Текст книги "Українські народні казки"

Автор книги: Тарас Капущак (сост.)

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Як заєць ошукав ведмедя

Був собі в одному лісі ведмідь. Та такий дужий та лютий!.. Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибає. Ліс був великий, і звірини в ньому багато, та проте страх пішов на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілому лісі душі живої не лишиться, коли бурмило буде так господарювати.

Рада в раду, присудили звірі вислати до ведмедя посланців і сказати йому: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїм гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв».

Вислухав ведмідь тієї мови та й каже: «Добре! Але пам’ятайте собі: як мене хоч одного дня одурите, то я вас усіх пороздираю!»

Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той і мусив іти до ведмедя і датися йому з’їсти.

Одного дня випав жеребок на зайця.

Перелякався бідний заєць… Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю сім’ю скликав, поки попрощались, та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло.

Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.

Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові навздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює та все рясні сльози втирає та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока.

Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з’явилася щаслива думка: якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври.

Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце. «Що ж це? – ревів ведмідь. – Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в ньому є живого! І одного хвоста не лишу!..»

Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості. В такому настрою застав його заєць. «Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря, – кричав на нього ведмідь. – Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комаря, маю цілий день голодний ждати?..»

Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро стямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчемніше: «Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодні добрий баль». – «Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє?» – запитав ведмідь. «Трапилася нам дуже погана пригода, – мовив заєць. – Міркуючи, що в тому лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько стежкою; коли із кам’яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» – кричить. Ми стали. «Куди йдете?» Ми розповіли по правді. «Го, го, – крикнув він. – Нічого з того не буде. Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!» Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не хоче. «Я тут пан, – кричить, – і я один маю до вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!» І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй, чи ми винні тому, що ти сьогодні з голоду намлівся і що тобі далі робити».

Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість обернулась на того нового супірника, що так несподівано став йому на дорозі. «Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертися! – ревів він, дряпаючи землю пазурями. – Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки» – «Вельможний пане, – мовив заєць. – Це дуже могучий пан, страшний такий». – «Що? Ти думаєш, що я буду його боятись? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий!» – «Вельможний пане, але він жне в кам’яному замку». – «Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його досягну, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева».

Попровадив заєць ведмедя до криниці та й каже: «Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпонув і сховався до свого замку». – «Де він? Де він?» – кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого. «Ходи сюди і заглянь ось тут!» – мовив заєць і підвів ведмедя до криниці.

Став ведмідь над цямриною, глянув униз – аж там справді ведмідь. «Бачиш свого ворога, – мовив заєць, – як заглядає із свого укріплення?»

– «Я не я буду, коли його звідти-но достану!» – мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла у криницю! А з криниці як не відіб’ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби! «Та так? – скрикнув ведмідь. – Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу»

Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув. А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя.

Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі.

Лисичка-сестричка і вовк-панібрат

Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує – пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.

От біжить, аж хлопці товар женуть до води.

– Здорові були, хлопці!

– Здорова, лисичко-сестричко!

– Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!

– Де ж таки бичка за пиріжок!

– Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..

Таки найшла одного, проміняла.

– Глядіть же, – каже, – хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!

Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка, – аж там сміттячко…

А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив’язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує:

– Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве! Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.

– Здорова була, лисичко-сестричко!

– Здоров, вовчику-братику!

– А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?

– От, де ж там? Бичка заробила, саночки зробила та й їду!

– Ну, то підвези ж і мене!

– Куди я тебе візьму? Ти мені й саночки поламаєш!

– Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.

– Та клади вже, ніде тебе діти.

От вовк і поклав лапку. Від’їхали трохи, вовк і каже:

– Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.

– Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!

– Ні, не поламаю.

– Ну, клади.

Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, коли це – трісь!

– Ой лишенько, – каже лисичка, – санки тріщать!

– Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.

Ну, дарма. Їдуть… А вовчик знову:

– Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.

– Та де ти її кластимеш! Ти мені зовсім санки поламаєш!

– Та ні, чого б вони ламалися?

– Та вже клади!

Тільки поклав, а саночки знову – трісь-трісь!

– Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!

– Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я орішок розкусив.

– Дай же й мені!

– Так останній.

Проїхали ще трохи…

– Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!

– Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!

– Та я зібгаюсь так, що поміщусь.

– Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?

– От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.

– Та вже сідай, нема де тебе діти.

От він убравсь зовсім у саночки, та тільки сів, а санки – трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.

