Текст книги "Українські народні казки"

Автор книги: Тарас Капущак (сост.)

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Троє братів і песиголовець

Колись на Верховині жили троє братів: Петро, Микола й Іван. Були вони такі бідні, що крім живої душі нічого не мали. Заробити не було де, а їсти треба. Думали вони, думали, що робити і вирішили найнятись пастухами.

Прийшла весна, весела, рум’яна, запашна. Все ожило, зазеленіло. Заструменіли потоки, заспівали пташки, повіяв над полонинами вітерець.

Погнали брати овець на полонину. Пасли через цілу весну й літо. А як прийшла осінь, зібрались в село. Лиш стали спускатись з гір, як піднялася буря. Вівці втекли до лісу, і ніяк пастухи не могли їх звідтам вигнати. Прийшлося заночувати в лісі. Стали розводити багаття, щоби зігрітись і висушити одяг. Якось назбирали попід колодами сухого листя, розвели вогонь, зварили вечерю, а потім лягли й стали по черзі казки розповідати. Довго їх повідали, аж поки сон їх не зморив. Раптом чують: хтось в лісі кричить:

– Буй, бу-у-уй!

Микола озвався:

– Гей, Ге-е-ей!

І знову хтось вже ближче крикнув:

– Буй, бу-у-уй!

Микола знову:

– Гей, ге-е-ей!

І втретє голос почувся вже зовсім близько:

– Буй, бу-у-уй!

Глянули брати й поніміли з жаху: стоїть перед ними песиголовець. Сам величезний, тіло людське має, а голову псячу. На лобі око, як жарина палає.

Микола першим оговтався і крикнув псам, щоби песиголовця нагнали. Але пси песиголовця не чіпають.

– На що-сти мене кликали? – питає песиголовець.

Брати мовчать, не знають, що мають казати.

– Ну раз так, то підете зі мнов. Або буде вам тут кінець.

Налякались брати, пішли за песиголовцем. Де вже їм було боротись з таким чудовиськом. Пішли пастухи, а за ними й вівці.

Йшли брати цілу ніч, а на ранок прийшли до велетенських скель. Песиголовець загнав овець в сарай, а братів замкнув в сінях. Сидять брати й не знають, що песиголовець розклав в печі вогонь, щоби засмажити на ньому котрогось із них, а то й всіх зразу. Як піч добре розтопилась, прийшов песиголовець і став вибирати, котрого з братів взяти. Айбо були всі три такі худі, що вирішив песиголовець їх трохи підгодувати спочатку. А сам тим часом пішов в сарай, вибрав двох жирних овець, засмажив і з’їв.

Микола то все бачив крізь шпару в дверях і дуже зажурився. Не хотів він вмирати такою поганою смертю, та й братів йому було шкода. Став він думати, як би вберегтись від напасті.

– Мусимо щось робити, інакше згинемо, – сказав він братам.

Коли песиголовець ліг спати, Микола взяв велике поліно, пробрався в його кімнату і з усієї сили вдарив песиголовця по голові. Хоч і не вбив, але око вибив. Петро й Іван тим часом вискочили з хати й сховались помежи скелями.

Скочив з болю песиголовець, та так, що головою стелю проламав. А на горищі мав багато горіхів, і вони стали сипатись в дірку. Почув песиголовець, що горіхи сиплються, й каже:

– Добре, що горіхи сюди посипались. Тепер не втечеш від мене, чутиму де ти ступатимеш.

Микола злякався, сховався під лавку й сидить тихенько. А як минув перший страх, то став думати, як має обдурити песиголовця. Почав кидати горіхи в різні кути. Песиголовець думає, що то Микола ходить і давай бігати по хаті, щоби його зловити. Тоді Микола назбирав цілу жменю горіхів і кинув їх до дверей. Песиголовець вирішив, що Микола вискочив з хати, і кинувся у двір. Вибіг так швидко, що й двері не закрив. А за ним у відкриті двері вискочив і Микола.

– Ну тепер вже тебе не боюся. Ніц вже ти мені не зробиш! – крикнув песиголовцеві.

Спинився песиголовець і думає, як має відомстити своєму ворогові.

