Текст книги "Розколоте небо"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

За розрахунком Івана Михайловича, розкуркулення Федора пройшло за всіма законами, показово, що мусило дати поштовх для тих одноосібників, які ще вагалися. Але ж ні! Тільки одна родина, злякавшись неминучого виселення, принесла заяву, та й то лиш тому, що мала багато неповнолітніх дітей. Наступним на показовому розкуркуленні мав бути Павло Чорножуков. Лупіков уже прийняв для себе рішення: якщо Павло не буде чинити супротив і віддасть усе в колгосп, то може лишитися жити у селі. Хай би жив у будинку доньки або в хаті зі своєю старою. Треба ж показати терпимість радянської влади навіть до куркулів. Іван Михайлович уже й день намітив, коли нагряне до Павла Чорножукова, але напередодні його знову запросили на нараду в область. Спочатку присутніх детально ознайомили зі статтею товариша Сталіна «Головокружение от успехов», яка була опублікована у газеті «Правда» другого березня. Сталін засудив перегини при прийнятті селян у колгоспи. Йосип Віссаріонович у своїй статті визнав порушення принципу добровільності вступу в колгоспи, поклавши усю провину на членів комісій із розкуркулення, розкривши їхні зловживання. Вказавши на недоліки, товариш Сталін залишався категоричним щодо куркулів, підкресливши, що кулака треба ліквідувати.

Лупіков і сам усе ретельно записував за доповідачем, і парторгу наказав записувати. У перервах між засіданнями він підходив до однопартійців, які жваво обговорювали нову статтю Сталіна, прислухався до кожного слова. З усього почутого зробив висновок: не потрібно приймати радикальних рішень, принаймні зараз, треба дати куркулям спокій і більше приділити уваги організаційним питанням, підготуватися до посівної кампанії. Вже наприкінці дня їх поодинці викликали в кабінети, де сварили за перегинання палиці та попереджали про особисту відповідальність. Що ж, Павлу Чорножукову пощастило. Поки буде сидіти у своїй норі. Втім, потрібно й надалі вести роз’яснювальну роботу серед населення. Нехай потихеньку, помаленьку, але ж пишуть заяви. А нариватися на гнів керівництва немає ні сенсу, ні бажання. Якщо товариш Сталін прийняв таке рішення, то воно є правильним. Чи може бути якийсь сумнів?

Розділ 30

Варя щойно вийшла з хати бабусі, як у двір пропхався спочатку величезний клунок, а за ним – Ольга. Жінка кинула оберемок сіна, перетягнутий мотузками, на прочищену від снігу доріжку, видихнула:

– Ледь доперла!

– Куди ти його тягнеш? – усміхнулася Варя, побачивши захекану сестру, в якої повні щоки розчервонілися і стали схожі на два стиглі помідори.

– Спочатку дай попити, – попросила сестра.

– Ходімо до хати, – запросила Варя. – До мене чи до батьків? – спитала вона, бо бабусина хатинка тепер була посередині, по один бік – будинок батьків, по другий – Варі з Василем.

– До батьків звичніше, – відповіла Ольга.

– Олю, пообідаєш з нами? – гостинно запитала мати.

– Лише водички поп’ю, – відказала донька.

– Ти так рідко до нас заходиш, – незлостиво дорікнув батько.

– А коли мені ходити? – сказала Ольга, випивши повний кухоль води. – Мої старі як удома щось зробити, у полі працювати чи дітей глядіти, так одразу немічні та кволі, а як на роботу в колгосп, то біжать як коні. Попереду табуна мій Іван, а вони – за ним. Як вранці почули гармоніку Михайла, кидають ложки і, як голий у баню, спішать на роботу. Чи їм там медом намазано? Кажуть, хліб заробляти йдемо. Своє поле віддали, тепер на чужому будуть працювати. Побачимо, що зароблять. Може, стільки, що й у комору зерно не поміститься? Дві корови віддали в колгосп, одна з них – тільна. Я впала, коли корів забирали, за її ноги чіплялася, репетувала «Не віддам!», та хто мене слухав? Як згадаю той день – мороз по шкірі. Залишили нам одну корівку, діти за день то молоко поп’ють, то я сиру краплю їм зроблю, а старі прибіжать ввечері додому й по глечиках заглядають. Ще й невдоволені. Питаються: «Ти за день усе молоко попила, ледащо?» Це я ледаща? З ранку до вечора на ногах.

