Текст книги "Кар’єра Никодима Дизми"

Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Вміння керувати – це, мій любий, уміння діяти швидко і рішуче!

Потім дістав візитну картку Яшунського і подав її Ольшевському. Той тремтячими руками довго шукав пенсне, а коли знайшов і прочитав записку, то став ще смиренніший.

Запевняв Дизму, що він старий, досвідчений службовець, що завжди точно дотримувався «букви», повідомив, що в нього дружина і четверо дітей, що штат контори нікуди не годиться, що накази часто суперечливі, тож як бути – доводиться суперечливо і виконувати їх; що пан Куницький сам загострив становище, але тепер він, Ольшевський, уже не бачить ніяких перешкод, щоб дати потрібний контингент.

Кінчилося на тому, що в кабінет прийшла спеціально викликана друкарка, і вони заходились оформляти відповідні папери точнісінько за «буквою» нотаток Куницького.

Надворі вже стемніло, коли все було готове, і Ольшевський запросив Дизму повечеряти. Але Никодим подумав, що лучче буде зберегти ореол міністрового друга, отож подякував і, поплескавши директора по плечу, на прощання мовив:

– Ну, порядок. А зі мною не задирайтеся, бо з цього, брате, нічого путнього не вийде.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Усе почалося з того, що пані Ніна ввечері наділа ошатну сукню і довше, ніж звичайно, причісувалась перед свічадом.

Спостережлива Кася помітила це.

– Шкода, – кинула вона мимохідь, – що ти не наділа бального плаття.

– Касю!

– Що?

– Твоя ущипливість зовсім недоречна.

– А навіщо ж ти переодяглася? – спитала Кася.

– Переодяглася без ніякого приводу. Просто так собі. Давно не надівала цієї сукні.

– Добре знаєш, – уджигнула Кася, – що ти в цій сукні дуже гарна.

– Знаю, – відказала, всміхаючись, Ніна й окинула Касю млосним поглядом.

– Ніно!

Ніна все ще всміхалася.

– Ніно! Перестань! – дівчина жбурнула книжку, яку доти читала, і, схопившись, заходила по кімнаті.

Відтак спинилася перед Ніною і наче пугою вдарила:

– Я зневажаю, розумієш, зневажаю жінок, які, щоб сподобатись чоловікові, роблять із себе… – вона шукала кріпкого слова і враз випалила: – роблять із себе кокоток!

Ніна пополотніла.

– Касю, ти мене ображаєш!

– Жінка, яка підлещується до чоловіка, справляє на мене враження, – даруй, але я буду щира, – справляє враження сучки. Так, сучки!..

На очах у Ніни виступили сльози. Хвилину вона широко розплющеними очима дивилася на Касю, а тоді схопилася за голову і заплакала. Плечі її здригалися від ридання, шкіра на шиї почервоніла.

Кася стискала кулаки, проте була надмір схвильована, щоб могла вгамуватися.

– Може, ти відкидатимеш, – кричала вона, – може, заперечиш, що сьогодні з обіду, як тільки принесли телеграму, у тебе зовсім змінився настрій? Може, ти скажеш, що переодяглася не для Дизми?! Що тепер ось уже годину вертишся перед люстром не того, щоб Дизму о-ча-ру-ва-ти!

– Боже, боже! – ридала Ніна.

– Мені це гидко, розумієш!

Ніна зірвалася з стільця. Її мокрі очі запалали протестом.

– Саме так, саме так, – чітко прошепотіла вона. – Це правда, ти маєш рацію, я хочу очарувати його, дуже хочу сподобатись йому…

Кася стала руки в боки і зареготалась:

– Ото знайшла собі об’єкт!

Вона гадала, що розтрощить Ніну своєю іронією, але та задерикувато піднесла голівку:

– Так, знайшла!

– Грубіян і нахаба! – люто крикнула Кася. – Вульгарний тип «грядущого хама»… Горила!

– Ну й хай, ну й хай! Що ж із того? – зарум’янившись, до краю збуджена гукала Ніна. – Нахаба? Так! Це тип сучасного мужчини! Це сильна людина! Переможець! Завойовник життя!.. Навіщо ж ти без угаву товчеш мені, що я стопроцентна жінка? Я повірила тобі, і тепер, зустрівши на своєму шляху стопроцентного мужчину…

– Самця! – просичала Кася.

Ніна закусила губу і затамувала подих.

– Он як ти кажеш!.. Ну й добре, самця, самця… А я хіба не самиця?!.

– Хама, – додала Кася.

– Неправда! Пан Никодим не хам. У мене багато доказів його делікатності. Якщо він і brusque<sup>[11]11
  brusque (фр.) – різкий, грубий.


