Текст книги "Кар’єра Никодима Дизми"

Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Дизма, не думаючи, бовкнув:

– Так, в Оксфорді.

Ніна спаленіла.

– В Оксфорді?.. Не… не разом з Єжи Понімірським?

Тільки тепер Никодим похопився, що ляпнув дурницю. Адже Ніна в першу-ліпшу мить могла спитати брата і впевнитися, що Дизма збрехав. Але виходу вже не було. Треба грузнути далі.

– Так, я знав його, – сказав він. – Це був добрий товариш.

Пані Ніна мовчала.

– А ви знаєте, – спитала по хвилі, – яке нещастя його спіткало?

– Ні.

– Захворів на тяжку нервову хворобу. Жив так, що аж страшно – пив, гуляв, бешкетував і кінець кінцем дійшов до безумства. Бідолашний Жорж!.. Два роки був у домі божевільних… Трохи підлікували його. Тепер у нього вже не буває припадків люті; але про повне видужання, на жаль, не може бути й мови… Бідолашний Жорж… Ви не уявляєте, як я страшенно переживала за нього… Тим більше, що відтоді, як захворів, Жорж такий неласкавий до мене. А давніше ми дуже любили одне одного. Ви знаєте, що Жорж тут, у Коборові?..

– Справді?..

– Так. Мешкає у флігелі, в парку, удвох із санітаром. Ви не бачите його, бо лікарі веліли Жоржеві якнайменше стрічатися з людьми – від цього йому стає гірше. Але хто знає, може, побачення з вами, давнім товаришем, не зашкодило б йому. Ви любили один одного?

– Так, ми жили дружно.

Це втішило Ніну. Вона вчепилася за свій план і, попросивши Дизму нічого не говорити Куницькому, сказала, що по обіді вони підуть до флігеля. Никодим хотів було якось викрутитись, проте, щоб не викликати підозри, мусив згодитися.

Опинившись поміж деревами, Ніна обняла Дизму за шию і всім тілом пригорнулася до нього. Никодим, сторожко озираючись, щоб не «засипаться», кілька разів знехотя поцілував її.

– Мені так гарно з тобою, – Мовила Ніна, – так спокійно. – Вона взяла Дизму під руку. – Жінка, мов той плющ, – замислено вела далі, – не одриваючись від землі, животітиме, якщо не знайде сильного дерева, щоб по ньому піднятися до сонця…

Дизма подумав, що це дуже влучний вислів і його варто запам’ятати.

Ось і флігель. То була невеличка вілла в стилі Ренесансу, так густо обплетена виноградом, що тільки де-не-де просвічували білі стіни. Перед будинком, на скошеному моріжку, вони побачили шезлонг, у якому витягнувшись, нерухомо лежав молодий граф.

Песик помітив гостей і загавкав істерично, мов закашлявся.

Понімірський ліниво повернув голову і, примруживши од сонця очі, якусь мить дивився на прибульців. Тоді враз схопився на ноги, випростався, обсмикнув костюм і вставив монокль в око.

– Добрий день, Жорже… – Ніна подала йому руку. – Я привела давнього твого товариша з Оксфорда. Впізнаєш?

Понімірський окинув їх дуже недовірливим поглядом. Неквапливо поцілував сестру в руку. З виразу обличчя графа можна було зробити висновок, що Жорж побоювався, чи не викрито його змову. Понуро лупнув оком на Дизму і подав йому руку.

– Впізнаю, звичайно. Дуже приємно, колего, що ви провідали мене.

Зненацька обернувся до сестри:

– Вибач, будь ласка, але прошу – зостав нас самих. Після такої довгої розлуки нам, зрозуміло, багато чого треба сказати один одному. Може, ти посидиш тут, а ми пройдемося?

Ніна не перечила. Значливо глянула Никодимові в очі і ввійшла до флігеля.

Понімірський, зиркаючи на всі боки, одвів Дизму в найближчу алейку і, впершись вказівним пальцем йому в груди, визвірився:

– Що це має означати? Негіднику! Видав мене Ніні? Може, й той мерзотник Куник усе знає?

– Та боронь боже! Я нікому й слова не промовив.

– Ну, щастя твоє. А звідки вона знає, що я відрекомендував вас тітці Пшеленській як свого товариша по Оксфорду?

– Цього вона не знає. А щодо Оксфорда, то я сам сказав, ніби навчався там. Так склалося в бесіді.

