Текст книги "Кар’єра Никодима Дизми"

Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Ми з ним уже багато розмовляли на цю тему, і хто знає…

Дизма урвав і водночас подумав.

«Міцненька макітра у цього старого, хай йому чорт. Такий, либонь, і міністром міг би стати!»

Куницький торохтів усе про те ж. Наводив докази, робив застереження і висловлював сумніви, щоб тут же розбити їх логічними міркуваннями. Він шепеляв дедалі дужче і сипав, і сипав як маком, вимахуючи од хвилювання батогом.

Тим часом дорога завернула в ліс, і вони їхали тепер серед високих струнких сосен.

На широкій галявині стояли уздовж вузькоколійки сажені заготовленого дерева. Маленький паровозик саме пихтів і шипів, силкуючись зрушити з місця кільканадцять вагонеток, навантажених великими колодами. Йому помагали робітники, які з обох боків підштовхували вагонетки.

Люди скидали шапки, кланялися, але в тих уклонах була нехіть, а то й просто ворожість. Засмаглий чолов’яга у сірій куртці підступив де візка і щось заговорив, але Куницький перебив його:

– Пане Старкевич, уклоніться: це і є пан Дизма, пан головний управитель.

Чоловік стягнув шапку і пильно зиркнув на Дизму. Той кивнув йому.

Кілька хвилин, поки Куницький розпитував Старкевича про якісь справи, Никодим зацікавлено оглядав величезні стоси дерева, збиті з дощок бараки навколо галявини, де невпинно свистіли пилки і дзвеніли сокири. Коли рушили далі, Куницький почав фахову лекцію про гатунки деревини, про стан лісорозробок, про те, як важко дістати дозвіл на вируб у власному лісі, про лісонасадження в цьому районі. Цитував параграфи законів, називав цифри, ціни і час від часу глипав на супутника, на обличчі якого застиг вираз зосередженої уваги.

Насправді ж Дизмі стало маркітно. Усе це валилося на його голову нестримною лавиною понять і питань, про які він і гадки не мав. Дизма почував себе так, ніби на нього перевернули стіг сіна. Він уже зовсім не розбирався в тому, що говорив Куницький. Никодим зрозумів, що ніяк не дасть з усім цим собі ради, не зможе оговтатись бодай так, щоб не скомпрометувати себе і не виставити на посміх, а простіше кажучи, – не засипатись.

Вони побували вже на дослідній станції в державному лісі, на тартаках біля вокзалу, мебльовій фабриці, на новій, щойно спорудженій паперні та будові якихось складів – у Дизми в голові все так переплуталося, що йому найдужче кортіло втекти звідси. Перед ним височіла небосяжна гора незрозумілих справ, якось чудернацько і таємниче зв’язаних між собою; він знайомився з новими людьми, вони орудували цими справами і говорили про них як знавці такими словами, що Дизма нічогісінько не міг із того второпати.

Одне тільки втішало Никодима: він бачив, що Куницький не помічає його пригнічення, гадаючи, що то розважливість, що новий управитель пильно придивляється до всього. Напевне, він так захопився, розповідаючи про стан справ, що не мав часу звернути увагу на стан Никодима.

Була вже третя година, коли вони повернулися до палацу.

– Як бачите, – сказав Куницький, віддаючи віжки конюхові, – мій Коборів – хазяйство немале. Немале і, далебі, задумане логічно, поставлене так, щоб давало добрі і сталі зиски. Якщо ж на ділі виходить інакше, то це тільки через нашу бюрократію і нестійку господарчу політику. Але і в таких умовах можна багацько, вельми багацько зробити, а то вже ваша справа і ваш клопіт, коханий пане Никодиме.

Обідали вдвох, бо жінки поїхали автомобілем у Гродно щось купувати. Їли в Коборові од пуза, страви були ситні і вишукані, тож не дивно, що за чорною кавою, яку вони пили уже в кабінеті, Дизма почував себе дуже млявим.

Зате жвавий і рухливий, як живчик, Куницький безустанно розказував про коборовське господарство. Він одчиняв шафи, відкривав шухляди, витягав якісь реєстри, рахунки, листи і все балакав та балакав… Никодима вже брала розпука, коли стариган, тримаючи в маленьких руках грубу паку книг і паперів, закінчив:

– Я бачу, ви вже трохи стомилися, та воно з дороги й справді треба відпочити. То, якщо дозволите, я пришлю всі ці матеріали вам у кімнату, а ви, може, ввечері переглянете їх. Добре?

– Добре, з радістю.

– А не поспати б оце вам, любий пане Никодиме, га?

