Текст книги "Українські народні казки"

Автор книги: Тарас Капущак (сост.)

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

Як дядько чорта дурив і діжку грошей від нього здобув

Був собі бідний чоловік, не мав звідки жити, бо не було в нього ні землі, ні худоби. Пішов якось він у ліс лико дерти. А чорт угледів. Приходить до нього й питає:

– Що ти робиш?

– Деру лико!

– Нащо?

– Буду плести сітки та ловити дідьків!

– То й мене зловиш?

– А ти ж думав, що як? От тільки не стережися!

– Не лови мене, я тобі дам бочку грошей!

– Занеси ж мені додому.

Чорт узяв і заніс. Питається:

– Коли будеш ловити?

– Взавтра.

Ось на другий день приходить чорт, а мужик уже плете мотуззя.

– Що ти робиш? – знову питає.

– А бач, плету сітки на старих дідьків, а молодих і так половлю!

– А коли будеш ловити?

– Взавтра, бо, бач, ще сіті не готові!

І так цілий тиждень мужик чорта водив. Бачить чорт, що його обдурено, і каже:

– Слухай-но! Коли ти мене ошукуєш, то я піду до свого пана Люципера, нехай нас розсудить!

– То йди!

Пішов той чорт до пана свого й розказує свою пригоду з мужиком. Люципер йому каже:

– Я вас розсудити не можу, бо мужик до мене не належить, але таку тобі раду даю: котрий котрого перебіжить, то того й будуть гроші.

Приходить чорт і каже мужикові, яку йому пан Люципер раду дав. Мужик відповідає чортові:

– Є в мене синок Матвійко, в лісі воли пасе. Як ти з ним не збіжишся, то зо мною й не важся!

От ідуть вони до лісу. Мужик знав, де заєць мав ліговисько. Підходить тихенько, дивиться: спить заєць.

– Матвійко! Воли де? – крикнув мужик. Заєць як вискочить та драла! А чорт за ним телеп-телеп! Але де чортові до зайця!

– Що ж, – каже мужик, – не перебіг ти мого синка.

От приходить чорт знову до свого пана і каже:

– Пане, мужик показав мені свого синка і велів, щоби я з ним збігся, а як не збіжуся, то з старим щоб і не важився. І я не міг з його хлопцем збігтися. Будьте ласкаві, пане, дайте іще яку раду,

– Яку ж я тобі дам раду? От, – каже, – котрий котрого переборе, то того будуть гроші.

Приходить чорт і каже те мужикові, Мужик відповідає:

– Який ти дурний! Куди тобі зі мною боротися? В мене є в лісі старий мій дідуньо, і такий старий, що аж мохом поріс. Як ти з ним не зборешся, то зі мною не важся!

Повів мужик чорта до лісу, в якому знав, де ведмідь має барліг.

– Мій дідуньо сліпий, нічого не бачить і ні до кого не говорить: його треба зачепити. Візьми трохи попелу в жменю, а як я дідуня викличу з хати, то ти кинь йому попелом в очі, тоді він розворушиться і буде з тобою боротися.

От приходять до барлога. Мужик крикнув:

– Дідуню, а вийдіть-но!

Ведмідь почув чоловічий голос, зачав бурчати і вилазити з барлога.

– Чуєш, як дідуньо богу молиться? – каже мужик. – Тільки покажеться, кинь йому попелом в очі, він і розворушиться.

От тільки вийшов ведмідь з ями, а чорт хвать йому попелом в очі. А ведмедисько як талапне його, лапою, то чорт аж юшкою вмився.

Насилу вирвався чортяка од ведмедя, побіг до свого пана та й знову йому скаржиться, знов просить якоїсь ради.

– Яку ж я тобі дам раду?.. От котрий котрого передряпає, того будуть гроші.

Приходить чорт і каже мужикові:

– Казав пан: котрий котрого передряпає, то того будуть гроші.

Мужик відповідає:

– Слухай-но, ниньки вже нерано, треба десь вийти на плац, щоб люди бачили, як ми будем дертися. То краще іди додому, відпочинь, бо ти вже й так змучився, а завтра раненько прийдеш, та й будем дертися.

– То й добре, – погодився чорт і пішов додому. Тим часом мужик подався до коваля, попросив поробити йому на пальці гаки залізні, взяв волову шкуру, обшився.

На другий день приходить чорт.

– Ну як, – каже, – підем?

