Текст книги "Гра в королеву"

Автор книги: Тетяна Пишнюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

– Навантажити вона мастак. Та хіба це найважливіше у роботі? Якби кожен виконував свої обов’язки, щоб забезпечити той чи інший сеґмент, а не витрачав сили, щоб когось навантажити, то не було б зайвої суєти та непорозумінь… – запально сказала Маруся і додала: – А ваша оцінка не збігається з нашою.

– І висновок? – продовжувала посміхатися керівниця, при тому уважно слухаючи Марусю.

– Висновок тут один – кожен має свій критерій оцінювання. І кожен, підбираючи образ, створює його для когось. Тамара чітко врахувала вашу потребу в саме такому образі й створила його ґеніально.

– Це ще раз каже про її здібності…

– Це ще раз каже про те, що, оцінюючи людину, судять із її вбрання, а не зі сутності. Усі речі, крім нас самих, цінуються за власними якостями. А ми – за тим, що надбали і скільки. І чим більше того надбання, тим вищу оцінку маємо від братів по розуму.

– Ми завелися на такій темі, що вимагає іншого настрою. А я маю намір розважитися, – даючи зрозуміти, що розмова закінчена, піднялася.

– І правда… Я також не філософствувати прийшла, – всміхнулася Маруся. – Вибачте, Маргарито Львівно, що збила вас з настрою…

– Та я сказала б навпаки… – неоднозначно всміхнулася. – Йдемо, бо колеги незадоволено озираються…

Вони синхронно встали зі стільців і попрямували до гурту танцювальників. Але музика раптом затихла, і вже знайомий Вова оголосив білий танець. Ще кілька хвилин тому Маруся точно запросила б на танець Маргариту. А зараз вона тільки посміхнулася з такої думки, глянувши краєм ока на керівницю. Невідомо, що промайнуло тій у голові, але вона також усміхнулася. Вони раптом одночасно попрямували до Едуарда і, розгадавши наміри одна одної, одночасно зупинилися. Тепер усміхнулася вже, забачивши таку ситуацію, добра частина колективу.

Маруся ще не встигла прийняти те чи інше рішення, як перед нею виникла могутня постава чоловіка. Їй не потрібно було піднімати очей, щоби його пізнати. Так і стояла очима на рівні його грудей, бачила білий светр і чула запах приємних чоловічих парфумів. Знову запаморочилося в голові. Чи вона його боялася? Не могла визначити свого стану.

– То чи запросить королева на білий танець? Чи будемо стояти посеред зали, як дві колони? – запитав, узявши за лікоть.

– Прошу, – простягла йому руку.

– Не чую радісних криків…

– Не бачу радісного приводу…

– А зустріч із давнім другом – не привід?

– Я б воліла, аби все лишилося в минулому… – підняла таки голову і глянула йому в очі.

– Ну, нарешті! А то я думав, що королева не обдарує мене навіть поглядом, – пильно вдивлявся в очі. – До речі, хоч знаєш, яка ти красива?

– Тунгусе, не починай…

– Це не я… Життя починає все з початку. Я зумисне не шукав зустрічей… А коли побачив, зрозумів, що безсилий відмовитися.

– Відмовитися? Я тобі щось пропоную? – не витримала напруги Маруся.

– Мені не треба пропонувати. Я пропоную сам!

– Ти не пропонуєш, а береш!

– Ну, пробач, у мене характер такий… – розсміявся чоловік.

– Та йди ти зі своїм характером!

– Королево, ти сердишся… Ну що може зробити бідака, схиблений на одній жінці? Чи я винуватий, що у всьому світі нема такої, яка хоча б частково перекрила собою тебе?

– Тунгусе, благаю… Ми вже про все говорили… Розкажи краще про себе – де був, чим займався всі ці роки?

– Правду, чи брехати?

– Як тобі вигідніше. Я все проковтну. Не вперше.

– Я тебе ніколи не обманював.

– Просто ніколи не казав правди?

– Ти сама розумієш, що не все мала знати.

– Розумію. Ось і не хочу все спочатку…

– Ну що ти… Хіба я примушую, – голос його був м’яким, як ніколи. – Я побачив тебе і нічого з собою не міг зробити. Я мав просто піти… Але це сильніше…

Музика закінчилася. Всі озиралися на Марусю і Тунгуса. Вони не зауважили, що танцювали під власну розмову. І Вова, на правах гарного знайомого, вирішивши виручити танцюристів, увімкнув знову вальс і запропонував кавалерам запросити дам.

