Текст книги "Українські народні казки"

Автор книги: Тарас Капущак (сост.)

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Молодильна вода

Був один цар і мав трьох синів. Два були розумні, а один дурний. Той цар був уже в глибокій старості. Однієї ночі мав він красний сон: снилося йому, що є така вода, коли вмитися нею, то можна стати молодим. Рано пробудився він, став оповідати своїм синам і сказав:

– Котрий з вас дістане мені тієї води, наполовину царства матиме.

Відозвався старший син:

– Я вам, тату, дістану тієї води.

Зараз наказав майстрам робити корабель. В той час зробили корабель. Взяв він собі кілька жовнірів і поїхав за водою. Вже рік немає його. Середульший син каже до тата:

– Я їду, аж я вам, тату, тієї води дістану. Поїхав і другий.

Немає і того вже рік, а старшого два роки. Тепер каже третій:

– Тату, я поїду, аж я вам тієї води дістану. Відповідає йому тато:

– Іди, дурню! Ті розумні поїхали, та й стільки часу їх немає.

Почав просити тата. І дозволив йому цар їхати. Поїхав він, взяв з собою лиш два стареньких жовніри.

Ну, їдуть вони морем, їдуть місяць, ба й два місяці, немає ніде чужої землі. Їдуть далі, забачили гору, таку високу, що аж страшно дивитися на неї. Каже царевич до своїх вояків:

– Будемо під нею ночувати:

Приїхали під неї, стали і уздріли світло в тій горі. Прив’язали корабель, а царевич пішов до того світла. Приходить туди, бачить старичка і каже:

– Добрий вечір, татуню!

Старичок відповів йому і питається його, звідки він там узявся. Той почав йому розказувати всю правду, який татові сон снився за воду.

Каже йому той пустельник:

– Є така вода, але далеко. Я тут уже сто років живу, а ще не бачив я ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз. Що б тобі подарувати? Подарую я тобі це весло – що раз погорнеш ним, то й сто миль пройдеш.

Подякував старичкові, а старичок каже:

– Їдь попід цією горою, там іще моїх два брати живуть, щось і вони подарують тобі.

Подякував і поїхав.

Приїхав до другого знов надвечір. Приходить до другого старичка і каже:

– Добрий вечір!

Відповів йому старичок і питає його так, як той перший старий.

Він і тому всю правду каже. А старий йому відповідає:

– Є вода, але ще далеко. Двісті років тут живу, не видів нікого, аж тільки ти до мене в гості прийшов. Треба тобі щось подарувати. На тобі цю сопілочку. Як прийдеш до тієї води, а та вода на дуже високій горі, то заграєш – і все зсунеться на долину.

Взяв царевич ту сопілочку і пішов. Але як виходив, казав йому той дідок:

– Їдь до мого найстаршого брата, він також тебе нагородить, а як усе зробиш, поверни до нас звідти.

Він пообіцяв, що поверне.

Поїхав королевич до третього старичка. Приїздить він до нього, той старичок вздрів та й каже:

– Куди ти, королевичу, в далеку дорогу пустився?

А він зачав розповідати, що за молодильною водою татові. Старик каже йому:

– Є вода молодильна, вже не дуже далеко. На ж тобі три пляшечки: як приїдеш до тієї води, набереш одну – буде миша, кинь; набереш другу

– буде щур, кинь й другу; набереш третю – буде чиста, сховай!

Іще каже:

– Королевичу, дорогий, триста літ тут живу, не видів ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз бачу, то прошу тебе, королевичу, будеш вертатись назад, вступи знов до мене.

Ну і поїхав. Приїздить під гору, як подивився на неї, а вона така висока, більше як тисячу сажень. Наказав від’їхати кораблем трохи, вийняв ту сопілочку, що йому дав старичок, як заграв у неї, а гора ізсунулася на долину. Приїздить королевич до берега, виходить з корабля, бере одного вояка з собою і йде на ту гору. Приходить до криниці, зачерпнув однією пляшечкою – є миша, кинув; зачерпнув другою – щур, знову кинув; зачерпнув третьою – чиста вода, сховав її до кишені.

Іде уже звідти, дивиться: такий палац – самим сріблом і золотом оздоблений, що він аж здивувався та й каже до того вояка:

– Мій тато який багатий і не має такого палацу, ану, зайду подивлюся.

Приходить до палацу, відкриває, входить до покоїв. В одному покої

лежить сіно, в другому – жито і пшениця в великих мішках. Входить до третього покою – стоїть стіл, на нім стоїть три пляшки вина і лежить три хлібини. Сідає коло столу, п’є з одної пляшки і крає одну хлібину, п’є з другої, крає і другу хлібину, і так третю, і хліба знов, напився і наївся.

