Текст книги "Xронос"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)
Червень 2043
Етерніти
У восьмигранній залі панувала врочиста тиша. Зрідка присутні магістри Ордену перешіптувалися за круглим столом з мореного дуба. Однак шепіт цей був цілком поважний, адже до Ордену входило все вище керівництво держави. Учасники були здебільшого заінтриговані тим, у якому образі явиться на засідання Великий Магістр. Він мав звичай часто і – як видавалося всім – безсистемно міняти свій вік.
Гострий на язик Прем'єр-міністр навіть устиг побитись об заклад із Генеральним прокурором, що цього разу «ВМ» (так утаємничені звали Великого Магістра позаочі) заради знущання з’явиться в образі немовляти, щоб магістри з великою натугою розбирали лепетання його промови. Генпрокурор прогнозував появу Великого Магістра у його справдешньому віці – 98 років. Мовляв, це вразило б усіх значно більше.
Самі магістри коригували свій біологічний вік згідно з власними смаками, безкарно зловживаючи Державним резервом часу. Секретар Ради Безпеки підтримував планку п'ятдесяти – в цьому віці його тіло було солідно налитим, але ще не старим. Президент був вічно сорокалітнім – ледь посріблена сивиною голова була високо піднята, рухи випромінювали ентузіазм. Прем’єр волів виглядати молодшим за Президента, тому визначив собі робочу норму у тридцять чотири роки, а на період своїх зіркових відпусток молодшав до двадцяти – йому подобалося відчувати студентську гру біцепсів. Віце-прем'єри тією чи іншою мірою наслідували прем'єра. А от Генпрокурор і Верховний суддя, що були братами-близнюками, любили себе молочно-сивими, тож залишалися 62-літніми. Це, на їхню думку, пасувало головним виразникам правосуддя.
Сам Великий Магістр за посадою був лише скромним завгоспом Кабінету міністрів. Такий непублічний пост дозволяв йому поводитись із своїм біологічним часом вільно, міняючи лик залежно від настрою. Цим ВМ збивав з пантелику всю політичну еліту країни, бо міг перетворити кожну ділову зустріч на темпоральний маскарад і фарс. Щоправда, зла іронія магістрів ніколи не сягала рівня їхнього страху перед ВМ. Виходець із кримінального середовища, Великий Магістр був надто злим клоуном, щоб сміятися з його трюків.
Двоє прислужників м'яко прочинили двері, і до зали на самокаті вкотилося хлоп'я в коротеньких оксамитових штанцях і такій же казковій жилетці. Років йому було п'ять чи шість, і лише блюзнірський вираз очей та скіпетр Великого Магістра Ордену етернітів у маленькому кулачку не дозволяли присутнім засумніватися в тому, хто перед ними.
Встаючи разом з усіма, прем'єр підморгнув Генпрокуророві, натякаючи, що він таки був ближче до істини в їхніх припущеннях – ВМ впав у дітвацтво.
– Сідайте, товстолобики, – вереснув Великий Магістр.
Голос у нього в будь-якому віці був неприємний і скрипучий – і це служило ще одним доказом його легітимності. Його недобра посмішка викрила відсутність передніх молочних зубів, на місці яких ще не пробилися постійні – через це ВМ скидався на мале упирятко. Магістри повсідалися, затамували подих. Обличчя закрилися, як непроникні театральні завіси, і виражали хіба уважний спокій. Дещо нервовим виглядав тільки Секретар Ради Безпеки.
– Добридень, шановні вічні магістри, чи то пак невічні магістри Вічності, – зухвало кривляючись, розпочав ВМ. – Я радий бачити усіх вас на цьому позаплановому зібранні. Особливо тих, хто не радий бачити мене, але про це пізніше. Почнемо з позитивного. Державний резерв біотайму, довірений нам джерелом нашої влади – народом, на минулому тижні сягнув рекордної позначки – двох мільйонів років.
На цих словах усі магістри зааплодували.
– Ваше плескання передчасне, – писнув ВМ. – Станом на сьогодні зафіксовано падіння рівня наповнення резерву. А якщо бути точним – витік майже ста п’ятдесяти тисяч років. А якщо бути ще точнішим, це було банальне розкрадання. Ваші версії, будь ласка.