– Знаєте, мабуть, і справді…

– Ну, то приємного сну вам, приємного сну, я проведу вас. Зверніть, будь ласка, увагу на дати в листуванні з дирекцією державних лісів. Це ж наруга – по три місяці не відповідати, бо… Ну, про це потім. Відпочивайте ж. Вечеряємо ми о восьмій.

Никодим зняв черевики і витягся на канапі, але заснути не міг. У голові клубочилися невідчепні, настирні мало не до болю думки. Що робити? Може, одразу про все розказати старому і відмовитися? Чи спробувати розібрати цей безнадійно важкий і складний матеріал?.. Якби це пощастило йому, він зміг би утриматись в Коборові місяців два, а то й три… Бо довше ніяк не протягнеш. Адже старий на те й узяв його, щоб він добився у міністра всяких там поступок…

«Такий битий жак, і так вклепався… Що тут діяти?.. Хай йому грець…»

Отак відпочиваючи, Никодим за дві години змучився ще дужче, ніж за весь ранок і всю дообідню пору, проведені в таких ділових клопотах. Випалив штук п’ятнадцять цигарок, у кімнаті було вже повно диму, стало важко дихати. Тоді Никодим устав і почвалав до сусідньої кімнати – невеличкого кабінету. На письмовому столі лежала ціла купа книг та паперів, з якими йому треба було ознайомитися.

Дизма вилаявся в думці і повернув назад. Згадав, що він може відчинити двері на терасу, вийти в парк.

Парк був чудовий – його добре доглядали – і, напевно, чималенький, бо Никодим, весь час простуючи вперед, не бачив кінця-краю йому. Поміж старими дубами, каштанами, липами та кленами бігли в усі боки рівненькі, мов дві краплі води схожі одна на одну, стежки й доріжки.

«Тут і заблудитись неважко, – спало на думку, і Дизма оглянувся. – В усякім разі палац десь на північ звідси».

Під крислатими деревами подекуди стояли кам’яні та дерев’яні лавочки. Походивши хвилин п’ятнадцять, Никодим вибрав собі одну в густому затінку, сів. І вмить його знову обсіли болісні думки: що діяти, як зарадити лиху, що вимудрувати?

Зненацька хтось свиснув, і за хвилину позаду зовсім близько почулися швидкі кроки. Дизма озирнувся. Вузенькою алеєю ішов молодий, вельми елегантно одягнений чоловік з блискучим моноклем в оці. За ним дріботів на кривих ніжках малесенький песик-щуролов з головою кажана. Собачка, помітивши Дизму, люто загавкала. Тоді молодик зупинився, змірив Никодима поглядом і рушив до нього. Це був чоловік десь близько тридцяти літ, щуплявий, високий; він мав непропорційно довгу шию, тому здавався ще вищим, і бліде, кругле, дрібненьке, мов у хворобливої дитини, лице, до якого зовсім не пасували ні пихатий, презирливий вираз, ні великі блакитні, трохи запалені очі, які дивилися з ущипливою іронією. Під поглядом їх Дизма зніяковів, тим паче, що незнайомець підійшов близенько і почав нахабно обдивлятися його.

«’Кий гаспид!» – подумав Никодим.

А той тицьнув у нього дуже довгим вказівним пальцем і скрипучим голосом запитав:

– Хто ви такий?

Не знаючи, як поводитись, Дизма встав.

– Я управитель, новий управитель…

– Прізвище?

– Дизма, Никодим Дизма.

Песик люто гавкав, незграбно скакаючи біля ніг свого хазяїна.

– Так? Дизма?.. Чув. Я граф Понімірський. Сідайте. Тихо, Брут, перестань! Знаєте, пане Дизмо, я так назвав собаку, бо в цьому нема ніякого сенсу; а мені цікаво, чому в собачій кличці має бути сенс? Сідайте!

Дизма сів. Цей граф справляв на нього жахливе враження, в якому були і страх, і відраза, і цікавість, і співчуття.

– Чув, – тягнув граф, облизуючи кінчиком язика рухливі безкровні губи. – Чув. Напевне, ви якесь велике цабе, і через те той лайдак притягнув вас сюди. Як джентльмен, вважаю за свій обов’язок застерегти вас, що мій коханий зятьок – справжній злодій.

– Але про кого це ви кажете, графе? – здивувався Дизма.

– Про кого? Ну, про цього ж гевала, про Леона Куника.

– Про пана Куницького?

