Текст книги "Xронос"

Автор книги: Тарас Антипович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Жовтень 2042
«Минуле відновлює Бог»

Професор Койфман прокинувся у своїй персональній палаті. Уночі йому наснилися вбиті звірі, що лише посилило панічний настрій ранку. Професор схилився над умивальником, по-журавлиному вигнувши свою довгу шию, хлюпнув у лице води. Він хотів було пополоскати рота дезінфектором, але стерильність побуту й без того дістала його за чотири місяці, проведені у стінах психлікарні. Професор обмежився гучним плювком в умивальник і вийшов з палати.

У безлюдному холі він постояв перед телеекраном, де хворі мали звичай дивитися вечірні новини. Спробував стамувати в собі паніку. Не вийшло. Почвалав до їдальні. Зупинився перед дверима. Прислухався до гомону по той бік. Прочинив двері, увійшов з фальшивою рішучістю. Поблукав очима в юрбі пацієнтів. Ненависний Твіттер сидів скраю, безтурботно колупаючи виделкою в тарілці. Його називали так через те, що спілкувався короткими і незначущими фразами, ніби кидав повідомлення.

Коли професор порівнявся зі столом Твіттера, той у звичній манері викрикнув: «Слава батьку хрономата!» Дехто з присутніх миршаво захихотів. Койфман зупинився, люто глянув на беззубе рябе личко Твіттера, а потім різким рухом вивернув йому на голову вміст його тарілки. «Знову каша на сніданок», – зловтішно зауважив професор.

– Коменти… де ваші коменти??? – закричав Твіттер, розмазуючи по голові кашу.

Ця фраза в устах хворого зазвичай означала найвищий ступінь тривоги. Санітарка почала стирати сніданок з голови Твіттера. А Койфмана взяли попід руки двоє здоровенних санітарів і потягли назад у палату. Професор істерично реготав і хвицав довгими ногами, поки не отримав заштрик із транквілізатором.

Йому принесли сніданок у палату, та він навіть не глянув на їжу. Койфман хлюпався в метафізичному вариві з філософських цитат і тому подібної відпрацьованої мудрості, що заповнювала його голову в час, коли паніка відступала.

«Що є, то було вже воно, і що статися має – було вже, бо минуле відновлює Бог!» – укотре нагадав про себе Еклезіаст. Колись ця цитата втішала винахідника у години сумнівів. Спираючись на старозавітні милиці Еклезіаста, Койфман тоді міркував, що хрономат – теж богоугодна річ. І якщо вже цей пристрій відновлює біологічне минуле організму, то без участі Бога це ніяк не могло б відбутися, позаяк операції з минулим – Його прерогатива. Згодом професор відкинув цю думку, як жалюгідний забобон. Але Еклезіаста продовжував любити.

«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене…» – здається, Еклезіаст відав і про біологічні тайм-коди, «зашиті» в усій фауні на клітинному рівні.

Після старозавітного Пророка у пам'яті Койфмана затріщало від якихось шалених формул. Порухом свідомості він розвіяв цю цифрову мошку. Прояснення надійшло від святого Августина: «Час „існує“ хіба тільки тому, що він прямує в небуття» – «Сповідь», Книга одинадцята, Частина XIV.

Так, метою часу є смерть. Винаходом хрономата професор поставив біологічному часові міцну перепону на шляху до мети. І саме в цьому ракурсі справа його життя зіграла з ним дурний жарт. «Ні, не думати про це. Краще не думати», – скомандував собі Койфман і до болю заплющив очі. Трохи полегшало, але це було радше полегшення перед катастрофою.

Професор уже відчував помахи тисячі крил і зловісне каркання. Так у його пам'ять приходив Гайдеґґер – шумом зграї ворон. Койфман не любив Гайдеґґера з його непролазною мовою, з його розламаними навпіл словесами-категоріями. А найбільше філософ дратував професора тим, що цими макабричними і ні на що не придатними засобами таки потрапив висловити одну з істин, що стала ключовою в долі Койфмана та самої реальності, видозміненої ним.

«Техніка – не просто засіб. Техніка – вид розкриття таємності», – закаркало в професорській голові. Це була лекція «Питання про техніку», прочитана Гайдеґґером 1953 року в головній аудиторії Мюнхенського вищого технічного училища.

