Текст книги "Xронос"

Автор книги: Тарас Антипович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Березень 2044
Дім Божий

– Ви – отець Теодор? – звернувся відвідувач із удаваною пошаною, змірявши настоятеля храму з ніг до голови і затримавши глузливий погляд на його розтоптаних черевиках.

– Так, це я, – у отця Теодора зажевріла надія, що до нього нарешті прийшов спраглий віри.

– Я у справі з музейного управління.

– А я гадав, що храмами завідує управління релігій, – розчаровано мовив священик.

– Саме так і було донедавна, але релігійне управління скасовано, а храми перейшли, так би мовити, під нашу егіду. І ваша церква Різдва відтепер також буде музеєм. Це в інтересах збереження споруди.

– Але це живий храм, Дім Божий, а не мертва експозиція! У нього інша місія!

– Отче, чи багато прихожан ви бачили в цих стінах… – чиновник обвів церкву поглядом, – за останній рік, окрім церковних мишей, звісно? Ця місія бачиться урядові вичерпаною.

Отець Теодор глибоко вдихнув, узявся обіруч за груди, квапливо сів у крісло в крайньому ряду. Лице його з червоними нитями капілярів потонуло у сивій бороді. Досконало голий череп світився. Чиновник примостився коло нього, дістав з дипломата табличку з написом «Державний музей „Церква Різдва Христового“».

– Ось це має бути завтра прикріплено на вході. Робоче місце зберігається за вами – уже як завідувачем музею. Вітаю з підвищенням, а то ж останнім часом ви тут були – хе-хе – сторожем порожнечі, а тепер у вас посада яка-не-яка.

– Забирайтеся геть, – процідив священик.

Чиновник пішов. Отець Теодор глибоко видихнув. Устав. Гримнув табличкою об підлогу так, що та тріснула надвоє. Пройшов до вівтаря. Повернув до ризниці. Накинув ризу. Віддихався. Виступив на амвон. Він раптом зловив себе на тому, що сам прожив останні роки, як сомнамбула – дух його снив, а вісімдесятирічне тіло сяк-так пересувалося, оперезане вінком недуг. Ні служб, ні сповідей не велося. У храмі весь час стояла мертва тиша. Музейна тиша – подумки визнав він. Він вирішив заговорити вголос. Якомога голосніше.

