Текст книги "Xронос"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)
Вересень 2046
Катарсис
Сарделька вишикувала весь 11-Б клас перед входом до галереї. Над дверима арт-центру маячів банер з маньякальним чоловічим обличчям і написом: «Дімон Хрест. Смерть і антисмерть».
– Заходити організовано і тихо! Експонати руками не торкати! – крикнула Сарделька і увійшла перша.
Старшокласники іржали й гикали. Ніхто не боявся Сардельки – ця нова викладачка естетики була молода й негарна, а до всього одягнута виклично і без смаку. Більшість учнів мистецької гімназії навіть не знали, як її насправді звати.
Осінні холоди ще не вкрили одягом дівочі принади, що просто сліпили голодне юнацтво. Користаючи з тісноти, Романо ущипнув Анетту за тугий задок і швидко прошмигнув далі з абстрагованою фізією. Анетта скрикнула низьким і сексуальним голосом. Вона подобалась у класі всім, тому не знала, від кого саме отримала такий банальний знак уваги.
Романо долучився до натовпу в першій залі. Сарделька стала навшпиньки в колі учнів, щоб її краще бачили.
– Для особливо забудькуватих нагадую: молоді люди, ми з вами сьогодні відвідуємо виставку найдорожчого художника світу Дімона Хреста. Всі вже зайшли? – Сарделька повертіла головою. – Про застосування хронотехнологій в сучасному мистецтві ми з вами вели мову на останньому занятті. Цей напрям уже називають окремою епохою – темпоральним мистецтвом, або temporary art. Тепер питання на засипку: як називається ефект духовного очищення під час сприйняття мистецьких творів?
– Каа-тар-сис… – простогнав клас.
– Правильно. Саме його я вам і бажаю. Виставка розміщена у кількох залах. Рекомендую вам не ходити цілим стадом, а розосередитися, бо нічого не побачите. Зустрічаємося на вході рівно за годину.
Романо думав про Анетині сідниці і не потребував жодного катарсису. Біля неї тим часом уже крутилися Іван з Андроном, а вона приймала їхні залицяння так, наче їй підходить кожен із них. Настрій у Романо зіпсувався. Він читав, що таке невситиме бажання підкорювати всіх підряд представників чоловічої статі трапляється у дівчат, яким забракло батьківської любові. Тата в Анетти справді не було, тож пасія з неї була ризикована.
Романо забився до зали, в якій було найменше однокласників, і знічев'я роздивлявся об'єкт роботи Дімона Хреста. Посеред залу бовваніла чи то будка, чи то кабіна. «Коли трава була зеленіша» – прочитав на ній Романо. Так називався цей проект.
Анотація запрошувала увійти і поглянути на світ «старими очима». У кабіні слід було одягти спеціальний хроноковпак, запрограмований на те, щоб гранично збільшити біологічний вік головного мозку реципієнта, не змінюючи решти його фізичних параметрів. Повернення до початкового віку і стану нейронів гарантувалося одразу після зняття ковпака. Романо вирішив скористатися тим запрошенням на зло самому собі.
Він прочинив двері кабіни й опинився у мініатюрному приміщенні розміром із ванну кімнату. Навіть дзеркало тут було передбачене. На підставці прямо перед носом лежав підсвічений шматок дерну, порослий свіжо-зеленою травою. Травичку ворушив штучний вітерець, підведений через прозорий шланг. Зверху на пружині звисав ковпак. Його тканина була настільки еластична, що здавалася живою шкірою. Романо потягнув його вниз, закріпив на голові. Зиркнув у дзеркало: ковпак мав форму бандитської панчохи з двома круглими отворами для очей. На лобі виступали овальні потовщення. З них повільно висунулися два електронні вусики і захиталися в повітрі. Романо посміхнувся – тепер у ковпаку він нагадав собі мультиплікаційного муравлика.
