Текст книги "Кар’єра Никодима Дизми"

Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Шкода тільки, – докинув Кшепицький, – що ми турбували вельмишановного пана.

– Коли ж я не можу, доправди не межу! – вперто боронилася пані Пшеленська.

– Не горить, – обізвався по хвилі Никодим. – Можна ж відкласти цю справу на пізніше…

– А тим часом знайдемо якусь раду, – з полегкістю додала пані Пшеленська.

Кшепицький зірвався з стільця:

– «Тим часом, тим часом!» А тим часом мені дозарізу потрібні гроші!..

– Я постараюся знайти щось для вас, – нерішуче промимрила пані Пшеленська.

– А-а, – зневажливо махнув рукою Кшепицький, – знову якихось п’ятсот чи тисячу злотих!

Пані Пшеленська почервоніла.

– Може, ви залишили б це питання на інший раз? Не думаю, що воно цікавить пана Дизму.

– Вибачте, – знехотя буркнув Кшепицький.

– Дозвольте ще кави?.. – Господиня наповнила чашки і додала: – А може, все-таки пан Дизма потрапив би вплинути на Ніну? Вона ж однаково не терпить чоловіка… А пан Дизма, здається мені, людина, яка може ламати перепони і згинати характери…

– Так, але що йому з усього цього?!. – цинічно кинув Кшепицький.

– Ну, пане Зизю, – заперечила Пшеленська, – пан Дизма – Жоржів друг, правда ж? А цього, либонь, досить.

Кшепицький скривився і стріпнув пальцями.

– Будьмо щирі… Я не вірю в платонічні комбінації, даруйте мені, вельмишановний пане Никодиме, але не вірю. Отож гадаю, що й ви, як людина… гм… практична… Давайте простіше. Жорж якось зацікавив вас матеріально у всій цій справі?

– Як це? – спитав Дизма.

– Ну, чи він вас зацікавив?

– Себто, чи обіцяв мені заплатити?

Пані Пшеленська, гадаючи, що Дизма образився, кинулася перепрошувати – мовляв, пан Кшепицький зовсім не це мав на думці, і пан Никодим не повинен вбачати в його словах щось зле і т.д. Зрештою, гаданий винуватець теж схаменувся й пояснив, що він тільки боїться за витрати, які могли б виникнути у вельмишановного пана Дизми в зв’язку з тією справою Жоржа.

Пані Пшеленська бачила, що діло якось не клеїться, і запропонувала відкласти остаточну розмову, а коли довідалася, що Дизма пробуде у Варшаві ще, можливо, зо два тижні, запросила його наступного вівторка на бридж. Никодим подякував, сказавши, що не вміє грати в бридж, але його запевнили, що цього ніхто й не вимагатиме, і він пообіцяв прийти.

– Збереться кілька десятків душ, – мовила пані Пшеленська, – і серед них ви зустрінете багатьох знайомих, бо в мене бувають і пан генерал Ружановський, і міністр Яшунський, і голова Гродзіцький, і заступник міністра Уляницький.

– А полковник Вареда? – поцікавився Дизма.

– Колись і він приходив. Ви його знаєте?

– Ще б пак, це мій друг, – відповів недбало.

– Ну, в такому разі я постараюся, щоб він неодмінно був. Це дуже ділова людина. Якщо не помиляюсь, у нього прекрасні стосунки з прокурором Важиком. Либонь, Важик навіть одружений з першою жінкою Вареди…

– Так, так, – ствердив Кшепицький. – 3 тією Гамельбейн… А Важик у нашій справі може… заважити! Хе-хе-хе…

Коли Дизма почав прощатися з пані Пшеленською, підвівся й Кшепицький, сказавши, що й йому вже давно пора, бо ще треба їхати в Мокотів.

– Ну, то я одвезу вас, – запропонував Дизма. – Моє авто чекає перед брамою.

Пані Пшеленська намагалася затримати Кшепицького, але той наодріз відмовився:

– Не можу. Приїду на вечерю. Бувайте!..

– Пані Пшеленська – ваша родичка? – спитав Дизма, коли вони виходили на вулицю.

– Ні. Давня добра знайома. Я дружив з її чоловіком.

– То чоловік пані Пшеленської помер?

– Живе, – одказав Кшепицький, примруживши око. – Живе, тільки не знаю, з ким. Волочиться десь за кордоном. Оце-то возик! Перший клас! Мабуть, і бензину жере немало?

– Тридцять з гаком, – усміхнувся шофер, зачиняючи дверцята.