– Повстанці, – гаряче вигукнув Генпрокурор.
– Так, це повстанці, – нетвердо потвердив Секретар Ради Безпеки.
– Справді? – скривився Великий Магістр. – А може, ваші засрані внуки і правнуки забагато пудрять носи казенним часом???
Магістри опустили очі під стіл, хоча кожен із них знав, що найбільше крав із держрезерву сам ВМ. Таймозалежним він був уже давно, та й не особливо соромився цього. Постійна зміна віку для нього стала нагальною потребою, тайм-ін'єкції мали дедалі більший діапазон років, а неформальна влада над державною владою зняла будь-які перепони на шляху до вічного кайфу. Орден етернітів був його фантазією, ритуальною забавою для реалізації суто артистичних інтенцій. Щоправда, артистизм ВМ іноді надто дорого обходився магістрам.
– Повстанці, значить… – ВМ зробив по залу коло на самокаті. – Але звідки ж вони взялися, якщо ви рапортували мені про повне знищення їхньої мережі? Встаньте, магістре безпеки.
Секретар Ради Безпеки важко піднявся, прокашлявся, для впевненості розкрив на столі папку з паперами.
– Це, на жаль, не зовсім так. Матриця повстанських вогнищ – ми назвали її «Грибницею» – і досі існує. Як виявилося, вона безперервно поповнюється людьми з найнижчих верств, які незадоволені своїм соціальним становищем і ображені на державу. Гнучка політика стосовно задоволення їхніх потреб зняла б цю проблему без силових втручань…
– Політика – не ваша справа. Ваша справа – безпека, – чвіркнув ВМ.
– Так, ваша честь.
– Повторіть, магістре.
– Моя справа – безпека.
– Блискуче, – ВМ зробив ще одне коло по залу. – Посильте боротьбу з повстанцями. Я чекаю результатів. Сідайте.
Певний час Великий Магістр «нарізав» кола по залу, зображаючи задуму на своєму злому дитячому личкові. Зненацька він зупинився за спиною у міністра внутрішніх справ.
– А як там наш професор? Він буде співпрацювати? – єлейно проскрипів ВМ.
– Поки що відмовляється, – тремтячим голосом відповів міністр.
Дітвак за його спиною гримнув об підлогу самокатом. Увесь зал здригнувся. Дітвак виліз на стіл, щоб його краще бачили. Засідання помалу сягало кульмінації.
– Я рік тому поставив це завдання, – крикнув Великий Магістр. – Нам потрібен дистанційний хрономат із можливістю впливу на цілі групи людей. Потрібен масовий забір часу на великій відстані. Темпоральна світова війна не за горами. А ми не готові до нових викликів! І все через те, що ви нездатні знайти спільну мову з якимось професором. Я не бачу вашої роботи!
– Ми шукаємо його слабкі місця, – забелькотав міністр внутрішніх справ.
– Ми шук-а-є-мо… – перекривив його гном і затупав ніжками у лакованих черевичках. – Час натиснути на нього по-дорослому! Пересадіть його розум роботові!
– Ця технологія ще не відпрацьована, ваша честь. Ми ризикуємо втратити професора назавжди.
– У такому разі ви звільнені за профнепридатність. Заперечення є? – Великий Магістр запитально обвів зал поглядом, але всі пригнічено мовчали.
– Вирішено! – він зіскочив зі столу.
Міністр внутрішніх справ устав і тихо вийшов із зали. ВМ почав длубатися в носі, виявляючи до своєї авдиторії підкреслену зневагу. Запанувала могильна тиша. Великий магістр посовався на стільці.
Його ніс заледве виступав над столом. Рота не було видко, тож наступні його фрази прозвучали, як черевомовлення.
– І от, до всього, у ці важкі кризові часи в нашій команді завівся зрадник…
Члени Ордену почали інстинктивно озиратися один на одного.
Не озирався лише Прем'єр-міністр. Він якось раптом змалів і зблід, куди й поділися веселі бісики з очей.
