Текст книги "Гра в королеву"

Автор книги: Тетяна Пишнюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

– Він тобі не сподобався…

– А хто придумав таку гру?

– Пам’ятаєш Чечена?

– Чечена? – на мить задумалася. – Це той красунчик, який доводив усім, що він аварець… Пам’ятаю! А де він зараз? – запитала зацікавлено.

– Нема…

– Як нема? Помер, чи що?

– Його вбили… Як і Парасольовича, Ваську Утюга, Пашку Гобліна… Ти їх пам’ятаєш?

– Пам’ятаю… Веселі хлопці були… А за що їх убили?.. Коли?

– Коли Поділ ділили….

– Як Поділ ділили? Він що – шматок ковбаси?

– Хоч і не ковбаси, та шматок ласий. Тоді багато хто заробив свій капітал…

– Хто вижив?

– Можна сказати й так…

– А ти?

– А я вижив… Ти не помітила?

– Те, що ти живий, навіть відчула, – всміхнулася Маруся. – Я про інше. Твій капітал також із Подолу?

– А звідки ти взяла, що він у мене є? – хитро прижмурив око Роман.

– А такий клуб, – повела очима по кімнаті, – сам приплигав?

– Я його вигадав, Марусю. Для тебе…

– Гаразд… Не хочеш про це – і не треба. Я й так за раз багато дізналася… Навіть твоє ім’я…

– Розумієш, королево, є таке – що краще тримати в таємниці, навіть від найближчих людей… Особливо від найближчих. Я намагаюся не повертатися в минуле… Там дуже мало доброго залишилось. А про смерть друзів, нари і купу різного бруду згадувати не хочеться, – говорив серйозно, навіть сумно. – Ти запитуєш про мій капітал… Так, він із минулого. Цей капітал мене не тішить, не гріє… Але я його нікому не збираюся віддавати. Тому, що всі капітали, котрі крутяться в столиці, та й усюди (просто тут їх найбільше осіло) з бруду, з крові… І ніхто цим особливо не париться. Я визначив три категорії людей, що свого часу рвали собі ласий шматок будь-яким способом: ті, кого вже вбили, ті, хто в тюрмі сидів і ті, хто прийшов до влади. Сама розумієш, ті, кого вбили, – покійники, з них нічого питати, ті, хто в тюрмі, сидів, – бандюки, своє відбули, а ті, хто при владі, – еліта, вони примножують свої капітали. Бо гроші роблять гроші. Вони, достойники, – правлять державою, влаштовують благодійні вечори, демонструють поблажливість до плебеїв. І ніхто не сміє назвати їх бандитами, як мене. Але вони добре знають, хто такий Тунгус, тому намагаються не псувати зі мною стосунків. А я, своєю чергою, не приховую минулого і не пнуся в еліту. Тому, що для мене це слово означає не гроші. Але коли б я захотів пробитися до влади, то зробив би це без найменших труднощів. Ось тоді б я також не був бандюком, а став би, як і вони, – елітою. Це, знаєш, такий простий (якщо маєш гроші) процес перетворення. Мені не раз пропонували такий варіант. Ми з ними разом порушували закони. І вони, нинішні можновладці, добре пам’ятають, що я про це знаю. Тому ніхто не наважиться псувати зі мною стосунків. А мені облом іти в еліту. Бо тоді хоча б час від часу треба одягати маску благодійника і виходити до людей із поблажливою посмішкою, кидаючи якусь копієчку їм на бідність, колись у них таки й одібрану. Я не хочу брехати собі. Так, я – бандит. Мене таким зробило життя, чи, можливо, сам таким його зробив. Не буду досліджувати. Та й тобі, моя королево, це не потрібно.

Він підхопився на ноги, накинув атласний халат і вийшов за двері. Зашуміла вода. Маруся здогадалася: там ванна. Все продумано, як удома – ліжко, халат, ванна… Вона розглядалася по кімнаті. Було затишно й тепло. Можливо, він тут і живе? Але навряд чи вона запитає.

– Твоя черга, королево! – гукнув до неї бадьоро. – Бо я повертаюся!

– Залякуєш? Ти вже повернувся, монстре…

Легко підхопилася й попрямувала до ванни. Хотіла запитати про рушник, але подумала, що й сама здогадається, який узяти. Ванна кімната вразила її не менше за дерево посеред зали. Була неймовірна. Посередині – величезна бірюзова ванна. Попід стінами такого ж кольору шафочки з дзеркалами. А в стіні, навпроти дверей, – велике кругле вікно, в яке заглядає зимове дерево, підсвічене ліхтарем.