– Слухай, ти! Я подарую тобі дорогого персня. Йди бери його.

Микола здалека глянув на перстень, а той і справді дуже файний.

Лиш страшно Миколі підійти за перснем і почав казати, щоби поклав песиголовець персня на землю.

– Тепер бери, я тебе не зачеплю, – сказав песиголовець, поклавши перстень. А сам подумав: «Ти лиш візьми його, подивимось, що далі буде!»

Взяв Микола персня і лиш одів його на палець, як перстень почав кричати:

– Ходи, ходи!

Песиголовець вчув голос персня і погнався за Миколою. Даремно Микола намагався зняти перстень з руки: той ніби приріс до пальця.

Довго ганявся песиголовець за Миколою. Нарешті вхопив Микола то-пір і відтяв собі пальця. А тоді взяв його разом з перснем, вибіг на високу скелю і кинув в урвище. А перстень все кричить:

– Ходи, ходи!

Песиголовець побіг на голос, зірвався зі скелі і впав у провалля. Там він і згинув.

А Микола випустив овець з сараю, знайшов братів, і пішли вони додому. Були вже пастухи недалеко від села, як побачили, що женуться за ними інші песиголовці. Але брати швидко перейшли з вівцями річку, і песиголовці не змогли їх наздогнати.

Прийшли брати в село, віддали овець хазяям і дістали за роботу хорошу платню. Потім поодружувались і, певне, дотепер живуть. Лиш відтоді вже ні один з братів, зачувши вночі незнайомий голос, не відкликався на нього.

Розум та щастя

Ішли собі десь розум та щастя та й засперечались, Розум каже, що він сильніший, а щастя – що воно. Сперечались вони, сперечались та й розійшлись. Щастя пішло у ліс, а розум пішов та одному хлопчикові і вліз у голову. От віддає батько того хлопчика у шевці. Побув він у шевцях з тиждень – уже всьому й навчився.

– Оддайте, – каже, – тату, ще чому другому вчитись.

Віддав його батько у кравці, він і там чи побув з тиждень, уже зумів і покроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитись ще годинники робити. Він і того щось скоро навчився.

От раз той його хазяїн від’їжджає – а він вже на жалуванні служив – та й наказує хлопцеві, щоб він, поки той вернеться, зробив стільки там годинників, а що зостанеться припасу, то, як схоче, то і собі зробить. От він як заходився, живо поробив, ще й собі вигадав, та такий утнув, що у двадцять п’ять років тільки раз і заводиться, та як завів, то і ключик туди усередину заховав і зачинив там.

Приїхав ось хазяїн – усе пороблено, він забрав ті годинники та й повіз десь на ярмарок, і його з собою узяв. Той же хазяїн свої годинники розпродав то панам, то іншим людям, а той хлопець свій продав самому цареві, та як забрав гроші, то й пішов десь аж за границю.

А той годинник, як вийшло йому двадцять п’ять років, зупинився і не б’є.

Зараз послали за майстром, так ніхто ради йому не дасть. Кинулися до того хлопця, а про нього чутка вже скрізь пішла. Він як приїхав, того ключика зараз знайшов і знову на двадцять п’ять років пустив.

Цар і полюбив його.

– Живи, – каже, – у мене.

Дав йому горницю і прислугу, усе чисто. От раз цар від’їжджає та й каже йому:

– Усюди ходи, а он у ту комірку не ходи.

А там за стіною була замурована царівна; то її сам цар туди замурував і хотів, щоб її позаочі сватали. Хто приїде сватати, то йде у ту комірку та й балакає до неї крізь стіну; як вона озветься, то за того їй і йти. От стільки вже царів і якого люду не приїздило, ні до кого вона не озивається. А коло тих дверей такі стояли, що тільки який з тієї комірки, вони зараз голову йому зрубають та на палю і настромлять. Так ото цар його шкодував та й заказав туди ходити.

Ось він ходив, ходив. «Дай, – думає,– зайду». Увійшов у ту комірку, аж стоїть стіл, а на столі свічечка горить: він і говорить до свічі:

– Здорова була, свіча!