– Авжеж підем!

От виходять на плац, давай дертися. Чорт що візьме пазурами, то тільки погладить мужика по шкурі, а мужик як зачепить чорта гаками, то дере паси від шиї до п’ят, – так чорта здер, що аж шмаття висить.

Насилу чортяка вирвався з мужицьких рук, полетів до свого пана.

– А що там? – питається Люципер.

– Ой біда, – чорт каже, – мужик мене здер! Ось дивіться, яке шмаття висить! А я йому нічого не міг зробити. Змилуйтеся, пане Люципер, – дайте мені яку раду.

– Либонь, – каже Люципер, – з мужиком ніхто справи не виведе, але ще даю отаку раду: котрий котрого переколе, то того гроші будуть. Приходить чорт до мужика і мовить:

– Казав пан Люципер: хто кого переколе, то того будуть гроші.

– Ну й добре, – відповідає мужик, – ходім колотися.

Іде мужик через тік, бере вила. А чорт має списа. Але чорт каже:

– Е, небоже, ти мені дві дірки зробиш, а я тобі тільки одну.

– Ну, то поміняймося!

Взяли помінялися, приходять до плоту, давай через пліт колотися. Мужик що шпигне, то все чорта в живіт, – геть його сколов. А чорт застромив вила в пліт та й не міг далі посунути.

Дивиться чорт, що непереливки, – покинув і втік до пана. Той питає:

– А що там?

– От дивіться, пане, – каже чорт, – іздер, сколов мене, і не можна грошей видерти!

– А бач, я тобі казав, що з мужиком і чорт справи не виведе. Але ще тобі дам останню раду: котрий котрого пересвище, того будуть гроші. Іди

і більше вже не приходь.

– Ні,– каже чорт, – вже не прийду. От приходить чорт до мужика і каже:

– Оце мені пан дав останню раду: котрий з нас котрого пересвище, то того будуть гроші.

– Ну, то що, – каже мужик, – будем свистати.

– Ходім до лісу, – каже чорт.

Приходять до лісу. Чорт як свиснув – почали верхи на деревах ламатися. Як свиснув удруге – почали з корінням дерева ламатися.

Тоді мужик і каже:

– Е ні, небоже, я тут не буду свистати! Коли ти свиснув, з корінням ламало дерева, а що ж то буде, як я свисну! Я піду додому, в мене хата міцна, все-таки хоч верх зірве, а нас не поб’є.

– Ну, – каже чорт, – ходім.

От приходять додому. Мужик крикнув:

– Жінко, позатикай собі і дітям вуха, позав’язуй очі, бо як свисну, то поглухнете і очі вам повилазять!

А чорт сів на припічку і каже:

– Зав’яжи ж і мені!

Зав’язав мужик і чортові очі, взяв сокиру в руки, і що свисне, то все обухом по голові чортові. Так його освистав, що в нього й справді очі вилізли.

Отак у мужика гроші й лишилися, і від того пішла приказка, що «мужика і чорт не змудрує».

Колобок

Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить:

– Бабусю! Спекла б ти колобок!

– Та з чого ж я спечу, як і борошна нема?

– От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.

Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав.

А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби на землю в двір, а з двору за ворота та й побіг покотився дорогою.

Біжить та й біжить дорогою, коли це назустріч йому зайчик.

– Колобок, колобок, я тебе з’їм!

– Не їж мене, зайчику-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю:

– Ану заспівай!

 
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
То й від тебе втечу!
 

Та й побіг знову. Біжить та й біжить… Перестріває його вовк:

– Колобок, колобок, я тебе з’їм!

– Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньки заспіваю.

– Ану заспівай!

 
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
То й від тебе втечу!
 

Та й побіг… Аж іде ведмідь.

– Колобок, колобок, я тебе з’їм.!

– Не їж мене, ведмедику, я тобі пісеньки заспіваю.

– Ану заспівай!

 
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
Я від вовка втік,
То й від тебе втечу!
 

Та й побіг. Біжить та й біжить дорогою… Стрічається з лисичкою:

– Колобок, колобок, я тебе з’їм.!

– Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю.

– Ану заспівай!

 
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,—
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
Я від вовка втік,
Від ведмедя втік,
То й від тебе втечу!
 

– Ну й пісня ж гарна! – каже лисичка. – От тільки я недочуваю трохи. Заспівай-бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було.

