Текст книги "Xронос"
Автор книги: Тарас Антипович
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)
Жовтень 2045
Турбіна
Варто було вітерцеві гойднути легку фіранку, як до кімнати увірвався трупний дух. Фред не спав. Руками він допоміг собі вистромити неповороткий зад із крісла, зробив кілька важких кроків і причинив кватирку. Місяць за вікном ніжив курортне узбережжя, підкравшись до нього з моря своєю молочною стежкою.
Там, під пальмами, вилискувала гігантським хробаком турбіна. Фред відвернувся од вікна. Присунувся до журнального столика, налив собі вісімнадцятилітнього віскі, щоб перебити тухлий запах. Понюхав склянку, вирізнив у букеті дим, мед, якісь гіркі трави, зелені яблука і в глибині чомусь бузиновий цвіт. Чому бузиновий цвіт? А, у всіх свої нюхові асоціації – згадав він. Комусь замість цвіту приверзеться мамине туалетне мило. Як люди взагалі взаємодіють одне з одним, якщо навіть в елементарних запахах ніколи не доходять згоди?
На столику перед Фредом лежав пошарпаний зшиток із надірваною дермантиновою обкладинкою – щоденник професора Койфмана. Фред змахнув його на підлогу – зшиток не давав йому зосередитись на приємному.
Темп життєвих змін став несправедливо високим. Ще кілька років тому Фред був худеньким асистентом божевільного генія. Якби професорські експерименти тоді провалилися, темпоральні демони не вирвалися б зі свого пекла, а спати ночами тепер було б значно простіше. А так ця вілла, цей запах…
Фред оглянув курортні апартаменти, які уряд виділив йому на час роботи над турбіною. Це була одна з державних резиденцій, що, власне, дуже лестило Фредові і підтверджувало стратегічне значення його досліджень. У притлумленому світлі торшера всі речі в кімнаті здавалися аморфними, як його власне пузо.
Тутешня прислуга величала його «паном Фредеріком» і годувала президентськими делікатесами. А Койфман у цей час лежав у палаті психушки, тому колишній асистент винахідника, як і кожен нормальний зрадник, почувався не надто комфортно. Йому ці почесті були трохи гіркі.
Ночами він із відразою згадував свій останній візит до палати професора. Койфман того дня перебував в істеричному стані, кричав і каявся, каявся і знову кричав. Коли Фред уже втомився це слухати, наставник стиснув його пухку руку і попросив про останню послугу: знищити його схований за сімома замками робочий щоденник з усіма нотатками, розрахунками і формулами. Ці знання мали бути поховані назавжди. Утім, Фред уже тоді був завербований урядом і встиг зарекомендувати себе при розробці темпоральних «жилетів» для імплантації vip-персонам. Тож для нього інформація про професорський схрон мала доленосне значення. Тепер із простого секретного працівника він переходив у ранг головного інженера секретних проектів.
Розшифрування щоденника забрало цілі місяці. Професорське письмо само по собі було шифром – Койфман мав звичай з цілої літери записувати лише одну паличку або гачок. Виходило щось схоже на інопланетну ієрогліфіку. Цифри читалися чіткіше, але теж не без труднощів. Можливо, в такий спосіб професор зумисне захищав свій винахід від сторонніх очей.
Фредові вдалося розтлумачити більшість записів. Це зовсім не означало, що він був готовий розвивати й поглиблювати технологію, але уряд тиснув, позбавляючи будь-якого вибору. Сильним світу цього хотілося мати суперхрономат, здатний впливати на цілі юрми людей та ще й на відстані. Простіше кажучи, йшлося про зброю масового «чищення».
Коли Фред узявся за побудову своєї турбіни, то був відчайдушний блеф. Він знав, що знаннями і науковою інтуїцією не дорівняється й до половини Койфмана. Шанси на успіх були невисокі. Однак розділити з професором тісноту його палати Фред не планував. Довелося ставати рачки і повзти по мінному полі вікопомних проб і помилок.