Давай тоді його лисичка лаяти:

– А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив?..

Лаяла його, лаяла, а тоді:

– Іди ж тепер та рубай дерево на санчата.

– Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева.

– А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!

Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:

– Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве! Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не те що на полозок. Давай вона його знову лаяти:

– Нащо ж такого нарубав?

– Коли воно таке рубається!

– А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?

– Ні, я так саме й казав: рубайся, дерево, криве й криве!

– Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка доглянь, а я сама піду нарубаю. Пішла вона.

А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в саночках, – ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З’їм бичка та й утечу!..» Проїв дірку в бичка, з середини все виїв, а туди горобців напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і паличкою підпер. Тоді сам на втіки. Приходить лисичка до бичка, аж у нього з боку віхоть стримить. Лисичка хап за той віхоть, а звідтіля горобці – хрррр!.. Вона за паличку, тільки прийняла її, а бичок гуп – і впав!

– Ну, стривай же ти, капосний вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!

Та й побігла шляхом.

Біжить, коли це їде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула – притаїлась, мов нежива. Чумаки зараз її й побачили:

– Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!

Обступили її, перевертають.

– Треба взяти – дітям шапочки будуть.

Кинули її на задній віз й знову рушили.

Їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає… Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибку, сіла та й їсть.

Зирк – аж і вовк-панібрат біжить.

– Здорова була, лисичко-сестричко!

– Здоров!

– А що це ти робиш, лисичко-сестричко?

– Рибку їм.

– Дай же й мені!

– Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддам йому? Піди, сам собі налови!

– Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!

– Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька» То вона й наловиться.

– Спасибі за науку!

Побіг вовк мерщій на річку, та до ополонки, та хвіст в ополонку…

– Ловись, – каже, – рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!

Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:

– Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!

А вовк:

– Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?

– Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!

– А, ну й я так: ловися, рибко, велика та все велика!

Ворухнув вовк хвостом – важко вже. А лисичка:

– Ото вже рибка почала чіплятися.

Трохи згодом:

– Ану, вовчику, тягни!

Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки, – не витягне. А вона його ще й лає:

– А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика», – от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати, побіжу покличу.

Та й майнула на село. Біжить селом та гукає:

– Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди, вовка бить!

Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху-вовка періщити!

А лисичка тим часом ускочила в одну хату, – нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто – та в поле… Коли дивиться – вовк насилу лізе, – добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки тюпає, стогне… А вовк побачив її.

– А, – каже, – така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!

А вона:

– Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече, так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!

– Та я й сам нездужаю!..

– Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..

– Та сідай уже, нема чого з тобою робити.

Вона вилазить йому на спину, вмощується та так стогне.

Повіз її вовк.

От вона їде та все приказує:

– Битий небиту везе! Битий небиту везе!

– Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?

– Та то я кажу: битий биту везе.

А сама знову нищечком:

– Битий небиту везе!

От довіз він її до хатки:

– Уставай, лисичко, доїхали!

Вона тоді плиг з вовка та:

– Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!

Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк. А вона ще визирає у вікно та й дражнить:

– Битий небиту привіз!

Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки – не влізе.

– Ну й клята ж лисичка!.. От так піддурила!

Та й потяг додому.

А лисичка живе та курей ловить.

Звірі під пануванням лева

(Одного разу зібрались всі звірі докупи і почали радиться між собою, кого наставить царем, щоб був порядок і щоб був у них правдивий суддя, котрого всі щоб боялись і слухались. На цей раз діла довести до кінця не довелось, бо не всі були в зборі, самих великих і сильних звірів не було на сходці. Тут вони порішили загадать всім звірям, щоб зібрались всі докупи з малого до великого і обсудили діло як слід.

В назначений день зібралась повна сходка звірів. Прийшли всі до одного. Там були: слон, лев, тигр, бегемот, носоріг, медвідь, вовк, олень, верблюд, лисиця, заєць, дикий кабан, зебра, коза, вівця, кінь, корова, собака, кішка, тхір, ховрашок, криса, миша і інші звірки, які тіко були тоді на світі; либонь, був і осел. Коли всі були в зборі, олень виступив наперід і почав казати:

– Не погнівайтесь на нас, ясновельможні пани, дужі і мочні звірі, за те, що ми вас потурбували, нікчемні супроти вас звірята. Ми задумали вибрать кого-небудь з вас царем над всіма звірами, щоб було кому давать нам пораду, судить нас по правді і всьому давать порядок…

Слон обізвавсь:

– Добре ви пригадали, давно пора встановити між звірами порядок і правдиві закони.