– Господи, не гідний я ні чудес твоїх, ні ознак. Але ти мені подай хоча б малесенький натяк, бо я ослаб духом і розумінням своїм захирів. Що означає увесь цей світ? Чи він іще Твій, Божий, а чи вже когось іншого? Чи ця клоака зловонна пощезне, чи в ній ми згинемо, як хробаки? Пітьма зав'язала нас, ми борсаємось у ній, як сліпі цуцики, і твань ловить нас за ноги. Поглянь, Господи, на цих мертвих, що не цілком померли та все молодяться без страху і сорому. Поглянь і на живих, що насправді не зовсім живі, бо не своє життя вони проживають. Краденим часом живе Твій народ! Брат брата їсть живцем, сестра – сестру. І що більший злочин, то вище злочинець засідає! А діти ростуть і, споглядаючи, мріють про царство, таке ж беззаконне. Чому не зробиш ти безплідними всі лона жіночі? Чому не розтопчеш Ти нас усіх скопом? Чому не спопелиш дотла? Хто здатен понести меч кари Твоєї? Чому ніхто не йде з тим мечем? Бачиш, Храм Твій спорожнів… Заходили, правда, минулого тижня два кентаври – такі баскі, з люмінесцентними підківками, у пірсингу, в кольорових тату. Просили їх повінчати. Я їх виставив. Не хочу тут бачити нікого. Мене верне від усієї цієї наволочі! Хай жирують у своєму прокаженому раю. Хай відрощують животи, хвости, пірця, дзьоби, копита, щупальця, бородавки, триголові пеніси. Хай трясуть вименем, прицмокують своїми рожевими сфінктерами. Хай стікають слизом. Більше слизу, більше сперміїв! Хай уся сутність їхня вихлюпне назовні, щоб завжди була на виду. Може, тоді Тобі урветься Твій великий терпець! Може, тоді нарешті зійдеш на нас вогнем, і громом, і ядерною зимою. Я чекаю давно. Прости, Господи, за зло моє. Прости за безсилу цю ненависть. Сказано: «Не запалюйся гнівом своїм на злочинців», а я все горю. Але якщо Ти бережеш це місто заради кількох праведників, то, мушу сказати Тобі, їх тут уже не знайдеться жодного. Я сам був таким, але вже не є. Слабкий я став і злий без міри. Прости, Господи. А решта тутешніх за мене гірші. Надто осквернені люди – живого місця в них нема. Так що Ти не вагайся. Нікого Тобі тут берегти. Жалій траву, задушену свинцем автострад. Жалій хмарку мандрівну, протяту вихлопом заводської труби. Жалій землю, кинуту гнити без плуга і зерна. Жалій вену ріки, уколоту токсичними нечистотами. Нас не жалій! Ти розщепи нас на атоми, бо ми не годні бути цілими людьми. Ти вкинь нас у чавила Твої, і хай сік витече й опоїть Землю, і нехай Земля п'яна станцює так, щоб Усесвіт здригнувся. Ти залий нас лавою, щоб у жодному закамарку ніхто не вцілів, бо з найменшої комашини рано чи пізно еволюціонує мерзенний сапієнс, і не буде тому кінця. Прости, Господи, мізантропа. Не вмію я любити таких ближніх, і себе серед них не люблю. Та й не лишилося в мені любові ні краплини, а віри не набереться й на гірчичне зернятко. Але Ти подай мені натяк, востаннє подай. Не покидай мене так у цьому пеклі. Хтось же мусить розуміти, що відбувається, навіть коли безум пожере всі без винятку мізки. Що означає увесь цей світ? У чому спільний сенс нашої матеріальності? Якщо Ти, Творче Неба й Землі, сотворив і Час, то чому ж віддав його нам на розтерзання? І хіба Ти не є в усьому сущому? А якщо так це, то хіба не на Тобі окошилися виплоди наших злодіянь? Вони говорять про народження нової епохи, а воно старе, як споконвічне зло. Просто пам’ять у них закоротка. Колись стрілялися з автомата, тепер – із хрономата. Що їм у руки трапиться, тим себе й огріють, тим і вкоротять собі віку. Така от спрага нових досвідів. Така жага пізнання. Такий технічний прогрес. Господи, тут війна. Ти посиль тут свою присутність, пробач за мілітаристські звороти. Змій у нас на троні сів, а навколо трону – кодло гадюк. Не підступишся. А народ струїли новими цяцьками, не бачить він нічого, не чує, страшиться власної тіні. Низько живе. Нижче нікуди. Не достойний і я Твоїх див. Плазун і я. Але ти обери мене хоч для дрібного чину, хоч для найменшої справи Твоєї. Вділи мені ношу, і я донесу. Чую, що часу в мені мало залишилось, серце болить і ноги тремтять. Але я готовий. Знаєш Ти все сам. Прости, Господи, за багатослів'я. Прости за хаос мови моєї. Надто довго я мовчав. І замовкаю знов. Слава Тобі, Господи. Слава Тобі.

По цих словах отець Теодор упав на коліна, б’ючи гарячкові конвульсивні поклони, аж доки не застиг, притуливши лоба до холодної плити. Він не пам'ятав себе, і невідомо, скільки часу залишався б у такій упокореній позі, аж раптом електричний світильник під куполом незвично затріщав, після чого церковне освітлення плавно померкло. Храм заполонила щільна темрява. Священик підвівся. Зір його занурився в темінь, як несмілива рука – у важку осінню воду. Він прислухався, чи не пробрався бува хто до церкви, але не чув ані шереху. І лише коли він припинив дошукуватися фізичних причин такого локального затемнення, жарівки світильника знову почали яскріти. Світло росло містичною рослиною, заповзаючи в усі лакуни і шпари. Після важких хвилин пітьми воно здалося священикові значно яскравішим, ніж завше, так наче пітьма була призначена тільки на те, щоб, розігнавши її, світло явило свою нову силу. Отець Теодор збагнув Натяк і вдячно заплакав.

