Текст книги "Кар’єра Никодима Дизми"
Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович
Жанры:
Классическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
– На один день.
– Певно, якесь нове шахрайство готує. Ви знаєте, що він у нас Коборів одняв?
– Нічого не чув, – відповів Дизма.
– Розумієте, Куник позичав гроші на лихву. А мій батько багато грошей тринькав, та й війна добряче пошарпала наші капітали. Отож Куник легко обплутав нас і кінець кінцем підбив батька продати – немовби фіктивно – Коборів.
– Як це – фіктивно? Так тільки, ніби продано?
– Не знаю, я на цьому не розуміюся. Досить того, що він зробив якесь велике шахрайство і привласнив собі нашу маєтність. Але нічого. Його ще запакують до тюряги.
– Ну, гаразд, – обережно почав Дизма. – А чого ж тоді ваша сестра вийшла за Куниць… за Куника?
– 3 любові до батька. Батько не пережив би, якби нам довелося покинути Коборів. А той бандит, пронюхавши це, підсунув батькові умову: якщо Ніна вийде за нього, то він запише Коборів на неї і наше родове гніздо залишиться, таким чином, у руках Понімірських. Сестра офірувала себе і тепер гірко покутує, бо через рік по її шлюбі батько й так помер. А цей мерзотник вициганив у Ніни якісь векселі на величезну суму, та ще й довіреність. Через те сестра у власному маєтку не може й пальцем поворухнути, вся сила – в руках негідника Куника.
– А що каже про це його донька?
– Ота Каська? То теж мавпа, але Куника ненавидить, бо він, буцімто, страшенно збиткувався над ЇЇ матір’ю.
– Вона померла?
– Хто?
– Перша жінка пана Куника.
– Якого пана?! – скипів Понімірський. – Негідника, хама, а не пана. Пан – це я! Розумієте?
– Розумію, – згодився Никодим. – То вона вмерла?
– По-перше, мене це зовсім не обходить, а по-друге, вона вмерла вже давно. Дайте мені цигарку.
Граф запалив і, майстерно пускаючи дим кільцями, глибоко замислився… Дизма помітив, що сьогодні Понімірський багато спокійніший, тому й наважився спитати:
– А чого вас не пускають у палац?
– Що?
– Я питаю, чого вас не пускають у палац?
Понімірський нічого не відповів і, витріщившись, довго дивився в очі Дизмі. А далі нахилився до нього і прошепотів:
– Здається, ви будете мені потрібні…
– Я? – здивувався Никодим.
– Тих-х-хо! – граф підозріливо озирнувся довкола. – У мене таке враження, що нас хтось підслухує.
– Це вам здалося. Нікого тут немає.
– Тсс! Брут! Шукай шпигуна, шукай!
Песик недоумкувато лупав очима на свого хазяїна і не рухався з місця.
– Дурна тварюка! – розсердився граф. – Пішов вон!
Він підвівся і, крадучись, обійшов навколо кущів.
Усівшись знову на лаві, повчально мовив:
– Обережність ніколи не завадить.
– Ви, пане графе, казали, що я буду потрібен вам, – почав Дизма.
– Так, я використаю вас як знаряддя, тільки ви повинні пообіцяти, що слухатиметесь мене. Звісно, нікому ані слова. Насамперед ви поїдете у Варшаву до моєї тітки, пані Пшеленської. Це вельми тупоголова і вельми поважна особа. Напевне, ви теж помітили, що шановні особи здебільшого дурні…
– Справді…
Понімірський іронічно скривився і додав:
– А ви, добродію, виняток із цього правила: ви хоч і дурні, а пошани до себе не викликаєте. Та це дрібниці. Тут є важливіша справа. Так от, тітка Пшеленська має величезні зв’язки і ненавидить Куника. Саме через це вона й допоможе вам у моїй справі.
– В якій справі?
– Мовчати, sapristi[5]5
Sapristi (франц.) – хай йому чорт!
