Текст книги "Xронос"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)
Тарас Антипович
XРОНОС
Історія одного винаходу
Роман
Липень 2040
Demon ех machina
На екранах промайнули вечірні новини. Однак глядацтво не відірвалося від своїх телевізорів навіть під час подальшої рекламної інтермедії. Усі чекали на сенсаційне шоу, що мало ось-ось розпочатися.
Реклама бризнула піною солодких напоїв, похрустіла м'ясними чіпсами і врешті урвалася на оптимістичній ноті боротьби з ожирінням. Шоу розпочалося. Ведуча проторохтіла звичне привітання лаконічніше, ніж завше. Не красувалася й не випендрювалася, з чого було видно, що й сама вона охоплена нетерплячкою. Лише коротко сповістила: професор Койфман із такого-то інституту вперше в історії зумів виділити з людського тіла біологічний час і готовий продемонструвати цю операцію в прямому ефірі.
У студії з'явився висохлий, як мумія, професор. Не надто ефектно відрекомендувавши себе і свого піддослідного асистента Фреда, він посадовив того у крісло. Обидва помітно хвилювалися. Довга сива професорська грива харизматично хиталася в різні боки. Майже двометровий зріст Койфмана підкреслював його худорбу.
У руках у Койфмана виникло щось подібне до іграшкового водяного пістолета, устаткованого електронним дисплеєм. Потрясаючи ним, професор виголосив коротку промову, з якої пересічний обиватель уторопав хоч і небагато, але достатньо для того, щоб усвідомити масштаб здійсненого біотехнологічного винаходу.
Професор говорив про минуле, теперішнє і майбутнє, які завше присутні в організмі на фізіологічному рівні. З його тиради, пересипаної термінами з різних галузей науки, стало зрозуміло, що кожен організм при народженні якимсь чином отримує свій термін придатності, тобто запас біологічного часу. І саме з цим запасом професор навчився працювати – зменшуючи його (і тоді організм прискорено старіє, скорочує свою дистанцію до смерті) або збільшуючи (і тоді тіло молодшає, віддаляючись від смерті). При цьому свідомість залишається неушкодженою, – якщо не брати до уваги специфічного стресу від різких темпоральних змін, – і відображає реально прожитий досвід.
– Відтепер людина – вже не раб, а повноправний володар свого часу. І не лише свого… – заінтригував Койфман наостанок.
Подальше видовище вкарбувалось у пам'ять глядачів, як улюблений кошмар. Водяний пістолет, що насправді звався хрономатом, було приставлено до тіла асистента. Койфман набрав на мініатюрній клавіатурі пристрою цифри «3» і «5» та оголосив, що збирається вилучити тридцять п’ять років, у такий спосіб миттєво зістаривши двадцятип'ятилітнього Фреда до шістдесяти.
Усередині хрономата зажевріли маленькі блискавиці, і процес старіння розпочався. Якби не прямий ефір, це скидалося б на роботу кліпмейкера. На голові в асистента раптово спалахнула сивина, а потім волосся звільнило цілу просіку лисини і осипалося на плечі. Тим часом його черево розпирало білий халат, аж доки кілька ґудзиків вистрелили в студійну масовку. Мішки під очима наливалися, а шкіра морщилася, як від стрімко збільшуваної гравітації. Погляд асистента збляк і вицвів, а постава змішкуватіла. За якісь секунди його тіло прожило тридцять п'ять років і втратило молодечі кондиції.
– Отож, дорогі глядачі, півжиття нашого друга перекочувало в оцю малесеньку машинку, яку я тримаю в руках, – продовжив Койфман. – Тобто хрономат увібрав тридцятип'ятилітній заряд біочасу. І цей заряд можна повернути в те саме потерпіле тіло, що я, власне, і планую зробити. Хоча, зрештою, його можна залити у будь-який інший людський організм! Наприклад, у мій – і тоді я стану фізично молодший за мого асистента. Як тобі така перспектива, друже Фреде?
Асистент спробував вичавити кволу посмішку, але з рота в нього, як вертляві черви, полізли випалі зуби. Зал студії, який досі загіпнотизовано мовчав, зненацька вибухнув аплодисментами. Фред пхав свої зуби назад до рота. Усіх, хто закляк у цю мить перед екраном, пересмикнуло. Але професор врешті пожалів публіку і, перевівши хрономат у режим часового інжектора, вприснув у тіло Фреда втрачені роки. Організм асистента за лічені секунди подолав зворотній шлях, повернувши собі 25-літній вік.
