Текст книги "Кар’єра Никодима Дизми"

Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Тадеуш Доленга-Мостович
КАР’ЄРА НИКОДИМА ДИЗМИ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Хазяїн ресторану подав таперові знак, і танго урвалося на половині такту. Пара танцюристів зупинилася посеред естради.

– Ну як, пане директоре? – запитала щупла білява жінка, звільняючись з обіймів партнера і підходячи до столика, на якому напівсидів гладкий, мокрий від поту чоловік.

Хазяїн здвигнув плечима.

– Що, не годиться? – прощебетала білявка.

– Певно, що ні. У нього ж немає ні дригу, ні шику. Хоча б уже доладний був…

Підійшов танцюра.

Жінка уважно глянула на його благенький костюм, ріденьке, трохи кучеряве волосся кольору волоського горіха, розділене проділом посеред голови, на тонкі губи і дуже розвинену нижню щелепу.

– А раніше ви десь танцювали?

– Ні. Тобто, танцював, тільки серед своїх. Казали навіть, що добре.

– А де саме? – байдуже спитав хазяїн.

Кандидат на ресторанного танцюриста сумним поглядом обвів порожню залу.

– В своїх краях, у Лискові.

Товстун розсміявся:

– Варшава, голубе, не Лисков. Тут, любий пане, треба елегантно, з шиком, з фасоном. Скажу щиро: ви нам не підходите. Пошукайте собі іншої роботи.

Він повернувся на підборах і пішов до буфету. Білявка подалася до гардероба.

Тапер закрив рояль.

Невдаха-танцюрист ліниво перекинув через плече плащ, насунув капелюха і рушив до дверей. Його обігнав хлопчик-офіціант, несучи тацю з тартинками, і в ніс ударили пахощі їжі.

Вулиці заливало гаряче море сонця. Надходив полудень. Людей було мало. Танцюрист почвалав до Лазенок<sup>[1]1
  Лазенки – район Варшави.


[Закрыть]</sup>. На розі став, засунув пальці в кишеню жилетки і дістав нікельову монетку.

«Остання», – майнула думка.

Підійшов до будки з цигарками.

– Дві «Гран-прі».

Полічив здачу і безтямно причвалав до трамвайної зупинки. Якийсь дідок, спираючись на палицю, глипнув на нього затуманеними очима. Елегантна пані, тримаючи в руках із десяток пакунків, раз по раз виглядала, чи не йде трамвай.

Поряд нетерпеливився хлопець із книжкою під пахвою. Власне, то була не книжка, а тека в сірій полотняній оправі. Коли хлопчак повертався боком, там видніла пачка листів і ріжки багатьох карток, на яких звичайно розписуються про одержання кореспонденції.

Танцюрист дивився на хлопця і згадував, що отаку самісіньку теку носив і він, коли служив посильним у нотаря Віндера, ще перед війною, перш ніж стати поштовим урядовцем у Лискові. Тільки нотар завжди посилав листи в голубих конвертах, а в хлопчака у теці були білі.

Підійшла «дев’ятка»; не чекаючи, поки трамвай зупиниться, хлопець скочив на задню площадку, але зачепив текою за поруччя, і листи розсипалися.

«Щастя його, що сьогодні сухо», – подумав недавній кандидат на ресторанного танцюриста, дивлячись, як хлопець збирає листи. Трамвай рушив. Один лист посунувся по сходинках і впав на брук. Танцюрист підняв білий конверт і замахав ним услід трамваю. Але хлопець так пильно збирав решту листів, що нічого не помітив.

То був конверт із дорогого паперу, на ньому рукою було написано:

«Ясновельможному панові голові Артуру Раковецькому. Місто, Уяздовський проспект, 7».

Всередині (конверт був незаклеєний) лежала гарна, складена вдвоє картка. З одного боку на ній було надруковано щось по-французьки, з другого, певно, те саме – по-польськи:

«Голова Ради Міністрів має честь просити ясновельможного пана зробити ласку і взяти участь у рауті з нагоди приїзду його вельможності канцлера Австрійської республіки. Раут відбудеться 15 липня ц. р. о 8 год. вечора в салонах «Європейського готелю».