Червень 2044
Параноя

Він вийшов із квартири на сходовий майданчик, безшумно причинив двері, безшумно зійшов на перший поверх, постояв за дверима під'їзду, послухав зовнішній вуличний шум, переборов себе і наполовину прочинив двері, визирнув – нікого під під’їздом не було, значить, момент він обрав вдало, тепер належало вийти на проспект такий-то, сісти в метро на такій-то станції і їхати до площі такої-то, що поруч із його університетом, руки він тримав у порожніх кишенях, так треба було, щоб ті, хто міг напасти, думали, що і в його кишенях може бути щось неприємне для них, хоча нічого такого в його пилявих кишенях не містилося, але такий вже психологічний захист він собі запланував і вважав його дієвим; за сто метрів до підземного переходу йому здалося, що наплічник розщепнутий, а він же його вдома защіпав, а отже, хтось у під'їзді міг непомітно його розкрити, покласти туди будь-що або будь-що витягти, він озирнувся на всі боки, до найближчого перехожого було метрів п'ятнадцять, зірвав із плечей рюкзак – замок був защіпнутий, знову фальшива тривога, нерви ні в дугу.

Віднедавна він усе робив якось похапцем, якось злодійкувато, хоча жодного злочину на його двадцятилітньому сумлінні не було, до того ж, він помічав, що цей «похапець» і є новітнім способом життя усього населення, все слід було зробити так, наче за тобою женеться зграя одноногих канібалів, які скачуть не так швидко, щоб тебе наздогнати, але й паузи ти собі не можеш дозволити, ніде не зупиняйся, не затримуйся на місці, пересувайся раціональними маршрутами, тримайся ближче до ліхтарів, нікому не довіряй, ні з ким надовго не заговорюй, тримай руки ближнього в полі свого зору, спостерігай обриси кишень, угадуй, що в них лежить або не лежить, саме цим він займеться у вагоні метро, та спочатку треба пройти таймошукачі, пройти турнікети, тут, здавалося, нічого страшного нема, але вони старі й заїдають, часом турнікети невмотивовано б'ють по ногах, а він став надто забобонний – що більше в ньому множилося страхів, то більше плодилося й забобонів, наприклад, якщо криволапий турнікет вдарить по ногах, день навряд чи буде вдалий, а якщо при вході на станцію писне рамка таймошукача і почнуть обшукувати, то, хоч нічого й не знайдуть, бо нічого такого нема, однак чекай небезпеки в найближчому майбутньому.

Цього разу таймошукач сприйняв його поблажливою мовчанкою, а коли він приклав жетон до електронного вічка, турнікет дав зелене світло, і ніщо не віщувало біди, і ноги вже проминули цю роззявлену горизонтально пащеку, але вже зробивши кілька кроків, він почув за спиною брязкіт, обернувся – так і є: клешні турнікета зімкнулися із запізненням, не зачепивши його, проте давши йому прикмету, ступінь негативу якої він визначив як середній, тому зціпив зуби і попрошкував далі назустріч негостинному транспортному засобові, що скреготав якраз коло платформи своїми корозійними легенями, ускочив, оцінив обстановку, всі сидячі місця зайняті, було тільки стратегічне місце у кутку коло самих дверей, де можна було притулитися стоячи, туди він і втиснувся, щоб прикрити спину і редукувати кут самозахисту до 180 градусів, усі сусіди тримали руки в кишенях, як і він, усі мовчали, а коли хтось виймав руку, щоб почухати ніс, весь вагон напружено спостерігав, що буде далі, бо що таке ці таймошукачі, кажуть, що тепер є нові моделі хрономата, які рамка не ловить, їх без проблем проносять у громадські місця, особливо в туалети, де ти завжди беззахисний у своїх есхатологічних спазмах нужди.