Слон трохи подумав і почав казать:

– Господа старики! Всякому з вас звісно, що бог розгнівавсь на чоловіка і вигнав його з раю; тепер він не в правах командувать нами. Тепер бог лишив його права господарювать над усіма тваринами. Тоді ми підкорялись чоловікові і робили так, як він хотів, а тепер ми зостались самі, без начальника, треба нам вибрать кого-небудь царем, щоб управляв нами, давав всім порядок, щоб не допускав грабіж і розбій і щоб правдиво судив всіх за всякі провинності. Подумайте всі гарненько і скажіть, кого ви бажаєте наставить царем. Можу і я стать царем, бо я більший од усіх і сильніший, а не хочете, як хочете, про мене все одно, хоч і мене виберете. Лев, не дождавши слова громади, виступив наперед і каже:

– Ні, господа, слонові буть царем не підходить, він неповоротний, важкий, нездатний прудко бігать. Мені більше личить буть царем, мене всі будуть слухать і повинуваться, я прудкий, моторний, вродливий, і сила у мене, спасибі богу, є.

А далі виступив наперед бегемот і каже:

– Ні, господа, так не годиться, кожен з нас бажа буть царем; я теж великий і силу маю, а що я не вродливий, так це поміхою не повинно бути; з лиця води не пить, а саме головне – нужна правда і розумний порядок.

Вискочила з гурту лисиця, виступила наперед, сплигнула на пеньок і почала:

– Всякий розуміє, що всі ви три годитесь в царі і всякий з вас бажає бути царем, а щоб нікому з вас не було обиди і щоб обійтись без сварки і бійки, краще давайте зробим потайне засідання і там всі громадою порішим, кому з вас бути царем. Хай ви всі будете черговими на посад царя, ми одійдемо од вас геть подалі і там порадимось гуртом; на кого випаде більшість голосів, той і буде царем.

Всі схвалили річ лисиці, гукнули «браво!» і вирішили зараз же зробить потайне засідання. Всі звірі одійшли подальше і почали галдіть. Які слабші і беззащитні, ті кричали: «Нехай буде слон царем, він розумніший од усіх звірів на світі і він буде правдивіший од всіх». А звірі, котрі сильні і моторні, ті намагались, щоб лева вибрать царем, кричали: «Нехай буде лев царем, він моторніший слона і вродливіший од всіх, йому тіко й личить буть царем». А інші намагались кидати жеребки.

Лисиці дуже не хотілось гнівить лева, бо він її прохав, щоб вона за його старалась, а як за його не буде руку держать, так грозив розірвать її на клоччя. Лисиця всіма силами умудрялась виставить лева царем, бо вона тремтіла за свою шкуру. Лисиця вибігла наперед, злізла на пеньок, щоб всім було видко, і почала;

– Слухайте, господа, що я вам скажу. Багато з вас є таких, котрі бажають, щоб царем був слон. Правда, слон розумний і сильний, він крові не вжива і іншим не дозволяє; тіко самі судіть, господа, який з його буде цар, коли він неповороткий. Всі вороги наші будуть шкодить, розбійничать іще гірш є, чим тепер, і його не будуть бояться, бо добре знають, що він їх наказать не може, погониться за ними, а вони утечуть од його. На мою думку, краще всього наставить царем лева; він розумний, дужий і моторний, зможе винних наказать, і всі його будуть бояться. Хто нашкоде, так чортового батька утече від його: хоч кого, так дожене.

– Воно-то так, – обізвався олень, – тіко так робить неправдиво. Краще нехай так, як покаже більшість голосів; а щоб не було ні на кого пені, давайте кинемо жеребки.

– Так буде правдивіш, – гукнули останні звірі,– тіко як же ми зробим?

– А от як, – обізвався олень. – Хто бажа, щоб був царем лев, то нехай кида он у те дупло кожен по одному горіху, а хто бажа царем слона, той хай кида жолуді.

– Добре ти пригадав, – гукнули всі,– значить, так і зробим.

Назбирали цілий ворох жолудів і горіхів і змішали їх докупи. Лисиця стала на задні лапи і заявила:

– Ну, господа, тепер приступайте до діла.