– Тебе не женуть на роботу? – поцікавився батько.

– Вже не раз приходив до хати Лупіков. Хоче бачити мене на роботі.

– А ти що йому?

– Кажу: забирай до себе моїх дітей, няньчи їх, а я піду на роботу, – усміхнулася Ольга. – Нікуди мені подітися. Прийде весна, піду на посівну.

– А зараз куди метешся? – запитала Варя.

– Чули, як цілими днями ревуть колгоспні корови? Чужу скотину шкода, а там дві мої корівки. Не ходила туди, щоб не бачити їх, щоби вони відвикли від мене, щоб не обливалося серце кров’ю. Та оце не витримала, зайшла подивитися, як вони там. Ой лишенько, що я побачила! Бідні корівки померзли, під ними соломи підстелено, як для кошеняти. Чиясь корівка вивихнула ногу і лежить напіввмерзла у калюжі своєї сечі. Я побігла по людях, склали чоловіки у корівнику сяку-таку грубку, нанесли дров, тож тепер топлять.

– А що ж голова колгоспу? Для чого його вибирали?

– Він в усьому слухається Лупікова, а у самого замість голови капустина на плечах. Каже, Лупіков сказав, що незабаром прийде весна і надворі потеплішає. Я йому на те: «А якщо твій За…ков скаже, що весна не прийде, то її не буде?» Стоїть як телепень, очі на мене вирячив. Що з нього візьмеш? Жаба – вона і є Жаба. В селі ж виріс і не розуміє, що до весни всі корови подохнуть. Тож тепер із жінками носимо худобі і солому, і сіно, бо худі стали, як скелети.

– Докерувалися, – зауважив батько і скрушно похитав головою.

– То я піду? – сказала Ольга.

– Як там Олеся? – поцікавилася мати. – Ми до неї навідуємося, але ж часто не будеш ходити, коли Ониська постійно вдома.

– Вдень на роботі в колгоспі, а прийде додому, то й у печі потухло. Уся робота на ній. Добре, що з дитинства до праці привчена, тож у хаті чистенько, все прикрасила своїми вишитими рушничками та скатертинками. Тільки живуть там свині, дівчина прибирає, а вони за нею паскудять. Та ще й Ониська, коли нажреться самогону, пудить вночі на чистеньку постіль. А прати кому? Олесі!

– Чоловік хоча б жаліє? – запитала мати.

– Хтозна, – стенула плечима Ольга. – Мені не жалілася.

– Дай-то Бог! – мати перехрестилася на образи.

Ольга пішла, перехопивши через плече в’язку сіна, і лише тоді Варя зізналася:

– Мені Олеся жалілася, що Йосип не дуже чемно з нею поводиться. Коли тверезий, то ще контролює себе, а коли вип’є…

– Він здійняв на неї руку? – сердито запитав батько.

– Не б’є, але стусанів дає, – відповіла Варя.

– Я з ним поговорю.

– Не треба, тату, – попрохала Варя. – Ви можете себе не стримати, тоді лиха не збудешся. Я попрошу Василя, нехай з ним побалакає по-чоловічому.

– Гаразд, – зітхнув батько. – Тільки, той… Обережно нехай, – додав згодом.

Розділ 31

Непевність уже виснажила Павла Серафимовича, тож коли у хвіртку постукав палицею бандурист Данило, дуже зрадів. Від кого, як не від вічного мандрівника, можна почути усю правду? Чоловік одразу ж гостинно запросив Данила з поводирем до хати, почав частувати стравами. Дуже хотілося Павлу Серафимовичу розпитати про останні новини, поки люди не почнуть сходитися, але поводив себе стримано, бо Надія пропонувала гостям то пиріжки, то гарбузову кашу, то сир з молоком. З особливою ніжністю жінка пригощала хлопчика: він же сирота! Коли Василько наївся, вона повела його скупати, перевдягти та випрати одежину, поки хлопча буде спати.

Кращої нагоди годі було чекати, тож Павло Серафимович підсів ближче до бандуриста й неголосно повів розмову. Данило одразу дав відповідь на питання, яке останнім часом не давало йому спокою. Павло Серафимович ніяк не міг зрозуміти, що змінилося і куди поділася заповзятість Лупікова. Розповідь бандуриста про статтю Сталіна «Головокружение от успехов» трохи все прояснила.