[Закрыть]</sup>, то робить це свідомо. Це його стиль, він людина такого типу. Мені жаль тебе, бо природа так скривдила тебе, що ти неспроможна відчути електризуючого впливу цієї найпрекраснішої сили, цієї владної примітивної могутності… Так, саме первісна простота натури…

– Щось ти дуже легко відмовляєшся од культурних запитів.

– Брешеш, брешеш, свідомо брешеш! Ти сама казала, що найвищий рівень культури – це злитися з природою, жити за її законами.

– Навіщо ці фрази? – з холодною іронією перебила Кася. – Скажи просто, що ти хочеш затягнути його до себе в ліжко, що тремтиш од бажання підставити йому своє тіло…

Вона хотіла говорити ще, але, побачивши, що Ніна затулила обличчя хусточкою і знову заплакала, змовкла.

– Яка ж ти… жорстока… яка… безсердечна… – рипаючи, повторювала Ніна.

В очах у Касі спалахнули вогники.

– Я? Безсердечна? І це ти мені кажеш, Ніно? Ніно!

– Мені, видно, тільки й зостається накласти на себе руки… – плакала та. – Боже, боже… яка я самотня…

Кася налила в склянку води і принесла Ніні.

– Випий, Нінусь, тобі треба заспокоїтись. Ну, випий же, кохана.

– Ні, ні, не хочу… Залиш мене, залиш…

– Випий, Нінусь, – просила дівчина.

– Не хочу! Іди, іди собі, в тебе немає жалю…

По стиснутих пальцях у Ніни текли сльози. Кася обняла її і шепотіла ніжні слова. Раптом Ніна здригнулась. Десь далеко тутукнув автомобіль.

За хвилину світло фар яскравою смугою розітнуло сутінки кімнати.

– Не плач, Нінусь, а то будуть червоні очі.

– Я все одно не вийду вечеряти, – відповіла Ніна і знову заридала.

Кася вкривала поцілунками її мокрі щоки, очі, тремтячі губи, коси.

– Не плач, не плач, кохана, я була недобра, груба, пробач, моя люба… – дівчина міцно обнімала її, немовби силою обіймів намагалася придушити спазми ридання. – Нінусь, люба моя Нінусь!

У дверях стала покоївка, повідомляючи, що вечеряти подано.

– Скажи панові, що у пані болить голова і ми не прийдемо вечеряти.

Коли покоївка вийшла, Ніна почала умовляти Касю залишити її і спуститися вниз. Та дівчина й чути про це не хотіла. Ніна, схлипуючи, витирала очі, коли у двері знову постукали.

У кімнату вскочив Куницький. Він весь аж сяяв і завзято розмахував руками.

– Ходіть же, ходіть, – шепеляв, – приїхав Дизма!

І з якими успіхами – ви навіть уявити не можете! Це золота людина! Усе зробив, що хотів! Ходіть же! Я навмисне попросив, щоб він не розповідав, поки ви не прийдете…

Старий був так збуджений, що тільки тепер помітив: тут щось скоїлося.

– Що з вами, га? Ходіть же. Облиште…

Він іще хотів щось сказати, але Кася зненацька схопилась і, вказуючи на двері, крикнула:

– Іди геть звідси!

– Але ж…

– Зараз же йди геть!

Куницький остовпів. Очиці його заблищали ненавистю. Він грубо вилаявся і вибіг з кімнати, так грюкнувши дверима, що Никодим, який сидів на канапі у вестибюлі, аж підплигнув.

– Що сталося? – запитав лакея.

Той значливо усміхнувся:

– Мабуть, панянка витурила пана за двері.

Докінчив він уже пошепки, бо на сходах показався Куницький, обличчя якого вмить прояснилося.

– Така шкода, коханий пане Никодиме! Знаєте, дружина не може вийти – у неї сильна мігрень. А Кася не хоче залишати сердегу саму. Що ж, хе-хе-хе, повечеряємо без жінок.

Він узяв Дизму під руку, і обидва перейшли до їдальні; слуги вже встигли прибрати з столу два зайві прибори.

Тут Куницький заходився докладно розпитувати Никодима, як йому було з тими справами у Варшаві і в Гродно. По кожній відповіді він аж підстрибував на стільці, обома руками поплескуючи себе по стегнах і захоплено вихваляючи свого управителя.

– Знаєте, коханий пане Никодиме, – гукнув він наприкінці, – це збільшить зиски від Коборова на якихось сто – сто сорок тисяч щороку! А отже, за нашою умовою, ваша тантьєма становитиме понад сорок тисяч на рік! Що? Непогано? Оплачуються ваші старання?