– Здоровий, майстре! – сам собі і одказує, а царівна почула та за стіною:

– Так, так, так.

– Та це я давно знаю, що так, так, так, а от як нас було троє: – один швець, другий кравець, а третій майстер, та й пішли у ліс, аж стоїть пень. Майстер заходився та й зробив з нього чоловіка, кравець одежу пошив, а швець взув.

А вона за стіною:

– Так, так, так.

Як дала ото згоду, він і пішов собі. А на дверях там була така табличка, що як ото вона скаже хоч слово, зараз на табличці само і напишеться. От пани й побачили, що вона їм не давала згоди, а дала он кому.

– Давай його, – кажуть, – знищимо.

Тільки він на двері, а вони за нього, беруть голову його рубати. А розум бачить, що горе, як вискочить з голови та у ліс. Знайшов там щастя. Тут і цар вернувся, розібрали діло, і став він тоді цареві за зятя.

Дівчина-тростинка

У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку і городу латку.

А в тому селі був дідич Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати дочиніння. Якось дідич став коло Іванкової хати і крикнув:

– А ти хто такий?

– Я собі Іванко.

– А нащо тобі хата, та ще й город?

– У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає.

Пан подумав і сказав:

– Іди до мене фірманом, бо цей город я забираю. На ньому буде пасіка.

– Хіба у вас, паночку, мало свого поля? Гріх будете мати!

– Гріх най іде в міх – зверху макогоном. Не хочеш бути фірманом, то забирайся із села.

Іванко напік собі картопляників, кинув у торбину кілька яблук і помандрував. На березі Пруту побачив журавку. Підійшов – а птаха не тікає, взяв у руки – крило перебите. Вона попросила:

– Допоможи, легіню. Уже п’ять днів сиджу тут голодна, бо рани болять.

Іванко помив рани, порвав сорочку й перев’язав їх. Відтак зловив у Пруті рибку й нагодував птицю. Хотів зробити їй і хатку, але тільки підійшов до трощі, то почув:

– Не рви мене, легіню, бо, може, прийде той, що я його чекаю.

– А ти що за одна?

– Дівчина-тростинка.

– Кого чекаєш?

– Свого визволителя.

– Ану, покажися.

Голос відповів:

– Два рази я вже показувалася… Та що з того? Як пішли, так і нема по сьогоднішній день. Ще можу показатись один-єдиний раз.

– Останній раз мені й покажись. Бігме, не обдурю.

– Ну, добре, дивися на вершечок трощі.

Раптом Паніко побачив перед собою чарівну дівчину. Вона була така файна, як перша квітка навесні, але дуже сумна.

– Чому ти сумна?

– Мене украла від батьків зла відьма. Хотіла, щоб я віддалась за її сина-велетня. Я не схотіла і втекла, сховалася в цій трощі. Відьма мене знайшла і обернула в тростинку. Аби мене визволити, треба викрасти мій перстень і покласти його на вершечок…

І дівчина зникла. Вона дуже сподобалася нашому Іванкові. І вирішив їй допомогти. Повернувся до журавки й каже:

– Нам треба розлучитися.

– Куди підеш? – спитала журавка.

– Піду шукати те, про що не можна говорити.

– Най тобі щастить!

Іванко йшов полями, лісами. Якось при дорозі побачив хатку. Увійшов. У сінях були три коти, прив’язані до трьох стовпів. Іванко погладив кожного кота і дав по шматку риби.

– Няв, няв, няв… – озвалися до нього коти.

З хатки почувся якийсь голос:

– Хто там збиткується над вами?

– Не збиткується ніхто. Легінь дав нам їсти.

– Тоді заходь до хати, легіню!

У хаті Іванко нікого не побачив, бо там було темно. Викресав вогню і посвітив. На печі лежала стара-старезна баба.

– Добре, синку, що не минув моєї хатки, бо в мене щось у боку коле. Нема кому водиці принести.

– Водиці? Зараз, бабко…

– Сам не принесеш, бо заблудишся. Спусти одного кота, він очима буде присвічувати дорогу.

Іванко вийшов у сіни і спитав:

– Котрий із вас піде зі мною по воду?