У своїй розробці Фред суто механічно збільшував силу темпоральної гравітації простого хрономата у тисячі разів. Створювалося щось на кшталт керованого виру, який, мов пилосос, втягував біотайм усіх живих істот, розміщених на певній ділянці простору. Перші два проекти турбіни виявилися незбалансованими й мертвонародженими. Міністерству оборони ледве не урвався терпець. Проте заміни Фредові у них не було, і їхнє загрозливе чекання врешті увінчалося результатом: третя турбіна запрацювала.
Сталося це два дні тому, коли, стікаючи потами, Фред копирсався у своїй пекельній машині, щоб змінити налаштування. Він зі стогоном розігнув спину, витер руки об халат, утомлено сперся ліктем на стартер і враз відчув під рукою страхітливу детонацію. Із жерла турбіни вирвався розряд – і садівник, що саме підстригав кущі на відстані метрів сімдесят, розпластався на землі. Додолу впала ціла зграя чайок та інших різномастих птахів; під пальмами прослався килим із мух, бабок, жуків, коників-стрибунців і гусениць.
Настала тривожна тиша. У Фреда від захвату шлунок підскочив до горла. Разом із тим його опанувала якась кволість розуму, схожа на ту, що буває після еякуляції.
Із садівником вийшло негарно. Треба було рятувати ситуацію. Фред, не здатний у цю мить відповідально мислити, запустив турбіну в не вивченому досі режимі пульверизації біотайму. Коли він вимкнув агрегат і пішов поглянути на ефект, на півдорозі його знудило. Уся плоть, якою була встелена земна поверхня, замість того, щоб воскреснути, розплавилась, наче один великий абсцес. Фред розрізнив навіть черв'яків, які, втративши свій життєвий запас, вилізли були вмирати на поверхню, де їх і розплющив зворотній темпоральний смерч.
Такі фатальні дефекти турбіни неможливо було приховати. По-перше, вона гребла все підряд, «вичищаючи» у своєму полі дії всі без винятку живі організми. По-друге, вона не була пристосована членувати зібрані темпогени за видами. Накопичений резерв був мертвою мішаниною біоритмів, а отже, непридатний для корисного застосування. Саме тому пульверизатор біотайму не повертав час у тіла, а руйнував їх остаточно. Турбіна без компенсаційної дії перетворювалася на чисте знаряддя вбивства. Це був провал як з моральної, так і з наукової точки зору, але, з другого боку, – зметикував Фред, – замовникам це може навіть сподобатись…
Він ковтнув віскі, почекав, доки розвіється потужний післясмак. Підійшов до вікна, прочинив його навстіж і вдихнув протухле повітря ночі. Ось так пахнув його перший кар'єрний злет. Треба було звикати. Він сам наказав прислузі не прибирати під пальмами. Завтра прибуде урядова інспекція, і ця газова атака допоможе наочно продемонструвати, на що здатна турбіна. Жертва садівника не була марною. Науки, як відомо, без жертв не буває.
Звісно, попереду ще чекають польові дослідження: належало з'ясувати максимальну дальнобійність машини, глибину пластів ґрунту, у які здатне занурюватися її поле, випробувати її на морі, в повітрі, глибоко під землею. Побутове застосування темпоральної турбіни було можливе, наприклад, у сфері винищення каналізаційних щурів, очищення приміщень від паразитів і т. д.
Фред перестав боятися уряду. Він був потрібний і незамінний. Знав, що зможе догодити й офіційним лялькам від влади, і їхнім неофіційним ляльководам. Проте зараз у його душі народжувався інший, досі ще не знаний, метафізичний страх. Річ у тім, що харизматичний професор устиг таки прищепити йому кілька своїх забобонів. Скажімо, те, що кожна дія породжує протидію.