– Ви не тільки шахрай, а ще й дурбас. Ви ж не вмієте по-англійськи й слова сказати!

– Не вмію.

Понімірський сів на лаві і зайшовся сміхом, аж песик, що пильно стежив за хазяїном, зацікавився.

– Ну, а як там тітка Пшеленська і той її Кшепицький? Не витурили вас за двері?

Дизма хотів сісти обіч Понімірського, але той рухом руки стримав його:

– Не терплю, щоб люди вашого стану в моїй присутності сиділи. Розповідайте. Коротко, точно і без брехні. Ну?

Никодим усвідомлював, що має справу з істотою несповна розуму, а проте відчував таку маркоту, якої не викликали в нього ані міністри, ні генерали, ні інші варшавські тузи.

Почав розповідати, що пані Пшеленська зустріла його добре, але і вона, і пан Кшепицький твердять, що тепер нічого зробити не пощастить і справу треба відкласти на кілька років.

– Sapristi! Ви не брешете?

– Ні.

– Знаєте, я ще скільки живу, не чув, щоб хтось розповідав отак примітивно. Чи ви скінчили хоч яку-небудь школу?

Дизма німував.

– Що стосується справи, то я не такий бовдур, щоб відмовитись од неї. Незабаром напишу другого листа, і ви поїдете з ним у Варшаву. А поки що до побачення. Можете йти собі. Брут, сюди!

– А як пані Ніна? – несміливо обізвався Дизма.

– Пані Ніна?.. Ах, правда. Я забув про неї. Ну, тоді ходімо. І заберіть її з собою. Вона впливає мені на нерви.

Ніну спіткали на повороті алеї.

– Ну що, – осміхнулась вона, – розворушили приємні спомини?

– Авжеж, – відказав Дизма.

– Моя люба, – процідив Понімірський, поправляючи монокль, – спогади з тих часів, коли ми були вельми молоді й багаті, завше будуть приємні. Правда ж, дорогий колего? – Він навмисне підкреслив останні слова і голосно розсміявся.

– Звичайно, колего, – невпевнено потвердив Дизма на ще більшу втіху Понімірського.

– Ми розмовляли тільки про Оксфорд і Лондон, де так чудово колись розважалися з колегою, – сказав, сміючись, граф. – Ти, люба, не уявляєш, як мені було приємно почути нарешті таку англійську мову, котрої вже багато років я не чув… – Він кінчиками пальців поплескав Никодима по плечі і запитав: – Isn’t it, old boy? <sup>[13]13
  Isn’t it, old boy? (англ.) – Правда ж, старий?


[Закрыть]</sup>

У Дизми набрякли жили на скронях. Напружив пам’ять і – о спасенна полегкість! – вимовив слово, одне-єдине англійське слово, яке у вищому лисковському товаристві вряди-годи вживав син нотаря:

– Уes[14]14
  Уes (англ.) – Так.


[Закрыть].

Ця відповідь ще дужче розвеселила Понімірського, Ніна ж, побачивши збентеження Никодима і витлумачивши його тяжким враженням од зустрічі з ненормальним давнім товаришем, сказала, що їм уже пора вертатись. На її радість, брат не затримував Дизму і попрощався з ним без нових дивацтв.

– Бідний Жорж, – озвалася Ніна, йдучи алеєю, – він дуже змінився?

– Ні, не дуже. Може, це в нього мине…

– На жаль, ні… Я бачила, яке прикре враження справила на вас його хвороба. Мабуть, я погано зробила, що привела вас до Жоржа.

– Чому?

– Знаєте, пане Никодиме, ви ліпше не приходьте до нього, бо це і йому може вадити. Лікарі кажуть, що зустрічі з людьми збуджують Жоржа, а йому треба якнайменше хвилюватися.

– Як хочете.

– Я нічого не хочу, – Ніна притулилася до його плеча, – я тільки кажу, що знаю, що ви зробите так, як буде найкраще і найрозумніше.

Вона заговорила про весну, яка квітне в її душі, і про те, що на теперішнє найліпше заплющити очі, вважати, що то марево, сон, який мине, повинен минути, його скоро не стане.

Коли Ніна попросила Дизму сказати, що й він у це вірить – той ні в чому не заперечував.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Один по одному минали тихі, спокійні і ясні дні. Дизма прижився в Коборові і почував себе як дома. Правда, він трохи злився на Ніну, що взяла думку зберегти подружню вірність, аж доки не буде вільною, і твердо стояла на своєму, – але не мучився тим: Никодим Дизма не відав сильних бажань, а тим паче пристрастей.

