Текст книги "Кар’єра Никодима Дизми"

Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

На столі стояла лампа з низьким зеленим абажуром, освітлюючи тільки невеликий круг оксамитової скатертини, коробку з сигарами, пляшку, що взялася мохом, і дві чарки бурштинової рідини. Кімнату огорнули сутінки, в яких видніли невиразні контури меблів.

Дизма повалився у м’яке крісло і заплющив очі. Він був страшенно млявий і так хотів спати, що напевно заснув би під цей монотонний голос, який, мов дрібненькі намистинки на тонесеньку ниточку, швидко нанизував беззвучні, шепелявисті слова, – неодмінно заснув би, коли б час від часу з другого боку столу, з сутінок, не вихилялася раптом в освітлений круг щупленька постать Куницького, сяючи білою манишкою і сріблястою сивизною волосся.

Малі, пильні і настирні очі його тоді, здавалося, пронизували темряву, силкуючись відшукати погляд Дизми.

– Отож бачите, пане, бачите, як важко з тим бюрократизмом провінціальних урядовців. Прискіпуються де не ступиш. Посилаються на всякі правила, закони, а все, щоб мене розорити, позбавити хліба тих роботяг, які в мене працюють. Пане Дизмо, ви – єдина моя поміч, бігме, єдиний порятунок!

– Я? – здивувався Дизма.

– Ви, – переконано повторив Куницький. – Бачите, я вже вчетверте приїжджаю з цим до Варшави. І цього разу загадав собі: якщо я й тепер не виб’ю з сідла свого лихого ворога, отого бейдака Ольшевського, коли не доб’юся в міністерстві сільського господарства, щоб мені на якихось людських умовах дали дерево з державних лісів – тоді амба! Ліквідую все! Продам тартаки, мебльову фабрику, і паперову, і целюлозну, за безцінь продам, а сам собі кулю в лоб пущу або не знаю що вдію. – Трохи помовчавши, він додав: – За ваше здоров’я, пане Дизмо! – і одним духом випив свою чарку.

– Але чим же я вам можу допомогти?

– Хе, хе, хе! – захихотався Куницький. – Жартуєте собі, шановний пане. Тільки крихітку доброї волі, одну крихітку… О ні, ні, пане, я чудово розумію, що тут потрібен і ваш дорогоцінний час, ну і того… і кошти… Але при таких стосунках, ого-го!

Він присунув стілець і враз перемінив річ:

– Шановний пане, скажу вам просто. Коли б оце став передо мною якийсь чарівник і мовив «Куницький! Я постараюся владнати твої справи, витурити того мерзотника Ольшевського, на його місце в дирекцію державних лісів посадити когось іншого, з ким можна було б по-людськи балакати, подбаю, щоб тобі дали добрий контингент дерева, а що ти мені за це даси?» Так от, я, не заїкнувшись, відрік би: «Пане чарівнику, тридцять, навіть тридцять п’ять тисяч готівочкою! Бігме! Десять тисяч на витрати одразу в руки, а після укладення справи – решта».

Куницький замовк і чекав одвіту. А Дизма – анітелень. Зметикував одразу, що цей стариган пропонує йому базаринку за те, чого він, Дизма, він, Никодим Дизма, ніяк, хоча б на голову став, зробити не здолає. Згадка про такі величезні гроші, яких він ніколи не те що не мав, а навіть у мріях не бачив, ще більше підкреслювала нереальність усієї цієї угоди. Коли б Куницький давав триста чи там п’ятсот злотих, у Дизми і мислі не було б, що то така недосяжна справа – він вважав би це за добру нагоду видурити гроші у старого. В голові Дизми майнула ще думка – чи не налякати Куницького, сказати, що донесе на нього в поліцію. Може, дасть злотих п’ятдесят одчіпного. Колись у суді в Лискові писар Юрчак заробив так цілу сотню. Тільки що ж, писар був у своїй канцелярії, службова особа…

Мовчання Дизми збентежило Куницького. Старий не знав, що й міркувати. Чи не був він надмір безцеремонний?.. Чи не відштовхнув його?.. То була б катастрофа. Він уже використав усі свої зв’язки та впливи, протринькав масу грошей, згайнував стільки часу… Якщо випустить із рук і цю можливість… Куницький постановив пом’якшити безцеремонність своєї пропозиції.

– Звичайно, шановний пане, чарівників тепер немає. Хе, хе, хе… А навіть од найласкавішого і найдоброзичливішого приятеля важко жадати, щоб він узявся до справ, про які тільки слихом слихав. Правда?

