Текст книги "Гра в королеву"

Автор книги: Тетяна Пишнюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

– Дівчата! Я така рада, що ви тут, – цілувала тих по черзі.

– Марусю, ми без квітів. Якось недоречно було їх сюди нести, – поцілувала подругу Валя. – Але день народження ніхто не відміняв, тож ми тебе вітаємо.

– І хай буде спокійно в тебе на душі, – продовжила Світлана.

– Нехай потрояться твої сили, Марусю, щоб вистачило їх усе зробити правильно. А ми завжди з тобою. Ти ж знаєш… – запевнила Лара.

– Мої дорогі, я знаю і дякую вам за все. Ви тут почувайтеся вільно, а я буду час від часу навідуватися до вас.

8

Маруся не любила літаків. Не через те, що боялася. Здавалося – чим вище піднімається її тіло, тим нижче опускається душа. І це дивне відчуття було неприємним. Але так хотілося відпочити, що ладна летіти навіть на мітлі.

Останній день перед відпусткою видавався безконечним. Уже закінчені всі справи, прибраний стіл, передоручено Оленці квіти, а годинникові стрілки наче хто пальцем притримує. Тричі телефонували діти, запитували, чи скоро приїде. Хоча добре знають, коли це буде. Але дитяча нетерплячість не дає спокою, і вони час від часу набирають її номер із одним і тим запитанням. Бабусі не вдається встежити за ними, й вона також телефонує і просить пробачення. Маруся розуміє своїх дітей. Їм хочеться якнайшвидше зібрати валізи і майнути на простір, до води, до сонця, не сидіти в задушливій столичній квартирі, де волю видно лише з балкона.

У них ще два дні на збір, а діти вже тиждень тому поскладали речі, які братимуть із собою в Анталію. Вирішила, що відпочиватимуть там, де задумала ще в березні. Хоча Петро переконував, що з березня якщо й не багато часу минуло, та багато чого змінилось, і вона сьогодні може дозволити собі будь-яке інше місце відпочинку. Але Марусі не хотілося міняти планів. Тим більше, що для відпочинку в Анталії відклала свої гроші, на які могла стовідсотково розраховувати. А те, що несподівано з’явилося в її житті, більше непокоїть, аніж радує. Хоча намагається цим особливо не перейматися. Довірилася Світлані та Петрові, які без її особливої участі справляються з цією нелегкою операцією. Всюди несподівано випливають підводні камінці, що їх, уміло маневруючи, обминає Сквирська. Вона впевнена: мине якихось півроку – і Маруся матиме законне право на чималий спадок.

Ніколи не мала на меті багатства. Не через те, що не хотіла його. Просто вона реалістка і знала: заробити великих статків своєю працею не вдасться. Тому почувалася спокійно, не нарікала на долю, що та не вибрала її у багачки, не заздрила гламурним істотам із телевізора, які одна перед одною хизувалися своїми розкошами і розмірковували про життя з позиції інопланетян. Вона, навпаки, жаліла тих повітруль, які, відірвавшись від землі, так і зависли в повітрі, не відаючи про справжність життя.

Маруся знала реальне життя, болі й втрати. І зараз готова боротися за це несподіване багатство скільки вистачить сили, відкинувши всі страхи. Раптом спала думка – це примарне багатство додає їй такого зухвальства, що вона ладна вчепитися в нього зубами. Ще не має його, а вже не хоче віддавати. То лише, мабуть, бідняки, яким нічого втрачати, говорять, що не в грошах щастя.

Ну, ось уже й у неї виникли іржаві думки. Щастя починає вимірювати кількістю грошей. А ще недавно улюблена була фраза: «щасливий не той, у кого багато, а кому вистачає». І їй вистачало. Вона не почувалась ущербною, бо мала все необхідне для звичайного (без особливих забаганок) життя. Але ж тепер усе змінилося.

Маруся прислухалася до себе – що ж саме змінилося. Не відчула нічого. Лише неймовірне бажання – вирватися з цього приміщення на волю, на простір, віддатися сонцю і досхочу набутися з дітьми. І ще вона дуже хоче побачитися зі своїми дівчатами. Завтра зустріч у «Барабані». Так давно не збиралися, що жінці вже нетерпеливиться.