– Та ніби оплачуються.

– Як це – ніби?

– Витрати у мене були великі, надто великі. Я так міркував, що й платня має підвищитись.

– Згода, – зимно відказав Куницький. – Додаю п’ятсот. Буде круглих три тисячі.

Дизма вже хотів, було, подякувати, але помітив, що Куницький зиркає на нього занепокоєно, погойдався на стільці і прорік:

– Це мало. Три п’ятсот.

– А чи то не забагато?

– Забагато? Що ви собі гадкуєте? Ну, коли для вас забагато три п’ятсот, то хай буде чотири.

Куницький скорчився і спробував усе обернути на жарт, але Дизма як ножем відтяв:

– Чотири!

Припертий до стіни, Куницький мусив здатися, прикриваючи капітуляцію тим, що він цінує Дизмине вміння залагоджувати справи.

– Згоден, – мовив, – тим радніше, що добрий початок віщує і щасливий кінець.

– Як? – витріщив очі Дизма. – Все ж уже закінчено!

– З контингентом закінчено. Але, сподіваюся, коханий пане Никодиме, що вам не завадила б тантьєма, скажімо, сто чи, може, й сто п’ятдесят тисяч злотих. Га?

– Ну?

– Є спосіб досягнути й цього, точніше кажучи, цей спосіб є у вас.

– У мене?

– У вас, коханий пане Никодиме. Звісно, тут доведеться постаратись. У вас є зв’язки в Міністерстві шляхів?

– Шляхів сполучення? Гм… знайшлися б.

– Ну от, – зрадів Куницький, – ну от! А могли б ви добитися більшої доставки шпал?.. Га? Ото було б діло! На цьому роблять гроші!

– Ви вже робили? – запитав Дизма.

Куницький зніяковів.

– А-а, це ви про той процес? Ручаюся, що все там було підстроєно. Ворогів не сіють… Усе підстроїли! Ну, і суд мусив виправдати мене. Я ж мав на руках незаперечні докази.

Він пильно стежив за Дизмою, а що той мовчав, то Куницький занепокоївся.

– Ви гадаєте, що процес тепер може завадити нам узяти доставки?

– Та вже ж не поможе.

– Але все-таки пощастить щось зробити? Га? Прецінь на випадок чого є документи, вони в мене на руках, і коли будуть якісь заперечення, я можу вдруге довести…

Куницький говорив ще довго, згадуючи деталі і цитуючи уривки з своєї оборонної промови в суді.

Вже сливе опівночі він помітив, що його слухач от-от засне.

– Одначе ви стомилися! Ну, тоді висипайтесь. І вельми прошу вас, коханий пане Никодиме: не переобтяжуйте себе. Звичайно, я буду вам безмежно вдячний, якщо ви своїм пильним оком кинете вряди-годи по хазяйству. Одна голова – добре, а дві завсігди ліпше, але, повторюю: я, хвалити бога, здоровий і не бачу потреби звалювати на вас ще й свою працю. Відпочивайте собі і будьте як дома.

– Дякую, – мовив Дизма і позіхнув.

– І ще одне. Якщо у вас буде охота і час, візьміть під свою опіку моє жіноцтво. Кася, то ще їздить верхи, захоплюється іншим спортом, а дружина, бідолашка, вельми нудиться. У неї нема ніякого товариства. Через те й нудота, і мігрень, і меланхолія. Стрічається тільки з Касею, а це, згодьтеся, навряд чи може добре впливати на нервовий стан. Отож я буду дуже вдячний, якщо ви знайдете для них трохи часу.

Дизма пообіцяв, що розважатиме пані Ніну, а, вкладаючись спати, подумав:

«Такий старий плутяга і такий наївний. Жінка й так до мене липне, а він ще підштовхує її».

Никодим сів на ліжко, опираючись на подушки, вийняв з гамана гроші, прикинув, скільки там, а тоді заходився вираховувати на папірці, який зиск він матиме. Саме мізкував про суму тантьєми, коли в сусідній кімнаті почулися притишені кроки. Хтось ішов навпомацки, бо кілька разів наткнувся на стільці. Минула вже друга година. Зацікавлений Дизма хотів устати і виглянути, аж це кроки стихли – невідомий зупинився біля самісінького порога; ще мить – і ворухнулась ручка, двері тихенько відхилилися.

На порозі стояла Кася.

Дизма протер очі і з подиву роззявив рота.

Дівчина була в чорній шовковій піжамі з червоними вилогами. Зиркала на нього з-під опущених вій. Потім тихо зачинила за собою двері і підступила до ліжка. Вона нітрохи не бентежилась, і Никодим дивився на Касю з дедалі більшим подивом.