Так почалася ера темпоральних технологій. Так людство остаточно втратило моральну цноту, чи то пак залишки цієї цноти, а якщо чесно, то радше сам спогад про свою цноту, давно вже втрачену.
Футурологи ще не встигли оприлюднити всіх прогнозів, а винахід уже перевершив усі можливі прогнози на практиці. Він давав приголомшливі плоди, що котилися нестримною лавиною. Звісно, Койфман декларував суто гуманістичні принципи застосування хроноферезу. Скажімо, родичі невиліковного хворого отримали можливість під державним наглядом віддати недужому кожен по кілька років свого тілесного життя. Таким чином, вдавалося штучно підтримувати хворого на тій стадії розвитку організму, коли руйнівні симптоми хвороби ще не проявилися.
Згодом було створено Державний резерв біологічного часу, з якого тяжкі пацієнти за висновком медкомісії мали право отримувати дози часу. Проте невдовзі почали виявляти масу фальшивих медичних висновків, виписаних за великі хабарі. Поповзли чутки і про масштабні чиновницькі зловживання держрезервом часу. Папараці без упину викривали підозріло помолоділих політиків, аж доки самі зробили з подібної інформації буденне явище і втратили до нього інтерес.
Врешті, хронотехнології вийшли на арену приватного бізнесу – курси омолодження перестали бути косметологічною метафорою, бо за великі гроші можна було повернути своєму тілу будь-який вік.
Професор розумів, що дає людству в руки новий вид зброї, однак устояти перед власним винаходом не міг. Невдовзі хрономати, офіційно дозволені лише працівникам спеціальної держслужби та строго ліцензованим бізнес-структурам, з'явилися на чорному ринку. Темпоральне грабіжництво стало найпопулярнішою статтею кримінального кодексу. Просто серед білого дня можна було в підворітті напоротися на чийсь хрономат, який миттю «вичищав» із тебе весь час із точністю до доби. Викраденим із чужих тіл часом почали торгувати, як супер-дорогими наркотиками.
Усе зненацька вийшло з-під контролю. І владі нічого не залишилося, як визнати, що на вулицях іде громадянська війна, тільки замість кулеметів діють хрономати. І війні цій немає кінця, бо жадоба часу безперервно підживлюється проминанням самого часу, і ніхто ніколи не насититься триванням молодості, і ніхто не зречеться бажання зупинити свій біологічний вік у точці розквіту.
Влада не змогла впоратися з цією війною. Тоді вона почала на ній наживатися.
Вересень 2041
Юні старці
Торн перескочив через огорожу невеликого ігрового майданчика, звідки долинали агонічні стогони. Прибрав із чола сиві пасма волосся. Напружив ослаблий зір. На штучному спортивному покритті конали двоє старців у майках із номерами і прізвищами баскетбольних зірок. Між ними так і лежав покинутий м'яч. Ліхтарі світили слабко, час від часу видаючи невротичне дзижчання. Торн озирнувся на всі боки й обережно витяг із-під плаща пошарпаний хрономат.
Один із старців мав не менше, ніж сто п'ятдесят кілограмів, майка на ньому розлізлася під натиском жирової маси і підскочила на пузі, як дівочий топік. Обличчя починало синіти. Серце здало, визначив Торн, приставляючи дуло хрономата до важезного тіла. Під напівпрозорим панциром інструмента пробігла іскра, і табло хрономата видало:
Час вроджений: 68 років, 40 діб
Час реалізований: 12 років, 89 діб
«Знову дітей «обнуляють», – сплюнув Торн гірку слину. У другого підлітка було зморщене лице сухотника, очі закотилися, а ноги все ще сукалися по землі. Здаля заскрипіла поліцейська сирена. Торн сховав хрономат і кинувся бігти – ще бракувало, щоб його звинуватили. Через сто метрів він завернув за ріг і схопився за груди. Трохи відсапавшись, повільно рушив уздовж стіни.
Після вимушеного хронодонорства на користь власної дружини він ніяк не міг звикнути до свого нового віку – 54 роки. Рефлекси й рухи залишилися молодечі, а тіло вже не могло впоратися з ними.