– Сто чортів! – заверещав граф. – Що за Куницький? Який Куницький? Звідки Куницький?! Куницький – це славетне шляхетське прізвище, яке та п’явка привласнила собі! Украв, розумієте? Украв. Звати його просто Куник! Я сам перевіряв. Син прачки Геновефи Куник і невідомого батька. Отак-то, добродію, графиня Понімірська, внучка княгині де Реон, тепер пані Куникова.

– Не розумію, – обережно почав Дизма, – виходить, ви, пане граф, – швагер панові Куницькому?

ГІонімірський аж підскочив, наче його швайкою шпигонули. Безкровне обличчя його враз налилося краскою.

– Замовкніть! Замовкніть, ви!..

– Перепрошую, вельми перепрошую, – сторопів Дизма.

– Не смійте ніколи називати при мені того мерзотника інакше, ніж Куник, лайдак Куник, плутяга Куник! Ніякий він не Куницький!.. Мій зять – паршивий лихвар і шахрай Куник, хамський байстрюк Куник! Ку-ник! Куник! Зараз же повторіть: Ку-ник! Ну!..

– Куник… – пробелькотів Дизма.

Понімірський вгамувався, сів і навіть усміхнувся.

– Ви цього не знали? Мій Брут теж не знав і навіть лащився до мого зятька, аж доки той не штурнув його носаком. Тварюка!

Замислився і додав:

– Обидва: і Куник – тварина, і собака – тварина… Зрештою, я й сам тварина…

Зненацька зайшовся реготом.

– Вибачайте мені за щирість, але й ви, пане, тварина.

Він усе сміявся, і Дизма подумав:

«Це причинний».

– Ви гадаєте, що я божевільний? – ГІонімірський раптом схопив Никодима за руку і нахилився до самісінького його обличчя.

– Ні, – непевно відказав Дизма, – що ви, боронь боже…

– Не відпирайтесь! – крикнув граф. – Я знаю! А втім, напевно, Куник попередив вас. Чи, може, моя сестра? Признайтесь, бо кінець кінцем із цим кабаном, з цим шакалом і вона втратить порядність. Що Ніна вам казала?

– Та ніхто нічого мені не казав.

– Ніхто?

– Даю слово, – запевнив Никодим.

– Видно, думали, що ви не матимете честі познайомитися зі мною. А ви знаєте, що вони заборонили мені приходити в палац? Наказали годувати мене окремо! Я не можу покинути парку, бо Куник велів слугам бити мене киями, якщо я вийду.

– Але чого?

– Чого? А того, що йому незручно, мої шляхетські манери прикро вражають цього вискочня, цього праччиного байстрюка; того, що я тут маю бути хазяїном, а не цей нікчемний приблуда: він не може перенести, що я, справжній господар Коборова, я, нащадок шляхетського роду, повинен бути паном у нашому споконвічному родовому гнізді!

– То пан Куниць… пан Куник узяв Коборів у посаг за вашою сестрою?

Понімірський затулив обличчя рукою і мовчав. За хвилю Дизма помітив, що по довгих, неймовірно довгих пальцях графа течуть сльози.

«Що за дідько?!» – вилаявся він у думці.

Песик почав настирно скавучати і дряпати лапками по штанях свого хазяїна. Той вийняв напахчену шовкову хусточку, витер очі і мовив:

– Вибачте. У мене трохи розладнані нерви.

– Прошу, прошу… – почав Дизма.

Граф скривився в ущипливій посмішці:

– Що там ви просите? Ви, як там вас звати, подобаєтесь мені, от я й плачу. Англійці в таких випадках кажуть… А втім, ви, либонь, не розумієте по-англійськи?..

– Не розумію.

– От і чудово, – зрадів Понімірський. – Мені не хотілося б завдавати вам прикрощів – полюбив я вас! – Він кінчиками пальців поплескав Дизму по плечу. – Тому як тільки мені закортить вас вилаяти, я зроблю це по-англійськи. Добре?..

– Гаразд, – покірно відповів Никодим.

– А проте річ не з цьому. Мушу вам сказати, що хоч Куник шахрай, хоч він і видурив у моєї родини Коборів, але ви не повинні обкрадати його, бо я ще колись подам на нього в суд, маєток відберу, зятька запроторю до буцегарні, а Ніну візьму під особисту опіку. Котра година?

Дизма дістав годинник.

– Пів на восьму.

– Що? Вже? Гай-гай, то я мушу йти у свій флігель, бо пізніше мені не дадуть вечеряти. Прощавайте. Шкода, я хотів ще розказати вам багацько дечого. Приходьте сюди завтра о цій же порі. Прийдете?

– Добре, прийду.