– Не заважаю вам? – озвалася невимушено.

– Мені?.. Ну… Чого там.

– Забула цигарки, – мовила недбало.

– А я думав…

– Що ви думали? – спитала навмисне гордовито.

Дизма зніяковів.

– Думав, що… що у вас якась справа.

Кася запалила і кивнула головою.

– Так, є справа.

Вона підсунула собі стілець і сіла, поклавши ногу на ногу. Між червоним атласним пантофлем і холошею показалася худорлява кісточка з смаглявою шкірою. Никодим ще ніколи не бачив жінки в штанях, і йому здавалося, що це непристойно. Мовчанку знову порушив низький, глибокий альт Касі.

– Я хочу серйозно поговорити з вами. Які у вас наміри щодо Ніни?

– У мене?..

– Будь ласка, не викручуйтесь. Я вважаю, що ви повинні глянути на речі по-мужському і цілком відверто. Не відкинете ж ви, що добиваєтесь її прихильності. З якою метою?

Дизма стенув плечима.

– Прецінь ви не думаєте, що Ніна задля вас покине свого чоловіка. Тепер вона закохалася в вас, але це ще не все.

– Звідки ви знаєте, що пані Ніна закохалася? – зацікавився Дизма.

– Це байдуже. Я прийшла, щоб узнати, джентльмен ви чи людина, здатна підло вжити собі на вигоду слабості чесної жінки і порядної дружини. Ви були б негідником, якби, використовуючи нагоду, добилися, щоб Ніна стала вашою коханкою.

Дівчина говорила схвильовано, голос її тремтів і хрипів. Очі іскрилися похмурим блиском.

– Чого ви чіпляєтесь до мене? – вже трохи розсердився Дизма. – Я ж не соваю свого носа у ваші справи!

– Так? Отже, це перший крок до того свинства, яке ви надумали зробити? Ох, з яким задоволенням я б учистила вас нагаєм по цій квадратній пиці!

– Що?! – гарикнув Никодим. – Кого? Мене?

– Вас! Вас! – стискаючи кулаки, засичала з ненавистю Кася.

Дизма лютував. Що воно собі мислить, оце шмаркате дівчисько! Прилазить серед ночі і…

Раптом Кася зірвалася з стільця і схопила його за руку.

– Ви не зачепите її! Чуєте? Не посмієте її торкнути! – губи у дівчини тремтіли.

Никодим, шарпнувшись, вирвав свою руку.

– Що ви мені тут варнякаєте? Зроблю так, як захочу! Розумієте?

Кася прикусила губу і відійшла до вікна.

– Тоже ще… – буркнув Дизма.

Він, власне, зовсім не міг збагнути, що тут до чого. Правда, Никодимові приємно було чути, що пані Ніна закохалася в нього, але невтямки було, чому це так обурює Касю, чого вона серед ночі прителіпалася сюди, замість того, щоб просто розказати про свої підозри батькові. Знав, що дівчина ненавидить Куницького, але чому ж тоді вона так затято оберігає вірність мачухи? У цього великого панства завжди все догори ногами…

Тим часом Кася обернулась, і Никодим знов вибалушив очі від подиву: дівчина кокетливо усміхнулася до нього.

– Гніваєтесь на мене? – спитала, явно підлещуючись. – Дуже?

– Певно, що дуже.

– Але ж ви не виженете мене? Можна сісти?

– Пора спать, – знехотя промимрив Дизма.

Кася весело засміялась і несподівано сіла скраєчку на ліжко.

– Ви завше так чеснотливо проводите ночі? Отак самотньо?..

Никодим здивовано лупнув на неї. Дівчина трохи подалася до нього. Темно-вишневі губи її розтулилися, відкривши рівнесенький разок дрібненьких білих-білих зубів, ніздрі бентежно ворушилися, рум’янець забарвив смагляві, мов персики, щоки. Такою звабливою Дизма ще не бачив її. Тільки вираз очей лишився той самий: вони дивилися з-під чарівної дуги тонких брів зимно і допитливо.

– Ви, певно, сумуєте за Варшавою, де чоловіки не проводять ночей так самотньо, як тут, у Коборові. О, я розумію вас…

– Що ви розумієте? – непевно протягнув Дизма.

– Розумію, чого ви баламутите голову Ніні.

– Я не баламучу, – щиро мовив Никодим.

Кася засміялась і, зненацька нахиливши голову, доторкнулася щокою до його губів.

«Он воно яке діло, – подумав Никодим. – Вона ревнує! Ця теж на мене око має!»