Колобок скочив їй на язик та й почав співати:

 
Я по засіку метений…
 

А лисичка – гам його! Та й з’їла!

Про жар-птицю та вовка

Було у одного царя три сини – два розумних, а третій дурень. От прийшли вони до батька до свого та й просять, щоб він відпустив їх поїздити по світу, подивитися на інші царства. Батько вислухав їх і каже:

– Вибирайте собі коней з табунів яких завгодно і їдьте куди хочете.

От пригнали ті табуни; почали вони вибирати.

Обидва старші вибрали коней щонайкращих, а менший, дурень, узяв найпоганшого коня. Зібравшись, виїхали вони усі троє однією дорогою. їдуть та їдуть. Коли дивляться – стоять три стовпи і від кожного стовпа йде дорога: одна прямо, друга наліво, а третя направо. На тих стовпах було щось написано; вони і під’їхали прочитати. На однім стовпі значилось: «Хто поїде дорогою цією, той сам буде ситий, а кінь його голодний»; на другім: «Хто поїде цією дорогою, той сам буде голодний, а кінь ситий»; на третім: «Хто поїде цією дорогою, у того вовк коня з’їсть». Поїхали вони: старший по тій дорозі, що сам буде ситий, а кінь голодний; середульший по тій, що сам буде голодний, а кінь його ситий, а менший, дурень, – по тій, що вовк коня з’їсть.

Тільки що менший трохи проїхав, іде вовк назустріч йому і каже:

– Злазь з коня, я його з’їм.!

Нічого робити – узяв дурень сідло на плечі та й пішов собі дорогою, а коня покинув. Коли це доганяє його знову той же самий вовк:

– Сідай, – каже, – на мене і кажи, куди тебе везти?

А дурень йому відповідає:

– Вези куди сам знаєш!

Привіз його вовк у великий ліс, а посеред того лісу стояла хата велика; біля тієї хати стоїть стовп, на стовпі висить клітка, а у тій клітці сидить птиця така, аж сяє. От дурень як уздрів її та й каже вовкові:

– Як би мені украсти цю птицю?

– Іди, – каже йому вовк, – та полізь по стовпу, та не берись за вірьовочку, а прямо бери клітку.

Пішов дурень, зліз на стовп та замість клітки і зачепив рукою вірьовку – коли це дзвоник: дзень-дзень-дзень! Вибігають сторожі, що стерегли птицю, та до нього:

– Чого тобі треба?

– Хотів, – каже він їм, – птицю вкрасти.

А сторожі й кажуть:

– Це не проста птиця, а жар-птиця. Коли хочеш, щоб ми тобі її дали, приведи нам коня до половини золотого, до половини срібного.

Пішов від них дурень, а вовк і питає його:

– Де ж птиця, що ти хотів украсти?

– Нема! – каже дурень.

Розказав йому все, як було, і що треба привести коня до половини золотого, до половини срібного.

– Сідай же, – каже вовк, – швидше та поїдемо.

Сів дурень на вовка – і поїхали. Їхали, їхали, от вовк і привіз його знов-таки у ліс, а в тім лісі стоять усе кам’яні конюшні, а в конюшнях іржуть коні. Вовк і каже дурневі:

– Іди ж в оцю конюшню та бери першого коня, та не за уздечку, а за гриву.

Пішов дурень у конюшню та й забув знову, що йому наказував вовк, бере коня за уздечку, а удила тільки брязь-брязь… Тут зараз і вискакують сторожі та до нього:

– Чого тобі треба?

– Хотів украсти коня.

– Е, привези нам панну, що живе за сім верст відсіль у дубовім гаю, тоді візьмеш коня.

З тим і пішов дурень від них. Прийшов до вовка, а він його і питає:

– Де ж кінь?

– Нема! – та й розказав йому, як було і чого вимагали від нього сторожі.

– Сідай же швидше та поїдемо, – каже вовк.

От поїхали. Вовк і привіз його знов у гай дубовий. Коли дивляться – аж по горі ходить панна з дівчиною, своєю слугою.

– Іди ж, – каже йому вовк, – до тієї панни та скажи їй, що тобі дуже хочеться пити: нехай вона пошле ту дівчину по воду, а ти бери її скоріш на оберемок та й неси до мене.

Пішов дурень до панни та й просить її:

– Пошліть, панно, по воду: дуже пити хочеться.

Вона, почувши це, стала просить його зайти у хату; він відмовляється, що йому не можна зайти.

