Текст книги "Xронос"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)
Жовтень 2043
Гастролі
– Торнтоне, я знаю й шаную тебе так давно, що ця розмова мене просто принижує, – мовив головний режисер, не відриваючи очей від хрономата, що лежав на його столі. Саме звертання на повне паспортне ім'я замість товариського «Торні» багато значило.
– Матею, просто віддай мені цю штуку і забудемо про все, – нервував Торн, озираючи режисерський кабінет.
– Я не лізу в твоє особисте життя. Поза сценою можеш робити що заманеться, але навіщо приносити зброю в театр?
– Я просто забув викласти вдома, а тут спрацювала рамка… про яку я теж забув.
– Ця ситуація не гідна нас із тобою! Я, звичайно, не дам справі ходу, заткну роти охоронцям, які тебе під руки привели… Але я мушу знати, що з найкращим актором мого театру все добре.
– Не добре! Подивись на мене! Скільки мені років? Скільки?!! – зірвався Торн.
– Послухай, я співчуваю і тобі, й Марті. Те, що з вами сталося, це… щось нелюдське. Але трагедія… розкрила в тобі якийсь новий потенціал. Перестань жити минулим. У тебе тепер олімпійська харизма! Ти двома фразами розриваєш зал на шмаття. Ти знаєш, що наш глядач останнім часом ходить тільки на тебе?
– Хто? Оті три каліки?.. – пирхнув Торн.
– Три каліки було рік тому. А вчора зал був на дві третини заповнений! І це успіх. І я розумію, чого вони тут шукають. Кібер-шоу – пластмаса, кіно – лайно, а ми даємо їм живий струм. Це споконвічна чиста енергія, без якої…
– Матею, я не можу більше грати.
– Що?.. – підняв брови головний режисер. У такі моменти Торнові було жаль старого товариша.
– Я отруєний такими думками, що… краще тобі не знати. Це несумісно ні з мистецтвом, ні з законом.
– Скажи, що це був монолог Гамлета… Ти мене ріжеш без ножа. Ми тільки почали спинатися на ноги, – гірко промовив Матей.
– Знаю. Але грати більше не можу. З мене просто випаровується життя з кожним виходом на сцену. Може, комусь це випаровування й здається чистою енергією…
Матей важко сів у крісло. Схрестив руки на грудях, відвів очі.
– Друже, я покінчу з цим і повернуся. Вважай, що від'їжджаю на короткі гастролі. Повернуся. Обіцяю тобі, – Торн нерішуче взяв зі столу свій хрономат.
– Забирайся… – глухо вимовив Матей, – і хай тобі нарешті пощастить.
Торн таки знайшов його. Темпорального грабіжника, що обікрав Марту.
Від дня, коли стався той напад «поштаря», їм так і не вдалося оформити державну допомогу, хоча порогів оббили достатньо. Ситуація ускладнювалася тим фактом, що Торн скористався для порятунку дружини неліцензійним дівайсом, купленим на чорному ринку, до того ж відмовився його віддати, збрехавши, що загубив. Чиновникам було байдуже, що тільки так він міг уберегти Марту від наглої смерті. За законом, він вважався неблагонадійним і був обмежений у правах на темпоральну допомогу. Торн зациклився на банальній помсті.
Марта описувала грабіжника туманно. Упевнена була лише в тому, що він був рудоволосий і мав велику родимку на мочці правого вуха. Таємно від дружини Торн провів власне розслідування. Бариги пам'ятали рудого «поштаря», що кілька разів зливав їм біотайм. Вони так і назвали його – Поштамт.
Тепер той Поштамт переїхав до іншого міста, де вже не гасав на моторолері, а відкрив на свій «чорний» стартовий капітал невеличкий «білий» бізнес – продавав якісь шпалери чи жалюзі. Торн навіть дізнався, що жінка від Поштамта пішла, забравши доньку.
Торн уже кілька днів стежив за ним. То була тиха вулиця на околиці. По обіді Поштамт вертався додому на джипі кольору стиглої вишні і вже не виходив за межі свого щільного паркана. І його низький сірий особняк з товстими стінами, і той масивний височенний паркан ніби слугували обороною від минулого. Скупе й самотнє життя колишнього викрадача біотайму.