Дивиться – лежить панночка в ліжку, спить.

Будить і будить – не встає. Що робити? Бере перо в руки, пише картку, що такий-то був тут. І виходить до корабля; сідає і їде додому, утішений тим, що є вода.

Як раз погорне веслом, то сто миль проїде. Їде він, їде і приїхав до заклятої гори і вздрів здалека своїх братів на ній, що вже там пасуться, бо не було у них ні хліба, ні до хліба.

Тоді крикнув він до них:

– Видіте, аж я татові дістав молодильної води. Ну, ходіть уже додому і нате вам їсти.

Посідали разом і їдуть. Але старші радяться між собою.

– То-то нас похвалять за воду, – каже старший до середульшого, – будемо татові казати, аби зробили бал, та й, може, уп’ється найменший, а ми вкрадемо у нього тую воду. Інакше як з’явимося на очі татові?

А молодший брат був дуже стомлений, та й заснув. Брати добралися-таки якось до тої шклянки і вкрали, а йому положили другу.

Приїжджають додому, каже той наймолодший:

– А я вам, тату, дістав воду. Тато каже:

– Ану, дай умиюся!

Дав той бідака, умився тато – однаково старий. Тепер кажуть ті:

– Що ви, тату, дивитесь на дурного! То ми воду дістали, а не він.

Дали татові, умився – став молодий.

Тоді тато так зненавидів того наймолодшого, що він не може вдержатися коло тата. Такий став він татові бридкий, що не хоче тато й дивитися на нього. Біда йому…

Одного разу пішов тато з мамою на прогулянку і забули ключі від каси. Наймолодший син взяв три пояси, набрав повні самих червоних дукатів. А тато уже наказав старшому синові, аби стратив наймолодшого. Той царевич обперезався одним поясом наголо, другим поверх сорочки, а третім поверх жилетки і хотів іти в світ. Коли входить кат до покою і каже:

– Прошу, царевич, підем на полювання. Той царевич утішився і каже:

– Зараз ідем. (Гадав, що тато подобрішав до нього).

І пішли. Ідуть лісом, зайшли уже далеко. Тепер каже той кат:

– Знаєте, королевичу, що я вам маю робити? Питається той:

– Що?

– Маю вас стратити. Царевич відповідає йому:

– Знаєш що, маємо тут пса, серце з нього виймем, а я палець дам утяти. Я до тата не признаюся ніколи.

І так зробили.

Царевич замотав руку, на якій відрізали палець, і пішов у світ. Той кат взяв серце і палець, приніс і віддав цареві.

Пішов царевич далеко в світ і найнявся в одного купця, який мав три кам’яниці. Перепродував різні речі, пустив дешево все. Як почули люди, що так дешево, то йшли дуже покупці. Спродав він все до вечора і замкнув склеп. Тоді зняв з себе пояс червоних дукатів і додав до виручки.

Прийшов додому, пан його питає:

– Чому прийшов?

А він відповідає, що спродав все. Пан здивувався:

– Там речі лежали понад два роки, а ти за один день спродав? Прийшов гроші рахувати, порахував і каже:

– Якби мені ще і тих два склепи так продати…

Але там пробудилася та панночка, якій він залишив картку, коли воду брав, і пише вона до його тата, аби царевич приїхав до неї, а тут його нема…

Тепер цар просить того ката, що царевича мав стратити:

– Може, ти його не стратив.

Той відповідає, що ні. Тоді цар розписав по краю, де є такий без мізинного пальця, аби дали йому знати. Ксьондзи оголошували то по церквах, і той купець відозвався, що є в нього. Зараз подали диліжанс, і він поїхав.

Тато як уздрів його, обцілував.

От сів царевич у свій корабель і поплив. Припливає під гору, як заграв у сопілочку – гора зсунулась, він вийшов і забрав панночку.

Приїхали до його тата, побралися, погостилися і від’їхали до свого дому.

Тепер живуть собі, уже й синок у них є.

Одного разу синок розплакався. Батько не міг його нічим забавити і дав йому свою сопілочку, щоб дитина собі грала. А сам узяв рушницю на плечі і пішов у ліс на полювання та й забув сопілочку тую, що від неї гора зсувалась.

Вертається назад додому, а гора стала знов висока. Вздрів, що вже не вилізе на гору.

Та й пригадав, що мав три сестри. Він собі гадає: «Десь вони тут недалеко». Пустився в дорогу.