– Непогано мати такий автомобіль, – сказав Кшепицький.

Дорогою він багато теревенив про те, скільки всякої всячини можна зробити, коли є гроші, але Дизма мовчав, і Кшепицький дійшов висновку, що це людина дуже хитра і обережна.

Коли, нарешті, біля Політехнічного інституту він вийшов, шофер обернувся до Никодима:

– Я цього чоловіка знаю. Це пан Кшепицький. У нього була стайня бігових коней, але йому не щастило.

– Видать, битий жак! – сказав Никодим.

– Ого-го! – покрутив головою шофер.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

То був просторий кабінет у стилі Луї-Філіппа, з темно-зеленими шпалерами і високими вікнами, що починались аж од підлоги.

За широким письмовим столом, підперши голову обома руками, сидів пан міністр Яшунський і мовчки слухав урядовця, що вже з годину тихо й монотонно доповідав начальникові про стан сільського господарства.

Час від часу урядовець відкладав свого записника, виймав з грубої теки газетні вирізки і читав розмаїті уривки, де часто повторювались цифри й такі слова, як експорт, центнер, пшениця, катастрофічне становище тощо.

Напевне, зміст цієї доповіді був не дуже веселий, бо на чолі у міністра лягла глибока зморшка, яка не зникла навіть тоді, коли уста всміхалися, вимовляючи ввічливі слова подяки за таку старанну і чітку доповідь.

Повернувшись із-за кордону, міністр Яшунський застав у своєму відомстві просто загрозливий стан. Занепад сільського господарства і перспектива величезного врожаю викликали запеклі напади опозиційної преси і глухе невдоволення навіть у найближчих до уряду газетах.

З кількох розмов, які міністр Яшунський уже мав після свого приїзду, він зробив висновок, що його становище вельми похитнулось і що для уряду великою полегкістю була б його відставка. Прямо йому цього не сказали, зовсім ні. Але все-таки натякнули, що хтось мусить поплатитися за погану кон’юнктуру і хибну господарську політику уряду. З дуже кислим виразом прем’єр ясно сказав, що при такій ситуації демісія всього кабінету неможлива і порятунку треба шукати в якійсь перебудові.

Яшунський не сумнівався, що створити цей настрій постарався насамперед Терковський – його впливові так легко піддається прем’єр-міністр.

Становище ускладнювалось, і треба було, нарешті, зважитися на рішучий крок. Але міністр Яшунський відкладав його, бажаючи спочатку порадитися з своїм заступником Уляницьким.

З самого ранку ждав його і навіть дзвонив кілька разів телефоном, але з квартири Уляницького відповідали, що пан спить.

Отож коли близько другої години Уляницький став на порозі зеленого кабінету, міністр вибухнув:

– Ти здурів чи що? Заливаєш очі по ночах, а тут земля під ногами горить!

– Може б, ти спершу поздоровкався, – відказав вусач.

– Добридень, – буркнув міністр.

Уляницький зручно сів і запалив цигарку. Яшунський, засунувши руки в кишені штанів, сягнистими кроками міряв кабінет.

– Ти підписав угоду, та ще й на вигідних умовах, – пробасив Уляницький. – Поздоровляю.

– Нема з чим, – відповів міністр. – Це, напевно, передостанній документ, який я підписав.

– Чому передостанній?

– Ну, бо останнім буде заява про відставку.

– Ти знаєш Никодима Дизму? – помовчавши, запитав Уляницький.

– Знаю, це той, що Терковського вилаяв. А причому тут Дизма?

– Пив із ним сьогодні вночі. Власне кажучи, я вже кілька днів з ним п’ю.

Яшунський здвигнув плечима.

– Тим гірше, що п’єш.

– Неправда, тим лучче.

– Ну, то розказуй, якого ж дідька! У мене немає настрою сушити голову над твоїми шарадами.

– Так от, балакали ми з ним про кризу. Я кажу, що справи погані і поліпшення нічого ждати. Нічим, кажу, не можна зарадити, немає жодного рятунку. А Никодим на те: «Є рятунок: запасати хліб».

Він замовк і втупився в міністра. Але той тільки знизав плечима:

– Щоб уряд запасав?

– Уряд.

– Дурниці. Держава не має грошей.

– Стривай, стривай, і я те саме сказав, а він мені: «Гроші? Не треба ніяких грошей».

– Як це? – здивувався Яшунський.