Добряче їв, багато спав і нічого не робив. У таких умовах почував себе чудово. Погладшав трохи і засмаг, бо вряди-годи блукав по околиці – треба ж було якось згаяти час. Попервах їздив на коні, але після кількох прогулянок упевнився, що верхи страшенно трясе, отож почав ходити пішки. Оглянув ще раз усе господарство – тартаки, паперню, млин, коли його щось цікавило – дознавав у службовців, які завжди знімали перед ним шапки: знали, що не з абиким мають справу.

Дизму оточувала атмосфера глибокої пошани і подиву.

Єдине, що захмарювало блакить тих ясних днів, це сварки з панною Касею.

Правда, скандали, що виникали через неї, стосувалися скоріше Ніни, але не раз вони мимохідь зачіпали й Никодима. Одного разу – це було під час сніданку – коли Кася, немилосердно висміюючи кожне його речення, добре допекла Дизмі, він буркнув:

– Ви забуваєте, з ким маєте справу.

– А мені байдуже, – стенула плечима дівчина, – ви ж, либонь, не шах персидський? Чи, може, вас мучить mania grandiosa?<sup>[15]15
  Мania grandiosa (лат.) – манія величі.


[Закрыть]</sup>

Дизма не зрозумів тих слів, але з виразу обличчя пані Ніни зробив висновок, що то, видать, велика образа. Він став червоний, мов буряк, зненацька щосили тріснув кулачиськом і гаркнув:

– Перестань, шмарката!

На столі підплигнув, забряжчавши, посуд, обидві жінки заніміли.

Тільки по хвилі Кася, бліда як смерть, схопилась і вибігла з кімнати. Ніна не проронила й слова, хоч по обличчю її видно було, що вона злякалась, але схвалює дотепну витівку Никодима.

Цей радикальний захід дав свої наслідки, однак становище змінилося тільки зовні. Правда, відтоді Кася не докучала йому, але в її очах палала глибока ненависть, яка ставала дедалі більша і колись та мала вибухнути.

Вибух стався неждано для обох сторін якось у неділю вранці.

Куницький працював у своєму кабінеті. Ніна поїхала до костьолу. Никодим сидів у неї в будуарі і переглядав альбоми з фотографіями.

Саме в цей час увійшла Кася. Кинувши оком, вона зразу ж побачила, що Никодим тримає альбом, у якому були тільки фотографії Ніни, безліч фотознімків Ніни в різних позах; робила їх Кася.

– Віддайте, це мої, – гукнула дівчина, вириваючи альбом.

– Чи не можна ввічливіше?! – крикнув Дизма.

Кася хотіла вже вийти, але це затримало її. Обернувшись до нього, вона часинку мовчала, проте мала такий вигляд, що Никодим уже ладен був затулити обличчя від удару, і водночас йому кортіло схопити її в обійми, притиснути до себе і силоміць обцілувати оті променисті очі й повні тремтливі губи, з яких нарешті зірвалися, мов батурою вперіщили, слова:

– Це підлота, підлота! Ви негідник! Ви збезчестили її! Вдерлися в дім мого батька, щоб спокусити його жінку! Якщо ви негайно, при першій же нагоді не заберетеся звідси геть, я відшмагаю вас гарапником, як собаку! Мені начхати на ваше становище, на всі ваші стосунки! Розумієте? Цим ви можете подобатись моєму батькові, а не мені! Раджу вам по-доброму: забирайтеся звідси геть і якнайшвидше!..

Дівчина говорила дедалі голосніше, а двері в покоях були відчинені, і слова її долинули до Куницького. Розпалившись, Кася не чула його квапливих дрібненьких кроків. Не чув їх і Никодим, спантеличений несамовитим вибухом гніву в цієї, здавалося б, спокійної панянки.

Куницький зупинився на порозі, обличчя йому перекосило від люті.

– Касю, – озвався він тихо, – вийди, будь ласка.

Дівчина не рушила з місця.

– Вийди, будь ласка, – повторив ще тихше. – Піди в мій кабінет і почекай мене там.

Він говорив зовні спокійно, проте в голосі його вчувалася якась нездоланна сила. Кася стенула плечима, але послухалась.

– Що тут було? – спитав Куницький Дизму.

