замовк, лише сопіння було чутно жінці.

– А ти не знав?

– Тепер зрозуміло – звідки ноги ростуть… Думаю…

Телефон озвався короткими гудками. Жінка дивилася на нього і розуміла, що все тільки починається. Вона одна… Ні! Думка про дітей пронизала гострим болем всередині. Маруся схопилася за серце і сіла. Так уперше ударило в груди. Біль аж перекрив дихання. Милий Боже! Діти – ось її слабинка! І він це прекрасно розуміє… І навіть натякнув… Тож довго розмірковувати не буде.

Знову повернулася думка – відмовитися від усього і мати спокій, жити, як раніше. А як раніше? На останній приступці? І щоби діти чіплялися за поручні, як за рятувальну соломинку? Вона не сміє одібрати у них шанс на інше життя. За нього люди хапаються зубами. Роман стільки зробив для неї… А вона хоче сховати голову в пісок.

Маруся ходила кабінетом із кутка в куток. Їй здавалось: якщо вона на мить стане, почнеться щось страшне, чого вже не зупиниш.

Телефон завібрував у руці, злякав жінку так, що та мало не кинула його. Отямилася, глянула на ім’я, що висвітилося, і так зраділо закричала в трубку:

– Світлано! Господи! Це ти!

– Марусю, що трапилося? – запитала Сквирська.

– Він мені телефонував!

– Хто?

– Не знаю…

– Заспокойся… Давай я за тобою заїду… Ти зможеш піти з роботи раніше?

– Зможу… У мене ж сьогодні день народження… І..

– Я ж подзвонила привітати тебе… Марусю, я знаю, що тобі зараз нелегко. Але життя змінюється. Ти так близько до перемін. І я бажаю, щоби ті переміни на краще далися тобі найменшою кров’ю. Пробач. Я абсолютна реалістка, тому не можу побажати того, у що сама не вірю. Єдине, що можу сказати, я буду поруч у будь-який час, якщо це буде тобі потрібно. Ти, Марусю, справжня. А для мене це найцінніше. Тільки прошу тебе, не здавайся, не ведися на залякування і провокації. Ще почуєш їх не раз. Але ми також не ликом шиті. Життя недаремно гартувало. Воно нас підготувало до бою. І ми не програємо!

– Світланко, дякую тобі… – Маруся мало не розплакалася.

– Ну, що ти? Ми скоро заїдемо.

Петро, вийшовши з машини, посадив Марусю на заднє сидіння. Уже в салоні простягнув букет фіолетових дельфініумів.

– З днем народження!

– Дякую! Які красиві!

– Їдемо до клубу? – запитала Світлана. – Обговоримо все.

– Чи варто з’являтися там зараз? – запитала невпевнено Маруся.

– Тільки ти можеш вирішити, – відповіла Світлана й очікувала відповіді.

– Що я можу? – запитала подругу, чи саму себе Маруся. – Я думаю, що вони вже зробили це за мене.

– Тільки ти, Марусю, маєш вирішити – чи беремося ми за цю справу. Ніхто не може тебе примусити або відмовити.

– Він страшний, Світлано. Я це відчула по телефону.

– Він і має бути страшним. Йдеться про великі гроші. Ти теж мусиш стати страшною. Інакше нічого не вийде.

– Куди їдемо? – за якусь мить запитав Петро.

– До клубу! – сказала Маруся.

Петро, повертаючи машину за рогом кінотеатру, непомітно підморгнув Світлані. Та ледь ворухнула вустами. Маруся, спостерігаючи із заднього сидіння за їхніми хитрими мімічними знаками, всміхнулася. Уперше за останні кілька днів майнула хвилька радості. Було приємно бачити, як близькі Марусі люди можуть порозумітися на рівні поглядів. Сама вона надавала цьому немалого значення. Вважала, що словами говорять усі, а поглядами – найближчі. Бо через очі можуть спілкуватися тільки душі.

У клубі їх чекали. Адміністраторка Вікторія провела в білу залу, де було накрито стіл на трьох. Маруся здивовано глянула на Петра.

– Так, Марусю, я попередив про наш приїзд, – відповів на її німе запитання Петро.

– Ти знав, що приїдемо сюди? – здивувалася Маруся.

– Ми мусили сюди приїхати…

– Чому мусили?

– Сьогодні дев’ятий день, як нема з нами Романа… Належить його пом’янути.

– Я пропустила… – сказала із жалем жінка.

– Не дивно, Марусю… Ти зараз розгублена…

– Пора б зібратися, а то розгублю себе до решти, – Маруся зчепила обидві руки, аж побіліли пальці, наче й справді хотіла стулити себе докупи. – Щось надовго я випала з реальності… Так? – глянула на Світлану.

– Не буду заспокоювати… У нас небагато часу, – мовила серйозно Світлана.

– Давайте за столом обговоримо, – озвався Петро. – За години дві зберуться друзі… Ну, і ті, хто себе за таких видає.

– Ви так продумали…

– Тут усе працює, як годинник. Адміністрація сама продумала, ми тільки погодили список запрошених.

– Їх буде багато?

– На жаль, мусили запросити й тих, кого найменше хотіли бачити, – Петро наливав у бокали коньяк.

– Я попрошу тебе, Марусю, поспостерігати за тими, хто прийде. Ану ж щось видасться тобі підозрілим… – попросила Світлана.