– Всі по одному разові,– відповів найстаріший.

І пішли. Дорогою Іванко зацікавився:

– Скажи, котику, чому це ви прив’язані?

– Не можу сказати, стара прожене мене. Спитай другого.

Іванко зварив кулешу, нагодував бабку і котів. Переночував і хоче йти далі. А стара не пускає:

– Побудь тут ще трохи, доки не перестануть мені боліти крижі.

Другого дня Іванко пішов по воду з другим котом.

– Скажи, котику, чому це ви прив’язані?

– Не можу сказати, я боюсь баби…

На третій день Іванко пішов по воду з третім котом. Напоїв його, погладив, дав кавальчик рибки.

– Скажи, котику, чому це ви на прив’язі?

– Боюся говорити, але тобі скажу. Баба – найстарша відьма. Вночі до неї злітаються всі нечисті сили і радяться, як мають людям шкодити. Сьогодні теж зберуться на збіговисько. А щоб ти не чув, баба заліпить тобі вуха воском. То я про все тобі розповім.

– Скажи мені, котику, вони ніколи не говорили про дівчину, що стала тростинкою?

– Як ні? Баба навіть казала, що вже були два легіні, які хотіли вкрасти в неї перстень. Вона їх обернула у два камені. Там, під хатою, й лежать. Як припече сонечко, баба на них сідає й вигрівається.

– А що треба робити, щоб повернути їм життя?

– Треба скропити камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив.

Іванко зварив вечерю, нагодував бабу, котів і ліг спати. Стара сказала:

– Іванку, сеї ночі буде дуже гриміти. Я тобі заліплю вуха свіжим воском, абис не оглух.

Опівночі до хати почали злітатись всілякі відьми, упирі й чорти. Набилося їх стільки, що не було де ні спати, ні стати. Іванко вийняв віск з одного вуха і почув:

– Чула, що йде і третій легінь визволяти дівчину з тростини. Але я йому покажу, по чому лікоть кваші. Я перстень заховала в Залізній горі.

Уранці відьма розбудила хлопця і спитала:

– Ти щось чув, Іванку?

– Ні, бабко, я спав, як камінь. Хлопець почав збиратися в дорогу.

– Я йду з тобою, – сказав третій кіт. – Бабу ми обдуримо. Ти зловиш кота й прив’яжеш замість мене. Баба стара й підсліпувата, не скоро помітить.

Іванко так і зробив.

Довго йшли чи мало – прийшли у чисте поле. Раптом у повітрі загуділо. Котик сказав:

– Це баба вже летить за нами. Видно, упізнала підкинутого кота. Але я хитріший…

Він вигріб яму і сказав:

– Залізай сюди!

Іванко заліз, сховався разом з котиком. Баба пролетіла і пропала.

Іванко і котик вибралися з ями і вирушили далі. Ішли день, другий, третій – прибули до печери. Котик сказав:

– Тут живе ворожбит, який дуже сердитий на відьму. Ти зайди до нього, а я доти мишей половлю.

Ворожбит був старий і слабий, як муха восени. Лежав і ледве дихав. Побачивши Іванка, сказав:

– Добре, що прийшов, легіню. Принеси водички, бо я не годен встати.

Іванко приніс води, зварив обід, нагодував старого. Ворожбит розповів:

– Як я був молодий, то всі відьми мене шанували. А коли зістарився, то спалили мою книгу й покинули мене в цій печері. Мене чекає смерть. Я тобі, легіню, видам найбільшу таємницю. Хочеш знайти Залізну гору? Тоді слухай добре. Коло печери, з південного боку, закопані чарівні капці. Розкопай їх і візьми собі. Як прийдеш до моря, кинь їх у воду – вони стануть човником і повезуть тебе до Залізної гори. Там є й озерце, з якого ще ніхто не пив…

Ворожбит не встиг більше сказати. Заплющив очі і помер.

Іванко поховав ворожбита так, як це має бути. Відтак викопав собі чарівні капці і вирушив з котиком в дорогу. Довго йшли чи мало – але дійшли до синього моря.