Маруся відірвала погляд від дивного вікна, стала під душ. Вода змивала рештки розслаблення. Відчула, що негайно потрібно додому, бо захоплива натура вже починає вростати у розкіш. Замок подобається так, що навіть готова у ньому поселитися.

– Відвези мене, – попросила Романа, тільки-но вийшла з ванни.

– Щось трапилося, королево? – помітив зміну настрою.

– Нічого… – відповіла невпевнено.

– Але тебе щось мучить…

– Сумління…

– Звучить пафосно і непереконливо…

– Спробуй описати мій стан, – примружила очі.

– Що ж… Давай проекспериментуємо. Ти розслабилася… Нарешті, за тривалий час, забула, наскільки вільна і неприступна, наскільки мама і… До речі, ти захистила докторську?

– Ні, тільки кандидатську, – здивувалася несподіваному запитанню.

– Отже, продовжую… І забула наскільки кандидат… Але вода так ефективно подіяла на тебе. Вона взагалі має таку властивість – отямлювати. І подумалось: а що це ти – вільна, неприступна, мама, кандидат – робиш тут, у чужому клубі, та ще й із бандитом! Тебе охопив жах, і негайно захотілося «в дєрєвню, к тьоткє, в глуш, в Саратов», аби подальше від цього злочинного місця…

– Романе… – перебила, але не знайшлася, що сказати.

– Марусю, я тебе прошу… Ніхто не сміє примушувати тебе ні до чого. Ти сама маєш вирішити – бувати тут чи ні. Я, звичайно, наполягатиму… – всміхнувся. – Ні, благатиму… – замовк, дивлячись їй в очі. – Власне, то не важливо…

2

Коли сніг вислизає з міста до наступної зими, на Марусю завжди нападає бажання планувати. Уже в березні знає, куди поїде у відпустку. І скільки б мама не говорила про те, що наперед загадувати не варто, що «людина планує, а нечистий пантрує», Маруся не має святого спокою, доки не вивідає всі курортні ціни і не звірить із ними свої фінансові можливості. За них відповідає сама – заробляє, підробляє, заощаджує. Це їй вдається. Навіть не відає, звідки у такої марнотратниці (так до певного часу називала її мама) з’явився талант заощаджувати. Мабуть, життя навчило колись балувану дівчинку відмовитися від необдуманого «хочу». Ні, в жодному разі, не обмежує себе і дітей в одязі, розвагах чи ласощах, просто навчилася не купувати зайвого.

Маруся нині, згадуючи себе колишню, поблажливо посміхається, даючи зрозуміти тій, яка вже ніколи не вийде з дитинства та юності зі своїм безтурботним характером, так і залишиться у пам’яті конячкою для свята, що розуміє ту себе і приймає такою, якою була. Чому саме так називає себе колишню? Просто згадується, коли в свята чи вихідні батьки зодягали її, доню-одиначку, в найкраще вбрання, начіплювали різні прикраси й вигулювали у центральному парку. Вона йшла з бантиками, високо піднявши голову, і вже в тому віці усвідомлювала, що найкраща. Живе в елітному будинку, навчається у найкращому ліцеї, носить красиві речі. Крім того, завжди вигравала всі конкурси краси – спершу шкільні, а потім і міські. Пригадує, що в парку роз’їжджала прегарна сіра конячка з дзвониками і вплетеними у гривку бантиками – возила діток. Але Маруся тоді не думала, наскільки вони були схожими.

Привчена до найкращого, у свій найтяжчий період нелегко відвикала від привілеїв. Коли Яринці не було й року, а Маруся вчилася в академії (здобувала другу вищу), завагітніла Олесем. Вагітність була не запланована і не передбачувана. Але те, що трапилося, виправити можна було, вважала, лише одним способом – через дев’ять місяців народити. Про це сказала Дмитрові. Той, спершу, сприйняв її слова за жарт. А коли збагнув, що це правда, замість того, аби зрадіти – впав у гнів. Почав доводити, що самі не зможуть «витягнути» ще й другу дитину, бо заробітки у нього нестабільні, а вона зовсім не працює, то не зможе мати навіть декретних. Надіятися ні на кого – її батьки не люблять зятя, вважаючи недостойною партією, а його мати недолюблює Марусю, бо не вірить, що Яринка – його донька..