– І ще одне. Нікому не признавайтеся, що бачили мене й балакали зі мною. Боронь боже! Дайте слово честі!

– Даю.

– Ну, я вірю вам, хоч і прізвище ваше, і вигляд свідчать, що ви походите з черні, а хами честі не мають. Бувайте.

Він крутнувся на закаблуках і пружною ходою подався уздовж дубової алеї. За ним, незграбно скакаючи, біг песик.

– Не всі дома, – голосно мовив Дизма, коли вони зникли за поворотом. – Напевно, божевільний. Ну й нагородив же він мені… У цих великих панів завжди буває таке свинство… Може, він і правду казав… Ч-чорт… Куник, мовляв, та ще й негідник… А що мені до того!

Махнув рукою і запалив цигарку. Здалеку долинув низький, глибокий звук гонга. Вечеря.

Дизма встав з лавки і попростував до палацу.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Вечеря складалася з кількох страв, – їх мовчки, безшелесно подавав проворний, холодно-чемний лакей. Настрій за столом був трохи ліпший, ніж при сніданку Куницький, чи то пак Куник, менше торохтів про справи, рідше звертався до Дизми, натомість засипав своїми балачками дружину і дочку, розпитуючи їх про покупки.

Пані Ніна відповідала ввічливо, але зимно, Кася ж тільки зрідка кидала коротке «так» або «ні», а на більшість батькових питань просто не обзивалася. Після чудної розмови з Понімірським Никодимові вже зовсім невтямки було, чим пояснити цю зневагу дочки до батька, зневагу, що межувала з образливим нахабством. Кортіло бодай трохи оговтатись, він сушив голову над тим, як це зробити, але так нічого й не вимудрував.

Повечерявши, Куницький запропонував погуляти, і хоч Кася здвигнула плечима, пані Ніна відповіла:

– От і добре, я з радістю пройдуся.

Ідучи попереду з чоловіком, який постукував товстим ціпком і лишав за собою смугу диму від сигари, вона повернула до парку, але не в той бік, де вже був Дизма. Там росли густі старі дерева, а тут були переважно газони та клумби, тільки де-не-де на тлі темно-шафірового неба видніли мальовничі групи струнких дерев.

Никодим зостався в товаристві Касі. Обоє мовчали. У парку було зовсім тихо, і вони чули, як про щось неголосно гомоніли Куницькі. Смішно було дивитися на це подружжя: він – маленький, неприємно вертлявий стариган, який без угаву торохтів, невпинно розмахуючи руками, і поряд – жінка – молода, струнка, мов тополя, йшла рівною, спокійною, плавною ходою.

– Ви граєте в теніс? – озвалась Кася.

– Я? Ні. Не вмію.

– Дивно.

– Чому дивно?

– Ну, бо тепер усі чоловіки грають у теніс.

– У мене, знаєте, ніколи не було часу навчитися. Я вмію грати тільки на більярді.

– Он як? Це цікаво, розкажіть мені… Вибачте, – раптом кинула вона і побігла до клумби.

Дизма став, не знаючи, що йому робити; Кася повернулася з кількома стеблинами тютюну в руці. Ще здалеку чути було п’янкий запах цих квітів. Дівчина піднесла їх до обличчя Никодима. Той подумав, що Кася дарує квіти йому, зашарівся і простягнув руку.

– Е ні! Це не для вас. Понюхайте! Чарівний запах, правда?

– Так, гарно пахнуть, – відказав, зніяковівши, Дизма.

– А ви, здається, дуже самовпевнені.

– Я? Чому? – щиро здивувався він.

– Ну, бо ви гадали, що це квіти для вас. Видно, жінки часто дарують вам квіти?

Ніколи в житті жодна жінка не дарувала Дизмі квітів, одначе він про всяк випадок відповів:

– Трапляється.

– У варшавському вищому світі вас, буцімто, вважають за сильну людину?

– Мене?

– Батько мені казав. Ви таки й справді схожі на… Ага, то ви граєте на більярді?

– Майже з дитинства, – мовив Дизма, пригадуючи собі маленьку задимлену більярдну в цукерні Аронсона у Лискові.

– У нас дома теж є більярд, але ніхто не вміє грати. Я б охоче навчилась, якби у вас знайшлося для мене трохи часу…

– Ви? – здивовано перепитав Никодим: він ніколи не уявляв собі, що жінка може грати на більярді. – Це ж чоловіча гра.

– А я саме й люблю чоловічі ігри. Навчите?

– Охоче.

– Можемо почати хоч зараз.