Едуард запросив Маргариту і почав вальсувати ближче до Марусі. Водив у танці керівницю, а сам розглядав Тунгуса, намагаючись почути хоч щось із їхньої розмови. Музика забивала слова, й зрозуміти їх було неможливо. Він спостерігав за їхніми обличчями і розумів, що цей чоловік має неабиякий вплив на неї. А страх у її очах перемагає незадоволення, що на Марусю було не схоже. Він не знав, як поводитися – виручити її з його палких обіймів, а чи почекати, поки сама натякне. Тепер розумів різку переміну її настрою – вона побачила якогось дивного знайомого і налякалась. А це означало, що не простий мужик водить Марусю в танці. Тож зі своєю ініціативою може тільки все зіпсувати.

Маргарита, своєю чергою, спостерігала за Едуардом. Той прикипів поглядом до Марусі, навіть забувши, що танцює, – механічно переставляв ноги і міцно стискав вузьку руку Маргарити. Та терпіла і чекала, чим закінчиться ця історія і цей танець. Раптом Едуард міцно притиснув жінку до себе. Тій аж подих забило.

– Едуарде, я буду кричати… – нагадала про себе Маргарита, всміхаючись.

– Ой, пробачте, Маргарито Львівно, – відпустив жінку. – Задумався…

– Не відпускайте так різко, бо впаду, – продовжувала всміхатися Маргарита. – То буде не вельми приємне видовище – жінка посеред зали.

– Така жінка посеред зали ніколи не буде, – напускав на себе галантності. – Ви тільки натякніть, і кожен захоче вас…

– На цьому зупинимося, – перебила на півслові. – Це звучить гарно: «Кожен захоче вас…»

– Я мав на увазі…

– Не це? Шкода…

– Повірте, це – насамперед. Але ви така жінка…

– І це звучить непогано…

– Маргарито Львівно, ну що я вам буду розповідати… Ви самі знаєте, яка ви…

– Я вже забула, яка я, – мовила серйозно. – І хотіла б згадати, – пристрасно глянула Едуардові в очі.

– Що ви маєте на увазі? – запитав розгублено.

– Що у чоловіка в… не скажу де, те у спраглої жінки на увазі… – сказала неоднозначно.

– Мені тяжко вас розгадати… – розгубивсь Едуард.

– А хто вам сказав, що розгадати жінку легко? До того ж, ви хочете зразу дві… – кивнула на Марусю. – Повірте на слово, Марусю сьогодні розгадуватимете не ви…

– А з чого ви взяли, що я її прагну розгадати?

– Еде, ви маєте справу з розумною жінкою. Чи сумніваєтеся? – повела кокетливо очима.

– У цьому вам не відмовиш…

– А в чому відмовиш?

– Та, мабуть, ні в чому…

– Тоді домовилися?

– Про що? – не втямив Едуард.

– Мені сьогодні вручили тяжкенький подарунок. Він у машині. Самій до квартири не донести. Тож прошу про допомогу, – всміхалась і очікувала, зрозуміло, на позитивну відповідь.

– Ну, коли ненадовго… – мовив невпевнено, бо бажання особливого не було, але й відмовити керівниці не наважився.

– Я пам’ятаю, що вас дома чекає дружина… – поблажливо мовила керівниця.

– Коли їдемо? – поцікавився.

– Через півгодини я вийду звідси. За кілька хвилин після мене непомітно вийдете ви. Машина зліва від порога. Я в ній чекатиму, – по-змовницьки підморгнула.

– Гаразд, – без особливого ентузіазму прийняв гру Едуард.

Уже в одному колі танцювали компанії з-за різних столів, було весело і невимушено. Танці час від часу переривалися вітаннями підпилих гостей. Можна було почути банальні віршики й зізнання в коханні. Словом, свято вдалося. Маруся сиділа під ялинкою. Але снігуронькою не почувалась. Їй думалося про своє невезіння. Ще зранку вона планувала отримати хороший настрій і дальше надиктовувати його колеґам. Але в її плани знову вплутався випадок.

Зі стількох сотень ресторанів, що діють у місті, вони з Тунгусом зійшлися на одному. Що за банальний збіг? Це не було потрібно ні їй, ні йому. Вона знала цього чоловіка, як ніхто. Раз він вирішив не шукати її, значить, добре обдумав і зважив. А для нього знайти будь-кого не становило жодної проблеми. Якщо вона правильно порахувала, то на волі він років два-три. І якби мав на меті, то за цей час знайшов би її в-Джамбулі, не тільки в Києві.