«Місія розкриття потаємності як така у всіх своїх видах є ризиком. Так, там, де все присутнє постає у світлі причинно-наслідкових взаємодій, навіть Бог може втратити все святе і високе, всю таємність своєї далечі», – погрожував Гайдеґґер.

Розкриваючи таємність біологічного часу, Койфман знав, що ризикує, але науковий азарт засліплював його. Коли людство з подачі професора осідлало біологічний час, Бог іще більше «втратив позиції», а церква занепала. Час як інтимна незворотність фізіологічних процесів припинив повноцінно існувати. Ніхто з недужих більше не молився святому Пантелеймону, не прикладався до святих мощів і копій Туринської плащаниці, оскільки темпоральні ін'єкції гарантовано давали втечу від хвороб і відтерміновували природну смерть. Хрономат за коефіцієнтом корисної дії «перевищував» Бога.

Суто тілесне сприйняття часу посунуло людську культуру в бік остаточного виродження. Ще якесь десятиліття тому вона відчайдушно намагалася зберегти свої позиції моста між тимчасовістю людини й вічністю духовного. Тепер цей міст було спалено до решти – культура редукувалася до гри тілесності. Так час переміг вічність з усіма її потьмянілими цінностями.

Лежачи на зім'ятому простирадлі, професор Койфман, як корова, ремигав цими не новими для нього думками, коли до палати без стуку увійшли двоє кремезних медбратів.

– Професоре, Ви, напевно, забули, що сьогодні тридцяте число, – мовив один, поклавши палець на кейс із емблемою у вигляді людиногодинника.

– Тільки не це! Я хочу вмерти від старості! Вмерти своєю смертю! Невже я багато прошу, ви, тварюки?! – заголосив Койфман.

– Професоре, ми люди маленькі. Ми лише виконуємо приписи вашого лікаря – раз на місяць ви маєте отримати місячний темпоральний імунітет. Нагадуємо, що таке рішення – це ще й свідчення піклування держави про Вас, – відповів медбрат.

– Чому лікар сама не приходить? Я не бачив її півроку.

– Професоре, Ви – геніальний винахідник. І медицина, і все людство завдячують Вам колосальним стрибком прогресу. Але при останній зустрічі Ви мали необережність обізвати Вашого лікаря тупою свинею. З огляду на це…

– Я не збираюся виправдовуватись. Вона справді тупа свиня! По-перше, тому, що намагається виставити мене хворим. По-друге, тому, що змушує мене «лікуватися» ін'єкціями біочасу! – заскреготав зубами Койфман.

– Дозвольте, в такому разі, запитати, чи Ви й далі вважаєте правдою чутки про урядову змову з приводу розробки темпозахисних технологій? – поцікавився медбрат, усміхнувшись із вишколеним лукавством.

– Так! І дуже скоро всі ви, тварюки, самі станете жертвами цієї змови. Ви всі беззахисні перед будь-яким темпоральним грабіжником і перед державним свавіллям, втіленим у хронотехнологіях. Ви вже зараз боїтеся виходити на вулиці… – закашлявся професор.

– Ми нічого не боїмося, – лукаво усміхнувся медбрат.

Розгадавши цю посмішку, Койфман нарешті збагнув, що його відвідувачі не мали нічого спільного з медициною. Це були агенти служби внутрішніх справ з бездоганним вишколом, приставлені до нього для психологічних зондувань. «Ну, то буду з ними відвертий», – постановив собі Койфман.

– Коли я побачив, на яку отруту перетворили мій винахід, я почав шукати протиотруту, – продовжив він. – Хроножилет – не вигадка! Я передав цю розробку керівництву свого інституту, щоб захистити кожну людину від нападу. Це невидима броня, яка не дає хрономату впливати на темпоральне поле організму. Хроножилет мав піти у масове виробництво. Але уряд вилучив розробку, залишив її для своїх секретних потреб, а мене заперли в цю психушку, щоб поховати тут заживо. І ви ще шантажуєте мене, щоб я працював на владу, сидячи в цій стерильній тюрмі!

– Ми? Вас шантажуємо ми?

– Ви-ви, сексоти чортові! Я читаю все це між рядків! Їм потрібен мій розум, але вони його не отримають! Так їм і передайте.

– Професоре, на жаль, ваш хворобливий стан не дозволяє вам повернутися до активного життя, – скрививши тонкі губи, промовив «медбрат». Його мовчазний напарник розкрив кейс із хрономатом.