Піднявшись із-за столу, глянула у вікно. Перший літній день струшував на асфальт каштановий цвіт. Час від часу вітер піднімав цей килимок і м'яко клав назад, наче перевіряючи його на вагу. Така зрима гра була настільки красивою, що Маруся не могла відвести погляду. Вона й сама відчула якусь невагомість. Зітхнула глибоко і полегко. Раптом так захотілося жити на повну – не боячись жодних телефонних дзвінків, не носячи в собі вселенського смутку, не стримуючись в емоціях і почуттях. Її наповнювало напівзабуте бажання до спілкування, до жартів. Наче хто увімкнув, як лампочку. Вона засвітилася і побачила довкруж нормальне життя. Побачила, як зайшло в місто літо.

Із таким літнім настроєм повернулася додому. Вгледівши, що донька усміхнена, мама теж засяяла, заметушилася з вечерею. Марусі було незвично бачити її в такій, не притаманній ролі – домогосподарки. Мама, скільки пам'ятала, завжди була на посадах, і її образ відповідав дамі зі статусом керівника. Вона і вдома залишалася, як на службі: при зачісці, манікюрі та з відповідною інтонацією. Сьогодні ж вперше побачила просто маму і бабусю. І цьому зраділа.

– Не день нині, а диво! – сідала за стіл Маруся.

– Що ж тебе так здивувало у ньому? – запитала мати.

– Літо, мамо! Хіба не бачиш? – кивнула за вікно.

– Нарешті – літо… А то я думала, що ми так і залишимося в зимі… Я рада, Марусю…

– А ще, вперше за багато років, ми разом із тобою їдемо на відпочинок… Шкода, що татусь не може.

– У нього починається гаряча пора… Дипломні, вступні… Відпочинок і не світить.

– Зате, коли ми вже до праці, він відпочиватиме.

– Ти збираєшся повертатися на роботу?

– Дивно… – протягнула Маруся. – Я тебе не впізнаю, мамо! Це ти, людина, яка не мислить себе без роботи, запитуєш таке?

– А хто сказав, що ти будеш без роботи сидіти? Коли успадкуєш бізнес, матимеш її з лишком.

– Мамо, я не хочу загадувати наперед. Сама знаєш, яка непроста ця справа. Життя покаже… До речі, ти не перша про це заговорила – перед відпусткою майже всі колеґи запитували, чи повернуся.

– А їм звідки відомо про спадок?

– Це – гучна справа, – пояснила Маруся. – Хто тільки про неї не знає…

– І як реагують колеги?

– Як нормальні люди…

– Тобто?

– Хто заздрить, хто підсміюється…

– А підсміюється чому? – не могла збагнути мама.

– Ти не розумієш?

– Ніскільки…

– Як же? Така завжди правильна пані, носилася зі своїми моральними принципами і раптом: дитя – позашлюбне, коханець – бандит, багатство – крадене… А коли ще пошукати, то можна знайти стільки… І цілком можливо, що знайдено. Просто я ще всього не знаю.

– Ти цим переймаєшся?

– Що ти кажеш, мамо? Було б усіх проблем… І взагалі, я вважаю, що це нормальна реакція нормальних людей на неординарну ситуацію.

– Цікаво, чи є хоч одна людина, яка б зраділа.

–Є.

– Чи не керівниця? – розсміялася мама.

– Запевняю тебе, що не вона, – заперечила Маруся. – Керівниця взагалі незрозуміло реагує. Уникає будь-яких зустрічей зі мною. Ні завдань, ні претензій, ні розмов. Наче я раптом стала прозорою.

– Ти не прозорою стала для неї, а недосяжною…

– Як це недосяжною? Вона ж керує, як і раніше. А я лише її підлегла.

– Вона прекрасно розуміє, що підлеглість твоя – тимчасова.

– Але ще ж нічого не відомо…

– Відомо, Марусю. Ми ж не дозволимо, щоб така фантастична можливість змінити своє життя залишилася тільки розмовою. Не такі ми вже й безпорадні. У тебе он які друзі. Одна полковниця чого варта. Я їй довіряю, – запевнила мама. – Та й ти не слабачка. Я ж тебе знаю, – підморгнула.

