Текст книги "Xронос"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)
Лютий 2045
Вим'я
У динаміку затріщало, а потім голос адміністратора крикнув: «Твій вихід!». Аврора чортихнулася, вискочила із загромадженої гримерної, підклеюючи неслухняну накладну вію. Жовті пластмасові номерки, прикручені в обох вухах, завдавали болю при ходьбі, але стиліст радив не відмовлятися від такого прямолінійного образу – клієнтура в стриптиз-барі позитивно реагувала тільки на чистий несмак.
«Друзі, ви вже накачалися коктейлями, просмерділися кальянами? Тоді зустрічайте! Наше зоотехнічне диво! Наше супервим'я! Незрівнянна Аврора!»
Вона вирішила почати номер на чотирьох опорах. Зрештою, після гібридизації це було не так уже й неприродно. Граційними рухами пантери підповзла до лискучого пілону, зал вибухнув димом, перегаром, масним белькотанням. Вона ж зробила шпагат, потім, ставши на руки, обвила пілон ногами, відпустила руки, вигнулась, подивилася на перевернуту догори публіку: гібридів за столами небагато – переважно натурали, але і в тих були голодні очі, як в упирів. Зробила вертикальний шпагат, розклавши ноги вздовж пілону, склалася вдвоє, розкрутилася навколо рури, тримаючись лише одною рукою. У залі вже ґелґотіли, ляпали в долоні, улюлюкали. Потрусила вухами для заохочення галасу, злізла з жердини, ступила кілька сходинок униз, у «вгашену» ереговану юрбу, повела величезними вологими темно-синіми очима, прийняла кілька змокрілих банкнот у панчохи, на чотирьох виповзла по сходах назад до пілону, випнула зад, розставила ноги під свист і хрип, зробила кілька хвилеподібних рухів своїм розкішним крупом, підскочила, підтяглася на пілоні аж до стелі, на мить осліпла від софіта, послала безадресний повітряний поцілунок, а потім, в'ючись, наче гадюка, навколо труби, опустилася на підлогу навколішки і, як стару шкіру, скинула в зал свій чо-тиричашковий бюстгальтер. На огляд публіці вивалилися чотири тугі масивні дійки – верхня пара мала родимі плями, наче була облита шоколадом, нижня лише злегка покраплена родимками по ніжно-рожевій плоті.
Лемент у клубі зашкалював. Непристойні вигуки навалилися щільною стіною звуку. І тоді майже оглушена Аврора помітила, що один бік її вимені відклеївся і відстав на цілий сантиметр.
Долю провінційної танцівниці Аврори змінив випадок – натрапила на вакансію скотостриптизерки у барі. Крутилася на пілоні вона й раніше (ще натуралкою), та без особливих успіхів. Треба було або вмерти, або підвищити свою тілесну рентабельність. Наважитися на темпоральну гібридизацію з коровою було непросто. Родичі відмовляли, умовляли, проклинали, погрожували психушкою. Та коли все сталося, прийняли її, аки заблудлу вівцю, точніше телицю.
Запевнення, що технологія гібридизації вже відпрацьована до найтонших деталей, виявилися рекламною фальшивкою. На перших порах Аврорі було геть моторошно. Допікала побічка – із двох шлунків один виявився нездоровим. До того ж, від постійного жування росли щелепні м'язи. Єдине, що тішило – акуратні сексапільні ратички, які гріх було ховати навіть у найшикарніше взуття. А з хвостом виявилася ціла проблема – орудувати ним у танці не виходило, волосінь раз по раз заплутувалася за пілон, болісно рвалася. Врешті хвіст Аврора ампутувала, і тепер глибокий шрам на куприку не давав їй змоги на сцені знімати низ купальника. Але найголовнішою трагедією її гібридизації став саме бюст, тобто вим'я, про стан якого вона не сміла проговоритися навіть родичам і жила з цим печальним секретом, боячись майбутнього. Заплаканими ночами вона питала себе, чому все склалося саме так, і дійшла висновку, що для схрещення їй, мабуть, підсунули біотайм м'ясної породи, хоча вона й наполягала на молочній.