Маруся тоді думала, що життя закінчилось. І навіть та велика любов до Дмитра, яка колись так несподівано охопила її, кудись потихеньку щезала. Ще здававсь їй красивим, дотепним та розумним, що дуже цінувала в чоловіках. Рідко зверталася до енциклопедії, бо все, що цікавило Марусю, знав її чоловік. Його здатність усе запам’ятовувати справді вражала. Знав чотири мови, був асом у математиці, носив у собі всю хронологічну таблицю нашої та світової історії. І Маруся почувалася перед ним школяркою.

Її свекруха вважала свого сина ґенієм. Звісно, для цього були підстави. Але тими знаннями, що мав Дмитро, треба було ще й уміло розпорядитися. Не розпорошувати на всі боки. Але її чоловік – натура непослідовна. Сьогодні він вигадує вічний двигун, а завтра пише українсько-угорський розмовник. Зрозуміло, що ні одне, ні інше не закінчено, а він уже проводить якісь досліди на кухні.

Звичайно, така розпорошеність чоловіка доходів не давала. Тим часом підростала донька, яка потребувала і харчування, і памперсів, і одягу. А позаяк Маруся одягалася завжди вишукано, вона прагнула відповідно одягати і Яринку, навіть таку манюню. Батьки грошей не давали, бо хотіли довести, що Дмитро не той, хто їй був потрібен. Свекруха не допомагала, бо не вважала Яринку за внучку, і мала на те підстави. Перед тим, як завагітніти Яринкою, Маруся з Дмитром тривалий час не жили разом. А тільки-но вони помирилися, жінка відразу ж завагітніла. Ось у свекрухи й виникла така підозра. Сама ж Маруся знала, чия це дитина, і доводити нікому нічого не збиралася.

У той час, коли виношувала Олеся, вчилася в академії і писала кандидатську, потрібно було, щоби хтось постійно доглядав за Яринкою. Маруся вже виснажилась, а навчання закинути не могла. Бо не лише відчувала в тому потребу, а, що найперше, хотіла довести батькам свою самостійність і спроможність справлятися з будь-якими обставинами. Звичайно, найрозумніше – найняти няню. Але жодна няня не буде працювати задармо. А Дмитро саме в цей час займався якимось новим проектом, що мав забезпечити йому Нобелівську премію. Марусі ніяк було чекати на премію, тож почала наполягати на тому, щоб чоловік негайно знайшов роботу з нормальною зарплатнею, аби можна було утримувати сім’ю.

Саме тоді у них і виникли перші справжні непорозуміння. Дмитро, одержимий своєю ідеєю, очікував розуміння від Марусі, а вона, своєю чергою, одержима материнською любов’ю, думала лише про доньку і майбутню дитину. Крім того, виснажувалася навчанням.

Батьки того дня приїхали без попередження. Просто подзвонили в двері. Була післяобідня субота. Маруся, приспавши Яринку, збиралася пити чай. Дістала три останніх київських сухарики, поклала на тарілочку і, втупившись, наче зчитувала з них, як із кавової гущі, своє майбутнє.

Дверний дзвінок вивів із задуми. Відчиняла без особливого настрою, впевнена, що це Дмитро, і чергова розмова буде нелегкою. Несподівано побачила дві пари рідних очей. І її очі не витримали, розтеклися таким несподіваним потоком, що не встигла зронити жодного слова.

Мамині очі не кліпали. Вона побачила другу Марусину вагітність (та вже помітно округлилася) – і їй перехопило дихання. Батько, вгледівши таку ситуацію, озвався першим:

– Здорова, доню! Чи не рада нам, що в дверях тримаєш? – запитав, аби почати хоч якусь розмову.

– Татусику! – кинулася до нього донька.

– А звідки сльози в мого зайчика? – тремтіння в його голосі видавало хвилювання. – Хто це тут зібрався плакати?

– Ні, ну що ти? Я не буду, – намагалася опанувати себе.

– Мамуню, пробач…. – підійшла, не наважуючись обняти.

– Дівчинко моя, що ж ти наробила? – заголосила раптом така стримана у почуттях мати. – Що ж ти наробила зі своїм життям? – не вгавала жінка.

– Ірино! – сказав суворо батько. – Ти завелась, як баба! Це тобі не личить… – пом’якшив голос.