– Ні, – відрік Дизма, – сьогодні у мене ще багацько роботи. Треба розібрати, що до чого в тих книгах, у рахунках.

– Гм… ви не занадто ввічливі. Але такий у вас характер.

– А це добре чи погано? – наважився спитати він.

– Що? – холодно уточнила дівчина.

– Ну, те, що в мене такий характер?

– Знаєте… Скажу вам щиро. Я люблю мати справу з людьми, що становлять певну позитивну вартість, аби тільки вони не схожі були на мого тата. Але я заздалегідь хотіла б сказати… гм… сказати, що… Ви не розсердитесь за щирість?..

– Боронь боже.

– Ближче мене це не цікавить.

– Не розумію.

– Ви любите крапки над «і»?

– Що?

– І ще, бачу, любите, щоб становище було ясне. Це дуже добре. Так от, коли я навіть буду прихильною до вас, то хотіла б, щоб ви не робили з цього надто далекосяжних висновків. Іншими словами, від мене квітів не ждіть.

Нарешті Никодим збагнув, про що мова, і розсміявся:

– Я й не сподівався на це.

– От і чудово. Найліпше, коли питання ставиться чітко і ясно.

Дизму чогось вразило це, і він, майже не думаючи, сказав:

– Маєте рацію. Тому я відплачу такою ж щирістю: ви теж не в моєму характері.

– Справді? Тим лучче, – трохи спантеличено відповіла дівчина. – От ми й порозумілися, тепер можна вчитися грати на більярді.

Куницькі повернули назад і приєдналися до них.

Кася взяла Ніну під руку і подала їй квіти.

– Візьми, Нінусю, ти ж любиш пахучий тютюн.

– Шкода, що ти їх зірвала, – стиха мовила Ніна. – Життя квітів і так дуже коротке…

У вестибюлі побажали одне одному на добраніч і розійшлися. Але Дизмі було не до сну. Він поклав собі за всяку ціну переглянути папери, що стосувалися господарства Куницького. То була дуже складна справа. На нього звідусіль наїжилися цифри, пересипані ворожими, незрозумілими висловами, яких Никодим або зовсім не знав, або не міг збагнути їхнього таємничого значення. Реманент, дисконт, тяга, напівфабрикат, охоронне мито, перестраховка, відшкодування, тенденція, підвищення курсу, еквівалент… На лобі Дизми краплинками виступив піт.

Никодим почав читати півголосом, але й це не допомагало. Він просто перестав розуміти значення слів, які вимовляв, – сенс їх не доходив до свідомості, його ніяк не можна було вловити, і слова від того ставали зовсім порожні.

Дизма схоплювався із-за письмового стола, метався по кімнаті, лаючись на чому світ стоїть і дубасячи себе кулаками по голові.

– І все-таки я повинен, повинен, – уперто повторював він, – повинен роздлубати це, бо інакше пропаду.

Знову починав читати і знову зривався.

– Ні, так діла не вийде, голова лусне, а я нічого й не второпаю.

Пішов до ванної і, відкрутивши кран, підставив голову під холодний струмінь. Кілька хвилин стояв так, нахилившись, і думав:

«Поможе чи ні?..»

Не помогло. Всю ніч просидів, гортаючи папери, а добився цією мукою лише того, що в нього нестерпно розболілася голова. Туманного уявлення про комплекс коборовського господарства було зовсім недостатньо не тільки на те, щоб керувати ним, а навіть для бесіди з Куницьким.

«Що робити?»

Довго думав-гадав Никодим і постановив ні в якому разі не здаватися без бою.

«Протягнути якнайдовше, а тим часом, мо’, наспіє звідкись порятунок».

Минула вже восьма година, коли прийшов Куницький і застав Дизму коло письмового столу посеред розкладених паперів.

– Коханий пане Никодиме, – гукнув він, удаючи обурення, – хіба ж так можна? Ви ж зовсім не спали! Робота роботою, а здоров’я здоров’ям.

– Нічого мені не станеться, – відповів Дизма. – Коли вже я почну щось робити, то не люблю переривати.

– Завзятий ви. Ну і як же?

– Та нічого.

– Але визнайте, коханий пане Никодиме, що весь матеріал у зразковому стані. Все ясно, стисло, систематизовано…

Дизмі в горлі застряло прокляття.

– Дійсно, – мовив він, – порядок зразковий.