«Кається він чи ні?» – думав Торн, підходячи до паркана. Він поторсав міцно заперті ворота. Залізти у двір не було змоги. А вишневий джип ось-ось мав з’явитися на краю вулиці. Місце здавалося Торнові затишним; суха позолота дерев безшумно спадала додолу. І від думки, що цей бандит знайшов собі житейський спокій, Торнова лють закипіла.
«Гастролі – то гастролі», – сказав він собі, зачувши недалекий шум мотора. Торн розпластався на тротуарі прямо перед ворітьми, неприродно викрутив ноги, вивернув шию. Одну руку відкинув у бік, іншу запустив у внутрішню кишеню куртки, наче тримався за рану. Шипіння шин стихло за кілька метрів. Клацнули дверцята. Над Торном нависла постать. Тоді він розплющив одне око, зиркнув на рудий їжак волосся і побачив родимку на вусі.
– Приймай пошту, нечисть! – викрикнув Поштамтові просто в лице, натискаючи на стартер хрономата.
Торн зіпхнув із себе обважніле старе тіло й підвівся. Рудий скальп Поштамта обсипався, очі запали, а рот по-риб'ячому плямкав. Із горла почувся астматичний хрип. Рука лежачого потяглася кудись до машини.
– Тату! – почувся пронизливий дитячий крик.
Із джипа вискочила дівчинка років шести. Дочка.
Ось до кого він тягне руку, ось із ким хоче говорити в останні хвилини, збагнув Торн. Ну, чому він узяв її з собою саме в цей день?
– Твій тато хоче сказати, що робив погані речі, але завжди любив тебе, – сказав Торн змертвілим голосом.
– Злий дядьку, ти – брехун! Мій тато – добрий! На вихідні він поведе мене в дельфінарій! Що ти з ним зробив?!!
Вона не наважувалася підступати ближче і кричала, тримаючись за дверцята джипа, як за щит.
«Варто мені зараз утекти, – подумав Торн, – і ця мала душа більше ніколи не матиме спокою. Вона навіки отруїться помстою, як і я в останні роки, і вир нещасть лише розширюватиме амплітуду, засмоктуючи в себе нові й нові долі».
Торн перевів хрономат у режим інжектора і вклав його в руку Поштамта, зморшкувату, поплямлену ластовинням.
– Твій час – тут. Зумієш собі допомогти?
Поштамт ледь-ледь кивнув, і з його набряклих очей бризнули сльози.
«Кається. Все-таки він кається», – думав Торн, бредучи геть від того місця. Куртка без хрономата в кишені стала незвично легкою.
Січень 2044
Афаліандр
Світало. Їх було четверо у глибокому басейні, що автоматично поповнювався морською водою. Вони спали під поверхнею води, опустивши розслаблені хвостові плавники. У кожного з них під час сну півкулі двокілограмового мозку працювали поперемінно, забезпечуючи роботу дихального рефлексу: кожні 5-10 хвилин після легкого руху плавників спина випиналася з води, щоб отвір дихала зробив блискавичний видих і вдих.
Слабачок спав менш чутливо, ніж інші троє, іноді на якусь хвилину він навіть засинав обома півкулями, тому вкладався на мілкішій частині басейну – боявся захлинутися уві сні. Він давно вже відкрив, що людського в ньому було більше, ніж в інших експериментальних екземплярах. Зовні, як і всі вони, він був дельфіно-людиною, мав симпатичне пляшкоподібне рило простої афаліни з 88 зубами, мав довжину понад три метри і міг без жодного страху таранити й шматувати тигрову акулу. Відрізнявся лише білизною шкіри – був альбіносом. Однак мислив він дещо інакше, ніж ця весела трійця, що була йому сім'єю. Людська матриця його психіки втілилася передовсім у песимізмі й підозріливому ставленні до людей, а надто тих, що носили погони. Він також був позбавлений інфантильної азартності афалін – хронічно відставав у запливах на швидкість, програвав у витривалості й спритності виконання завдань. Навіть прицільний струмінь води з рота не міг пустити так далеко, як решта. Власне, за це й отримав своє поблажливе прізвисько від братів по крові.
Море сердито шурувало берег коло секретної військово-морської бази. Чайки верещали. Холодне сонце болгаркою різало сизу поверхню води, майже не відриваючись від неї. Слабачок завчасу прокинувся, сперся на хвостовий плавник і виткнув свій зубатий рострум із води. Ранішня феєрія світу не тішила його. Він узагалі дивувався хронічній веселості решти групи – зараз після сигналу будильника прокинуться і почнуть крякати, кривляючи людську мову, потім похапають рукавиці для підводного боксу і нумо гамселити одне одного, реготатимуть під ударами, лупитимуть хвостами по воді.