Внизу дрібненькими літерами додано: «Вбрання бальне, ордени».

Він перечитав адресу: «Уяздовський проспект, 7».

Віднести? Ачей, дадуть злотого чи два?.. Догнав – не догнав, а погнатись можна. Будинок №7 – це ж за якихось кілька кроків звідси.

У списку мешканців навпроти прізвища А.Раковецького було вказано: квартира №3, другий поверх. Танцюра піднявся сходами і подзвонив раз, потім удруге. Нарешті прийшов двірник і сказав, що пан Раковецький виїхав за кордон.

– Невдача.

Танцюрист знизав плечима і, тримаючи лист у руці, поплентався додому. Минуло з півгодини, поки він дійшов до Луцької вулиці. Скрипучими дерев’яними сходами виліз на п’ятий поверх, натиснув клямку.

В обличчя вдарила задуха тісної кімнати – дражливий запах підсмаженої цибулі та пригорілого жиру, сморід пелюшок, які сохли на мотузці. З кутка почувся жіночий голос:

– Зачиняйте двері, бо ще простудите мені дитину.

Чоловік щось буркнув собі під ніс, зняв капелюха, повісив на гвіздок пальто і сів біля вікна.

– Ну що, – знов обізвалася жінка, – ще не знайшли роботи?

– Ще ні…

– Ех, пане Дизма, даремно ви тиняєтесь тут. Казала ж я вам, що на селі, в провінції легше добути шматок хліба.

Дизма мовчав. Уже третій місяць не мав роботи – відтоді, як закрили бар «Під Слоном» на Панській вулиці, – там він заробляв щодня хоч п’ять злотих і вечерю, граючи на мандоліні. Правда, пізніше біржа праці дала йому роботу на будівництві залізниці, проте Дизма не міг ужитися ні з інженером, ні з майстром, ані з робітниками, і через два тижні його вигнали. А в Лискові…

Жінка думала, напевне, про те саме.

– Пане Дизма, – спитала вона, – а чи не лучче було б вам повернутися в свої краї, до сім’ї, до родичів? Там вони завжди щось для вас підшукають.

– Пані Валентова, я ж вам уже казав, що в мене нема ніяких родичів.

– Повмирали?

– Повмирали.

Валентова дочистила картоплю і, ставлячи казанок на вогонь, почала знов:

– У Варшаві тут і люди не ті, і роботи нема. Мій он тільки три дні на тиждень працює, ледве на харчі вистачає, а їхній директор – Пурмантер чи як там його – каже, що, може, й зовсім фабрику закриють, бо нема збуту. Якби не Манька, то нічим було б і за квартиру заплатити. Заробляє дещо дівчина. Та коли не затягне гостя хоч двічі на тиждень…

– Хай бережеться, – перебив Дизма, – бо як спіймають без книжечки… Тоді ого!

Валентова переповила дитину, розвісила над грубою мокрі пелюшки і кинула оприскливо:

– Що ви каркаєте! Дивіться лучче за собою. І так уже три тижні не платите, а місце займаєте. Теж мені пожилець.

– Заплачу, – промурмотів Дизма.

– Надвоє баба ворожила. Жити за п’ятнадцять злотих – це безмаль даром, але для мене й такі гроші на дорозі не валяються. А ви до якої роботи не візьметесь – одразу ж і витурять…

– Хто це вам наплескав таке?

– Овва, яка велика таємниця. Ви ж самі розказували Маньці.

Запала тиша.