– А що? Правда? Це я сам усе роблю. Я знаю в своїй машинерії кожен патичок, кожне коліщатко, а то найперша гарантія, що ніхто з моїх службовців не обдурить мене. Ну, то ви вже залиште цю роботу. Зараз подадуть сніданок. У вас буде ще досить часу, бо сьогодні я не морочитиму вам голови. На папірні у мене зустріч з будівельною комісією, а тоді поїду огляну ліс у Коцілівці.

Коли вони увійшли до їдальні, жінки вже сиділи коло столу.

– Ви такий блідий, – зауважила пані Ніна.

– Голова поболює.

– Ну, бо ви тільки уявіть собі, мої любі, – почав Куницький, – пан Никодим і очей не склепив. Цілісіньку ніч просидів над книгами.

– Може, ви приймете порошок од головного болю? – спитала пані Ніна.

– Надісь, не варто…

– Прийміть, вам полегшає.

Вона веліла слузі принести шкатулку з порошками, і Дизмі довелося проковтнути ліки.

– Знаєш, Ніно, – озвалася Кася, – пан Дизма вчитиме мене грати на більярді.

– А ви добре граєте?

– Так собі, – відказав Никодим. – Колись грав непогано.

– Може, почнемо зараз же по сніданку? – запропонувала Кася.

– А я стежитиму за вашою лекцією, – додала пані Ніна.

– Го, гo, – засміявся Куницький. – Боюся, що вам забагнеться зовсім одібрати у мене пана Никодима.

– Мій чоловік ревнує вас, – усміхнулася пані Ніна, і Дизма помітив, що вона дивиться на нього прихильно.

«Вона, видно, дуже добра», – подумав.

Поснідавши, Куницький одразу ж попрощався і швиденько подріботів до автомобіля.

Кася веліла приготувати більярд, і всі троє перейшли до більярдної.

Навчання почалося з того, що Дизма показав, як треба ставити руку і тримати кий. Відтак пояснив, як бити по кулях.

Дівчина була кмітлива, мала тверду руку і пильне око, тому Дизма зробив висновок:

– Ви добре гратимете, тільки треба багато тренуватись.

– Виходить, Кася – здібна учениця? – поцікавилась пані Ніна.

– Як на перший раз – чудово.

– А що в більярді найважче? – спитала Кася.

– Найважче – карамболь.

– Покажіть, як це робиться.

Дизма розставив кулі і прорік:

– Дивіться, зараз я так ударю по своїй кулі, що вона зачепить дві інші.

– Та це ж неможливо, вони ж стоять не на одній лінії.

– Отож бо, – усміхнувся Дизма, вдоволений з ефекту. – Вся штука карамболя в тому, що моя куля, вдаряючись у різних місцях об борт, змінюватиме напрямок. Ось як. – Він злегенька вдарив своєю кулею, і, на превеликий подив обох жінок, карамболь удався чудово.

– Оце-то геометрія, – дивувалась пані Ніна.

– Ну, – додала Кася, – я такої вправності не досягну.

– Може, й ви спробуєте? – звернувся Дизма до Ніни.

– О, з мене нічого не буде, – сказала та, однак узяла кий. Ніна не знала, як треба поставити п’ясть лівої руки, щоб вона була за підпору, і Дизмі довелося скласти їй пальці. При цьому він зауважив, що в пані Ніни дуже гладенька шкіра. Спало на думку, що ті руки, напевно, ніколи нічого не робили. «Яке не щастя, – замріявся Никодим, – бути таким багатим, не треба й пальцем рушити – за тебе все зроблять…»

– Ну що ж ви, – обізвалася Ніна, – мене, либонь, не хочете вчити?

– Вибачте. Я трохи замислився.

– Цікаво, про що?

– Так, нічого. Просто доторкнувся оце до вашої руки і подумав, що такі ніжні руки, надісь, ніякої праці не знають.

Пані Ніна зашарілася.

– Ви маєте рацію. Мене давно вже мучить сором за це, але не вистачає сили волі, щоб, нарешті, взятися до якоїсь роботи. Та ще і обставини так складаються… Може, через це я й байдикую.

– Ну звісно, навіщо працювати, коли в тебе стільки грошей, – мовив Дизма просто.

Пані Ніна закусила губу і потупилась.

– Ви дуже суворий суддя, але визнаю, що я повністю заслужила на дошкульну іронію.

Дизма не зрозумів і почав сушити голову – про що, власне, вона каже.

– Пан Дизма – правдолюб і ріже правду просто в очі, – втрутилася Кася.

– Все-таки це рідкісне явище, – додала Ніна.

– Хоч і не завжди приємне для оточення, – застерегла Кася.

– Зате корисне. Ліпше чути жорстоку правду, ніж нещирі компліменти.