Поїзд метро повз, як слимак («равлик-геморавлик», – крутився в нього на язиці каламбур), залишаючи слинявий слід страху, а коли на мить у вагоні згасло світло, всі повмикали ліхтарики на мобільних телефонах і насвічували на сусідів своїх, сліпнучи від гострих променів, зриваючись на сварку, і коли вагонні лампи знову запрацювали, кілька пасажирів уже билися, випускаючи на волю своїх застояних джинів параної, рознімати їх ніхто й не брався, остерігаючись, що раптом із чийогось рукава вигулькне той останній переконливий аргумент, але нарешті зупинка, його зупинка під землею, а над землею – печальна альма-матер у ремонтних риштуваннях («сіра і сира сирітська сироварня», – сичав він подумки), конче вийти з дверей вагона не першим і не останнім – так чомусь він постановив у рамках самозахисної системи забобонів.

Слова на ходу торохтіли в роті, мов не знесені яйця, він узагалі на курсі ходив за вигадника і душу компанії, але останнім часом якось знітився й затих, страхи напосіли, веселощі відійшли, почувався, як нерозкаяний монах (точніше «гормонАх» – це такий монах із гормональним сказом), усі причини він сам заледве усвідомлював, лише знав, що одна з них ходила тут же, в цих університетських стінах, носила шнуровані боти, короткі спідниці і взагалі поводилася виклично, хоча ця викличність, як він уже здогадався, маскувала той же в'язкий страх, що й у нього, вони кілька разів перекидалися словами в їдальні, де жувало свої обіди все це студентське стадо («скот да вінчі», сказав би він), вона йому посміхалася якось звіддаля, тримаючи дистанцію і з цієї дистанції посилаючи якісь обнадійливі імпульси, але ближче нічого не було, та й не ті часи, близькість тепер іноді погано закінчується, он минулорічні випускники викликали собі на гулянку проституток, а потім були виявлені надто старими для груповухи, тільки двох і відкачали темпореаніматори, та й відкачували лише тому, що ті були начальськими синками («мажорами-дармажорами, а також кармажорами, фарсмажорами і тому подібними тамбурмажорами»).

Рамки на вході в універ пройдено, тепер можна трохи розслабитись, хоча не зовсім – як в армії, коли командують «Вільно!», це ж не значить, що можна розходитись, тут тепер так само, «університет – казарма знань», як казав державний президент, ось вона, авдиторія fuckультету, драматургія лекцій таки на висоті: викладач виходить до трибуни з окремого входу, що біля дошки, а студентський амфітеатр відгороджено ґратами аж до самої стелі, так викладацький склад бережуть від усяких «оказій-інвазій-експлозій», воно й логічно після кількох темпотерактів у стінах альма-матері, але ж лекція скидається на діалог наглядача із зеками, доцент щось рявкає з-поза ґрат, наче безперебійно нагадує слухачам про їхнє право мовчати, а ті по інший бік решітки забивають козла, ріжуться в очко, чи що там ще належалося робити зекам до винайдення темпоральної генетики, ох, альма-матер – ця улюблена жона альфа-фатера буремної вітчизни, вона і ззовні, й усередині прекрасна такою невловимою красою, що навіть посвяченим ніколи не вдавалося вловити тої краси, а втім, справа смаку.