– Авжеж.

– А знаєте, у мене є ідея! Пане Дизмо, любий друже, зробіть ласку і приїдьте на кілька тижнів до мене в Коборів. Поживете в селі, відпочинете – там чудове повітря, кінна їзда, у мене є на озері моторний човен… І побачите моє господарство, тартаки… Ну, дорогий мій пане?! Домовились?

Ця нова пропозиція була така несподівана, що Дизма аж рота роззявив. Проте Куницький правив своєї – мальовничо розписував принади відпочинку, вихваляв село, сосновий бір, запевняв, що й жіноцтво його буде вельми вдячне і раде приїздові гостя з Варшави.

– Де там, пане, мені думати про відпочинок, – перебив Дизма. – Я, на жаль, і так забагато відпочиваю.

– О, відпочинку, либонь, ніколи не буває забагато.

– Я безробітний, – блідо всміхнувся Дизма.

Він сподівався одразу ж побачити на обличчі старого вираз розчарування і подиву, а Куницький неждано зайшовся сміхом:

– Хе, хе, хе! Ну й штукар же ви! Безробітний! Звісно, в торгівлі та промисловості тепер непевно. І з грошовими посадами нелегко; і до того ж державна служба – це багацько честі, а грошей мало. Заробітки навіть великих достойників незавидні.

– Це я трохи знаю, – потвердив Дизма. – Сам три роки був на державній службі.

Враз Куницькому прояснилося в голові. «Хитрий же ти, братику! – майнула думка. – Ну, тим ліпше, якщо даром брати не хочеш».

– Вельмишановний пане, – почав Куницький, – як тільки ми познайомилися, мені одразу стукнуло в голову, що це сам бог вас посилає. Хай же це справдиться. Пане Дизма, коханий пане Никодиме, обставини з обох боків так чудово складаються. Ви шукаєте путньої роботи, а я вже дожив до того віку, коли в людини снаги не аж-аж-аж. Шановний друже, не гнівайтеся ж на мене за сміливість, але що б ви сказали, якби я запропонував вам стати за головного управителя моїх маєтків і промислових підприємств? Не думайте, шановний пане, що не якась там абищиця: маєтності у мене – оком не окинеш.

– Не знаю, чи зміг би я. Зовсім не розуміюся на цьому, – щиро признався Дизма.

– О шановний пане, – заперечив Куницький, – ви легко освоїтесь. Зрештою, там, на місці, то я й сам якось даю собі раду. А от, знаєте, часто виїжджати, вести переговори з установами, запобігати ласки якогось там пана Ольшевського, мати справи з міністерством – на це я вже старий. Тут потрібен чоловік енергійний, з великими зв’язками, такий, щоб перед ним усякі там Ольшевські пасували, ну і, звісно, молодий. Вам, либонь, ще й сорока немає?

– Минуло тридцять шість.

– О! Це вік! Золотий ви мій, не відмовте ж мені. Матимете квартиру з усіма вигодами – в палаці, разом із нами, або в окремому флігелі, як захочете. Коні вам куди треба, автомобіль до ваших послуг. Кухня добра, до міста недалеко, а якщо захочете провідати своїх друзів у Варшаві – уклінно прошу. Словом, ніякого обмеження. А щодо умов, то ви вже скажіть, будьте ласкаві.

– Гм… – гмукнув Дизма. – Далебі не знаю.

– Ну тоді так: тантьєма – тридцять відсотків од зиску, якого ви доб’єтеся, згода?

– Згода, – кивнув головою Дизма, не дуже тямлячи, на що згоджується.

– А основна платня, скажімо… дві тисячі на місяць.

– Скільки? – здивувався Дизма.

– Ну, дві тисячі п’ятсот. І гроші на роз’їзди. Згода? Ну, вашу руку!

Дизма напівсвідомо потиснув маленьку руку старигана. А той, збуджений, усміхаючись і ні на мить не перестаючи шепеляти, дістав велике вічне перо, вивів на аркуші паперу рядків п’ятнадцять дрібних круглих літер і підсунув Дизмі підписати. Поки «коханий пан Никодим» вимальовував своє прізвище, прикрашаючи його вельми хитромудрими закарлюками, Куницький відрахував із товстого гамана кільканадцять хрустких банкнотів.

– Ось вам п’ять тисяч авансу, уклінно прошу, а тепер… – І він почав гуторити вже про від’їзд Дизми та інші пов’язані з цим питання.

«Ну, старий Куницький, хай хто скаже, що ти не вмієш залагоджувати свої справи».