– Пане Никодиме, – почала дівчина грайливо, – я розумію, що й тут вам кортить мати жінку, але чому саме Ніну? Невже я вам так вельми не подобаюсь?

Ковдра була гонка, і Дизма виразно відчував через неї тепло дівочого тіла.

– Чого ж, ви мені подобаєтесь.

– Я молодша од Ніни… І вродою не поступлюся. О, дивіться!

Встала і підбігла до вимикача. Спальню залило яскраве світло.

– Дивіться ж, дивіться…

Швидкими рухами розстебнула піжаму. Чорний шовк м’яко зсунувся по смуглявому, гнучкому тілу і впав додолу.

Никодим очманів до краю. Витріщив очі на цю чудну панну, яка так безсоромно стояла перед ним зовсім гола. Стояла так близько, що можна було рукою торкнутися її смаглявої шкіри.

– Ну що? Як? Подобаюсь вам? – Кася тихо розсміялася.

Дизма сидів ні в тих ні в сих, безпорадно роззявивши рота.

– Я ж гарна! – кокетливо нахилила вона голову. – А може, ви хочете перевірити, яка у мене гладенька шкіра, які тверді м’язи? О, прошу, не соромтесь!.. – Не перестаючи сміятись, дівчина підступила до самісінького ліжка. – Ну!

Никодимові жаско було од її сміху. Він не міг зробити жодного руху.

– Може, ви гадаєте, що я розпутниця?.. Так? Ні, чарівний пане Никодиме, запевняю вас: я зберегла невинність, у чому ви можете переконатись, якщо це влаштовує вас більше, аніж роман з Ніною… Ну!.. Сміливо!..

Кася стала навколішки на ліжку і несподіваним рухом притисла голову Никодима до своїх грудей. Дизма відчув на обличчі холодний пружний дотик їх, у ніздрі вдарив запах молодого тіла, дивно гострий, збудливий і такий витончений.

– Ну!..

– Сто чортів! – видавив Дизма крізь зціплені зуби і, пожадливо кинувшись на дівчину, згріб її під себе.

Кася відчула на обличчі його гаряче дихання. Погано поголені губи жадібно шукали її уста. Руки дівчини натрапили на спітнілу волохату шкіру. І враз Касю огорнула непереборна огида. Відраза стиснула її горло.

– Геть, геть! Пустіть мене! Гидота!.. Геть!..

Смугле тіло розпачливо, спазматично борсалося, силкуючись вирватися з грубих лап.

Марно.

Тепер Кася збагнула, що переоцінила свою любов до Ніни, збагнула, що цієї самопожертви їй не перенести, що краще померти, аніж отак платити за те почуття.

Збагнула, та пізно.

Коли тремтливими руками поспіхом надівала піжаму, Никодим захихотав:

– Хе-хе-хе… А ви дівка що треба.

Кася змірила його поглядом, сповненим ненависті та зневаги, але він не помітив цього і додав:

– Добре було? Га?

– Бидло! – кинула вона крізь зціплені зуби і вискочила з кімнати.

Тепер Дизма вже зовсім не міг второпати, чого цій панночці треба. Сама ж прийшла, сама хотіла, і от…

Його довго не брав сон. Розмірковуючи про все, дійшов переконання, що Кася не вдавала тієї огиди, що з роману з нею нічого не вийде.

«Вони всі тут оглашенні», – зробив Никодим висновок, пригадавши Понімірського.

Назавтра снідати вийшла тільки Ніна, зона пояснила, що Кася лежить у ліжку. З того, як поводилась Ніна, Никодим зрозумів, що вона не знає про Касин вибрик.

Увечері повернувся Куницький, і Дизма до пізньої ночі був з ним.

Тільки наступного рамку Никодим, ідучи до їдальні, стрів Касю. У відповідь на його уклін дівчина гордовито кивнула головою. Ніна вже сиділа коло столу. Обидві мовчали. Треба було почати бесіду. Дизма сказав щось про гарну погоду, і Кася відповіла завоїсто, з ущипливою іронією:

– Ах, ви були ласкаві помітити це незвичайне явище.

Коли Дизма підвівся, щоб узяти копчення, і всунув рукав у масло, вона визивно засміялася:

– Такий ошатний костюм! От шкода! Прегарно пошитий, з таким смаком. Ви в Лондоні шиєте?

– Ні, – відповів Никодим просто, – я купую готові костюми.

Він не відчув глуму і здивувався, що це вбрання може так подобатись. Не зрозумів і докірливого погляду, яким пані Ніна намагалася стримати Касю.

– От бачиш, – мовила пані Ніна, – дістала добрий урок. – Я ж тобі казала, що пан Никодим – людина дії і в його характері не може бути снобізму.