Іванко кинув капці у хвилі, і перед ним виріс із води човен. Сіли й попливли. За одну днину допливли до якогось острова. Коли вийшли на берег, човен знову обернувся в капці.

На острові був дуже густий ліс. Височезні дерева піднімалися до самого неба.

Тоді котик видряпався на верх найвищого дерева і роздивився в усі боки. Крикнув:

– Іванку, Залізна гора – близько.

Побігли туди, куди повів кіт. Перед горою залізли в корчі й почали дивитися, з якого боку в неї увійти. Вони мовчали, і гора мовчала.

Раптом гора заскреготала й отворилася. З неї вийшли дванадцять дівчат з кошиками в руках.

– Добридень, дівчата, – привітався Іванко. – Куди йдете?

– По ягоди. А ти хто такий?

– Я прийшов до вас у гості.

– Ми гостей не приймаємо, нам вони заказані. Як наш господар-велет побачить тебе, більше не будеш ні до кого в гості ходити.

– А ви що за одні?

– Ми – полонянки господаря-велета.

– А він не боїться пускати вас по ягоди самих?

– Не боїться, бо із цього острова не можна втекти. Є лише один-єдиний човен, якого приймає це море.

– А де той човен?

– У ворожбита, що доживає віку в якійсь печері. Того човна не наздожене ніяка сила.

Іванко збирав з дівчатами ягоди й розповідав, як файно жити там, де є багато людей і де нема таких диких нетрів. Потім запитав:

– А ви не знаєте, де ховає господар-велет золотий перстень?

– У золотій скриньці. А ключик від скриньки – в його лівому вусі. Але якщо ти забереш перстень, то заплатиш за нього життям. Господар-велет прокинеться і вб’є тебе одразу. Він сильніший від цієї гори!

– А що маю робити, аби перстень забрати?

– Треба спочатку взяти ключик з його лівого вуха, а потім підпалити книгу життя господаря-велета, яка лежить у нього на столі.

Дівчата назбирали повні кошики ягід. Коли повернулися, брама отво-рилася, легінь сховався серед дівчат і зайшов з ними всередину.

Господар-велет спав у величезному залі. Так хропів, що аж гора двигтіла.

Іванко тихенько підійшов до нього. Витягнув золотий ключик з його лівого вуха, відтак узяв кресало і викресав вогню. Роздмухав грубку й підпалив на столі книгу життя господаря-велета.

Чорний як ніч дим піднявся в широкій залі… Господар корчився спочатку, а потім почав кудись пропадати. Зникали ноги, тулуб, руки, шия… Частинка книги не догоріла, впала на долівку і погасла. Тоді очі велета піднялися і почали блукати по залі. Іванко вийшов з темного кутка, підійшов до золотої скриньки, відімкнув і забрав перстень. Господареві очі весь час пливли за ним, але Іванко не боявся. Він отворив двері й вигукнув:

– Егей, дівчата! Принесіть якийсь глечик, аби набрав води з озерця, з якого ще ніхто не пив.

– На, маєш глечик, – сказали дівчата.

Котик повів його до озерця. Набрали води. Тоді котик сказав:

– Треба тікати, доки баба не дізналася про смерть свого сина. Вона може біди нам наробити.

Прийшли перед страшну залізну браму.

– Постукай, Іванку, три рази золотим ключиком.

Іванко постукав. Брама отворилася. Іванко, котик і дівчата побігли до моря. За ними пливли очі господаря-велета.

Іванко кинув чарівні капці в хвилі. З води виріс човен. Всі сіли в нього і попливли морем. Іванко оглянувся. На березі блищали очі господаря-велета… З них текли сльози, великі і круглі, як яблука, і падали в море.

Коли допливли до другого берега, дівчата повибігали на зелене поле. Легінь сховав чарівні капці в пазуху й сказав:

– Ну, файні дівчата, тепер ідіть додому, бо у нас з котиком – своя дорога.

Дівчата подякували хлопцеві і розійшлися. Іванко подався до відьминої хати. Полляв два камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив. Два легіні ніби зі сну прокинулися.

– Ми довго спали, – сказали.