[Закрыть], коли я щось кажу! Куник оголосив, ніби я божевільний. Я! Ви тямите? І добився опіки надо мною. Так от, справа в тому, щоб тітка поставила на ноги… не знаю вже кого там… Словом, треба скликати консиліум, який визначив би, що я людина цілком нормальна. Розумієте?
– Розумію.
– Я напишу до тітки листа, відрекомендую вас як свого товариша; правда, ви схожі на шевця, але тітка так багне допекти Кунику, що повірить. Ви поясните їй усе, розповісте, що тут надо мною збиткуються, зв’язали мені руки й ноги, перехоплюють мої листи. Все це треба намалювати в найчорніших барвах…
– Ну гаразд, але…
– Тихо! Ви хочете спитати, що матимете за це? Так от знайте, що за це я ощасливлю вас своєю дружбою і дам вам довічну пенсію. Досить цього? Іду писати лист, а ви перед від’їздом до Варшави зайдіть сюди – візьмете лист і дістанете докладні інструкції. Але якщо донесете на мене, то пам’ятайте: уб’ю як собаку. До побачення.
Він свиснув на песика і, стрибнувши, зник у кущах.
«Це причинний, нема ніякого сумніву», – подумав Дизма.
Однак у тому, що розповів граф, було, певно, чимало правди. Адже сам Куницький казав, начебто він купив Коборів. І дружина та дочка ставилися до нього вороже. Звичайно, морочитися з цим благуватим і його планами не варто, але треба помізкувати, чи не можна тут мати якусь користь для себе…
Поки що Дизма не бачив ніяких таких можливостей, але кмітував, що знати чужі таємниці ніколи не завадить. Тим паче на його місці.
«В усякому разі я повинен якось вивідати, чи правда все те, що розповідав цей пришелепкуватий граф».
Никодимові спало на думку, що коли б ті звинувачення потвердилися, то можна було б настрахати Куницького. Отак міркуючи, Дизма вже біля самого палацу здибав лакея і довідався, що господар одіслав додому автомобіль, а сам не повернувся – справи затримали його ще на день.
Никодим зрадів з цієї звістки. Ще одна чудова, спокійна доба. Але з хворобою він постановив не зволікати. Все-таки буде ліпше, коли припадок ревматизму почнеться за цілий день до бесіди з Куницьким.
Отож під час вечері він почав немилосердно кривитися, хапаючись то за плече, то за коліно. Обидві жінки, а надто Ніна, співчутливо допитувалися, що з ним, а коли Дизма пояснив, що то ревматизм, вони одностайно висловили гадку: в усьому винен вологий клімат Коборова, через нього починаються припадки ревматизму. Пані Ніна навіть перепрошувала, що Никодима не попередили про це.
Саме тоді, коли Дизма допивав компот, біль став просто нестерпний. Никодим попросив вибачення і хотів уже йти до своєї кімнати, але пані Ніна веліла слузі підтримувати його, сама ж кинулася до хатньої аптечки по якісь ліки.
Дизма був цілком задоволений. Сцена вийшла чудово. Про це свідчила навіть заклопотана міна лакея, котрий допоміг йому роздягнутися і лягти в ліжко, а тоді приніс ліки.
Хвилин за п’ятнадцять у двері постукали.
– Прошу, – озвався Дизма і зразу ж почув голос пані Ніни:
– Як ви себе почуваєте?
– Знаєте, кепсько.
– Може, вам щось треба?
– Ні, дякую.
– Ну, то на добраніч. Сподіваюся, що завтра вам буде лучче.
– На добраніч, пані.
Стало тихо. Вечеря була добра, їв Дизма нівроку, і тепер йому дрімалося. Вже засинаючи, він подумав:
«А ця пані Ніна – симпатична баба… Графиня…»
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Клімат Коборова впливав на ревматизм Никодима Дизми фатально. Вранці виявилося, що Никодим цілісіньку ніч не склепив очей, і що біль став ще дужчий. З такою новиною покоївка прийшла до пані Ніни, а відтіль повернула з новими ліками і з питанням од пані, чи не бажає пан Дизма щось почитати.