Фред усвідомлював: із винайденням хрономата і хронотурбіни у світ впущено таку нечисть, якої тут ще не водилося. Зрештою, кожен людський винахід є порушенням універсальної рівноваги. Сама планетарна природа в цій ситуації опирається, вона змушена відповідати на виклик. І передбачити, у якій формі це проявиться, ніхто неспроможний. Тому невдовзі можлива яка-небудь епідемія темпоральних хвороб, якийсь новий мор, нова війна чи інші катаклізми. Незабаром усе стане ясно. Треба бути готовим до всього. Треба запасатися мужністю або, як мінімум, нахабством.
Фред набрав номер прислуги і, попри четверту годину ночі, замовив собі чаю. Заспана офіціантка увійшла до його апартаментів з ватно-марлевою маскою на обличчі. Маска була для певності ще й полита парфумами. Служниця мовчки поставила підноса на столик, завважила смердючий протяг.
– Може, зачинити вам вікно? – спитала вражено.
– Не треба, – відрубав Фред із владною незворушністю садиста.
Чаю йому зовсім не хотілося. Хилило на сон. І ще він подумав, що треба б дати назву своєму дітищу. Наректи на свою честь – Фредеріком? Ні, надто примітивний підхід. Краще Хароном! Хронотурбіна першого покоління «Харон» – уявив Фред товарний ярлик на контейнері й на тому задрімав, пишаючись собою.
Листопад 2045
Пробудження
Церковний морок свердлили кілька тоненьких променів. Отець Теодор виплив із дрімоти, облизав губи. Він спав сидячи, притулившись до колони, тому шия тепер нестерпно боліла, хоча біль цей не засмучував його. Останній місяць завідувач церкви-музею харчувався лише хлібом і водою, відмовився від домашнього ліжка і ковдри, поступово умертвляючи плоть. Загалом він жив десь поміж міркуваннями і мареннями, що надходили почергово.
«Скільки відбереш у тіла, стільки ж додаси душі», – напучував колись грецький святий Василій Великий. Однак чи є душа у темпогібридів? – запитав себе отець Теодор. Де про це сказано? Можливо, така негативна еволюція людини якимсь чином згадана в Об'явленні Івана Богослова. Були там чотири тварини, повні очей, і в кожної по шість крил. Але всі четверо безперервно славили Бога! Лев, тілець, орел і ще одна – з людським обличчям. Вважалося, що то четверо євангелістів… Астрологи ж думали інакше, і ту істоту, що з людським лицем, ототожнювали зі знаком Стрільця, тобто фактично кентавра. Так його малювали принаймні – четверо копит, двоє рук із натягнутим луком… Потім Іван Богослов описує коней. Кінь білий… Кінь червоний… Кінь чалий і його вершник Смерть… Ні, все не те. Може, гібриди є смертоносною сараною з Апокаліпсису?.. Ставитись до них як до людей, чи як до звірів? Однак навіть якщо це звірі… Преподобний Серафим Саровський годував своїм хлібом дикого ведмедя, бо ж і тварина варта любові. Може, даремно я вигнав тих кентаврів? Може, треба було вінчати їх, Господи? Чи кропити святою водою?
Згадка про воду пробудила спрагу. Отець Теодор устав, підійшов до металічного дзбана, зачерпнув пластиковим кухликом води, спроквола надпив. Рипнули церковні двері, до храму хтось увійшов, але не просунувся далі притвору. Отець Теодор бачив, як постать ступила кілька кроків і завалилася на підлогу. Мірою своїх сил він поспішив до неї, на ходу промовляючи молитви.
То була стара і дуже виснажена жінка, рідковолоса, чомусь одягнута в тісний спортивний костюм. На поясі у неї висів медіа-плеєр, а в навушниках, що сповзли на шию, ще гриміла якась жорстка синтетична музика. Лежачи, жінка кліпала очима, проте чи бачили ті очі що-небудь, отець Теодор визначити не міг. Але ці спортивні, з лампасами, штани… Ці навушники… І раптом він зрозумів…
– Господи, сотвори чудо, – сказав ледве чутно.