Ну, а тепер перерва, до туалету краще й не потикатися, туалет йому ввижається мінним полем, середовищем потенційного насильства, цур його, хіба що споглядально пройтися коридором, попід стіною, так кут оборони буде вужчим, розім’яти кості, він виходить з авдиторії, в коридорі людно, але всі несвідомо тиснуться до стін, тому виходить, що вони топчуться, потилиця в потилицю, як на тюремній прогулянці, одні по правому боці рухаються вперед, інші по лівому – назад, а середина коридору порожня, і його раптом проймає сором, що у всіх усе так однаково, безславно і тупо, як і в нього, видно, конструкція колективної душі вже перетерпіла непоправні метастази, а далі світить хіба ще глибше занурення в тоталітарний сортир, вихід з якого можливий тільки частковим способом – у черевцях окремих черв’ячків, та й то якщо вони благоволять виповзти з ями, ну і нехай, набридло, к чортам собачим, роздумуючи про долю і недолю («долю запердолю»), він незчувся, як опинився на середній лінії коридору і пішов по ній кудись углиб, навмання, розмежовуючи собою дві повзучі шеренги, немає світла в кінці тунелю, нема й на початку, нема порядку, нема порятунку, є лише глухе биття серцевого м’яза об раму ребер («о, браму ребер!»), і тоді його потуплені очі наткнулися на шнуровані боти, на викличні коліна і всю решту незабутньої фізіології, що стала йому віднедавна дорогою і маячила тепер назустріч, прямо на середній лінії коридору.

Вони так і стояли, не почувши навіть дзвінка, що сигналізував кінець перерви, і така нездатність розминутися здавалася їм справжнім щастям, світ округлився до спільної енергетичної капсули, зітканої з флюїдів, однак треба було кудись рухатися, бо ось-ось охорона університету почне прочісувати коридори, чи ніхто не вештається без причини і санкції, обшук, документи, все підряд, такий захід із профілактики темпотероризму, лекція як строк від дзвінка до дзвінка, можеш не слухати, тільки сиди, не виходь, не йди у пітьму зовнішню, порпайся у внутрішній, не вір, не бійся, не проси, а всі однак бояться, хоча й не вірять і не просять, менше з тим, вона поглядом запросила його йти за нею, і до міри тихо, наскільки дозволяли їй шнуровані боти, прошмигнула за колону, минула вестибюль, зайшла у коридор іншого крила, він раптом зворохобився, зумисне відстав на кілька кроків і підозріливо дивився на неї, вона звернула на запасні сходи, підступила до дверей аварійного призначення, видобула з-за пазухи дротяну відмичку, поскрипіла замком, відчинила двері, він прислухався: десь далеко вже тупали охоронці, вона кивнула, він завагався, а раптом там… а раптом… прожогом заскочив за двері, вона присвітила ліхтариком мобільного, старі сходи вели вгору, на дах, він узяв її за руку і рушили, через дев'яносто сходинок (він рахував) був люк нагору, відчахнули його, вилізли на старий бляшаний дах, просмолений на тріщинах, дихнули чимось свіжим, можливо, це було повітря, бо смог залягав дещо нижче рівня даху, було надто прохолодно як для червня, але вона зняла блузку, оголивши тверді й гострі соски, потім усе інше, так само стрімко, аж похапцем, він теж розібрався зі своїми штаньми і майками, торкнувся її шиї, вловив її язик у своєму роті, і тепер нарешті відчув, що не боїться її, не боїться світу, принаймні поки це все у них триває, чорт забирай, з нею він взагалі нічого не боїться.

Вересень 2044
Замах

Олаф відрегулював сидіння, оглянув себе у дзеркало заднього виду, спробував зробити лице не таким зловісним. Невдоволено фиркнув, вийшов із-за керма. Потягся, хруснув своїми важкими кістками. Коба полірував капот типового жовтого таксі, здуваючи кожну порошинку.

– Для чого ти її шатириш? Це ж має бути просто машина.

– Міністрові юстиції не подають брудних машин, він у брудну просто не сяде, запідозрить одразу, – нервово випалив Коба. – Всі фірми-перевізники це знають. Так що й ти спробуй виглядати чистішим.

– Ну, який я, в сраку, vip-шофер? Гримували-гримували, а морда й далі, як решето. Хай Давид рулює, він симпатяга! – гарикнув Олаф, махнувши ручищею так, що дорогий позичений піджак затріщав.