– Королево, ти готова йти? – вивів її зі задуми Тунгус.

– Йти? – перепитала Маруся, наче сама не знала, що це обов’язково й обговоренню не підлягає.

– Марусю, чи я колись зробив тобі що зле? Чому так вороже дивишся на мене?

– Коли б ти міг знати, як перекапустив мені життя…

– Ти про що?

– Я про все…

– Про все ти мені ще розкажеш…. Згода? – запитав і, не очікуючи відповіді, простягнув руку.

– Куди?

– Тут гамірно, і я не можу з тобою поговорити…

– Мені треба вдягнутися.

– Чекаю тебе біля машини.

Маруся зодяглася і, ні з ким не прощаючись, вийшла з ресторану. Мороз припав до щік і миттю схолодив її схвильоване обличчя. На ходу защіпала шубу, шукаючи очима Тунгуса. Він, вийшовши зі своєї машини, помахав Марусі рукою. Неподалік стояло вже заведене авто керівниці – прогріваючись чи когось дочікуючись. Маруся пірнула у просторий салон джипа, вмостилася й одразу помітила Едуарда, який швидким кроком прямо з порога біг слідом. Жінка налякано шарпнулася, подумала, що той вирішив її наздогнати. Але Едуард так швидко, як біг, сів у легківку Маргарити. Машина, лишаючи прикритий темнотою слід, зникла у зимовому просторі.

Напевне, дуже здивованою виглядала Маруся, бо Тунгус запитав:

– Ти побачила снігову людину?

– Навіть тоді я так би не здивувалася, – відповіла, приголомшена побаченим.

– Той Отелло буде за тобою стежити?

– Який? – перепитала, відразу збагнувши про кого мова. – Гадаю, що сьогодні у його плани це не входить. А ти все зауважив?

– Марусю, ти мене забула…

– Ой, орле… – помовчала і додала: – Сивий…

– Помітила… Сивину…

– Це найпомітніша в тобі зміна…

– А решта?

– Решта лишилася такою ж – наполегливою…

– Ти хотіла сказати – нахабною…

– Цього у тебе не віднімуть ні роки, ні люди.

– Ти іншого в мені просто не хотіла бачити.

– На зір не скаржуся.

– Я тобі зіпсував вечір?

– І ти про це шкодуєш…

– То зіпсував?

– Ще не знаю…

– Що це значить?

– Якщо я правильно розумію, то вечір ще не закінчився. Може, скажеш, куди мене везеш?

– А що ж ти – сіла в машину до страшного чоловіка і навіть не знаєш, куди він тебе везе?

– Можна подумати, що страшний чоловік колись радився зі мною чи запитував про мої бажання…

– Королево, я готовий виконати будь-яке твоє бажання… Тільки будь цей вечір зі мною… – з уст Тунгуса це прозвучало несподівано благально.

– Господи! Тунгусе, у тебе нові прийомчики…

– Ні, Марусю, це зовсім інше… Я знаю: коли ти поруч, то зі мною буде все добре.

– У тебе проблеми?

– У інших проблеми, а я можу в них тупо втрутитися.

– Значить, я сьогодні – як страховка?

– Ну, вважай так… Якщо це тебе влаштовує.

– Ти знаєш, мене влаштувало б інше – спокійне закінчення вечора, ще кілька пісень (якраз увійшла в раж), трохи танців, пара компліментів і… – ще хотіла щось додати, та згадала про Едуарда й замовкла.

– Ти права, якщо він так швидко сів не в свою машину, то невідомо, чи було б продовження… – лукаво хмикнув.

– Ти тепер телепат? – здивовано підняла брови Маруся.

– Тут не треба сильно теліпать, аби розгадати певні маневри деяких типів. А твій поклонник – ще той тип.

– Він абсолютно нормальний поклонник…

– Нормальний поклонник так швидко не розчиняється у просторі…

– Він зник, бо я звеліла…

– Ах, повелителько! Накажи й мені що-небудь…

– Щезни! – сказала настільки різко, що й сама не очікувала.

Авто загальмувало так несподівано, що Маруся ледь не вдарилася лобом у переднє скло. Поки вона отямлювалася, Тунгус вийшов із машини та швидко пішов у зворотному напрямку. Він, як було звелено, щезав у темряві. Жінка вискочила з джипа і побігла слідом за ним. Підбори вгрузали в сніг, і їй здалося, що вже ніколи його не наздожене. Марусі зовсім не хотілося його образити. Так вийшло само собою. Ну, чому ж так часто почало виходити все само собою?