– Повсюди притихли активісти, – підсумував Данило, – не лише у вас. Наразі дали спокій господарям-одноосібникам.

– Спокій чи передишку? – запитав Павло Серафимович.

– Мені здається, що то тимчасове затишшя. Згідно зі вказівками згори, колективізація повинна закінчитися восени тридцять першого року або, у крайньому разі, навесні тридцять другого. Не можу знати, які ще закони напишуть, але щось та буде. Проте, це моя особиста думка і не більше.

– Розумна ти людина, Данило, – зауважив Павло Серафимович. – Сліпий, а знаєш і розумієш набагато більше, аніж деякі зрячі. У твоїх словах сама істина. І як тобі це вдається?

– Хіба очі можуть все побачити? – усміхнувся бандурист у довгі сиві вуса, що звисали донизу. – Покликання істинного кобзаря – нести людям правду. А я стільки подорожую, з різними людьми спілкуюся, стільки всього наслухаєшся, що й усього не розкажеш! Правда, є бандуристи, що можуть лише за струни смикати та гроші збирати. Я не з тих. Ось за зиму нациганю грошенят, а навесні нову криничку за Підкопаївкою зроблю. Я вже й місце запримітив.

– І де ж? – поцікавився чоловік.

– Як вийти на дорогу, що веде в Росію, починається ліс. Десь посередині лісу є гарна місцина. Навколо густішає ліс, мандрівнику стає лячно, бо ніде ні душі, ще й ліворуч кам’яна скеля ніби виросла з-під землі. Так ось, щоб людині було не лячно та не самотньо серед гущавини лісу, щоб не лякала скеля, біля неї буде криничка. Поп’є самотній подорожній чистої водички, посидить під розлогим деревом і заспокоїться.

– Стривай-стривай! Я знаю цю місцину! Там понад дорогою росте величезний дуб. Я запам’ятав це місце, бо дуби тут рідкість.

– Правду кажеш, чоловіче! Саме під дубом і буде і криниця, і лавка для відпочинку.

– А чи буде там вода?

– Буде! Я вже перевіряв, – задоволено сказав Данило. – Нелегко буде чоловікам копати, бо і скеля поруч, і коріння дерева заважатиме, але якщо вже я щось намітив, то доведу справу до кінця.

– Добру справу, – додав чоловік і спитав стишеним голосом: – А що ще чути? Чи охоче люди в інших селах записуються в колгоспи?

– Де там! – махнув рукою Данило. – Усюди не хочуть, тож тиснуть на людей, змушуючи писати заяви. Скажу тобі, добра людино, – тихо почав бандурист, – у деяких селах навіть відбулися збройні виступи!

– Та невже?!

– Істинна правда! – перехрестився старий. – Люди подіставали зі схованок зброю і зайняли оборону, нікого не пускали в свої села. Чув, що співали «Ще не вмерла Україна» і кричали гасла «Геть радянську владу!»

– Не може бути! – здивовано промовив Павло Серафимович і розповів Данилу про спробу вбивства Лупікова та підпал його помешкання. – Я так і не встиг дізнатися, чи то мій брат зробив, чи хто інший. Тепер уже, напевно, ніколи не дізнаюся, – зітхнув він.

– Хтозна, – сказав Данило. – Не хотів тебе засмучувати, але скажу: подейкують, що на Півночі пощастить тим, кого поселять у бараки. А то вивозять в арктичну пустелю без грошей, без теплих речей, без посуду й кидають напризволяще. Хто виживе – тому пощастило. Але й утікачів багато! Туди ж везуть людей, які не захотіли сліпо коритися долі, тож тікають і починають нове життя. Сподівайся, що твоєму братові пощастить втекти. Звичайно, що він не зможе сюди повернутися, навіть вісточку тобі подати, бо можуть знайти його, але десь в іншому місті пустить коріння й буде жити.

– Може, Федір уже втік? – з надією сказав Павло Серафимович. – Можливо, тому до цього часу не подав звістку?

– А давно його депортували?

– Минуло вже майже два місяці.

– Моли Бога за нього і сподівайся на краще, – порадив Данило.

– І все мені не йдуть з голови збройні виступи людей. Цікаво, чи селян так допекли, що виявили непокору, чи хтось їх організував?

– Думаю, що без організаторів не обійшлося, бо виступи були під гаслами СВУ. Чув про них? – тихим голосом спитав бандурист.