Всі почережно почали підходить до вороха жолудів і оріхів і кожен брав по одному зерну, кому що нравилось, – і кидали в дупло. Хижі звірі, які любили кров, ті брали горіхи, а які вживали овочі і траву, ті брали жолуді. Лисиця побачила, що на бік лева менше кидають, почала хвостом вертіти, підбігала до кожного і підморгувала, щоб брали горіхи, а коли підходили брать жеребки малі звірки, так лисиця кожному шептала на вухо: «Бери горіх, а то лева прогнівиш, він тебе задаве, як жабу, і я на тебе розсерджусь, не дам тобі просвітку».

Малі звірки боялись, щоб не попасти в опалу, брались за горіхи. Сама лисиця замість одного горіха зачепила жменю і кинула в дупло так, що ніхто не міг помітить. Стали провірять жеребки, і виявилось однакове число горіхів і жолудів. Медвідь і каже:

– Ну, що ж тепер будем робити? Тут щось не так. Давайте знов кинем жеребки і будем пильно придивлятися, щоб хто не кинув більше, чим треба, і щоб ніхто не підказував, що кому брать.

Лисиця вискочила наперед і каже:

– Ні, господа, знов кидать жеребки не подобає, а тепер давайте ми зробим ось що: ходім ми до намічених нами чергових і заявим, що вони для нас однакові, а кому з них буть царем, ми там що-небудь пригадаєм і порадим їм зробить, що треба буде.

Пішли вони всією громадою до чергових на посад і повідомили їх, що жеребків випало на обох по однаково.

Лисиця в першу голову виступила наперед і каже:

– Ясновельможні пани! Громада намітила в царі одного кого-небудь з вас, пана лева або пана слона. Кинули ми жебраки, кому з вас буть царем, і, перелічивши ті жебраки, виявились однаково одному й другому. Тепер треба пригадать що-небудь інше. По-моєму, нехай буде так: хто кого перегоне, той і буде царем. От попробуйте зараз побігти навперегонки, хто з вас прудкіший, той, значить, цар.

Слон каже:

– Прудко бігать я не можу од природи. Мені здається, що цареві прудко бігать нема чого. Нужен порядок, і розумна розправа, і правдивий суд, а коли треба буде за ким погнаться, так я прикажу, кому захочу.

– Ну, так тоді нехай буде так: хто з вас вище підскоче, той і буде царем.

Слон знов те ж саме сказав:

– Ні, я підстрибнуть вгору не можу, бо я нелегенький.

– Ну, так, значить, хай буде лев царем, – гукнули всі, хто бажав лева.

А слон і каже:

– Про мене все одно, тіко так буде неправдиво. Що лев може зробить, того я не можу, а що я можу, того лев не може. Коли вже так, нехай він зо мною побореться; як лев поборе мене, тоді він буде царем.

Лисиця засумувала, а далі пригадала одну хитрість і каже:

– Добре, нехай буде так, зведем вас бороться, тіко зараз уже пізно, ми всі поморились, охляли, а хай краще ранком, так, як в сніданню пору. Тіко ви, господа, рано ніхто не приходьте дивиться, як вони будуть бороться, а то ми їм будем мішать, вони будуть соромитись нас. Краще ми прийдем трохи згодом і побачим, хто кого зборе.

Всі згодились. Настала ніч, слонові побажалось спать. Пішов він до лісу, притуливсь до одного не зовсім товстого дуба і заснув. Слони звичайно сплять стоячи, обпершись об дерево, а якби він ліг боком, так тоді б сам підняться не зміг. Лисичка здалека слідкувала за слоном, де він встановиться, і, коли побачила, що слон уже кріпко заснув, побігла до лева і каже:

– Ясновельможний пане, ходім мерщій до слона, він уже заснув, так щоб не гаять дарма часу, будем за діло браться.

– А яке ж ми будем робить діло? – спитав лев– Задушить слона я не подолію, він проснеться і оборониться од мене.

– Ні, я не про те, душить його не треба, а він має звичай, коли спить, опираться об дерево; так от: давай ми перегризем дерево, дерево упаде, і слон упаде, тоді ми скажем, що ти слона поборов.

– Добре ти пригадала, тіко я сам не вправлюсь до ранку перегризти дерево, зуби заболять, ти піди гукни іще кого-небудь на підмогу.