Удома Марта зустріла його докорами за те, що пішов бродити у комендантську годину, та ще й не взяв із собою мобільника. Замість виправдань він прискіпливо оглянув її.
– Я ніколи не звикну до тебе такої, – врешті мовив.
Вона знічено торкнулася зморщок на щоках, до яких і сама ще не звикла.
– Я щойно бачив двох пацанів, яких «вичистили» до нуля…
– Навіщо ти мені це розказуєш? Щоб натякнути, що ми живемо в пеклі? Це давно вже не новина для мене.
– Я щось придумаю, – вперто буркнув Торн.
– Нічого ти не придумаєш! Ти актор, а не грабіжник. І не сновигай з цією сатанинською машинкою в кишені. І не намагайся нікого «вичистити». Бо я не прийму в себе чужий крадений час!
– Марто, ти не прожила й тридцяти, а решту життя в тебе вкрали. І ти готова так доживати – в клімактеричній агонії, без жодної втіхи?
– Якщо вся проблема у втіхах, замов собі мою силіконову копію – відтворять по фото двадцятилітнього віку.
– Я не про це, – відмахнувся Торн.
На кухні він подлубався в темпорально модифікованому стейку, вкотре завваживши його ацетоновий присмак. Марта примирливо покавувала з ним, хоча й знала, що за нинішнього стану її шлунка це неминуче призведе до печії. Він намагався не дивитися на неї, бо внутрішнім зором усе ще бачив ту вродливу жінку, чия фізична оболонка навіювала віру в існування ідеалу.
Торн грав драматичні ролі в міському театрі. Мистецтво це вважалося антикварним і на тлі всіляких кібер-шоу давно занепало. У той день, коли «обнулили» Марту, він повертався з репетицій дещо раніше, ніж завжди. Він хотів зробити дружині сюрприз, але знайшов її – вже вісімдесятилітню – лежачою на газоні. Виявилося, що вона вийшла з будинку забрати у листоноші свіжу пресу, а замість газети отримала дуло хрономата під ребра й позбулася п'ятдесяти біологічних років.
Через навалу темпоральних грабунків поліція майже не розслідувала подібні справи. Щоб отримати порцію страхового біотайму від держави, треба було пройти дев'ять кіл паперового пекла. Часу й сил на це не було. Після нападу жити Марті залишалося кілька годин, але Торнові вдалося того ж дня продати авто і купити у бариг потриманий неліцензійний хрономат. Грошей на купівлю заряду часу не вистачало – за його невисоку акторську платню можна було придбати у спекулянтів щонайбільше кілька років. Тому сам Торн став темпоральним донором для дружини. Він віддав їй чверть століття, щоб їхні тіла почувалися ровесниками. Фактично вони прожили по двадцять дев'ять, а тепер їм обом було за п'ятдесят.
Те, що він подарував Марті свій біологічний час, іще сильніше зблизило їх, хоча близькість ця мала розпачливий присмак. Вони однак нудили цим пенсіонерським життям, із щоденними прикрими відкриттями у плані тілесної деградації. Метаболізм у їхніх різко постарілих тілах сповільнився, через це здавалося, що дні проковзують повз вікно зі спринтерською швидкістю.
Торн змиритися з таким існуванням не міг і все картав себе за неспроможність будь-що змінити. Драматичні ролі в театрі почали вдаватися йому ще краще. Тільки грав він тепер не Гамлета, а його безтілесного батька.
Загалом дилема життя видавалася йому відразливо літературною. Часом він уже був ладен украсти в необачного перехожого те, що вкрали у його Марти. Але це означало би продовжити ланцюг несправедливості власним злочинством, а Торн вважав себе вищим за злочинство. Проте періодично таке вегетаріанство на бенкеті канібалів ставало йому ненависним. Тоді він знову брав хрономат і йшов блукати вулицями, випробовуючи на міцність залишки свого морального імперативу. Повертався щоразу ні з чим. Світ блудив по колу разом із ним, не даючи відповідей на запитання.
Марта гукнула його зі спальні. Він вимкнув у вітальні телевізор і навпомацки – щоб не запалювати зайвий раз світла – доплентав до ліжка.
– А знаєш, Торні, раніше ми всі так любили вбивати час. Усі ці фільми, ігри, блоги, соціальні мережі, подорожі, пиятики… Ти так мені й казав: «Ходімо в кіно – час уб'ємо». Тобто у нас відібрали той лише час, який ми однак би розтринькали. Чому ж ми такі нещасні?