– Трохи чував, – відповів йому в тон Павло Серафимович. – Це Спілка визволителів України?

– Еге ж.

– І чим закінчилися виступи?

– Заарештували НКВСники багатьох спілчан, у березні по справі СВУ у Харкові почалися судові процеси. Ось так! А чи правда то – не знаю. Розповідаю тобі те, що почув від людей. За що купив, за те й продаю! – хитро посміхнувся Данило.

– Скажи мені, Даниле, чи в усіх колгоспах такий безлад, як у нас? Якби не жінки, то за зиму вимерзла й видохла б уся скотина колгоспна. Вони організували й годівлю тварин, і соломи з дому нанесли, й дрова тягали.

– Таке саме всюди. Справа нова, потрібно було до неї залучати справжніх господарів, як ти, наприклад. А де такі люди? Хто в засланні, хто вчасно розпродав усе і подався у світи шукати іншої долі, а хто залишився одноосібником, до останнього плекаючи надію й надалі працювати на своїй землі. Нема господарів у комунах, немає, – Данило скрушно похитав головою. – Понасилали партійних керівників, які вміють лише командувати, та й то переважно з Росії. Можливо, вони й були добрими бійцями у громадянській, але ж вони не знають сільських мешканців, не відають, чим живе та дихає село. А голів колгоспів із кого вибрали? З бідняків, які не вміють дбати про худобу, бо її не мали. А прийде посівна? Що вони робитимуть, якщо не мають ніякого досвіду? Втім, це лише мої роздуми.

– Все правильно ти кажеш, Данило. Так воно і є.

– Не встигли організувати колгоспи, – продовжив бандурист, – як люди почали звідти тікати.

– Як то?

– Пишуть масово про вихід, – пояснив старий.

– Я чув про таке одним вухом, але не повірив, – зізнався Павло Серафимович.

– І їм дозволяють?

– Раніше про вихід із колгоспу не могло йти мови, а після статті Сталіна пом’якшилося керівництво. Звичайно ж, умовляють не робити цього, як можуть, агітують, лякають великими податками, але ж, за законом, не мають права заборонити.

– Тихо! – сказав Павло Серафимович. – Здається, хтось прийшов.

Двері розчинилися, і до хати завітали Варя й Ольга. Жінки привіталися, а старша донька почала з порога:

– І дістався ж мені чоловік! – сказала обурено. – Що Іван без мізків, що свекор із своєю старою!

– Що ще трапилося? – запитав батько.

– Від людей почула, що у сусідніх селах цілими сім’ями виходять з колгоспів. Кажу своїм дурням: «Ідіть пишіть заяви та приведіть мені худобу назад», бо й так щодня ходжу її годувати.

– І що я вам казав? – Данило торкнувся руки Павла Серафимовича.

– І що вони на те? – поцікавився батько.

– А нічого! – розвела руками Ольга. – «Не будемо нічого писати! Ти нам не указ!» – кажуть. Ото й уся розмова.

– А є ще бажаючі вийти з колгоспу? – запитала Варя.

– А хіба ж нема?! Є!

– І багато таких?

– Вистачає, – відповіла сестра. – Я можу зрозуміти Олесю, бо у неї чоловік комсомолець, на неї теж люди дивляться. А мої? З них уже тирса сиплеться, а вони у той колгосп пруться! А мій Іван – слимак! За ними повзе. Безхребетний!

– Бойова у тебе, чоловіче, донька, – зауважив бандурист.

– Так! Рідна кров! – з гордістю промовив Павло Серафимович і опустив очі. Він не хотів, щоб доньки побачили смуток у його очах, бо знову згадав сина.

Розділ 32

І знову надзвичайна термінова нарада. Лупіков мав припущення щодо її теми. Не з чуток знав, що стало неспокійно у селах. Вбито кількох членів ДПУ. Колгоспники почали масово писати заяви про вихід із колгоспів, а на носі посівна кампанія. До того ж потрібно упорядкувати землі. Колгоспні наділи складалися переважно з невеликих клаптів, які знаходилися найчастіше біля самих садиб селян. Як їх обробляти, коли пришлють техніку? Потрібно зробити так, щоб земельні наділи були більш-менш в одному місці. Викличеш колгоспника, запропонуєш йому землю в іншому місці, не біля хати, а він тобі одразу заяву на стіл! І не втовчеш у їхні порожні голови те, що трактор або косарка не може літати, щоб дістатися того невеликого клаптика, який знаходиться десь поміж їхніми городами. Щоправда, є свідомі колгоспники, але таких небагато. Стомилися вже з сажнем бігати й міряти землю. Стільки роботи в колгоспі, а ще – безкінечні наради. Хоча й без них не обійтись. Тут все роз’яснюють, вводять у курс справ.