– Що було? А те було, – відповів Никодим, – що ваша донька веліла мені забиратися з вашого дому і вилаяла мене останніми словами. Гаспид її знає, чого вона хоче, та коли вже мене виганяють, то через вікно я назад не полізу. А на той ваш… контингент і на шпали тепер можете свиснути, бо я…

Куницький схопив його за руку.

– Пане Никодиме, я дуже перепрошую вас за свою дочку. Забудьте про все це. Сьогодні ж Кася виїде за кордон. Це достатня сатисфакція для вас?

– Сатисфакція… а що вилаяла мене, то як?

– Кажу вам, коханий пане Никодиме, я сьогодні ж вижену її з дому.

Старий дедалі більше лютував, а на взір був дедалі спокійніший. Простягнув до Дизми руку і запитав:

– Ну, згода?

Никодим подав йому свою.

Того ж вечора Кася виїхала. Ніхто в домі не знав, про що говорив батько з дочкою в замкнутому кабінеті. Ні він, ані вона нікому нічого про те не сказали. На додаток Кася виїхала, не попрощавшись навіть із Ніною. Єдиною в Коборові істотою, з якою вона розмовляла перед від’їздом, була молоденька покоївка Іренка. Але й вона могла сказати тільки те, що панночка була вельми гнівна і що обіцяла її, Іренку, виписати до Швейцарії.

Після цієї бурхливої і такої багатої наслідками неділі жодна хмарина вже не затемняла обрію Никодимові Дизмі. Куницький був дуже чемний. Ніна ні словом не споминала про Касю – вона сама тепер почувала себе вільніше, їй стало легше.

Удвох з Никодимом вони їздили автомобілем на прогулянки, каталися човном. А проте її стійкість не підупала, отож роман, як і раніше, обмежувався балачками, власне, її монологами, та ще поцілунками. Скільки Дизма не переконував її – усе було марно.

Він не міг збагнути, в чому причини такої впертості. Тим паче, що від служби довідався, ніби пані Ніна замикається щоночі на ключ і робила це завжди, чи не від самого шлюбу. Лакей, який розказав про це Дизмі, ще трохи й кепкував з ясновельможного пана – мовляв, одружився з графинею, щоб зробити приємність дочці.

Все це видавалося Дизмі туманним і таємничим. Він постановив собі як-небудь притиснути Ніну до стіни, хай ясно викладе йому, що і як. Тим часом Никодим узнавав од неї багато подробиць з її власного життя, з життя її родини. Коли заходила мова про чоловікові справи, то виявлялося, що в них Ніна зовсім необізнана.

– Зрештою, мене це не обходить, – казала, – то діла мужчин.

Але в усякому разі вона де в чому розумілася, бо частенько повторювала Дизмі, що їхнє майбутнє залежить лише від нього, а в неї немає нічогісінько.

Це вельми турбувало Никодима – у нього ж не було ні найменшої надії так розбагатіти, аби дати Ніні все те, що вона мала тепер. А втім йому не так уже й горіло оженитися з нею. Це правда, вона дуже подобалась йому, ну, і була великою дамою, неабищо – графиня Понімірська… Але можливість одруження з нею видавалась Никодимові чимось нереальним, так само, як і інші його успіхи останнього часу.

Зате Нінині почуття не викликали у Дизми ніяких сумнівів. Кожен її жест, кожен погляд і, нарешті, майже кожне слово були пройняті любов’ю до нього.

Куницький, як гадав Никодим, приділяв надто багато часу і уваги своїм справам, і надмір мало – жінці, щоб міг підозрівати про ці почуття. Зрештою, він же сам намовляв їх до прогулянок удвох.

Повернувшись з однієї такої прогулянки, Никодим побачив у вестибюлі телеграму на своє ім’я. Розпечатуючи її, він був певен, що то звістка од міністра Яшунського. Але його спіткала несподіванка: під коротеньким текстом стояв підпис… Терковського!

Никодим читав, а Ніна заглядала йому через плече. Телеграма повідомляла:

«Пан Голова Ради міністрів просить вас прибути завтра, в п’ятницю, о сьомій годині на засідання економічного комітету Ради міністрів з приводу відомої вам справи. Терковський».

Надійшов Куницький, і Дизма показав йому телеграму. Старий вмить прочитав її і з неприхованим захопленням мовив:

– Надзвичайно! Це в справі хліба?