– Убивання часу на свій розсуд – одна з останніх свобод, які донедавна в нашій країні ще залишалися. Нас позбавили й цієї свободи.
– Але ця свобода була безцільна й безрезультатна – абсолютно незначущий досвід…
Він не знав, що їй заперечити. Лише позіхнув.
– Переживемо й це, – мовила Марта наостанок. Провалюючись у важкий сон, Торн зловив за хвостик одну маленьку думку, що поселилася в ньому віднедавна: він ніколи не зможе нікого «обнулити», навіть заради Марти. І ця думка дивовижним чином дарувала йому заспокоєння.
Лютий 2042
Дівайс
Максимільян перестрибнув через чотири сходинки ґанку й опинився перед дверима братового будинку. Грегор мешкав тут відтоді, як почав свої темні справи. Максові було чотирнадцять, і все, що здобув старший брат у свої двадцять п'ять, викликало у молодшого судоми заздрості.
Як і було домовлено, замість дзвінка Максимільян тричі постукав у двері. Спочатку до нього долинув гавкіт стаффордширського тер'єра Цербера. Потім Грегор відчинив, за звичкою іронічно оглядаючи молодшого брата і гойдаючи кучмою дредів.
– Привіт, Булшіт, заходь, – це звичне привітання завжди підривало у Максові бойовий дух – він ніби знову опинявся у своєму дитячому ліжечку з повними штаньми й острахом, що брат нагримає або приведе батьків розбиратися з його ганьбою.
Намагаючись не дивитися Церберові в очі, Макс протиснувся до вітальні, скинув пуховик просто на підлогу і сів у крісло навпроти Грегора. Брат мовчки міряв його поглядом, отримуючи задоволення від тої нетерплячки, яка не давала спокою Максовим пальцям. Під носом у молодшого стирчали ріденькі непристойні вусики, які він не зголював, помилково сприймаючи за доказ власного змужніння. Грегор відвів пса на кухню.
– Ну що, де дівайс? – не витримав Максимільян, щойно той повернувся.
– Який ти турбулентний… Буде тобі дівайс, але обіцяй, що зголиш отой лобковий хаєр під носом. Зроби собі реальний апгрейд, а то в банду не візьму.
Грегор із приємністю відзначив, що молодший брат страшенно подібний до нього. Чистісінький клон, тільки з більшим запасом невжитого часу. Схоже, прізвисько Булшіт уже варто замінити на щось солідніше. Тим більше, що настала пора висмикнути братика з-під опіки бабуні й навчити його деяких кепських речей.
Грегор відкрив кейс і дістав з нього новенький хрономат. У Максимільяна радісно закалатало в грудях. Кінець дитинству!
– На, це буде твій, – з удаваною недбалістю Грегор кинув йому хрономат.
– Джізес, мій дівайс… – роззявився Макс. – Фейк чи фірма?
– Що значить фейк?! Не ліцензійний, ясний болт, але працює так само. У нас у всіх такі, тормоз ти.
– Брат, ця штука рулить, – Макс не міг відірвати погляду від дивного інструмента, що мало чим нагадував справжню зброю, хоча таки був нею.
– Ця штука лише робить тебе точкою відліку. Далі все від тебе залежить, – посерйознішав Грегор. – Запам'ятай це. Тепер ти – сам собі таймер. Твій гейм почався.
Макс із захватом слухав братів інструктаж. Ручний хрономат взаємодіяв із хвилями темпорального поля, що існує в кожному людському організмі. Він мав три основних режими. У режимі хроносканера зчитував біологічні тайм-коди людини – час, відведений їй від народження до смерті, та час, який тіло вже прожило. У режимі хроноферезу він вилучав часовий запас організму, акумулюючи його в своєму сервері, а в режимі інжектора навпаки – віддавав біологічний час тілу. Цифрова панель дозволяла дозувати оперативний час із точністю до доби. З хрономата можна було «зливати» темпоральний заряд до потужніших носіїв, як інформацію з флешки.