Аврора віддала б не менші гроші за можливість зворотної операції, щоб із неї вичистили все коров'яче, але сепарувати схрещений час наука ще не навчилася. Гібридизація була квитком лише в один бік.
Цього вечора вона не дотанцювала до кінця, прожогом вискочила зі сцени за лаштунки й наглухо зачинилася в гримерці. Адміністратор бару – хам і експлуататор – копав ногами двері, п'яно кляв її, мов останню хвойду. Потім викричався, втратив запал і наостанок (так і не зламавши дверей) наказав пильнувати свої місячні. Якби ж то причина була в місячних, – подумала Аврора.
Вона вийшла у внутрішній дворик. Закурила. Стояло зимове надвечір'я, від холоду запахи підворітні ослабли. Колючий протяг ліз по голих ногах, кублився під міні-спідницею. Аврорі це майже приємно, бо шкіра у неї тепер була значно товща, ніж людська. Зате її здоровенні очі – нічого не вдієш – вічно сльо-зилися на вітрі.
Десь іззаду рипнули двері. Аврора повернула у той бік вуха, не повертаючи голови. Важкі кроки з акцентованим цоканням затихли за її спиною. Вона уявила собі двох типових нав'язливих мордоворотів, які, напевно, вибігли подивитися на неї зблизька. Обернулася.
Перед нею стояв кентавр у білій сорочці, із закасаними рукавами.
– Не холодно? – спитав він, знітившись.
– Я не кімнатний песик, як бачиш, – відповіла якомога грубіше.
Він перемнувся з однієї задньої ноги на другу, клацнувши підковами. Очі у нього були розкосі, ноги тонкі, довгі і сильні, як у породистого скакуна. Щось невисловлене повисло між ними, і Аврора зрозуміла, що він невипадково вийшов за нею. Щоб спровокувати його, вона вдала, ніби вже поспішає. Він мовчки притримав її за лікоть – міцно, але ненав'язливо.
– Я… офіціант у барі, де ти танцюєш. Ти мене, звичайно, не бачила. А я тебе бачу кожен вечір… і вночі іноді теж – ти мені снишся, – голос кентавра затремтів від хвилювання.
– Я не сплю з клієнтами, – завчено відрізала вона.
– Я не клієнт, – знітився він іще більше.
– Зі співробітниками – тим більше.
– Послухай, я хотів просто сказати… У мене мотоцикл зі зміцненою рамою. Шістсот кілограмів витримує…
– Безмежно рада за тебе.
– Може, покатаємось коли-небудь?
– Дякую, я на машині.
– Знаю, – опустив свої широкі плечі кентавр.
Він здавався надійним і покірним водночас. І Аврора раптом усвідомила, що хоче з ним поговорити. Його широкий торс вдихав і видихав повітря так сильно, що їй здалося, ніби поруч працюють великі міхи.
– Ну, то, може, скажеш, як тебе звати? Так, напевно, знайомляться з жінками, – подала йому трап Аврора.
– Буцефал, – вимовив кентавр із гідністю і чомусь знову клацнув підковами.
Вона розсміялася, сама не знаючи, з якого дива. На передніх ногах він мав сині джинси, а на задніх – чорні напрасовані штани, як того вимагав етикет офіціанта.
– Ну, добре. Проведи мене на стоянку, Буцефале.
Він спробував покласти їй руку на плече, але потім спасував і відсторонився. «Зовсім молодий іще», – здогадалася Аврора. Він починав їй подобатись. Терпіти не могла нахабних двоногих натуралів, які переважно й складали її палку аудиторію.
Зупинилися біля її джипа. Вона сперлася на капот. Глянула Буцефалові в очі, втягнула повітря широкими ніздрями. Він мучився якоюсь невпевненістю, ніби сказав недостатньо і не так точно, як хотів.