– Слухай! Їй-богу, це щось незвичайне. Я аж рота роззявив. Добре, що всі інші були п’яні як ніч і нічого не чули!

– Ну, ну, розповідай.

– Отож слухай. Не треба грошей, каже він, це не завада. Держава може випустити облігації. На сто, на двісті мільйонів злотих. Платити облігаціями і край. Облігації чотирипроцентні, на шість років. За шість років хоч раз та випаде добра кон’юнктура, отоді хліб продати у себе, в Польщі, або за кордон – це вже величезна вигода.

– Стривай, стривай, – перебив міністр, – непогана думка.

– Непогана? Геніальна!

– Ну, далі!

– Цей Дизма, скажу я тобі, феноменальна голова. Отож, каже, це величезна вигода. По-перше, залишаться сталі ціни, по-друге, зросте грошовий обіг. Держава викине на ринок сто, двісті мільйонів злотих, бо облігації мають бути безіменні, вони замінять готівку тощо. Розумієш? Починаю його розпитувати про деталі, а він каже, що сам не фахівець, але мав намір сказати тобі про все це.

– Мені?

– Так. Він симпатизує тобі.

– Чекай-но, то як він пропонує?

Уляницький знову розповів про свою бесіду з Дизмою, викладаючи весь план і ілюструючи його цифрами. Він так захопився, що вже хотів покликати друкарку і продиктувати їй замітку до преси.

Але врівноваженіший Яшунський спинив його. Це діло треба грунтовно продумати, обміркувати, опрацювати. Він теж вважає, що ідея, можна сказати, чудова. Проте не слід братися до неї сяк-так.

– Насамперед – абсолютна таємниця. А по-друге, треба ще побалакати з цим Дизмою.

– Я можу зараз подзвонити йому.

– А він ще в Варшаві?

– Аякже! У «Європейському». Приїхав, щоб проциндрити трохи грошей.

Міністр здивувався:

– Що ти кажеш? А несхожий на гульвісу. Оскільки я пам’ятаю його, це, знаєш, тип сильної людини. Такі люди звичайно мають здібності вождя, організатора. Найчастіше організатора.

– Кріпка голова, – твердо додав Уляницький.

– Ну, і своя людина. Ех, якби пощастило це зробити! Кліка Терковського раз назавжди дістала б по заслузі. А я? Тобто, я хотів сказати: а ми?! Розумієш, Ясю?

– Ще б пак!..

Надумались того ж вечора побалакати з Дизмою. Міністр узяв візитну картку, написав кілька слів і послав до «Європейського готелю».

Никодим саме вставав, коли принесли листа. У нього було ще досить часу, щоб одягнутись і спокійно пообідати. До міністерства зовсім близько – кілька хвилин ходу. Дизма зиркнув на годинник і рушив пішки.

На дзвоник швейцар відчинив двері і, зміривши Дизму похмурим поглядом, сказав:

– Вам чого? Канцелярія вже не працює.

– Заткни рота, – пихато кинув Никодим. – Я до міністра Яшунського.

Швейцар зігнувся, запопадливо кланяючись.

– Вельми перепрошую, шановний пане, вельми перепрошую. Пан міністр чекає в своєму кабінеті; там же і заступник міністра пан Уляницький.

Догідливо зняв з Дизми пальто.

– Прошу вас, шановний пане, за мною. Це тут, на другому поверсі.

У Никодима якось не вкладалося в голові, що за хвилину він балакатиме з міністром; те, що видавалося зовсім неймовірним, коли він виїжджав з Коборова, тепер ставало дійсністю. Події тягнули Дизму за собою, його несла течія, силу якої він бачив і відчував, хоч і не міг збагнути, чому все це випало саме йому, Никодимові Дизмі.

Діставши виклик до міністра, Никодим зразу догадався, що це зв’язано з пропозицією випустити хлібні облігації, про які він чув од Куницького і якими так захопився Уляницький. Отож тепер Дизму брав острах, що міністр почне докладно розпитувати його, як здійснити цей план. Треба бути обережним. Головне – держатися найкращого методу, який досі давав на практиці безперечні наслідки: якнайменше говорити!

Обидва сановники зустріли Дизму дуже привітно й сердечно.

Уляницький був з ним на «ти», і це з першої ж хвилини створило атмосферу інтимності. Міністр Яшунський почав з компліментів. Нагадав Никодимові банкет 15 липня та інцидент із Терковським.

– Я тоді сказав вам, що якби в нашій країні було більше таких людей, як ви, то й велося б нам краще. Тепер я впевнився, що в нас були б чудові справи.