А найбільше його дивувало, з яким безмежним оптимізмом вони йшли на співпрацю з військовими, які їх і створили. Грайливі рибки, – думав про них Слабачок. Він любив їх і заздрив їм. Заздрив – бо вони, як справжні дельфіни, використовували свій інтелект і фізичну силу для радості, а не для пошуку потенційних проблем. Він же мучився інтуїтивним очікуванням катастроф, чекав ударів із майбутнього. Вони успадкували від китових вроджену впевненість у правильності Божого світу – і жодні людські гени не похитнули її. Він же, як і homo sapience, був заражений жадобою змін, ніколи не був задоволений усталеністю природи речей. Він ідеально володів мовою дельфінів – як у звуковому, так і в ультразвуковому діапазонах. Але психологічно був радше людиною. Тому й не довіряв людям. Лише по-рабському корився їм.
Офіцер-куратор давно досліджував особливий характер Слабачка і вважав його невдалою модифікацією. Офіцерові було добре відомо, що Слабачок був чоловіком, модифікованим темпогенами афаліни, тоді як решта групи були породженням протилежного процесу, коли дельфінам робили темпоральне щеплення людського матеріалу. Попри відмінність підходів до темпоральної модифікації, усі четверо отриманих особин мали однакову тілобудову. Корпус афаліни у них був «удосконалений» гнучкішим тазом, що давав їм змогу на суші короткий час повзати і тримати сидяче положення. Крім того, грудний плавник-лопать, який у дельфіна містить тісно згруповані кості п'ятипалої кисті, передпліччя і плеча, був видовжений, мав у собі лікоть і п'ять рухомих пальців, що могли при спеціальному тренуванні в’язати морські вузли, натискати на кнопки та спускові гачки.
Те, що дельфіни надаються до темпорального схрещення з людьми, військові темпогенетики визначили безпомильно. Ще в двадцятому столітті було встановлено, що мозок дельфіна за структурою співмірний з людським (а за розміром більший, ніж людський, і з більшою кількістю звивин). Дельфіни мають високу здатність до навчання і відкритість до міжвидового спілкування (піддослідний дельфін дуже швидко починає контактувати і досліджувати людину навзаєм, причому робить це без ворожості). У дельфінів така сама температура тіла, як і в людей, і навіть хворіють вони тими самими хворобами – рак, діабет, інфаркт. Неоціненною стала для військовиків і дальнобійна ехолокаційна система афаліни, яка дозволяє оцінювати об'єкти на відстані до трьох кілометрів.
Врешті-решт, дельфіни мають свою повноцінну мову з територіальними діалектами. Гідрофони дослідників фіксували широченну палітру звукових засобів: скрегіт, щебет, дзижчання, вереск, чмокання, хрюкання, клацання, скрип, виляск, писк, квакання, звуки, схожі на ревище стадіонної юрби або на дитячий лемент. Самих «свистів» вдалося записати понад триста різновидів. Крім того, у мові дельфінів розрізнили стільки ж рівнів звукової організації, скільки й у людській: звук, склад, слово, фраза, абзац, контекст. Було встановлено, що вони дають одне одному імена. Сумнівів бути не могло: така мова є засобом спілкування повноцінних особистостей з багатим психоемоційним світом.
Фатально, що місток між дельфінами і людьми в усі часи найнаполегливіше прокладали військові. Науковці з усіх інших галузей просто не мали такої сильної мотивації. Тому першим в історії афаліандрам, одним із яких був і Слабачок, судилося стати натренованими підводними диверсантами.
Тренували їх, як і простих дельфінів – тільки за рахунок заохочення й винагородження щедрою порцією риби (кожен із них споживав її по тридцять кілограмів денно). Насильства над собою вони б не пробачили. Складність для військових полягала ще й у тому, що насильства над людьми вони теж не сприймали. Афаліна ніколи не заподіє людині умисного зла, афаліандр, як виявилося – теж. Тому досі використовували групу лише в тих ситуаціях, коли вона не здогадувалася, що чинить шкоду людям, з якими ворогують її тренери. Слабачок і його веселі родичі замінували й підірвали кілька затонулих кораблів і субмарин без екіпажу, ліквідували кілька підводних складів, зруйнували навіть наземний маяк. Розвагою для них стало кріпити магнітні бомби на різні поверхні, а потім, відпливши на безпечну відстань, підривати їх дистанційним пультом.