– Я, напевно, люблю тебе… І що тепер із цим робити? – випалив нарешті.
Аврора теж захвилювалася. їй саме тепер понад усе не хотілося знову залишитися самотньою, але за освідчення треба було платити не меншою відвертістю.
– Послухай, малий… Те, що всіх вас так заводить, – насправді несправжнє.
– Що ти… маєш на увазі? Ти – не корова?
– Я – корова… Але це супервим'я – накладне, а моє справжнє зовсім мале, нема на що дивитися, – вона не повірила, що наважилась це сказати.
– А. Я знаю, знаю, – махнув рукою кентавр.
– Що-о-о?
– Я сьогодні бачив, як у тебе дійки відстали. Для мене це не має жодного значення.
– Хто ще це бачив? – перелякалася Аврора.
– Думаю, ніхто. Це було видно тільки збоку, з мого закамарку, де я посуд складаю. Щілина між панелями і кулісою – туди ніхто не дивиться. Та й сама подумай, ці дебіли бачать тебе, уже будучи в такому стані, що їм хоч тиранозавра з пап'є-маше підсунь – усе піде на ура.
– Ну, дякую. Втішив, – потупилась Аврора.
Він погладив її руде й тверде волосся. Аврора ледь не розревілася від такої краплі ніжності.
– Я знаю цих чорних темпогенетиків не гірше, ніж ти, – він зітхнув. – Я сам квартиру продав, щоб оплатити гібридизацію. Обіцяли півметровий конячий член. Я думав, що в кентавропорно піду зніматися, бабла нарубаю. І що отримав? Два дециметри всього! Зла на них нема. Для людини більш ніж достатньо, а для кентавра… Хочеш, покажу?
– Іншим разом. Для мене це теж не має значення, – усміхнулася Аврора з полегшенням.
– А збитки у фірми відсудити я так і не зміг. Скоти вони… Моральні скоти, – поспішив виправитися кентавр.
Буцефал пряв вухами. Вітер, здавалося, став іще затишніший і гойдав його смоляну гриву. Пахло снігом, високим снігом, який ще не долетів до землі й мляво сріблився в космічних дірах.
– Нехай це все буде між нами, – запропонувала вона і вперше відчула себе не самотньою.
– Тільки між нами, – відповів він із готовністю. – До речі, коли ти вихідна?
– Коли захочеш, – Аврора лизнула його просто в довгу кінську шию, бо не діставала до голови.
Квітень 2045
Яма
Копач Базиль сидів на купі власноруч виритої землі і звично курив свої дешеві цигарки. Їжак його волосся був геть сивий. Руки – жилаві, кощаві – упиралися в коліна. Спина випирала горбом. Очі він потупив униз, у досконалу чорноту могили.
У Захара запекло в грудях, коли він ще від цвинтарних воріт запримітив Базиля. Той скидався на старого ангела, упійманого в капкан. Тільки лопата, що стирчала серед рябих мармурових плит, розвінчувала картину.
– Заривай. Клієнт відмовився здихать, – прохрипів Захар. – Онук його дзвонить, каже, наказав дістать із-під подушки все, що відкладав на похорон, і купив собі ще три місяці. Не надихається ніяк.
– Ну й стерво. Не палив би воздуху.
– Таке й про нас із тобою можна сказать. Чого куриш тут своє лайно?
– Ти завжди мені не доплачував. Що мені за ці копійки курить – райські віники?
– Не починай, – Захар і собі сів на купу сирої землі.
– Не мостіться, пане директоре, бо застудите сраку, – гаркнув Базиль.
– Ех, тепер все'дно – я вже тобі не директор.
– Що таке?..
– Закривають нас, братіку.
– Як закривають, мать його?.. – Базиль впустив недопалок у яму.