– Тунгусе! – крикнула вона в темряву, але звук машин, що проїжджали, заглушив її голос. – Тунгусе! Тунгусе! – продовжувала кричати, біжачи вздовж дороги. – Пробач, я не хотіла!

Маруся побачила його силует у пучку світла від фар. Зупинившись, Тунгус так і стояв, не повертаючись до неї. За крок жінка теж зупинилась і якусь мить дивилася на його широку спину, не наважуючись підійти. Машини минали неворухкі силуети, застиглі на морозі, освітлювали їх час від часу і засипали дрібною порошею з-під коліс. Нарешті підійшла і стала поруч.

– Тунгусе!

– Гу…

– Пробач!

– За що?

– Ну… – і не знала, за що їй просити пробачення.

– Ну?

– Я не знаю… За те, що викрала тебе з ресторану, привезла сюди, поставила серед дороги на морозі в легеньких чобітках і без шапки, за те, що пальці твої задубіли без рукавичок, аж манікюр тріскається… Словом… Не треба так різко щезати…

– Ах ти ж…

Обернувся різко, аж сніг вискнув під черевиками. І Маруся навіть не стямилась, як опинилася в його міцнющих обіймах. Він тулився до неї, як маленький хлопчик, шукаючи якогось прихистку. Задихався від її парфумів і близькості, щось хотів сказати, але слова западали назад у горло, зринало лише булькання, наче якого дикого звіра. У цьому суєтному припаданні випадково губами намацав її змерзлі вуста – притих, зачаївся, ловив її дихання, а сам задихався від неймовірної насолоди відчувати на смак оцю – найбажанішу, найнеймовірнішу королеву, яка вимучила його душу до краю, яку проклинав не раз і не два, яка не дає спокою його уяві й не перекривається жодною із жінок. Ну, де знову взялася на його голову? Зумисне ж не шукав із нею зустрічей, не допускав навіть думки про неї. А вона сама намалювалася на його горизонті несподіваним солодким маревом, що перетворилося на реальність.

Маруся притихла, навіть не намагалася вивільнитися з його обіймів, – дозволила вихлюпнути нестримні емоції таким способом. Надії на те, що тими обіймами і закінчиться ця несподівана зустріч, не було. Протистояти Тунгусові було марно. Вона мусить скоритися сьогодні його волі, але надалі… А що далі? Благатиме, молитиме його залишити її в спокої. Це вже було. Спокій був недовгим. Сама доля зводить їх на одному шляху. Щоб ще і ще випробовувати на міцність почуття. Але ж, коли вони, ці почуття, однобокі, навіщо їх випробовувати? Якщо точно знає, що ніколи не любила Тунгуса. А їхні давні стосунки були не що інше, як його бажання і наполегливість.

Правда, не може сказати, що їй не лестила така потужна любов свого часу одного з найвпливовіших чоловіків. Його боялися, йому підкорялися практично всі столичні чиновники і бандити. І їй тоді було навіть дуже приємно почуватися королевою. Хто знає, чим би це закінчилося, коли б не закохалася в Дмитра.

– Може, ми таки сядемо в машину? – запитала благально. – Я так замерзла…

– Пробач, королево… Я просто не при собі…

Ще якусь мить сиділи в машині мовчки. Тунгус – заглиблений у думки, а Маруся – спостерігаючи за ним. Очікувала, коли той озветься. Знала, що її слова нічого не змінять, що б не говорила.

Від тьмяної червоної лампочки, що легенько підсвічувала обличчя, його риси загострились і стали ще жорсткішими. Чи, можливо, тут світло й ні до чого. Роки та ситуації, які переживає людина, змінюють обличчя. І невідомо чому одні залишаються до кінця життя майже незмінними, а інших за кілька років навіть пізнати неможливо.

Ось вона, після народження двох дітей, не бачить у собі таких разючих змін. Звичайно, її обличчя вже не таке дитинно-наївне, як було по молодості, а набуло жіночності, впевненості, певної поблажливості в погляді, що може дозволити собі лише досвідчена жінка.

– Поїхали у мій клуб… Я маю хоч якось заспокоїтися, – раптом озвався Тунгус.

– Твій клуб?.. Це той, де зависаєш?

– Зависаю?.. Я вже не в тому віці, Марусю…

– А в якому?

