Текст книги "Розколоте небо"

Автор книги: Світлана Талан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Ой! – зойкнула його дружина. Жінка піднесла край хустинки до очей, бо зарясніли непрохані сльози. – Як так можна? – заговорила вона. – Ті поля политі не лише нашим потом. Я діточок народжувала посеред жита, навіть додому не йшла, щоб до дощу встигнути зжати. Перерізала пуповину серпом, сповила немовля, погодувала, а сама чи не навкарачки дожала колосся. А четверо дівчаток поховала під ґанком, бо не встигла ще й охрестити. Ті невинні душі світу білого не побачили, тому що гарувала як каторжна! І все моє, все нажите можуть відібрати?! Чи на них Бога немає?! Я, жінка, втрутилася у вашу чоловічу розмову, бо не могла змовчати, – сказала вона вже спокійніше. – Вирішуйте самі, що робити, а я своє слово скажу: свого я нікому не віддам! Помру, а не віддам! Ось вам хрест, – жінка перехрестилась.

– Твоя думка, Павле, – знову звернувся до брата Гордій.

– Не можу я нав’язувати свою думку, – сказав він те, до чого вів розмову. – Вибачте, але не можу.

– Ти ж завжди нам давав слушні поради, – зауважив Гордій.

– Так, давав, коли знав, що робити. Зараз я боюсь помилитися. Зрозумійте, вирішується подальша доля не лише родини Чорножукових, а й кожної сім’ї окремо. Гадаю, що кожен з вас для себе вже прийняв якесь рішення. Я хочу почути вашу думку. Гордію, у тебе близнюки восьми років. Тобі вирішувати їхню долю.

– Якщо хочете почути мою думку, – сказав Гордій, – то ми з жінкою одностайні. Ми вирішили так само, як і Надія: помремо, але свого нікому не оддамо.

– Ну, помирати вам іще рано, – мовив Павло Серафимович. – Діточок треба на ноги поставити, а потім уже й помирати. А ти, Федю, що скажеш?

– Ми, Чорножукови, згодні поділитися з ближнім, але задарма віддати – зась! У нас дітей нема, тож втрачати нічого. Ми теж вирішили не вступати до колгоспу.

– Та-а-а-к! – протягнув Павло Серафимович і зупинив погляд на Іванові.

– Я… Я не знаю, – затинаючись, почав Іван.

– І нам нема чого робити в тому колгоспі! – відповіла за нього дружина.

– А чому ти за всіх розписуєшся?! – аж підскочив на місці розчервонілий Іван. – Хата чия? Моя й моїх батьків! Город та поле чиї? А худоба?

– Мені батько теж гарний шмат землі дав у придане, – зауважила Ольга. – І добро дбали разом. Я не працювала, чи що? Якщо я невістка, то, виходить, мого нічого там немає?!

– Я так не сказав, – мовив уже спокійно Іван та витер хусточкою спітнілого чола. – Але є ще й мати та батько. Мені потрібно з ними порадитися.

– А своя голова є на плечах? – Ольга штовхнула Івана ліктем у бік. – Свою думку ти можеш мати? Чи ти тільки дітей робити вмієш?

– А про кого я дбаю? Про дітей, про батьків, ось про тебе, – Іван замовк. Він потер потилицю й сказав: – Я не можу приймати рішення без батьків.

– Зрозуміло, – Павло Серафимович повернув голову у бік сина Михайла. – А що ти, сину, мовчиш? Жодного слова не зронив. У тебе ж трійко діточок, потрібно про них подумати.

– Хочете почути мою думку? – посміхнувся Михайло. – Остаточне рішення я ще не прийняв. Сидів, слухав вас і дивувався: як так можна чіплятися за минуле? Ви всі ніби павутиною зрослися з усім своїм «я» та «моє». Життя не стоїть на місці, все навколо змінюється, а ви всі не хочете йти в ногу з сучасністю. Минуле життя засмоктало вас, як болото, затьмарило очі настільки, що ви не те що майбутнього, а й сьогодення не бачите! Рано чи пізно доведеться змінитися, бо життя змінюється. Ви не хочете цього зрозуміти!

– Цить! – скрикнув Павло Серафимович. Він так грюкнув кулаком по столу, що Варя з переляку підскочила на місці. – Ти лекцію нам прийшов читати?! – гримів голос батька. – Чи тебе заслали комуняки?! Продався вже їм? І скільки ж вони тобі заплатили?

– А що я таке сказав? Те, що ви всі – пережитки минулого? Так воно і є!