– Володю, ти що, сліпий? – показала на Марусю. – У неї ж знову буде дитина…

– Не у неї, а в нас! І досить цих комедій із гордощами! До чого довели дитину… – глянув на доньку зболено. – Марусю, вище носа і запрошуй на чай!

– Звичайно… Заходьте… Пробачте… – чомусь ще більше розгубилася Маруся.

– Де внучка? – роззирався по кімнаті.

– Спить… – показала на ліжечко, накрите рожевим балдахіном.

Маруся легенько відхилила шторку, і батьки прикипіли поглядом до внучки. Обличчя їхні, наче за командою, обм’якли і розпливлися в усмішці, очі зволожилися.

– Милий Боже! Це ж твоя копія, Марусю… – прошепотіла мама. – Ти такою ж гарнюнечкою була, – сльози закрапали одна по одній.

– Мамо, я впевнена, що і ти в її віці була саме такою. Ми ж однієї породи. Правда? – заглянула в очі.

– Доню… – обняла Марусю і захлипала.

– Так, народ, марш на кухню… А то зараз додасться ще один голос, – кивнув на Яринку.

На кухонному столику у маленькій тарілочці лежало три сухарики. Всі три погляди зупинилися на них. Потім переглянулися.

– А що – гулять так гулять! – першою озвалася Маруся і показала рукою на стіл, приховуючи свою незручність за жартом.

– Це все, що лишилося від обіду? – підозріливо запитала мати.

– Це все, що передбачалося на обід, – гірко посміхнулася Маруся. – Пропоную розділити з королевою цю трапезу! Якщо не гидуєте… Зараз зроблю чай.

Вона поставила на вогонь чайник. Приготувала чашечки. Насипала у чайничок заварку. А батьки мовчали. І ця мовчанка вже починала тиснути Марусі на потилицю.

– Ви мовчите, наче що трапилося… – поглянула на маму, а потім на тата.

– Це все, що ти мала з’їсти? – запитав, приголомшений побаченим, батько.

– Татусю, я ж не щодня так їм. Просто саме сьогодні у мене вийшов такий обід. Що, у вас ніколи такого не було?

– Не було… – впевнено відповіла мама. – Не було, Марусю… Ти не пам’ятаєш наші обіди?

– Мамусю, я пам’ятаю… Але ж не весь час так було. А студентські ваші часи?

– Дитино моя, коли твоя мама була вагітна, вона їла все для того, щоби ти у нас такою красивою народилася. Вважаєш, що за сухарями народиш здорову дитину? Ти ж розумна дівчинка і маєш знати, що для цього потрібні насамперед вітаміни! А де вони?! – гарячкував батько.

– Вітаміни справді бувають рідко. У нас нині не найкращий час… Самі виявилися заслабкими… А допомоги нізвідки, – Маруся не докоряла, просто розмірковувала. – Зі своїм небажаним сімейством я вам не потрібна. Дмитровій мамі – також… Усі покинули нас… – це прозвучало гірко. – Можливо, й справді не треба було створювати сім’ю, поки не впевнилися, що гідно справимось. Але вже так трапилось. І як би не було тяжко, ми намагаємося самі, принаймні, вижити. Та ще врахуйте, дорогі мої батьки, – посміхнулася, – я не закинула навчання. У мене через місяць – державні! І я впевнена, що складу їх на відмінно! І сина народжу! Справжнього козака! – голос її підвів, здригнувсь – і вона перервала свій емоційний месидж.

Батьки мовчали. Такі прості й болючі доньчині слова пекли обох. Через те вони часто кліпали й переглядались. А що сказати у відповідь? Найближчі люди кинули у найтяжчий час. І це вони, для яких вона була сенсом життя. Що може з людьми зробити затятість… Хотіли довести доньці свою незамінність? А тепер і не знають, що штовхнуло їх на таку безглуздість. Самі мучились і дитину довели ось до чого… Лише величезні очі й… живіт. Але навіть у такому хисткому становищі донька не втратила впевненості, не опустила рук, не зчиняла істерик… Так тонко і точно окреслила місце батьків у своєму житті… Точніше, вони самі його відвели, покинувши її з внучкою виживати. Хіба не знали, що той ґеній не спроможний утримувати сім’ю. Можливо, то й не його вина. Мозок зятя запрограмований на науку. Через те він безсилий перед побутом і невлаштованістю. Дмитрові самому потрібна нянька. Ну, якщо й не нянька, то секретарка – точно…