– У тому, щоб мати власний…

– Он як?.. Ну, покажи своє дітище, – сказала рішуче.

Під’їхали до яскраво освітленого гострокутного будинку у вигляді праски. Його кути були пом'якшені еркерами різної конфігурації та увінчані вишуканими башточками і шпилями. Сяяв, як казковий замок. Із боків входу скляні дерева світилися синьо-рожевими вогниками. У холі – круглий камін, вписаний у виступ стіни, розділив простір на дві зони – домашнього кінотеатру та відпочинку за горнятком кави біля барної стійки. Відвідувачі, видно, не новачки, бо почувалися і впевнено, і затишно, як удома – хто пив каву, хто віскі з крижинками, а хто захоплено дивився якийсь фільм.

Піднялися гвинтовими сходами. Ті були дивовижними – оздоблені натуральним дубом, а перила й огорожа ажурної ковки з ефектом старіння. Півкругла стіна оздоблена «венеціанкою», а при потраплянні на неї світла, створювалося враження люмінесцентної блискавичної підсвітки. Маруся, небайдужа до вишуканості в усіх її проявах, була просто приголомшена такою розкішшю і гарним смаком Тунгуса.

До нього кивали шанобливо, з ним віталися. Якби й не знала, що це його клуб, однак зрозуміла б. Тому що так поводитися може лише господар. Глянула на нього і раптом згадала, що досі не знає його справжнього імені. Скільки років з ним знайома, а ім’я його так і лишилося таємницею. Спершу він не називав його. А згодом якось уже й звиклося, ніби й не було в тому потреби.

– Як тебе звати? – запитала несподівано.

– Ти до мене?

– Я тебе знаю скільки років?

– Багато… Я тоді був молодим, а ти юною…

– Ну, ось… Знаю багато років, а як звати – не знаю.

– Напевне, не дуже й хотілося?

– Чому ж? Спершу дуже… Але ти заборонив мені. Потім звикла до цього дивного імені Тунгус…

– А тепер хочеш знову?..

– Хочу… – глянула пильно в очі й додала: – Знати… Може, сядемо?

– Ну, ні, – заявив категорично і сумно хмикнув. – Зі мною це вже було. Давай присядемо, – показав рукою на стіл, який було накрито на двох.

Маруся здивувалася такій оперативності. Вони ж лише прийшли. Чи цей стіл накритий щовечора на випадок, коли господареві знадобиться? Хотіла запитати, але передумала. Яке їй діло до правил цього чоловіка і його клубу?

Тунгус відставив стілець і жестом показав жінці, щоб сіла. Вмостившись, Маруся почала розглядати страви. Не через те, що їй хотілось їсти. Зовсім навіть навпаки. Вона щойно з-за столу. Звичайно, не з-за такого вишуканого, але й не голодна. Їй було просто цікаво, як гарно цей стіл сервіровано, наче намальовано картинку. Навіть забула, про що мали говорити. Мовчання порушив Тунгус.

– Ну, що ж – давай знайомитися. Мене звати Роман.

– Роман? Так просто? – здивувалася Маруся. – Чому ж ти приховував своє ім’я?

– Я тобі казав, що всьому свій час…

– Я вже мало що пам’ятаю, Тунгусе…

– Тунгусе? Ми ж щойно познайомилися… – всміхнувся лукаво.

– Пробач, Тунгусе… Ой! Пробач, Романе… Якось зовсім незвично звучить. Мені до твого імені потрібно звикати. Це не за вечір.

– У мене є надія?

– Яка надія? – не зрозуміла жінка.

– На те, що матиму змогу бачити тебе… Принаймні, для того, щоб ти звикла до мого імені.

– Тунгусе… Вибач. Романе, розумієш, мені тяжко буде знову звикати до наших стосунків. Я жінка вільна… Відвикла від диктату…

– А твій Дмитро? Він де?

– Він… Принаймні, не зі мною вже чотири роки.

– Ти чотири роки живеш одна?

– Чому ж одна?

– Тоді звідки воля?

– Я маю на увазі не чоловіка… У мене двоє дітей. Ось ми й живемо однією дружною сім’єю, як каже мій син. Ще, правда, Сімочка та Семен із нами.

– А це ж хто?

– Черепаха і кіт. Вони також члени нашого сімейства. До того, буває, правоправніші, ніж я.

– А живете де?

– Живемо там само.

– Тобто у тій тісній квартирці?

– Та ще й не своїй…

– А чиїй?