– Сам же знаєш – люди вмирать одвикли. А котре й ґиґне, так у землі гнити не хоче – в заповітах то бальзам, то кріокапсула. Один ото збирався по-старому поховаться, і той передумав. Життя вічне у людей почалося. Здалися їм наші ритуальні послуги.
– Ні Бога їм, ні чорта не треба, – докинув Базиль.
– А нас тим паче. Знаєш, як нас із тобою називають? Ретроґрейверами. Це все вже не модне. Спровадять на пенсію доживать, і жоден мертвяк не згадає.
– Я без діла й сам умру, – простогнав Базиль, пустивши клубок пари з рота. – У тебе хоч жінка є, а мені ото яма – найближча жінка. Більше порать нікого.
– Знаю, – дістав свою люльку Захар.
Помовчали в холоді. Директор цвинтаря сопів, набиваючи люльку запашним тютюном. Скинув кашкета, віддаючи ветху лисину на поталу цинічним квітневим вітрам.
– Раз ти вже не директор, дай я твого покурю, – бадьорився Базиль.
– Так наче ти раніше не міг попросить. Бери, – байдуже мовив Захар.
– Одне діло у самого директора просить, а друге – у нікому не нужного ретрояктамйого. Тепер воно рівноправніше буде.
– Ага. Гівноправніше, – буркнув Захар.
– У-у-у, який цирус! Ароматна зараза, – видихнув Базиль.
Захар задивився на кудлаті хмари, що мчали поверх іржавих тополь вершниками апокаліпсису. Весна щемливо пахла сирим недожитим життям, саднила у вухах, бурчала в животі.
– Заривай, Базилику, заривай.
– Не буду. Ця яма, видно, мені призначена. Як для себе копав. Яма ж порожнечі не терпить. Треба поважать.
– Не мели дурного. Заривай, бо приблудний пес упаде і витиме день і ніч. А нам треба порядок після себе залишить. Мертвих пожалій.
– Мертвих виттям не розбудиш… – Базиль затягся. – Скільки я тут копаюся, привидів і разу не бачив.
– Я бачив одного. З лопатою, – примружив око Захар.
– Цю яму ти сам закопуватимеш. Зроби мені послугу, – Базиль рвучко зістрибнув до ями і розлігся на дні.
– Осел старий! Ну, куди ти поліз? І люльку мою захапав…
– А, пан директор за люлечкою затужили! Плигай сюди, забери. Не бійсь, помістимось. Я завжди просторі апартаменти рию, щоб клієнтові вільно було. Я це діло за п’ятдесят років вивчив. Ну?
Обличчя Базиля у темній могилі було ледь помітне. Захар понуро повів поглядом по навколишніх хрестах. Рідний цвинтар відступав перед навалою рослин-біженців, у свою чергу, теж витіснених містом на задвірки. Зелень іще тільки прорізалася на стеблах.
– А звідси добрий вид, нічого зайвого. Хоча й важкі небеса. Нема у Бога настрою, – озвався Базиль.
– І не буде з таким людом, – відрізав Захар.
– Стрибай сюди. Бог лагідніший до тих, хто вже в ямі.
– Боюся, в тебе шкарпетки смердять.
– Господь свідок, нема на мені ніяких шкарпеток. Ти мені завжди недоплачував, які вже тут шкарпетки, – Базиль демонстративно зняв черевик з голої порепаної п'яти.
– Ну, то тримай, раз я кругом перед тобою винен, – Захар розшнурував обидва черевики, а потім постягував шкарпетки і скинув у яму.
– О, біленькі! Ну, тепер і до святого Петра явиться не стидно, – долинув голос Базиля.
– Все-таки, які ми допотопні люди з тобою! Навколо вже інший світ – чудеса такі, що жижки трусяться. А ми поки біля могил крутилися, то все пропустили, – мовив Захар, слухаючи, як копач крекче, натягуючи його пітняки.