Кася зім’яла серветку і встала.

– Ах, яке мені діло. До побачення!

– Їдеш у Крупів?

– Так.

– Але до обіду повернешся?

– Не знаю. Побачу.

Коли вона вийшла, Дизма обережно спитав:

– Панна Кася чогось злиться?

Ніна кивнула головою.

– Маєте рацію. Саме злиться… Може… У вас є вільний час?

– Авжеж.

– Може, покатаємось човном?

– Гаразд.

Вона взяла шаль і парасольку, бо сонце пекло немилосердно.

Ішли вузькою стежкою посеред стернища до нерухомого свічада озера. Ніна була одягнена в легеньку білу, майже прозору сукеньку, і Никодим, ідучи позаду, чітко бачив обриси її ніг.

Щоб дістатися до човнів, треба було перейти кладкою через широченьку канаву. Ніна завагалася.

– Знаєте, давайте краще обійдемо.

– Ви боїтесь перейти через кладку?

– Трохи.

– Не бійтеся, кладка міцна.

– Але в мене запаморочиться голова і я впаду…

– Гм… Навіщо обходити? Я перенесу вас.

– Не личить! – напівжартома всміхнулася вона.

Дизма теж усміхнувся і, нахилившись, узяв Ніну на руки. Вона не перечила, а коли Никодим став на кладку, обняла його за шию і міцно притулилась.

– Ой, обережно…

Він навмисне ступав повільніше й повільніше і поставив її на землю тільки тоді, коли одійшов на кілька кроків од кладки. Дизма зовсім не стомився, тільки трошки захекався, і Ніна спитала:

– Я важка? Ви довго могли б нести мене?

Никодим глянув їй в іскристі очі.

– Міг би нести милі три, миль п’ять…

Ніна бистро одвернулась, і далі, аж до самого човна, йшли мовчки. А коли вже відплили далеченько од берега, вона мовила:

– Не подумайте чогось поганого, але мені здається, що жінка не може бути щасливою, коли у неї нема когось, хто б носив її на руках. Не в переносному розумінні, зовсім ні. Просто носив би на руках.

Дизма поклав весла. В пам’яті зринули низенький товстенький пан Бочек і його жінка, яка важила, мабуть, щонайменше сто кілограмів. «Бочек, певно, ніколи не носив її на руках, – усміхнувся Никодим, – а проте вони щасливі».

– Не кожна жінка, – відказав голосно.

– Я згодна. Тільки жінки, котрі без цього можуть бути щасливі, то, либонь, якісь трохи ніби виродки, вони чимось схожі на чоловіків, позбавлені того, що є змістом жіночності. Приміром… Кася.

В її голосі відчувалася неприязнь.

– Що, ви посварилися з панною Касею?

– Не те, – відповіла Ніна, – вона просто злиться на мене.

– За що?

Ніна завагалася.

– За що?.. Ах, хіба ж я знаю… Може, за мою симпатію до вас.

– Панна Кася не любить мене?

– Та ні.

– Все-таки не любить. Сьогодні під час снідання так шпигала мене.

– Ну, але ж вам до того байдуже. Та й відкоша ви доброго дали. Ви так умієте кількома словами осадити супротивника…

Дизма засміявся: згадав розповідь Вареди про витівку Уляницького в Криниці.

– Часом, – сказав він, – це можна зробити і без слів. Коли я в травні був у Криниці<sup>[12]12
  Криниця – курортна місцевість.


[Закрыть]</sup>, в моєму пансіонаті мешкав один фертик. Знаєте, такий собі дженджик з морського шуму. За столом сидів навпроти мене і щодня під час обіду торохтів і торохтів без упину. Про що тільки він не говорив! Усіма мовами! А всі слухають, найбільше жінки. А він чарує і чарує.

– Знаю таких типів, – устряла Ніна. – Жіночі догідники. Не терплю їх.

– І я теж не терплю. Отож одного дня мені ввірвався терпець. Коли той уже з півгодини патякав, я раптом нахилився до нього та як гримну: «Гу-у-у-у!..»

Ніна вибухнула сміхом.

– А він що? – спитала.

– Він? Умить замовк, і більше його не бачили. Виїхав чи що.

– Ах, як чудово! – вигукнула пані Ніна. – І це так у вашому стилі! Якби ви навіть не сказали, що так зробили, то я б, напевне, вгадала. Прекрасно!

Дизма був задоволений з ефекту.

– Знаєте, – вела далі Ніна, – я ніколи не зустрічала таких мужчин, як ви. І мені здається, що ми знайомі вже багато років. Здається, тепер я вже могла б точно сказати, що ви в тому чи іншому випадку зробите, що скажете.