– Колишньої свекрухи.

– Марусю, ти… – не знаючи, що їй сказати, він замовк.

– Ти змінився… Чи мені так здається?

– Просто ми давно не бачилися…

– Ні, не те… Я чітко пам’ятаю твою безапеляційність, затятість… Згадай, як ледь не прибрав зі світу Дмитра… Скільки я тоді пережила…

– І що ж Дмитро? Як міг тебе… – запнувся, – вас покинути?

– Він не кидав нас. Я сама зробила все для того, аби він щез із мого життя.

– Із твого чи вашого?

– Із життя дітей щезнути не може. Бо він – їхній батько. І жоден чоловік не зможе їм замінити його…

– Чому ж? Буває – замінюють…

– Виховання, гроші – так. А гени куди подіти, а клич крові? Тут не заміниш. Якби ти знав, як вони люблять, незважаючи на його байдужість…

– Він що – байдужий до власних дітей? – здивувався Роман.

– Розумієш… Чоловіки, принаймні більшість, якщо розлучаються з дружиною, то розлучаються й з дітьми. Дмитро саме з таких. Я нічому не дивуюсь і нікого не звинувачую. Сама вибрала цей варіант – жити без чоловіка – й ніскільки не жалію. Я кицька за суттю. Не люблю під господарем ходити. Краще за двох працювати, напружуватись, але ні перед ким не звітувати.

– Пізнаю… – протягнув Роман.

– Ти не можеш мене пізнати, я дуже змінилася, Тунгусе… Вибач, Романе. Я ніяк не звикну…

– Звикнеш… Ми ж будемо зустрічатись? – напружено очікував відповіді.

– Якщо ці зустрічі ні до чого не будуть зобов’язувати… Я не вмію залежати від жодного чоловіка.

– Значить, не зустріла ще такого…

– Таких нема…

– Не переконуй мене ні в чому. Я дуже добре знаю, що таке – залежати…

– Ти… Залежати? Та у світі немає жодної обставини, від якої ти б міг залежати!

– Одна є… Я від неї хочу залежати, їй належати… Просто лежати… Несамовитіти… Марусю, це ж не просто зустріч… Це не могло бути випадково… – він дотягнувся до її руки, боляче стиснув у своїй і різко відпустив. – Пробач…. – зціпив зуби і прикрив очі, опановуючи свої емоції.

– Я не хочу в минуле… Не примушуй мене… будь ласка… – озвалася так благально, що він аж перестав дихати.

– Не парся, Марусю… – сказав грубувато. – Насильно милим… Далі за текстом… – замовк, наче зачинився на замок, похитував головою і щось хмикав собі під ніс, зрештою оволодів собою і мовив: – А давай-но добряче наїмось. А потім я тобі покажу одну цікаву гру.

– Ми будемо грати? – здивувалася Маруся.

– Ні, грати будемо ми, а ти – дивитися, – підморгнув.

– Ви – це хто?

– Побачиш. Їж.

Роман накладав собі в тарілку салати, рибу, поливав соусом, і все це швидко щезало у його роті. Запивав білим вином, час від часу піднімаючи бокал та припрошуючи Марусю. При цьому він намагався бути веселим і галантним. Але Маруся бачила, як це тяжко йому давалося. Вона вже картала себе за таку різку відмову. Можна ж було якось тонше, тактовніше. Але й розтягувати з відмовою не бачила сенсу. Краще все зразу, щоб жодних сподівань…

– Я цілком ситий і готовий до гри. А ти? – запитав удавано весело.

– Також цілком… – посміхнулася й Маруся.

– Тоді… Прошу, королево! Сподіваюся, тобі гра сподобається!

Роман підвів її до дверей, що нагадували браму. Маруся думала, що то декор, а виявилося, вони відчиняються. Двері розчахнулись, і жінка почула спершу легку музику флейти, відчула ніжний запах солодкого диму, що нагадало їй пахощі матіоли, і, нарешті, посеред неяскраво освітленої зали розгледіла стовбур дерева, навколо якого було припасовано великий дерев’яний стіл. Від несподіванки, що побачила посеред зали дерево, зупинилась і не зразу помітила чоловіків, які сиділи на широких, також дерев’яних стільцях. Чоловіки курили кальяни і грали в карти. Жінка насторожилась, уздрівши їх, і різко глянула на Романа. Той помітив її острах, узяв за лікоть.

– У тебе немає причин для страху, королево. Це мої друзі.