– Так, – потвердив Дизма.

– Отже, діло вже рушило?

– Як бачите.

– Боже милий! – Куницький розвів руки. – Боже милий! Скільки добра можна зробити людям, маючи ваші впливи, коханий пане Никодиме!

– Так, – усміхнулася Ніна, – якщо використовувати ці впливи на благо громадськості, ну, і якщо правильно розуміти потреби громадськості.

– О, вибач, – заперечив Куницький, – не тільки для громадськості. А хіба окремим людям не треба помагати? Хе-хе! Напевне, в економічному комітеті буде і міністр шляхів сполучення. Ви матимете можливість побалакати з ним при нагоді і про залізничні шпали. Га?

Засунувши руки в кишені штанів, Никодим скривився:

– Я волів би не тепер. Недоречно буде.

– Ну що ж! Пане Никодиме! Я ж не наполягаю. Полишаю все на вас – робіть, як ліпше. Я тільки між іншим нагадав, бо доставка шпал – це таке діло, про яке варто пам’ятати, хе-хе!

Щоб підтвердити це, Куницький зразу ж по обіді потягнув Никодима до свого кабінету і заходився довго й нудно торочити йому про подробиці. Коли той якось знову згадав про колишній процес, старий зірвався на ноги і вийняв з кишені ключі.

– Зараз я вам покажу документи. По-моєму, їх досить, щоб іще раз довести, що в мене все було гаразд.

Він одсунув важку оксамитову завісу, і Дизма побачив великий сейф. Куницький швидко одімкнув його, дістав зелену теку і почав витягати з неї пачки паперів, списаних на машинці, квитанцій, бланків тощо. Деякі з них перечитував сам, інші подавав Дизмі, і той вдавав, ніби читає.

Никодим вирвався од Куницького тільки ввечері. Ніна ждала його на терасі, і обоє пішли прогулятися. Вона була смутна і замріяна. Несподіваний від’їзд Никодима, який так зненацька переривав ідилію, завдав їй справжнього горя. Коли вони опинилися серед дерев, Ніна пригорнулася до нього і прошепотіла:

– Ти ж не довго сидітимеш у Варшаві, коханий? Нінусь страшенно сумуватиме тут. Що ж подієш – я вже так звикла щодня бачити тебе, розмовляти з тобою, дивитися в твої очі…

Никодим запевняв її, що невдовзі поверне. День, два, щонайбільше три.

Під час вечері Ніна була куди жвавіша: чоловікові спало на думку вдвох супроводити коханого пана Никодима на станцію. Цим разом Дизма їхав поїздом – автомобіль стояв у ремонті.

На станції Ніна була вельми схвильована. Правда, вона не могла попрощатися з Никодимом так, як жадала б, але її красномовний погляд був вартий найпалкіших поцілунків.

У купе вагона першого класу Дизма був один. Куницький дав кондукторові на чай, щоб той більш нікого не пускав, бо то, бачся, їде сам пан Дизма, неабияка фігура, особистий друг усіх міністрів.

То була страшна пиятика. Никодима привезли до готелю п’яного як чіп і на руках внесли в його номер.

Та й було за що пити. Тепер, уже очунявшись, Дизма мов диво дивнеє споминав події вчорашнього дня, події, що позначилися в його свідомості якимись хаотичними лініями.

Отож – засідання у високій залі, засідання, на якому він, Никодим Дизма, сидів за одним столом з прем’єр-міністром, з міністрами, сидів як рівний з рівними, запанібрата.

Читання якихось звітів, якісь цифри… І та хвилина, коли всі кинулися тиснути йому руки за те, що він повторив думки Куницького про закуп хліба. Як це вони називали?.. Ага, ломбард! Смішно! Досі він гадав, що в ломбарді можна тільки зоставити годинник або костюм… А потім оте запитання прем’єр-міністра:

– Шановний пане, чи не згодитесь ви взяти на себе керівництво державною хлібною політикою?

Він трохи загаявся з відповіддю, а по тому став одказуватись – бачся, може, не зуміє – і тоді всі гуртом кинулись умовляти його, отож мусив погодитись.

Дизма розсміявся:

– Сто чортів! Куди сягнув чоловік: президент державного хлібного банку! Пан президент!

Згадав групу кореспондентів, які засипали його питаннями, сліпучі спалахи магнію. Ага, треба побачити, чи надрукували щось.