– Пробач нам, доню… Єдине, що можу сказати, – батько підійшов близенько й обійняв за плечі. – Ми мучилися там, ти мучилася тут… І все через якісь дурні гордощі. Хіба ж вони варті оцього відчуття, коли повертається душа?! Я лише тепер, коли бачу тебе, доню, коли можу притулити до себе – відчуваю свою цілісність. А то наче півлюдини ходило по світу весь той час, що ми жили, мов чужі. Ти думаєш, мати відчувала не те саме? – дивився співчутливо на дружину. – Просто вона, як і ти, ніколи собі не дозволяє слабкостей. Хоча… Повірте мені, дівчата, нормальні слабкості краще, ніж дурна сила волі. Бо через неї можна і душу надірвати. Що, зрештою, ми й зробили успішно.

– Сподіваюся, не зовсім до краю довели наше життя… – нарешті озвалася мати, і слова їй давалися тяжко. – Ми приїхали, Марусю, щоби виправити все… В міру можливого. І добре, що нема Дмитра. Нам було б тяжче…

– То давайте я все-таки приготую чай, – запропонувала Маруся. – А ви сідайте, не стійте, як на роздоріжжі… Бо мені здається, що ось-ось знову щезнете з мого життя… А я цього так не хочу, – призналася донька.

Батьки, як за командою, разом полегшено зітхнули, наче випустили із себе якого небажаного звіра, котрий мучив їх пекельним сумнівом. Вони сіли за стіл і знову наткнулися поглядами на сухарі. Батько раптом підхопився.

– Що ж це ми, Іро?! – стукнув себе пальцем по лобі. – А де наші пакети? – кинувсь у коридор.

Шурхотіли пакети, метушилися біля них батьки, а на столі один за одним з’являлися смачні делікатеси, про існування яких Маруся почала забувати. Вона стояла незрушно і споглядала це дійство на кухні. Дуже не хотілося б, щоб це виявилося сном. Закрила й відкрила очі, але це щастя не зникало – вмить помолоділі батьки радо накривали стіл…

* * *

Маруся глянула на монітор. Той заснув, доки вона міряла минуле. Шарпнула мишку – і висвітилась Анталія. Розкішний гірський пейзаж знову повернув до думки про відпустку. За вікном підступав до старого київського парку березень. Потихеньку стягував постарілу снігову ковдру, що сірими латками чіплялася за чорні вологі пагорби. Ці два пейзажі (на моніторі й за вікном) були настільки різними, що Марусі здавалося – вона перебуває водночас у двох світах. Цей світ із березневим віконним пейзажем тримає її на ланцюгу обов’язку, і вона покірно виконує свою щоденну роботу – аналізує, пише великі матеріали, намагається не відставати із запланованою докторською, раз на тиждень проводить тренінги підготовки речників… Усе це увійшло в її життя як необхідність. І Марусі здається, що навіть без одного з цих чинників усе зупиниться, наче годинниковий механізм без найменшого коліщатка. Вона навчила себе встигати всюди: зранку сніданок, школа, метро – і дальше за планом. Увечері також метро – і дальше за планом. А вечірній план один і той самий: вечеря, уроки з дітьми, їхній сон і, зрештою, докторська до знемоги… І ця знемога уже підступає з усіх боків.

Ще лише березень, а вона дивиться на літній краєвид, і її заполонює неймовірне бажання кинути все, забрати дітей та рвонути у той світ, що так яскраво манить із комп’ютерної картинки.

Шарпнулася від телефонного дзвінка, який несподівано відірвав від теплої думки про Анталію.

– Чую! – гукнула якимсь чужим голосом.

– Маруся? – уточнили з того боку.

– А хто ж? – пом’якшила голос, почувши здивовані нотки Світлани.

– А я хіба знаю, що за злюка-бобер там сидить?! Може, вже загриз досі нашу Марусечку… – жартувала подруга.

– Я зараз сама ладна будь-кого загризти…

– А що такого відбулося, що я не в курсах?

– Та ніби й нічого не трапилося… Не знаю, звідки ця химера… Свєт, а може, старію?

– Марусю! Ау-у! – погукала Світлана. – Ти сьогодні щось не те з’їла? Чи хто зурочив? Може, тебе зла керівниця викликала?

– Точно! Я сьогодні ще нічого не їла. А котра година? – глянула на годинник. – Це правда – скоро кінець робочого дня!

– Слухай, зайчику, чим ти там займаєшся? – розсміялася Світлана.