– Візьміть та пошліть дівку по воду.

Та й послала, а дурень тоді як ухопить її на оберемок та мерщій до вовка, сів на нього і полетів, як птиця. Прибігли до того місця, де він крав коня до половини золотого, до половини срібного, вовк став та й каже йому:

– Я ж перекинусь панною, а ти мене відведи і віддай сторожам, та як візьмеш у них коня наполовину золотого, наполовину срібного, то сідай на нього та й їдь швидше по цій дорозі, що до жар-птиці; я дожену тебе.

Так і зробили. Вовк перекинувсь панною; дурень узяв його, підвів до сторожі та й проміняв на коня до половини золотого, до половини срібного.

Потім посадив на коня панну, ту, що вкрав собі, сів і сам та й поїхав тим шляхом, що йде до жар-птиці. А сторожі узяли ту панну, що він зоставив їм, принесли їй яблук, ягід і усього-усього та й давай годувати. От наївсь наш вовк гарно та й каже:

– Випустіть мене трохи погуляти.

Вони й випустили його, та тільки що випустили – він зараз і перекинувся вовком, вони не уздріли й як, та й побіг собі скільки видно, тільки курява знялась. Біг-біг він, а далі й наздоганяє дурня аж там уже, де була жар-птиця, та й знову каже йому:

– Я ж знову перекинусь конем, а ти відведи мене і віддай сторожам, та як візьмеш жар-птицю, то сідай на коня та й їдь аж до тієї дороги, де ти розпрощався з братами, там і підождеш мене. Та тільки не спи, а то брати уб’ють тебе.

Дурень так і зробив, як казав вовк: виміняв жар-птицю, сів на коня, взяв панну та мерщій і дременув. От приїздить на те місце, де три дороги сходяться в одну, та й сів відпочити, а коня пустив пастись. Жар-птиця сидить у клітці та й співає, а панна й просить його:

– Не засни ж, будь ласка, а то брати уб’ють тебе і мене.

Коли дивиться вона: їдуть два парубки, вона зараз до дурня – аж він уже спить. Давай вона його будити: будила-будила – ніяк не розбудить. От під’їхали туди ж і ті парубки.

– Дивись-но, – каже один, – це ж наш брат-дурень. Давай уб’ємо його, а коня, жар-птицю і красну дівицю візьмемо собі!

Так і зробили, як сказали: убили брата і покинули там, а коня, жар-птицю і красну дівицю узяли та й поїхали. Незабаром прибігає й вовк. Дивиться, аж дурня вже клює сорока, а гадюка ссе з нього кров. От він зараз гадюку убив, а до сороки й каже:

– Як ти мені не принесеш води цілющої й живущої, то й тебе уб’ю.

– В чому ж я тобі принесу? – питає сорока.

Він узяв зробив з листя дві коробочки, одну прив’язав сороці до однієї ноги, другу до другої, та й пустив її. На другий день прилітає вона до нього в полудень і приносить воду. Тоді він узяв, полив дурня цілющою водою, зцілив його, а далі – живущою – оживив.

– Та й довго ж як я спав, – каже дурень.

– Якби не я, заснув би ти навіки, – обізвавсь вовк. – Сідай швидше та поїдемо, а то старший брат обвінчається з панною.

Сів дурень на вовка і поїхали.

Приїжджає додому, коли дивиться – стоїть перед ганком коляска, а в ній запряжений його кінь до половини золотий, до половини срібний. Як побачив його кінь, так і кинувсь до нього, поволік з собою і коляску ту, а як побачила його жар-птиця у вікно – так і пурхнула до нього: розбила й вікно, вилетіла та й сіла йому на плече. Коли це виходить і панна та з його братом, така заплакана, – їхати до вінця. Як угледіла ж вона дурня – зараз до нього так і кинулась.

– Ось хто мене вкрав, – каже, – за нього й вийду!

Дивиться на це диво батько і сам не знає, що воно робиться. Тут дурень і розказав йому все дочиста, як було діло. А батько йому й каже:

– Роби ж з братами що хочеш…

Тоді дурень поїхав до вінця, повінчався з панною, братів простив, а вовкові зжарив цілого барана. От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Мудрий Іванко

Раз був, де не був, у тій землі, де уже край світу, один чоловік: бідненький, худобненький, як церковна миша. А мав трьох синів. Поставні, вродливі, міцні, як дуби, хлопці. А надто Іванко – такий красний і гречний, що з нього лиш радіти, якби був достаток. Але тут злидні, а де злидні, там і краса не тішить.