Никодим подзвонив і велів служникові купити всі газети. Відтак почав одягатися. Коли принесли газети, він схопив одну з них і почервонів.

На першій сторінці видніла його фотографія. Стояв, засунувши руку в кишеню, обличчя замислене. Вигляд поважний. Ба, показний! Напис під фотографією провіщав:

«Д-р Никодим Дизма, автор нової системи аграрної політики, дістав повноваження створити Державний хлібний банк і призначення на посаду президента цього банку».

Обіч під сенсаційним заголовком була чимала стаття – офіційне урядове повідомлення, біографія Дизми й інтерв’ю з ним самим.

У повідомленні було сказано, що рада міністрів на пропозицію міністра Яшунського постановила розпочати рішучу боротьбу проти економічної кризи, вдавшись до енергійних заходів на хлібному ринку. Далі йшов докладний опис плану, а за ним – оповіщення: виконавчі розпорядження буде видано по тому, як сейм схвалить закон.

Власний життєпис для самого Дизми був цілковитою несподіванкою. З нього Никодим довідався, що він народився в маєтку батьків-поміщиків у Курляндії, гімназію скінчив у Ризі, а вищу економічну освіту здобув у Оксфорді, що згодом як кавалерійський офіцер героїчно боровся на фронті проти більшовиків, де його поранено; нагороджений орденом «Virtuti Militari» і «Хрестом Хоробрих», що останнім часом він зійшов з політичної арени і тепер господарює в селі у Білостоцькому воєводстві.

Біографія рясніла такими епітетами, як «світлий», «знаменитий», «творчий»… Наприкінці зазначалося, що президент Никодим Дизма зажив слави як людина надзвичайної сили волі та міцного характеру, відома своїми видатними організаторськими здібностями.

Але найбільший подив у Никодима викликало інтерв’ю. Читав і очам своїм не вірив. Щоправда, ввечері він нажлуктився, як віл браги, але ж тоді, коли балакав з кореспондентами, усе тямив. А з того, що написали в газетах, він не сказав жодного слова! Тут були речення, яких Дизма, хоч скільки силкувався, не міг роздлубати, були вислови, значення яких він не знав, думки з приводу всяких питань, про які він не те що не говорив, а й сном і духом не чув.

Никодим вилаявся, але злості не мав. Навпаки, був задоволений, – прочитавши таке інтерв’ю, кожен вважатиме пана Дизму – пана президента банку Дизму – за людину неабиякого розуму.

Майже всі газети вмістили отакі статті та фотографії його в різних позах. Найбільше Никодимові подобалася та, де він сидів на канапі між прем’єр-міністром і міністром Яшунським, і ще одна – на якій він спускався сходами, а за ним ішов літній добродій із сивими вусами; цей чоловік ішов, тримаючи капелюха в руці, а він, Никодим, був у капелюсі. Напис під цим знімком говорив:

«Пан президент Никодим Дизма виходить із палацу Ради міністрів у супроводі свого майбутнього співробітника, новопризначеного директора Хлібного банку п. Владислава Вандришевського, кол. заступника міністра фінансів».

«Ого, – мріялося Никодимові, – тепер уся Польща мене знає».

І враз жахнувся. Спало на думку, що газети дійдуть і до Лискова, а пан Бочек, Юрчак та всі інші добре знають і його самого, і те, що писанина про Курляндію, і про гімназію та Оксфорд – усе це суща брехня.

Трясця його матері! Що як комусь із них стукне в голову написати в газету і розказать усю правду?

По спині побігли мурашки. Никодим сновигав по кімнаті і лаявся, а тоді знов почав переглядати газети: і дійшов переконання, що давні знайомі навряд чи наважаться на це. Їх засліплять його посада і зв’язки, не стане сміливості. Хіба що писатимуть анонімні доноси… Та хто ж повірить анонімкам!

Никодим сливе заспокоївся. Та ось ще раз зачитався описом своїх талантів, і серце заскимліло від іншої думки: як він дасть собі раду?

Правда, все найважче ляже на плечі директора Вандришевського, але ж і йому самому доведеться щось робити – виступати, підписувати, виносити постанови… І все це в тих справах, де він анічогісінько не тямить! Іншого виходу немає – треба знайти когось кмітливого… От якби Куницький узявся, але не захоче…. Взагалі тепер доведеться покинути посаду в Коборові. Розстанеться і з Ніною… На думку про це Никодимові стало прикро, але він сказав собі:

«Нічого не вдієш. Як треба, то треба. Не одна вона на світі».