Іде, знайшов одну сестру, наймолодшу. Приходить на подвір’я, а там миша з карабіном бігає. Вийшла сестра, оборонила. Почав він їй розповідати все, як було, та й каже:

– Сестро, я хочу знати, де інші мої сестри. Вона йому каже:

– Іди, миша тебе проведе.

Іде миша спереду, а він за нею. Приходить до другої сестри, а там щур з карабіном. Щур підбіг до нього, сестра вийшла, оборонила. Увійшли до хати. Розповів і цій так, як тій сестрі, і каже:

– Я був би радий знати, де моя старша сестра. Вона каже:

– Ці двоє звірят тебе проведуть.

Привели його до найстаршої сестри. Дивиться, а там кіт з карабіном. Кіт нявкав, вона вийшла, оборонила. Увійшли до хати, почав розповідати всю правду: як він їздив за водою татові, як оженився, як пішов на полювання, все розповів. Вона каже йому:

– На тобі цих троє звірят, як вони тобі не дістануть тої сопілки, то ніхто тобі уже не дістане.

Взяв він їх з собою і пішов з ними до тої гори. Прийшов і каже:

– Ідіть, лізьте на гору.

Пішли, але треба було трохи через воду плисти, забрав кіт усіх звірят на себе і поплив. Вилізли на гору. Каже кіт до миші:

– Ти верти діру малу, а щур за тобою більшу.

Провертіли, прогризли двері, взяли сопілку і пішли. Приходять до води, взяв кіт знов обох і пливуть. Щур сів котові на середину спини, а миша на голову і пливуть. А миша з радості бігає по голові, кіт хотів сказати: «Сиди тихо!» – та тільки розкрив рота, а сопілка і впала у воду,

Вийшли на берег і сваряться. Питає їх царевич:

– Є сопілка?

Вони кажуть, що втопили. А він каже їм:

– Як не буде, то я вас поб’ю.

Пішли вони понад берегом, і найшов кіт рака, схопив його лапами, а рак каже:

– Королевичу, не їж мене, бо я маю дрібні діти! А він відповідає:

– Найди мені сопілку, що я втопив, тоді не з’їм. Рак пішов, шукає, нема. Виходить і каже:

– Нема!

Кіт посварився на нього і каже:

– Іди шукай, бо як не знайдеш, то я тебе розірву на шматки, де б не був, то знайду!

Пішов рак і знайшов. Виносить. Взяв кіт сопілку і віддав царевичу. Як заграв той царевич, гора зсунулася, і він увійшов до свого палацу…

І з того часу жили вони собі в добрі.

Як соловейко чоловіка розуму навчив

Один чоловік піймав соловейка і хотів його з’їсти. Але пташок каже до нього:

– Ні, ти мною не наїсися, чоловіче; краще пусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.

Той чоловік втішився і пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.

І каже соловейко:

– Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи річам неподобним не вір.

Почувши це, чоловік пустив соловейка.

А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради. Полетів угору і каже до нього:

– О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мене є дорога і велика перлина; якби ти її дістав, зараз би багачем зробився.

Почувши те, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього.

Тоді соловейко каже:

– Тепер я пізнав, що ти дурний чоловік. Все, що я тебе вчив, пішло марно. І шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Неподібній речі ти повірив! Дивися, який я маленький. Де ж у мені може вміститися велика перлина?!

Та й полетів собі.

Котигорошко

Був собі один чоловік, мав шестеро синів та одну дочку. Пішли вони в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона каже.

– А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть.

– Ми будемо тягти скибу від дому аж до тії ниви, де будемо орати,– то ти за тією борозною і йди.

Поїхали.

А змій жив над тим полем у лісі та взяв тую скибу закотив, а свою витяг до своїх палаців. От вона як понесла братам обідати та пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.

Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері.

– Ввесь день орали, а ви нам не прислали й пообідати.

– Як-то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукалась?

Брати й кажуть.

– Треба йти шукати її.

Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.

– Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!

Коли це й змій летить.

– А, – каже, – людський дух пахне. А що, хлопці, биться чи мириться?!

– Ні,– кажуть, – биться!

– Ходіть же на залізний тік!

Пішли на залізний тік биться. Не довго й бились, як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді тільки живих та й закинув до глибокої темниці.

А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів, – нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі… Жінка взяла горошинку та й із’їла.

Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.

Росте та й росте той син, як з води, – не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь, – докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люде, як глянули – аж поторопіли, так злякались, що в його така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, – люде й повтікали.

От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й забрав.

От і питається раз Котигорошко в батька, в матері.

– Десь повинні були в мене бути брати й сестри.

– Е-е, – кажуть, – синку, була в тебе і сестра й шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.

– Ну, – каже він, – так я ж піду їх шукати. Батько й мати умовляють його.