Дизма обернувся до вікна і дивився надвір, на обдерті мури. Справді, його немов переслідувало якесь закляття. Довше як місяць ніде не міг усидіти. В гімназії був лінивий та неслухняний, і вже з четвертого класу його виключили. Найдовше тримався він у нотаря Віндера. Мабуть, тому, що малий Никодим міг уторопати по-німецьки, куди його посилають. А далі – пошта і телеграф, нужденна плата і вічне прискіпування начальника. Війна, три роки служби в обозах телеграфного батальйону і єдине підвищення – на єфрейтора. І знову пошта в Лискові, аж до скорочення. Ксьондз допоміг йому влаштуватись у бібліотеці, але й тут Никодим насилу перезимував, бо вже в квітні побачили, що на полицях із книжками нема ні ладу, ні поладу, і він неспроможний нічого вдіяти.

А втім, у бібліотеці йому було найцікавіше…

Роздуми Дизми перервав заводський гудок. Один, другий… Валентова заходилася поратись коло столу; побачивши це, Дизма ліниво підвівся й вийшов.

Безтямно блукав по розжарених на сонці вулицях, хоч у нього й боліли ноги. Зоставатися в кімнаті, слухати ущипливі дотепи пана Валента Барцика і сповнені презирства шпильки Маньки, а надто дивитися, як вони їдять – це було несила. Адже Никодим уже другий день не мав у роті ані рісочки, тільки палив, ощадячи на цигарки останні гроші.

Коли він проходив повз ковбасню, звідки так принадно пахло, йому затамувало дух. Дизма одвертався, щоб не дивитися на вітрини гастрономів, а проте голод не давав спокою.

Никодим знав, що й попереду його не жде нічого радісного.

Та чи лякало це його? Ніскілечки. Уява Никодима Дизми була аж ніяк не багата. Своїми завбаченнями і планами він не виходив за межі найближчих днів; минулий тиждень Дизма животів, продавши годинник, а наступний теж міг прожити, загнавши фрак і лаковані черевики.

Щоправда, це вбрання дісталося йому ціною багатьох злигоднів, з ним у Никодима були зв’язані надії на легкий хліб ресторанного танцюриста і на докорінне поліпшення свого жалюгідного матеріального становища; але тепер, упевнившись після безліку спроб, що на танцюриста його ніхто не візьме, Дизма поклав розстатися з цим чудовим убранням.

Минала вже шоста година, коли він остаточно взяв собі таку думку і повернув додому.

У квартирі була тільки Манька, квола брюнетка з нервовими рухами. Вона, певно, збиралася йти сьогодні на заробіток, бо сиділа біля вікна і красилася. Вмостилася Манька на Никодимовій валізі. Щоб не перешкоджати їй, Дизма сів собі в кутку й мовчки ждав.

Дівчина обізвалася перша:

– Одверніться, пане Дизмо, я переодягатимусь.

– А я не дивлюсь, – відрік Никодим.

– От і добре, бо від оскоми зуби псуються.

Дизма вилаявся. Дівчина пирснула од сміху і стягнула платтячко. Никодим доправди не звертав на неї уваги, і коли й помічав Маньку, то тільки тому, що вона страшенно дратувала його. З якою втіхою він би затулив рукою цій дівулі рота і вергнув її геть за двері. Манька докучала йому безперервно і завзято, з якоюсь незрозумілою пристрастю. Щоправда, це не ображало чоловічого самолюбства Дизми – його життя складалося так, що те почуття не могло розвинутись. Не принижувало навіть людської гідності Дизми, бо її у нього теж було не дуже багато; в даному разі Никодим не відчував соціальної різниці між собою, безробітним «інтелігентом», і тією дівчиною. Просто йому вже остобісіли безугавні кпини.

Тим часом Манька одягнулася, накинула на плечі хустку і, ставши перед Дизмою, вискалила здорові білі зуби.

– Ну як, гожа дівка?

– Іди к чорту! – люто одгаркнувся Никодим.

Дівчина взяла його двома пальцями за підборіддя, але миттю відсмикнула руку, бо Дизма враз махнув кулаком і луснув її по витягнутій руці.

– У, гадина! – засичала Манька. – Гидомир, нікчема! Він іще тут битиметься?! Гляньте-но на нього, блудяга такий…

Вона стрекотала ще довго, але Дизма не слухав. Заходився відчиняти свою валізку, прикидаючи в думці, що за фрак йому можуть дати злотих п’ятдесят. Сам він заплатив за нього на Керцеляку[2]2
  Керцеляк – базар у Варшаві.