Гірше – це знайти такого чоловіка, щоб за нього працював… Можна було б зробити його, наприклад, своїм секретарем…

І раптом Никодим ляпнув себе по лобі:

«Кшепицький!»

Аж підскочив з радості. Кшепицький – битий жак, знає, де раки зимують, його в дурні не пошиєш, але це свій хлопець, якщо дійти з ним згоди, то він метикуватиме за двох.

Дизма так запалився тією думкою, що постановив зараз же розшукати Кшепицького.

Хутенько вбрався і за чверть години уже дзвонив біля дверей квартири пані Пшеленської. Там саме кінчили обідати. Крім господині, Никодим застав Кшепицького і хирляву, страх веснянкувату дівчину – панну Тульчинську.

Дизму зустріли голосними поздоровленнями. Пані Пшеленська назвала його рятівником поміщиків, Зизьо Кшепицький – Наполеоном в економіці, а панна Тульчинська витріщила на нього очі, мов на сонце.

Зайшла розмова про Коборів, і всі дуже засмутилися, коли Дизма сказав, що тепер йому не буде часу для справи Жоржа Понімірського.

– А втім, – додав, – у нього так погано з клепками, що все одно нічого не пощастило б зробити.

Зизьо вилаявся, веснянкувата панночка скривилася в сумній міні, а пані Пшеленська висловила надію, що не треба втрачати надії…

Головним пунктом візиту Никодима Дизми була та хвилина, коли він, ковтнувши кави, прорік:

– А я прийшов до вас із пропозицією. Пане Кшепицький, ви ніде не служите?

– Ні.

– А бажання таке є?

– Ну звичайно! – сплеснула пухлими ручками пані Пшеленська.

– Бачите, – вів далі Никодим, – мені тепер буде потрібен секретар. Секретар президента банку – це ж вам неабищо. Це має бути людина інтелігентна, кмітлива і взагалі фактично відповідальна. Розумієте?

Кшепицький облизав губи і недбало кинув:

– Дякую вам, пане президенте, тільки не знаю, чи я зможу. Крім того… гм… скажу відверто – не подумайте, пане президенте, чогось поганого, але я, либонь, не годжусь до казенної служби. Постійні години в канцелярії, щодня рано вставати…

Дизма поплескав його по коліну.

– Нічого не бійтеся. Ніяких постійних годин. Ви сидітимете на службі тільки тоді, коли я там буду, а невже ви гадаєте, що президент має сидіти як пень? На те є директор. У нас будуть лише найголовніші, найважливіші справи. Ну, давайте руку!

Пані Пшеленська була в захопленні. Хвилюючись, вона почала говорити Кшепицькому «ти» і завзято умовляла його негайно погоджуватись.

Зизьо всміхнувся і подав руку.

– Вельми вдячний вам, пане президенте. А чи можна поцікавитись, яку платню ви, пане президенте, мені призначите?

Никодима приємно лоскотало оте «пан президент». Він узявся в боки і спитав:

– Ну, а скільки б ви хотіли?

– Хіба я знаю?..

– Ну, сміливіше! – заохочував Никодим.

– Як вважає пан президент?

Дизма добросердо всміхнувся.

– Пан президент вважає, що пан секретар сам повинен сказати.

Усі ввічливо засміялися.

– Боже мій, – устряла пані Пшеленська, – мені здається, що якась там тисяча злотих…

– Тисяча двісті! – квапливо поправив Кшепицький.

– Що? Тисяча двісті? Ну, значить, я дам вам тисячу п’ятсот.

Дизма тріумфальним поглядом окинув кімнату, а Кшепицький серед захоплених «охів» пані Пшеленської зірвався з місця і, гучно шаркаючи ногою, дякував панові президенту.

Пані Пшеленська сказала, що таке діло не можна вершити насухо, і веліла служникові принести пляшку шампанського.

– Але, – мовив Дизма, підносячи келих, – одна умова, пане Кшепицький: спілка! Розумієте? Спілка! Це означає, що ми повинні горою стояти один за одного. І ані пари з уст про те, що ми балакаємо між собою…

– Розумію, пане президенте.

– А ще хочу сказати: коли я буду задоволений з вас, то на свята чи з якоїсь там іншої нагоди матимете дві-три тисячі премії.