Голова нагло заболіла, і так само несподівано біль відступив. Трава перестала ворушитися – мабуть, такий ефект був передбачений, щоб глядач зосередив погляд на ній. Натомість Романо згадав про Анетту і здивувався сам собі – її краса в цю мить не зродила в ньому звичної жаги і муки, так наче його пам'ять ішла до того спогаду через величезну відстань. Юність Анетти радше викликала в ньому зворушення і щем ностальгії.
Власні обриси у дзеркалі виглядали тепер розмито. Нарешті він згадав про траву. Придивився. Вона не змінилася. Зате змінилося його відчуття трави. Притупилося його переживання трави. Враження стали обережними, приглушеними, дистанційованими. Він без зусиль вловив суть цього нехитрого атракціону, влаштованого Дімоном Хрестом. Однак власні почуття здалися йому ще складнішими й заплутанішими. Якщо кохання так старіє разом із мозком, то воно не має нічого спільного з душею. Чи, може, мозок і є душа? І тоді вона старіє разом із тілом, а отже – не вічна? То чи ж існує вона взагалі?
Романо зняв ковпак. Трава знову заворушилася. Поступово яскравість сприйняття світу повернулася до нього, але цей короткочасний досвід старості щось змінив. У ньому наче зійшли сумніви, які вже важко було виполоти.
Романо забрів до наступної зали. Навколо об'єкта юрмилися й охали однокласники. Дівчата витримували видовище довше, хлопці ж квапливо підходили й відходили геть. «Пульс міленіуму (перфоменс)» – прочитав Романо претензійну назву твору. А ось і сам твір: у скляному кубі поміщений циліндр із мішком прозоро-рожевої плоті, обплетеної червоною кровоносною сіткою. Мішок був наповнений каламутною рідиною, до нього було під'єднано низку трубок. Він то роздимався, як колесо, то знову тоншав – і так безперервно. З відстані десяти кроків здавалося, що це дихає відокремлена від тіла легеня. Романо підійшов ближче.
– Штучна матка, – шепнув йому хтось із однокласників.
Справді, у «мішку» просвічував живий ембріон, що ритмічно виростав до розмірів немовляти і знову зменшувався, стаючи ледь помітним пуголовком. В анотації до проекту було написано, що рушієм перфоменсу є генератор перемінного біотайму, під'єднаний до заплідненої штучної матки для створення періодичного коливання віку плоду. Перфоменс не вразив Романо. Радше викликав гидливість. До того ж він назвав би його дотепніше: «Дитина, що ненавидить творчість Дімона Хреста».
Він трохи покружляв залою в задумі, а коли виходив, зіштовхнувся з Анеттою і вперше не почервонів, дивлячись їй прямо в зіниці. Такого з ним не бувало в останні роки. Досі він завжди закипав, мов рак, від самого усвідомлення, що вона все помічає, сприймає як належне і не збирається нічого з ним робити.
– Ти вже бачив труп у п'ятій залі? – збуджено спитала вона і, як завше, не чекаючи відповіді, спрямувала свої стопи далі.
Романо кольнув дивний здогад: його любовне почуття підупало на силі, принісши йому відчутне полегшення. Він побрів до п'ятої зали. Крикливі однокласники цього разу стояли у гробовій тиші. Була тут і остовпіла Сарделька. Пронизана естетичним співпереживанням, вона забула дидактичний тон і викладацький обов'язок.
Романо мав звичку спочатку шукати очима назву твору, а потім – сам твір. Перфоменс називався «Самоусвідомлення плоті». Романо протиснувся ближче. На підлозі лежав скляний саркофаг. Те, що Романо побачив усередині, можна було назвати суцільним кишінням. Це кишіння помітно зростало, ніби пінилося чорною піною, аж доки розсипалося на порох. Та не минуло й кількох секунд, як воно відновилося в зворотному напрямку. Романо втомлено заплющив очі, порахував до десяти і розплющив їх саме тоді, коли у саркофазі стали помітні обриси людського тіла. Сліди тління поступово зникали з нього, сам його колір із темного ставав світлішим, і врешті випарувалися останні трупні плями. Романо знав, що буде далі. У саркофазі лежав голий мертвий чоловік. І він знову починав псуватися.