Але дивно: щоразу я відкриваю у вас щось нове, якісь нові несподіванки. Ви моноліт…

– Хто?..

– Моноліт. Конструкція вашого характеру математично послідовна. Взяти, приміром, ваше поводження з жінками! Воно чарує своєю простотою, хоч, може, трошки й суворе і навіть, я б сказала, грубувате. Але за ним відчувається глибина думки. Людина великих справ та глибокого інтелекту саме так і повинна поводитись – без будь-яких проявів вертерівського настрою і ліризму, без манірності і всякої мішури. О, ви не з тих людей, що нагадують мені магазин, бо всі свої достойності виставляють, мов на вітринах. Даруйте мені цю метафору. Ви, мабуть, не любите метафор?

Никодим не знав, що означає це слово, отож про всякий випадок відповів:

– Ні… Чому ж…

– Ви дуже ввічливі. Але це не в вашому стилі. У вас немає нічого від барокко. Влучно я визначила?

В душі Дизма вже почав лютувати. Він не уявляв собі, щоб можна було слухати людину, яка розмовляє по-польському, і не розуміти жодного речення.

– Авжеж, – тільки й буркнув у відповідь.

– Ах, ви не любите говорити про себе.

– Ні. Нема про що. – Якусь часинку він мовчав, а відтак додав уже іншим тоном: – Може, попливемо до того лісочка? – І кивнув на далекий берег, порослий сосняком.

– Гаразд. Але тепер уже я веслуватиму, а ви сідайте за кермо.

– Не стомитесь?

– Ні. Трохи гімнастики не зашкодить.

Човен був досить вузький і вутлий. Міняючись місцями, їм довелося триматись одне за одного, щоб не впасти.

– Ви вмієте плавати? – спитала Ніна.

– Як сокира, – засміявся Никодим.

– І я не вмію. Отож треба бути обережними.

Човен підпливав до ліска. Повітря було напоєне запахом нагрітої сонцем смолистої глиці.

– Вийдемо? – запропонувала Ніна.

– Можна. Посидимо трохи в затінку.

– Так, спека страшенна.

Човен ковзнув носом по піщаному берегу. Вище, де починалися дерева, земля була вкрита густим пушистим мохом.

– Гарно тут, правда? – сказала Ніна.

– Нічого собі.

Вони сіли на моху, і Никодим запалив цигарку.

– Вас дуже здивував мій лист?

– Чому ж, я вельми зрадів йому, – відповів Никодим, витягуючи з кишені вузенький конверт. – Я ношу його біля серця.

Пані Ніна стала просити, щоб Никодим знищив листа – прецінь він може попасти до чиїхось рук.

– Не забувайте, що я заміжня. Знищіть його.

– Нізащо, – впирався Дизма.

– Не думайте, що я боягузка. Просто не хотілося б мати прикрощі.

Ніна простягнула руку, але Никодим підняв лист угору так високо, що вона не могла дістати.

– Ну, прошу, віддайте ж.

– Не віддам, – сміявся Дизма.

Побачивши, що він дражниться, Ніна теж усміхнулась і, вибравши момент, метнулася, щоб вирвати лист. При цьому вона так нахилилася, що припала до його плеча. Тоді Никодим обняв її і ну цілувати. Ніна спершу намагалася боронитись, але тривало це лише коротку мить.

Здалеку, з другого боку озера, долітав ледь чутний гуркіт машин.

То працювали тартаки пана Куницького.

Дизма підклав руки під голову і витягнувся на моху. Ніна сиділа, скулившись. Потім нахилилась над ним і шепнула:

– Навіщо, навіщо ти зробив це? Тепер я вже ніколи не зможу тебе забути… Буду стократ нещасливіша, ніж доти… Боже, боже!.. Тепер я вже не здолаю жить отим страшним життям… Не зможу жити без тебе…

– А навіщо й могти?

– Не кажи, не кажи так! Не кажи! Роль жінки, яка зраджує свого старого чоловіка, не по мені. Це гидко. Я не витерплю.

– Ти ж не любиш його…

– Ненавиджу, ненавиджу!

– Ну так чого ж?

– Ах, ти вдаєш, що не розумієш мене. Я не потраплю жити з вічною брехнею в душі. Це понад мої сили. Таке життя отруїло б мені кожну мить, проведену з тобою… Боже, боже, якби я могла порвати ці кайдани.

– А що ж тут важкого? – здвигнув плечима Дизма. – Стільки людей розходяться.

Ніна закусила губу.

– Я ница, дурна, ти матимеш рацію, якщо осудиш мене, але я не обійдуся без розкоші, без багатства. Мені соромно за це… Коли б ти був багатий!