– Ви надто ласкаві до мене, пане міністре…

– Е, Никодиме, не вдавай із себе скромника! – весело гукнув Уляницький.

Зайшла мова про хлібні облігації. На Дизму посипався град запитань, і хоч обидва сановники почали з того, що, власне кажучи, вони самі не дуже розуміються на сільському господарстві, Никодим був надзвичайно сторожкий, аби не ляпнути якоїсь дурниці. Виручила добра пам’ять: поступово він повторив майже все, що колись йому розповідав про це Куницький. На всякий випадок додав і те, що чув про «свій» план од Уляницького.

Міністр захоплено потирав руки. Уже смеркалось, і Яшунський, запалюючи лампу, весело гукнув:

– Ну, любий пане Дизмо, хоч я й не можу сказати, що ви вельми красномовний оратор, але голова на в’язах у вас є. Отже, чудово. Поки що, будь ласка, нікому ні слова – сувора таємниця! До певного часу. Бо ще дуже багато чого треба зробити. Ясь підготує проект закону, що піде на розгляд економічного комітету ради міністрів, а я завтра побалакаю з прем’єром. Єдина перешкода, яку я бачу у вашому чудовому плані, – це питання складів. Про будування нових складів не може бути й мови – не дадуть кредитів. А втім, це побічні труднощі. В усякому разі, пане Никодиме, здійснення вашого плану без вас не обійдеться, не може обійтись.

– Ну звісно, – пробасив Уляницький.

– Ви не відмовитесь допомогти урядові?

Дизма почухав голову.

– Звичайно, чому ж ні…

– Отже, сердечно дякую вам. По-моєму, в кожному ділі найважливіше – це те, хто його робить. Людина!

Яшунський замикав свій стіл. Уляницький подзвонив кур’єрові.

Никодимові спало на думку, що ось тепер випадає дуже слушна нагода спробувати задовольнити прохання Куницького, – ачей, пощастить.

– Пане міністре, – почав він, – у мене теж є до вас справа.

– Будь ласка. Я до ваших послуг, – зацікавлено зиркнув на нього Яшунський.

– Річ у тім, що гродненським управлінням державних лісів керує директор Ольшевський. І ось цей Ольшевський заповзявся шкодити коборовським тартакам… Він ненавидить Куницького і через те дедалі зменшує той… ну, отой контингент дерева з державних лісів…

– Ах, справді, – перебив міністр, – щось таке пригадую. Були навіть якісь скарги. Але цей Куницький нібито дуже цікава особа. Вас що-небудь зв’язує з ним?

– Боронь боже. Тільки справи…

– Никодим, – пояснив Уляницький, – його сусід і уповноважений його дружини, з якою, розумієш, Куницький не в злагоді.

– Пане Никодиме, – мовив міністр, – буду відвертий: мені не хотілося б відміняти постанови Ольшевського. Куницького вважають за каналію і шахрая. Але вам я вірю без будь-яких застережень. Скажіть, збільшення контингенту дерева справді було б на користь державі? Так чи ні?

– Так, – кивнув головою Дизма.

– А директор Ольшевський справді без підстав присікується до тартаків пані Куницької?

– Без підстав.

– Тоді все буде зроблено. Я вважаю, що вміння керувати – це вміння діяти швидко і рішуче.

Він дістав візитну картку, написав кілька рядків і, вручаючи її Дизмі, всміхнувся:

– Прошу. Це записка Ольшевському. Незалежно від того, завтра вранці я велю надіслати йому відповідну телефонограму. Коли ви повертаєтесь у село?

– Позавтрому.

– Шкода. Але не можу затримувати вас. Чекайте ж на звістку від мене. Стривайте, а в тебе, Ясю, є адреса пана Дизми?

– Є. Зрештою, завтра ми зустрінемося на бриджі у пані Пшеленської. Никодим теж буває у неї.

– Чудово. Ну, ще раз дякую вам і бажаю щасливої дороги. – І міністр обіруч потис руку Никодимові.

Надівши пальта, обидва вийшли разом із Дизмою. Уляницький хотів, було, домовитися повечеряти з ним, але міністр рішуче наклав вето:

– Знову нап’єшся, а тепер час гарячий, не можна заливати собі мозку.

Вони розпрощалися на розі Краковської, і Никодим рушив до готелю.