Леон Куницький таки славився неабиякою спритністю, і рідко бувало, щоб він лишався в накладі од своїх добре обміркованих і просто блискавично проведених операцій.

За кілька хвилин, коли в коридорі стихли, віддаляючись, кроки Дизми, Куницький став посеред кімнати і потер руки.

Вже на світ займалося. В блідо-зеленому небі танули цятки зірок. Ряди ліхтарів ясніли хворобливим білим світлом.

Никодим Дизма йшов порожніми вулицями, серед тиші його кроки лунали гостро і гучно.

Події минулого вечора збилися в його свідомості в якийсь пістрявий клубок вражень – мерехтливих, прудких і невловних. Він знав, що ті події мають для нього величезну вагу, але суті їх збагнути не міг. Відчував, – йому несподівано випало якесь щастя, але в чому саме воно, що означало, як і відки взялося – не розумів.

І що більше він про це міркував, то неймовірнішим, то фантастичнішим і безглуздішим усе видавалося.

Тоді він злякано зупинявся, обережно засовував руку в кишеню; пальці намацували грубу пачку цупких банкнотів, і Никодим осміхався. Раптом усвідомив одне: він багатий, дуже багатий. Став у підворітті і почав лічити. Господи боже! П’ять тисяч злотих!

– Оце гроші! – мовив голосно.

У ньому мимоволі обізвався інстинкт багатьох років бідування: треба сприснути. І Никодим, хоч йому й не хотілося ні їсти, ні пити, повернув на Гжибовську вулицю, де – знав – Іцик уже відчинив свій шинок. Завбачливо витягнув одну стозлотівку і поклав у кишеню окремо. Показувати у Іцика таку купу грошей – річ небезпечна.

Незважаючи на ранній час, у Іциковому шинку вже ніде було пальця просунути. Візники, шофери таксі, офіціанти з уже закритих ресторанів, сутенери, що пропивали нічний заробіток своїх «наречених», всяка потолоч з приміських нетрів, котра поверталася з щасливого промислу – весь цей люд наповнював дві невеличкі кімнати глухим гамором балачок та брязкотом скляного посуду.

Никодим випив дві чарчини гардиману, закусив холодною свинячою котлетою та солоним огірком. І тут згадав, що сьогодні неділя і Валент не піде на роботу.

«Нехай вони, хами, знають, що таке інтелігенція», – подумав Дизма.

Велів дати йому пляшку горілки та кіло ковбаси, ретельно полічив здачу і вийшов.

Уже підходячи до Луцької, зненацька загледів Маньку. Вона стояла, притулившись до муру, і дивилася десь перед собою. Не знати чому, він зрадів цій зустрічі.

– Доброго вечора, панно Маню! – гукнув весело.

– Добрий вечір, – відказала дівчина, здивовано втупившись у нього. – Чого це ви тиняєтесь по ночах?

– А ви, панно Маню, чому не йдете спать?

– Надісь, уже піду, – сказала вона покірно.

Дизма пильно глянув на неї. Дівчина видалася йому кращою, ніж завжди. Худенька, правда, але зграбна.

«Скільки ж їй? – майнула думка. – Щонайбільше сімнадцять років».

– А чому ви, панно Маню, такі смутні? – спитав.

Манька здвигнула плечима.

– Коли б ви отак три ночі підряд чатували, як собака, і ні ламаного гроша не мали, то теж не скакали б із радості.

Дизмі стало прикро. Він поліз до кишені і витягнув пачку по десять злотих.

– Я вам позичу, панно Маню. Двадцять злотих – вистачить?

Дівчина витріщилась на гроші. Вона ж знала, що їхній пожилець ще з обід не мав ні гроша за душею. Звідки ж тепер у нього стільки банкнотів? Видно… видно, десь украв. Може, це він для того і фрак надів. «А втім, – подумала, – яке мені діло?»

Никодим подав їй два папірці.

– Прошу.

Манька заперечно хитнула головою.

– Не хочу. Не візьму. Нічим буде віддати.

– Ну то й не треба віддавати.

– Не хочу. – Манька насупила брови. – Подумаєш – банкір! – Вона одвернулась і тихо додала: – Хіба що… Даром я не хочу. Хіба що ви підете зі мною.

– Е-е-е… – пробурмотів Дизма і зашарівся.

Манька глянула йому в очі.

– Я вам не до вподоби?

– Та ні, чому ж…

– Теж мені мужчина! – зненацька скипіла дівчина. – У-у, калоша! – І, крутнувшись на підборі, неквапливо рушила додому.