Кожна операція у відкритому морі несла їм приємність бодай тому, що вони могли сповна застосовувати свої звички хеморецепції – сприймати й ідентифікувати мікроскопічно малі кількості хімічних речовин у воді. Море для них було скарбницею інформації: вони читали його своїми язиковими рецепторами, як книгу, миттєво дізнаючись, хто й коли тут проплив, його вік і стать, стан здоров'я, настрій, їстівний він чи ні. Не раз вони наштовхувалися на зграї дельфінів, знайомились із ними, знаходили спільну мову, хоча й викликали переважно подив.
Одна самиця дуже сподобалася Слабачкові, коли він крутився без діла в ході однієї з вилазок. Хоча вона й остерігалася його, такого чужого і дивного, однак не приховувала, що заінтригована. Вони перекинулися лише кількома свистами, але цю зустріч він запам'ятав на все життя. Він розумів, що все, чого йому при тій зустрічі так хотілося, було можливе. Люди назвали б це міжрасовим шлюбом. Для людей це нормально. Дельфіни теж могли б…
Однак треба було вертатися на базу – диверсантів зв'язував неписаний контракт із людьми, що годували їх рибою. Афаліандри були надзвичайно відповідальними істотами для свого трирічного віку.
Самиця залишилася в товщі тих запашних вод, а він приречено поплив у свій убогий басейн. Він запам'ятав її всю і вловив би запах її виділень за десятки миль, упізнав би обрис її плавника в цілковитій пітьмі на відстані багатьох кілометрів. А зрештою, які людські міри відстані могли висловити всепроникність його першого океанічного почуття?
Пролунав будильник. Слабачок вийшов з мрійливого стану. Жирок і Брехунок уже почали вовтузитися біля підводної боксерської груші. Короткі удари їхніх рук лунали в басейні, як ненав'язливе зіткнення айсбергів.
– Дивися, сальце своє не розбулькай, змерзнеш, – стрекотав Брехунок.
– Мого сальця стане на двох отаких, як ти, – не ображався Жирок, гамселячи грушу.
– Зараз я рукавичкою твої боки обшпунькаю, – підключився Сопушок.
– Ти Жирка не шпунькай, бо він нам водичку закалякає, – вступився Слабачок.
Защебетали, забили хвостами, почали вистрибувати з води.
Усі вони, як і чистокровні дельфіни, вживали багато пестливих форм, особливо коли кликали одне одного. До останніх днів людей вони також звали лагідно – то «ходунками», то «волохастиками». Але останнім часом з їхнім ставленням до «ходунків» щось коїлося. Слабачок і раніше людям не довіряв, а тепер відчував у собі зародження справжнього людиноненависництва. Ще трохи і, здавалося, він зміг би зробити «оте», як люди роблять з іншими людьми в крикливому кіні, коли з тіла чвіркає кров.
Їм віднедавна почали показувати ці фільми з кров'ю. Спочатку після тих фільмів усім чотирьом було погано. Потім їм кілька днів кололи під шкіру якісь рідини і знову показували криваве людське кіно. Було вже не так погано. Жирок навіть сміявся з деяких людських трюків. Колоти не припиняли, аж доки кіно перестало викликати стрес. Розумом Слабачок ще розумів усю гидоту демонстрованого їм «отого» – люди робили одне з одним це не через голод і не задля виживання, а через невмотивоване вроджене зло! – але нерви його тепер не вибухали обуренням. Це було схоже на часткову втрату смаку – ніби плаваєш у гнилій воді, знаючи, що вона гнила, але не відчуваєш до неї відрази.
У Слабачка, на відміну від решти афаліандрів, був свій секрет від військовиків: він умів читати. Це вміння було таким собі ментальним рудиментом, попри те, що, як вважала наука, темпоральне схрещення видів цілковито стирає свідомість піддослідного. Слабачок підглядав у папери офіцера-куратора, які той часом заповнював прямо над басейном, оцінюючи стан боєготовності групи. Зір у плавучого диверсанта був ідеальний – як під водою, так і над нею – проте далеко не всі прочитані слова він міг співставити з поняттями. Людська його пам'ять уціліла лише фрагментарно і в багатьох моментах давала збої.