Іван Михайлович скоса поглянув на Кузьму Петровича, який сидів ліворуч. Однопартієць уже тримає олівця та аркуш паперу напоготові. Парторг Лупікова майже влаштовував. Майже. Щербак – чесна, порядна людина, чітко виконує всі вказівки його та вищого керівництва, йому можна довіритися, на нього можна покластися. Але щось у ньому було не так! На передову, у бій такі не рвуться. Вони спочатку все ретельно обдумують, навіть вагаються, а потім приймають рішення. А потрібно діяти рішучіше, іноді навіть рубати з плеча, як ось він, Лупіков. Трішки не вистачає твердості Кузьмі Петровичу. Ось і зараз доповідач вказує на те, що потрібно сміливо відстоювати завоювання та досягнення радянської влади.

– Куркулі залишилися, – лунало голосно зі сцени, – як останній оплот капіталізму. Яка з них користь? Лише шкода. Вони свідомо саботують усі заходи радянської влади, тероризують сільських активістів. Хто вбиває членів ДПУ? Не свідомий колгоспник, а його ворог – куркуль!

Як і здогадувався Лупіков, доповідач розповів про збройні виступи у деяких селах, про вбивства працівників ДПУ, які відбулися не без участі куркулів.

– Куркулі всіляко намагаються підпорядкувати своєму впливу бідняків та середняків. Ми з вами повинні не допустити цього! На що розраховують ці кровопивці? Вони хочуть відновити старі капіталістичні порядки. Але ми з вами цього не допустимо! – палко промовив виступаючий, і зала зірвалася бурхливими оплесками однопартійців. – Нас не залякати і не спинити! – продовжив доповідач, коли стихло. – Ми й надалі будемо проводити політику, спрямовану на ліквідацію куркуля як класу. І тут я хочу вам сказати, а ви запишіть, що наша Комуністична партія не піде ні на які умови співпраці з ними. Будемо й надалі керуватися вказівкою нашого великого вождя Володимира Ілліча Леніна про те, що миру радянської влади з куркулем бути не може, що… – чоловік дістав аркуш паперу, начепив на носа окуляри, дав команду: – Пишіть цитату: «Ми стояли, стоїмо і будемо стояти в прямій громадянській війні з куркулями. Це неминуче». Записали? – він поглянув у зал поверх окулярів.

Після закінчення наради їм усім роздали циркуляри, де був наказ зниження темпів колективізації, бо є реальна загроза селянських війн.

«Ось і вирішуй сам на місці, що з тими куркулями робити», – невдоволено думав Лупіков, повертаючись додому.

Розділ 33

Кінець квітня приніс із собою і веселе цвірінчання горобців, і монотонне гудіння волохатих бджіл, і жваве ґелґотіння гусей на луках. Весна забуяла густим килимом трави, зеленим листям, а сонце, святкуючи весняні дні, на радощах лину´ло на землю хвилю свіжого, нового, яскравого та веселого.

Варя теж відчувала прилив щастя. Відтоді, коли дізналася про свою вагітність, постійно дослухалася до змін, які відбуваються всередині неї. Ночами уявляла те крихітне життя, яке вже жило у ній, існувало. Вона любила класти долоню на живіт, уявляючи, що обнімає та захищає таке маленьке й беззахисне тільце дитинки. Варя намагалася відчути, як вона там росте, які малюсінькі у неї рученятка та ніжки. Дитинка була її частинкою, у ній тече її кров, вона харчується тим, що споживає мама, хвилюється разом з нею, разом горює.

Варі захотілося пройтися березовим гаєм, який досі належав їй, послухати пісень лісових пташок, пройтися поміж подружками-березками, тож вона кинула все й пішла. Берези розпустили свої довгі коси, прикрашені сережками. Варя доторкнулася рукою до маленьких різьблених молодих листочків, прихилилася до білокорого стовбура.