– Мамо, – підійшла й обняла її за плечі. – Мамочко! Я настільки звичайна жінка, що сама, коли збагнула це, була дуже здивована. Я ж звикла бути королевою. Ви з татусем переконували мене в цьому, згодом – хлопці, чоловіки… І звичайно ж – Тунгус, точніше, Роман… Мені нічого не було потрібно для того, щоби відчувати себе не такою, як усі. Ні грошей, ні посад. Бо я й так була королевою! Дивилася на інших зверхньо…

– Неправда, Марусю, – перебила мати. – У тебе стільки подруг, і ти дружиш з ними не один рік. Ти ж не вивищувалася над ними. У тебе добрі стосунки на роботі з колегами… Не будемо брати до уваги керівниці…

– Цих людей я сама вибирала собі в подруги! До решти ж була поблажливою…

– Але ж це не робило тебе жорстокою?..

– Ні. Я від природи не жорстока.

– Ти від природи – королева. Тобі не потрібно було нічого, щоби відчути себе такою. Ти в собі носила ту висоту, яку не кожна жінка навіть може приміряти – бо не має на що, бо душа маленька, а решта безмірне! – майже кричала мама. – І коли в тебе з’являються гроші, ти перестаєш почуватися королевою. Чому?

– Мабуть, тому, що я хочу цих грошей. Тому, що не можу, як справжня королева, відмовитися від них, знаючи їм істинну ціну…

– А ти й не маєш права від них відмовитися, бо все, що створив і зібрав той чоловік, по праву належить твоїй… точніше, вашій доньці. Ось припустимо, ти відмовишся від спадку. Кому перепадуть бізнес, гроші, будинок? У Романа не залишилося родини. Тим незримим голосам із телефону, що сплять і бачать себе господарями чужого багатства? Вони його заробили, ризикуючи життям, як Роман? Правильно, він не заробив це багатство своєю працею. Але він ризикував життям! І, зрештою, ним же й заплатив!

– Мамо, я хочу мірятися! – загукав Олесь, вбігаючи на кухню.

– Що значить мірятися? – запитала бабуся.

– Ну, біля дверей! – показав на одвірок.

– Наш Олесь міряється двічі на рік, – усміхнулася Яринка, зайшовши за братом. – Перед школою і після закінчення. А це забув.

– Я не мав часу. Я речі збирав, – сказав серйозно хлопчик.

– Ставай рівненько, зробимо ще одну рисочку, – Маруся взяла фломастер.

Олесь, виструнчившись, притулився потилицею до одвірка. Завмер в очікуванні. Маруся провела над головою сина фломастером.

– Ну що, мамо, я вже дійшов до ручки? – нетерпляче запитав малий.

– До ручки? – розреготалася Маруся.

– Не дай Боже, Лесику, – засміялася й бабуся.

– Чому не дай Боже? – не міг збагнути хлопчик, прирівнюючи щойно зроблену риску до ручки дверей. – Дійшов! – вигукнув радо. – І навіть перейшов! Бачиш, Яринко, я тебе вже догнав!

– І зовсім ні. Цього року ще не мірялася, – хмикнула дівчинка.

– А ти й не міряйся. Хіба дівчаткам обов’язково це робити щороку?

– А чому це хлопчикам обов’язково, а дівчаткам – ні?

– Бо дівчатка, коли стають дорослими, не хочуть виходити заміж за маленьких чоловіків. А ти хотіла б?

– Я хотіла б вийти заміж за високого, стрункого і багатого чоловіка, котрий ненавидить шпинат так само, як і я.

– Ось бачиш! Ти також вирішила вибрати високого!

– Насправді ніхто сам не вирішує, за кого вийти заміж чи з ким одружитися. Це визначає Бог, а потім слід лише знайти того, хто тобі призначений, – сказала по-дорослому Яринка.

– А як ти знатимеш, що він саме тобі призначений? Він що, матиме якусь мітку?

– Я його відчую душею.

– А душа також має вирости, щоби пізнати?

– Мабуть, – серйозно задумалась Яринка. – У людини росте все – руки, ноги, мозок. Значить, і душа.

– І все ж не розумію, навіть якщо душа виросте – її однак не буде видно. Як же вони пізнають одна одну?

– Не знаю… Якось пізнають. Люди ж одружуються… – розмірковувала дівчинка.

– А тато з мамою обізналися? – запитав Яринку.

– Не знаю, – стенувши плечима, глянула на маму.