Лисиця побігла і зібрала штук з дванадцять вовків, мишей, крис, привела до слона, і почали вони гризти дуба. Гризли, гризли до самої зорі, а дуба ще чимало зоставалось. Дуб уже трохи похилився, а ще не подавався. Що робить? Уже світало, слон міг проснуться, а дуб ще не падав. Лисичка і на цей раз пригадала одну штучку. Позвала трьох медведів і каже:

– Слон, наш майбутній цар, надибав ось на цьому дубі мед. Так ось коли він нагодивсь спать, велів мені позвать вас, щоб ви достали йому меду. Поки він проснеться, так щоб мед був напоготові, а інакше він вас накаже.

Медведі раді стараться, подрались на дуба всі три. А лисичка дивилася вгору і кричала їм в половину голоса:

– Ви лізьте он туди в той бік, – показувала їм на грачачі гнізда, котрі чорнілись в той бік, куди дуб похилився. Медведі зібрались на саму ма-кушку дуба. Дуб не видержав, тріснув і упав. Слон теж упав на бік, а далі аж на спину перевернувся, задрав вгору ноги. Підняться сам ніяк не міг. А медведі як гепнулись з дуба, аж кишки з них вискочили і дух вийшов.

Минула снідання пора, почали сходиться до них всі звірі. Лев стояв біля лежачого слона, а лисиця трохи оддалі вертіла хвостом. Коли зійшлися всі звірі, лисиця заявила:

– Дивіться, господа, який сильний наш цар, слона зборов. Слон хотів удержаться за дуба, так він і дуба вмісті з ним звалив; на що вже дуб кріпкий – і то не видержав, зломився. Три медведя хотіли заступиться за слона, та він їх як швирнув од себе, аж кишки з них вискочили; дивіться, он вони, бідняги, валяються.

Всі звірі затремтіли від страху і в один голос закричали:

– Лев буде наш цар-государ!

З того часу всі звірі стали бояться лева і почитали його за царя. Коли лев заричить в лісі, так всі звірі тремтять.

Коли лев став царем, здав маніфест, де було сказано: «Ми, цар дрімучих лісов, король дубрав і гаїв, великий князь степний, повеліваєм всім своїм підвласним жить правдиво, мирно, чужого не брать, слабішого, безвинного не драть, старших почитать і поважать. Хто поміте за ким грішок, повинен доносить мені, я буду розбирать діло і виновних буду наказувать. Хто буде жить по правді і за другими буде замічать грішки і доносить мені, тому буде награда…»

Лев собі на підмогу слідить за порядком назначив міністрів. Вовка назначив луговим міністром, тигра – лісним, лисицю – польовим. Міністри, подякувавши царю за увагу, пішли кожен на свій посад. Останні звірі не раз галділи проміж себе: «Що за причина, що вовк і лисиця достукались такої честі? Неначе покраще них є звірі, а бач, не попали в міністри». Олень і каже:

– Та тут, господа, діло нечисте, правдою і чесним поведенням ніколи не достукаєшся уваги царя. Я одразу помітив, що лев поборов слона неспроста, а тут була якась хитрість. Звичайно, лисиця на хитрощі здатна так, що вона що-небудь таке пригадала, а вовки, мабуть, помагали їм, через те саме вони попали в милость. Ну, тигр – діло друге, він дужий звір, йому личить буть великим начальником; а тут іще й те, обминуть тигра – він міг розгніваться на лева і робить йому поміху в ділах, бо у його сила недалеко утекла од лев’ячої.

– Та я і сам так думав, – обізвався медвідь. – Видно, що вони схитрували, околпачили слона і моїх трьох братчиків занапастили тоді. Я так покладаю, що вовки гризли того дуба, об який слон обпирався сонний. А трьох медведів вони обдурили, заставили полізти на дуба, щоб скоріш його зломить. Од того вони і положили свої голови.

– Е! Так воно й буде, – гукнули інші.

Дивляться, неподалеко них біжить лисичка. Всі принишкли. «Цссс! Мовчіть, а то почує – біда буде, всіх нас загонять туди, де Макар телят не пасе». Лисиця підближалась до них; всі їй низько поклонились. Вона остановилась і пита:

– А чого ви тут в купу збились? Чи не заговор який робите?

– Боже нас борони, це ми зійшлись побалакать про вчорашній радісний для нас день. Ми всі радієм, що господь нам послав такого царя і умних, правдивих міністрів.

– А! Якщо так, то іще нічого, а все ж таки на другий раз не смійте збираться всі докупи. Ніяких потайних зборищ не полатається.