Чоловіки піднялись і легкими кивками голови привіталися з жінкою. На диво, острах швидко зник. Чи то ця спокійна обстановка так вплинула, чи музика, що заколихувала свідомість? Маруся розслабилася, сіла на диван, на який указав Роман, потонула в м’якості. Звідти нарешті роздивилась інтер’єр цієї дивної кімнати. Тут стояв лише один диван, і на ньому сиділа вона. В кутку мерехтіли вогні каміна, і жінка ніяк не могла збагнути – там горять справжні дрова, чи то тільки прекрасна імітація горіння.

Неподалік каміна, за барною стійкою, молодий бармен змішував коктейлі. Його рухи заворожували, і Маруся на кілька хвилин зупинила на ньому погляд. Роман зауважив це й відразу ж запропонував їй фірмовий коктейль.

– Я, мабуть, відмовлюся, бо щойно пила вино…

– Повір, королево, цей напій тобі не зашкодить. Він зробить твій вечір приємнішим. Я ж не хочу тобі зла… Чи ти думаєш інакше? – присів і заглянув їй в очі.

– Ні… – запнулася, – Романе, я думаю, що ти не той чоловік, якого я повинна боятися. Чомусь мені так здається…

– Ось і славно, – пішов до бару.

Маруся сиділа і заворожено спостерігала за тим, що відбувалося. Такого дивовижного спокою вона не відчувала хтозна-скільки років. Навіть тіло на дивані розм’якло, розтеклося невагомою хмаринкою. Лише погляд-блукалець вихоплював якісь незначні сюжетики. Бармен чаклував над її коктейлем. Чому вона вирішила, що над її? Мабуть, тому, що Роман показав на неї рукою і щось наказав. Той згідливо кивнув головою й узявся за свою справу, а Роман зник за дверима неширокої шафочки. Дивно… Значить, то була не шафа, а замасковані двері… Навіщо? Маруся знову відчула себе Алісою в країні чудес. І почала озиратися, шукаючи очима чешуйського кота.

– Ваш коктейль… – мовив оксамитовим голосом бармен, елегантно подаючи їй на срібній таці високу склянку, прикрашену без зайвини.

– Дякую! – не знала, як почати споживати цей шедевр.

Хлопець був, видно, тямовитим – чемно вклонившись, поставив тацю на маленький круглий столик, припасований до краю дивана. Маруся якусь мить дивилася на склянку, зрештою зважилася, зробила ковточок. Відчула всередині маленьку гарячу доріжку, чимось припахчену. А чим – не могла збагнути. Запах знайомий… Спробувала ще.

Марусі було добре. Закортіло покласти ноги на диван. І вона це зробила. Легка мелодія, здавалося, розгойдувала. Прикрила очі від задоволення. Пила маленькими ковтками коктейль і більше ні про що не хотіла думати.

– Тобі добре, королево? – нахилився над нею Роман.

– Ой! – шарпнулася з несподіванки.

– Я злякав тебе?

– Ні. Просто не почула, коли підійшов.

– Ми починаємо гру. Вона називається «кам'яне обличчя». Хочу, щоби ти подивилася, – нагнувсь і поцілував їй руку.

Маруся простежила очима за Романом. Той ще раз озирнувся, всміхнувсь їй і підійшов до дівчини, котра, наче марево, невідомо звідки взялась у цій залі. Була схожою на білого птаха – легкого й невагомого. Мала на собі лише білу прозору туніку, що від найменшого руху спурхувала легким серпанком, оживлюючи тонку фіґурку дівчини. Роман підвів її до столу, а сам сів на вільний стілець.

Дівчина пригнулась і пірнула під стіл. Маруся напружилась і почала уважно спостерігати за її рухами. Ніяк не могла збагнути, що там можна робити. Увімкнули підсвітку і Марусі не треба було напружувати зір, аби спостерігати за дійством. А воно було несподіваним. Жінка затисла в жменях поділ своєї сукні й відчула себе ніяково. Але продовжувала спостерігати. Намагалася розгадати умови цієї гри.

Дівчина по черзі розщібнула штани чоловіків. Вирази їхніх облич не змінювалися. Так само по черзі робила міньет. Уже в Марусі змінився вираз обличчя, а чоловіки були непроникними. Вони продовжували грати в карти, наче під столом нічого й не відбувалося. Так тривало кілька хвилин. Раптом усі показали на смуглявого красеня. Той, стиснувши кулаки, махнув ними в повітрі й застогнав. За якусь мить заворушився, дістав із кишені піджака стодоларову купюру, поклав на стіл і, поправляючи на ходу штани, подався до бару.