[Закрыть] сімдесят. На лакованих черевиках теж доведеться втратити злотих вісім, а то й десять.

Дитина в колисці почала немилосердно ревіти, і за хвилину від сусідки прибігла Валентова. Тільки тоді Манька закінчила свою тираду і, грюкнувши дверима, вийшла.

Никодим відімкнув валізу і вийняв фрак.

– Ого, – всміхнулася Валентова, – ви, либонь, на бал: ідете чи на весілля.

Дизма не відповів. Ретельно склав штани, камізельку, фрак, загорнув усе в газету і попросив дати йому шнурок. Повернувся Валент. Жінка заходилася розігрівати картоплю на вечерю, і кімнату знову наповнив запах топленого смальцю.

– Пане Дизма, – спитав Валент, – ви зібралися на Керцеляк?

– На Керцеляк.

– Так сьогодні ж субота, євреїв-лахмітників немає, а свої таке рідко купують. Якщо й візьмуть, то за безцінь.

Смалець шкварчав на сковороді. Никодим ковтнув слину.

– Хай буде за безцінь.

І раптом він згадав, що не обшукав кишень. Швидка розгорнув пакунок. Справді, у штанях був скляний мундштук, а у фраку – носовичок. Він узяв його і всунув у кишеню піджака. І враз намацав там іще щось. Ніби картон… А-а, це той знайдений лист. Запрошення.

Дизма знову вийняв його з конверта, прочитав. Зненацька спинився на словах, надрукованих дрібним шрифтом наприкінці: «Вбрання бальне, ордени».

Він глянув на фрак. Раут… їжа, багато їжі, і все задарма…

«Це безумство, – подумав він, проте ще раз уважно прочитав запрошення: – «15 липня ц. р. о 8 годині вечора».

Думка не давала спокою.

– Пане Валенте, сьогодні п’ятнадцяте? – спитав.

– П’ятнадцяте.

– А котра воно година буде?

– Та буде й десята, а тепер тільки сьома.

Якусь мить Дизма стояв нерухомо.

«А що мені зроблять? – майнула думка. – Найгірше – це викинуть за двері. А втім, там, напевне, буде стільки людей…»

Він дістав бритву і почав переодягатися.

Працюючи в повітовій бібліотеці, Никодим довгими передобідніми годинами, коли майже зовсім не було роботи, читав з нудьги книжки. В них не раз натрапляв на опис балів і раутів у різних графів та міністрів. Він знав – якщо вірити книжкам, – що на таких великих прийомах звичайно буває багато незнайомих між собою людей, і тому його, здавалося б, ризикований намір може щасливо здійснитися. Тим більше, якщо він не дуже вирізнятиметься серед гостей.

Валент із жінкою сиділи за столом, смакували картоплю і пили чай.

«Їжа, багато їжі… – марив Дизма. – М’ясо, хліб, риба…»

Умився над зливальницею, причесав шорстке волосся і натягнув накрохмалену сорочку.

– Я ж казала, що він іде на весілля, – мовила Валентова. Чоловік глянув на пожильця.

– А що нам до того, – пробубонів.

Дизма насилу застебнув тугий комірець, вив’язав краватку і надів фрак.

– Їжа, багато їжі, – прошепотів.

– Що ви кажете?

– Нічого. До побачення.

Він повільно спустився сходами, застібаючи габардиновий плащ. Біля першого ж ліхтаря ще раз оглянув запрошення і впевнився, що прізвища адресата в ньому не було. Сховав картку до кишені, а конверта порвав і викинув у риштак.

Дизма ще кепсько орієнтувався в місті, отож якусь хвилину вагався, а тоді поклав іти знайомою дорогою. Звернув на Залізну вулицю, а на розі Холодної рушив до костьолу. Звідти вже видно було вулицю Електоральну і Банківську площу.