– Прибери від мене цю штуку! – заволав професор. – Чому я не знищив це все ще на початку? Чому? Прибери! Я хочу вмерти від старості! Вмерти від старості!

Койфмана притисли до подушки, після чого світ у його очах потьмянів, а потім знову прояснів, як після сонячного затемнення. Агенти безшумно випарувалися з кімнати. Професорові не конче було дивитися в дзеркало, щоб дізнатися, що сивин у його чуприні трохи поменшало. Він також відчув, що біль від поліартриту в пальцях дещо стих. Його знову примусово омолодили на місяць. Зміни сторонньому оку були майже непомітні.

Це було ніяке не лікування, а банальний психологічний тиск. Знаючи вдачу вченого, йому безсоромно натякали, що за непоступливість його можуть вічно підтримувати в нормальному фізичному стані, не випускаючи з неволі. Ті, хто спланував це все, знали й те, що на самогубство професор не піде – це була б для нього ганебна капітуляція перед невидимим супротивником. Зайвого часу у них було достатньо, щоб чекати, доки він дозріє до компромісу. Ба більше – увесь час країни буквально перебував у їхніх руках.

Йому справді понад усе хотілося вмерти від старості – на зло всій праці свого життя. Створивши хрономат, Койфман відігнав смерть, а тепер почувався нещасним, бо вона віддалялася від нього самого.

Професор устав і підійшов до вікна. Лікарняним подвір'ям гуляли хворі. Навряд чи хтось із них переймався крахом часової анізотропії – незворотності процесів і явищ. Вдивляючись у їхні зіжмакані несвободою постаті, професор зітхнув словами Еклезіаста: «І я похвалив тих померлих, що давно повмирали, більше від живих, що живуть дотепер. А краще від них від обох тій людині, що досі ще не була, що не бачила чину лихого…»

Грудень 2042
Відплата

– Наступний, – пролунало з-поза дверей. Відвідувач із помітним зусиллям, спираючись на ціпок, зайшов до кабінету. За столом у шкіряному кріслі сиділа жінка в сірому. Предметів розкоші на стінах вистачало: всілякі інкрустовані кулі, золоті годинники, гобелени. Він неквапно оглянув приміщення, економлячи рухи, наче боявся себе розплескати. Під очима у нього темніли важкі кола. Зимовий одяг мішком звисав із його пліч.

– Так, у чому ваша проблема? – завчено мовила жінка в сірому, розглядаючи свої довгі лаковані нігті.

– У мене рак, – похмуро мовив відвідувач.

– Заповніть форму номер один.

– Я вже заповнював.

– А анкету з особистими даними?

– Заповнював.

– Онколог діагноз підтверджував?

– Підтверджував. Двічі.

– Родичі здавали біотайм для вас?

– У мене нема родичів.

– У такому разі ви мали перерахувати гроші.

– Я їх перерахував. Квитанції зі мною.

– То в чому проблема?

– З державного резерву нема відповіді.

– Може, проблема в пошті?

– Я з'ясовував на пошті. З Держрезерву для мене повідомлень не надходило. Ця відповідь мала прийти ще рік тому! За цей час у мене третя стадія перейшла в четверту!

– Не кричіть.

– Я не кричу.

– Ну й не кричіть… Заповніть форму номер два.

– Уже заповнював.

– І що?

– Безрезультатно.

– Адресу не міняли?

– Ні.

– А індивідуальний податковий індекс?

– Ні.

– Соціальне страхування в нормі?

– Абсолютно.

– Ви вчасно платите за комунальні послуги?

– Щомісяця до десятого числа.

– До кримінальної відповідальності не притягалися?

– Ні.

– Що ж, заповніть форму номер три.

– Заповнював і цю, – криво посміхнувся відвідувач.

Жінка в сірому випила води з кришталевого графина. Зміряла чоловіка поглядом. Почала грюкати шухлядами, то відкриваючи, то закриваючи їх, зухвало позираючи на нього. Її губи розійшлися, хижо оголивши нові досконалі зуби.

– Я вам особисто клав туди… Це було рік тому, я вас пам'ятаю, – процідив відвідувач.

– А я вас чомусь ні. Я пам'ятаю всіх, хто… – засичала у відповідь розчаровано.

– Я змінився в гірший бік, як ви розумієте. А ви, я бачу, навпаки. Ви були старші, ніж зараз, років на десять, з поганими зубами. Але то були ви. Я точно пам'ятаю.