Анотація до об'єкта була доволі розлогою. Такий маятниковий «розвиток» трупа став можливий завдяки ноу-хау темпоральних танатологів. Вони виділили так званий анти-час, що нібито міститься в мертвих організмах. Зміною напрямку анти-часу в певних межах вдавалося досягти ефекту «старіння» й «омолодження» трупа. Дімон Хрест просто зациклив ці два процеси у своїй роботі.
Романо подумав, що наступним перфоменсом великого Дімона могло би бути творення зомбі – живих ходячих мерців. Шкода, що поєднати час і анти-час у межах одного тіла поки що нікому не вдавалося. Технології все ж відставали від естетичних запитів сьогодення.
Романо уявив Анетту в цьому саркофазі. Йому раптом сподобалося думати про неї саме так, у рамцях аналогічних коливань анти-часу. Доречно згадалося «Падло» Бодлера – чи не єдине з курсу світової поезії, на що Романо звернув увагу:
О! Станете ж і ви колись, моя кохана,
Мій ангеле і світе мій,
Як ця падлятина, як ця заразна рана,
Як цей стліваючий погній!
Знав би хворобливий Бодлер, що його візії можна буде так буквально втілювати в середині двадцять першого століття.
Романо вийшов із зали. Його свідомість бовталася на тонкій ниточці, як гелієва кулька. У туалеті, куди він зайшов помити руки й сполоснути лице, різало очі від різнобарвних пасмуг світла. Романо довго оглядав себе в люстрі, наче намагався знайти зовнішні ознаки своїх внутрішніх метаморфоз. Нічого не знайшов, але наприкінці збадьорився. Він не без зловтіхи відчув, як спорожнів у ньому цей міхур обтяжливої любові. Можливо, це можна було назвати побічним ефектом естетичної рецепції новітнього мистецтва. «Катарсис» означає очищення, – нагадав собі Романо.
Грудень 2046
Пророк
Шеф скрутив купюру в трубочку, втягнув ніздрею доріжку, передав трубочку Шалаві. Вона теж втягнула доріжку.
– Тільки соплі в мою сотню не напусти, пилососка, – поплескав її по гузну.
Затріщала рація: дозорець з балкону доповів про наближення цілого загону терпил. Шеф зігнав з колін причмелену Шалаву, потрусив головою, гойдаючи дредами, і сам вийшов на балкон. Тут його пройняло піднесення. Душа розвернулася. Захотілося… Чогось невимовно сильно захотілося. Вулицею справді прошкували дев'ятеро голодранців. Терпили звичайні – визначив Шеф, глянувши в бінокль темпорального бачення. Жоден із них не мав при собі ні хрономата, ні хроножилета. Однак увагу привертав той, що йшов попереду в довгому чорному балахоні. Він не був терпилом звичайним. То був релігійний менеджер, як там його… о, «священик» – пригадав Шеф архаїчне слово. Він бачив таких у старих фільмах.
Шеф вирішив спуститися сам разом із братвою, тому дістав хрономат і запхав за пояс. Прихопив і пістолет про всяк випадок. Він зняв товстий золотий ланцюг із шиї, потім завагався і надів знову – поверх куртки. Так крутіше. Ліфт заскрипів, несучи вниз чотирьох головорізів – крім Шефа, до клітки влізли Реба, Ікарус і Соєр. Ще стільки ж у цей час збігали сходами у будинку навпроти – Педрун, Піма, Морж і Каліч.
Терпил перепинили якраз посеред вулиці, вискочивши з двох протилежних під'їздів. Шеф зупинився перед священиком, чия лиса голова й білосніжна борода не викликали в нього жодної поваги. До того ж біотайму в такому олдовому тілі було вочевидь не густо, проте Шеф у ці скрутні часи не гребував ніким.
– Як такого святенника занесло в нашу діру? – спитав, дістаючи хрономат.
– Господь послав, бо час прийшов, – відповів той спокійно.
– На нашій території увесь час – наш, а Господь курить бамбук! – глузливо кинув Шеф.