З паперів офіцера-куратора Слабачок знав, що їхня тренувальна програма на цьому етапі мала назву «ДЕГУМАНІЗАЦІЯ». Достеменне значення цього слова було йому невідоме, проте своє розуміння він сформулював однозначно: «дегуманізація» мала означати звикання до людської крові, тобто до «отого». Слабачок мовчав про свої відкриття. Його наївніші брати могли б викрити його перед людьми, а він цього не хотів. Тривога його росла.
– Привіт, бійці! – пролунав над басейном голос куратора.
– Крікт, крікт, – крякнули афаліандри у відповідь, поскидавши зі своїх куцих вузлуватих рук боксерські рукавиці.
Людські слова вони імітували своєрідним прискореним кряканням, і з огляду на їхню кардинально відмінну від людської систему мовлення, це був найоптимальніший спосіб. Електронний дешифратор уповільнював їхнє мовлення, підправляв і передавав у гучномовець «почищені» слова. Цього ранку їхнє привітання прозвучало помітно прохолодніше, ніж завжди. А Слабачок узагалі промовчав, обмежившись непевним рухом голови. Усе це не пройшло повз увагу офіцера.
Слабачок оглянув куратора. Той був цього разу без плавального костюма, у військовій формі з погонами. Значить, прийшов дати нове завдання. Як доказ, на підводному екрані, вмонтованому в стіну басейну, виросло зображення корабля. Дельфінопітеки насторожилися.
– Бійці, ваша нова ціль – корабель, який ви бачите. Це військовий об'єкт, замаскований під риболовне судно. Зараз він на відстані десяти миль звідси – рухається до нас із заходу. Становить загрозу для нашого дому.
«Домом» офіцер називав військову базу, хоча піддослідні диверсанти вважали своєю оселею саму воду і лише іронізували з неадекватності людських понять, їх і тримала тут лише звичка до регулярної порції риби, яку не треба було добувати. Нею платили за роботу.
– У вашому розпорядженні портативна торпеда, з якою ви вже знайомі. Наказ: спочатку отримати її у торпедному секторі, – продовжував чеканити куратор. – Доставити й закріпити на підводному плато «№ 3» для коректного запуску. Запуск провести, коли корабель увійде у зону досягання ваших власних сонарів. Запуск здійснює Слабачок. Усе ясно?
– Кряс-кряс, – закивали диверсанти.
– Ясно-ясно, – переклав дешифратор.
– Вертайтеся без затримок. Вдалої операції. Риба чекатиме на вас! – завершив офіцер.
Жирок заскрекотів, вихляючи боками. Брехунок пустив фонтанчик води. Сопушок пукнув повітрям із дихала. А Слабачок не виявив типових ознак радості. Лише чомусь підніс до очей свої короткі могутні руки з прожилками на міжпальцевих перетинках.
Офіцер крутнувся на підборах, знайшов у стіні кнопку, натиснув, викликаючи цифровий пульт, набрав цифровий код. У стіні басейну розкрилася розсувна перегородка. Усі четверо пірнули в темний коридор.
Вийшовши у відкрите море, вони одразу розташувалися ромбом. Двоє посередині пливли з торпедою, чіпко тримаючи її під своїми животами. Двоє інших охороняли їх по боках. Потім пари мінялися місцями. Рухались із ледь-ледь розкритими пащами – задовольняли інформаційний голод. Слабачок розкошував у цих нетрях хімічного посліду, як у шумовому нагромадженні радіостанцій, яке йому доводилося чути ще в минулому, людському, житті. Ось густий масний знак від косяка тунця. Ось одна гостра отруйна нотка від гігантського ската. Примітивний апломб молодих і голодних акул. І цілі хмари креветок, патока їхнього нетривкого існування в гіркосолоних водах.
У Слабачка стиснулося серце. Хотілося прожити весь свій час тут, серед усього цього живого надмірного царства, далекого від басейнової пустоти. І тоді він з огидою згадав про акустичний датчик, вживлений у його спинний плавник, – за цим сигналом база могла відшукати їх у будь-якій точці океану.
– Ану, потримай! – свиснув Слабачок і передав хвіст торпеди Жиркові.
– Ти знову від ін-к-ст-к-ру-к-ції відхиляєшся, стрибунчику? – щебетнув Брехунок. Слово «інструкція» він вимовив по-людськи, від чого всім стало смішно.