Отець Теодор поклав руку на голову жінки, і все тіло лежачої затрясло, наче при епілептичному нападі. Її зморщене лице молодшало на очах, аж доки вкрилося дівочим рум’янцем. Товстий вузол волосся виткнувся з-під плеча. Знову п'ятнадцятилітня, вона різко й жадібно вдихнула, неначе випірнула з глибини.
– Ух, старий, це ти зробив? Ну, фонтан! Старий, ти маг і екстрасенс! – випалила, встаючи.
Отець Теодор теж не вірив власним очам. Невже він зміг?.. А втім, це зміг не він, а Той, Хто є.
– Старий, ну, фонтан, ну… Мене таймери вичистили. Біжу, така, в плеєрі, нічо не чую, а тут – бац – і я вже олдова консерва! На чотирьох до твоїх дверей доповзла… Старий, це все ти? Ну, фонтан! Ти реальний резеректор!
– Хто? – недочув отець Теодор.
– Ну, резеректор – той, хто воскрешає.
– Ні, це все Бог.
– Це Бог – резеректор? Фонтан!.. Тепер я, виходить, вірю в Бога?! Фонтан!.. Дякую… Ну, я побігла, – вона чмокнула старого в щоку.
– Як хоч звати тебе? – гукнув отець Теодор їй услід.
– Меліса, – кинула з напівоберта, і її кросівки зашурхотіли парковим листям.
Меліса, – подумки повторив завідувач церкви-музею. І тут-таки закралися сумніви: а може, те, що сталося, – випадковість, чийсь фокус, злий жарт?.. Йому стало лячно від свого дару – такої ноші отець Теодор не чекав і тепер страшився майбутнього, в яке мусив ступити на своїх сходжених і кволих ногах. Це ж скільки їх, таких молодих, зараз конає у старечій агонії! Врешті він стрепенувся й ударив себе по лобі п'ястуком.
– Дякую Тобі, Господи. Так невідступно в нас проростають Твої дари, а ми, маловірні, уже й забули, про що просили. Чому ж я не прозрів раніше! Спав наяву… Прости мені цей страх. Знаю, що не вимагаєш неможливого, а тягар добираєш згідно з силою наших пліч. Що ж, благослови нині йти до людей… чи що там від них залишилось.
Травень 2046
Гіб-парад
Носорогопітек Циклон заледве протиснувся у польове шатро, і всередині одразу стало тісно й задушливо. Тут і без нього не бракувало публіки: зібралася ціла політрада Партії Темпоральних Гібридів (ПТГ), куди, згідно зі статутом організації, входили представники всіх підвидів. Разом із Циклоном політрада налічувала два десятки особин. Гамір, рик і чвакання в шатрі підсилювалися зовнішнім ревом – увесь парк навколо зайняла гібридна масовка з плакатами, лозунгами й прапорами.
– Вітаю. Секретар політради з’явився, маємо стовідсотковий кворум, – дзявкнув пінгвінандр Йойо, виконувач обов'язків голови партії.
Йойо видерся на спину Циклонові, що в польових умовах служив за трибуну.
– Після моєї короткої доповіді ми заслухаємо конфіденційну інформацію секретаря. Сподіваюся, вона нас надихне, – Йойо змахнув куцими крильцями. – Отож остаточний варіант маніфесту ПеТеГе, з усіма правками. Преамбулу я не перечитую. Вона не зазнавала змін, як ви знаєте, окрім частини статистичних даних: «гібриди становлять шість відсотків суспільства» виправлено на «десять відсотків». Округлюємо в інтересах спільної справи. Далі, як і було запропоновано шановним крилом травоїдних, починаємо з гуманістичних вимог. Отож перше. Звільнення всіх темпоральних гібридів першого покоління, що були схрещені не за власним бажанням і насильницькими методами утримуються в зоопарках. Їхнє місце повинні зайняти аналоги, які за повноцінну платню будуть гідно представляти свої види. Друге. Внесення змін до Конституції з метою урівнювання темпоральних гібридів у правах із натуралами. Ми вимагаємо: права голосу і права обиратися до виборних органів влади, користуватися всіма соціальними пільгами. Третє. Ми виступаємо за створення загальнодержавної мережі спеціалізованих медичних закладів для гібридизованих громадян. Четверте. Держава повинна гарантувати гібридам якісну освіту в адаптованих до наших фізичних і духовних потреб навчальних закладах. П'яте. Держкомітет із моралі повинен визнати наше право перебувати в державних установах і громадських місцях без одягу.