Він глянув в очі іншим терпилам – ті чомусь теж не виявляли жодних ознак страху і дивилися прямо, пускаючи теплу пару з ніздрів.
– Валіть їх, будем чистити! – різко скомандував Шеф і вдарив священика ногою в живіт.
Решту терпил теж позбивали з ніг без видимого опору. Шеф приставив хрономат до голови лисого, поклацав стартером – нічогісінько. Табло дівайса не виявляло ознак життя.
– У мене батарея здохла, – випрямився Шеф.
– У мене теж, – відізвався Реба.
– І в мене, – виматюкався Педрун.
– І в мене, – почулися голоси решти братків.
Вони стояли й кумедно трясли дівайсами, вдивляючись у згаслі табло. Такого за всю історію банди ще не бувало.
– Я – раб Божий Теодор. Прийшов спитати, де твій брат, Максимільяне? – підвівся священик.
У Шефа забігали очі, а рот розгублено розкрився.
– Я – Грегор… У мене нема брата, – витиснув він із себе.
– То поглянь, хто стоїть за мною.
Із-за спини священика виступив справжній Грегор, такий же, яким він був до братовбивства. І Шеф – він же Макс – раптом схопився за своє обличчя: борідка випарувалась, зникли дреди, натомість під носом висипали ті ж юнацькі вусики. Він знову став підлітком. Зойкнули й братки – Реба виявився пацаном, іще молодшим, ніж Макс, а Ікарус – плюгавим стариганом. Чужий біотайм випарувався з їхніх тіл, як піт.
– Діти мої, – мовив отець Теодор, – того часу, яким ви бавились у своєму злі, вже не існує. Той час мертвий.
У пам'яті Макса виник останній день зі старшим братом, у його домі. І скавуління пса. А потім сотні чисток на цій проклятій вулиці, у цьому проклятому кварталі. І якийсь навіжений босяцький голод до всього на світі. Жадоба, якій завжди всього мало, хоч би скільки його було. Тупе збагачення, безконечне, як генофонд орди, і помножене на дитячу жорстокість. Те, що Макс тепер відчував, було схоже на тотальний сором, від якого хочеться вмерти. Смертельний сором.
– Пробач, брате, – Макс упав у ноги Грегорові.
Грегор мовчки підвів його, обійняв за худі плечі.
– Я сам тебе цього навчив. Сам і поплатився… Знаєш, я та й інші, які з нами йдуть – ми всі були темпорально вбиті. Але з'явився оцей чоловік, – Грегор кивнув на отця Теодора, – і ми отримали ще один шанс дожити по-людськи, зробити щось. Може, я й не вартий цього. Стопудово не вартий! Але я намагатимусь… А тобі навіть умирати не треба. Просто спробуй почати спочатку.
Отець Теодор повернувся і став перед присутніми, як перед паствою.
– Крик ваш помножився, як і ваші халепи. Бог бачить усе. Відтепер лишився на землі тільки живий час, Богом даний. Він споконвіку був ваш, а ви – його господарі. Цей час призначений для того, щоб ви мінялись і змінювали світ. Тому не бійтеся жити і не бійтеся вмирати, бо тільки по смерті зрозумієте Задум.
– Що ж нам тепер робити? Як ти пророк, то скажи, – зарюмсав Макс, кумедно сукаючи плечима то вгору, то вниз.
– Зараз крадене забирається у крадія і вертається окраденому. Воскресають «обнулені», і так буде всюди. Ходіть зі мною. Я маю ношу і для себе, і для вас, – мовив отець Теодор і пішов собі в глибину кварталів.
Усі, мов під гіпнозом, потягнулися за ним – перший Грегор та інші, кого раніше Макс називав терпилами. За мить пішов і недомірок Реба, і постарілий Ікарус, і Соєр, і Педрун, і Каліч, і Піма, і Морж. Макс стояв і дивився їм услід. Вулицею назустріч йому вітром несло етикетки і рекламні брошури, харчові пакети, обгортки й конверти. Несло старі газети з уривками біографій на шпальтах. Несло його власні грішні спогади.