Маруся з матір'ю завмерло слухали розмірковування дітей, які, захопившись розмовою, наче й забули про дорослих, доки не виникло питання, на котре не знайшли відповіді.

– Мамо, а ви з татком обізналися? – допитливо глянув Олесь.

– Лесику, то так давно було… Ще в кам’яному віці, – віджартовувалася від сина Маруся.

– Ще коли телевізори робили з каменю? – допитувався малий.

– Ти що, Олесю? – озвалась Яринка. – Тоді ще не було ніяких телевізорів.

– А як же ви жили? – співчутливо подивився на маму син.

Жінки розсміялись. І це збентежило малого, бо не любив, коли хтось сміється, а він не знає причини.

– Ось ви смієтесь, а я хочу пити, – не знав, що сказати хлопчик.

– Вийми з графинчика ложку і налий собі в склянку води, – кивнула бабуся на стіл.

– А чому там ложка? – здивувавсь Олесь.

– То я поклала, щоб повбивати мікроби, – пояснила бабуся.

– І що, я повинен пити воду з мертвими мікробами? – обурився малий.

– Лесику, – ледь стримувала сміх Маруся. – Там уже нема ніяких мікробів. Срібло очищає воду, і вони не вмирають, а зникають, щезають, наче їх ніколи і не було. Я ще вичавлю туди лимончика, і ти зразу ж відчуєш у собі неймовірну силу, – запевнила мама.

– Давай, а то в мене ще багато роботи, – сказав заклопотано Олесь.

9

Маруся так хвилювалася за дітей, що своєї втоми не відчувала. Але діти, як і мама, дорогу перенесли спокійно. Більше того, вони навіть розчарувалися таким швидким перельотом. Усе, що траплялося дорогою до готелю, викликало в них захоплення – краєвиди, людська метушня, чужа мова, настрій, який відчувається лише на курорті.

Разом вони ще ніколи не відпочивали. Тим більше – за кордоном. Звідси й піднесення. В такому настрої не дратує нічого – ні суєта, ні спека, ні спрага.

Готель вони знайшли швидко. Правильніше – добралися. Бо мама в ньому вже жила кілька років тому, коли відпочивала з подругою. На «рецепшині» мила білявка дала ключ від номера. Говорила вона російською мовою без акценту. Маруся зробила висновок, що та росіянка. Не втрималася і запитала:

– Ви русская?

– Да, – всміхнулася. – Вєрнєє, я, как і ви, с України.

– Навіть так? – зраділа Маруся. – Давно тут працюєте?

– Восєм лєт…

– Ви що – тут живете?

– Я замуж вишла… За турка.

– То ви – майже туркеня…

– Майже… – погодилася та.

– Як вас звати? – запитала Ірина Іванівна.

– Настя. Хотя мєня всьо равно Наташей зовут. Здєсь всє Наташкі,– усмішка її не була веселою.

– Добре, Настю, ми влаштуємося і вас у гості запросимо. Прийдете? – запитала Маруся.

– Обізатєльно, – пообіцяла та.

Їхній номер був на другому поверсі, то вирішили ліфтом не користуватися. Піднялися східцями. Попереду йшла покоївка, а слідом – носильник із валізами. Ірина Іванівна не приховувала радості, спостерігаючи за дітьми: ті були такими врочистими і гордими від своєї значимості, що аж спинки у них виструнчилися. Скільки Маруся добивалася цього, а тут самі відчували, мабуть, якусь важливу мить.

Покоївка відчинила номер, віддала ключ і ламаною російською побажала гарного відпочинку. Носильник залишив валізи в коридорі, також вийшов. Усі четверо мовчки розглядали апартаменти. Першою була вітальня з великим вікном, заштореним легким прозорим тюлем. У кутку стояв м’який шкіряний диван, а навпроти – телевізор, біля якого зеленіла височенька пальма, що росла нібито зі спини глиняного слона. Марусі здалося, що слон поворухнувсь, і вона підняла брови.

– Що тебе так здивувало? – запитала Ірина Іванівна.

– Уявляєш, подумала, що слон живий.

– Правда?! – Олесь присів біля вазона, потягнув слона за хобота. – Ні, мамо, він твердий, мабуть, із кам’яного віку, – сказав упевнено.