– Юзається простіше, ніж мобілка, – пояснював Грегор. – Акумулятор заряджати раз на тиждень. Якщо хочеш забрати десять років, вмикаєш режим хроноферезу і на панелі виставляєш «десятку», а потім тиснеш курок-стартер. Якщо хочеш десять років і ще місяць, то через кому після років пишеш «30», тобто кількість діб. Щоб «обнулити» клієнта, вибираєш на панелі «АВТО». Тоді з нього за дефолтом викачається весь біотайм. Лишиться олдовий труп. Може, ще посмикається кілька годин.
– Приставляти до тіла можна в будь-якому місці?
– Де завгодно. Дівайс ловить темпоральне поле, а воно в кожній клітині фонить. Одяг не дає протекції. Перед цією штукою всі ми голі, брат. Світити її нікому не можна. Поліцаям не попадайся. Якщо женуться, непомітно викинь дівайс, запам'ятай місце, щоб потім повернутися і підібрати. Пам'ятай, що дівайс коштує більше, ніж усе твоє життя. Не ображайся. Так є.
Грегор промишляв біочасовим грабіжництвом. Разом з колегами по ремеслу він «чистив» запізнілих перехожих і самотніх пасажирів транспорту, п'яних і слабких, немовлят і ветхих стариганів. Для кожної операції було достатньо кількох секунд контакту хрономата з тілом жертви, яке мало бути відносно нього нерухомим. Крадений час зливали перекупникам, які добряче платили за кожен біологічний рік. Бізнес розвивався.
– Логіка проста. Сам розумієш, у малих кіндерах – найбільше нереалізованого тайму. В олдових кадрах – найменше. Так що перші нам пріоритетніші, – Грегор дістав свій хрономат, покрутив у пальцях. – Час – це гроші – тепер уже в абсолютно прямому сенсі. Зіллєш сотню років – купиш собі добру хату. Як у мене. Ще за п'ятдесят – добре авто. Як у мене. Бригадиром після мене станеш ти, колектив не проти. А я вийду на заслужений відпочинок. Твій час настав. Конкуренція на ринку назріває нехила. Треба більше надійних людей, більше дівайсів. Так що ти нам потрібен, брат. Ю-а-велкам.
– Чому ти хочеш відійти? – здивувався Макси-мільян.
– Я вже злив баригам років шістсот. Тепер складаю все бабло на рахунок, на відсотки живу. Я набігався по підворітнях… – Грегор зробив важку паузу. – І знаєш… мені кіндери сняться… Ну, ті, яких ми «обнулили»… Кляті кіндери… Але ти про це не думай, ти сам іще кіндер.
Грегор відійшов на кухню погодувати пса. Тим часом Макс узяв до рук братів хрономат. Потерті клавіші на панелі й тріщинка на корпусі засвідчили, що пристрій уже витримав не одну операцію. Макс поклацав режимами. На мікро-сервері братового хрономата зберігався тридцятирічний резерв.
– Чому ти не зливаєш весь тайм із дівайса? – спитав Макс.
– Поюзай свій брейн – зрозумієш.
– Тримаєш для себе?
– Це як запасне життя в комп'ютерному шутері. Я тримаю три десятки років на випадок, якщо «обнулять» мене самого. Подумай: ідеш ти по вулиці, жуєш баблгам, а тут хтось із-за спини тебе вичищає. За секунду ти падаєш, як сухофрукт, бо ноги не йдуть і руки крючить, бо тобі вже, наприклад, шістдесят п'ять, у тебе рак, і жити лишилося три години. Тоді ти з останніх сил дістаєш дівайс, вмикаєш інжектор і всаджуєш собі дозу молодості. Встаєш на ноги і вертаєшся на базу, а там уже тайм-терапевт тебе підрихтує до початкових кондицій.
– А де ця база?
– Тут, – Грегор дістав з кишені магнітну картку – сіру, без жодних написів.
– Я нічого не бачу, – почухався Макс.
– На ребрі карда є дрібні цифри. Перші сім – це шифр назви вулиці. Тобто порядкові номери літер алфавіту, які ти складеш докупи, коли запустиш хоч один нейрон у своєму одноядерному брейні. Останні три цифри – номер будинку. Без карда туди не ввійдеш. Тримай. Тепер ти там свій.
Макс замислився. Він зважував у руках два хрономати і силкувався відчути вагу часу в братовому дівайсі. Нічого не відчував. Тридцять років нічого не важили. Максові на хвильку стало млосно. Коли він глянув на Грегора, на гадку йому спало, що ця вікова дистанція зі старшим братом уже не є неподоланною. Ба більше… І тут його, як блискавка, прошила одна гидезна думка, що за мить обросла м'ясом реальності.