– Та ти мене просто з Анталії висмикнула…

– Я правильно почула – ти вже встигла в Туреччину зганяти?

– Правильно, Свєт, я вже шукаю…

– Свята? – перебила.

– Ти вгадала! Саме свята хоче моя душа! Але…

– Але часу не вистачає, діти вдома з нянею, настрій сірий, сльози близько… Продовжувати?

– Досить. Діагноз правильний, пані докторице. Власне, як і завжди, – погодилася Маруся. – То що роблять у випадку такої тяжкої хвороби?

– Записуй, невігласко! Береш із собою три старі подруги, йдете в стару кав’ярню «Барабан», замовляєте коктейль «Мохіто», потім повторюєте кілька разів, регочете так, щоби м’язи на животі відчувалися, пліткуєте, обговорюєте чоловіків, уряд та погоду (погоду можна не чіпати), і, задоволена лікуванням, повертаєшся додому.

– Рецепт мені підходить. Тільки де я старих подруг наберу? Вони в мене вічні молодухи…

– А ти їх спусти на землю… – розреготалася Світлана.

– Їх спустиш… – теж розсміялася Маруся.

– То що – рецепт в дію?

– Власне, я не готова… – зам’ялася.

– Подруго, ти щось переплутала… Я тобі нічого такого не пропоную. Просто посидіти в кав’ярні… А ти мені про свою неготовність.

– Я няню не попередила…

– Попередь.

– Не можу… Ти телефон займаєш… – продовжувала всміхатися.

– Натяк зрозуміла… Місце зустрічі незмінне.

Березневий підвечірок вологий і тьмяний. Під ногами хлюпавиця неприємно гомонить із Марусиними чоботами, від чого ті помаленьку, але невідворотно мокріють. Це настрою не додає… Їй не хочеться йти через метро, тому прямує понад Будинком з химерами, вниз до театру Франка. Там вирулить на Хрещатик. Вона так любить ходити.

Сквер – чорно-білий. Інших барв і не очікувала. Які барви посеред березня? Але раптом щось її зупинило. І це щось було яскраво-жовтими трояндами! Вони так неочікувано сяйнули, що Маруся завмерла. Краще б їй іти на Хрещатик через Позняки! Наче прип’ялася до бруківки, не могла ступити й кроку. Троянди не були самотніми – їх тримав він! Помітно хвилюючись, час від часу позирав на годинника, перекладав квіти з руки в руку і курив. Він був таким красивим, що навіть його хвилювання здалося Марусі неповторним. Вона приречено спостерігала за чоловіком із трояндами, більше нічого й нікого не бачила і не помічала, як безглуздо виглядає її оторопіння.

Телефон отямив її. У сумці закричав Вакарчук. Йому, бачиш, захотілося бути там, де вона, і жити в її телефоні. Ця мала вібруюча і галасуюча штучка здатна будь-кого вивести зі ступору. Маруся з несподіванки не могла справитися з мобілкою – мало того, що вона загубилася в сумці, то ще її ледь не випустила, коли дістала. Нарешті Вакарчук змовк і озвалася Світлана:

– Егей, Марусино! Тебе Вій не поцупив? Де ти пропала? Ми вже стривожені!

– Ви стривожені, а я стриножена… – озвалася схвильована Маруся.

– Що трапилося?

– Я в полоні…

– В якому полоні? Що ти мелеш? Не лякай…

– Та ні… Все гаразд… Я пробую зрушити з місця і зараз буду з вами, – вимкнула телефон.

Чоловік помітив Марусю і почав пильно придивлятись. У його погляді проглядалася розгубленість. Він намагався згадати цю жінку і, можливо, навіть згадав, бо очі примружилися й уже був готовий усміхнутися чи озватися, але Маруся, як сполохане курча, пурхнула і помчала по мокрому асфальту, не озираючись.

Не пам’ятала ситуації, в якій виглядала б і почувалася б так безглуздо. І головне, розуміла – втікає не від того неадекватного вчинку в метро, коли втрутилася у стосунки двох, а від чогось іншого, якому й назви не може визначити. Цей чоловік, навіть імені якого не знає, діє на неї магічно. Відтоді, як побачила його, він щохвилинно незримо присутній у її житті. Що вона знайшла в цьому сивіючому, вайлуватому очкарику? Не знала. Але навіть уявлення його образу примушувало серце завмирати. І не такий він вайлуватий, і окуляри йому навіть дуже личать… А виглядає він вражаюче – високий, вишуканий, елегантний!.. Та що ж це за потьмарення свідомості? Марусина душа приймає цього чоловіка всього до решти. Не може знайти жодного ґанджу. Звичайно, за півтори зустрічі багато не роздивишся. Але ж чому тоді інших чоловіків з першого разу сприймає критично – ну, все у них не так.