– Привіт, сестрички! – привіталася до них, усміхнулася, підставивши обличчя лагідним теплим променям.

Варя прикрила очі, вслухаючись у безустанний веселий пташиний гамір. Пустун-вітер грався її пухнастим волоссям, коли вона відчула у своєму лоні перший несміливий поштовх. Тепла хвиля залила усе її тіло. Варя приклала долоню до живота, і ніби їй у відповідь, почувся другий, уже сміливіший поштовх. Вона вперше відчула себе справжньою матір’ю. У ній билося життя, життя її донечки, нехай ще зовсім маленької, крихітної, але ж дитинки! Прийде час, і маленька з’явиться на цій землі, і тоді Варя зможе вперше поглянути на неї, доторкнутися, прикласти до грудей. Яке це щастя – бути матір’ю, дарувати нове життя світові!

Варя ще довго стояла, вдивляючись у синь бездонного весняного неба, слухаючи довгоочікувані поштовхи. Вона вже багато разів намагалася уявити, якою буде її донечка, але чомусь кожного разу дитинка поставала перед нею різною: то синьоокою, то з темними очицями, то білявою, то чорнявою, то з прямим волоссячком, то в образі золотокосого кучерявого ангела. І знову багата уява Варі малювала образ того нового життя, яке дало себе знати спочатку несміливими, потім настирними поштовхами.

– Пустунка! – прошепотіла Варя, уявивши, як маля всередині неї тицяє у живіт маленьким кулачком.

І раптом Варя відчула на собі чийсь погляд. Вона відсмикнула руку від живота, обернулася. Позаду стояв Андрій.

– Що ти тут робиш? – здивувалася вона.

– Привіт, Варю, – сказав він, наближаючись.

– Ти… Ти давно тут? – спитала.

Стало неприємно від того, що за нею в таку мить підглядали.

– Щойно прийшов.

– Навіщо?

– Сама знаєш. До нестями хотів тебе побачити, – відповів юнак.

– Не ходи за мною. Будь ласка, – попросила Варя.

Андрій не мав сили відірвати погляд від жінки з великими гарними очима, в яких світилося щастя. Варя дивилася в його очі, наповнені одночасно й захопленням, і любов’ю, і надією, і сумом.

– Я вже нічого від тебе не чекаю.

– І правильно.

– Дозволь лише хоча б іноді, хоч би здалеку дивитися на тебе, – схвильовано сказав він, не зводячи з Варі очей.

– Андрію, знайди собі іншу. Скільки можна?

– Для мене у всьому світі існує лише одна – це ти! – сказав він. Скільки ж щирості та болю було вкладено у ці слова! У Варі від того замлоїло у грудях.

– Все скінчено, – мовила вона лагідно. – У нас із тобою немає майбутнього – я чекаю дитину, – сказала Варя й двома долонями обхопила живіт, демонструючи його округлість.

– Знаю, – спокійно сказав Андрій. – І все одно я хочу тебе бачити, щоб потім тим жити далі.

– Не мели дурниць і йди геть, нас можуть побачити разом, і піде поголос, – попросила Варя.

– Добре. Заради тебе я піду. Бувай! – сказав він і пішов.

Варя повернулася додому. У хаті нікого не було. Вона стала на коліна перед образами, звела очі на ікону із зображенням Божої Матері, яка тримала на руках немовля. Варя довго просила прощення за свідомі і несвідомі свої гріхи. Покаявшись, вона зашептала молитву матері, якої навчила її бабуся.

– Пречиста Діво, – шепотіла розчулена майбутня молода мати, – коли Бог благовістив Тобі, тоді Ти присягнула йому: «Ось я, Господня слугиня: нехай зі мною станеться по Твоєму слову!» Ти дотрималася обітниці – ніколи і ніде не згрішила. Маріє, Мати Божа, у цьому стані почуваюся такою близькою до Бога. З мого серця випливають ці слова, бо вірю і люблю його щиро. Мій Боже, я приготовлена до свого материнського покликання. Ти, Мати Божа, оберігай мене всюди, аби я завжди була вірною Богові як Його дитя, як дружина, як мати люблячої дитини. Амінь.

Варя й не помітила, як її обличчя стало мокре від сліз, але то були сльози, що очищували душу. Прочитавши так щиро молитву, вона знала, бо серцем відчула: Божа Мати не покине її та збереже дитинку.