– О, то, либонь, не ваша царина, пане Дизма? Скажіть, – підбурювала його Кася, – ви часто говорите жінкам компліменти?

– Авжеж. Якщо жінка вродлива, я можу їй це сказати.

– Ото й усе? Ну, а що, наприклад, ви сказали б мені?

– Вам?.. Гм… – Дизма замислено погладжував підборіддя.

Кася зареготала.

– Бачиш, Ніно, як це важко йому. Ну, прошу, скажіть же що-небудь. Якщо в цілому вам нічого висловити доброго, то, можливо, в моїй особі знайдеться хоч що-небудь, до чого ви були б лагідніші.

Під єдвабним пушком, який вкривав її свіжу, мов абрикос, щоку, запалав легенький рум’янець. Никодим подумав, що вона вродлива, але якась вельми чужа, і в погляді її горіхових очей, спрямованих у цю мить на Ніну, є щось дивно хиже.

– А чого ж, – згодився Дизма. – У вас гарні вуха.

– О!.. – здивувалася дівчина. – Не сподівалась почути це од вас. Знаєте, торік узимку в Рів’єрі, де було чимало художників, сам маестро Бергано зробив мені честь, сказавши цей самий комплімент.

«А хто такий Бергано? Попався», – жахнувся Дизма, а вголос додав:

– Я мало що тямлю в малярстві. Ніколи ним не цікавився.

– А проте, – привітно мовила Ніна, – це не перешкоджає вам мати такі смаки, як у великих художників.

Кася поклала кий і сказала, що на сьогодні з неї вже досить більярда.

– Піду переодягнуся. Може, ви поїдете зі мною верхи?

– Дуже дякую, але в мене ще сила роботи, – відмовився Никодим.

– Ну, то я їду сама. Бувай, Нінусь! – Кася обняла її за шию і поцілувала в уста.

Коли дівчина зникла за дверима, Дизма сказав:

– Пасербиця любить вас не як мачуху…

Пані Ніна одвернулась і підійшла до вікна.

– Ми любимо одна одну як сестри.

– Та й різниця у віці між вами, надісь, дуже невелика, – зауважив Дизма. – Я спочатку подумав, що ви сестри. Тільки характери у вас зовсім різні.

– Так, – потвердила Ніна, – і нахили, і характери, і погляди у нас діаметрально протилежні.

– І все-таки ви любите одна одну.

Пані Ніна нічого не відповіла, і Дизма, не знаючи, як підтримати розмову, надумав піти в свою кімнату.

– Мені вже пора. Моє шанування.

Вона кивнула йому головою і спитала:

– Може, вам щось потрібно?

– О, дякую.

– Ви, будь ласка, без церемонії, розпоряджайтесь прислугою…

– Спасибі.

Уклонившись, Дизма вийшов. Ще кілька хвилин, поки він твердою ходою простував через довгу анфіладу кімнат, Ніна бачила його кремезну, немовби квадратну постать і широку, червону, товсту потилицю.

«Оце такий вигляд має сильна людина? – міркувала вона. – Дивно. А проте… Ой мрійнице, мрійнице!..» – засміялась і, зчепивши руки, потягнулася всім тілом.

Дизма знову почав студіювати матеріали Куницького, але справа йшла ще гірше, ніж уночі. Ніяк не міг оговтатись у тому лісі цифр.

– Сто чортів!.. – лаявся він. – Видно, я дурний як пень.

Зринула в пам’яті гімназія. Там, якщо він чогось не розумів, можна було принаймні визубрити. Робота нелегка, це правда, але все-таки то був рятунок. Зрештою, коли й не визубрив, то завжди міг прикинутись, ніби хворий, і не піти на уроки… А тут нема ніякої ради, ніякісінької… Бо цього всього не визубриш, а захворіти…

«А що якби таки захворіти?» – враз майнула думка.

Тільки що ж із того?

«Можна буде зволікати неприємну розмову хоч кілька днів… чи навіть тижнів…»

Це ідея! Прекрасна ідея! А тим часом, може, що скоїться, стануться якісь зміни…

«Так, – постановив він, – тут нічого гадати. Завтра зранку захворію і край».

Довго мізкував, яку б хворобу йому вибрати. Ніяка заразна тут не годилась – могли б одіслати в лікарню. Шлунок теж мав бути здоровий, бо інакше не дадуть їсти…

«А мо’, ревматизм?.. – Дизма зрадів. – Це буде найкраще: якщо навіть лікаря викличуть, то й він нічого не второпає».