– Панно Маню! – гукнув Никодим. – Зачекайте, підемо.

Вона зупинилась і, коли Дизма підійшов, мовила:

– За номер іще п’ять злотих.

– Добре, – відповів.

Мовчки йшли вузькими вуличками.

Заспаний здоровило в оксамитовому жилеті відчинив їм двері, провів у маленький брудний закапелок і простягнув руку. Дизма заплатив.

Крізь старі сірі фіранки падав сніп яскравого сонячного проміння. В кімнаті було душно, смерділо затхлістю.

– Може б, відчинити вікно? – озвалась Манька.

– Пізно вже, – заперечив Дизма. – Мабуть, десята година. – Пора додому.

Перед невеликим люстерком Манька вищербленим гребінцем розчісувала густі чорні коси.

– Ви знайшли роботу? – кинула вона байдужно.

Дизмі раптом нестерпно закортіло похвастати перед Манькою. Він витягнув із кишені всі гроші і розклав їх на столі.

– Поглянь, – усміхнувся.

Манька обернулась і витріщила очі. Довго дивилася на розкидані банкноти.

– Стільки грошей… стільки грошей… По п’ятсот. До лиха!

Никодим тішився з ефекту.

Дівчина схопила його за рукав.

– Слухай, у тебе було «діло»? – спитала здивовано.

Дизма розсміявся і так, аби тільки, жартома, бовкнув:

– Авжеж!

Манька кінчиками пальців доторкнулася до грошей.

– Скажи… скажи… – прошепотіла, – ти ходив на «мокре діло»?

Він кивнув головою.

Дівчина мовчала, а в очах її світився страх і подив. Вона ніколи б не подумала, що цей тихий їхній пожилець, оцей розтелепа…

– Ножем? – поцікавилась.

– Ножем.

– Важко було?

– Пхі! І не дригнув.

Вона похитала головою.

– Але ж грошей мав… Надісь, єврей?

– Так.

– Я не знала…

– Чого не знала? – спитав Дизма і почав ховати гроші.

– Не знала, що ти такий…

– Який?

– Ну, такий… – Дівчина зненацька пригорнулася де нього. – А тебе не накриють?

– Не бійся, дам собі раду.

– Ніхто не бачив?.. Може, якісь сліди зосталися? Треба бути дуже бережким. Лягаві, знаєш, навіть по відбитках пальців можуть знайти.

– Мене не піймають.

– А, скажи, ти боявся?

Дизма знову розсміявся.

– Е, що там говорити. Ну, ходімо додому. А оце тобі на сукню.

І він поклав перед Манькою сто злотих. Дівчина обхопила його руками за шию і ну виціловувати.

По дорозі додому не розмовляли. Никодим вдоволено спостеріг, що ця мала одразу ж перемінилась і тепер зовсім інакше ставиться до нього. Зметикував, що повагу, майже захват, у Маньки викликали не гроші, а ота вигадана історія про бандитські подвиги, йому лестила ця зміна і було соромно, що він, власне, її не заслужив. Тому Дизма ні за що не признався б їй тепер, що все це вигадка.

– Тільки, Манько, – мовив, коли вони піднімалися сходами, – дома ані пари з уст. Розумієш?

– Ну певно.

– А мені доведеться на деякий час виїхати, щоб знаєш… Ну, безпечніше так.

– Розумію. Але ж ти вернешся?

– Вернусь.

Те, що пожилець прийшов разом із Манькою, не справило на Барциків ніякого враження. А от горілку і ковбасу прийняли шанобливо. Валентова зразу ж заслала стіл зеленою цератою, і всі посідали снідати. Скляночка – колишня баночка з-під гірчиці – переходила з рук до рук, а що вона була чималенька, то Дизма незабаром вийняв ще п’ять злотих, і Манька метнулася по нову пляшку. Никодим тим часом заплатив борг за житло, а коли дівчина повернула, сповістив:

– Ну, поздоровте мене. Я знайшов гарну посаду.

– А де? – озвався Валент.

– Не в Варшаві. На провінції.

– Хіба я не казала, – покивала головою Валентова, – в провінції з заробітками завжди легше. Там усього досить. Відомо – селяни.

Всі випили за його здоров’я, а коли пляшка була вже порожня, Никодим розставив своє ліжко, роздягнувся, жилет із грішми поклав під подушку і сливе зразу заснув.

Валент хвилину сидів мовчки, а тоді з п’яного дива затягнув пісню. Але на нього накинулась Манька;

– Тихо, до лиха, не бачиш – людина спить. Не дадуть відпочити.