Шалава вийшла на балкон і засміялася, дивлячись на заплаканого Максимільяна в обвислих штанях. Показала йому середній палець. Не впізнала.
Усе повернулося до відправної точки. Занечищена життям щоденним луска сповзла, і можна було жити заново. Макс повитрясав з кишень гроші, сигарети, пакети кокаїну, знеболювальні пігулки, полову якихось наркотичних трав. Зняв із шиї золотий ланцюг, кинув його на асфальт, усіяний нікому тепер не потрібними дівайсами, і побіг. Побіг наздоганяти Пророка.
Лютий 2047
Битва
Зала для засідань Кабінету міністрів була переповнена. Журналістів не запрошували, позаяк зібрання було неофіційне. Усі присутні товпилися біля вікон, споглядаючи зі свого шостого поверху величезний натовп, що стояв, притрушений снігом, під стінами урядового палацу. Коли увійшов президент, на нього не відразу зреагували.
– Панове етерніти, гелікоптер Великого Магістра щойно приземлився на даху, – підвищив голос номінальний глава держави.
Усі заметушилися, займаючи місця коло своїх крісел, щоб зустріти ВМ стоячи. Затихли, прислухалися до звуків. У коридорі пролунали кроки, важкі, як у камінного командора. На порозі зали з’явилася огрядна фігура літнього патриція. Вік Великого Магістра цього разу можна було охарактеризувати як «розбещена старість». Він прицмокнув товстими чуттєвими губами, обвів залу владним поглядом і аж тоді прорік:
– Салют, товстолобики. Прошу сідати. Маю надію, що я перервав свій відпочинок у тропіках і приземлився в цій мерзлоті заради чогось вартісного, – проскрипів ВМ.
– Запевняю Вас, ніхто не наважився б турбувати Вас через дрібниці, – підскочив президент.
– Сподіваюсь на це. Доповідайте.
– Ми стоїмо на порозі надзвичайних подій, тому не хотіли б ухвалювати всі рішення без Вашої світлої участі.
– Давайте без прелюдій. По-перше, що за мітинг під нашими стінами, якщо ми всі мітинги давно розігнали? – поклав ВМ на стіл свої доглянуті засмаглі руки.
– Ми маємо справу з небаченими досі явищами. Натовп, що зібрався тут від учора, прийшов із погрозою припинити нашу владу. Звісно, це не нове. Ми бачили тут різні юрби. Але! Відмінність у тому, що цей натовп складається як із живих, так і з мертвих.
– Тобто… Зомбі? – підняв брови Великий Магістр.
– Ні, ваша світлосте, – набрав повітря президент. – Щоб пояснити все, боюся, доведеться зайти здалеку. В останні місяці, коли Ви були у відпустці, наші спецслужби зафіксували сплеск своєрідної громадської активності – пострелігійний рух, зініційований таким собі отцем Теодором. Це служитель однієї церкви-музею. Його досі вважали архаїчним блазнем, і ніхто не міг передбачити, що він проявить такі… лідерські якості. Науково його феномен не описаний, а в народі його називають Пророком. Суть його так званої місії така: у тих місцях, де він присутній, припиняють діяти хрономати, а організми, модифіковані біологічним часом, повертаються до початкового стану. Скажімо, штучно омолоджені знову старіють і не можуть більше технологічно омолодитися. Більше того: гібридизовані знову стають простими людьми, що для науки поки що неможливо. І найголовніше – він воскрешає тих, кого свого часу «обнулили». Усіх жертв темпорального грабежу, усіх зеків, що померли внаслідок темпоральних ув'язнень… І ці люди стають його послідовниками, просто ходять за ним, як вівці.
– Звідки в нього така технологія? – вдарив по столу ВМ.
– Можливо, це справді диверсія інших держав. Але ми не маємо доказів цієї версії. Ми також не маємо доказів того, що отець Теодор користується певною технологією.
– А що ж це по-вашому – Божий дар? Мене цікавить одне: чому ви його дотепер не прибрали?