– Давид спритніший, хай працює руками, а ти годишся хіба меблі ламати. Мовчи і «бублика» крути. Вони люблять мовчазну прислугу. Тобі два квартали протягти, біля парку починай пригальмовувати, щоб Давид заскочив на ходу.

– Та знаю, знаю.

– Що ти там знаєш? Відсидів три класи і три камери, і вже рятівник нації, прапороносець підпілля! От проколешся, згодують вони тебе акваріумним рибам. Гм. Є що їсти, між іншим, – скелетоподібний Коба із заздрістю оглянув кремезну постать Олафа. Щось у цій постаті таки було. Кілограмів сто двадцять.

– Ну, добре. Як ти вітатимешся з міністром – повтори.

– Добрий день, приємної подорожі, – пробасував Олаф.

– Не «подорожі», а «поїздки»! «Подорожі» бажають провідники у вагонах, а у вас поїздка – дистанція до дому його лярви два кілометри, і треба все встигнути.

– П-п-приємної поїздки, блін, – поправився Олаф сміючись.

– Це не забавки тобі, горилячий писок!

Із підвалу вийшов меланхолійний Давид. Виглядав він, на противагу Олафу, наче струнка пружина – чистісінький спринтер у спортивному костюмі. Його поголений і досконалий за формою череп відблискував синім.

– Треба висуватися, – зосереджено мовив Давид.

– Шашечки розклали? – спитав Коба.

– Вони вже в багажнику.

Коба зазирнув у багажник. Світляні короби з телефонними номерами і назвами фірм таксі були розкладені в три ряди за алфавітом, щоб можна було швидко знайти потрібну назву.

– Чому у вас «еф» іде після «ха»? «Фламінго» лежить після «Халява-таксі».

– Коба, це Олаф розкладав.

– Ти б йому ще повстанську листівку писати доручив.

– І написав би, – огризнувся Олаф.

– О, ти напишеш, грамотій. Після того, як я перехоплю виклик, у тебе буде одна хвилина, щоб причепити шашечки і під’їхати до воріт. Бо через три хвилини туди прибуде машина з фірми. Алфавіт не забув?

– А-бе-ве-ге-де-е-є-же-зе-йот-врот-ка-ел-ем-ен-о-пе-ре-се-те-тво-ю-ма-му-се-і-те…

– Досить, – обірвав Олафа Коба. – «Грибниця» розраховує на вас. З Богом.

Повстанська терористична мережа отримала назву «Грибниця» з легкої руки своїх ворогів – керівництва антитерористичного центру. Доки нею не почали займатися впритул, жодної назви вона не мала. Тепер у народі всіх її членів іменували «грибами» – за здатність під час операцій ніби виростати з-під землі. Звісно, ця здатність була сильно перебільшена – людський поголос схильний міфологізувати своїх героїв.

Об'єктами атак «Грибниці» були чиновники найвищого рангу, відомі своєю корумпованістю. З огляду на те, що справедливого судочинства в державі не було від часів її створення, персональний терор проти представників влади здавався пересічним громадянам правильною стратегією. «Грибниця» розросталася. Щоправда, до такої великої сошки, як міністр юстиції, досі руки повстанців не сягали. У цього міністра було слабке місце – тричі на тиждень по обіді він відвідував свою коханку, котру для зручності поселив у наймане помешкання за два квартали від власного будинку. Міністр соромився їхати до неї в супроводі охорони, тому викликав собі таксі – щоразу іншої фірми. Йому здавалося, що так він уникає свідків. Насправді цією псевдоконспірацією він лише дурив сам себе, оскільки оточення прекрасно знало, де він і з ким. Знала про ці походеньки і дружина, проте була настільки залякана чоловіковою належністю до влади, що не сміла розкривати рота.

За даними повстанців, міністрові юстиції давно вже мало виповнитися сімдесят, однак усе ніяк не виповнювалося. Ба більше. Саме після призначення на посаду тіло його отримало «друге дихання» і почало чарівно молодшати. З огляду на цей промовистий факт, «Грибниця» обрала хрономатичний метод усунення міністра. Спочатку слід було здійснити повне вилучення часу з його організму, а потім затопити автомобіль з міністровими тельбухами в міській канаві.