Дизмі зовсім не хотілося читати, та щоб не склалося враження, ніби він не любить літератури, Никодим сказав покоївці, що йому важко тримати книжку в руках.
Ефект був несподіваний для нього – за дверима знову почувся голос пані Ніни:
– Добрий день, пане Дизма. Мені дуже сумно, що вам не полегшало. Може, послати по лікаря?
– О ні, не треба, – рішуче заперечив Никодим.
– Ви, мабуть, нудьгуєте тут. Може б, вам хто почитав уголос?
– Що ж робити, коли нікому.
За дверима стало тихо, а тоді пані Ніна озвалася знову:
– Можна ввійти до вас?
– Ну звісно! Заходьте, будьте ласкаві.
Вона ввійшла, окинула Никодима поглядом, у якому цікавість змішалася із співчуттям, і зненацька запропонувала йому читати сама. Виходу не було, і Дизма мусив згодитися, дякуючи при тім та перепрошуючи за клопіт.
– Дрібниці. Я ж нічого не роблю і з радістю почитаю вам що-небудь. Тільки скажіть, якого ви автора воліли б.
Никодим замислився: треба назвати якогось видатного, з тих, кого в бібліотеці у Лискові вибирали найінтелігентніші люди. О, він уже знає кого – отого англійця, ім’я якого вимовляється «Джек Лондон», а пишеться інакше.
– Може, що-небудь Джека Лондона? – сказав він.
Вона всміхнулась і кивнула головою.
– Зараз принесу кілька його книжок.
Незабаром вона повернула з кількома томами у гарній оправі.
– Я зовсім не здивувалася, що ви любите саме цього письменника.
Дизма ніколи не читав Джека Лондона, але відповів:
– Справді, цей автор мені здорово подобається, але як ви догадалися?
– Ах, пане, може, я тішу себе, проте мені здається, що я вельми спостережлива. А вас не важко розгадати, хоч ви й замкнута натура, яка живе внутрішнім життям, немовби у splendid isolation…[6]6
Splendid isolation (англ.) – прекрасна самотина.
[Закрыть]
– Невже? – спитав Никодим.
– Так. У нас, жінок, виходить це, може, й не по-науковому і навіть не методично, але ми добре розуміємось на психоаналізі, я б сказала – на прикладній психології. Інтуїція заступає нам дослідницькі методи, а інстинкт застерігає від помилок.
«Ото розверзякалась!..» – подумав Дизма.
– І тому, – вела далі Ніна, перегортаючи сторінки, – саме тому ми легше знаходимо ключ до закритих книжок, аніж до відкритих, і легше їх читаємо.
– Гм… – замислився Никодим. – Але навіщо ж шукати отой ключ, якщо кожну книжку так легко розкрити?
Він думав, що Ніна, говорячи про закриті книжки, мала намір продемонструвати йому читання Лондона крізь обкладинку, і додав:
– Нема нічого легшого, як розкрити книжку.
Пані Ніна глянула йому в очі і заперечила:
– О ні! Є такі, що не терплять цього і саме вони – найцікавіші. Їх можна прочитати тільки очима уяви, не інакше. Ви згодні зо мною?
– Не знаю, – відказав Дизма, не думаючи, – мені такі книжки не траплялися. Бачив навіть дуже цінні видання, але кожну книжку я міг розкрити і прочитати.
– Ах, це зрозуміло. Ви, напевне, взагалі не берете книжок, які вас не цікавлять, зате ті, котрими зацікавитесь, розкриваються самі, немовби під дією магніту. Сила волі має такі властивості.
Дизма розсміявся – що за дурниці вона меле?! – і сказав:
– Але ж на те, щоб розкрити книжку, досить і сили немовляти.