– У цьому питанні я хотів би передати слово міністрові внутрішніх справ, – умив руки президент.
Міністр невпевнено піднявся, прокашлявся, витяг із кишені папірець-шпаргалку.
– Усе розвивалося надто стрімко. На початку ми недооцінили це явище. Ми здійснили спроби розколоти і дискредитувати рух, але не вийшло. Ми організували три замахи особисто на отця Теодора, але якимось дивним чином він вислизав, – стенув плечима магістр внутрішніх справ.
– Як таке можливо? – стукнув по столу вдруге ВМ.
Усі здригнулися. Магістр-поліцай розкрив шпаргалку і підглянув у неї.
– Останній раз отця Теодора закрив собою від кулі снайпера Марк Патон, якого за життя прозивали Удавом. Яким чином він знав, звідки стрілятимуть, невідомо. Це простий убивця-рецидивіст. Вважався померлим після відбуття останнього строку… Темпорального строку, – виправився магістр.
– І ви не знайшли інших форм впливу на цю купку клоунів?
– Ваша світлосте, важко залякати людей, які вже померли. Крім того, померти вдруге – за отця Теодора, як це зробив Удав, – вони вважають справою честі. І число таких зростає по експоненті. Боюся, ми маємо справу з божественною технологією.
– «Божественна технологія!» І я це чую від вас – генерала, якого я сам пропхав на посаду? – моторошно заскрипів ВМ.
– Готовий скласти свої повноваження.
– Сядьте!
Міністр внутрішніх справ сів. Великий Магістр підійшов до вікна.
– Чому не підігнали сюди гібів?
– Ваша світлосте, гібридів підігнали відразу, – мовив президент.
– І що?
– Вони зайшли у натовп і… стали людьми. Ми не змогли потім відшукати жодного з них.
Лапатий сніг опускався на голови протестантів. ВМ бачив їх, як сірникові голівки на фотонегативі, але кінця тим сірникам не знайшов. І площа, і парк, і всі прилеглі вулиці були щільно заповнені людьми. Він укотре відзначив, наскільки йому байдужі всі оці «сірнички». Він палив би їх мільйонами, якби не банальна втома від життя. Останнім часом його геть усе дратувало, окрім власної людиноненависницької самотності, яку плекав на найдорожчих курортах.
– Ваша ясносте, – озвався з місця президент, – як глава держави і головнокомандувач збройних сил, я маю свою пропозицію стосовно розвитку подій. Тут зараз майже мільйон людей. Звісно, дезактивувати такий масовий мітинг звичними методами можна, і до Кабінету міністрів стягнуто достатньо військ… Але розстрілювати… це був би надто неакуратний хід. Це загрожує нам міжнародною ізоляцією і…
– Я знаю, чим загрожує. Що ви пропонуєте? – ВМ кинув на присутніх свій палаючий погляд.
– Як Вам відомо, випробування темпоральної турбіни «Харон» пройшли успішно. Її робота відлагоджена. Є сподівання, що проти такої зброї масового ураження екстрасенсорні здібності отця Теодора будуть безсилі, – несміливо посміхнувся президент.
– Гм. І ви пропонуєте почистити цих протестантів турбіною прямо під нашими стінами? А ми? Наші хроножилети нас врятують?
– Я хотів би, з Вашого дозволу, передати слово міністрові оборони, – тоном конферансьє мовив президент.
– Турбіна володіє полем такої сили, що пробиває будь-які хроножилети і вичищає все живе на глибині до десяти метрів під землею і до ста метрів під водою, – схвильовано заговорив міністр. – Але це не проблема для нас. У «Харона» керований конусоподібний промінь дії. Пущений під певним кутом із гелікоптера, який висітиме прямо над мітингувальниками, цей промінь не зачепить верхні поверхи урядової будівлі. До того ж можна евакуювати звідси всіх задля перестраховки.