На вулицях вирувало вечірнє життя робітничих кварталів. З відчинених шинків долітали хриплі звуки гармонії, по засмічених пішоходах тинялися гурмами підлітки і молоді робітники в піджаках наопашки, в розхристаних сорочках без комірців. Дівчата – по три, по чотири, – взявшись під руки, хихотіли й шепталися між собою. Біля воріт стояли або сиділи, винісши з дому дзиглики, літні жінки з дітьми на руках.

«Празник», – подумав Дизма.

На Електоральній теж юрма – люди запрудили не тільки пішоходи, але й бруківку. Коли Никодим дістався до Театральної площі, дзигарі на ратуші показували пів на восьму. Дизма наддав ходу і незабаром був уже біля «Європейського готелю».

Він бачив, як раз по раз під’їжджали блискучі автомобілі, як з них виходили елегантні чоловіки і жінки, убрані в дорогі хутра, хоч надворі була спека.

І Дизма сторопів. Чи не буде він білою вороною серед них?..

Проте голод переміг. Їсти, будь-що їсти! Хай потім його вергнуть за двері, – корона з голови у нього не спаде.

Зціпивши зуби, Никодим зайшов.

Не встиг і оглянутися, як слуги забрали у нього плащ і капелюх, а якийсь дуже ввічливий добродій провів його до дверей зали і послужливо відчинив їх.

В очах Дизми все закрутилося – велика біла зала, чорні плями фраків, барвисті сукні жінок. Густий запах парфумів і гамір голосів майже одурманили його.

Він нерухомо стояв біля дверей, коли це помітив перед собою ще якогось пана – чемно вклонившись, незнайомець простягнув руку. Никодим мимоволі подав йому свою.

– Дозвольте відрекомендуватись, – мовив той, – Антоневський, особистий секретар прем’єр-міністра. Від імені пана прем’єр-міністра дякую вам за ваші ласкаві відвідини. Прошу вас, пане, ось тут поки що закуски. – І, не закінчивши, він підбіг до двох худорлявих добродіїв, що саме ввійшли до зали.

Никодим Дизма витер піт із лоба.

«Слава богу! Тепер тільки сміливіше…»

Він швидко опанував себе і почав придивлятися. Помітив, що навколо кількох столів чоловіки й жінки жують, стоячи з тарілочками в руках або сидячи коло маленьких столиків. Дизма постановив трохи потерпіти, щоб побачити, як поводяться інші. Глянув на стіл, заставлений тарілями з якимсь дивовижним їством, що він і не видав ніколи. Найбільше в світі йому хотілося схопити яку-небудь із цих тарілей і, забившись десь у куток, зжерти геть усе, що в ній є. Та він стримувався, спостерігав.

Нарешті наважився і очима почав шукати тарілочку. Відтак знайшов і виделку, наклав собі чимало якогось салату, взяв шматок паштету. В роті було повно слини. Никодим просто не міг одірвати погляду від тарілки. І раптом, одвернувшись, щоб десь облюбувати собі місцину, відчув, як хтось рвучко штовхнув його в лікоть. Тарілка, вибита з руки, брязнула на підлогу.

Дизму огорнула лють. Перед самісіньким його носом безцеремонно пропихався товстун, він не зволив навіть обернутися, щоб перепросити за свою незграбність. Якби Дизма трохи вгамував гнів, він, певне, стримався б. Але тепер Никодим знав тільки одне: цей товстун вибив йому з рук їжу.

Двома кроками він догнав винуватця і щосили схопив його за лікоть.

– Дивитися треба, добродію, ви ж, до гаспида, вибили мені з рук тарілку! – кинув йому просто в обличчя.

В очах товстуна був невимовний подив і навіть жах. Він глипнув на підлогу і, вкрай збентежений, почав перепрошувати.

Навколо стало зовсім тихо. Прибіг офіціант, прибрав усе, другий подав Дизмі нову тарілку.