Пролунали виляски, глухі удари, клацання дзьобів і тому подібні звуки на означення аплодисментів. Йойо з надутим від гордощів волом зістрибнув зі спини кремезного носорогопітека, передавши тому слово.
Коли Циклон заговорив, сморід у шатрі став геть нестерпний. Здавалося, гібрид виділяв запахи всіма порами й отворами, і їх вистачало на доволі істотний радіус дії. Власне, за це й отримав прізвисько Циклон. Утім, така ароматична терапія лише допомагала йому виконувати роль переговорника, надто якщо йшлося про нелегкі торги з владою.
– Так, мля. Офіційний бік нашої акції ви оцінили з доповіді товариша Йойо. А я, мля, щойно від президента… – Циклон зробив значущу паузу. – Нам віддають митницю і комітет земельних ресурсів. Це, мля, реальні потоки!
Шатро ледь не тріснуло від тріумфального ґелґоту, рохкання і мекання. Циклон мусив тричі тупнути ногою, щоб угамувати присутніх.
– Як ви розумієте, таку довіру, мля, треба відпрацювати, – вів далі носорогопітек. – Ви також маєте знати, що вимоги з нашого маніфесту, мля, не будуть виконані. Це потрібно для того, щоб ми мали привід шуміти і виступати стільки, мля, скільки треба. Усе, що я, мля, кажу – не для бидломаси і не для сторонніх вух. Уряд занепокоєний, мля, всенародними протестами натуралів. Мітинги під Кабміном не припиняються вже місяць. Це сильно дістає і президента, і самого Великого Магістра. Вони бояться стихії. Завдання нашої сьогоднішньої акції – вклинитись, мля, зі своїм балаганом у протестний натовп. Більше хамства і скотства. Хай усі серуть під ноги. Гнилий жом кентаврам давали?
– Давали! – виструнчився делегат від кентаврів.
– Горилопітеків, мля, споїли? – строго повів рогом Циклон.
– Споїли! – різко підвівся з місця чорномордий волохатий делегат із фарбованим у рожеве ірокезом на плескатій голові.
– З проносним чи без?
– З проносним.
– Добре. Хай зроблять там реальну парашу, мля. Слухайте далі. Через десять хвилин після нас, мля, підвалять скінхеди-натурали і вклиняться зі своїм бардаком. Вони теж проплачені президентом. Вони почнуть наїзд, ну, як завжди: «Мочи гібів! Гібам – погибель!» і так далі. Бидломасу від бойні не стримувати! Хай дубасяться, пуляють калом, мля, хай кусаються і миздяться копитами. Хай, мля, б'ють вікна в Кабміні і топчуть мирних протестантів. Під кінець приїде ОМОН і гребтиме всіх підряд, мля, так що ви вчасно линяйте. Уряду від нас потрібні, мля, реальні безпорядки, щоб заборонити всі мітинги як прояви екстремізму. Це тільки початок довгострокової співпраці. Ми маємо, мля, себе зарекомендувати. Гайки в країні поступово будуть закручені до країв. А ми плавно зайдем у митницю і в держкомзем. Що, мля, не ясно?