– А проте ви людина надзвичайно сильного характеру…
– Я? – витріщився Дизма.
– О, не старайтесь обманути мене. Безлік моїх спостережень підтверджують це, – переможно всміхнулась вона. – А от хоча б те, що ви найбільше любите Лондона… Адже це яскраво свідчить про ваш смак! Чому не Поля Жеральді, чому не Моруа, не Уайльда, не Льюїса Сінклера, не Жеромського, Манна чи Шоу, а саме Лондона? Чому саме Лондон з його поезією скромного творчого героїзму, з його поганською могутністю боротьби, з його апофеозом праці?
Дизма німував.
– От бачите. Заздалегоди можу сказати, що ви не любите Шопена, а любите Брамса, що вам ближчий Матейко, ніж Яцек Мальчевський, Ліндберг, аніж Сірано де-Бержерак, більше до вподоби готика і хмарочоси, ніж барокко і рококо…
Вона дивилася на нього величезними голубими дитячими очима, які, здавалося, промовляли: «А бачиш, дядечку, я знаю, що у тебе в кишені!»
Дизма не знав, що відповісти, отож скривився і застогнав од болю. Пані Ніна одразу ж почала допитуватися, чи не докучила йому розмова, бо якщо так… а може, він хотів би заснути?..
– І скажіть, тільки щиро, чи правильно я визначила ваші смаки?
«А дідько його знав!» – чортихнувся в думці Никодим, а вголос лукаво мовив:
– Почасти правильно, почасти – ні.
– Ну, гаразд, – вдоволено засміялася Ніна, – тепер почитаємо. Хочете, «Поклик крові»?
– Авжеж.
Стала вона читати. То була історія про якогось великого пса; його вкрали. Дизма з кожною сторінкою чекав, що, нарешті, в це діло втрутиться поліція; коли ж розповідь повернула в інший бік, він поступово перестав стежити за нею, кінець кінцем зовсім загубив нитку подій і вже чув тільки мелодійний, м’який, теплий голос пані Ніни.
А тоді Никодим почав міркувати про розмову, яка щойно відбулася, і дійшов думки, що все-таки вона досить дивна. Скидається на те, що ця пані говорила не про книжку… Невже!..
Раптом прийшов на пам’ять Лисков. Невеличкий салон у квартирі начальника пошти пана Бочека, дві його доньки, панна Валясківна, учителька початкової школи, Юрчак – судовий писар, інша золота молодь Лискова. В тому салонику – який же він мізерний проти цього палацу! – грали в цензуру; Лодзя Бочек сідала посередині і була немовби книжкою. Так, так! І про неї казали всяку всячину, – що то, бачся, книжка нерозрізана, кухарська книга, чи томик якихось віршів, або що ця книжка на вигляд цікава, тільки ліпше її не розгортати….
Ага! Це теж, видать, щось на зразок того… Напевно щось таке. Але що йому сказала та пані – приємне чи неприємне?.. Надісь, приємне, хоч у цих великих панів ніколи нічого як слід не добереш.
«А що як вона має око на мене?.. Е-е, не може бути!»
Нінин голос дзвенів, переливався тонкими модуляціями, часом тремтів од хвилювання. Довгі тіні від опущених вій лягали на ніжні білі щоки, пушисте волосся поблискувало в промінні сонця, що пробивалося крізь гущавину листя і світлою животворною плямою падало на килим.
У кімнаті пахло лавандою та липовим медом. Багаті панські покої немовби пишалися позолотою і бронзою, з оздобленої арабесками стелі звисала, сяючи рубіновим кришталем, важка лампа.
«Боже мій, і хто б іще тиждень тому подумав, що я, Никодим Дизма, лежатиму в оцій пречудовій кімнаті, на цьому розкішному ліжку, а ця вродлива жінка читатиме мені книжку!»