Маруся бігла до дівчат, а її щось муляло, заважало заспокоїтись. Аж зупинилася, коли збагнула – вона ревнує. Саме так! Ревнує цього чоловіка до тієї Маші. Яке безглуздя! Але ж як він хвилювався, чекаючи на неї… Так хвилюються лише закохані. Він закоханий… Жодного сумніву. Але що їй до чужого чоловіка?.. Які розкішні троянди! Але чому жовті? Та чи їй не має бути байдуже?

У цій кав’ярні дівчата збираються постійно, хоча й не так часто, як би того їм хотілось. У кожної свої справи, проблеми, словом, – життя. Тут не особливо вишукано, але всіх влаштовує місце, демократичність і контингент. Зазвичай, сюди сходяться люди творчі – письменники, журналісти, забігають і телевізійники. Тому іноді можна зустріти обличчя з екрану.

Жінки облюбували маленьку залу, в якій поміщається одна компанія, саме така, як їхня. Там невелике заглиблення, наче підвальчик, де стоїть стіл із м’якими диванчиками. Ненав’язливі сюжети маленьких картинок зі східними мотивами на стінах, обклеєних рогожкою, створюють саме той настрій, яким хочеться ділитися з найближчими людьми.

Маруся впевнена, що це і є її близькі люди. Подруги, перевірені роками та різними ситуаціями. Не було такого моменту, коли б вона засумнівалася у їхній щирості. Правда, бувало, що й сварились. Але тільки через те, що, як з’ясувалося згодом, хотіли одна одну застерегти від чергової халепи.

Усі троє, як за командою, потягували через трубочки коктейль і (о, диво!) мовчали. Маруся аж зупинилася з несподіванки.

– Нічого собі! – озвалася першою. – Що за мовчанка – міліціонер народився?

– А в тебе що трапилося? Де ти пропала? – сурово запитала Валя, наче в котроїсь зі своїх студенток.

– А я і не зникала, – посміхнулася Маруся. – Всім привіт!

– Ну, ви погляньте на неї – налякала, наплела про якийсь полон… А ви тут думайте, куди в черговий раз вскочила подруга, – «наїхала» Світлана.

– Ей, дівчата! Ви що? Я ж затрималася лише на нічого. Просто трішки пізніше з роботи вийшла. Ви ж знаєте, у нашої керівниці все в останню хвилину вирішується… – виправдовувалася Маруся. – А тут ще…

– Оце «ще» нас цікавить значно більше, ніж твоя керівниця, – озвалася Лара. – Правда, дівчата?

– Ото вже зануди, – продовжувала посміхатися, сідаючи за стіл Маруся. – Я щойно бачила його…

– Кого? – в один голос запитали подруги.

– Ну, того очкарика з метро…

– Я щось пропустила? – запитала дівчат Лара.

– По-моєму, не ти одна… – підтримала Валя.

– І що ти йому зробила цього разу? – поцікавилася Світлана.

– Нічого… Не встигла – поспішала до вас.

– Ви будете продовжувати говорити вдвох чи, може, й нас поінформуєте про якогось дуже важливого очкарика? – не здавалася Валя.

– Дівчата, – обурилася Маруся, – я ж вам розповідала історію з метро про очкарика і Машу…

– Теж мені персона…. – розчаровано протягнула Лара. – Я думала, справді якась знаменитість…

– Ти, Ларчику, нічого не розумієш… Уже кілька місяців, як ця не знаменитість не виходить із моєї затятої голови. Він просто незримо щоденно присутній. Це мене починає не тільки дратувати, а й лякати.

– То вже серйозно… – задумалася Світлана. – Кажу вам як лікар. Випадок не поодинокий, але трапляється рідко… Кохання з першого погляду було відоме ще до того, як з’явилися телефони, метро і навіть чоловіки…

– Стоп! А в кого ж тоді з першого погляду закохувалися жінки? – підняла брови Лара.

– Ну-у… – протягнула Світлана і, не витримавши, розсміялася.