Олаф зупинився перед пішохідним переходом і лайнувся: по зебрі трюхикала компанія вислозадих свинопітеків. Їхні рильця невпинно видували рожеві кульки з жувальної ґуми.

– Як їх земля носить? – вдарив Олаф по клаксону.

– Розслабся. Вони собі просто подобаються, – зауважив Давид.

– Раніше тільки в зоопарках були, а тепер де завгодно! І нікому зарізати!

– А що, вони тобі жити не дають? Моя молодша сестра теж збирається схреститися.

– З льохою? – жовчно кинув Олаф.

– З поні. Завжди поні любила. До речі, поніандри живучі.

– Розпустив ти її.

– Знаю. Вона – все, що у мене є, – засмутився Давид.

Вони проїхали ще кількасот метрів.

– Тут, – скомандував Давид.

Олаф пригальмував коло паркового живоплоту. Обернувся. Давид сидів на задньому сидінні таксівки, відділеному від двох передніх перегородкою з товстого армованого скла. Очі Давида були порожні. Він давно вже нудив цим підпіллям: хотілося відкритого життя без підвальних сходок, без гри у піжмурки, шифрованих інструкцій.

– Знову корчиш із себе сумного солдатика? – буркнув Олаф, поправляючи бронежилет під піджаком.

– Слухай, нас посилають на діло, як баранів на заріз. І ми «вичищаємо» цих чинуш тільки для того, щоб їхній тайм закачали собі в кишки наші штабісти! Ото й уся революція? Робінгуди сучі!

– Ти не думай про це. Особливо зараз. У штабі достатньо нормальних людей, – насупився Олаф.

У перегородці зяяв овальний отвір, куди пасажир мав устромляти гроші, розплачуючись із таксистом. Олаф спробував пропхати крізь нього руку. Кулак не влазив. Зате гнучка Давидова рука пройшла крізь отвір і міцно потисла Олафову ведмежу лапу. Давид безшумно зник у живоплоті.

Олаф обігнув парк, проїхав ще квартал і зупинився серед особняків, просто за сміттєвим контейнером. Тут була низина. На деревах, як цукрова вата, виснув легкий туман. Листя було ще зелене, але вже якесь неживе. Олаф вийшов з машини, відкрив капот, удаючи, що ремонтує якусь деталь. Вулиця безлюдна, але варто вчинити щось підозріле – і виявиться, що за тобою стежить багато очей, живих і механічних. Він давно вже звик до такої несправжньої самотності. За найближчим парканом загарчав псандр – серед скоробагатьків тепер було модно таких тримати. Олаф угадав обриси квадратних щелеп вовкулаки крізь щілини в фігурному бетонному паркані. Темпогібрид став на задні ноги і щось винюхував своїми чотирма ніздрями. Олаф закрив капот. У кишені завібрував мобільний.

– «Патрон-таксі». Стартуй! – викрикнув Коба в трубку і дав відбій.

Олаф відкрив багажник. «О-пе-ре-се-те… о-пе-ре-се-те». «ОбанА», «Овод», «Овен», «Оранта», «Паралель», «Парнас», «Патрон». Є! Магнітний короб «Патрон-таксі» прилип на даху авто. Олаф згріб решту шашечок у рядно, на якому вони були розкладені, зав'язав вузлом і вкинув у сміттєвий контейнер. Завів машину. Дещо різкувато рушив. Псандр його запам'ятає. У цих потвор фотографічна пам'ять.