По дорозі зупинився біля яскраво освітленої вітрини, дістав з кишені записку міністра і прочитав:

«Вельмишановному панові дир. Ольшевському. Гродно. Прошу негайно і прихильно розглянути претензію ясновельможного пана Никодима Дизми у справі коборовських тартаків.

Яшунський».

Старанно заховав картку в гаман.

– Он як, чорти його батькові! – промовив голосно. І в цих словах чулося задоволення, радість, подив і найбільше – захоплення самим собою.

Никодим відчував, що грунт у нього під ногами стає твердішим, що ці люди з того чужого, здавалося б, недосяжного середовища, які – чорт їх знає чому, – щось у ньому, Дизмі, побачили, надісь, мають трохи рації…

Він був дуже вдоволений з себе.

В готелі Дизму чекала несподіванка: вузький сірий конверт, адресований йому. Никодим розірвав його і відчув пахощі знайомих парфумів. Аркушик паперу був густо списаний красивим округленим почерком; унизу виднів підпис: Ніна Куницька.

Дизма всміхнувся.

«Ти диви! Що ж вона пише?»

Він засвітив лампочку біля ліжка, скинув черевики І, зручно улігшись, почав читати:

«Шановний пане Никодиме!

Вас, певно, здивує мій лист, а ще більше – прохання, з яким я звертаюся. Але якщо я осмілююсь обтяжувати вас цим проханням, то тільки тому, що ваше прихильне ставлення до мене дає мені підстави сподіватися, що ви не розгніваєтесь.

Йдеться про невеличку покупку. А саме: в Гродно ніяк не можна дістати гарних тенісних м’ячів. Я була б вам дуже вдячна, якби ви купили дюжину їх у Варшаві…

Правда, можна було б написати до магазину, але мені хотілося б, щоб ви самі вибрали. Може, це й не гарно, що я відбираю у вас час, такий цінний у Варшаві, де у вас так багато всіляких справ і розваг, – театри, прийоми, ну і… вродливі жінки, які, – сказала мені Кася (вона не вміє берегти таємниць) – дуже люблять посилати чоловікам квіти. В Коборові немає красивих жінок, але квіти тут красивіші, ніж у Варшаві…

Коли ви повертаєтесь?

Власне кажучи, я неправильно висловилась – «повертаєтесь». Адже повертатися можна тільки до чогось чи до когось свого, близького, до того, з чим нас зв’язує життя або з’єднує почуття…

Коборів тепер смутний і сірий. Він уже кілька днів такий. Ах, ви ж знаєте, як я люблю його і як мушу ненавидіти.

Не гнівайтесь на мене за цей мінорний дисонанс, який я вношу в гамірну і веселу (напевне) гармонію вашого настрою. Що ж, признаюсь – мені бракує розмов з вами, і я така самотня.

Коборів чекає вашого повернення, пане Никодиме, – я знову вжила це слово, – чекає вашого приїзду.

Ніна Куницька».

Дизма двічі перечитав листа, понюхав конверт і подумав:

«Я таки впав їй в око… Що ж, молода ще, а чоловік старий. А що як скористатися?»

Знову огорнули сумніви: чи не витурить його Куницький, як тільки щось запідозрить? Але тої ж миті він зміркував, що тепер становище зовсім змінилося.

«Тільки-но спробуй, старий мерзотнику! Тепер ти в мене в руках. Ти що ж собі мислиш, з ким маєш справу? З приятелем державних сановників! Розумієш?!»

Уставши з ліжка, Никодим у шкарпетках підійшов до люстра, запалив усі лампи і взявся в боки, а голову задрав угору. Довго розглядав себе і, нарешті, впевнився, що досі він недооцінював своєї вроди.

«Дивишся з дитинства на себе, то й звик, а як до чогось звикнеш, то й здається, що там нема нічого надзвичайного…»

Вечір Никодим провів чудово. Був у кіно, тоді повечеряв у якомусь барі. Назавтра спав до полудня. Після сніданку ходив по магазинах. Купив і тенісні м’ячі для пані Ніни. Добре пообідавши, знову спав аж до смерку, поки його не розбудив шофер. Треба було переодягтись у фрак. Місто вже сяяло тисяччю електричних ламп і палало пурпуровими зміями неонових реклам, коли автомобіль від’їхав од готелю.

На розі Маршалківської і Хмільної довелося зупинитись. Поліцейський, який регулював рух, саме пропускав довгу валку автомобілів і фіакрів з поперечної вулиці. Никодим безтямно поглядав на юрбу перехожих. Думав, як-то добре сидіти на зручних м’яких подушках розкішного авто, не те що товктися в цій тисняві на пішоході.