Жінка в сірому на мить перемінилася в лиці, але впоралася з мімікою. Чоловік стояв перед її столом, неприємно нависаючи над нею.

– Як ви смієте таким тоном говорити з державним службовцем!

– Для себе ви знайшли кілька років, щоб морду підправити, хоча, б'юсь об заклад, ви – повністю здорові.

– Моє здоров'я – не ваша справа!

– А моє здоров'я – чия справа? Хіба Державний резерв не покликаний обслуговувати таких, як я?

– Це збій у системі. Я розберуся. Приходьте через півроку.

– Ні. Через півроку я вже не вставатиму з ліжка. На це ви й розраховуєте.

– Добре, – заметалася жінка в сірому, – у нас є нова форма якраз для таких випадків, як ваш. Форма номер чотири.

– Запхайте її собі в зад, – статечно мовив відвідувач.

– Я кличу охорону. І зараз вас викинуть звідси за хамство на адресу державного службовця, – піднялася вона.

– Нікого ви не покличете. Сядьте. Ви обікрали мене двічі. Першого разу – коли я переказав гроші на даний вами підозрілий рахунок. Удруге – коли клав хабара вам у шухляду. Ви – шакал у спідниці, а не державний службовець!

– Спробуйте довести це в суді, – сіла жінка в сірому.

– Навіть не намагатимусь. Уся ця держава – один великий злочин. Кому, як не вам, знати це.

– Що ви хочете?!!

– Трохи часу, який мені належить за законом.

– Послухайте. Це можна вирішити… – дипломатично пойорзала вона.

– Я теж так думаю. Інакше ногою б не ступив у цю вашу клоунську гримерку.

– Ми можемо скласти запит. У мене є зв'язки… – напівпошепки додала вона.

– Для чого все це псування паперу? Ви ж доросла людина! Скільки вам насправді – сорок п'ять, п'ятдесят?

– У жінки таке не питають.

– Та покиньте ви ці манси. Ми ж обоє знаємо, як тепер звучить це запитання. У ньому нічого образливого вже нема.

Жінка в сірому опустила очі. Стисла кулаки, ніби на щось наважилась.

– Чекайте тут, я зараз прийду.

Вона спробувала обійти стіл, але чоловік охрестив її своїм важким ціпком по плечах. Вона втратила рівновагу, впала на коліна. Але так і не піднялася – їй в обличчя дивилося дуло хрономата.

– Як ви… Як ви сюди пронесли це? – спитала нажахано.

– Підкупив охорону. А ви думали, що тільки ви берете на лапу в цих стінах?

– Послухайте… У мене новий чоловік. Мені не можна втрачати лице…

– О, ця втрата піде на користь вашим стосункам. Ви носили чуже лице, а між близькими людьми не повинно бути секретів. До того ж це момент істини. Любить – не любить – любить – не любить… Я заберу тільки те, що ви привласнили – мої десять років. Мені чужого не треба.

Коли неприємна процедура часообміну завершилася, він відклав свій ціпок убік і допоміг їй сісти в крісло. Розправив свої плечі, бадьоро глянув за вікно. Одяг, що хвилину тому ще висів на ньому мішком, тепер сів ідеально. Тим часом вона судомно обмацувала своє обличчя, боячись глянути на себе в дзеркальну поверхню столу.

– А вам пасують ці сиві вусики. Пікантно, – зауважив він.

– Ідіть. Прошу вас. Ідіть.

– Моя вам порада – покиньте цю роботу.

– Мені не треба ваших порад.

– О’кей. Привіт новому чоловікові. Ціпок дарую вам на пам'ять.

Травень 2043
Зоопарк

Серце семирічного Данко забилося з подвійною силою, коли вони з матір'ю, вистоявши годинну чергу до квиткової каси, нарешті прорвалися у великий новий павільйон, нашвидкуруч збудований прямо посеред старого зоопарку. Виставка темпоральних міжвидових гібридів цього травня спричинила грандіозний ажіотаж у місті. Тому щойно мати отримала платню, вони вирушили сюди по враження. Квитки обійшлися недешево.