– Ні, я хотів би подивитися на цей спектакль, – прояснів Великий Магістр, знову глянувши за вікно. – Люблю спецефекти. Тоді готуйте турбіну. Це раз. Монтуйте її на агітаційний президентський вертоліт, і хай із нього перед увімкненням «Харона» сиплеться реклама наших кардинальних реформ. Це два. Хай усе має вигляд невинного агітаційного заходу. Далі. Негайно запускайте в мас-медіа інформацію про наближення нової епідемії, яка косить великі скупчення людей. Це три. Для проформи підганяйте до мітингу багато машин швидкої допомоги. Це чотири. А труповози подавайте, коли все закінчиться. Це п'ять… Багато труповозів.
– Блискуче. До речі, як ми назвемо епідемію? – звернувся до всіх президент, схопивши ідею ВМ на льоту.
– Темпоральна анемія, – запропонував хтось.
– Хроночума… темпоральний рак… – долинуло з місць.
– Може, вірус темпорального дефіциту? – сором'язливо запропонував міністр охорони здоров'я, і густий рум'янець проступив на його юнацьких щоках.
– Годиться, – затвердив Великий Магістр. – Скільки часу треба на доставку турбіни?
– Хвилин сорок, – випалив міністр оборони.
– Тоді перериваємося на обід. Початок акції о другій. Всім бути присутніми, – стиснув зуби ВМ.
Над площею виснув гелікоптер, сиплючи на людську масу рекламні брошури з президентською програмою реформ. Увесь Орден етернітів спостерігав за дійством із вікон урядового палацу. До Великого Магістра підвели винахідника хронотурбіни, щоб відрекомендувати.
Товстезний Фред натужно зігнувся поцілувати руку ВМ і тут таки був ласкаво прийнятий у лави Ордену етернітів.
– Фреді, чи не хотіли б самі покерувати турбіною? – лукаво запитав Великий Магістр.
– Гм… Я – винахідник. Я зробив свою справу, а користуватися плодами науки – справа нашої шанованої влади, – нервово вклонився Фред.
– За який час ваша махіна перетворить мільйон людей на фарш? – нагнітав ВМ.
– Вісім секунд після запуску, – Фред попустив краватку, бо голова у нього починала паморочитися.
– Вісім секунд… Що ж, пане президенте, гадаю, досить срати народу на голову вашими реформами. Треба визнати, ця брехлива макулатура ніколи нікого не вставляла. Плебс дозрів до сильніших вражень, – потер руки Великий Магістр.
– Не можу не погодитися. Запускайте, – похмуро кивнув президент міністрові оборони.
– Починайте операцію, – скомандував міністр по телефону.
Черево гелікоптера перестало метати паперову ікру агітації. Тисячі очей дивилися із землі на потворного металевого джмеля з підсвідомим очікуванням. У залі для урядових засідань чекали ще палкіше. Кожен із високих державних мужів устиг порахувати до восьми, і ще раз порахувати до восьми, і ще раз. Проте нічого не відбувалося.
Нарешті міністр оборони, тремтячи нижньою щелепою, набрав на своєму мобільному оперативну групу вертольота.
– Турбіна не спрацювала, – він обм'як і сів у крісло.
– Як не спрацювала? Такого не може бути, – затріпався Фред в істериці.
– Не довго ж ви, Фреді, побули магістром Вічності! – процідив крізь зуби ВМ.
У руці Великого Магістра виникла його улюблена іменна «Берета». Фред відсахнувся, спробував було вирватися із зали, але куля влучила йому в спину. Він упав на живіт, спромігся на кілька плавальних рухів руками, а потім затих.
– Як бачите, без старих методів не обійтися. Розстрілюйте цих плебеїв! – рявкнув ВМ, аж луна пішла під склепінням.
– Я прошу про відставку, – глухо мовив міністр оборони.
– Прохання задовольняю! – крикнув ВМ і вистрелив у голову міністрові. – Ну, хто ще хоче у відставку? Хто?!!
– Я дам команду військам, – проказав сполотнілий президент і, схопившись за телефон, вискочив у коридор. Там він підійшов до дверей відомчого ліфту, набрав код допуску і зник у кабіні.