Коли слуга прийшов кликати його на обід, у Никодима вже був готовий план тяжкого припадку ревматизму в правій руці і правій нозі. Сьогодні при вечері почне скаржитися на біль, а завтра зовсім не встане з ліжка.

Дизма був страшенно вдоволений з цієї видумки і почував себе чудово.

За столом було весело. Очевидно, на жінок уплинула відсутність хазяїна. Розмовляли про задуману поїздку Касі до Швейцарії, де вона мала вивчати медицину.

– І ви наміряєтесь, закінчивши університет, практикувати? – спитав Дизма.

– Авжеж.

– Ми будемо твоїми пацієнтами, – засміялася пані Ніна.

– Ти будеш, – відповіла Кася, – а пан Дизма – ні.

– Ви жорстокі. А якби я захворів і поблизу не було лікаря?..

– Ви не так мене зрозуміли. Я буду лікарем по жіночих хворобах.

– Он що! Шкода. Мене мучить ревматизм, а це, надісь, хвороба чоловіча.

– Хтозна, це залежить од того, як ви захворіли, – зауважила Ніна.

– На війні, – кинув Дизма.

– Ви були офіцером?

– Ні, звичайним рядовим.

– Це славно, – мовила Ніна. – Багато видатних людей носило в той час сірі солдатські мундири.

– Мундири були зелені, – спростував Дизма.

– Звичайно, колір надії, це ви дуже тонко зазначили. Вас, либонь, поранило?

– Ні. Війна зоставила мені на згадку тільки ревматизм.

– Ну, і, певно, ордени? – поцікавилась Ніна.

У Никодима не було ніяких нагород, але він збрехав:

– Virtuti Militari<sup>[4]4
  Virtuti Militari – орден «За воєнну доблесть».


[Закрыть]</sup>. І ще підвищення. Я мало не став генералом.

– Як?

– Мені надали звання єфрейтора, і я неодмінно дослужився б до генерала, якби акурат тоді не кінчилась війна.

– Однак, я бачу, у вас лишилися приємні спомини про неї.

– То був найкращий період мого життя, – щиро мовив Никодим.

– Я розумію вас. Хоч сама як жінка не могла б почувати себе щасливою серед конаючих і поранених, але розумію, що справжній мужчина знаходить на війні середовище, котре збуджує найбільш чоловічі інстинкти. Братерство, боротьба…

Дизма всміхнувся. Зринули в пам’яті казарми телеграфного батальйону, кури, яких держав сержант, тепла кава і монотонні, довгі дні байдикування…

– Так, інстинкти дикого звіра, – потвердив він.

– Моя люба, – звернулася пані Ніна до Касі, немовби провадячи перервану розмову, – все-таки ти повинна визнати, що в цьому є чарівність, яка впливає дуже сильно, тим паче на жінок.

Дівчина здвигнула плечима.

– Не на всіх.

– Взагалі, – прорік Никодим, – жінки воліють грубу силу, аніж слинтяйство.

– Не рекламуйте себе, – засміялася Ніна.

Побалакали ще кілька хвилин, і Дизма подався до своєї кімнати. Пам’ятав, що домовився зустрітись у парку з тим недоумком-графом, а від нього можна довідатися багато цікавого про всіх мешканців коборовського палацу.

Впевнившись, що поблизу нікого немає, Никодим прохилив двері на терасу і почимчикував алеєю, яка, здавалося йому, була найкоротшим шляхом до кам’яної лави під старою липою.

А проте знайти її ніяк не міг. Уже пропадала надія побачитися з тим Понімірським, коли це зовсім близенько загавкав собака.

«Є!» – зрадів Дизма.

І справді, невдовзі він угледів песика, який незграбно плигав навколо розсохатого каштана і затято гавкав. Никодим скинув оком угору і, вражений, став: на дереві між двома гілляками сидів молодий граф.

– А, це ви! – гукнув той згори. – Чудово!

Він легко скочив на землю, кивнув Дизмі головою і недовірливо спитав:

– Ви не донесли на мене Кунику?

– Боронь боже. Та його й дома немає.

– Це добре. Ви здивувалися, що я сидів на дереві?

– Ні, чого ж…

– Бачите, це атавізм. Іноді людину обгортає непереможна жадоба повернутися до первісних форм існування. Ви не помічали цього, пане… Ну, як там ваше прізвище?

– Дизма.

– Ага, Дизма. Дурне прізвище. А ім’я?

– Никодим.

– Дивно. Ви не схожі на Никодима. Але річ не в тому. Зрештою, мій Брут теж не схожий на Брута, а я на Жоржа. То, кажете, цей негідник виїхав?