Так чоловік та його сини жили з дня на день, із року на рік і все чекали, що невдовзі обернеться світ і щастя загляне й до їхньої хижки. Айбо світ не хоче обернутися, а щастя обходить хижу бідняка.

Одного ранку повставали, і хочеться їсти. А в хаті ні крихти. Тоді чоловікові спало на думку обдурити хлопців. Каже старшому:

– А що, сину, снилося тобі?

– Ой няньку, мені снилося, що я був у самого царя на гостині. Їв там всілякі добрі страви: поливку, м’ясо, калачі,– пив добрі напої: паленку, вино, мед, – і порахувати не можна все те… Так я там погостився, що мало мені черево не трісло…

– Гаразд. Ти був на добрій гостині, тепер тобі не треба і снідати…

Хлопець тільки ковтнув собі слину.

– Но, а тобі, сину, – питав батько середущого, – що наснилося?

– Гей, няньку, мені снилося, що я був у царя, та не лише наївся й напився, а й після гостини цар ще прибрав мене у панське плаття, дав чоботи з острогами, шаблю на бік прив’язав. Шкода, що се лиш сон…

– Ні, не шкода, синку! Будь задоволений і тим, що тобі приснилося… А тобі, Іванку, чи снилося щось? – питає наймолодшого.

– І мені, няньку, наснилося добре, але я нікому не розповім, що.

– Своєму вітцеві не розповіси?

– Нікому!

– Я тебе примушу!

– Не примусите!

– Гей ти, шибенику! – скочив чоловік, як пожалений. – Я тебе навчу, як з вітцем говорити!

Вхопив ломаку і почав лупити по голові, по ногах, по хребту… Б’є і все запитує:

– Чи розповіси, що тобі приснилося?

– Не розповім!

– Ні? То на тобі! – й далі молотить палицею сина.

Іванко терпів, доки міг, а як припекло, вискочив у двері та на вулицю! Батько за ним з ломакою в руках. Так досягає сина, що аж шкіра на хлопцеві тріщить.

Коли несподівано котиться карета: парадна, сріблом-золотом блищить. Спереду запряжені аж шість пар коней. Коні як соколи летять!

– Гов, гов! – Коні стали.

Віконечко брички відчинилося, й висунулась голова у царській короні. Цар дивиться й звідує:

– Егей, чоловіче, за що лупцюєш хлопця?

– Се мій син, пресвітлий царю, і я маю право карати його. І ви свого, напевне, караєте.

– Гм… То не так, бо сина у мене не є. Маю лиш доньку. Але скажи, за яку провину так дуже б’єш хлопця?

– А отак, пресвітлий царю. Старші два хлопці розповіли, що їм снилося, а цей шибеник, Іванко, нізащо не хоче…

Подумав цар і каже:

– Знаєш що, чоловіче? Дай ти свого Іванка мені. У мене йому не буде біди. Думаю, мені він розповість свій сон.

Чоловік знизав плечима:

– Най буде по-вашому! Беріть його, доста мені і двох дармоїдників.

Зрадів старий цар:

– Но, Іванку, лізь сюди, в карету… А ти, чоловіче, зоставайся здоровий!

– і дав йому мішок срібла-золота.

Возій луснув батогом, і коні стали аж у царському дворі.

Слуги відчиняють дверцята карети, щоб зняти царя, а при цареві сидить хлопець. Не розуміють, що таке, чому поряд з царем розсівся простак.

А цар говорить:

– Хлопця поважайте, як мого сина…

Взяли слуги Іванка й одягли в царську одіж. Коли його повели на полуденок, то і сам цар аж рота роззявив – ледве його впізнав. Іванко тримався, як уроджений царевич.

Усі коло столу дивилися на хлопця, а царівна просто не зводила із нього очей.

Від того дня Іванко став у царя як свій. Що лиш захоче, все для нього є: і їсти, і пити, і царська одежа. Цар полюбив його, як рідного сина.

А царська дочка? Боже мій! Так залюбилася в Іванка, що і жити без нього не може! Приїздили сватачі з усіх країн та земель – королі, герцоги, барони. Але дівка й чути не хотіла за якогось нареченого.

Так ото тяглося з півроку. Іванко жив при царському дворі у великій честі.