– Ого, були б ви спали, поки світу й сонця, якби я вас не розбудив водичкою з цього глечика. Ідіть, хлопці, додому. Відьма, як бачу, вже не має ніякої сили.

Легіні пішли. А Іванко з котиком подалися до трощі на березі ріки. Іванко вийняв перстень і поклав його на вершок тростини.

Тростина захиталася, і на її місці раптом постала дівчина – файна, як перша весняна квітка.

Іванко сказав:

– Я не зможу ні одного дня прожити без тебе. Будь моєю… Дівчина дала йому золотий перстень, і вони пішли до її тата і мами. То були чесні гуцули, які виплакали очі за своєю єдиною донькою.

Вони зробили весілля. І котик все життя був з ними – пряв золоте прядиво і казки розповідав.

Іван-побиван

Унадивсь колись давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу людей їсти та й виїв чисто всіх, зостався один тільки дід.

– Ну, – каже змій, – завтра тобою поснідаю.

А через ту слободу ішов один бідний хлопець та й зайшов до того діда, проситься ночувати.

– А хіба тобі жити надокучило? – питає його дід.

– Як? – каже бідний хлопець.

Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з’їсть.

– Е, – каже хлопець, – подавиться!

От уранці прилітає змій, побачив хлопця.

– О, це добре, – каже, – був один, а тепер двоє. А хлопець:

– Гляди, не подавись! Змій і дивується.

– Як, – каже, – хіба ти сильніший за мене?

– Авжеж.

– Який же ти сильний? Я он, бач… – Та взяв камінь, як здавив, так з каменя мука і посипалась.

– Е, це дурниця, – каже хлопець, – здави так, щоб з нього юшка потекла.

Та тут же взяв з мисника ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.

– Отак, – каже, – дави.

– Ну, ходім, – каже змій, – за товариша будеш. А хлопець йому:

– Хіба за старшого.

Ото й пішли. Питає його змій:

– А як звуть тебе?

– Іван-Побиван, – каже хлопець.

Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене, – думає,– не вбив». Стало на обід, змій і каже:

– Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідати варити.

Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змійовій череді та й зв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав і побіг сам.

– Що ти, хлопче, робиш?

– Е, буду я тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.

– Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш.

Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.

– Іди, – каже, – води повну шкуру принеси.

Взяв хлопець шкуру, насилу-насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді взяв лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її.

Прибігає змій.

– Що ти робиш?

– Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.

– А щоб тебе, – каже змій, а сам злякався хлопцевої сили.

Поніс сам шкуру.

– Піди ж, – каже, – хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде з нас.

– Е, буду я тобі трошки носити! Якби дубів двадцять заразом, то б так! – Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов.

От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідати не йде, бо ж як піде, то змій зразу здогадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше від нього їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав та й каже:

– Мало.

– Ну, – каже змій, – коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.

– А як іти, то йти, – каже хлопець, а сам думає: «Тепер я пропав».

От як почали їсти, – а вареників стоїть бочок двадцять, – то змій все

їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подала, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:

– Ходім на камінь крутитись.

– А як іти, то йти, – каже хлопець.

Змій як крутнувсь – аж вогонь пішов.

– Дурниця, – каже хлопець, – ти так крутнись, щоб юшка потекла. – Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.

– От так, – каже, – крутись! Та ще, та ще! От як дави!

Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже:

– Ану, давай хто сильніше засвище.

– Давай.

Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулись.

«Ну, – думає Іван-Побиван, – що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:

– Зажмури очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити.

Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то той аж здригнувсь.

– Правду кажеш, – каже змій, – ледве очі не повискакували.

Та вже щоб хоч не бути з Іваном вкупі, побудував ото йому хату на одшибі; хлопець і живе собі. А змій давай з матір’ю радитись, як бибь його звести зі світу.

– Давай, – кажуть, – його спалимо.

А хлопець підслухав це та десь і сховавсь на цю ніч. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується, ніби тільки що виліз.

Приходить змій.

– Що ти, хлопче, хіба ще живий?

– Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.

«Ну, – думає змій, – од такого треба подалі». Та як дременув з тих країв, то тільки його і бачили.