Частина п’ята

Перевернутий світ

Розділ 34

Літо 1932 року

Останнім часом Варя здружилася з Марічкою. Мовчани мешкали в кінці вулиці, зовсім недалеко від Чорножукових. Марічка жила у великій сім’ї, де, крім неї та батьків, було ще четверо молодших сестер, дід та баба. Мовчани вважалися середняками, бо мали три гектари землі, пару корів, коня, тримали овець та птицю. Велика родина розкошів не знала, але й особливо не бідувала. До колгоспу вони не вступили, хоч як їх агітували. Рік тому до них зненацька приїхали далекі родичі-погорільці зі Сталіно. Тітка Фенька зі своїм дорослим сином Павлом дуже слізно просилася пожити у Мовчанів, бо їхня хата згоріла з усіма пожитками, і вони опинилися на вулиці. Батько Марічки, Трохим, маючи жалісливе серце, дав дах родичам. Так вони й залишилися жити, чи то на радість, чи на біду.

Марічка, ясноока білявка, була привабливою дівкою. Якби не кульгавість, бо у дівчини була одна нога довша за другу, її б давно засватали, але та вада зупиняла парубків, і у Марічки було мало шансів вийти заміж. Уже на виданні була ще одна сестра, але Трохим не давав згоди на її заміжжя.

– Доки не видам старшу – будеш сидіти вдома, – сказав як відрізав.

Трапилось так, що Марічка одразу ж закохалася у далекого родича Павла. Щоправда, він був на десяток років старший за неї. До того ж на одному оці в парубка було більмо. Тітка розповідала, що він дитиною наштрикнувся оком на стебло зрізаного маку. Закохана до нестями дівчина за два місяці від хвилювання та нерозділеного кохання так схудла та змарніла, що, здавалося, лишилися тільки її великі сині очі, наповнені смутком. Трохим наважився поговорити з Павлом, але парубок сказав, що йому Марічка не до вподоби. Батько не міг надалі спокійно дивитися на страждання доньки, тому запропонував Феньці пошукати деінде собі прихисток. Тітка поплакала, а на ранок Павло запропонував Марічці стати його дружиною. Щаслива дівчина чи не помічала байдужість чоловіка, чи бачила те, що хотіла. Марічка швидко завагітніла й тоді почала іноді заходити до Варі, бо в неї вже була маленька донька. Молодиці мали багато спільного, тож вони швидко здружилися, і Варя тепер не почувалася такою самотньою.

Варя вже й не сподівалася, що зможе з кимось так здружитися. Спогади про зраду Ганнусі, яку вважала своєю названою сестрою, ятрилися як незагоєні рани. Але Марічка була з нею щирою та відвертою, тож швидко розтопила лід образи у серці Варі…

Варя лагідно провела долонями по великому животу. До пологів залишилося зовсім трохи – живіт опустився донизу. Незабаром на світ з’явиться братик Маргаритки. Те, що буде хлопчик, Варя не мала сумнівів: так сказала Улянида, а вона не помиляється. Колись сказала Варі:

– Буде дівчинка-квіточка.

Так і сталося. Коли народилося маля, Варя зараз же згадала віщування Уляниди. Покусаними й попеченими губами одразу після пологів прошепотіла: «Дівчинка-квітка – Маргаритка». Так і назвала донечку. І справді, дівчинка гарненька, білявенька, з живими синіми оченятами – справжня квіточка.

Згадала Варя минулі пологи, тяжко зітхнула. Маргаритка народилася на восьмому місяці подружнього життя. До цього часу стоїть перед очима перекошене гнівом лице Василя.

– То не моя дитина! – заявив він.

– То вбий її, – з розпачем кинула Варя.

Якби не батько, який мало не зарубав Василя, та не мати, котра переконала чоловіка, що діти іноді можуть народжуватися раніше терміну, невідомо, чим би все скінчилося. З часом Василь почав брати на руки немовля, забавляв, але Варя бачила, що сумніви його не покинули. За одне подумки дякувала чоловікові: він таки не сказав батькам, що була вже жінкою, коли йшла заміж.

Ось-ось народиться ще одна дитина. Як тоді Василь буде ставитися до Маргаритки? Чи не зненавидить? Може, пом’якшає його серце?