Опісля того всі звірі старались жить кожен собі особняком. Всі звірі, які їли рослини, жили мирно, правдиво, а хижі шкодили і ображали слабіших. А щоб перед царем і перед законами буть правими, старались вигороджувать себе, що вони зробили шкоду не знечів’я і не з своєї охоти, а по долгу служби. А як цар почне допитуваться: «За віщо ти задрав зайця або ще кого-небудь?» – так виновний одбріхувавсь, що він задрав його за те, що заєць глузував з царя або підмовляв інших убить царя. Цар міністрам вірив і давав їм за це нагороду – за їх вірну службу.

Набридло лису буть польовим міністром, бо там, опріч мишей та інших звірків, нічого не доводилось їсти; а йому кортіло посмакувать курятинки або гусятинки. Пішов лис до царя і каже:

– Ваше величество, дозвольте мені завідувать над курниками і оберігать курей од ворогів.

– А при чім же тут кури? – каже цар. – Нам не дано право властву-вать над птицями, у птиць є свій цар.

– Так я хлопочу не за курей, а тут я хочу укоротить безпорядки наших звірків.

– А який же вони безпорядок чинять?

– Тхори і криси душать курей і малих курят і псують їх без жалю. Мані жалівсь півень і прохав, щоб я вам доложив. А то, каже, всі з вас глузують, що не даєте порядку, дозволяєте таким плюгавим звіркам робить шкоду в іншому господарстві.

Лев повірив лисові і з того дня наставив контрольором над курниками.

Лис зрадів, помчався до села. Діждавшись пізньої пори, почав про-вірять курники. Таким чином він щодня уминав по дві, по три курки. Одного разу чоловік підсів лиса і застукав його в курнику. Тіко лис поп’явсь за курами, а чоловік схопив його за хвіст і ну бухать бичем по ребрах. Так його угостив, що він був ледве живий. А далі прив’язав до хвоста мотузок і повісив лиса на тину, боявсь, щоб він до ранку не оджив і не втік. Чоловік пішов спать, а лис оклигав, почав пригадувать, як йому викрутиться з біди. Пручавсь, пручавсь, ніяк не міг одірваться. Кілька раз сикався понатужиться, щоб перервать мотузок, і не міг, бо дуже кріпкий був. Тоді він порішив збуться свого хвоста, аби тіко самому буть живим. Хоч і боляче було, почав перегризать свій хвіст. Одгриз свій хвіст і втік.

Вибіг лис в поле і дума: ну, що його тепер робить? Як я покажусь до своїх підвласних? Вони мене не впізнають і не будуть мене слухаться. До підвласних іще не так страшно показаться, вони у вічі глузувать з мене не посміють, а за вічі нехай собі балакають, що хочуть, а от як я до царя покажусь, що я йому буду казать, як спита про хвоста? Стидно буть міністром без хвоста. Ех! Краще б він мене убив до смерті. Ну, та тепер уже того не вернеш, що минуло; хоч і сором, а треба як-небудь віку доживать. Поки хвіст загоїться, піду до зайця в хату, полежу там.

Підійшов до заячої хатки і каже:

– Пусти мене переночувать. Я тобі колись в пригоді стану.

– Ні, не пущу, – каже заєць, – у мене тісно, малі дітки…

– А я тобі кажу: одчиняй! Ти знаєш, хто я? Я міністр польовий і контрольор домашніх птахів, був на селі по государственним ділам.

Заєць злякався, одчинив. Лис убрався в заячу хатку і ліг на м’яке ліжко, а зайченяток скопирнув геть. Заєць промовчав, бо як же можна гнівить міністра? Пішов зайчик добувать діткам корму, а лис тим часом забажав поїсти; схопив одно зайченя і з’їв. Прийшов зайчик погодувать діток, дивиться – уже одного зайченятка нема. Заєць пита:

– Ваше степенство, а де ж моє зайченя? Одного нема.

– Як ти смієш питать мене про своїх дітей? Що я тобі, нянька, чи що? Ти їх наплодиш тут цілу сотню, а я буду щохвилини перелічувать їх, чи всі, чи не всі? Коли хочеш жить на світі, так не груби мені, а то живо попадеш до царя в лапи.

Заєць вийшов з хати, заплакав і знов подався добувать корму своїм дітям. Вернувсь додому, дивиться – нема іще одного зайченяти. Заєць не став нічого казать, погодував останніх дітей, а сам вийшов з хати і плаче.