Радісний рев удруге потряс шатро, і з нього почали вивалюватися делегати. Надворі панував інфернальний безлад. Листя з кущів і дерев по всьому парку було згризене догола. Сеча й екскременти замінили собою газонну траву. Ясла з кормами були поперевертані. Життєрадісні свинопітеки хлюпались у брунатних водах центрального фонтану. Літню сцену обсіли гієнопітеки, завиваючи якийсь зловісний гімн. Депресивні слонопітеки нажерлися наркоти з самого ранку і перебували поза межами добра і зла. Двоє кентаврів, посилено пускаючи гази, копали лежачого поніандра. Усмерть п'яний горилопітек поривався зґвалтувати побратима, що знадливо присів у пароксизмі діареї. Одному з жирафопітеків вивихнули шию, і його, лежачого, але ще живого, терзали з усіх боків лисоголові грифандри.
Орговики-носорогопітеки почали зганяти всю живність, яка ще могла рухатись, до виходу з парку. Того, хто йти не міг, піддавали для певності рогом – чи не симулює. Гібридна орда ринула з паркового схилу прямо на площу, перекривши жвавий автомобільний рух. Жабопітеки застрибали по капотах, розгойдуючи нажаханих пасажирів. Голодні крокодилопітеки, чиїх кулінарних преференцій організатори масовки не врахували, на ходу об'їдали шини з автівок.
До людського натовпу під Кабміном лишалося метрів сто. Рогаті тавроандри-прапороносці розгорнули пістряві стяги. Композиція партійного прапора – схрещені дзьоб і ріг на тлі яскравої веселки – символізувала міць розмаїтості гібридного царства. На спині у Циклона закріпили мегафон. Туди ж висадили голосистого вершника Йойо.
– Геть уряд таймокрадів! – вереснув пінгвінандр, і звіринець під його проводом криво поскакав до людей.
– Не підпускайте цих провокаторів! – почулося в мегафон з людського боку.
– Всі права темпоральним гібридам! – парирував Йойо, впадаючи в раж.
Потомлені багатогодинним стоянням люди з антиурядовими плакатами зімкнули руки в живий ланцюг, намагаючись уберегти свій кількатисячний мітинг від дифузії. Майже хвилину вони справді трималися, однак горилопітеки, чиї величезні лапи були по лікті вимазані у власному лайні, врешті прорвали оборону гидливих homo.
Біля Кабміну тривало сум'яття. Кілька пересувних телестанцій уже готували прямі включення з місця подій. Йойо під нестримний метеоризм кентаврів хвацько озвучував маніфест партії. Свинопітеки гедоністично чухались об людей, ледь не валячи їх із ніг. Жабопітеки неапетитно лизалися на очах у всіх, сплітаючи ліани своїх ерогенних язиків.
Йойо докінчив спіч і боязко озирнувся назад, на площу. Там через усю проїжджу частину вже колихався кривавого кольору банер «За чистоту людства». То скінхеди перли хмарою сарани, на ходу розбираючи бруківку і тротуарну плитку. «Гібам – погибель! Гібам – погибель!» – почали скандувати їхні передні ряди.
– Гіб-гіб-Ура! Гіб-гіб-Ура! – запищав Йойо в мегафон, і вся строката партійна публіка підхопила його клич. Колишній бухгалтер Йойо любив ділове мовлення і не вітав жаргонного скорочення «гіб», але для обсценної стилістики вулиці воно годилося.
Кілька кубиків бруківки приземлилися в юрбі неподалік від партійного проводу. Горилопітеки, що навіть сп'яну не втрачали інстинкту мавпування, тут же відповіли таким самим камінним градом. Серед людей почалася паніка.
Гібриди ж похмуро готувалися до рукопашної. Йойо скинув на землю мегафон і приліг пухнастим животиком на товстошкіру спину незворушного Циклона.
– Пора відходити, вирулюй звідси, товаришу секретар політради, – проказав пінгвінандр у мініатюрний вушний отвір на гігантській голові носорогопітека.
– Ну й жара пішла, мля, – задоволено пробасував Циклон і рушив з місця, розсуваючи тіла, як стебла очерету.