У рекламному буклеті було сказано, що темпоральні гібриди створено шляхом уведення в людське тіло біологічного часу тварин. Появі життєздатних екземплярів передувала довга й терниста робота темпоральних генетиків. Так, початкові експерименти з упорскуванням людського біочасу тваринам виявилися невдалими – структура наших темпогенів занадто складна для адаптації у тваринному організмі. Тому довелося піти від супротивного – модифікувати людей темпогенами братів наших менших. Крім того, як показали досліди, для схрещування з людським матеріалом надавалися далеко не всі види тварин. У буклеті також було зазначено, що експоновані екземпляри погодилися на гібридизацію добровільно й отримують належний догляд.

Відвідувачі юрмилися коло потужних кліток, наступаючи одне одному на мозолі. Подекуди вибухала брутальна лайка. Тхнуло блювотою. Мати розгублено терлася об спини людей, що загородили всі підступи до першого вольєра. Нетерплячий Данко вирвав свою тоненьку руку з її долоні і протиснувся в щілину між чоловічими торсами – він знав, що в дорослих дядьків плечі переважно ширші, ніж зад, тому на рівні пояса між ними можна просочитися.

– Данку, будь коло мене! – гукнула мати, але він уже не чув.

Данко пройшов увесь лабіринт із людських тіл і опинився перед потужним товстим склом, за яким мерехтіла зелень і хлюпала вода. «Жа-бо-пі-тек» – по складах прочитав вивіску в себе над головою.

Народ приголомшено охав, штовхався й нервував. Кілька дам блювали під враженням від побаченого, але відходити від видовища не збиралися. Данко, затиснутий, наче в консервній банці, не бачив нічогісінько, крім якоїсь розрослої на всі боки папороті, що здіймалася вище його голови. Нарешті втрутилася охорона й попросила тих, хто вже давно стоїть, поступитися місцем новим глядачам.

– Ось де ти, паскуднику, – гримнула мати, піднявши його на руки.

І тоді Данко побачив жабопітека. На великому камені, що служив підвищенням, сиділа почвара розміром з великого пса. Її шкіра в різних місцях мала різні відтінки – від брунатного до зеленого. На голові стирчали величезні бородавки, кожна з яких поросла жорсткою темною щетиною зі срібними нитками сивин. Така сама щетина вкривала черево. Вибалушені жовті очі незмигно дивилися у натовп. Ніс нагадував людський, але був добряче гіпертрофований і не мав ніздрів. Ноги гібрид по-жаб'ячому підібгав під себе. Пальці рук із плямистими перетинками були озброєні рудиментарними людськими нігтями, довгими й закрученими по спіралі. Довершував портрет гібрида величезний червоний язик, що слизьким черв'яком звисав з безрозмірного рота і ледь-ледь ворушився, щоб зігнати із себе мух. Вираз морди жабопітека поєднував у собі фундаментальну тупість і абсурд житейських марнот. Мати Данка виблювала в спеціальний гігієнічний пакет, який видавали у комплекті з квитком.

Наступним пунктом екскурсії був слонопітек. Наближаючись до його вольєра, Данко почув сміх. Деякі глядачі реготали до сліз, викрикували непристойності. Коли Данко з матір'ю дісталися клітки, то й самі почали посміюватися. Слонопітек був блідо-сірий і зморщений, мав справжні слонячі вуха, але припасовані вони були до незугарної й непропорційно дрібної фігурки гуманоїда. Лисий хвостик звисав у нього між сідниць. Замість пальців кінцівки завершувалися роговими наростами. Безвольний куций хоботок сіпався, видаючи нездорове сопіння. Гібрида мучила клаустрофобія, викликана тіснотою власного тіла. Час від часу він шарудів лопухами вух, прикриваючи ними поникле «личко». Йому соромно за весь світ, – здогадався Данко і перестав сміятися.

Навколо слонопітека були розкидані різні овочі – одні вже догнивали, інші здавалися свіжими, однак ні на ті, ні на інші він не звертав уваги. Анорексія, – збагнула мати Данка і теж перестала сміятися. У своєму людському житті слонопітек був жінкою.

Данкова мати завагалася, чи варто продовжувати огляд виставки – надто несамовите й потойбічне враження складалося від неї. На черзі був страусопітек, що його анонсували як найагресивнішого серед гібридів, а потім – свинопітек, визнаний найгармонійнішим поєднанням людського й тваринного начал, і нарешті бізонопітек, відомий своєю титанічною, але спокійною силою.

– Чого стоїш? Тобі що, нецікаво? – смикнув матір за руку Данко.