– Так-так. Моя служба дізналася про те, що по лінії мого рідного Кабінету міністрів на мене готується цинічний замах, – із урочистим збудженням повідав ВМ. – І знаєте що? Мене хотіли отруїти часом. Часом, який я так безтямно люблю… Планували зарядити мій персональний хрономат біотаймом радіоактивного дощового черв'яка, щоб я, нічого не відаючи, «ширнувся» ним… Ви чуєте?.. Радіоактивного! Дощового! Черв'яка!!!
Щоки ВМ враз побуряковіли, очі заіскрили від злості, губи сіпалися. Він висмикнув з рота розхитаний молочний зуб і кинув на стіл. Лишаючи кривавий і слинявий слід, зуб прокотився по гладкій поверхні й зупинився перед зблідлим обличчям прем'єра. Той лише прийняв зі столу руки й завмер.
Великий Магістр двічі ляснув у долоні. До зали увійшов його служник і поклав перед прем'єром на таці хрономат. На платиновій ручці пристрою було вигравіювано «Великому Магістрові Ордену етернітів».
– Ну що ж, хто з мечем на нас пішов, той повинен від меча загинути, – ласкаво скосив очі ВМ. – Пане прем'єре, у моєму іменному хрономаті – саме той заряд, який ви призначали для мене. Я поступаюся вам правом першої дегустації. Це неоціненна честь для вас. Понад те, я змушений визнати вашу дотепність і проникливість у виборі методу. Розшифрування генетичного коду людини ще в минулому столітті показало, що він на сорок відсотків збігається з кодом дощових черв'яків. Значить, ми з ними родичі… Ну ж, учиніть цей темпоральний інцест! Не розчаруйте шляхетне товариство. Зізнаюся, я сам заінтригований – яким ви станете після цього, чи зможете брати участь у наших славних зібраннях? Боюся, нам бракуватиме вашої ювенальної грайливості. Прошу на тацю!
Прем'єр-міністр глянув поперед себе невидющим поглядом, узяв до рук хрономат і став обома ногами на тацю. Він трохи постояв із заплющеними очима. Потім ніби востаннє прийшов до тями.
– Будь проклятий, гад, – із цими словами, зверненими до Великого Магістра, він натиснув стартер на хрономаті…
– Хто б казав, – пирхнув ВМ, побачивши, як на тацю звалився здоровенний черв'як з двома маленькими скоцюрбленими, як у людського ембріона, ручками.
Ті ручки розчепірили пальчики, уперлися в поверхню, і черв'як поповз, сліпим конусоподібним носом намацуючи шлях. Великий Магістр вискочив на стіл і з розгону наступив на нього своїм лакованим черевичком. Слиз бризнув навсібіч. Магістри позатуляли обличчя руками.
– Зверніть увагу, у цієї гадюки тепер два серця, – зауважив ВМ і наступив іще раз.
Він утомлено зліз зі столу, всівся на спинку крісла, вивалив ноги на стіл, демонструючи підошви. Магістри обтиралися хустинками, боячись устати з місця без дозволу. ВМ філософічно розглядав їх своїми гострими дитячими очками: «все-таки, яка м'якотіла публіка, ці чиновники»… Він витримав театральну паузу. Нарешті прибрав ноги зі столу, узяв до рук скіпетр, здійняв його над головою. Усі з полегшенням повставали.
– Панове магістри, поточне засідання Ордену оголошую закритим. Прошу до вбиральні для омовіння. Зважайте, слиз у зрадника радіоактивний… І нехай пребуде з вами дух Вічності.
Серпень 2043
Темпонутий
Сноб заскочив у таксі, викрикнув адресу і звелів гнати якнайшвидше. Дощ валив навіжено, і шофер не мав права виконувати такі забаганки пасажира. Сноб і не сподівався на звичну швидкість, йому просто хотілося мати привід усю дорогу горлати на свого перевізника. Після сварки з батьком викричатися на когось – це була перша допомога самому собі. Далі – темпонутися і зависнути подовше. Темпонутися. Темпонутися… А вже потому думати, як жити далі.
– Повзеш, як мутант-ампутант! Дай я порулю! – заволав Сноб.
– Вибачте, інструкція з перевезення vip-персон не дозволяє це робити з метою вашої ж безпеки.
– Ти вважаєш, я – паршивий драйвер?
– Буду відвертий. Розпорядження вашого батька не передбачають передачу керма у ваші руки.