Він склепив очі і враз аж здригнувся:
«А що, коли то сон, коли все це – фантазія, коли ось я розімкну очі і побачу вологі закіптюжені стіни кімнати Барциків на Луцькій вулиці? А цей голос… Може, то Манька читає Валентовій газетку?»
Зненацька голос замовк, а за мить стиха спитав:
– Ви заснули?
Дизма розплющив очі і всміхнувся:
– Ні, пані.
– Біль уже минув? Вам лучче?
Никодим знов осміхнувся:
– Біль не минув, але мені ліпше.
Вона мовчала.
– Коли ви тут – мені краще.
Ніна сумно глянула на нього і нічого не відповіла. Никодим подумав, що той дурноверхий брат її, напевне, казав правду: вона нещаслива. Випадала нагода перевірити й інші його балачки, отож Дизма докинув:
– А ви чимось засмучені?
– Ви, мабуть, єдиний у цьому домі, хто може сказати, що йому добре.
– Чому єдиний?
– Вас ніщо не зв’язує з цим домом… Боже мій, ви ж у першу-ліпшу мить можете втекти звідси назавжди.
Губи їй тремтіли, а в очах заблищали сльози.
– І ви таки втечете…
– Ні, – палко заперечив Дизма, згадавши про свою платню. – Я жадав би лишитися тут якнайдовше.
Жінка зашарілася.
– Це ви щиро?
– А чого ж би я обманював? Певно, що щиро.
– Хіба товариство нещасливих істот не лякає вас?
– Ніскілечки. А по-друге, чого це вам бути нещасливою? Ви жінка молода, здорова, багата, маєте всі вигоди в житті.
– Ах, – перебила Ніна, – хіба можна це назвати життям!
Дизма скоса глипнув на неї.
– Може, чоловік не кохає?
– Чоловік? – На обличчі в неї застиг вираз зневаги й огиди. – Лучче було б, якби чоловік ненавидів мене. Зрештою, що нас зв’язує? Він робить гроші, тільки й думає про них… його інтереси такі далекі від мене і такі чужі мені!.. Та він і сам ніколи навіть не пробував зазирнути мені в душу, зрозуміти мене… – Вона прикусила губу. – А втім, навіщо я вам кажу про це…
– Це добре, що ви розповідаєте.
– Ви ж і так усе бачите. Пане Никодиме, скажіть мені, чи буває щасливою самотня, зовсім самотня людина?
– Далебі не знаю… Я сам на цілому світі, один як палець.
– Як? У вас нікого немає? А родина?..
– Нікогісінько.
– І вас це не пригнічує?
– Та ніби ні.
– Ах, це не дивно, ви ж чоловік, у вас сильний, зосереджений характер. Ви не відаєте, що таке самота, бо самі – єдине ціле. Я навіть не певна, чи можете ви взагалі зрозуміти, відчути пустку самотини такої слабкої істоти, як я.
– Але ж у вас є пасербиця.
– Ах, – кинула вона нехотя. – Кася… то жінка…
Вона прикусила губу, а тоді, втупившись у книжку, що лежала розгорнута на колінах, вела далі:
– Знаєте, за багато років я вперше здибала таку людину, як ви, людину, з якою почуваю себе так вільно і так… У вашому співчутті немає ні образливої жалості, ані байдужості… У мене ж немає друзів… Ви перший, з ким я можу дозволити собі щиро поділитися думками, відчуваючи, що мене як слід зрозуміють.
Пані Ніна зашарілася, говорила збуджено. І Дизма вже не сумнівався, що вона «має на нього око».
– Може, вам неприємно, що я розповідаю про свій смуток?
– Боронь боже.
– Хіба ж це хвилює вас?
– Ще й як хвилює.
– Ви дуже добрі до мене.
– І ви до мене теж. Не журіться – все буде гаразд, найперше – не сумуйте.
Ніна всміхнулася.
– Ви зі мною мов з дитиною – заспокоюєте веселим жартом, аби тільки перестала плакати. Але, знаєте, безцеремонність часто буває непоганими ліками.