– Дівчата… – обурилася Маруся. – Це виявилося дуже серйозно. Я сьогодні його як побачила, так і зупинилася, мов укопана. Не знаю, скільки стояла… Не пам’ятаю себе в той час. Тільки й бачила: його та жовті троянди…

– Троянди? – перепитала Лара. – Для кого?

– Та чи мені знати? Мабуть, для тої Маші… Але точно не для мене.

Вона захоплено розповідала подругам про зустріч, про чоловіка. І ті помітили в очах Марусі той вогонь, що дуже рідко з’являвся там, – справжній, палахкий, який відсвічується зсередини; такого штучно не запалиш. Він виникає лише від справжнього почуття. Жінки перезирнулися.

– Да, подруго, ти попала, – похитала головою Валя. – Але я тобі чомусь не співчуваю. Навіть навпаки: трохи заздрю. Ти ще здатна на таку авантюру – просто закохатися! Та ти живіша за всіх живих! А ми тебе мимрою називали…

– І що тепер робитимеш? Так і будеш стояти, а потім утікати при черговій зустрічі? – запитала Лара.

– Невідомо, чи вона ще раз трапиться… Я ж навіть не знаю, як його звати, не те що – хто він.

– Справді… Що ж ти сьогодні так дала маху?

– Краще, дівчата, я б справді «дала Маху», – розсміялася Маруся і зітхнула.

Вона спробувала перевести мову на іншу тему, і вже, було, зачепилися за Світланиного чоловіка, котрий видав новий роман, як раптом завмерла, дивлячись із підвальчика вгору, і мову їй відняло. Решта прослідували напрямком Марусиного погляду.

Жінка із жовтими трояндами сідала за столик у верхній залі, якраз навпроти Марусиних очей. Офіціантка відразу ж принесла вазу для квітів. Чоловік сів потилицею до Марусі, й вона могла бачити лише його сивіюче волосся і могутній скіс плечей. Її знову заклинило. Не потрібно жодних слів, аби зрозуміти, що відбувається перед Марусиними очима. То справді було схоже на містику. Ця кав’ярня не найпопулярніша, сюди приходять люди, які вже добре її знають. А ці двоє не знайшли іншого місця для побачення.

– Марусю, тобі замовити ще «Мохіто»? – запитала Світлана, щоб якось відволікти її погляд.

– Вісім… – мовила кволо Маруся.

– Що вісім? – не зрозуміла Світлана.

– Вісім «Мохіто», – зітхнула Маруся.

– Мадам, без фанатизму, – озвалася Лара. – Він і справді те, що треба, але… Ти ж не збираєшся через чоловіка, навіть і такого, спитися?

– І що ви в ньому знайшли? – визирала зі свого місця Валя. – Ведмідь ведмедем. Ніякої вишуканості, витонченості…

– Про яку ти витонченість говориш? Він тобі що – панянка? – образилася Маруся.

– Марусю, ти що, дорогенька? Так сприймаєш, наче мова про тебе, а не про того здорованя, – всміхалася Світлана. – Хочеш, ми зараз у тієї щасливиці відберемо букет? – глянула лукаво.

– Хочу! – відгукнулася на авантюру Маруся, й обличчя їй попустило.

– Ну, полетіла душа в рай! – розсміялася Валя. – Зараз буде представлєніє, як казав дід Терентій.

– Відбій не даєш? – перепитала Лара.

– Ні, – заявила категорично Маруся.

– Хто починає? – глянула на дівчат Світлана.

– Давайте я! – зголосилася Лара. – Піду познайомлюсь… А, до речі, та дама – Маша, чи це новий суб’єкт нашого Аполлона?

– Та сама Маша, чорти б її взяли… – сказала спересердя Маруся.

– Не будь злою. Ти ж у нас добра жінка. Чи забула? – жартувала Світлана.

– Тут не будеш нєрвною? – кивнула вгору. – Там такі пристрасті…

Вони зі свого підпільного укриття спостерігали за прибулою парою. Тї не помічали нікого, неголосно розмовляли. Його рука час від часу накривала її руку, що лежала на столі, наче зумисне виставлена для такої процедури.

– Ну, що – я пішла, – підморгнула до дівчат Лара.

– Її звати…

– Я пам’ятаю, – перебила Марусю.

Жінки напружилися. Лара піднялася кількома східцями нагору, пройшла мимо столика з парою, не звертаючи жодної уваги, попрямувала до туалету. Вони збагнули її задум.