– Може, ще й буду. Хіба хто знає…

– Коханий! – вона склала руки, немов до молитви. – Любий мій! Ти ж такий сильний, такий розумний! Якби ти тільки забажав, то досягнув би всього. Правда ж?

– Правда, – непевно відповів Дизма.

– От бачиш! Бачиш! Вирви мене звідси! Врятуй мене!

Ніна заплакала.

Никодим обняв її, пригорнув. Але не відав, як угамувати, отож мовчав.

– Який ти добрий, який милий! Коли б ти знав, як шалено я тебе кохаю. Тільки я така бідна, безталанна, така слаба. Не вмію боронитися. Кася мала якийсь гіпнотичний вплив на мене… В усьому… Але присягаюсь тобі, що більше ніколи не піддамся тому гіпнозу, клянуся – ніколи! Віриш мені?

Никодим кивнув головою і сказав, що вірить.

Ніна схопила його руку, припала до неї устами.

– Який ти добрий! Який добрий!.. А втім, Кася й так, на щастя, виїжджає до Швейцарії.

– Коли виїжджає?

– На тому тижні. На цілий рік!

– На рік. Це твоєму чоловікові недешево обійдеться.

– Ні. Це йому нічого не коштуватиме, бо Кася не взяла б од нього й гроша.

– То з чого ж вона житиме?

– З чого? Вона ж має після смерті матері чималий капітал у банку.

– Он як? Не знав. Пан Куницький про це нічого мені не казав.

– Ах, навіщо ти згадуєш про нього! Балакаймо про себе. – Ніна була дуже знервована і пригнічена.

Поверталися мовчки.

На терасі зустріли Куницького. Усміхаючись і, за звичкою, потираючи ручки, він підкреслено радісно поздоровкався з Ніною та Никодимом, розпитував, як вони почувають себе, чи вдоволені з прогулянки човном. Та коли б їм і хотілося відповісти, то не пощастило б – не потрапили б і слова вставити в його балаканину.

– Ну, а що там чувати у високій хаті? – поцікавився Куницький.

– Тобто у Варшаві? Та нічого такого. Розмовляли ми з Яшунським і Уляницьким про мій план закупки хліба.

– Що ви кажете? Ну й що? Які наслідки? Буде діло?

– Авжеж. Тільки, пане!.. Це державна таємниця!

Куницький приклав палець до губів і шепнув:

– Розумію! Тс-с… Дружина йде, то, може, ви мені по обіді розповісте. Я просто вмираю з цікавості.

– Пані Ніна не заважає, – мовив Никодим, – вона ж нікому не скаже. Можна й при ній говорити.

– Про що? – спитала Ніна, не дивлячись на них.

– Ніно, – застеріг Куницький, – гляди тільки: це державна таємниця. Пан Дизма разом з урядом готує капітальний план порятунку країни від економічної кризи. За цей план пана Дизму повинні озолотити! Ну, то як же, коханий пане Никодиме?

Дизма коротко розказав усе, що стосувалося хлібних облігацій. Куницький потирав руки і раз у раз повторював:

– Геніально, геніально!

Пані Ніна дивилася на геніального автора плану широко розплющеними очима, які так і сяяли захопленням.

– Є тільки одна трудність, – закінчив Дизма: – ніде зберігати закуплений хліб. На будування складів немає грошей.

– Хе! – вигукнув Куницький. – Це справді перешкода… Але… Пане Никодиме, а що б ви сказали про такий вихід: уряд купує хліб, тільки з умовою, що той, хто продає, сам зберігатиме його? Звісно, не в кожного є де зберігати, однак дідичеві завжди легше – він навіть амбар збудує і держатиме в ньому проданий хліб, аніж гноїти його теж у себе і самому розорятися. Мені видається, що це реальний вихід. Як ви гадаєте?

Дизма аж онімів. «Ну й макітра в цього старого пройди!» – з подивом подумав він і, кашлянувши, хитро мовив:

– Балакали ми про це… Може, так і доведеться зробити.

Куницький заходився докладно розгортати свою думку, а Никодим жадібно слухав, силкуючись запам’ятати слова «старого пройди», коли це до них підійшов лакей.

– Ясновельможного пана просять до телефону. На новому тартаку зірвалася трансмісія і скоїлося якесь нещастя.

– Що? Що ти кажеш! Мерщій автомобіль! Вибачайте… – І Куницький прожогом вискочив з кімнати.

Обід вони кінчили вдвох.

– Ви великий економіст, – мовила Ніна, не підводячи очей. – Либонь, навчалися за кордоном?