Перед воротами міністра стовбичив охоронець. Ледь забачивши наближення таксі, він щось скомандував у рацію. Олаф в'їхав за скульптурний парапет, що відділяв вулицю від маєтку. Охоронець неквапно обійшов машину по периметру, зазирнув в обличчя Олафу. Над ворітьми загорілися два спіральні вусики – машину сканували на предмет підозрілих предметів і речовин. Стосовно цього Олаф був спокійний. А от якщо міністр забариться з виїздом, скажімо, засидиться в туалеті, тоді до дому встигне підкотити справжнє таксі – і провал гарантований. Пальці Олафа пробарабанили на дузі керма глухий ритм. Він стиснув їх, щоб не бігали. Але в цю мить кована хвіртка воріт від'їхала, випускаючи міністра. Тому, вочевидь, так не терпілося, що він навіть не переодягався – був при краватці й у костюмі, наче щойно із засідання. Лише чорне волосся було забране назад бріоліном. Цей архаїзм у зачісці видавав справдешню старість міністра.

– Добрий день, приємної поїздки, – проказав Олаф, підвищивши тембр до баритону.

– Дякую, – пихато буркнув пасажир.

Олаф м'яко рушив, але вже за сотню метрів погнав щодуху. За якусь хвилину охорона зустріне ще одну тачку «Патрон-таксі» і прозріє. У вікно заднього огляду Олаф позирав на міністра. Той у солодкому передчутті розосереджено блукав поглядом по узбіччях. Обігнувши парк, на самому його краєчку Олаф скерував машину на зустрічну смугу і дав коротенький клаксон. Міністр стрепенувся, але нічого ще не второпав. Раптом на сидінні поруч із ним опинився Давид із хрономатом у руках. Олаф вивернув авто на свою смугу і вдарив по газах.

– Привіт від «Грибниці», – мовив Давид артистично і натиснув стартер.

Нічого не сталося. Табло хрономата лише зблиснуло під час контакту з грудьми міністра юстиції. Сам же чиновник не змінився ні на йоту.

Давид розгубився. За перегородкою зав'язалася рукопашна боротьба, у якій Олаф не міг допомогти. Зненацька в руці міністра виникло дуло пістолета. Давид наліг на ту руку, щоб вирвати зброю, але тільки підім'яв її під себе й отримав кулю в живіт. Олаф рубонув ліктем по перегородці, на ній з’явилася вм'ятина, але армоване скло не піддалося. Олаф ударив ще раз. Пролунав другий постріл. Машину занесло. Вона скреготнула об бордюр і в'їхала в тінистий дворик, уткнувшись носом у дитячу гірку. Давид лежав на руці міністра. Той розбив голову об перегородку, але відчайдушно смикався. Нарешті кінець його краватки потрапив у віконце оплати проїзду.

Олафу було цього досить.

За мить він витяг на асфальт ледь живого Давида, потім шарпнув за руку задушеного міністра з посинілим лицем.

– Парабелум. От, старомодний мудак! – прогув Олаф.

Сховав пістолет собі в кишеню. Обмацав усе тіло чиновника, навіть пах. Нічого не знайшов, крім кобури на поясі.

– Що це все, сука, означає? – копнув машину Олаф.

– Хроножилет… У нього хроножилет… – харкнув кров'ю Давид.

– Я не знайшов на ньому нічого!

– Значить… це ніякий не жилет… він… зашитий у тілі…

– Сволота недоторканна! Брудно вийшло. Брудно…

– Хто ж знав…

– А ти чого броню не вдяг, дебіла кусок? – закричав громило на Давида.

– Не люблю я її… Рухатись заважає…

– А тепер тобі ніщо не заважає рухатись?

Чорна калюжа під Давидом розросталася. На тротуарі вже товпилися роззяви.

– Я знаю всі ці двори. Тут за рогом – каналізаційний люк, треба трохи поплавати, – присів коло пораненого Олаф.

– Я… пожив у гівні… а вмирати в ньому… не хочу… іди… бережи… сестру…

У Давидових очах відбилася сіра хмарність без прояснень. Складка муки розгладилася на його щоках. Олаф підняв комір піджака, прикриваючи лице.

– Добре… Я не дам їй стати поні, – прошепотів уже сам до себе.