– Що, брат, боїшся? Ти не бійся, – позіхнув Грегор. – Люди завжди крали час одне в одного, але не усвідомлювали цього, поки не з'явилися ми, таймери. Хтось же повинен був поставити це хобі на професійну платформу.
– Скажи, а якщо закачати собі в тіло більше тайму, ніж ти прожив…
– Тіло вертається на старт, тобто стає ембріоном. А як може жити ембріон поза утробою?
– Як? – щиро загорівся Макс.
– Ніяк, – скривився Грегор.
– А свідомість?
– Не знаю… Кажуть, бродить десь. До справжнього народження тіла їй просто нема де хоститись.
– І свідомість усе пам'ятає?..
– Звідки я знаю.
– Так і плодяться злі духи…
– Не парся ти. Це вже чиста філософія, а ми бізнесом займаємося.
Грегор знову позіхнув – ночами він мучився безсонням, тому вдень звик куняти.
– Я в туалет, – підвівся Макс, не випускаючи з рук братів хрономат.
– Не промаж в унітаз. Цербер не любить запаху людської сечі, – промимрив Грегор, підкладаючи під голову ортопедичний валик.
Максимільян замкнувся у вбиральні, хлюпнув собі в обличчя води, глянув на себе в люстро. Усе це треба виправити, – сказав собі. Раз і назавжди. Виставив на братовому дівайсі режим хроноферезу, на панелі натис «11» – їхню вікову різницю. Своїм тремтячим рукам він не довіряв, тому взяв дуло хрономата в зуби. І натиснув стартер.
За хвилину він прийшов до тями і, вчепившись в умивальник, випростався. Із люстра на нього дивилося лице Грегора, обвите довгою кучмою волосся. Родимок побільшало, і це трохи дратувало. Все інше ж Макса абсолютно влаштовувало. Реальний апгрейд. Свою кошлату бороду, що звисала ледь не до пупа, він обстриг братовими ножицями, а потім невміло пройшовся тримером – вийшла подоба братової еспаньйолки, над якою, щоправда, треба було ще попрацювати. Дреди він зробить у найближчому салоні. Ось так.
Макс тихо вийшов у кімнату, тримаючи хрономат напоготові. Зазирнув до кухні. Цербер був припнутий. Спочатку пес здивовано покрутив головою, потім загарчав. «Цербера не обдуриш», – зрозумів Макс. Грегор спав, відкинувшись на пологу спинку крісла. Макс встановив режим інжектора, виставив 25 років і втиснув їх братові. Хай відчує своє падіння в дитинство.
Коли конвульсії припинилися, в одязі Грегора борсалося беззубе немовля – братовому тілу було щонайбільше три місяці. Макс витяг Грегора зі складок реглана і поклав на журнальний столик, хутко начепив на себе його одяг, і аж тоді кімнату наповнило дитяче ревище. Крізь плач Макс уже розрізняв нечленороздільні матюки – брат був при своїй дорослій свідомості. До плачу долучився рев вірного Цербера.
Макс ухопив з полички мобільний телефон, ноутбук і ключі від машини. Він хотів би забрати з собою все – так йому подобалися братові речі. Документи і гроші він знайшов у сумці, туди ж закинув два дівайси, кросівки, кілька джинсів і куртку з шафи. Грегор лежав на столику, а з-під його задка текло цівкою щось рідке і руде.
– О! Привіт, Булшіт! – викрикнув Макс йому просто в розчервоніле личко. – Бачиш, як я виріс!
І тоді йому сяйнула проста і геніальна думка: навіщо тікати звідси, як злодій, якщо можна залишитися цілковитим господарем? Бути Грегором замість Грегора. Жити його життям у його домі. Саме так. Він поставив на підлогу зібрану сумку. Якусь мить вдивлявся в крихітну зморщену мармизу «старшого» брата, а потім узяв його хрономат і підготував нову таймову ін’єкцію – ще на 6 місяців.
– Пробач, брат. Побудеш трохи злим духом, – мовив Максимільян на прощання, скалячи зуби. – А я тим часом тут розгребуся.
Цербер у кухні розпачливо завив.