Раптом Дизма помітив, що в натовпі хтось пильно дивиться на нього. Вулиця там була освітлена слабо, і він не зразу впізнав ті очі.

Манька.

Дизма скорчився. Плечі підняв так, що комір пальта затулив нижню половину обличчя. Та було вже пізно.

Манька, проштовхуючись ліктями, дісталася до краю пішоходу. Була так близько, що могла схопити його за плече. Однак не наважилась і тільки притишено кинула:

– Никодиме! Не впізнаєш?..

Він не міг більше вдавати, ніби не бачить її. Боявся, що вона гукне голосніше, і тоді шофер зверне увагу на цю дівчину в хустці. Отож Дизма пустився на хитрощі: обернувся до неї і, приклавши палець до губів, зашипів:

– Тс-с-с… Завтра прийду…

Вона кивнула головою і пошепки спитала:

– Коли саме?

Але відповіді вже не дістала. Регулювальник махнув паличкою, і авто рушило на вільний простір вулиці.

Манька нахилилась і довго проводжала його поглядом.

«Чорт! – лаявся думкою Никодим. – Ще осмілюється зачіпати. Дурна мавпа. Надісь, гадає, що я й цей автомобіль украв».

Дизма тихо засміявся, однак постановив вечорами обминати Маршалківську вулицю. Навіщо наражатися на таку зустріч і псувати собі настрій спогадами…

Квартиру пані Пшеленської Дизма бачив утретє, і щоразу вона мала інший вигляд. Тепер у ній повідчинювано всі двері, скрізь повно світла. В кількох покоях стояли ломберні столи, милуючи око свіжістю зеленого сукна, і маленькі столики, накриті білими скатертинами, заставлені тацями з горами тістечок і тартинок.

Нікого ще не було. Дизма пройшов кілька кімнат і повернув назад. Сів на канапі в залі. З другого кінця помешкання долинали відголоси якоїсь суперечки; вона, певно, розгорялася, бо слова чути було дедалі виразніше.

– Не даси? Не даси? – крикнув чоловік.

Тоді забубонів жіночий голос. Із довгої тиради Никодим розібрав тільки епітети, вимовлені чітко, з притиском.

– Нероба… Такого дармоїда… Це шантаж!.. Невдячний!..

– Останнє слово? – пролунав чоловічий голос. – Даси двісті?

– Не дам!

В передпокої задзеленчав дзвоник. Суперечка стихла, і за хвилину до зали ввійшла, усміхаючись, пані Пшеленська. За нею всунувся привітний Кшепицький. Водночас на дверях з передпокою став якийсь дідок з величезною лисиною.

Пані Пшеленська поздоровкалась, познайомила гостей між собою і тут же стала нарікати на непунктуальність «наших» чоловіків. Дідок, якого величали паном професором, був добре-таки глухуватий. Тим-то зауваження щодо непунктуальності чоловіків пані Пшеленська мусила вельми голосно повторити йому разів чотири. За кожним разом професор перепитував:

– Пробачте, що ви кажете?

Господиня була вже в розпачі, коли на допомогу їй підоспів Кшепицький. Він став перед професором і, чемно всміхаючись, мовив;

– Тара-тара-бум-цик-цик, старий тюхтій!

Дідок кивнув головою і впевнено відрік:

– А так, так, вечори вже холодні.

Дизма зайшовся реготом, йому страшенно сподобалась дотепна витівка Кшепицького, і коли пані Пшеленська вийшла зустрічати нових гостей, він і собі вихопився:

– Стривайте, я теж йому що-небудь скажу.

– Тільки не дуже голосно! – застеріг Кшепицький.

Никодим звернувся до професора:

– Пес тобі морду лизав, лисий бовдур!

– Пробачте, що ви кажете?

– Кажу, що лизав!

– Пробачте, я недочув, що?

Дизма так реготався, що в старигана зринула якась підозра. Становище врятував Кшепицький, – він крикнув професорові в самісіньке вухо:

– Пан хотів розповісти вам найновіший анекдот!

– А-а, слухаю, слухаю.

Тим часом до зали ввійшло кілька чоловік; не встигли привітатись, як на порозі став полковник Вареда. Це виручило Дизму.

– Кого я бачу! – гукнув полковник. – Привіт, Нікусь!

– Здрастуй, Вацусь!

– Ну як? Залагодив свої справи з Яшунським?