– Як! Я ж сам викликав таксі. Звідки батько знає?
– Усі ваші переміщення відбуваються з його відома. Без чітких інструкцій я б вас нікуди не повіз.
– То ти не таксист ніякий! Ти… – Сноб вилаявся.
– Як забажаєте, – з інтонацією робота відповів водій.
Сноб замовк. Батько не залишив йому навіть клаптика поля для самостійного маневру. Батько завжди знав і контролював кожен його крок. Збій відбувся тільки під час учорашньої аварії, яку Сноб нині так силкувався викинути з голови. Аж тепер йому дійшло, що саме та аварія й була єдиним проявом власної волі, на яку він спромігся за останній рік. Якби батько в ту мить контролював процес, відомча тачка, у якій сидів його син, не розігналася б до трьохсот і не розмазала б мотоциклістку, котра, на свою біду, розвозила піцу тією ж вулицею.
«Ну, то хай слідкує тепер уважніше! Хай бачить, собака, все», – ще сильніше розлютився Сноб на старого.
– Батько знає, куди я їду?
Водій риторично змовчав. Сноб стиснув зуби і кулаки – неврастенія розгулялася в ньому в небаченому досі масштабі. Треба зав'язувати з цими забавами. Треба, врешті-решт, закінчити інститут, де його відновили після батькового втручання. Одружитися, чи що? Але всі більш-менш пристойні інститутки і так уже побували в його ліжку, не торкнувши жодної судини в його налитому гноєм серці.
– Зупиняй, приїхали, – скомандував Сноб, облизнувши свої товсті губи.
– Але вхід у клуб далі, – здивувався водій, кивнувши на неонову вивіску з написом «Темповулятор», що вульгарно мерехтіла за завісами дощу.
– Знаєш, за що мене прозвали Снобом?
– Ні.
– Я ніколи на входжу через загальний вхід. Я не свічу таблом. У мене свій вхід і свій вихід. Доганяєш?
– Вас чекати?
– Ні. Сам доберусь. Гроші треба?
– За вас уже заплачено.
Сноб із особливою люттю грюкнув дверцятами. Він начепив недоречні чорні окуляри, які тут же забризкало дощем. Задер плащ аж на голову, завернув за ріг. Дістав пластикову корпоративну картку, приставив до непримітних дверей у стіні. Почувся писк. Він наліг на двері, протиснувся досередини, зняв окуляри. Очі ще не встигли звикнути до темряви, як його вхопили чиїсь тонкі анонімні руки і поволокли далі, в глибину цієї темної й вологої клубної кишки. Він охоче віддався течії спокуси.
Нарешті Сноб опинився на світлі, перед стійкою адміністратора. Знайома синьоволоса кобра посміхнулася йому суто механічним зусиллям лицевих м'язів.
– Рада тебе бачити. Щось сталося?
– Нічого, – відрубав Сноб.
– Твоя кімната номер дев'ять.
– Пришли мені Pi.
– Pi сьогодні вихідна.
– Як вихідна? – застопорило Сноба.
– Просто вихідна. А що тут дивного? – надулася кобра.
– Нічого…
– Та що з тобою?
– Все окей! – рявкнув Сноб.
– Не схоже на те… Я пришлю тобі Лі – це новенька, клієнти її хвалять.
– Тільки мутантів не треба.
– У нас усі натурали. Гібридів не тримаємо.
– Ну валяй, – відмахнувся Сноб і різко повернувся, щоб іти до номера, але раптом завмер.
Він прагнув виговоритися комусь геть чужому. Адміністраторка «Темповулятора» підходила на роль такого стороннього вуха. Так і стоячи спиною до неї, Сноб проказав буденним тоном:
– Я вчора розбив депутатську машину. Задавив кур’єра піцерії. Старий мене відмазав, але забрав права на цілий місяць.
– Упс… Все налагодиться. Ми гарантуємо тобі якісний антистрес, – гукнула йому навздогін кобра, та він уже не слухав.
Сноб увійшов у простору кімнату без вікон, оббиту пурпуровим пір'ям та обвішану якоюсь естетично знеціненою мішурою минулих століть. Зняв одяг, невдоволено ущипнув себе за складку на животі, повалився на розкішний масажний матрац.