Варя присіла біля вікна. У дворі Пєтухових снувала привидом Олеся. Вона так схудла, аж страшно було дивитися. Робота в колгоспі з шостої ранку дотемна, потім потрібно обслуговувати двох бугаїв-братів та ледачу свекруху, працювати на своєму городі, порати худобу. Усе лягло на її плечі. Напевне, тому вона зомліла прямо на полі. Бідне дівча відпросилося в бригадира на два дні, щоб відпочити вдома. І хоча брати віддали в колгосп майже весь наділ землі, який переписала на них Ольга, роботи вдома вистачало, щоб Олеся так виснажилася. До цього часу вона жодного разу не завагітніла. Може, воно й на краще. Якби ще була й дитина, то Олеся зовсім би з ніг звалилася. Ось і зараз копирсається у дворі замість того, щоб відлежатися. Чи шкодує Ольга, що віддала доньку так рано заміж? Мовчить, не зізнається, ходить на роботу в колгосп і на всі заставки кляне своїх за все: за те, що змусили її йти на роботу, за те, що віддали землі та худобу, за те, що нема ніякого зиску з того колгоспу, бо жили нормально, а тепер ледь зводять кінці з кінцями. На трудодні за минулий рік видали їм так мало зерна, що не вистачить ні на хліб, ні на посів. Не заробіток, а сміх. Тепер ні грошей, ні хліба, ні молока. А податками так обклали, що люди аж виють. Ось і зараз батьки Варі на жнивах у полі. Урожай гарний, але податків потрібно сплатити більше, ніж зберуть зерна. Батько сподівається, що зможе щось залишити собі на хліб і на посів, але ж і так видно, що не лишиться нічого. Чорножукови – куркулі, тож на них наклали податки більші, ніж на колгоспників. А якщо не сплатять сповна… Ні, краще не думати про погане. Потрібно йти на поле, допомагати батькам.

Варя важко підвелася. Живіт так тягне донизу, ніби у неї всередині великий камінь. Але йти треба. Вона запнулася ситцевою хусткою, потихеньку вийшла надвір. Варя взяла у повітці серп – хоча б понад межею пожне жито, і то поміч.

– А куди це наша Варя зібралася? – почула вона позаду знайомий голос.

– Привіт, маленька! – усміхнулася Варя. Марічка тримала на руках тримісячну Сонечку. – Тітонька Варя збирається йти у поле.

– Куди? У поле? Ледве ноги переставляєш, а спека така, що земля пече ноги, – зауважила подруга.

– Добре, що нагадала, – спохопилася Варя. – Візьму пляшку з холодною водою.

– Тримай! – Марічка подала доньку Варі. – Я зараз принесу.

За мить швидка Марічка принесла відро холодної колодязної води, налила у скляну пляшку, заткнула її вилущеним кукурудзяним початком.

– Дякую! – сказала Варя. – Що б я без тебе робила!

– Може, провести тебе? Я б могла й на полі тобі допомогти.

– А Сонечку куди подінемо? – запитала Варя, цілуючи рожеві щічки дитини.

– Маргаритка ж у полі з батьками, то й і Сонечка там у затінку полежить.

– Який там затінок? Вони зараз на краю поля, там лише жито посіяне.

– Та десь примостимося. Так, Сонечко? – Марічка забрала дитину.

– Ні, Марічко, не потрібно, – у голосі Варі забриніли сумні нотки. – Ще хтось донесе, що у Чорножукових наймити працюють. Лихих людей вистачає. Є добрі, а є такі, що вовком на нас дивляться.

– Ну добре, – погодилася Марічка. – Ми підемо додому, а ввечері ще навідаємося. Тільки не рано, а коли худобу попораємо. Гаразд?

– Домовилися! – усміхнулася Варя.

Потихеньку Варя пішла утоптаною стежкою через городи. Справді, було дуже спекотно, а земля під босими ногами здавалася розпеченою пательнею. Варя дійшла вже до густих заростів сливняку, де темнів дерев’яний хрест на могилі діда. Потрібно трохи відпочити, бо так нестерпно ломить спину, ніби хтось палицею уперіщив. Вона хотіла присісти на траву біля могили і раптом почула, як по ногах потекла тепла рідина. Страх скував Варю по руках і ногах. Потрібно швидше повертатися додому! Але раптовий нестерпний біль пронизав усе її тіло. Вона дико закричала. Хотіла бігти, але змогла зробити лише крок й одразу опустилася на траву. Сильні перейми почалися так раптово, що жінка злякалася.