Залягла тиша. Валент насунув кашкета і вийшов, його жінка майнула до сусідки – похвалитися: жилець поставив могорич, щоб сприснути нову роботу.

А Манька дістала з шафи батистову хустину і накрила Никодимові голову, бо в хаті було повно мух.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Цілий ранок Дизма рихтувався в дорогу. Довелося зробити багато покупок – він розумів, що повинен мати пристойний вигляд. Отож купив кілька пар білизни, кілька краваток, нову бритву з усім причандаллям, яскраво-жовті черевики і два готові костюми, які сиділи на ньому майже добре. Окрім того, придбав силу всяких дрібниць і гарні шкіряні валізи.

Син нотаря Віндера, студент із Львова, колись у всьому Лискові викликав захоплення своєю елегантністю, в його кімнаті Никодим не раз зачаровано дивився на шикарні предмети туалету, і тепер, купуючи різну разнощ, аж пнувся, щоб у всьому наслідувати смак молодого нотарчука.

Дизмин гаманець дуже схуд, але Никодим був задоволений.

До шостої години все було готове, поїзд відходив о пів на восьму. Манька спочатку збиралася провести Никодима на вокзал, але тепер, узрівши його спорядження, так сторопіла, що не осмілилась навіть запропонувати своє товариство.

Коли Дизма виходив, вона вискочила тільки на сходи і жагуче поцілувала його. Тоді допомогла знести валізи, а як бігунки рушили, гукнула:

– Ти вернешся?

– Вернусь! – крикнув у відповідь Никодим і помахав капелюхом.

Їхати в вагоні другого класу куди зручніше, ніж у третьому. По-перше, замість твердих лав тут стоять м’які пружинні канапи; по-друге, самі пасажири багато приємніші, і залізнична служба ввічливіша, ніж у третьому класі.

Дизма розкошував: це була його перша мандрівка в таких умовах, наче він – пан на всю губу, і не тільки начальник пошти в Лискові, а навіть обидва Віндери – батько і син – на нього тепер не справили б враження.

Кілька чоловік, що сіли в те саме купе, скоро вийшли, і Дизма лишився сам. Спати йому не хотілося. Треба було як слід усе обмізкувати.

Тепер уже він добре тямив, що несподівана пропозиція Куницького пояснюється тільки помилкою: старий пройда мав його за дуже впливову особу, близьку до міністра Яшунського. Розвіяти цю оману – означає втратити неймовірно великі гроші. Ні, хай Кунинький і далі так думає, треба пустити всю свою спритність, аби тільки якнайдовше одержувати гроші. Харчі і квартира будуть безплатні. А якщо так, то він витрачатиме кілька десятків, ну, хай сто злотих на місяць. А дві тисячі чотириста злотих залишатиметься!

«Ба! Якби ж то хоч три місяці продержатись. А чи півроку?..» Дизма всміхнувся сам до себе. Згодом можна було б позичати гроші на лихву і жити, мов пан, нічого не роблячи.

Тільки треба якнайдовше морочити старому голову і пильнувати, аби не засипатись. Взагалі говорити якнайменше, а про себе – ні слова. Стариган теж не в тім’я битий, ледве щось пронюхає – тоді все пропало.

Вже благословлялося на світ, коли кондуктор увійшов і сказав, що вони під’їжджають до станції Коборів.

Дизма занепокоївся: а чи не забув Куницький, що він має приїхати цим поїздом?

Ні, не забув. Не встиг Никодим стати на перон, як до нього підійшов лакей у лівреї.

– Вельможний пап прибув до пана Куницького?

– Так.

– Автомобіль чекає за станцією, пане управителю, – мовив служник і забрав валізи.

Вмостившись у розкішному авто, Никодим подумав: «Пан головний управитель маєтків Коборова. Треба буде завести собі візитні картки».

Рівна, мов стіл, дорога йшла спочатку вздовж колії, а далі, біля мальовничого напіврозваленого водяного млина вигиналася на довгастому містку і завертала праворуч, минаючи фабричні будівлі, що густо обсіли залізничну вітку.

Звідси вже починалася довга кленова алея, в кінні якої стояв гостроверхий палац, трохи чудернацький, з претензіями в стилі, але в цілому гармонійний. Автомобіль описав півколо обік газону і зупинився біля під’їзду. Відчинилися двері, з будинку вийшла покоївка і разом з лакеєм заходилася витягати валізи.

Тої миті, коли Дизма знімав пальто, до вестибюля вбіг трохи розпатланий Куницький у довгому фуляровому шлафроку, такому яскравому і квітчастому, що Дизма спочатку подумав, що то жінка.

Сяючи від радості, рухливий, мов живчик, він кинувся до приїжджого з обіймами і ну сіяти язиком – дрібненько, ще більш шепеляючи, ніж у Варшаві, але так само монотонно. Перше питання, після якого він зробив паузу, чекаючи відповіді, було: «Чи дорогий пан воліє оселитися тут, у палаці, чи, мо, у флігелі в парку?»

Дорогий гість відказав, що йому байдуже, і тоді господар провів його до двох красиво умебльованих кімнат на першому поверсі. При тім пояснив, що пана Никодима тут ніщо не зв’язуватиме, бо коли він не забажає ходити до вестибюля через інші кімнати, то звідси є двері просто на терасу, а до ванної вхід із коридорчика рядом, можна й зараз викупатися після дороги, ванна приготована для нього, а пізніше, якщо шановний пан не стомився і захоче вийти до їдальні поснідати, то і йому, Куницькому, і дамам буде дуже приємно.

Лишившись, нарешті, сам, Дизма хутенько розпакував валізи, поклав у шафу речі і пішов до ванної. Доти йому ніколи не траплялося митись у ванні. Тож він одразу відзначив, що це куди зручніше, ніж у лазні, де завжди повно людей. А втім, останнім часом у нього не було грошей і на лазню. Про це вимовно свідчила вода у ванні – після його купання вона набрала цілком певного забарвлення. Дизма довго маніпулював, поки знайшов на дні ланцюжок; потягнув за нього, і компромітовна рідина почала витікати. Він сполоснув ванну, зачесався, надів піжаму; а повернувшись у свою кімнату, ошелешено ствердив, що, поки його не було, слуги почистили одяг і черевики.

«Чорт! Тут собі самому і пальцем поворухнути не дадуть», – подумав з подивом.

Ледве встиг пов’язати краватку, як у двері постукали – прийшов Куницький, свіжий і надмірно балакливий.

Кімната, до якої вони зайшли і яку скоріше треба було назвати залою, геть уся викладена якимсь темним деревом, приголомшила Дизму. Уздовж стін стояли розкішні креденці і скляні шафи, в яких блищало повно срібла та кришталю, невеликий білий стіл, накритий для чотирьох осіб, скидався на виставку прегарного посуду, і того посуду вистачило б, щоб обслужити всіх працівників пошти у Лискові.

– Мої хазяйки зараз прийдуть, вони кінчають свій туалет. Може, ви, дорогий пане Никодиме, тим часом хотіли б оглянути інші покої, поки що тут, унизу, бо другий поверх ще, хе-хе, не до огляду… розумієте, дами. Як вам подобається моя оселя? Я сам проектував, сам обладнував – усе сам, од вказівок архітекторові аж до найменших дрібничок в умеблюванні…

Він узяв Дизму під руку і, дрібочучи поряд, раз у раз заглядав йому в очі.

– Коборовський палац, як і весь Коборів, – пояснював Куницький, – то його гордість; ще небагато років тому тут були жахливі дороги, обійстячко таке, що тільки розвалити його, зруйновані господарські будівлі і земля, половина якої лежала облогами.

– А сьогодні – золоте яблучко, цяцька, викохана дбанням і працею, тяжким трудом поставлена, любий мій пане, на ноги.

Ступаючи по м’яких килимах, вони йшли через покої, умебльовані з такою розкішшю, про яку Дизма й гадки не мав.

З позолоченої бронзи, з багатих рам картин, з блискучих меблів і величезних люстр, з мармурових та малахітових камінів – відусіль, здавалося, кричали гроші. Дизмі спало на думку, що якби зненацька затряслася земля, то палац разом з усім начинням розсипався б на золоті кружальця.

– Ну, як? – спитав Куницький, коли вони знову опинилися в їдальні.

Никодим не встиг відповісти – двері відчинилися, і ввійшли жінки, на яких вони чекали.

– Дозвольте представити вам, – звернувся до них господар, підводячи Никодима: – пан Дизма.

Старша жінка, світла білявка, всміхаючись, подала руку.

– Дуже приємно. Я багато чула про вас.

Молодша, жвава, схожа на хлопця, шатенка, міцно потисла Никодимові руку, розглядаючи його так безцеремонно, що той аж зніяковів.

На щастя, йому нічого не треба було говорити, бо Куницький торохтів безугавно. Отож він мав час розгледіти обох жінок. Білявій було щонайбільше двадцять шість років, а шатенці, напевне, років двадцять чи двадцять два. Це здивувало Дизму, адже він пам’ятав, що Куницький казав йому про жінку та дочку. Тим часом обидві вони могли бути тільки його дочками, хоч і не скидалося на те, що вони сестри. Білявка була вродлива і струнка, проте не худорлява. Малі, але повні, соковиті губи, ніжний овал обличчя і великі, непропорційно великі, блакитні-блакитні очі виказували вдачу мрійливу. Елегантна літня шовкова сукня відкривала сліпучо-білі шию і плечі.

Проти цієї пастельної вроди тонкі, скісні, майже з’єднані між собою брови молодшої, її коротко, по-чоловічому підстрижене каштанове, з мідяним вилиском волосся, застебнута під самісіньку шию англійська блуза з темно-зеленим галстуком і засмагла шкіра становили разючий контраст. До того ж у погляді її горіхових очей було щось задерикувате. І ще Дизму вразило, що в неї дуже гарне вухо. Шатенка сиділа в профіль до нього, і Никодим насилу стримувався, щоб раз по раз не зиркати на її вухо. Доти, зустрічаючись із людьми, він ніколи не звертав уваги на їхні вуха. А тепер оце побачив, що вухо може мати свій осібний вираз, може бути таке гарне, пружне, соковите, мов екзотична квітка, від якої не одірвеш погляду. У Куницького вуха були маленькі, гострі доверху, а в білявки їх прикривала пишна пушиста зачіска.

Оглядаючи цих людей, Дизма намагався своїми рухами та манерою їсти бути якнайбільше схожим на них, аби чимось не показати браку того, що нотар Віндер називав кіндерштубе<sup>[3]3
  Kinderstube (нім.) – букв.: дитяча кімната; тут – вихованість.


[Закрыть]</sup> і що, надісь, мало означати панську поведінку.

Куницький строчив безугавно – докладно описував стійність і вади Коборова, перелічував інвентар, розказував про своїх коней, планував, як він покаже все це коханому панові Никодимові.

– Поки що я вам показав тільки покої на першому поверсі.

Він ковтнув кави, запала коротенька пауза, достатня, щоб озвалася білявка:

– І як вам сподобалось?

– Дуже багато, – просто відповів Дизма.

Обличчя жінці залила краска. В очах відбилася невимовна прикрість.

– Це смак мого чоловіка.

– Хе-хе-хе, – захихотав Куницький. – Я вже казав панові Никодимові. І уявіть собі, пане, що саме через це Ніна вчинила мені перший сімейний скандал, коли ми після шлюбу приїхали до Коборова. От яка жіноча вдячність.

Я тут із шкури пнувся, щоб звити гніздечко своїй господині, а вона мені ще й сцену вчинила. І уявіть собі, пане…

– Перестань, будь ласка, – перебила пані Ніна.

– Не розумію тебе, тату, – додала шатенка, – навіщо ти нудиш пана Дизму балачками про речі, які, окрім усього, ще й неприємні для Ніни?

– Та я нічого не кажу, я ж нічого й не кажу, любі мої. А втім, зараз ми звільнимо вас од свого товариства, бо я повинен показати панові Никодимові Коборів. Кажу я вам, пане…

– Може, пан Дизма стомився, – втрутилась пані Ніна.

– Боронь боже, – заперечив Никодим.

– От бачиш, от бачиш… – вдоволено зашепеляв Куницький. – Нам, діловим людям, кортить якнайшвидше ознайомитися з усім корисним, істотним і єдино важливим.

– Тату, не розписуйся за пана Дизму, – перебила дочка. – Я сумніваюся, що шпали і всякі обрубки дерева для кожного – найістотніше і єдино важливе діло. Правда ж, пане Дизма? – звернулася вона до Никодима.

– Ну, звісно, ви маєте рацію, – обережно відповів той. – Є речі багато важливіші.

Куницький, потираючи руки, тихо хихикнув.

– Так, так, є речі, важливіші од шпал. Приміром, питання про те, як добитися більшого контингенту дерева, або справа з доставками! – самовдоволено сміявся він.

Білявка встала і кивнула головою.

– Не будемо вам заважати, – мовила зимно.

Шатенка теж підвелася, і, перш ніж Никодим збагнув, у чому, власне, полягає цей родинний конфлікт, обидві вийшли з їдальні. Дизма не припускав, що сніданок скінчиться так швидко. Їв мало – ще подумали б, що він ненажера – і тепер був голодний.

Лакей доповів, що коней подано.

– Отак-то, – мовив Куницький, надіваючи капелюх. – Бачте, – хай тільки це на вас не впливає, – між мною і дружиною є одне істотне непорозуміння. Вона, знаєте, ідеалістка, настроєна романтично, в голівці різноманітні утопії – молода ще. Порозумніє. А дочка?.. Гм… Кася з нею заодно, бо теж іще шмарката. А втім, баби завжди вкупі держаться.

Біля під’їзду стояв оригінальний візок – елегантна бідка, запряжена парою гнідих. Зручно вмостилися на м’яких подушках, і Куницький цьвохнув батогом. Коні рушили клусом.

– Що, ловкі коненята? – Куницький примружив око. – Купив цю парочку на сільськогосподарській виставці в Любліні. Золота медаль! Га?

Справді, коні йшли як ляльки, і Дизма визнав, що вони чудові.

– Насамперед я покажу вам своє міністерство залізничного транспорту, – мовив Куницький. – Двадцять два кілометри залізничного насипу з двома рукавами. Поїдемо до першого, в моєму лісі.

Він звернув з кленової алеї; добрих півгодини їхали м’яким путівцем серед буйних ланів золотого жита. Було зовсім тихо, але в повітрі не відчувалося докучливої спеки.

– Гарні врожаї, – сказав Дизма.

– Атож, гарні… – сумовито зітхнув Куницький. – Аж надто добрі, на жаль, аж надто гарні.

Никодим засміявся:

– Ви так сказали, ніби це неприємно вам.

– А що ж ви думаєте? – подивувався Куницький. – Це ж лихо для хлібороба.

Дизма хотів признатися, що не розуміє цього, але прикусив язика: лучче бути обережним.

– Лихо, – повторив Куницький. – Ціни страшенно падають. Через два місяці продаватимемо хліб за собачі шкури. Нещастя від урожаю, дорогий пане.

«Ага! – зміркував Дизма. – Он воно що! Хто б міг таке гадати! Але найліпше – це поменше балакать чи, боронь боже, розпитувати!»

– Ну, звісно, – сказав уголос, – тільки я не думаю, щоб справи були такі кепські, як ви завбачаєте.

Замовк; потім на думку спало, що треба все-таки щось додати, аби не здаватися наївним. І він бовкнув так, на всякий випадок:

– Хліб подорожчає.

– Ба, тільки в тому разі, коли уряд почне запасати його.

– А хто вам сказав, що не почне?!

– Що ви кажете?! – підскочив Куницький.

Дизма жахнувся, що ляпнув якусь величезну дурницю, але одразу ж заспокоївся, бо в Куницького аж очі заблищали.

– Золото моє! Що ви кажете? Це вже ухвалено?

– Поки що проект…

– Коханий пане Никодиме! Це ж геніальна думка! Геніальна! Уряд повинен захищати хліборобство, адже хліборобство – основа всього добробуту країни. До дідька, у нас просто якась манія перебудовувати господарство країни. Прецінь у Польщі сімдесят відсотків населення – хлібороби. Сімдесят відсотків! Не промисловість, не шахти, не торгівля, а саме сільське господарство – продукти рільництва, тваринництва і лісівництва – ось що основа основ. Добробут хлібороба – це добробут усіх – і фабриканта, і купця, і робітника… Пане Дизмо, ви повинні – це ваш святий обов’язок перед батьківщиною – використати весь свій вплив, усі свої зв’язки в уряді, щоб провести цей геніальний проект! От якби уряд скупив увесь надлишок! Боже мій! Тільки Коборів із фільварками…

Він уже почав думкою підраховувати можливі зиски, коли це Дизма докинув:

– Затримка тільки за грішми. Немає грошей.

– Гроші, гроші! – закукурічився Куницький. – Це ж дрібниця, це не завада. Держава може випустити облігації. Хлібні облігації хоча б на сто мільйонів злотих. Платити облігаціями і край. Ну, звісно, з надбавкою, приміром, п’яти або навіть чотирипроцентними облігаціями. Ви розумієте? Скажімо, облігації на шість років. А за шість років, до лиха, добра кон’юнктура може випасти принаймні двічі. Тоді весь запас продається за кордон – це ж прекрасна операція. Ви розумієте? А користь величезна: по-перше, не падають ціни; по-друге, збільшується обіг, бо облігації, певна річ, мають бути безіменні. Адже так держава викине на внутрішній ринок нових сто мільйонів, а це вже сума, це порятунок у катастрофічному становищі з невистачкою готівки. Золотий ви мій! Неодмінно побалакайте про це з міністром Яшунським…