Накладаючи в неї той самий салат, Никодим ще не усвідомлював, яке безумство допустив; він схаменувся тільки тоді, коли опинився на відшибі. Раптом збагнув, що його в першу-ліпшу мить можуть витурити геть. Уплітав на всі заставки, щоб наїстися досхочу.

Тим часом людей у залі збиралося більше й більше, і Дизма з полегкістю відзначив, що на нього ніхто не звертає уваги. Це наддало Никодимові сміливості, і він знову наповнив свою тарілку. Жуючи, помітив поряд тацю з чарками коньяку. Випив одну чарчину і одразу ж – другу. Відчув себе впевненіше. Потягнувся по третю, і тут зауважив, що сусідня чарка, піднята чиєюсь рукою, легенько стукає об його власну.

Водночас почулося:

– Дозвольте випити з вами?

Поруч стояв високий чорнявий чоловік у мундирі полковника і якось двозначно всміхався.

Обидва підняли чарки і випили. Полковник подав руку.

– Вареда.

– Дизма, – мов луна, відповів Никодим.

– Віншую вас, – нахилився полковник, – ви здорово осадили того Терковського. Я бачив.

У Дизми зарожевіли щоки.

«Ну, – подумав він, – цей мене зараз випровадить. Але як делікатно вони починають…»

– Ха-ха-ха, – тихо засміявся полковник Вареда. – Вас іще й тепер кров заливає на згадку про того бевзя. Поздоровляю, пане… Дизма. Терковського давно ніхто так не провчав. За ваше здоров’я!

Випили, і Дизма, трохи освоївшись, зметикував, що отой товстун Терковський і полковник між собою, видно, як кіт із собакою.

– Дурниці, – мовив він. – Шкода тільки… того… салату і тарілочки.

Вареда зайшовся реготом.

– Чудово сказано! Але ж ви й колючі, пане Дизма! За ваше здоров’я! Знаєте, – додав за хвилину, ставлячи чарку, – це ж дуже дотепно: Терковський – дурниця, шкода тільки салату.

Він був вельми задоволений. Дизма не міг збагнути, що той має на увазі, але й сам сміявся, набиваючи рот бутербродами.

Полковник запропонував цигарку, і обидва відійшли до вікна. Скоро запалили, як до них підступив жвавий, коренастий, сивуватий чоловік із склистими очима.

– Вацеку, – гукнув він, – дай-но цигарку. Я забув свої.

Полковник знову витягнув срібну цигарницю.

– Прошу. Дозвольте вас познайомити: пан Дизма – пан міністр Яшунський.

Дизму аж скорчило: він ніколи в житті не бачив міністра. Коли на пошті в Лискові згадували міністра, то в цьому слові було щось дуже нереальне, абстрактне, безмежно далеке і недосяжне… А тепер міністр подав йому руку. Никодим побожно потис ЇЇ.

– Уяви собі, – почав полковник, – пан Дизма щойно мав інцидент із тим бовдуром Терковським.

– Ах! Це пан Дизма? Що ти кажеш! – оживився міністр. – Я чув уже, чув. Ну, ну!

– Мало того, зверни увагу, – вів далі полковник, – коли я поздоровив пана Дизму, він одказав: «Терковський – то дурниця, шкода тільки салату!» Розумієш: салату!

Обидва зареготали, і Дизма невпевнено вторував їм. Зненацька міністр перестав сміятися і прорік:

– Це доля роздутих авторитетів. Лізе, бестія, нахабно, аж доки хтось чортом межи очі не тицьне, а тоді виявляється, що він вартий менше, ніж…

– Ніж салат! – підхопив полковник Вареда.

Вони знову зареготали, і міністр, узявши Дизму під руку, весело мовив:

– У всякому разі, пане Дизмо, щиро вітаю вас. Щиро. Коли б у нашій країні було більше таких, як ви, дорогий друже, людей, що не дадуть у свою кашу наплювати, то все б пішло інакше. Нам потрібні сильні люди.

Підступило ще кілька чоловік. Зав’язалася спільна розмова.