Із кабмінівського двору через бічні ворота, як таргани, полізли танки. Протестанти відходили, поки було куди ущільнюватися, але передні ряди дуже скоро опинилися під сталевими гусеницями. Танки вишикувались у ряд. Пролунав перший залп, другий, третій. Однак хаос охопив лише частину людської маси. Більшість людей, яких не зачепило снарядами, продовжували стояти на своїх місцях. Якась невідома сила тримала їх на місці. Лише дехто кинувся врозтіч, чавлячи одне одного на ходу. А частина натовпу, навпаки, рушила вперед, прямо на урядову будівлю, оточену автоматниками. Із гелікоптера виткнувся кулеметник і почав лити свинець згори.
Великий Магістр із вибалушеними очима стояв перед вікном. Решта етернітів, як полохлива зграя, збилися в купу коло круглого столу. Їм узагалі не хотілося дивитися за вікно. Із їхніх пересохлих ротів усе частіше зривалося слово «ізоляція». Усі вони в цей час думали про свої закордонні рахунки, які неминуче будуть заморожені після цього звірства.
Вони не одразу помітили, як із ліфта, опираючись на стіну, вийшов сивий старець у знайомому їм бездоганному костюмі. Коли він переступив поріг зали, через канонаду ніхто не розчув його слів.
– Це ж президент! – раптом вигукнув хтось із членів ордену.
Старцеві допомогли сісти в крісло. Голова його ледве трималася на в'язах, із рота бульбила слина.
– Він прорвавшя… Прорвавшя шюди… – мимрив президент беззубим ротом.
– Хто прорвався? – потряс його Великий Магістр.
– Отечь Теодор… Ушя наша охорона… штала штара, як я. Жодного шправжнього тіла на вешь уряд… Шамі мумії… – промовив президент із болем і поринув у небуття.
Етерніти забігали по залу, натикаючись одне на одного. Хтось заліз у сервант із державницькими сувенірами, виваливши на підлогу скіпетр Великого Магістра, кілька позолочених тарілок і кришталевий сервіз. Найгладкіші навкарачки сунулися під стіл, стогнали й рохкали. Решта спромоглися тільки на німу сцену. Розсудливість зберігав єдиний ВМ. Він замкнув двері зали зсередини і зайняв місце у кутку, звідки добре проглядався вхід до зали. Важка «Берета» в руці давала йому якусь надію. Але коли в коридорі почувся тупіт ніг, навіть його змертвіла душа скуйовдилася від страху.
Двері вилетіли після третього удару. До зали увійшли троє кремезних беззбройних чоловіків. Великий Магістр зачаївся і спочатку силкувався зрозуміти, у кого стріляти, а потім вирішив, що треба класти всіх непроханих гостей підряд, і відкрив вогонь.
Не встигли змовкнути стогони на підлозі, як за тими трьома з'явилися ще двоє. Вони на своїх плечах несли голомозого старого із довгою закривавленою бородою. На грудях у нього повінню розходилася кров із рани.
– Отче, ми прийшли, – сказав один із прибульців і торкнувся голови отця Теодора.
Той із зусиллям розплющив очі, оперся на ноги. Великий Магістр висунувся зі свого кутка і зустрівся поглядом із отцем Теодором.
– Ось де ти… Сатанаїл, – вимовив отець.
Великий Магістр помітив, що з обличчями і тілами всіх етернітів коїться якась фатальна переміна. Вони наче розпадалися на шматки. Особливо разюче виглядав міністр охорони здоров'я, чиї рожеві щоки зів'яли до землисто-сірого відтінку і вкрилися струпом. ВМ навів дуло на отця Теодора і вгледів свої власні ручищі, що ходили ходуном і морщилися від корозії часу. ВМ спустив курок і завалився навзнак із лицем, яке більше скидалося на оскалений кажанячий писок. Отець гойднувся від кулі, але його підтримали і поклали горілиць на стіл.
– Прийми, Господи… Далі не дійду, – прошепотів отець Теодор і замовк з усевидющими тихими очима.