Лі увійшла і відразу заскочила на нього верхи, побачивши, що він лежить на матраці роздягнутий. Сноб роздратовано зігнав її.
– Це потім, потім. Темпони мене спочатку.
– Усім клієнтам так подобається, – закопилила губку хроногейша.
– Я не такий, як усі, затям собі.
Сноб трохи роздивився її. Лі була навіть гарніша за Рі, а може, просто її силіконіст був вищий класом. Сноб відтягнув їй нижню губу, оглянув ясна, зуби – принаймні щелепа була справжньою. Він схвально мугикнув.
– Будете гойдатися чи односторонній вектор? – спитала Лі, щоб перервати незручну паузу після таких брутальних оглядин.
– Авто в плюс, потім два маятники по всій амплітуді – сорок дев'ять років і чотири доби. Не переплутай. Зараз мені двадцять два – на цей час і повернеш мене в кінці.
– Два маятники – не забагато буде?
– Я знаю свою дозу! – визвірився Сноб.
– Хм. Підгузник? – делікатно запитала хроногейша.
– Обов'язково.
– Якого розміру?
– Найбільший давай.
– Кисневу маску?
– Давай. І укол адреналіну приготуй.
– Ви екстремал.
– Та не вставляє уже нічого! Не вставляє, врубуєшся, барбі?! – закричав Сноб.
– Ваш хроносервер? – запитала Лі холодним тоном медсестри.
– У кишені штанів. Давай, ворушися, мутант-імплантант. Терпіння на вас нема!
Вона защепила підгузник на молодому, але вже глевкому черевці Сноба. Під'єднала кишеньковий сервер до хрономата й охнула: на «флешці» депутатського синка лежав заряд у п'ятнадцять тисяч років. «З жиру біситься, сволота», – подумала Лі з гумово усміхненим лицем. Сама вона була, як і всі гейші, з бідної родини.
Лі встановила на хрономаті автоматичний режим і загнала дуло в глибокий пуп Сноба. Затріщав підгузник. Сноб миттєво розтікся в ширину, як гігантський скат. Здавалося, він зараз витече зі шкіри. Тотальний біль пронизував його, як струм. Важив Сноб тепер кілограмів зо триста і був при смерті, як безпомильно визначила Лі. Він задихався в агонії. Навряд чи його серце могло впоратися з такою вагою. Лі скривилася від запаху – підгузник був уже вщерть повний.
Вона наблизила кисневу маску до аморфного рота, що зяяв поміж каскадами щік. Сноб ледь помітно, наскільки дозволяла комплекція, похитав головою – мовляв, ще не пора. Очі у нього вилазили з орбіт.
У цю мить його психіка сповна сприймала розпад реальності, що, власне, заміняло йому катарсис і мазохістський екстаз.
Нарешті прийшло те відчуття, яке його завше лякало, але й вабило нестерпно – здавалося, ніби для цілковитого прозріння й очищення варто лишень на міліметр розширити якусь тріщину в лаштунках реальності, і туди потоком рине істина, розкриється вся підспудна сутність світу, з'ясується, навіщо, ким і як усе влаштовано, хто він сам такий, де зарите падло і в чому западло. Свідомість його билася навіжено, як дикий птах в іржавій клітці. Ще хвилька – і вона випурхне з цього жирового лантуха на волю…
І тоді він побачив мотоциклістку. Саме вона чомусь цього разу з'явилася з-поза лаштунків реальності. Вона лежала на асфальті, розкидавши руки, з обличчям, закритим дзеркальним шоломом – точно такою він запам'ятав її після аварії. Тепер же вона поворушилася, граційно встала з калюжі крові, зробила крок до нього. Сноба охопив тваринний страх. Підгузник під ним розірвався і потік. Все пішло не так. Мотоциклістка узялася за шолом. Вона хотіла його зняти. Вона хотіла показати йому своє обличчя! У передсмертних судомах Сноб заворушив пальцями, подаючи знак Лі. Та спритно приклала кисневу маску, виставила на хрономаті режим інжектора на 49 років і 4 доби й запустила «маятник» у зворотному напрямку – до нуля.