Дизма охолов. Шлунок був повний, наїдки і напитки заспокоїли напружені нерви. Спочатку Никодимові здавалося, що його вважають за якогось іншого Дизму (може, у Варшаві в нього є родич?); але ж ні: тут просто певні, що він – свій, либонь, тому, що облаяв якогось там Терковського. Хто ж то такий? Видать, якесь велике цабе.

Розмірковуючи, Дизма дійшов думки, що все-таки найбезпечніше було б оце зараз піти собі. Найбільше непокоїв його літній добродій, що стояв віддалік і, не криючись, стежив за ним. Навіть повертався трохи, щоб заглянути Дизмі в обличчя.

«Кий гаспид, і чого цьому старому від мене треба?»

Відповідь не забарилася. Стариган зупинив офіціанта, який саме проходив поблизу, сказав йому кілька слів, кивнувши головою на Дизму. Офіціант уклонився і, завернувши до Никодима, доповів:

– Шановний пане, вас просить на хвилинку отой добродій.

Нічого не вдієш. Про втечу годі було й думати. Никодим ступив три кроки і похмуро глянув на сивого чоловіка. Але той широко всміхнувся і привітно защебетав:

– Дуже й дуже перепрошую вас, вельмишановний пане, але, якщо не помиляюся, я мав честь познайомитися з вами торік на з’їзді промисловців у Кракові. Пригадуєте? У квітні. Леон Куницький…

Він говорив швидко і трохи шепеляв. Маленька нервова рука настирно потягнулася до Дизми.

– Леон Куницький.

– Никодим Дизма. Але ви помиляєтесь, пане, – я ніколи не бував у Кракові. Певно, то був хтось схожий на мене.

Старий знову почав перепрошувати і виправдуватись, причому слова сипалися мов горох – Дизма насилу розумів їх.

Так, так, звичайно, старі очі недобачають, він став неуважний, хай пан дарує, але все одно йому вельми приємно, бо тут він майже нікого не знає, і це дуже прикро – ні з ким словом перекинутись, а в нього тут навіть ділові інтереси – тому, власне, він і попросив знайомого добути йому запрошення; але старому важко справитися…

– От я й зрадів, – монотонно тягнув Куницький, – зрадів, що здибав вас. Бачу, ви дружите з нашим вельмишановним міністром сільського господарства, і гадаю собі – знайомий зробить мені ласку і представить панові міністру Яшунському. Дуже й дуже перепрошую.

– Нема за що.

– О ні, ні! Одірвав вас від милої бесіди з самим паном міністром. Та, бачите, я провінціал, у нас в селі, вибачайте, шановний пане, все так щиро, по-простому…

«Ото розбалакався», – подумав Дизма.

– То дуже й дуже перепрошую, – шепеляв дідок. – Проте ви таки могли б зробити мені, старому, велику послугу, вам це нічого не варто.

– Яку послугу?

– О, я не набиваюсь. Але якби, вельмишановний пане, ви тільки захотіли, приміром, познайомити мене з паном міністром, то він, розумієте, одразу поставився б до мене інакше. Як не кажіть – рекомендація друга.

– Друга? – щиро здивувався Дизма.

– Хе-хе-хе, не вирікайтеся, шановний пане. Я сам чув вашу гутірку, старий я, недобачаю, але слух у мене добрий. Ручаюся, що коли ви мене представите, скажете, приміром, панові міністрові. «Дорогий пане міністре, дозволь відрекомендувати тобі мого давнього доброго знайомого Леона Куницького!..» О! То зовсім інша річ…

– Але ж, добродію!.. – боронився Дизма.

– Я не нав’язуюсь, не нав’язуюсь, хе-хе-хе… Але був би стократ, стократ вдячний. А що вам де варто?

Нараз відчинилися двері до сусідньої зали. Всі заворушилися, біля дверей зібрався невеличкий натовп. Міністр Яшунський, проходячи з двома чоловіками повз Дизму та Куницького, всміхнувся Никодимові і мовив до товаришів:

– Це наш герой сьогоднішнього вечора.