– А ми всі вмістимося на дивані? – раптом запитала стурбована Яринка.

– Чому це ми маємо всі міститися на дивані? – здивувалася Маруся.

– А де ж будемо спати?

– Думаю, що в своїй кімнаті, – заспокоїла бабуся.

– У якій? – здивувалася дівчинка і почала роззиратися.

– Зараз побачимо, де в нас дитяча, – Маруся відчинила двері зліва. – Попала!

Діти кинулися в кімнату. Маруся та Ірина Іванівна очікували радощів, криків захоплення, але не почули нічого, діти притихли, не подаючи жодного звуку. Ірина Іванівна сполохалася, пішла перевірити. Вони стояли і дивилися на свої ліжка. Яринчине було у вигляді шхуни з рожевим балдахіном, наче вітрилом. На рожево-білому гаптованому покривалі сиділа лялька: ніби жива, з блакитними очима.

Олесь не зводив очей зі своєї яхти під синіми вітрилами. На блакитно-білому покривалі не сидів ніхто, зате поруч стояв капітан, у ріст Олеся, і наче придивлявся до хлопчика.

Долівка, застелена м’яким синім килимом, справляла враження притихлого моря. Біля ліжок стоять білі шафи. А на білому столику – красивий замок із безліччю різних фігурок. За бажання тут можна було створити своєрідний театр зі своїми героями та різними сюжетами.

Маруся теж була приголомшена побаченим. Ось тобі й турки! Який сервіс! Так продумати деталі! Все передбачено – для дівчинки одне, для хлопчика інше. А як гармонійно поєднано!

– Мамо, – нарешті озвалася Яринка, – ми тут будемо жити цілий місяць?

– Так, Ярисю. Тобі подобається?

– А хіба може не подобатися казка?

– А тобі, Лесику, – підійшла до сина.

– Мабуть, – сказав непевно. – А це турок чи українець? – кивнув головою на капітана.

– Давай ми його запитаємо.

– Ти думаєш, він зізнається?

– А навіщо йому приховувати?

– Та то ж лялька, – хитро глянув малий.

– То яка різниця?

– А я не знаю, якою мовою з ним розмовляти.

– Ой, Олесю, – озвалася сестра, – можна подумати, що ти, крім української, ще якусь знаєш.

– Знаю! Ще російську, англійську…

– Азбуку… – перебила дівчинка.

– Яринко, в Олеся все ще попереду, – захистила малого бабуся. – Він обов’язково вивчить кілька мов. А ляльки всі мови знають. Думаю, що ви порозумієтеся, – погладила малого по голові.

– А у вашій кімнаті такі самі кораблики? – поцікавилася Яринка.

– Не знаю, – стенула плечима бабуся. – Я ще не встигла подивитися.

– Ходімо до вас, – заявив Олесь.

– Ми не проти, – погодилася Маруся.

Друга кімната була по інший бік вітальні. Всі дружно пішли до неї. Маруся відчинила двері, й несподіваний інтер’єр також змусив зупинитися. По два боки великого вікна, прикритого жалюзями, стояли однакові ліжка із золотавими спинками і такого ж кольору покривалами. Викладені рядками подушечки створювали настрій спокою і затишку. На овальному столику на золочених вигнутих ніжках у теж овальній вазі лежали фрукти. Вони були такими красивими, що Марусі захотілося доторкнутися до них: перевірити, чи то не бутафорія. Підійшла й одірвала виноградинку.

– Мамо, ти що?! – вигукнула Яринка.

– Що, доню? – злякалася Маруся і зупинилася в русі.

– Ти ж руки не мила!

– Я не буду їсти, – запевнила мама. – Я хотіла перевірити, чи справжня.

– Ну ти даєш! Це ж тобі не театр! Звичайно, справжня! —

вигукнула впевнено мала. – А у вас тут по-дорослому! – виглянула у вікно. – Мамо! Бабусю!

– Що там?! – всі теж кинулися до вікна.

Із нього було видно море. Воно розіллялося на весь світ і виблискувало під турецьким сонцем. Уздовж пляжу погойдувалися патлаті пальми. Відпочивальники ворушилися не суєтно, як у Києві, а спроквола: хто купавсь у морі, хто – в басейні, а інші лежали на шезлонгах, полишивши за стіною життєвої реальності свої проблеми і непорозуміння. Краєвид був неймовірним, і не дивно, що він так збентежив Яринку.