Гра тривала. Маруся принишкло спостерігала. Вона зрозуміла умови гри і чому вона називається «кам’яне обличчя». Лице мало залишатися незмінним, що б під столом не відбувалось. Якщо на чиємусь обличчі прочитувалося задоволення, і це бачили, той клав купюру. Останній із учасників забирає гроші.

Цим останнім і був Роман. Він зібрав гроші, дав дві купюри дівчині й відправив її з кімнати. Підійшовши до решти чоловіків, випив із ними коктейль і потис кожному руку.

– Тобі сподобалася гра, королево? – присів біля неї на диван.

– Несподівано… – ледь вимовила Маруся.

– Несподівано сподобалася?

– Несподівано закінчилася…

– Хочеш продовження?

– Ні… Не хочу…

– А я хочу…

Він присів біля дивана на коліно, взяв її руку, поцілував. Дивився в очі пильно і благально. Маруся не могла зважитися сказати щось різке. Мовчки дивилася на нього. Раптом відчула, що їй зовсім не хотілося, аби він зараз випустив її руку, допоміг зодягнутись і відвіз додому. Цієї миті Роман навівав на неї давно забуте бажання близькості. Тіло окуталося теплою хвилею його потужної чоловічої енергетики. Жінка сама потягнулася до нього – торкнулася рукою волосся, очей, губ.

Роман застогнав, ткнувся обличчям у її коліна, потім обхопив їх руками, і плечі його затрусилися, наче в німому риданні. Жоден звук не зринав. Здавалося – це триватиме безкінечно. Але він підняв до неї очі.

– Ходімо!

Маруся не перечила. Наче маленька дівчинка, яку вели за руку, мовчки йшла за Романом. Ще одні двері – й обоє опинилися в невеличкій білій кімнаті. Крім білості, жінка нічого й не бачила. Така сама біла пелена застилала очі. Марусі не хотілося розглядати інтер’єр, як і відриватися від Романового подиху.

Заграла музика. Вона здалася Марусі також білою. Їм було солодко купатися в тій білій музиці, у нестримній пристрасті, в жагучих доторках, що доводили спрагле тіло до дрібного тремтіння.

Скільки тривав той безум, скільки носила на гребені хвиля пристрасті їхні тіла, Маруся, навіть приблизно, не могла знати. Вона наче випірнула з якоїсь неймовірної глибини й по-новому звикала до звичайного повітря та світла.

– Королева… – голос застрягав у пересохлому горлі. – Моя королева…

– Тун… – запнулася. – Романе, я нічия, – запротестувала Маруся.

– Ти нічия жінка… А королева моя! І не сперечайся!

– Мабуть, пора додому, – раптом спохопилася Маруся.

– Як скажеш, королево. Чи, може, не пора? – заглядав у очі Роман.

– Таки пора, – пом’якшила голос. – Я від себе такого не чекала.

– А я про таке і мріяти не міг, – проводив пальцями по щоках жінки. – Я не тільки бачу тебе, а й торкаюся. Господи! Як же солодко тебе торкатися!

Марусі були приємні його доторки, слова. Прикрила очі. Відчула – ще якась мить – і порине у глибокий сон. Не хотілося ворушитися. Отак би лежати, слухати його голос, відчувати його пальці й тулитися до плеча… Від такої думки здригнулася. Он як розслабилася! Цього не можна допускати. Це небезпечно й аж ніяк не потрібно. Піднятись і йти! Але тіло не збиралося реагувати на думки. Тоді Маруся скомандувала вголос:

– Негайно додому! – прозвучало не вельми переконливо.

– Ти до мене, королево?

– Я до свого тіла…

– Залишайся тут! Назавжди! – вигукнув запально і благально.

– Ти що, Романе? – його слова протверезили Марусю. – Ми ж домовилися…

– Про що? – не зрозумів Роман.

– Як про що? Про те, що я – вільна!

– А чи ж я тебе неволю?

– Ніби я сама… А ніби й не я…

– Ось тобі маєш! То з ким я щойно був? – заглянув ув очі.

– Хто зна, – мовила кокетливо. – Тут у тебе такі ігри…

– Я не часто в них граю, – сказав серйозно.

– Сьогодні був показовий виступ?

– Ти була неприступною, королево…

– Це був спосіб приступитися?

– Це був відчай…

– Дивний відчай…