Куницький аж підштовхнув Дизму і зігнувся, вклоняючись міністрові. Дизмі нічого було робити, і він випалив:

– Дозвольте, пане міністр, познайомити вас із паном Куницьким. Це мій давній добрий знайомий.

На обличчі міністра з’явився подив. Але Яшунський не встиг відповісти, бо Куницький тиснучи йому руку, зайшовся цілою тирадою – він, мовляв, надзвичайно щасливий, що познайомився з видатним державним діячем, котрому так завдячує батьківщина, а надто – рільництво та лісівництво; він до смерті не забуде цієї хвилини, бо сам як хлібороб і лісопромисловець уміє цінувати видатні заслуги в цій справі; на жаль, не всі підлеглі пана міністра здатні зрозуміти його великі провідні ідеї, але цьому завжди можна зарадити; він, Куницький, тепер вічний боржник у коханого і ласкавого пана Дизми, що благоволив його познайомити.

Шепелява мова бігла так шпарко, що міністр, дедалі більше дивуючись, тільки й сказав:

– Дуже приємно.

Та коли настирний стариган почав варнякати про державні ліси на Гроденщині і про якісь тартаки, що… – міністр сухо перебив його:

– Дозвольте мені, пане, не займатися цими справами хоч на рауті. Інакше нічого буде робити в міністерстві.

Подав руку Дизмі, кивнув головою Куницькому і пішов собі.

– Тверда штучка цей ваш міністр, – мовив Куницький. – Я й гадки не мав. Він завжди такий?

– Завжди, – відказав на всякий випадок Дизма.

Раут скінчився. Але багато гостей перейшло на вечерю в сусідню залу ресторану.

Дідок причепився до Дизми, мов той реп’ях. За столом сів поруч і весь час теревенив. У Дизми аж голова запаморочилась.

Правда, найпершими винуватцями цього був коньяк і кілька чарок вина, та все одно Дизма відчув, що стомився, його клонило на сон. А тут ще раз у раз треба було пити і закушувати, – просто мука, коли зважити, яку силу-силенну всяких страв уже з’їдено. Дизма розчулено думав про своє вузеньке розкладне ліжко, яке він одразу ж, тільки-но повернеться, поставить собі під вікном. Завтра неділя, йому дадуть поспати, може, й до десятої.

Тим часом Куницький схопив його під руку.

– Дорогий мій, не відмовляйтеся – ще тільки одинадцята, – випийте зі мною келих доброго угорського вина! Я мешкаю тут, у «Європейськім», на другому поверсі. У мене до вас дуже важлива справа. Ну, дорогий пане Дизмо, не відмовте ж мені! Сядемо в затишку, зручно, за пляшкою добрячого винця… Га? На півгодинки, на чверть години.

Отак говорячи, Куницький майже тягнув Дизму. Вони вийшли до вестибюля і за хвилину опинилися в просторому покої. Куницький подзвонив, велів подати угорського.

А внизу безперервно оберталися круглі скляні двері, щоразу випускаючи на вулицю чоловіків у циліндрах і чепурних жінок. Швейцар, стоячи край пішоходу, викликав автомобілі:

– Авто пана міністра Яшунського!

Під’їхав блискучий лімузин, і міністр, прощаючись із полковником Вередою, запитав:

– Слухай-но, Вацеку, як звати того типа, що так Терковського вилаяв?

– Славний хлопець, – рішуче прорік, трохи похитуючись, полковник. – його звати Дизма… Добряче вилаяв…

– Це, здається, якийсь дідич чи промисловець, бо, бачив, він дружить із тим відомим Куницьким, що судився за доставку залізничних шпал.

– Кажу тобі, славний хлопець.

– Так, видно, це сильна вдача. Я вірю у френологію. Видовжена голова і дуже розвинена щелепа. Вірю у френологію. Ну, бувай!

Загурчав мотор, стукнули дверцята. Полковник зостався на пішоході.

– Нализався чи що, до лихої години… – промимрив. – Що спільного між вдачею і хронологією?..