Гігантське тіло Сноба випарувалося за лічені секунди, а образ мотоциклістки погас у його свідомості. У брудному підгузнику тепер вовтузився червоний малюк. Лі підняла його за ногу, ляснула по животику, він заверещав, знову виконавши «перший» крик завдяки хрономатові. Вона обтерла його ароматичним розчином, поклала на спинку.
– Лі-лі-лі… – залепетав Сноб.
Він купався в забутому морі свіжості відчуттів. Кожна клітина його тільця була жива на всі сто і кричала про це світові. Мрево силіконового бюсту Лі гойдалося над ним, як налита тепла хмарина. Йому захотілося притулитися до цієї хмари. Він смикнув своїми невмілими ручками, потягнувся, скотився на бочок.
Лі розуміла, що він хоче до неї на руки – полюлятись, але не брала його. Насправді її думки крутилися навколо сервера з 15-тисячним зарядом біотайму. Такий капітал міг би до кінця життя прогодувати її разом з усіма родичами і родичами її родичів. Треба було придушити цього вилупка і драпонути з його флешкою. Однак Лі не наважувалася. Ніколи не наважувалася. Знайдуть. Таких, як вона, завжди знайдуть, хоч скільки міняй свій вік.
Вона глянула на нього з неприхованою ненавистю. Сноб відчув своїми юними енергетичними рецепторами ворожий імпульс і заплакав.
– Ну-ну, чого ти, маленький, – засюсюкала вона, спохопившись.
Приклала його до грудей, поколихала на силіконових хвилях. Сноб затих. Потім знову залепетав.
– Лі-лі-лі…
Усе, здавалося, було добре, було як завжди, але якась тінь чорного спогаду свердлила його, псувала райський настрій. Після темпорального маятника він не міг повністю усвідомити той злий спогад. Пам'ять не складалася в пазл. Сноб завмер у прострації. Лі вирішила, що він нудиться, і сприйняла це як сигнал до дії. Вона приготувала ще один 49-річний маятник і ще один підгузник.
Сноб завагався, чи варто виконувати всю намічену програму, але було вже пізно. Зрештою, нічого розбірливого він однак сказати гейші не міг. Лі не зрозуміла би. «Тупа курка», – подумав Сноб, скривив свій беззубий ротик і сторчголов зірвався у прірву старіння.
Коли больова пелена сповзла з очей, він знову побачив своє аморфне – три центнери вагою – тіло, але розпростерте воно було чомусь не на масажному матраці, а прямо посеред вулиці. Але не це було найгірше. До нього пружним кроком ішла мотоциклістка. Вона сіла навпочіпки, схилила над ним голову в шоломі. На дзеркальній поверхні шолома Сноб побачив свою фізію, деформовану ожирінням, перекошену переляком, із почервонілими очима, що плавали в синюшній шкірі, мов поплавки.
Мотоциклістка узялася за шолом. Обома руками в закривавлених рукавицях. Почала піднімати шолом. Сноб закричав, але не почув жодного звуку. Легені здушило, він задихався. Шолом посунувся вгору. Повільно посунувся вгору. Сноб знову крикнув. І знову беззвучно. Лише з рота у нього пішла піна.
Лі зрозуміла, що процес набув критичної фази, коли побачила закочені очі клієнта. Він перебував уже десь далеко за межею. Половина його черева звисла з матраца. Хроно-гейша приклала кисневу маску, хоча було вже пізно для таких засобів. Увігнала адреналіновий заштрик. Сноб не ворухнувся. Щоправда, Лі не була впевнена, що дістала голкою до серця. Зрештою, шукати серце в такій масі плоті з її куцим медичним досвідом було годі.
«Передоз», – із цим здогадом вона дотяглася до кнопки виклику темпореаніматора. Торкнулася кнопки, але так і не натиснула її. «Навіщо?» – підказував їй гострий інстинкт дитини із трущоб. Загнувся депутатський синок. Значить, винною зроблять її, і відповідати доведеться по повній програмі. Втрачати було вже нічого.
Намагаючись не дивитися на драглисту тушу Сноба, вона від'єднала від хрономата флешку, сховала в кишеню вузьких шортиків. Може, почати нове життя і не вдасться, але бодай спробувати варто.
Лі скинула туфельки, щоб нечутно вислизнути з кімнати.