– Не йди, сину, шестеро пішло, та загинуло, а то ти один щоб не загинув!

– Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.

– Скуй, – каже, – мені булаву, та велику!

Як почав коваль кувати, то скував таку, що всилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко тую булаву, як замахнув, як кинув угору… Та й каже до батька.

– Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме вона через дванадцять суток.

Та й ліг. На тринадцяті сутки гуде тая булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об його, так і розскочилась надвоє. Він і каже.

– Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, – треба скувати другу.

Поніс її знову до коваля.

– На, – каже, – перекуй, щоб було по мені!

Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знов спати на дванадцять суток. На тринадцяті сутки летить тая булава назад, реве, – аж земля труситься. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, – булава як ударилась об його, – тільки трошки зігнулась.

– Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,– піду.

Узяв тую булаву, в торбу буханців та сухарців, попрощався, пішов.

Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до такого великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка дома.

– Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко.

– Здоров був, парубче. Та чого ти сюди зайшов, прилетить змій, то він тебе з’їсть.

– Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?

– Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв; а шестеро братів пішло визволяти та й загинуло.

– Де ж вони? – питається Котигорошко.

– Закинув змій до темниці, та не знаю, чи ще живі, чи, може, й на попілець потрухли.

– Отже, може, я тебе визволю, – каже Котигорошко.

– Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам: – каже Оленка.

– Дарма! – відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається.

Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз.

– Ге, – каже, – людський дух пахне!

– Де б то не пах, – одказує Котигорошко, – коли я прийшов.

– Агов, хлопче, – а чого тобі тут треба? Биться чи мириться?

– Де то вже мириться, – биться! – каже Котигорошко.

– Ходім же на залізний тік!

– Ходім! Прийшли. Змій і каже.

– Бий ти!

– Ні,– каже Котигорошко, – бий ти попереду!

От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як замахнув булавою, як ударив змія, – ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, – і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,– зовсім убив.

Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, одімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оденку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішов додому.

От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли там скільки дороги, сіли під дубком спочивати. А Котигорошко притомився після того бою та й заснув дуже. А ті шестеро братів і радяться.

– Будуть з нас люде сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам побив. Та й добро змієве він собі все забере.

От радилися-радилися та й урадили, тепер він спить, не почує,– прив’язати його добре ликами до дубка, щоб не вирвався, – тут його звір розірве. Як урадили, так і зробили, прив’язали та й пішли собі.

А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається – прив’язаний. Він як стенувся, – так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі та й пішов додому.

Підходить до хати, аж чує; брати вже прийшли та й розпитуються в матері.

– А що, мамо, чи в вас іще були діти?

– Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти. Вони тоді.

– Оце ж ми його прип’яли, – треба бігти та одіп’ясти.

А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, – за малим хати не розваляв.

– Оставайтесь же, коли ви такі! – каже. – Піду я в світа.

Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.

Іде собі та йде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік, руками й ногами в ті гори вперся та й розпиха їх. Каже Котигорошко.

– Боже поможи!

– Дай боже здоров’я!

– А що то ти, чоловіче, робиш?

– Гори розпихаю, щоб шлях був.

– А куди йдеш? – питає Котигорошко.

– Щастя шукати.

– Ну, то й я туди. А як ти звешся?

– Вернигора. А ти?

– Котигорошко. Ходім разом!

– Ходім!

Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає з корінням.

– Боже поможи!

– Дай боже здоров’я!

– А що ти, чоловіче, робиш?

– Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.

– А куди йдеш?

– Щастя шукати.

– Ну, то й ми туди. А як звешся?

– Вернидуб. А ви?

– Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!

– Ходім!

Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами над річкою: як крутнув вусом, – так вода й розступилася. Що й по дну можна перейти. Вони до його.

– Боже поможи!

– Дай боже здоров’я!

– А що ти, чоловіче, робиш?

– Та воду одвертаю, щоб річку перейти.

– А куди йдеш?

– Щастя шукати.

– Ну, та й ми туди. А як звешся?

– Крутивус. А ви?

– Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом.

– Ходім!

Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі,– Вернигора перекине; де ліс, – Вернидуб виверне; де річка, – Крутивус воду одверне. От зайшли вони в такий великий ліс, – коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку, – нікого нема. Котигорошко й каже.

– Отут ми й заночуємо.

Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:

– Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері.

– Одчини!

– Не великий пан, одчиниш і сам, – каже Вернигора.

Двері одчинились та й знов хтось кричить:

– Пересади через поріг!

– Не великий пан, перелізеш і сам.

Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори з спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернигора крутивсь-крутивсь, якось одірвав свого чуба космик, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.