Одного дня цар з хлопцем сиділи біля столу й говорили, як батько із сином. Говорили про державні справи. Цар дивиться на Іванка й не може натішитись: такий прекрасний парубчина, що пари йому не знайдеш у цілій державі,– рослий, сильний, розумний. Ніхто з ним не може рівнятися в бою, ніхто так міцно не держить, у руці шаблю, ніхто так влучно не вміє стріляти…

Цар милується витязем і думає – що з нього буде?

Задумався глибоко і згадав, як він зустрів хлопчину в одному селі, як батько бив його за те, що не хотів розповісти сон.

– Іванку! А тепер скажи, що снилося тобі тої ночі, коли нянько тебе так лупцював ломакою?

– Пресвітлий царю, на всі ваші біди я вам дам пораду, виконаю всі ваші накази, але той сон, котрий мені приснився у няньковій хижі, не можу розповісти.

Цар розсердився:

– Іванку! Мусиш розповісти!

– Не розповім…

Тоді цар схопився і вже аж затрусився:

– Я тобі страшну загибель вигадаю. Накажу замурувати у стіну живим.!

– І тоді не скажу!

Цар закликав мурників і дав їм наказ замурувати хлопця.

Цариця й донька дуже налякалися, але не наважились просити за Іванка.

Мурники збудували в царському дворі вежу, кинули в неї хлопця, ще йому й руки зав’язали. А той отвір, через який кинули Іванка у вежу, теж замурували, щоб хлопець помер без їжі, без води і без повітря…

Але, коли мурували вежу, царівна крадькома зустрілася із головним майстром і пообіцяла йому багато золота, якщо зробить таємний хід у вежу. Майстер боявся царського гніву й довго відмовлявся, а потім дав згоду: зробив підземний хід, а нагорі вежі залишив малу дірку, щоб могло проходити повітря. За це дістав від царівни повну тайстру золота.

Минув місяць, минув рік, минули два роки…

А царська донька не хоче й не хоче віддаватися. Про замурованого хлопця у палаці помалу й забули. Але вона кожного дня приходила потай до Іванка, приносила йому їсти й пити.

Одного разу до царя прибіг вісник од песиголовця. Приніс страшну новину: вороги збираються напасти на цареву державу, знищити все – майно і людей. Лиш царську доньку залишать живою, і песиголовець візьме її за жінку.

Вісник подав палицю, пофарблену так, що один кінець був точно як другий. А цар мусить вгадати: котрий од коріння, котрий од верха дерева. Якщо не вгадає, одразу війна!

Ой, зажурилися і цар, і цариця, і їхня донька. Що тепер чинити? Песиголовці не кидають слів на вітер: нікого не помилують.

Скликав цар раду – що робити? Встрявати у війну з песиголовцями не можна, бо у них війська вдесятеро більше. Треба-бо інакше полагодити діло.

Почали мудру палицю у руках крутити. Оглядали до самого вечора. Та не знайшлося чоловіка, який би твердо сказав: цей кінець од коріння, а оцей од верха.

Рада розійшлася ні з чим. Журиться цар, плачуть цариця і царівна, трясеться весь народ, бо старі люди пам’ятають напад песиголовців.

Коли настала ніч, царівна взяла їжу й понесла таємним ходом Іванкові. Хлопець говорить з нею, а вона мовчить.

– Що сталося? Чому така смутна?

– А отак… Песиголовець іде на нас війною. – І все розповіла. – Я радше вмру, аніж буду жінкою кровожерливого дикуна!..

– Не треба вмирати, – сміється Іванко. – Лягай спокійно спати, а рано скажи нянькові, що тобі приснилося: палицю най покладуть у воду і подивляться: котрий кінець зануриться – отой від коріння, а другий від верха.

Так і було. Рано-вранці донька підійшла до зажуреного царя й каже:

– Няньку, мені дивний сон приснився: палицю, яку прислав песиголовець, треба кинути у воду, й котрий кінець зануриться – той буде від коріння.

– Чудний сон, донько! Але варто його перевірити.

Принесли корито із водою і поклали палицю. Справді, один кінець занурився, другий плаває.

І рада позначила: той кінець од коріння, а той – од верха.

Тоді палицю із знаком послали песиголовцеві.

Гей і розсердився дикун, що відгадали його таємницю! Тоді послав цареві такого листа:

«Мої слуги приведуть дев’ять коней, схожих, як близнята. Але один від одного старіший на рік. Мусиш угадати, котрий скільки років має, й позначити цифрою – прив’язати на коня табличку. Як не вгадаєш, то іду на тебе війною»

Привели до царя тих дев’ять коней. Біленькі, як сніжок, усі на зріст – сто сімдесят сантиметрів, а довгі на два метри. Хвости, ноги, гриви, голови – все однакове.

Як дізнатися, котрому скільки років?

Ще раз зійшлася рада. Цілий день і вечір думали-гадали, а нічого вдіяти не можуть.

Знову зажурився старий цар, знову в тривозі люди…

Царівна вночі зустрілася з Іванком і зі сльозами розповіла про нову біду.

– Ніякої біди ще не є! – говорить Іванко. – Най насиплють в окремі посудини різного вівса – однорічного, дворічного, трирічного і так аж до дев’ятирічного, тоді най посудини покладуть перед кіньми. Кожний кінь підійде до свого вівса: однорічний – до однорічного, дворічний – до дворічного і так усі інші.

На зорях дівчина побігла до царя – сміється, чомусь рада.

– Чому се ти така весела, коли всі засмучені?

– Няньку, мені знову приснився чудний сон! – І розповіла йому все, як казав Іванко.

Цар крутить головою:

– Хоч перший сон справді був правдивий, тепер мені не віриться, що і цей сон сповниться.

– Спробувати не пошкодить.

Зібралася рада. Цар дав наказ знайти від одно– до дев’ятирічного вівса. Принесли, насипали з кожного в окрему посудину, поклали серед двору й привели коней.

Коні поскакали по дворі, а далі спокійно кожний пішов до свого вівса.

Тут напоготові вже стояли конярі з табличками й поприв’язували їх коням на шиї: позначили, котрий з них котрого року.

Ще того ж дня цар послав коні песиголовцеві.

Гей, і розсердився дикун! Заскавучав, як скажений пес, схопив величезний лук, вибіг на вежу і пустив стрілу. Стріла, свистячи, злетіла й забилася у вежу царського палацу, аж мури потряслися. Усі перелякалися і вибігли надвір. Видять – у мур забита стріла, а на ній лист. Ледве витягли стрілу й понесли цареві. Той прочитав листа:

«Першу і другу таємницю ти таки вгадав, айбо вже не зробиш те, що я вимагаю: завтра в мене день народження, і я обідатиму в себе на веранді; цією стрілою мусиш вибити з моєї руки погар із вином. Як ні, піду на тебе війною».

Аж тепер зажурений наш цар!.. Де він знайде витязя, котрий міг би зробити се чудо: на сімдесят сім миль стрілити й потрапити в погар?! Таке може вчинити лиш сам песиголовець, що має силу аж за сто людей.

А царівна понесла на вечір Іванкові їсти й усе розповіла.

– Гм… – покрутив головою хлопець. – Тут справді біда. Тепер без мене уже не обійдеться. Біжи до нянька і скажи, що тобі приснилося, ніби се діло міг зробити хлопець, котрого замурували. Може, що він зостався живий…

Дівчина швидко до царя.

– Ну, донько, двічі ти нас витягла з біди. Айбо тепер і ти нічого не придумаєш.

– Не плачте, няньку! Мені снився сон, що таке важке діло годен би зробити отой хлопець, що замурований у вежі.

– Значить, усе пропало, – схилив голову цар. – З Іванка вже, напевне, лиш порох зостався… Два роки, як похований у мурі.

– Няньку, спробувати можна. А може, і третій мій сон таки здійсниться?

– Най буде по-твоєму! – І дав наказ привести найліпших мурників; наказав так розбити вежу, щоб жодна порошина не впала на Іванка, якщо ще живий.

Помалу, обережно розмурували вежу. Дивляться, а хлопець сидить собі, здоровий і сильний, ніби ніколи і не був у страшній в’язниці.

Цар радіє… Обійняв Іванка, поцілував і просить, щоб не сердився на нього, виручив з біди.

– Тут ніколи журитися і плакати, – каже йому Іванко, – треба братися до діла.

Почали швидко готувати все, що було треба. Пошили на Іванка богатирський одяг, роздобули сильний лук, далекозор та десятилітрову пляшку доброго вина. Як наближався полудень, Іванко виліз аж на верх царського палацу, поклав коло себе важкий лук і стрілу, п’є вино й позирає в далекозор у бік песиголовців.