– Не можна піддаватися нещастю, треба думати, як йому зарадити.
Вона насупилась.
– Тут немає ніякої ради.
– Кожна людина – коваль своєї долі, – переконано мовив Дизма.
– Щоб бути ковалем, треба мати міцні руки, а в мене вони он які недолугі.
Ніна простягнула до нього руку, від неї запахло парфумами. Дизма взяв її, поцілував. Ніна не відпустила його руки і міцно стиснула її.
– Потрібна кріпка рука, – мовила, – отака… Такою рукою можна не тільки свою долю викувати… Іноді мені здається, що для сильної волі немає ніяких перепон, що для неї нема неможливого… Вона всемогутня, ламає крицю, будує майбутнє… І якщо ця воля не егоїстична, то подає руку помочі і рятує бідних слабих істот… Скільки ж поезії в таємничій могутності сильної людини!..
Вона повільно забрала руку і додала:
– Ви, либонь, думаєте, що я екзальтована?
Никодим не знав, що на це відказати, отож знову вдався до певного засобу: застогнав і схопився за лікоть.
– Болить?
– Дуже.
– Сердега. Може, все-таки покликати лікаря?
– Ні, дякую.
– Мені так хотілося б допомогти вам.
– У вас добре серце.
– А що з того? – мовила вона сумно.
Машинально взяла книжку.
– Читатимемо?
– А може, вам це важко?
– О ні, я люблю читати вголос.
У двері постукали, і почувся голос Касі:
– Ніно, можна тебе на хвилинку?
– Вибачте, будь ласка, – підвелася Ніна. – Я зараз повернусь.
Чути було, як Кася щось сердито говорила, потім усе стихло.
Никодим почав обмірковувати становище. Тепер уже було ясно, що він подобався пані Ніні. Але яку ж вигоду з цього можна мати? Чи не пощастить за її протекцією довше продержатись на посаді управителя в Коборові?..
«Сумнівно, – подумав. – Вона не має ніякого впливу на чоловіка. Як тільки стариган помітить, що я нічого не тямлю, він вижене мене без усяких балачок, а вічно хворіти я ж не можу».
Його трохи дивував несподіваний успіх у цієї елегантної пані, але від того він не відчував ні радощів, ані гордості. Як утриматися в Коборові? Мозок Дизми так гарячково вишукував різноманітні способи, що ніякі інші, інтимніші почуття не могли одірвати його від цієї єдиної думки. Ніна вважає його, Никодима, за когось гідного її довіри. Вона подобалась йому, але не більше, ніж Кася, Манька чи перша-ліпша молода жінка.
Серце Никодима Дизми доти ще не знало любові. На романтичних сторінках його життя містилися тільки куценькі спогади про випадкові пригоди, яких, зрештою, було не так уже й багато. І тепер, думаючи про пані Ніну, він не заглядав уперед, не будував собі ніяких планів. Що більше, природжена обережність остерігала його бід рішучіших кроків, які могли б завадити йому, коли б Куницький щось пронюхав.
Пані Ніна повернулася трохи схвильована, і Никодим подумав, що у неї, певно, була неприємна розмова з Касею. Вона знову почала читати, і вже до самого обіду обоє не перекинулися жодним словом. По обіді Никодим заснув, і тільки в сутінки його розбудив стукіт у двері. То був Куницький.
Хвороба Дизми дуже засмутила господаря, він хотів телеграмою викликати лікаря. Дизма насилу розраяв, завіряючи, що він почуває себе краще і завтра або позавтрому встане.
– Це вельми добре, вельми добре, – втішився Куницький, – бо інакше, коханий пане, той Ольшевський у могилу мене зажене; що він витворяє – в людській голові не вкладається. Уявіть собі, велів затримати соснину, бо я, бачте, не доплатив грошового задатку. Розумієте, задатку треба було внести сорок тисяч двісті злотих. Я зовсім забув про ці двісті злотих, бігме, забув, і той мерзотник гальмує мені тепер усю роботу. Через оті двісті злотих! Та це ж людину грець може побити.