– Хочу жити тут вічно… – сказала пошепки дівчинка.

– Ти не змогла б тут довго жити, – запевнила мама.

– Чому? – здивувалася та.

– Бо так можна лише відпочивати. А в життя – інша динаміка.

– Шкода, що інша, – зітхнула мала.

– Яринко, а звідки в тебе це дивне прагнення до вічного свята? – запитала бабуся.

– Не знаю… Можливо, у минулому житті я була принцесою?

– Мабуть, Яринко… – скептично додала Маруся. – А твоя мама була королевою. Шкода, що в минулому…

Марусі стало сумно. Розбираючи речі, вона згадувала Романа. Впіймала себе на думці, що тепер, коли його нема, вона думає про нього частіше, ніж за життя. Його образ з’являвся нізвідки і так само несподівано щезав у нікуди, набувшись із нею, скільки йому потрібно.

– Ти часто думаєш про нього, – озвалася Ірина Іванівна, яка спостерігала за донькою.

– Про кого?

– Сама знаєш…

– Завтра сорок днів, як його не стало… Треба з дітьми пом’янути… – Маруся присіла на крісло біля вікна.

– Сорок днів… – присіла й Ірина Іванівна. – Підемо гуляти, знайдемо якусь гарну кав’яреньку.

– Діти чомусь притихли. Піду гляну, що вони придумали.

Двері в дитячу були прочинені. Посеред кімнати стояла нерозпакована валіза з речами, а діти, поринувши у віртуальний світ, переймалися життям мешканців свого замку на столі. Вони так уміло імітували голоси, що Маруся щиро здивувалася. Навіть не здогадувалася про такі їхні таланти. Зосереджені на своїй сюжетній грі, діти й уваги не звернули на маму.

Маруся скомандувала всім привести себе до ладу для першої прогулянки набережною і почала розкладати дитячі речі у шафах. Із вдячністю згадала Лару, яка й вибрала цей готель. Їй самій не було часу займатися путівками, а Лара, одного дня заїхавши до неї на роботу, запропонувала вибрати відпочинок на свій смак. Марусі ж було байдуже, в якому готелі зупинятися, єдина умова: щоб поруч море. Подруга наступного ж вечора привезла додому путівки. І ось воно – море!

Маруся швиденько змила із себе втому і накинула легку сукню. Діти з бабусею вже чекали на дивані, клацаючи пультом. Лесик був незадоволеним. Йому явно не подобалося турецьке телебачення. І він, глянувши на маму, радісно вигукнув:

– Ну, нарешті!

– Що – «нарешті»?

– Ми йдемо гуляти… – на мить замовк і додав: – Із дуже красивою мамою.

– От хитра кабазяка, – похвалила Маруся.

На території готелю було все для справжнього відпочинку. Під пальмами синіли водами три басейни. Кожен відпочивальник міг вибирати для себе найзатишніший – маленький чи великий, на сонечку або в тіні. Дитячий гральний майданчик виглядав, наче яскраве міні-місто, в якому хотілось обов’язково побувати. Поруч був вихід на пляж.

– А давайте спочатку скупаємо хвости в морі, а вже потім підемо мандрувати! – запропонувала Ірина Іванівна.

– А у мене нема хвоста, – подивився підозріло на бабусю Олесь.

– Ще й який є, – підморгнула вона лукаво.

Хлопчик недовірливо озирнувся позад себе, чим спричинив усмішки жіноцтва.

– Ти, Лесику, – сміялася Яринка, – зовсім не розумієш жартів.

– Вас зрозумієш… – насупивсь ображено.

– Не сердься, синку, – погладила малого по волоссю Маруся. – Нема, нема в тебе хвоста, підемо полоскати животики.

– Ага, – підморгнув мамі малий, – заодно побачимо бабусиного хвоста.

Усім стало весело і захотілося скупатися. Вихід до пляжу був поруч, тож вони й попрямували туди. У морі галасливо хлюпалися молоді люди. На шезлонгах під парасолями розмістився розмаїтий табір відпочивальників. Розповнілі тіла і стрункі фігурки, засмаглі до чорноти і ті, які щойно вийшли на сонце, дорослі й малеча насолоджувалися літнім заморським відпочинком.