– Дякую, все гаразд.

Залу і суміжні кімнати заповнювали гості. Тут були тільки чоловіки і п’ять чи шість літніх жінок. За кількома столиками вже почали грати в бридж.

Никодим гомонів із Варедою, аж ось прийшов Уляницький. Хоч міністр і просив зберегти таємницю, але, виявилося, полковник уже знав про хлібний план Дизми, бо Уляницький при ньому відкрито почав розказувати, як іде справа, а вона, вважав заступник міністра, була на певному шляху. Вареда поздоровив Никодима і побажав йому успішно здійснити цей капітальний план.

Отак балагурили собі втрьох, коли це підступила пані Пшеленська і спитала, чи не хочуть вони пограти в бридж. Полковник та Уляницький охоче згодилися.

За всіма столиками вже грали, і господиня сама побажала бути їм партнеркою. Никодим не вмів грати, отож на четвертого партнера запросили якогось худорлявого чоловіка – згодом Дизма довідався, що то один з високих чинів поліції.

Коли Никодим одійшов, поліцейський сановник звернувся до пані Пшеленської:

– Хто такий цей пан Дизма?

– Пан Дизма? – здивовано перепитала господиня. – Хіба ви не знаєте його?..

– На жаль…

– Ну як же? – вмішався Уляницький. – Чи ви не пам’ятаєте скандалу з Терковським?

– А-а! Знаю.

– Пан Дизма, – повідомила пані Пшеленська, – дуже порядна людина. Я знаю його як товариша мого небожа, графа Жоржа Понімірського. Вони разом навчалися в Оксфордському університеті і з того часу нерозлучні друзі.

– Дідич?

– Так. Він родом з Курляндії, а тепер керує маєтками моєї небоги.

– Никодим – це кріпка голова, – докинув Уляницький. – Яшунський каже, що він сягне куди вище, ніж можна було б гадати.

– І взагалі душа-чоловік, – додав Вареда.

– Вельми симпатичний, – запевнила господиня.

– Справді, – переконано потвердив поліцейський чин, – він справляє солідне враження.

– Два жири, – об’явив Уляницький, піднімаючи кущисті брови.

– А ми – три жири, – додала пані Пшеленська, що грала з Уляницьким.

Дизма нудьгував. У глибині душі він дивувався, як може людей захоплювати гра. Никодим уже з’їв чимало тартинок, тістечок і випив кілька чарок коньяку. Ті, хто не грав у бридж, гуторили про зовнішню політику і про верхогони. Обидві теми були зовсім чужі Дизмі, та й не цікавили його. І він уже кмітував, як би звідси втекти. Вибравши хвилину, коли господиня встала з-за столика, Никодим догнав її в передпокої.

– Дуже й дуже перепрошую, але я повинен уже йти.

– От шкода! Вам неодмінно треба йти?

– Безпремінно. Завтра я вельми рано виїжджаю. Треба виспатись.

– А я так хотіла докладніше побалакати з вами про нашу справу…

– Нічого не втрачено – я скоро знов буду у Варшаві.

Насправді Дизма не збирався спати. Вийшовши од Пшеленської, він одпустив шофера, тільки велів, щоб той приготувався в дорогу і подав автомобіль о сьомій годині ранку, а сам почимчикував пішки.

Надходила вже північ, і вулиці майже опустіли. Інколи зустрічалися перехожі, що поспішали додому. Тільки на Новому Світі рух був більший. Тут прогулювались жінки, поводження яких аж надто виразно свідчило про їхній фах.

Дизма довго приглядався, заки вибрав одну з них – дебелу чорнявку. Порозумілися швидко.

Вже світало, коли Никодим повертався до свого готелю. Згадав Маньку і відзначив думкою: шкода, що не умовився з нею.

Небо заткали важкі олив’яні хмари. Близько сьомої години пішов дощ.

Дизма розплатився в готелі. О сьомій під’їхав автомобіль з піднятою будою, і Никодим, проклинаючи погоду, втиснувся в куток сидіння.

Він вирушав у Гродно. Хотілося повернутись у Коборів з великою перемогою, щоб засліпити Куницького ефектом, який у нього самого викликав чималий подив.

Никодим розумів: він здобувся на ласку у міністра завдяки тому, що повторив план Куницького. Цього було цілком досить, аби зробити висновок, який випливав сам собою: повторюючи і видаючи за своє те, що чуєш від інших, можна мати неабияку вигоду.