Вони наблизилися до клітки, з якої долинав брязкіт ланцюгів і пронизливий хрипкуватий вереск. Страусопітек бив великими крильми і шарпався, прикутий за шию і за ногу до кріплень клітки. Його людські очі, «почеплені» на великого дзьоба, палали вогнем. Довгі пасма жирного волосся на плескатій голові тіпалися на всі боки. Від грудей до пояса страусопітек був укритий сірим пір'ям, а нижче був голий і рожевий. Шкіра на ногах була людська, але пальці – пташині. Між ногами бовтався справдешній чоловічий прутень у стані перманентної ерекції. Матері Данко стало геть незручно перед сином. Сум'яття додало й те, що вона, як їй здалося, вже цей прутень десь бачила. Останню думку вона відігнала, нагадавши собі, що після кривавого розлучення з чоловіком так по-справжньому ні з ким і не була… І тут її погляд ковзнув по стегні страусо-пітека, де раптом зовсім чітко окреслилося татуйоване гасло «Лайза – курва» в обрамленні серця, пронизаного стрілою.

– Артур! О Боже, – прикрила вона рота рукою.

– Що, мамо? – спитав Данко.

– Це твій тато! – закричала вона, натягуючи пальцями, мов струни, жмути своїх кучерів.

Юрба глядачів затихла й повернулася до неї. Мати сіла просто на посиgану гравієм доріжку.

– Лайза – це я! – змахнула сльозу. – У нього на стегні… Він зробив це дурне тату за три дні до нашого розлучення. Ох і бив же мене, наркоман проклятий! Ні за що. Виносив із хати останнє… А він сам такий вразливий. І такий жорстокий! Я не могла з ним. Я не могла! А через два роки мені сказали, що він помер від передозування… І я… Я була рада в це повірити.

Данко зірвався, як вітер, і кудись побіг, утікаючи від новини, яка кліщем засіла в голові. Лайза підвелася, наблизилася до клітки. Взялася руками за ґрати. Страусопітек мовчав, жалібно дивлячись на неї.

– Бідний, якби я знала, що з тобою зроблять… Я б терпіла тебе… Я б тебе вилікувала, – затрясла вона прутами клітки.

– Пані, відійдіть. Екземпляр небезпечний, – пролунав у неї за спиною голос екскурсовода.

– Випускайте його. Я його забираю!

– Вибачте, це державна власність.

– Це мій колишній чоловік. У нього ж зараз ломка, він – наркоман!

– Це не ваш чоловік. Це страусопітек пріапічний, отриманий унаслідок темпоральної гібридизації. Це рідкісний екземпляр. Щоб ви знали: після схрещування зі страусоподібними виживає одна з десяти одиниць людського матеріалу. Для порівняння – брак серед новоспечених свинопітеків становить лише тринадцять відсотків.

Лайза врізала ляпаса екскурсоводові, потім кинулася товкти його обцасами, але тому на допомогу прийшли двоє охоронців. Вона забилася в їхніх чіпких руках, як муха в павутинні. Страусопітек і собі почав люто бити крильми, його кайдани задзвеніли на весь павільйон.

Лайзу потягли до виходу, виштовхали з павільйону. Вона повільно пройшла повз старий вольєр із говіркими мавпами, які вже нікого не цікавили; проминула лінивих левів, худющих ведмедів та анемічних лам, стареньку корову ватусі з усе ще пишними рогами; минула апатичного кенгуру, депресивного бегемота, підтоптаного носорога й астенічну жирафу; минула шизоїдних зебр і параноїдальних сайгаків, ветхих орлів і смердючих дикобразів. Жодного відвідувача коло всіх цих архаїчних експонатів не було.

Вона зупинилася біля верблюда, чия неквапна жувальна йога завжди діяла на неї заспокійливо. Той дещо зверхньо оглянув Лайзу, а потім відвів очі вбік, не припиняючи жувати. Шерсть із його горбів облітала, як пух кульбаби.

– Господи, зроби так, щоб мій чоловік повернувся до мене. Я прийму його в будь-якому вигляді…

– Мамо, навіщо ти молишся верблюдові? – Данко нечутно підійшов до матері.

– Бог є всюди… У кожній живій істоті, – відповіла вона, щоправда, не надто вірячи власним словам.

Верблюд зронив на землю цівку слини. У небі нахмарилось, і час було повертатися додому.