Вибравши шезлонги, розмістилися своїм табором. Діти з бабусею нашвидку роздяглись і побігли купатися. Маруся спостерігала за ними. Яринка легко бігла по дрібненькій гальці, біля хвилі зупинилася, пробуючи ногою воду, і лише переконавшись, що вона не прохолодна, помаленьку пішла назустріч морю. Лесик, не зупиняючись, пірнув у хвилю. Маруся підхопилася й, скидаючи на ходу сукню, кинулася слідом. Вона не сподівалася, що син за мить щезне під водою. Хлопчик випірнув і, захлинаючись водою й радістю, вигукнув:

– Мамо, це круто! – і знову пірнув під воду.

– Синку! – тільки й встигла вигукнути Маруся.

– Не переймайся так, – підпливла до неї Ірина Іванівна. – Глянь, як він плаває!

– Плаває добре, але все-таки небезпечно, – не зводила очей із малого. – Якийсь безстрашний хлопець!

– Ти ж точно так само залітала в море. А ззаду – татко, як оце ти за Олесем! – сміялась Ірина Іванівна.

– Правда? – недовірливо глянула на маму. – Мені здавалося, що я завжди в усьому була обережною.

– Марусю… – повела плечем Ірина Іванівна. – Ти і обережність… – знову розсміялася.

– Мам, хтось краде твій сарафан… – показала на берег здивована Яринка.

Кому потрібна її сукня? Згадавши, що кинула її на гальку, біжучи слідом за Олесем, Маруся різко озирнулася. Навпроти сонця бачила лише силует чоловіка, котрий стояв на березі, дивлячись у їхній бік, а в руках синіла її вдяганка. Той ще якусь мить постояв і пішов. Жінка не знала, як повестися: кинутися вслід відбирати свою одежину чи вдати, що не помітила дивної поведінки чоловіка.

– Що це значить? – дивилася вслід незнайомцеві Ірина Іванівна.

– Не збагну, – знизала плечима розгублена Маруся.

– Ти не наздоженеш його? – запитала Яринка. – Це ж твоє…

– Кого виглядаєте? – поцікавивсь Олесь, укотре випірнувши.

– Дядько вкрав у мами плаття! – показала рукою Яринка.

– А навіщо дядькові плаття? – здивувався малий.

– Побігли запитаємо! – гукнула Яринка й кинулася на берег.

Маруся не встигла стямитись, як діти помчали наздоганяти незнайомця. Вона побігла слідом. Хто знає, що то за людина. Може, який хворий. І радше, що так. Бо якому чоловікові, при здоровому глузді, може знадобитися жіноча одежина. Але поки вони вибігли на берег, чоловік поклав сукню на Марусин шезлонг і, накинувши на себе білу широку сорочку, попрямував до готелю.

– Мамо, а він не злодій! – стенула плечима Яринка.

– Ти розчарована?

– Ні… – протягла дівчинка. – Але трохи незручно вийшло…

– Що незручно? – запитала бабуся, підходячи до них.

– Ну, що ми подумали про нього…

– Те, що ми подумали, він не дізнається, – сказав упевнено Олесь.

– Однак – незручно. Не можна так не довіряти людям.

– Людям довіряти треба, – обняла дівчинку Ірина Іванівна.

– Але краще зайвий раз пересвідчитися в їхній порядності, ніж потім картати себе за марновірство. Ти, Яринко, пильна. Молодець! Ніхто із нас навіть не зауважив, що відбувається на березі. Кинулись у воду і забули про решту…

– Я знайду того дядечка… – сказав Олесь.

– Навіщо? – серйозно запитала Маруся. – По-перше, ти його навпроти сонця не роздивився, тож не впізнаєш, по-друге, він навіть не збирався нічого красти. Просто йшов чоловік, бачить – лежить плаття на гальці, хто йде – обмине. А воно лежить, безпомічне, синіє самотньо, всі його покинули…

– А чому він поклав плаття саме на твій шезлонг? Звідки той дядько знав? Ми ж тільки прийшли… – не здавалася Яринка.

– Справді… – замислилася Маруся. – Та зрештою, Яринко, не заморочуйсь… Я так бігла за Олесем, що весь пляж, мабуть, бачив, від якого шезлонга…