– А чого ти запізнився з обідом?

– Та задрімав трохи.

Наїлись та й полягали Спати. На другий день устають. Котигорошко й каже:

– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:

– Одчини!

– Не великий пан, одчиниш і сам.

– Пересади через поріг!

– Не великий пан, перелізеш і сам.

Коли й лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба з спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й нум швидше обідати варити. Коли це приходить товариство.

– А що це ти з обідом опізнивсь?

– Та задрімав, – каже, – трохи…

А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус, – і з ним те саме. А Котигорошко й каже.

– Ну, та й ліниві ви обідати варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома.

На другий день так і є: ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко дома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері.

– Одчини!

– Стривай, одчиню, – каже Котигорошко.

Одчинив двері,– аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.

– Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до його, пнеться.

– А чого тобі? – питає Котигорошко.

– А ось побачиш чого, – каже дідок та доп’явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко;

– То ти такий! – та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його до дуба, розколов його, заправив у розколину дідову бороду й защікнув її там.

– Коли ти, – каже, – такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, поки я знову сюди прийду.

Приходить він у хату, – вже й товариство поприходило.

– А що обід?

– Давно впрів.

Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:

– А ходіть лиш – я вам таке, диво покажу, що ну!

Приходить до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг так за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.

– Е, – каже Котигорошко, – коли він такий, то ходім його шукать.

А де дідок того дуба тяг, – там так і знать, що волочено, – вони за тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно.

Котигорошко й каже.

– Лізь туди, Вернигоро!

– А цур йому!

– Ну ти, Вернидубе!

Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.

– Коли ж так, – каже Котигорошко, – полізу я сам. Давайте плести шнури!

Наплели вони шнурів, умотав Котигорошко руку в кінець та й каже:

– Спускайте!

Почали вони спускати, довго спускали, – таки сягнули до дна, – аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, – аж дивиться, стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, – аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, що й в світі кращої нема.

– Ой, – каже, – чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?

– Та я, – говорить Котигорошко, – шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.

– Єсть, – каже вона, – дідок, бороду з дубка визволяє. Не йди до його, – він тебе вб’є, бо вже багато він людей побив.

– Не вб’є! – каже Котигорошко, – то ж я йому й бороду защікнув. А ти ж чого тут живеш?

– А я, – каже вона, – королівна, та мене сей дідок украв і в неволі держить.

– Ну, то я тебе визволю. Веди мене до його!

Вона й повела. Коли так справді, сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже.

– А чого ти прийшов? Биться чи мириться?

– Де вже, – каже Котигорошко, – мириться – биться!

От і почали вони биться. Бились-бились, і таки вбив його Котигорошко своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, що він спускався. Прийшов та й гукає.

– Агов, брати, – чи ви ще є?

– Є!

Він прив’язав до мотуза один мішок та й сіпнув, щоб тягли.

– Це ваше.

Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок.

– І це ваше.

І третій їм оддав, – усе, що добув. Тоді прив’язав до мотуза королівну.

– А це моє,– каже.

Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумались.

– Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам достанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо, – він упаде та й уб’ється.

А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали щось, – узяв та й прив’язав до мотуза каменюку та й гукає.

– Тягніть мене!

Вони підтягли високо, а тоді й кинули, – камінь тільки гуп!

– Ну, – каже Котигорошко, – добрі ж і ви!

Пішов він тим світом. Іде та й іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,– на дубі пищать грифенята в гнізді.

Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:

– Хто це вас накрив? А діти кажуть:

– Як не з’їси, то ми скажемо.

– Ні,– каже, – не з’їм.

– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.

Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:

– Кажи, що тобі треба, – я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все я полечу, а тут піде дощ, – вони в гнізді й заллються.

– Винеси мене, – каже Котигорошко, – на той світ.

– Ну, добру ти мені загадку загадав! Ну, та дарма– треба летіти. Візьмімо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м’яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.

Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котиго-рошко на грифа, – полетіли. Летять та й летять, то гриф як поверне голову направо, то Котигорошко йому і вкине в рот шматок м’яса, а як наліво – дасть йому трохи води. Довго так летіли, – от-от уже долітають до сього світу. Коли гриф і повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко одрізав у себе литку та й кинув грифові в пащу. Вилетіли нагору, гриф і питається:

– Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?

Котигорошко й показав на свою ногу:

– От чого, – каже.

Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою, – вона й приросла.

Гриф тоді вернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у його живуть та сваряться проміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.

Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, думали, що він їх повбиває. А він і каже:

– Рідні брати, та й то зрадили, – мушу вас простити.

Та й простив. А сам одружився з тією королівною та й живе.