– Та я їх майже нікого й не знаю…

– Зате вони, будь певна, знають тебе добре…

Маруся слухала друзів, переповідала свою телефонну розмову з незнайомцем, знову й знову згадувала Романа, і їй здавалося, що вона десь збоку спостерігає за тим, що відбувається за столом. Її душа ніскільки не хотіла приймати цю реальність. Хоча розум тверезо оцінював ситуацію, і Маруся розуміла – чим швидше сприйме дійсність, тим швидше закінчиться невизначеність, яка не дає їй повернутися в узвичаєне життя. А його ж ніхто не відміняв. На неї так само чекають діти, недописана докторська і новостворена передача, за котру також має відповідати.

Яскраве світло настільної лампи висвічувало папери. Петро відкривав папку за папкою, щось пояснював Марусі, у щось намагався вникнути. Жінка здавалася розгубленою. Вона гортала аркуш за аркушем, але прояснення не наставало.

– І ця жінка вважала себе розумною, – Маруся піднялася з-за столу й пройшлася кабінетом.

– Про яку жінку мовиш? – уточнила Сквирська.

– Та вже ж не про тебе. Якщо тобі до рук потрапить конструкція атомної бомби, ти легко з нею справишся…

– Справді так думаєш? – наполягала Світлана.

– Сама знаєш…

– Ой, Марусю… Я за свою практику стільки справ перекопала… І з цією впораємося.

– А я нічого не можу втямити у тих паперах…

– Утямиш, – запевнила Сквирська. – Он Петро скільки років помічником був, а й то не все розуміє. Тут треба Романом бути, щоб з'ясувати все. Такий бізнес міг створити тільки такий чоловік.

– Я про це думаю постійно. Роман був надзвичайно сильним і впливовим чоловіком. Але чим усе закінчилося? – запитала Світлану. – Що зможу зробити я, абсолютно далека від усілякого бізнесу жінка?

– По-перше, ти ж не сама. Маєш партнерів. І принаймні одному, – кивнула на Петра, – можеш довіряти. По-друге, Роман настільки чітко і продумано склав дарчу, що жоден пункт ніхто не прочитає двозначно. Ти не просто отримала контрольний пакет. Головна умова – лише у випадку твого керування решту акцій отримують певні люди. В інших випадках – акції переходять громадській організації «Турбота». Він роздав акції таким людям, які точно не поступляться своїм і не допустять війни на фірмі.

– Як роздав? – здивувалася Маруся.

– Просто подарував. Він знав: якщо намагатиметься передати тобі всю свою імперію, нічого, крім війни, не вийде. Це був єдиний вихід…

– Одного не можу зрозуміти: якщо Роман так усе міг наперед продумати, розрахувати, чому йому не вдалося застерегти себе від смерті?

– Думаю… Він не встиг…

– Тобто? – не зрозуміла Маруся.

– Як тобі сказати?.. – м’явся чоловік.

– Петре, ти щось знаєш… – допитувалася та.

– Розумієш, щоб уникнути своєї смерті, треба було спричинити чиюсь.

– Треба було вбити когось?

– Саме так…

– Ну і нехай! – вигукнула Маруся. – Якщо можна було його, то чому ж не міг він?

– Міг! – Петро різко піднявся з-за столу. – Але все йшло за його планом. Того вечора поїхав на зустріч спокійним і впевненим, що все нарешті закінчиться. Роман із посмішкою глянув на папку, покрутив нею і сказав: «Поступимося синичкою, щоб утримати журавля. Ніяк не вживаються в одній клітці. Мабуть, не пара». Він нікого глибоко не впускав у свої справи. Все вирішував сам. Кожен із нас знав свою роботу і не влазив на чиюсь територію. Це був закон. Саме тому цей механізм працював так чітко. Справді, як добротний годинник, у якому кожна деталька виконує свою функцію… А тепер, коли не стало дзиґаря, всі механічно ще ворушаться, але обережно і невпевнено.

– То ти знаєш, до кого він тоді поїхав на зустріч? – запитала з надією Маруся.

– Якби ж знав… – зітхнув із жалем Петро.

– Навіть якби знали, до кого… Ще не факт, що це вони вбили Романа, – сказала Сквирська.

– Чому ж не факт? – здивувалася Маруся.

– Тому, що ми нічого не знаємо про ту «синицю», яку завіз їм Роман того вечора. Можливо, вона їх цілком задовольнила, і ця смерть була б лише зайвою морокою.

– Це мені поки що важко зрозуміти, – зітхнула Маруся. – Знаю одне: той, хто озвався сьогодні, спокою не дасть.

– У нього тепер морока – дарча. Я так розумію, що він про неї не знав, поки ти не сказала.

– Думаю, він не буде довго заморочуватися… Щось вигадає. Такі – кмітливі. Зізнаюся – мені страшно… За дітей.

– Зрозуміло, Марусю, що тут не слід легковажити. Діти – найважливіше, – мовила Сквирська. – Зараз вони з нянею?

– Півгодини тому телефонувала – роблять з Аллочкою уроки. Попередила, щоб нікуди не виходили. Але ж вони не можуть постійно бути дома… Ще два тижні до літніх канікул.

– Справді, – зраділа Світлана. – Скоро ж канікули!

– І що?

– А відправимо вас на все літо кудись до океану, то в нас і руки розв’яжуться.

– По-перше, я не можу на все літо… У мене лише місяць відпустки… А по-друге, ви хоч уявляєте, скільки це коштує…

– Уявляємо… – всміхнулася Сквирська. – Тебе це вже не має турбувати. Ти тепер – найцінніша акція не для одного багатія. І поки дарча вступить у силу, потрібні час, витримка, ну й, звичайно, пильність та обережність.

Маруся вдивлялась у незнайомі обличчя. Раптом побачила своїх дівчат. Вони зайшли до зали разом. Від такої приємної несподіванки аж підстрибнула і кинулася до подруг. Досі навіть не подумала про те, чому вони не привітали її з днем народження.