– Я тобі так скажу, братіку: все воно облуда. А що чергову облуду проґавили, то хіба варто за нею тужить? Вони думають, що від смерті відкупилися. Хе-хе. Вона своє візьме – раніше чи пізніше. Та й чого варте життя без неї?
Базиль засопів, розкурюючи згаслу люльку. Із ями заструменів сизий магічний димок. Вітер улігся, натомість замжичив холодний дощик. Захар натяг на лисину свій протертий на краях кашкет. Відкашлявся.
– Вилазь, Базилю, не ламай комедію. Дістанеш запалення.
– Земля не запалить. Загасить хіба. Я ж її знаю.
– Ти не філософствуй, а руку давай.
Захар сів на краю могили, подав руку Базилю і… сторчма полетів до ями.
– Гу-гу, от ви й тут, пане директоре, обживайтеся, – тішивсь Базиль.
– Був би я досі директором, я б тебе на півзарплати оштрафував за такі викрутаси! – рипів Захар, відпльовуючись від землі.
– Та це ж не надовго, потім назад висаджу. Полеж трохи, а то піввіку цвинтарем завідував, а до могили ні разу й не примірявся – все в конторі просидів. Тут лежати, братіку, теж уміть треба. Теж наука. Я, бувало в кращі часи, кажу родичам під кінець похорону: «Красиво лежала ваша небіжчиця». Дякують за слова, лестить їм. Ніхто ще не ображався на мене, і ти не сердься. Пробач старого дурня.
– Ех… І ти пробач. До того ж я старіший за тебе дурень, – відмахнувся Захар, умощуючись коло Бази ля головою до голови.
Дві пари утомлених очей стежили за прямокутником неба, що дедалі більше наливався свинцем. Десь оддалік гримнуло, наче кашлянув велетенський троль. Дно ями стало геть мокре. Зі стін обвалювалися просяклі вологою грудочки землі, розправлялися спіралі всюдисущих корінців. Захар намацав під собою кашкет, підклав під голову. Він подумав про те, що нині п'ятниця і дружина спече свій сирний пиріг, такий самий, як і десять, двадцять, тридцять, сорок років тому, і треба буде привести з собою Базиля, бо тому ніхто й сухаря не подасть. Бо сьогодні є привід посидіти, пом'янути свої труди скорботні. Зненацька небо над могилою тріснуло, ужалене жовтою блискавицею. Ушкварила злива, і двом у ямі стало легше – тепер можна було не стримувати сліз.
Травень 2045
Дільниця
Асфальт під ногами був устелений агітками за підписом керівника ДРБЧ. Одна з таких агіток була затиснута і в Діаниній руці. Діана знала, що абревіатура означає «Державний Резерв Біологічного Часу», а решту тексту й читати не збиралася. Їй також було добре відомо, що до проходження кабінки викидати цей папірець не варто, а вже після – можна. Дощ припинився, і складена парасолька стала для неї додатковим тягарем у людській тисняві.
Районна дільниця була облаштована в ангарі автопарку, що його нашвидкуруч по периметру обтягнули колючим дротом, декорованим різнобарвними святковими стрічками. Ті парадоксальні атрибути Загальнодержавного Суботника Донора аж ніяк не бадьорили Діану, як і все присутнє населення. Можливо, тому, що на вході до дільниці чергував з десяток автоматників, які в разі появи живої «пробки» без вагань проріджували її прикладами.
Затиснута з усіх боків тілами, Діана по-черепашому переставляла ноги у бік входу. Повсюди чулися нервозні нарікання, щоправда, ніхто на повен голос не наважувався протестувати. Через це здавалося, що люди порипували, як одвірки. Коло входу на спеціальній трибуні розпинався агітатор, що в мегафон озвучував супровідний матеріал від інформбюро ДРБЧ: усе це лайно про необхідність озброїти рідне військо темпоральними аптечками з огляду на наближення війни з евентуальним супротивником.