Кшепицький провів Дизму до готелю. Дорогою вони розмовляли ще про організацію банку, і Никодим пообіцяв завтра ж познайомити Кшепицького з директором Вандришевським.

– Часу в мене буде обмаль, бо треба уладнати ще інші справи, отож домовимося, що за організацію візьметься Вандришевський, який звітуватиме не мені, а вам, розумієте? А ви вже матимете діло зі мною – будете доповідати про все, радитися і передавати мої розпорядження директорові.

– Так буде найліпше! – підтакнув Кшепицький.

– Уміння керувати, пане Кшепицький, – запам’ятайте собі! – це вміння діяти швидко і рішуче!

В готелі Никодим застав Уляницького, який привітав його гучно й радісно.

– Знаєш, Нікусь, у мене ще й досі в голові гуде після вчорашньої пиятики. Ну й здорово! А ти вже зробив візити?

– Які візити?

– Ну, знаєш, так годиться. Прем’єрові Яшунському, Брожинському і ще кільком. Терковському, мабуть, не хочеш? Хоч, знаєш, я вчора помітив, що він на тебе не гнівається.

– Ти гадаєш, що це неодмінно треба?

– Та, либонь, треба.

– Гм… – заклопотався Дизма. – Розумієш, одному якось… От коли б ти зі мною пішов…

– Ну що ж, можу піти…

Умовилися, що завтра зроблять візити, бо сьогодні ввечері вони ще мали бути на засіданні, де розглядалося питання про час відкриття банку і початок його діяльності.

Менш як за два тижні розгорнулися організаційні роботи. Під банк дали приміщення в новому будинку на Спільній вулиці, виділивши два поверхи на контору і восьмикімнатну квартиру для пана президента.

Правда, закон про нову хлібну політику ще був десь у комісіях сейму, але не підлягало сумніву, що обидві палати схвалять урядовий проект без суттєвих змін.

З цим Дизма не знав клопоту, все взяли на себе Вандришевський і Кшепицький.

Останній виявився просто неоціненним помічником. До роботи був дуже беручкий і кмітливості йому не бракувало, отож він проводив усе, що хотів, прикриваючись завжди одним і тим же:

– Так бажає пан президент.

Спочатку Вандришевський та інші, невдоволені з того, що Кшепицький совав свого носа в усі, навіть зовсім дріб’язкові справи, питали Дизму, чи дійсно він ухвалив саме так, а не інакше. І хоч Дизма часто й не знав, про що йдеться, але доконечно повторював:

– Коли Кшепицький щось каже, значить, я так постановив, і нема про що балакати.

Довелось примиритися з втручанням Кшепицького. А сам він зрештою не на жарт заприятелював з паном президентом. Звичайно, весь час зустрічаючись з ним, Зизьо скоро знайшов чимало вад у свого начальника. Та це було тільки на руку йому: секретар ставав неодмінним доповненням президента. А проте і з Кшепицьким Дизма завжди був сторожкий. А тим, що його всі поважали, ним захоплювалися, що могутні впливи і зв’язки Никодима дедалі зростали, Кшепицький у душі визнавав, що він має якусь таємничу силу і дивний розум.

Правда, Зизя дивувало, що розум Никодима частенько немовби притемнявся і тоді начальник, здавалося, нічого не тямить у найпростіших питаннях, одначе секретар дійшов до переконання, що пан президент навмисне удає з себе наївного, щоб легше застукати підлеглих на якихось комбінаціях. Зрештою Кшепицький знав, що його становище залежить тільки від президента, що якби президентом став хтось інший, то він знову опинився б на мілкому; відав, що в його інтересах укріплювати становище свого начальника, і робив усе, аби оточити особу Дизми ореолом неприступності й олімпійської величі.

А це цілком влаштовувало Никодима.

Приголомшливі почесті, які звалилися мов сніг на голову, і справді зміцнили певність Дизми, що доти він сам себе недооцінював. Проте обережність його не притупилася – адже Никодим бачив, що в його розумовому розвиткові, у вихованні і освіті є великі прогалини. Найвільніше він почував себе з Кшепицьким, але й з ним завше намагався бути потайним.

Тим-то в скорім часі він здобув собі славу «наймаломовнішої людини в Польщі». Одні пояснювали це англійським способом життя, інші взяли до відома слова самого Дизми – за чашкою чаю у прем’єр-міністра, коли дами приставали до нього з розмовою, Никодим сказав: