Текст книги "Українські народні казки"

Автор книги: Тарас Капущак (сост.)

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Іван перебрав царство і ще й тепер царює, як не вмер…

Кобиляча голова

Як був собі дід та баба. У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце, було, підуть обидві дівки на досвітки; бабина ж дочка усе тільки жирує з хлопцями, поки ті й мички попалять, і пряжу порвуть, а дідова дочка усе робить – пряде там або що інше, а вже ні часиночки не згуляє. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то бабина дочка й каже дідовій:

– Дай я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш!

Та візьме та й оддасть їй починки, а вона мерщій вскочить у хату до матері:

– Дивись, – каже, – мамо, скільки я напряла; а та, сяка-така, усе тільки з хлопцями жирувала.

А матері того й треба – напуститься зараз на ту сердешную: «Ти сяка й така, ти й ледащо, ти й робити не вмієш.»

А вона, бідна, вже тільки плаче.

Що дальше – баба все гірше й гірше ненавидить свою пасербицю. Раз і каже дідові:

– Одведи-таки та й одведи свою дочку в ліс: нехай її там звіряки з’їдять. Вона, ледащо, не хоче нічого робити, – нехай пропада.

Дід довго одказувався: жаль було йому дочки, – та що ти зробиш з бабою?.. Вона й його добре держала в руках, і він її боявся, як той ладану.

– Збирайся ж, дочко, та й ходім, – каже дід.

А баба така вже рада, мов її на вилах підсадило: мотається так проворно по хаті та лагодить харчі.

– Оце ж тобі, дочко, й борошенця нав’язала: в одному вузлику пшеничне – галушечку або що коли звариш, а оце пшінця на кулешик і сало.

Забрала вона ті харчі, заплакала та й пішла з батьком. Йшли-йшли, дійшли до лісу; дивляться – доріжка. Батько й каже:

– Ходімо ж оцією доріжкою. Куди вона нас приведе, там тобі й жити.

Пішли. Далеко вже одійшли од краю, а ліс густий-густий, такий, що й не проглянеш; коли це дивляться – лощинка, а там пасіка й землянка.

Увійшли вони в землянку.

– Добрий день!

А дід встає з печі та:

– Здорові, люди добрі!

Ото розпиталися там, що за люди і чого сюди забилися. Отак і так, розказують. І просить батько того діда, щоб прийняв його дочку.

– Та й зоставайся, – каже, – дочко, будемо тут удвох жити. Літом я буду в пасіці сидіть, а ти тут займеш собі огородець та будеш куйовдиться й на зиму дбати всячину; а зимою хоч бджоли й забирають додому, а я все-таки тут живу, – то й буде нам с тобою охітніше, аби твоя охота.

Батько ще трохи поговорив з дідом та й каже дочці:

– Роздивись же там, дочко, що тобі мати дала, та заходись – навари вечеряти, а я піду дровець урубаю.

Кинулась вона до тих вузликів, гляне: в одному – попіл, а в другому – печина. Вона так і заголосила.

– Не плач, дочко, – каже дід, – піди в комору: у мене всячина є; набери борошна пшеничного й сала візьми, та й навариш галушок.

Пішла вона, набрала борошна, замісила, затопила в печі й почала варити вечерю.

Дід пішов на ніч додому в село: йому там треба було взяти вуликів і деяких харчів, – а батько її сказав, що переночує цю ніч тут, а завтра раненько піде додому. Він сказав це тільки на те, щоб дочка не плакала. Вийшов із землянки, взяв колодочку, прив’язав до вугла, а сам потяг додому.

То оце тільки вітер повіє, то колодочка стук-стук, а дочка в хаті:

– То мій батечко дровця рубає.

Уп’ять вітер повіє, а колодочка стук-стук, то вона:

– То мій батенько дровця рубає.

Уже й вечеря постигла, а батько не йде в хату. Ждала вона, ждала, далі дума: «Піду подивлюсь, де він».

Вийшла, обійшла кругом хати – нема батька. А надворі – поночі, хоч око виколи… Вернулась у хату – не хочеться самій вечеряти. Походила-походила по хаті: «Піду, – думає,– буду кликати: може, хто озветься».

Вийшла, стала на порозі та й гукає:

– Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!

Не чути нікого. Вона й удруге:

– Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!

Не чути нікого. Вона й утретє.

Аж обізвалась Кобиляча голова. Стукотить, гримотить, до дідової дочки вечеряти йде.

– Дівко, дівко, одчини!

Вона одчинила.

– Дівко, дівко, через поріг пересади!

Вона пересадила.

– Дівко, дівко, зсади мене на піч!

Вона зсадила.

– Дівко, дівко, дай мені вечеряти!

Вона подала їй вечеряти.

– Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!

Як заглянула ж вона в праве вухо, а там усякого добра і видимо, й невидимо! Чого там тільки й не було!.. І убрання всякі, коні, карети, кучери. А золота та срібла! А грошей!..

– Бери ж, що тобі треба і скільки хоч, – каже Кобиляча голова, – це тобі за те, що мене слухала.

Вона набрала собі всякого добра і вилізла в ліве вухо. А голова так і загула, де й ділась, мов крізь землю провалилась…

Вранці вернувся дід. Увійшов у свою землянку – так куди! Й не пізнати ні землянки, ні дідової дочки: в землянці, як у світлиці, прибрано та чисто, а дідова дочка сидить, як панянка пишна, убрана в шовкове плаття та в золото, а коло неї лакеї та служебки ходять, і тільки вона очима проведе – уже й знають, чого їй треба. Як увійшов дід, вона зараз розказала йому все, що було, дала йому грошей:

– Оце, – каже, – дідусю, за те, що ти прийняв мене, нещасну сироту.

Потім звеліла запрягти карету і поїхала до свого батька.Її там не впізнали, і як уже вона розказала все, то мачуха аж об поли вдарилась, що, бач, вона думала її з світу зігнати, а тут зовсім не так вийшло… Вона погостювала трохи, дала батькові грошей та й поїхала в город, купила там собі будинок і зажила панію. Як тільки вона поїхала, баба давай торочити дідові:

– Одведи та й одведи й мою дочку туди, де була твоя: нехай і вона стане такою панією.

– Та й нехай же збирається; я одведу.

Вона зараз налагодила харчів – не попелу та печини, як дідовій дочці, а борошна, пшона і всяких ласощів. Поблагословила дочку:

– Слухай, – каже, – батька; куди він вестиме, туди й іди за ним.

Пішли, увійшли в ліс. А ліс темний-темний, дуби такі товсті, що чоловік не обніме, і хоч би де стежечка, так, немов там ніколи чоловіча нога не була, аж сумно якось.

Йшли-йшли, дивляться – стоїть хата на курячій ніжці. Вони увійшли в ту хату.

– Помагай біг!

Не чути нікого. Заглянула на піч – нікого.

– Ну, зоставайся ж тут, дочко, а я піду тобі дровець нарубаю, а ти тут поки звари вечеряти.

Вийшов і вп’ять прив’язав до вугла колодочку, а сам потяг додому. Вітер повіє, то колодочка стук-стук, а бабина дочка в хаті:

– То мій батенько дровця рубає.

Наварила вечеряти. Жде-жде – батька нема. От вона вийшла та й гукає:

– Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!

Не чути нікого. Вона вдруге, втретє – не чути. Аж стукотить, гримотить Кобиляча голова.

– Дівко, дівко, одчини!

– Не велика пані – сама одчиниш.

– Дівко, дівко, через поріг пересади!

– Не велика пані – сама перелізеш.

– Дівко, дівко, зсади мене на піч!

– Не велика пані – сама злізеш.

– Дівко, дівко, дай мені їсти!

– Не велика пані – сама возьмеш.

– Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!

– Не хочу.

– Коли ж ти, – каже, – не хочеш мене слухати, так я тебе з’їм.

Ухватила її, полізла на піч, забралась аж у самий куточок та й з’їла її,

а кісточки забрала в торбинку й повісила на жердочці.

А баба жде дочки ось-ось, як не видно – приїде в кареті панночкою.

У баби була сучечка, та така, що все правду казала.

От раз та сучечка бігає коло хати та й дзявкотить:

– Дзяв, дзяв, дзяв! Дідова дочка як панночка, а бабиної кісточки в торбинці.

Баба слухала-слухала, розсердилась, перебила сучечці ногу. А сучечка скака на трьох ногах та знов своєї:

– Дзяв, дзяв, дзяв! Дідова дочка як панночка, а бабиної кісточки в торбинці.

Баба перебила їй і другу ногу. Не вгамувалась сучечка – дзявкає та й дзявкає, аж поки поперебивала баба їй усі лапки. Вона тоді вже качається, а все-таки своєї – дзяв і інше… Розсердилась баба і вбила сучечку.

– Оце тобі,– каже, – за те, щоб не віщувала, проклята личина!.. Увійшов дід у хату.

– Піди-таки та й піди, діду, навідайся до моєї дочки: може, її вже й на світі немає.

Пішов дід, найшов ту хатку, де кинув бабину дочку. Увійшов – нема нікого. Він заглянув на піч – там висить торбинка. До торбинки – повна кісток.

– Правду, бачу, казала катова сучечка, – сказав він. Прийшов додому, показав бабі кісточки. Баба давай його лаяти:

– Ти, сякий-такий, нарошне оддав її звірякам, нарошне з світу зігнав.

І не було вже сердешному дідові просвітку до самої смерті…

Як був собі цар да цариця, а в їх у дворі криниця, а в криниці – корець, моїй казці кінець.

Коза-дереза

Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

– Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина – меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

– Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

– Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!

От дід прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

– Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, – тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, – вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує – хтось є в хатці. Зайчик і питається:

– А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

 
– Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть.
 

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

– Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

– Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А ведмідь:

– От я його вижену! Побіг до хатки:

– А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

 
– Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
 

Ведмідь і злякався.

– Ні,– каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і

питається:

– А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

– Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А вовк:

– От я його вижену!

– Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.

– Отже, вижену.

Побіг вовк до хатки та й питається:

– А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

 
– Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
 

Вовк і злякався.

– Ні,– каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:

– А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

– Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А лисичка:

– От я його вижену!

– Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

– Отже, вижену.

Побігла лисичка до хати та:

– А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

 
– Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
 

От лисичка теж злякалась.

– Ні,– каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

– Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

– Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А рак:

– От я його вижену!

– Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

– Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

– А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

 
– Я, коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
 

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:

 
– А я, рак-неборак,
Як ущипну, – буде знак!
 

Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати – побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.

Телесик

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:

– Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку… Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:

 
Люлі-люлі, Телесику,
Наварила кулешику,
Буду тебе годувати.
 

Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.

Росте той синок й росте – і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.

От як підріс він, то й каже:

– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть – і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:

– Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!

От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

 
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
 

Телесик почув.

– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.

Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:

 
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
 

А він чує.

– То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Махнув весельцем – човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.

От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:

 
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
 

Він почув:

– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.

Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.

А змія приходить до берега та знов товстим голосом:

 
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
 

А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:

– Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.

Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:

– Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телеси-кової матері!

Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:

 
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
 

А він думав, що то мати.

– Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!

Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.

– Зміючко Оленко, відчини!

Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.

– Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.

Та й полетіла кликати гостей.

От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:

– Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:

– Коли ж я не вмію, – як його сідати?

– Та вже сідай! – каже Оленка. Він і положив на лопату руку.

– Так? – каже.

– Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:

– Отак, може?

– Та ні-бо, ні! Сідай увесь!

– А як же? Хіба так? – та й поклав ногу.

– Та ні-бо, – каже Оленка, – ні, не так!

– Ну, так покажи ж, – каже Телесик, – бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.

– Зміючко Оленко, відчини!

Не чуть.

– Зміючко Оленко, відчини!

Не озивається.

– От вража Оленка, вже десь повіялась.

От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять – думали, що то Телесик:. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.

– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!

А Телесик із явора:

– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Вони слухають… Де це? Та знов:

– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись.

А він знову:

– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

Вони далі:

– Що воно таке?

Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля:

– Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:

 
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
 

А гуси й кажуть:

– Нехай тебе середні візьмуть!

А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:

 
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
 

Так і ці йому кажуть:

– Нехай тебе задні візьмуть!

А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:

 
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
 

І ці кажуть:

– Нехай тебе заднє візьме!

Та й полетіли.

Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося – насилу летить, Телесик до нього:

 
Гуся-гуся, гусенятко!
Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
 

От воно:

– Сідай! – каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним – ледве не вхопить його – женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.

От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:

– Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

А Телесик знадвору:

– А мені?

То це вона знову виймає пиріжки та:

– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

А Телесик знову:

– А мені?

Вони й почули. Що це?

– Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?

– Та то, – каже дід, – мабуть, так учувається.

Та знов баба:

– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

– А мені? – каже з призьби Телесик.

– Отже, таки озивається! – говорить баба та зирк у вікно – аж на призьбі Телесик:. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…

А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.

– Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.

А Телесик каже:

– Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.

От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.

От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.