Нараз бачить: цар песиголовець і його гості сходять на веранду, сідають до столу, наливають погари. Іванко взяв у руки лука, налагодив стрілу і чекає. І тої хвилини, коли песиголовець поклонив гостям налитим погаром й хотів випити вино, вистрілив із лука. Стріла потрапила в погар.

Песиголовець і не сподівався, що у царя є такий витязь, і перелякався. Розгніваний, продиктував такого листа: «Знаю, що не ти мудрі діла зробив, не ти стрілою вибив мені з рук погар. У тебе є витязь. Хочу його видіти своїми очима. Цього тижня має бути в мене. Як ні, піду на твою державу страшною війною».

У царя була велика гостина: їли, пили, гуляли, співали, веселилися. Цар радів, що буде мати доброго заступника, на котрого передасть державу, за котрого віддасть свою доньку, – витязя сильного, гордого, прекрасного. Але, коли прочитав листа песиголовця, нараз його лишила радість і веселість. Підпер голову й журився. Зажурилася й цариця, плаче за Іванком, як за рідним сином.

Айбо найбільше жаль розриває серце доньки. Вона аж умліває.

Засмутилися всі люди. Що тепер буде? Лютий ворог нападе і знищить країну.

Лиш Іванко один не зажурений – їсть, п’є й веселиться, ніби ніщо не сталося.

А другого дня відповів песиголовцеві: через тиждень чекай такого й такого легіня.

Передав вісникові листа, а сам пустився межи військо підбирати точно таких хлопців, як і сам. Вибрав одинадцять вояків таких, як близнята: всі схожі на нього.

Всіх одягли в однаковий одяг. Іванко взяв таке ж саме плаття і замішався межи хлопців. Сам цар не міг впізнати його серед інших витязів!

Іванко навчив своїх побратимів, що мають робити і що говорити, коли будуть у песиголовця.

Посідали хлопці на коней і – гайда!

Їхали три дні, а на четвертий здалека побачили палац.

Песиголовець на чолі цілої залізної дивізії вийшов сперед них і дуже здивувався, що з’явився не лиш один витязь, котрого він чекав, а дванадцять – і всі як близнята!

Нараз дав команду, аби його дивізія обступила хлопців, а сам з помічниками пару кроків зробив уперед і гукнув прибулим:

– Котрий з вас мудрий витязь?

– Я! – відповіли всі дванадцятеро разом.

Здивувався цар песиголовців і знову крикнув:

– Котрий мудрий витязь? Най виступить наперед, подам йому руку!

А хлопці всі ступили наперед.

Дикун не знає, що чинити, як упізнати витязя. Каже:

– Запрошую всіх вас до свого палацу. Там переночуєте. А рано продовжимо нашу бесіду.

Дав команду військові, щоб марширувало назад у казарми, а сам з нашими хлопцями вернувся в палац.

Там виділив для них окрему кімнату. Сюди принесли їсти. А по вечері їм приготували парадні постелі, щоб почували себе, як удома.

Хлопці їли, пили і добре загуляли.

Коли веселилися, песиголовець радився зі своєю матір’ю-відьмою. Все розповів їй і просить поради. Вона відповіла:

– Не бійся, сину, діло впорядкую. Вранці будеш знати, котрий з них мудрий витязь.

І коли наші хлопці перед спанням купалися, вона шмигнула в їх кімнату й сховалася під постіль.

Помилися хлопці і, сміючись, жартуючи, роздягаються та лягають спати. Говорять межи собою:

– Браття, паскудний сей песиголовець, але почастував нас непогано! Калачі в нього предобрі!

– Чому би були не предобрі, якщо вони замішані на материнськім молоці.

Відьма собі позначила, хто ці слова сказав.

– Браття, я ще не пив такого доброго вина!

– Де би не добре, коли в ньому людська кров замішана!

– Чудуюся, – говорить і третій, – що народ тут терпить такого ска-рідного царя. Не знайшлося би у них ліпшої людини?!

– Не чудуйся, сей песиголовець з чортового покоління, тому так безжалісно він мучить людей.

Так собі говорячи, витязі заснули. А відьма, котра все запам’ятала, вилізла з-під постелі, тихенько підійшла до сплячого Івана й ножичками прорізала йому волосся навхрест. Так його позначила й тихенько, крадучись, вийшла із кімнати.