Діана працювала медсестрою в лікарні, тому для неї явка на донорський суботник була обов'язковою. Батько ж її, хірург на пенсії, уже вийшов із донорського віку і мав право відмовитися від суспільно-корисної процедури. Цим правом він радо й користався. ДРБЧ у кухонних розмовах із дочкою він розшифровував не інакше як «ДіРява БоЧка», й переконував Діану бойкотувати суботники. Діана була свідома того, що Держрезерв обмілів через систематичні розкрадання біотайму чиновниками і що наближення війни-невідомо-з-ким є лише вигаданим приводом для подальшого грабування народу. Однак від страху втратити робоче місце вона корилася державному насильству.
До входу в ангар залишалося метрів із десять, коли Діана побачила, як охоронець гарикнув і штурхонув одного з донорів. Той упав, і по ньому тут же пішки пішло зігнане докупи стадо з таких самих приречених. Охоронці ледве відідрали від землі того потоптаного і вивели за огорожу. Тепер він був звільнений від участі в суботнику. Зламані ребра вважалися поважною причиною.
– Озвіріло бидло, – кинув старший чоловік із важким червоним лицем, що просувався коло Діани.
Вона лише закусила губу. Усе дійство відгонило злочинним абсурдом. Батько мав рацію в усьому. Але на одну його пенсію хіба проживеш?
Навколишня біомаса занесла Діану в ангар без особливих втрат (зламаний каблук не рахується). Тут було не набагато вільніше. Діана знайшла стіл, що обслуговував її вулицю, подала паспорт, розписалася в графі, отримала вхідний жетон, стала в чергу до кабінки. У спертому повітрі висів невикричаний крик. Напруга дзижчала, наче у високовольтній лінії. Як і минулого разу, ніде не було ні дзеркал, ні навіть дзеркальних поверхонь. Вікон, у яких можна було б угледіти своє відображення, в ангарі, звісно, теж не було. За інструкціями не дозволялося брати з собою і кишенькові люстерка. Так вимушених донорів оберігали від першого шоку – хай, мовляв, удома підраховують свої втрати.
Діана вкинула у щілину вхідний жетон, і двері кабінки, схожої на космічний біотуалет, від'їхали вбік. Вона увійшла, почула за собою клацання автоматичного замка, поглянула у напівтемряві на трубу, наставлену прямо їй у груди, затремтіла від нерішучості, але згадала про чергу за спиною. «Один рік, усього один рік – і все», – заспокоювала себе. Поклала палець на тумблер настінної панелі, заплющила очі, притулилася до труби, натиснула тумблер, захиталася від струмоподібного болю, але встояла на ногах. У кишеню на стіні випав вихідний жетон, дістала його, обернулася до дверей, втиснула жетон у щілину, двері розчахнулися, вийшла, отримала від службовця на руки свідоцтво про виконаний донорський обов'язок, пошкандибала повз чергу до виходу.
«Ну, постаріла баба на рік – з ким не буває», – іронізувала з себе подумки. Вихід із ангару зяяв у бічній стіні. Вона сапонула різкого вітру, чхнула в руку і раптом побачила на долоні власний кутній зуб. Промацала язиком обидві щелепи. Решта кутніх ніби трималися. «Один зуб і один каблук. Завелика данина державі, яка витирає об тебе ноги. Все! Більше ніякого донорства! Пішли вони! Будем жити на пенсію. Як там каже батько: жменя рису на день – дієта свободи».
Діана обігнула ріг, за яким їй знову відкрився натовп біля входу до дільниці. Вона підійшла трохи ближче. Тепер, збоку, стало видно, що тисняву створюють самі люди, поспішаючи якнайшвидше пройти всі кола примусового донорства і забути його до наступного суботника. Для багатьох це випробування мало хоч і мерзенний, але майже буденний присмак – як здача калу на копрограму.