Від обурення він сипав словами, як маком. Понад годину молов про всякі конфлікти з дирекцією лісів і закінчив тираду, висловивши надію, що нарешті тепер, завдяки Дизмі, все це лихо мине. Конче треба, щоб коханий пан Никодим якнайшвидше поїхав до Варшави і побалакав з міністром Яшунським.
Дизма запевнив, що він одразу ж, як тільки встане, поїде до Варшави.
– А як ви гадаєте, любий пане Никодиме, легко це у вас вийде? Чи скоро пощастить залагодити справу?
– Все буде зроблено, – відповів Дизма, – не хвилюйтесь. Може, тільки потрібні будуть якісь там невеликі кошти.
– Кошти? Та це ж дурниці! Я завжди до ваших послуг – прошу, скільки треба – готівкою. Ну, а як ви себе почуваєте в моєму домі? Не нудьгуєте?
Дизма заперечив: де там, йому навіть дуже добре.
– Тільки, знаєте, я хотів вас поінформувати… Коли візьметеся там, у Варшаві, до наших справ, – пам’ятайте, що Коборів записано не на моє прізвище, а на ім’я моєї дружини. Я мусив це зробити з деяких формальних міркувань.
– Виходить, я маю виступати ніби від імені вашої дружини? – запитав Дизма, пригадуючи розмову з Понімірським.
– Так, так, хоч можете і від мого імені, бо фактично власник – це я. Зрештою, у мене є повноваження від жінки.
Дизмі кортіло спитати, чи має Куницький і векселі, але він стримався: у старого могла б виникнути підозра.
Куницький хотів розпитати Никодима, яка його думка щодо стану господарства в Коборові, але довелося відмовитись од цього, бо у хворого знову почався приступ ревматизму, причому такий гострий, що коханий пан Никодим аж сичав од болю і з обличчя змінився так, що й упізнати не можна було.
По вечері Куницький знову заглянув до Дизми, але той удав ніби спить, і уникнув дальшої розмови. Однак уночі він довго мізкував, що в столицю йому безпремінно доведеться їхати, а повертатися звідти, либонь, уже й нічого буде. А проте надумав зволікати цю справу якнайдовше. В усякому разі можна буде розшукати полковника Вареду і попросити, хай побалакає з міністром.
Згадав Понімірського. Хто знає, може, варто і від нього взяти той лист. Якщо тітка Понімірського має великі зв’язки, то це теж у пригоді стане. Звичайно, Дизма ні на мить не тішив себе гадкою, що йому пощастить залагодити справи Куницького. То було просто неможливо. Але йому кортіло зробити так, щоб Куницький і надалі був певен, буцімто він, Дизма, справді друг міністра і коли не тепер, то згодом доб’ється, аби Ольшевського звільнили чи перевели на іншу посаду, а Куницькому виділили з державних лісів стільки дерева, скільки жадала його ненаситна душа.
Вранці до Никодима завітала пані Ніна. Вона була сумніша, ніж звичайно, і схвильованіша, але на усміх Дизми теж відповіла усмішкою. Розпитувала його про здоров’я, кволилася, що в неї мігрень, через те не спала всю ніч; і нарешті спитала:
– Ви, я чула, їдете до Варшави? Надовго?
– Їду, на тиждень, може, днів на десять, не більше.
– Варшава… – замислено зітхнула Ніна.
– Ви любите Варшаву?
– О ні, ні… Тобто, колись я, власне, дуже любила її… Навіть тепер люблю, тільки себе в ній не люблю.
– А-а… У вас там є друзі, родичі?
– Не знаю… Ні, немає, – затнувшись, відповіла.
Никодим надумав спритно вивідати, чи справді є така тітка Пшеленська.