Але Слабачок уже не зважав: ударив широким хвостовим плавником і дугою злетів над поверхнею води, потім ще раз і ще. А тоді викрутив свій коронний, із п'ятьма повними обертами, після яких тіло свердлом угвинчується у воду. Це була для нього чиста творчість, терапія мистецтвом. Від цього ставало легше. Люди, що вивчали польоти дельфінів, часто надавали їм якихось утилітарних значень, відмовляючись визнати право інших видів на мистецьку активність. Слабачок, що пас задніх у силових вправляннях, був неперевершений у повітряній хореографії, і якби трійця його родичів зараз не була при виконанні, вона влаштувала б йому бурхливі овації.
Наближаючись до штучного кам'яного плато, яке офіцер-інструктор називав «номером три», вони заскрипіли, випускаючи зі своїх щелепних жирових подушок ехолокаційні пучки. Відбитий ультразвук повертався і лягав на увігнуту передню поверхню черепа, несучи з собою картину просканованої місцевості. Плато було на місці, поряд із невеликим природним порогом. Корабель плив іще поза зоною їхніх біосонарів.
Закріпили пусковий фундамент торпеди, активували самонаведення. Настрій у Слабачка знову погас. Трійця згрупувалася навколо нього, ледь чутно муркочучи.
– Тобі ж сьогодні бути пусковим, – не витримав Жирок.
– Давайте більше не вертатися в басейн, – серйозно промовив Слабачок.
– А рибка? – здивувався Сопушок.
– Ми навчилися запускати торпедки. Думаєте, не навчимося самостійно ловити їжу?
– А датчики, зашиті у нас у плавничках? – не вгавав Сопушок.
– Вони не глибоко зашиті. Вигриземо зубками одне одному.
– Наше місце не тут. Ми зовсім не такі, як усі, – висловився Брехунок.
– Вони зрозуміють нас, – мовив Слабачок.
Усі раптом замовкли. Жирок заскрипів, скеровуючи сонар у далину. Ціль наближалась. Слабачок знічев’я увімкнув і свій сонар, промацуючи корабель. Від раптового відкриття у нього почалося запаморочення: на кораблі були люди! Крізь металеві борти судна він бачив не лише їхні тіла – він, як завжди, уловлював обриси внутрішніх органів і міг сказати, які з тих органів потребували лікування. Він бачив також багато риби у трюмі. То був беззбройний риболовецький траулер. Офіцер брехав їм. «Дегуманізація», – майнуло в мозку Слабачка. «Дегуманізація»..
Весь задум військових розкрився перед ним зі страхітливою чіткістю. Бачачи в ньому прохолодне ставлення до людей, вони обрали його виконавцем першої диверсії з людськими жертвами. І запускати торпеду він мусив, неодмінно знаючи, що на кораблі є рибалки. Побачити їх своїм біосонаром і свідомо знищити. Це жорстока перевірка на готовність вчинити «оте». Вчинити, а потім зробити вигляд, наче всі інструкції командування були правдиві.
Слабачок зірвався і поплив геть від плато.
– Ти куди? – загукали йому вслід.
– Ви що, не бачите, який це корабель? – крикнув він, перейшовши на ультразвук.
Звісно, вони бачили. Але залишалися на місці, не важачись зрадити наказові. Він, котрий терпіти не міг людей, зараз мусив поборотися за життя кількох випадкових рибалок, приречених на експериментальну смерть. Треба було відтягнути трійцю від торпеди, щоб зірвати запуск. Зненацька йому сяйнула в голову ідея. Він відплив ще на якусь відстань, а потім видав дуже короткий і пронизливий високий свист із двох фраз – першої, висхідної за висотою звучання, і другої – спадної. То було волання про допомогу. Сигнал фальшивий, звісно, але сильніших засобів в арсеналі не було. Якщо дельфінова природа у них сильна, вони кинуться рятувати його, полишивши людську зброю – морський інстинкт співчуття переможе усе завчене людське, нанесене роками тренувань.
Він так і гнав, усе далі й далі, висвистуючи своє театральне «SOS» на швидкості сорока вузлів, зім'явши час своїх людських генів, заново народжуючи в собі чистокровного дельфіна. І минула не одна безконечна хвилина, поки він усвідомив, що вибуху таки не було. І, на відміну від людей, йому не конче було крутити головою, щоб пересвідчитися, що хвостата трійця пливе за ним.