Зненацька над почорнілою юрбою посипав дивовижний сніг. Діана підняла очі – на натовп повільно сідав дельтапланерист. Це з його сумки розсипався той сніг. Одну із сніжин принесло й Діані. То виявилася коротенька листівка, роздрукована на смужці найдешевшого білого паперу. Діана подумала, що це черговий розважальний креатив кровожерних організаторів Свята Донора, але зачепилася оком за першу фразу.
Вони крадуть твій час.
Крадуть, щоб підтирати ним зади і згодовувати його своїм псам.
Не віддавай їм ні секунди свого життя!
Допоки вони при владі – країна залишатиметься замороженим напівфабрикатом.
Не будь плазуном. Вступай у «Грибницю»!
Не встигла Діана дочитати, як повітря порвали автоматні черги – то охорона розстрілювала дельтапланериста. Той якось мертво смикався на всі боки, аж поки не розійшовся по швах, вистрілюючи пружинами й підшипниками – під людським одягом був манекен із механічними нутрощами. Запускали його, найімовірніше, з даху сусідньої багатоповерхівки з допомогою радіоуправління.
Листівка стала каталізатором для казана людської люті. Так довго тамований крик вирвався із сотні горлянок. У натовпі почалося заворушення. Одні пробиралися геть від ангару. Інші осатаніло напирали на охоронців, що в паніці відстрілювалися впритул, доки коловорот тіл, живих і мертвих, не скував їхніх рухів і не потяг їх на дно. Агітатора вже згребли з підмостків і з тупим звуком били головою об трибуну. Автомати, відібрані в охорони, опинилися в руках кількох міцних чоловіків, що пробиралися в ангар. Одного з них – із важким червоним лицем – Діана впізнала. Якщо він увесь цей час залишався в натовпі – отже, прибув сюди зовсім не для донорства.
Перший порив до втечі минув, і Діана стояла в якомусь медитативному зосередженні. Досвід роботи в операційній привчив її не боятися крові, а ставитися до неї як до робочого матеріалу. Вакханалія, що розгорталася на очах, більше не лякала її. Діані було радше гірко. Від того, що «Грибниця», в принципі, поводилась із людьми так само нещадно, як і офіційна клептократія. Провокація у такому натовпі загрожувала масою невинних жертв. Зрештою, перестріляти всіх служак «Дірявої Бочки» у такому гармидері «грибникам» буде ще важче. І хто відповість за всіх затоптаних і розмазаних по асфальту? Чи варто це таких втрат?
Ангар уже гримів погромною лавиною. Люди висипали з нього, як мурахи з розбитого мурашника. А що робити їй? Чому вона стоїть наче вкопана? Батько казав, що за будь-яких умов одиниці стають свідомими мучениками, тисячі – несвідомими жертвами, а більшість має обережно жити і годувати дітей. Дітей у Діани не було.
Врешті-решт із ангару вискочили троє «грибників» із автоматами. Бігли прямо на неї. Вона хотіла була щось їм сказати, але розгледіла в їхніх руках виламані з кабінок кубічні контейнери – то були резервуари із зібраним донорським біотаймом. Діана прозріла: «Грибниця» воювала з владою не за права людини і соціальну справедливість. Вона воювала за час, висмоктаний з народного тіла. Можливо, на початку все було інакше, але нині від повстанського духу лишився тільки лицемірний пафос паперових листівок.
Навколо ангару вовтузилися покалічені тіла. Навряд чи хтось додумався викликати сюди бригаду лікарів. Діана дістала мобільник, набрала диспетчера лікарні швидкої допомоги, попросила вислати всі машини, які є. Щоб рівніше пересуватися, вона з розмаху зламала і другий каблук. Підійшла ближче до місця побоїща. Підвела жінку зі зламаною ногою, допомогла зафіксувати місце перелому. Повернулася до чоловіка з розбитою головою, обв'язала рану відірваним рукавом чиєїсь сорочки, щоб зупинити кров.
Не знала, як житиме далі. І не думала про це. Лише знала, що зараз треба робити свою роботу.