– А пані Пшеленська не родичка вам?
На обличчі Ніни відбився смуток.
– Ах, ви знайомі з тіткою Пшеленською?.. Є така, але після мого шлюбу наші стосунки геть зіпсувалися.
– А-а… – мовив Дизма.
– Ви буваєте у неї?
– Іноді, – протягнув Дизма. – Пані і Пшеленська, здається, не терпить пана Куницького, а вас вона любить.
Ніна зніяковіла і тихо спитала:
– Ви розмовляли з нею про мене?.. Ах, вибачте за нескромність, але, бачите, це так мене схвилювало. Не дивуйтеся. Сливе всі мої спогади зв’язані з домом і оточенням тьоті Пшеленської… Ви там буваєте…
– А чому ви туди не завітаєте?
– Ах… ви ж самі знаєте. Особа мого чоловіка… Мені не можуть цього простити… – Вона одвернула голову і майже пошепки додала: – Так само, як і я сама собі не можу простити.
Никодим мовчав.
– Мені соромно перед вами і за це, і за те, що я казала раніше… Я надто безсила… Надто слаба… Надто нещаслива…
– Не журіться, ще все буде добре…
– Ні, не втішайте мене, прошу. Я знаю, відчуваю, що знайшла у вашій багатій душі глибокий і щирий відгук. Ми ж так мало знаємо одне одного, а в мене стільки довіри до вас… Не треба, не втішайте мене, на мою трагедію нема ради. Досить того, що ви мене розумієте… Тільки ви… – додала після паузи.
– А чому ви кажете, що немає ради? Хіба не можна розійтися з чоловіком?
– Не потраплю, – потупилась Ніна.
– Гм… Отже, ви все-таки прихильні до нього…
В очах Ніни спалахнув вогник.
– О ні, ні, – палко заперечила вона. – Як ви можете таке думати? Нема нічого, що зв’язувало б мене з цією людиною з душею гендляра, з цим… стариганом…
У її голосі бриніла ненависть і відраза.
– То чому ж тоді ви сказали, що не зможете розійтися з ним? – здивувався Дизма.
– Не зможу жити… у злиднях… Зрештою, я повинна думати не тільки про себе.
– Ви жартуєте, – хитро почав Никодим. – Адже Коборів – то цілі мільйони, і вони ваші…
– Помиляєтесь, Коборів – це власність мого чоловіка.
– Але ж мені сам пан Куницький казав…
– Це правда. Маєток записано на мене, але якби ми розійшлися, то я б лишилась у старцях.
– Не розумію.
– Ах, навіщо нам балакати про це… Бачите, чоловік узяв від мене зобов’язання на таку суму, що перевищує вартість Коборова.
– Видурив у вас?
– О ні, взяв, бо та сума йому належала… Покрити борги моєї родини.
– Ага!..
– Не говорімо вже про це, мені дуже неприємно. – Ніна склала руки і благально дивилася на нього. – І, прошу вас, не розмовляйте про мене з тіткою, добре?
– Як хочете. Але…
– Прошу вас! Дуже прошу! Той світ для мене вже не існує, мені туди немає вороття… Читаймо…
Вона взяла книжку і розгорнула її там, де була закладка. Почала читати, однак не вимовила й кількох слів, як голос її затремтів, і Ніна, здригаючись усім тілом, заридала.
– Не плачте, не треба плакати, – безпорадно втішав її Дизма.
– Боже, боже, – ридала Ніна. – Ви до мене такі добрі, такі… добрі… Вибачте мені… це нерви…
Зненацька вона схопилась і вибігла з кімнати.
«Діло ясне, – зміркував Дизма, – жінка закохалася в мене».
– Закохалася, – повторив уголос і вдоволено всміхнувся.
На нічній тумбочці стояло невеличке люстерко. Никодим узяв його і довго розглядав своє обличчя, трохи здивований, трохи зацікавлений і трохи задоволений із себе.