Дизма постановив застосовувати цей метод якнайширше, але не забуваючи про доконечну обережність. Це були нові можливості потрапити в жаданий чужий світ, і, відкривши їх, Никодим зрадів. Він уже вірив, що освоїться в тому світі. Що ж до Коборова, то не було сумніву, що тепер Куницький не тільки не захоче позбутися такого управителя, а навпаки – держатиметься руками й ногами за нього.

«Це теж можна використати. Негідник мусить додати мені платні».

Дизма потер руки. Відчував, що в його житті починається нова сторінка, а яка доля і навіщо писала її – що йому до того? З розмови у міністра Яшунського кріпко запам’ятав одне: здійснюючи хлібний план, його, Дизму, не обминуть, – так запевнив міністр. Никодим не знав, що той мав на увазі, – може, припускав, за цей план йому дадуть премію. Колись начальник пошти в Лискові пан Бочек розповідав, як один поштовий урядовець одержав тисячу злотих нагороди за те, що придумав новий спосіб штемпелювати листи.

Йому, надісь, дадуть більше, адже хліб – це не листи!

Згадавши про Лисков, про пана Бочека, Никодим усміхнувся.

«Що б оце вони сказали, коли б довідались, які гроші мені платять і з якими людьми я на «ти»? Остовпіли б!.. Голота!»

Міністри, графи! Така велика пані, як та Пшеленська, на обід запрошує…

А втім, це не тішило його. Дошкуляла думка, що він даремно вплутався в справу Понімірського, з якої нічогісінько не вийде, а зашкодити це може, коли – боронь боже! – Куницький щось пронюхає. Хитрий псяюха і грошей має стільки, що здолає помститися.

Єдиний вихід – сказати Понімірському, ніби його тітка і чути нічого не хоче, а на боргах поставила хрест..

Отак він думав і гадав, аж доки не приїхав до Гродно.

Шофер знав місто, як свої п’ять пальців, і зразу розшукав червоний, схожий на казарму, будинок дирекції лісів.

Була вже п’ята година, в конторі Дизма застав тільки чергового урядника.

– Я до пана Ольшевського. Він є?

– Нема. Прийдіть, будь ласка, в службові години, – сухо відказав черговий.

Дизма підніс голос:

– Це для вас, юначе, є службові години, а не для мене; і взагалі прошу поводитись чемніше, коли не знаєте, з ким балакаєте.

– Я чемно, – боронився урядник, – а звідки мені знати, з ким я балакаю, ви ж не представились.

– Ну, ну, без фамільярності. А тепер чухрайте до свого пана Ольшевського і повідомте, що приїхав пан Дизма з дорученням од міністра. Щоб зараз же був тут, бо мені ніколи.

Урядник сторопів і, кланяючись, сказав, що не має права виходити, але може зателефонувати панові директорові на квартиру.

Він провів Никодима до кабінету шефа і вже не здивувався, що зухвалий гість розсівся в директорському кріслі за письмовим столом.

Не минуло й чверті години, як прибіг директор Ольшевський. Він був трохи заспаний і помітно занепокоєний. На квадратному обличчі тремтіли всі м’язи, а підстрижені рудувато-біляві вусики витягнулися над губами ниточкою ввічливого усміху. Побачивши прибульця у своєму кріслі, директор отетерів, але намагався не виказати цього.

– Ольшевський! Мені дуже приємно…

– Не знаю, чи приємно вам, – перебив Никодим, трохи підводячись і подаючи руку. – Дизма…

– Ну звичайно, приємно… Саме сьогодні вранці я одержав телефонограму з міністерства.

– Дякуйте богові, що не одержали звільнення.

– Але ж, шановний пане, – схвильованим голосом запротестував Ольшевський. – Я нічим не заслужив цього! Я завжди точно виконував усі закони і накази. Ніколи ні на єдину букву не відступив…

– І що з того? – глузливо кинув Дизма. – Коли ця буква дозволяє продавати своїм, вітчизняним фірмам не більше, як от стільки і стільки, то решту ви за безцінь продаєте за кордон!

Директор усе ще боронився, посилаючись на дати і параграфи, якими сипав, мов з рукава. Але Дизма витягнув блокнот, де Куницький записав цілу літанію, і не переставав атакувати. Нарешті він завзято напав на Ольшевського за те, що той зволікає справи, кладе їх під сукно; а коли директор почав захищатися, – мовляв, часто буває важко прийняти якусь ухвалу, Никодим, не заїкнувшись, повторив афоризм Яшунського: