Текст книги "Кар’єра Никодима Дизми"

Автор книги: Тадеуш Доленга-Мостович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Авто, кероване вправною рукою шофера, легко і плавно мчало по рівному шосе. Після вчорашнього дощу де-де ще поблискували, мов скло, невеличкі калюжі, свіжий ранок був повен сонця.

Дизма їхав до Варшави.

Куницький зумисне вирядив свого управителя автомобілем, а не поїздом: він твердив, що так буде поважніше.

І справді, елегантна машина, здавалося, була втіленням імпозантності, вона вражала своїм блиском і нечуваною розкішшю. Біла ліврея шофера і плед із тигрової шкури, що вкривав Дизмі ноги, доповнювали картину. Отож щоразу, коли вони зупинялися в якомусь придорожньому містечку – хоч зупинялися, треба сказати, рідко, – навколо прекрасного повозу зараз же збиралися групки роззяв, яких вражав не тільки автомобіль, але й великопанська міна пасажира, що розсівся в ньому.

На одній з таких зупинок Дизма вийняв з портфеля незаклеєний конверт. То був лист графа Понімірського до пані Пшеленської. Никодим узяв його про всякий випадок і тепер почав читати. Ось що там було:

«Кохана тьотю!

Користаючись із нагоди, що в нашому Коборові, загарбаному бандитом Куником, головним управителем став ясновельможний пан Никодим Дизма (з курляндської шляхти), котрому я можу цілком довіряти (хоч, на перший погляд, він, може, й не викликає довіри) як джентльменові і моєму колезі з Оксфорду, доброзичливому чого, зрештою, і треба було сподіватись – до мене і неприхильному до мерзотника Куника – що теж зрозуміло, – пишу цього листа Вам, кохана тьотю, щоб Ви були ласкаві порадитися з ким слід, і за допомогою впливів ясновельможного пана Дизми подбати про визволення мене з неволі, скликавши на те лікарську експертизу, яка встановила б, що я не душевнохворий і можу подати в суд на Куника за привласнення Коборова, а це буде ще легше, коли Ви, кохана тьотю, потрапите зібрати, де треба, докладні відомості про шахрайства того праччиного байстрюка, що про них Ви мені казали – вони стосувалися якихось шпал, крадіжок при доставках і привласнення шляхетного прізвища «Куницький» через підроблення, завдяки підкупам, документів, які несподівана для нього ревізія могла б перевірити, бо всі свої папери Куник держить у сейфі, що стоїть за ширмою в його спальні, про що я дізнався від служби, котра почасти мені віддана, внаслідок чого в крайньому разі я маю намір вчинити un coup d’etat[7]7
  un coup d’etat (франц.) – державний переворот.


[Закрыть], якщо інакше не пощастить нічого зробити, тоді я особисто застрелю мерзотника, що, одначе, не дало б мені задоволення, бо, як Ви, тьотю, знаєте, я полюю тільки на благородну звірину, а ця свиня Куник до неї не належить, і якщо не в хліві, то в тюрмі він повинен бути, в чому я здаюся на Вас, кохана тьотю, бо, ставши господарем Коборова, я негайно заплатив би Вам, тьотю, весь свій борг разом з відсотками, а також заплатив би борг Зизьові Кшепицькому і навіть одружився б з панною Тульчинською, хоч вона й підстаркувата і надміру веснянкувата, аби тільки Вам, тьотю, зробити приємність, про що і ясновельможний пан Никодим Дизма поінформований, так само він au courant[8]8
  au courant (франц.) – в курсі.


[Закрыть] і всієї справи, отож прошу порадитися з ним, бо у нього теж є у Варшаві величезні зв’язки, тим паче в урядових колах, що не може не мати ваги в моїй справі, яка є до певної міри і Вашою, тьотю, справою, на що я дуже розраховую, закінчуючи свого довгого листа, за який перепрошую і сердечно цілую ручки, як завжди з любов’ю – Ваш небіж

Жорж Понімірський».

Рука була нерозбірлива, і Дизма з півгодини змарнував, щоб прочитати листа. Никодим зрадів з того, що Понімірський залічив його до курляндської шляхти, натомість занепокоїло інше: граф приписав йому Оксфордський університет. Якщо, боронь боже, хтось звернеться до нього по-англійськи – одразу ж буде амба, це ясно.

Власне кажучи, він ще не знав, чи піде до тієї пані Пшеленської. Коли щось і схиляло його на це, то не так намови і доручення благуватого графа, як остання розмова з пані Ніною. Він не розказав їй про свою змову з її братом; але, порівнюючи те, що узнав од них обох, з деякими висловами Куницького, дійшов переконання, що претензії Понімірського не такі вже й безнадійні, як це могло б здаватися.

А якщо так, то візит до пані Пшеленської може допомогти йому з’ясувати всі питання.

За ці відвідини промовляли й інші, особисті міркування. Дизма думав про впливи і дружні стосунки пані Пшеленської у вищих колах. Використовуючи ці впливи, можна було б залагодити справи Куницького, а від того залежало його власне становище.

Ось про все це та ще про те, як би знайти полковника Вареду, і розмірковував Дизма в той час, коли автомобіль під’їжджав до перших будинків Праги<sup>[9]9
  Прага, Константін – передмістя Варшави.


[Закрыть]</sup>. Сонце вже давно зайшло, і, немовби зустрічаючи Дизму, на вулицях засвітилися низки ліхтарів.

– Добрий знак, – мовив Никодим півголосно.

– Накажете до «Європейського»? – спитав шофер.

– До «Європейського», – потвердив Дизма.

Добре виспавшись, він встав уранці бадьорий і веселий. Одразу ж подався до міста.

З військового міністерства Дизму одіслали в інформаційне бюро міської комендатури, і там він довідався, що полковник Вацлав Вареда влітку завжди мешкає в Константіні, у віллі «Гаїті», а до міста приїжджає звичайно десь ополудні.

Повідомляли про це дуже ввічливо, і з того Дизма догадався, що полковник Вареда, видно, велике цабе. Хотів, було, навіть спитати про посаду Вареди, але побоявся: ще запідозрять, що він зовсім не обізнаний з державними справами.

Була ще тільки десята година, і Дизмі спало на думку зараз же поїхати до Константіна. Так і зробив. Сказати правду, дорога була поганюща, але виручили потужний мотор та досвідчений шофер: їхали швидко і за півгодини були вже на місці. Віллу «Гаїті» знайшли легко. То був гарний двоповерховий будинок; крізь мереживо залізної огорожі видніла широка тераса, що виходила в сад. На терасі сидів якийсь чоловік у піжамі і читав газету. Коли авто зупинилося біля хвіртки, він обернувся, і Никодим одразу впізнав полковника. А той, хоч і відповів на привітання, довго приглядався до гостя примруженими короткозорими очима; тільки тоді, коли Никодим відчинив хвіртку, полковник схопився і гукнув:

– Привіт! Кого я бачу – це ж, їй богу, наш приборкувач Терковського! Вітаю, вітаю вас, пане Никодиме! Де ж це ви пропали? – Вареда обіруч стис його руку.

– Моє шанування, пане полковнику. Я сидів у селі.

А вчора оце приїхав до Варшави ї довідався, що можу тут знайти вас…

– Браво! Чудова думка! Ви поснідаєте зі мною? Правда, ви, сільські жителі, встаєте разом з курми.

Полковник щиро зрадів приїзду Никодима. Ця людина страшенно подобалась йому, до того ж розкішне авто Дизми давало цілковиту гарантію, що сьогодні він зможе начхати на остогидлу залізницю.

– Ми вчора випили добряче, – мовив Вареда, – думав, що сьогодні мені буде кепсько, але, на щастя, почуваю себе чудово.

Доправди, він був веселий і бадьорий, тільки налиті кров’ю очі свідчили про вчорашню пиятику.

– Кажу, на щастя, – пояснив він, – бо треба ж сприснути ваш приїзд. Знаєте, ваша історія з тим Терковським стала просто анекдотом. І, уявіть собі, ви все-таки трохи приборкали того бовдура.

– Е-е, навряд.

– Їй-богу! Він, бестія, з розуму звихнувся від того, що став начальником кабінету прем’єра. Йому, дурневі, здавалося, що всі мусять плазувати перед ним!

– А що поробляє міністр Яшунський!

– Як – що? – здивувався полковник. – Він же на з’їзді в Будапешті.

– Шкода.

– У вас якась справа до нього?

– Є невеличка.

– Ну, то посидите кілька днів у Варшаві. Хоч розважимося трохи. Яшунський частенько споминає вас.

Дизма глянув на полковника з неприхованим подивом. А той додав:

– Правда, їй-богу! Як це він сказав про вас? Стривайте, стривайте… ага! «У цього пана Дизми правильний підхід до життя: хапає його за гриву і дубасить по морді». Що? У Яшунського свої приказки! Я навіть радив йому видати книжку афоризмів.

З дальших відвертих слів полковника Никодим довідався, що становище Яшунського похитнулося, бо з ним люто борються й організації поміщиків, і спілки дрібних хліборобів, а Терковський разом із своєю клікою копає йому яму. В сільському господарстві тяжка криза, і не можна нічого вдіяти. А шкода було б Яшунського – це людина з розумною головою і свій чолов’яга.

Розмова торкнулася справ Дизми, і полковник запитав:

– Ви, пане Никодиме, здається, компаньйон чи сусід отого Куницького?

– І те й друге, – відказав Дизма, – а крім того, ще й уповноважений його дружини.

– Он як! Що ви кажете? Це тієї… тієї графині Понімірської? Така симпатична білявка, правда?

– Так.

– Щось я чув, ніби вона там не дуже з тим Куницьким…

– Так собі, – засміявся Дизма.

– Між нами кажучи, я й не дивуюсь, – він же старий шкарбан, та й людина буцімто нецікава. Ви, звісно, це знаєте краще за мене.

– Ба, що ж поробиш?

– Розумію, розумію, – згодився полковник, – справи є справи. Ви не заперечуватимете, пане Никодиме, якщо я при вас одягатимусь?

– Будь ласка.

Вони ввійшли до кімнати, і полковникові спало на думку почастувати гостя домашнім коктейлем. Тим часом ординарець приніс мундир, і за півгодини Вареда був готовий.

Вийшли до автомобіля; полковник захоплено оглядав кожну деталь машини. Видно, він добре тямив у моторах, бо почав балакати з шофером, пересипаючи свою мову незрозумілими для Никодима технічними термінами.

– Чудовий, чудовий, – захоплено повторяв Вареда, сідаючи побіч Дизми. – Мабуть, немало вгатили за цей возик. Тисяч вісім доларів, га?

Авто рушило, гуркіт мотора заглушав слова, і, скориставшися з того, Никодим відповів:

– Хе, хе, з гаком.

Дорогою умовилися зустрітись і повечеряти в «Оазі».

– Там найкраще, буде багато знайомих. Ви знаєте Уляницького?

Дизма не знав, але, побоюючись, що то якась знаменита особа, запевнив, ніби чував про нього.

Одвізши полковника до штабу, Никодим повернувся в готель, велів шоферові приїхати о десятій годині, а сам пішов до кав’ярні. Насилу знайшов вільний столик, замовив чай з тістечками і почав гадати, як йому згаяти час. На думку нічого не спадало. У Варшаві Дизма не знав жодної людини, яку тепер, перебуваючи на високій посаді управителя, жадав би зустріти. Згадавши про Барциків, він аж здригнувся. Їхня задимлена кімната була для нього таким же символом похмурої дійсності, до котрої доведеться повернутись, як і брудна, забризкана чорнилом так звана «зала» на пошті в Лискові. Никодим був певен, що його прекрасна пригода незабаром скінчиться, але волів о тім не думати.

Проте знічев’я думав. У голові весь час вертілася гадка про невеселе майбутнє, і, щоб одігнати її, Дизма почвалав нагору до своєї кімнати. Тут він згадав про лист Понімірського. Вийняв його і ще раз перечитав.

– Е-е, хай що буде! – махнув рукою. – Піду, що там мені зроблять?!

Пані Юзефіна Пшеленська того дня встала з лівої ноги. Цю істину одностайно визнали на кухні о десятій годині, а об одинадцятій в усьому домі зчинився такий рейвах, такий гармидер, що, здавалося, тут уже не одна ліва нога винувата, а принаймні дві.

О дванадцятій годині поважний дім пані Пшеленської вже постав смутним образом хаосу і сум’яття, в якому дорогі старовинні меблі дико гарцювали, стрибаючи з місця на місце, аж поки, нарешті, не завмерли серед цього безугавного шарварку, перекинуті в куряву, задерши догори стильно рахітичні ніжки. Поміж оторопілих слуг господиня галопувала по квартирі, мов та валькірія<sup>[10]10
  Валькірії – діви-богині із стародавньо-скандінавської міфології, які разом із героями-воїнами брали участь у битвах.


[Закрыть]</sup> на полі бою. Поперед неї летіла густа, мов дрібушки, соковита лайка, а позаду, ніби крила бурнуса, метлялися поли шлафрока.

У вітальні гудів пилосос, на подвір’ї гупало, мов із рушниць – там вибивали килими; вікна то відчинялись (у такій задусі несила витримати!), то, грюкаючи, зачинялися (ці протяги можуть голову одірвати!).

На додаток безупинно дзвонив телефон, і в трубку його градом сипалися слова, гострі й дошкульні, мов удари батога.

І ось у цей час в передпокої задзеленчав дзвоник. Це вже було надміру! Пані Юзефіна сама помчала туди, а слуги тільки злякано стежили за нею, віддавши на божу милість особу нещасливого гостя.

Двері рвучко відчинились, і Пшеленська голосно, мов постріл з гармати, гарикнула:

– Чого?!

Ця негостинна зустріч аж ніяк не збентежила Никодима. Навпаки, він раптом відчув себе впевненіше, бо тон і вигляд цієї дами нагадали йому рідне середовище.

– Я до пані Пшеленської.

– Чого, питаю?

– Є справа. Прошу доповісти пані, що прийшов товариш її небожа.

– Якого небожа?

– Графа Понімірського, – бундючно відповів Дизма.

Проте ефект був зовсім несподіваний. Розпатлана дама рвучко витягнула перед собою руки, наче боронилася від нападу, і зарепетувала:

– Не платитиму! Ні гроша не заплачу за свого небожа! Не треба було позичати йому!

– Що? – ошелешено мовив Никодим.

– Ідіть до його зятька! Я не дам ні гроша, ані гроша! Просто обурливо – усі до мене, чиста напасть!..

Цього вже Дизмі було забагато. Обличчя йому налилося кров’ю.

– Чого ви горлаєте, сто чортів! – щосили гримнув він.

Пані Пшеленська змовкла, наче її громом ударило; вирячивши очі, скорчившись, вона злякано глянула на непроханого гостя.

– Ніхто тут не вимагає грошей, якщо од вас чогось і хочуть, то саме віддати гроші!

– Що?

– Кажу, віддати.

– Хто? – запитала вона ще здивованіше.

– А як ви гадаєте, хто? Шах персидський? Султан турецький?.. Ваш небіж, а мій друг.

Пані Пшеленська обома руками схопилася за голову.

– Ах, вибачте, у мене сьогодні страшенна мігрень, і слуги так розсердили мене… Пробачте, будь ласка! Дуже перепрошую. Заходьте ж…

Дизма ввійшов за нею в бокову кімнатку; половина меблів лежала перекинута на підлозі, а посередині стояла щітка до натирання паркету. Господиня поставила йому біля вікна стілець, а сама, знову перепрошуючи за своє вбрання, вийшла і зникла десь на добрих півгодини.

«’Кий гаспид, – міркував Дизма, – накинулась на мене, як собака на горбатого. Чорт мене сюди приніс. Видно, тітка така ж біснувата, як і небіж. Ніби й велика пані, а поводиться, мов погана кухарка…»

Він довго не міг отямитись, а коли, нарешті, вгамувався, то пошкодував, що зразу бовкнув цій бабі про намір Понімірського заплатити свій борг.

«Знає, що небіж у неї причинний, то й мене ладна за такого вважати».

Нарешті господиня повернулася. Тепер вона була одягнена в гарний пурпуровий шлафрок, зачесана, а на м’ясистому носі і товстих щоках білів грубий шар пудри, яку ще більше підкреслював яскравий кармін губів.

– Вельми й вельми перепрошую вас, – одразу почала вона, – у мене таки справді нервова перевтома… Пшеленська…

Жінка подала йому довгу кощаву руку, і Дизма, назвавши своє прізвище, поцілував її.

Пшеленська стала розпитувати його, причому питання сипалися, як горох у бочку, і, незважаючи на все своє бажання, Никодим не міг відповісти на жодне з них. Він витягнув листа Понімірського і мовчки подав господині.

Пшеленська взяла його і гукнула:

– Боже мій, я забула лорнетку. Франю, Франю! Антоне! Франю! – верещала.

Почулося квапливе тупотіння, і за хвилину покоївка принесла лорнетку в золотій оправі. Пані Пшеленська заходилася читати лист; обличчя їй вкрилося рум’янцем, і вона кілька разів переривала читання, знову і знову, дедалі сердечніше перепрошуючи Дизму.

Лист справив на неї величезне враження. Переглянула його вдруге і сказала, що справа тут надзвичайно важлива, не тому, що Жоржик має віддати їй борг, в взагалі.

Пшеленська докладно розпитувала Никодима про становище в Коборові, про настрій «цієї нещасної Нінетки», про господарювання «того злодія Куника», а на закінчення поцікавилася, що думає про все це шановний пан Дизма.

Шановний пан Дизма нічого не думав і процідив крізь зуби:

– Хіба я знаю? Треба було б побалакати з адвокатом.

– Розумна думка, розумна думка, – шанобливо підхопила пані Пшеленська, – а спочатку, знаєте, найкраще було б порадитися з паном Кшепицьким. Ви знайомі з паном Кшепицьким?

– Ні. А хто це?

– О, то дуже здібний чоловік і наш давній знайомий, хоч віком і молодий. Пробачте, ви зупинилися в готелі?

– Так.

– Ви не відмовите, якщо я запрошу вас на завтра на обід? Якраз буде Кшепицький і ми все обміркуємо. Гаразд?

– А о котрій годині?

– О п’ятій, коли ваша ласка.

– Добре.

– Не гнівайтеся ж на мене за нелюб’язну зустріч. Ви не ображаєтесь?

– Ну чого ж, – відповів Дизма. – 3 кожним буває.

Придивившись уважніше, Никодим відзначив, що Пшеленська навіть мила жінка. Їй могло бути років п’ятдесят, але жваві рухи і щупла постать молодили її. Господиня провела Дизму до передпокою і, вдячно усміхнувшись, попрощалася.

«У цих великих панів, – думав Никодим, спускаючись сходами, – ніколи нічого не втямиш».

Зайшовши в найближчий бар, він пообідав. Це було так приємно – нарешті їв сам-один і міг почувати себе вільно, не дбаючи про те, що оце треба їсти ложкою, а те – виделкою.

Від зустрічі з пані Пшеленською у нього лишилося враження, що все закінчиться балачками, що всі надії графа Понімірського марні.

«Куницький не такий дурний, щоб підставляти спину. Спритний жиган!..»

На мить задумався, чи не вигідніше йому було б розповісти про все Куницькому. Однак прийшов до переконання, що найпрактичніше – держати язик за зубами. Зрештою, йому не хотілося виказувати на Понімірського, бо не сумнівався, що це завдало б прикрості пані Ніні, а вона така симпатична жінка…

Поблизу бару Дизма побачив яскраву світлову рекламу. Кіно. Як же давно він не був у кіно! Глянув на годинник – лишалося ще п’ять годин. Не довго думаючи, зайшов і купив квиток.

Фільм був надзвичайно гарний і хвилюючий. Молодий розбійник закохався в прегарну дівчину, яку викрала інша банда; після безлічі карколомних пригод та героїчних подвигів він одбиває кохану і наприкінці іде з нею до шлюбу, а що найцікавіше – вінчає їх батько молодої, сивий священик, і на зморшкуватому обличчі його сяє лагідний усміх.

Та подробиця спочатку викликала у Дизми деякі заперечення, але скоро вони розвіялись – адже все це відбувається в Америці, а там, певно, священик може мати дітей.

Фільм був такий цікавий, що Дизма просидів аж два сеанси.

Коли він вийшов з кіно, вулиці вже сяяли тисяччю вогнів. Пішоходами снували, гуляючи, люди. Вечір був жаркий і душний. Никодим пішки повернувся до готелю, і перед ним ще здалеку впізнав розкішний автомобіль Куницького.

«Моє авто!» – майнула думка, і він усміхнувся.

– Ну, як? – спитав шофера, відповідаючи на його уклін.

– Та нічого, пане.

– Що ви робили?

Шофер сказав, що був у своїх родичів, що він сам з Варшави. Побалакали хвилинку, а тоді Дизма піднявся в номер, надів інший костюм і перемінив комірець.

«Треба буде сьогодні показати шик, щоб зійтися ближче з полковником. Поставлю йому пляшку шампанського».

За чверть години він під’їжджав до «Оази». В залі було ще пусто. Лише за двома-трьома столиками сиділо кілька чоловік.

«Ранувато прийшов», – подумав Дизма.

Замовив собі горілки і закуску. Один офіціант, називаючи його «ясновельможним паном», хутенько заставив стіл усякими приправами, а два інші кинулися мерщій підносити великі тарілі з розмаїтими закусками – холодною рибою, копченням, паштетами…

Никодим їв спроквола – хотів діждатися полковника.

Оркестр грав уривки з якихось симфонічних творів. Зал поволі заповнювали відвідувачі.

Нарешті близько одинадцятої години прийшов полковник Вареда. З ним був кремезний брюнет у цивільному.

– О, ви вже тут! – гукнув полковник. – Давно ждете?

– Ні-і, чверть години, – одказав Дизма.

– Дозвольте, панове, познайомити вас: пан Дизма – директор Шумський, – представив полковник. – Зараз прийде і наш коханий Ясь Уляницький.

– А-а, ця комора дотепів і анекдотів? – весело підхопив Шумський. – Чудово!

– Ви собі не уявляєте, яку славну штуку він утнув, коли в травні ми були в Криниці.

– Яку?

– Жив ото в нашому пансіонаті якийсь Куровський чи Карковський, такий, знаєте, мужчина-джентльмен на всі сто відсотків – тут і теніс, і Байрон, і Бодлер, і Уайльд, і Казіно де Парі, і Монте, й іноземні мови, і всякі гатунки вин, і всі види шовків, і родичі у вищому світі – ну, словом, куди тобі. Жінки до нестями в захваті од нього, а за спільним столом щодня тільки й чути було того жевжика. Він базікав і базікав, жартував, сипав дотепами, вплітав афоризми чи не десятьма мовами, словом – очаровував.

– Ну й тип, – прохопився Шумський. – Може, він іще ходив з парасолькою і не вимовляв «р» – тоді ручаюся, що то з міністерства закордонних справ!

Полковник зареготав:

– Як у воду дивився! Їй-богу, він не розлучався з парасолькою.

– Ну й що далі?

– Так от, десь на п’ятий чи шостий день, коли ми йшли на обід, Ясь і каже: «Далебі довше не видержу». Коло столу він сидів якраз навпроти цього дженджика. Той як почав своєї правити за супом, так доїхав уже до печені. Я жду, а Ясь – хоч би що. Сидить і слухає, а жевжик знай собі меле та всміхається, такий елегантний. Пам’ятаю, саме завів про наймодніші кольори сезону, коли це Ясь раптом відклав ніж і виделку, трошки підвівся, нахилився через стіл до того базіки та як гуконе; «Гу-у-у!..»

Дизма і Шумський не могли стримати сміху.

– Як, – спитав Шумський, – отак просто: «Гу-у-у»?

– «Гу-у-у» та й годі, а ти ж знаєш бас Уляницького! Ви собі не уявляєте, що за сцена була! Жевжик спік рака і замовк, ніби його грім ударив. У їдальні залягла мертва тиша, усі враз похнюпили голови. А тут хтось не втерпів і зареготався. Цього тільки й бракувало. Весь стіл одразу аж затрясся. Їй-богу, я ніколи в житті ще не бачив, щоб люди так сміялися.

– А Ясь що?

– Ясь? Він, і оком не змельнувши, взявся до печені!

– А той дженджик?

– Сердешна лялька! Він не знав, що робити – встать чи лишитися. Нарешті, підвівся і вийшов. І того ж дня виїхав з Криниці.

– І що далі? – поцікавився Никодим, якому страшенно подобалась ця історія.

– Та нічого, – відказав полковник, – тільки Уляницький став найпопулярнішою людиною в Криниці.

В залі ресторану було вже повно людей. Поміж білими столиками мелькали чорні фраки офіціантів, оркестр грав якесь жагуче танго.

Вже повечеряли, коли прийшов Уляницький. Це був здоровенний чолов’яга з обличчям, схожим на щит, до якого приліпили великий огірок і чотири віхті чорного, як смола, волосся. Його дуже пишні вуса і брови без упину рухались, а очі – маленькі, запалі, здавалося, пильно дивились у якусь далеку точку в просторі.

Коли він сів, Никодим, уже трохи напідпитку, сказав:

– Пан полковник розповідав нам про ваш дотепний жарт у Криниці. Прекрасно! Здорово ви посадили в калошу того піжона.

Віхті на обличчі в Уляницького жваво заворушилися.

– Е, що там! У вас лучче вийшло. Це ж ви нашого бевзя Терковського вилаяли?

– Він, він, – потвердив Вареда, – славний хлопець. Відчуваю, що ви подружите. Будьте здорові!

Пили багато. Далеко за північ усі вже добре під чаркою перейшли на другий поверх у дансинг і замовили шампанського. За столиком опинилися гарні дівчата. Джаз витинав, аж жижки дрижали, і Дизма, запросивши одну з них, ударив ногами. Товариство схвально дивилося на нього, а коли Никодим сів, усі одностайно визнали, що він пречудовий товариш і що можна випити з ним на брудершафт…

Ніхто не перечив – ні та ні та сторона, – отож церемонія відбулася в супроводі пісні «Сто літ, сто літ», яку заграв оркестр на бажання полковника Вареди.

Надворі було вже видно, коли четверо друзів умостилися в автомобіль Куницького. Надумали одвезти полковника в Константін. Приїхавши на місце, шофер розбудив своїх пасажирів. Шумський ніжно розпрощався з Дизмою, бо йому не хотілося повертатись до Варшави.

– Пересплю тут у Вацека, Никодимчику, люб…

Потім Дизма одвіз Уляницького, а сам вернувся до готелю.

Укладаючись в ліжко, спробував перебрати в пам’яті події минулої ночі, але шум у голові і докучлива гикавка кінець кінцем так його змучили, що він махнув на все рукою.

Прокинувся вже далеко по полудню; голова тріщала. Тільки тепер помітив, що спав у костюмі, який був наче викручена ганчірка. Никодим сердився сам на себе, хоч і розумів, що вчорашня пиятика з полковником і двома сановниками допоможе йому дістатися до міністра.

Згадав, що має бути на обіді у пані Пшеленської. Треба було випрасувати костюм.

Куницькому надіслав телеграму – повідомив, що від’їзд міністра примушує його затриматись у Варшаві.

До пані Пшеленської він вирушив автомобілем. Вікна її помешкання виходять на вулицю, і, можливо, хтось побачить його машину – це додасть шику.

Власне кажучи, Дизма не знав, про що має говорити з тіткою Понімірського і з якимось там Кшепицьким, а головне – він не бачив мети цієї розмови. І якщо згодився прийти, то тільки з цікавості і почасти через те, що йому кортіло відвідати великопанський дім.

Вже з порога кинувши оком, Никодим зрозумів, що перший раз він бачив помешкання пані Пшеленської за незвичайних умов. Сьогодні ж не був поважний дім, у якому панували велична тиша і порядок. Правда, його не можна було порівняти з коборовським палацом, але було тут щось невловне, що ще більше імпонувало Дизмі.

Лакей відчинив двері до салону; невдовзі туди ввійшла пані Пшеленська – сьогодні це була справжня великосвітська дама, за нею ступав чоловік років тридцяти п’яти.

– Пан Кшепицький – пан Дизма, – познайомила їх пані Пшеленська.

Кшепицький привітався дуже галантно. Його надмірно розмашисті рухи, разюча невимушеність і носова вимова не сподобались Никодимові, хоч у душі він мусив визнати, що Кшепицький – чоловік пристойний і, можливо, навіть красивіший од судового писаря в Лискові, пана Юрчака – знаного в усьому повіті джигуна.

– Безмежно радий, що мені випала честь познайомитися з шановним паном, про якого я мав щастя так багато чути, – мовив Кшепицький, сідаючи і високо підтягуючи холошу.

Ця людина одразу видалася Дизмі хитрою та нещирою, і він постановив собі бути обережним. Отож ухильно відповів:

– Люди як люди, – завжди щось кажуть.

– Вибачте, – озвалася пані Пшеленська, – я оце довідалась од пана Кшепицького, що ви такий видатний політик. Признаюсь: ми, жінки, на превеликий сором, просто невігласи в політичних справах.

– О, не перебільшуймо, – всміхнувся Кшепицький і підтягнув другу холошу.

Дизма не знав, що сказати, і тільки прокашлявся. Виручив його слуга, який увійшов і доповів, що на стіл накрито.

Під час обіду пані Пшеленська і Кшепицький, якого вона називала то на прізвище, а то «паном Зизьом», почали розпитувати Дизму про коборовські справи. Пані Пшеленська найбільше цікавилась, які стосунки у «цієї нещасливої Ніни» з братом і чоловіком, а пан Зизьо засипав Никодима питаннями про зиски Куницького та вартість маєтків. Дизма старався відповідати якнайкоротше, аби якимось необачним словом не показати, що він, власне, дуже мало на тому знається.

– А скажіть, будьте ласкаві, шановний пане, душевна хвороба Жоржа так впадає в очі, що нічого й думати про його правоздатність?

– Хто його знає… Він таки причинний, але, може, й спромігся б опанувати собою.

– Влучне спостереження, – визнала пані Пшеленська. – Власне, його хвороба полягає в атрофії гальмівних центрів, але, гадаю, коли він зрозуміє, що треба держати язика на поводі, то зможе це зробити бодай на короткий час.

– Очевидно, – потвердив Дизма.

– Я тільки одного побоююсь, – вела далі пані Пшеленська, – чи Ніна погодиться на наші плани?

– Пхі, – здвигнув плечима Кшепицький. – А навіщо їй знати їх? Усе буде зроблено тишком-нишком. Найважливіше – знайти руку в міністерстві юстиції, та коли щаслива доля дала нам такого спільника, як вельмишановний пан, то про це ми можемо не журитися, правда ж?..

– Ах, яке це щастя, – гукнула пані Пшеленська, – що ви, саме ви, пане, колега і друг Жоржа, зустрілися з ним тепер!

Пити каву перейшли до маленької вітальні. Тут Кшепицький вийняв записничок та олівець і почав:

– Я підготував щось на зразок невеличкого реферата. Дозвольте?.. Отож у цілому справа має такий вигляд. Ми знаємо, що шахрая на ім’я Леон Куник, п’ятдесяти шести років, сина прачки Геновефи Куник, який народився у Кракові, підозрівали в тому, що він скуповував крадене – це зареєстровано в картотеці львівської поліції; згодом позичав гроші на лихву, як лихвар обплутав родину Понімірських і підступом вижив її з маєтку…

– Пані Куницька, – перебив Дизма, – твердить, що зовсім не підступом.

– Ну, звичайно, але кожне питання можна по-різному тлумачити. Хе-хе-хе… Якщо вже прокурор дістане відповідну інструкцію зверху, то він знатиме, що робити. Нам відомо далі, що дев’ять років тому Куник добув собі документи, в яких його прізвище змінено на «Куницький» і додано ім’я батька. Це вже просто кримінальний злочин. Крім того, всі знають про його позов, зв’язаний з доставкою шпал. Тоді, на жаль, не пощастило довести, що насправді цих шпал взагалі не було. Куницький подав документи, з яких випливало, що він не винуватий, але ці папери, безперечно, дістав нечесно. Адже той залізничний урядовець, який передав їх, утік, і слід його простиг. Усе це можна розкопати і подати на повторний розгляд суду. Як ви гадаєте?

– Ну звичайно! – заволала пані Пшеленська.

– І мені так здається, – промовив Дизма, недовірливо поглядаючи на гостре обличчя Кшепицького. М’язи на цьому обличчі безперервно рухались, а довгасті очі поблискували, і через те видавалося, що Кшепицький завжди обачний, завжди готовий до всього. Ось він кінчиком язика облизав верхню губу і додав:

– Усе-таки найважливіше – одібрати від нього Коборів. І тут починаються труднощі. Адже формально власниця маєтку – пані Ніна, а вона на це не піде.

– Безумовно, не піде, – притакнув Дизма.

– Отож, – вів далі Кшепицький, – нам лишається тоді, власне, єдиний вихід: Жорж повинен подати прокуророві скаргу на Куницького. В тій скарзі серед інших звинувачень має бути сказано, що Куницький примушує сестру позивача давати фальшиві зізнання…

– Гм…

– А подати таку скаргу Жорж зможе тільки тоді, коли його визнають правоздатним. Тому треба, щоб спочатку суд розпорядився ще раз перевірити психічний стан Жоржа. Я радився з адвокатом. Він каже, що в принципі такий повторний огляд може бути. Треба тільки, щоб про це поклопотався хтось із родичів Жоржа.

– Я – ні за які гроші! – запротестувала пані Пшеленська. – Ні за які гроші. Мені вже досить прикростей. Ще не вистачало, щоб моє ім’я плямували газети…

– Ну гаразд, пані Фіно, – обірвав Кшепицький трохи роздратовано, – в такому разі ви вважаєте, що це зробить Ніна?

– Ні, – заперечив Дизма, – пані Ніна і пальцем не поворухне.

– А у Жоржа більш нема родичів, – сказав Кшепицький, виставляючи вказівний палець із дуже довгим блискучим нігтем.

– Все одно я в це не втручатимусь… Усе одно.

Обличчя Кшепицького стало зле.

– Добре, – мовив він зимно, – виходить, нам нема про що балакати. Ви ставите хрест на тих сорока тисячах, які Жорж винен вам і мені, ну, і хрест на одруженні Біби Тульчинської.

Залягла мовчанка.