– Шмаркач! – закричав Павло Серафимович. – Ми всі горбатилися, щоб тобі хату збудувати, щоб жив по-людськи, і тепер ми погані? Може, ще скажеш, що на моїй землі повинні ледацюги працювати?

– Бідні люди, які теж хочуть їсти, – парирував Михайло.

– Хто працює з ранку до вечора, той ніколи не сидить голодний. І ти, Михайле, це знаєш, – майже спокійно сказав батько. – І все-таки, твоя думка.

– А я піду в колгосп, – сказав Михайло й якось нахабнувато посміхнувся. Мати не витримала. Щоб не заголосити при всіх, вона прожогом вибігла в другу кімнату й розплакалася.

– Ти мій син, – сказав батько. – Дорослий син, і я повинен поважати твій вибір. Але я б радив тобі не поспішати.

– Я сам вирішу, що мені робити, – сказав Михайло. – А тут мені нема вже чого слухати. Я пішов?

– Йди, – глухим голосом промовив Павло Серафимович. – Але я тебе не жену.

– Бувайте здорові!

Михайло пішов, і за столом запала тиша.

– Ну що ж, – зітхнув Павло Серафимович, – настав час висловити мою думку. Звичайно ж, я не збираюся віддавати землі колгоспу. До останнього я буду на ній господарем. Гадаю, що потрібно послухати, що роблять люди в інших селах. Можливо, є якийсь вихід, щоб урятувати своє добро? Я чув, що бандурист Данило ходить по сусідніх селах. Незабаром буде й у нас, тож треба спитати, що він чув.

– Згоден, – підтримав його Гордій. – Не будемо поспішати. А Данило справді всюди буває. Чого тільки не наслухається! Можливо, від нього щось путнє почуємо, тоді й помізкуємо. А ти, Павле, не тримай зла на Михайла. Молоде, зелене, гаряче, нарубає дров, а потім жалкуватиме.

– Так. Він мій син – цим усе сказано, – відповів Павло Серафимович. – Надю, – звернувся він до дружини, що вже повернулася, – а принеси-но нам пляшечку горілки! Не пияки ми, але потрошку можна! Так, брати мої?

Розмови за столом пожвавішали, коли чоловіки хильнули по маленькій. Вони похрумтіли солоними огірочками, які Варя принесла з погреба, пожували солоного сала з проріззю – внесла мати.

– Будемо чекати, – підвів риску в розмові Гордій. – А там або пан, або собака здохне. Чули таку оповідку?

– Розкажи, то почуємо, – повеселілим голосом мовив Федір.

– В одного єврея було багато дітей, тож коли не стало чого їсти, дружина посилає його до пана взяти грошей у борг, – почав Гордій, витерши губи полотняним рушником. – Пан подумав і каже: «Дам я тобі грошей, навіть повертати борг не потрібно буде, якщо за рік навчиш мого собаку по-людськи розмовляти». Подумав єврей і відказує: «Мені треба з дружиною порадитися». Прийшов додому сумний, так і так каже. А дружина йому: «Іди бери гроші й не роздумуй». Він їй: «А що буде за рік?» – «Дурний! За рік або пан, або собака здохне!»

Ще довго у вікні хати Павла Чорножукова світилося. Усім, хто там зібрався, здавалося, що вихід знайдеться, а лихо обійде стороною…

Частина третя

Павутина

Розділ 9

Дивна річ пам’ять: хочеться думати про майбутнє, а вона не відпускає з минулого. Так чіпко за нього тримається, що прийдешнє не може набути чітких обрисів, все у ньому розпливчате, ніби в тумані. Часом вона відновлює те, що відбувалося десятки років тому, і, здавалося, вже забуте, розчинене у сьогоденні, як цукор в окропі. Проте чомусь минуле дедалі частіше спливало в думках Павла Серафимовича мимо його волі, виринало здалеку, з глибин пам’яті.

Після 1917 року, коли отримали ще один бажаний шмат землі, відчули себе справжніми хазяями. З якою ж любов’ю вони орали й засівали вже свою землю, доглядали, пестили її, як дитину! Працювали до кривавих мозолів на руках, недосипали, але худоба була завжди доглянута, сита, а земля оброблена. Чепурні хати в селі в усіх були побілені, майже в кожного хлів, клуня, корова, коні, свині, птиця, садиби огороджені в кого тинами, а в кого й дерев’яним парканом. Особлива радість, якесь душевне піднесення наставало восени, коли достигав урожай. З ранку до вечора возили з полів снопи пшениці, ячменю, гороху. А коли снопи були звезені, починалася молотьба. З кожного двору долинали ритмічні удари, у когось у два ціпи, в іншого – поодинокі, бо молотив без напарника. І ці звуки були кращі за будь-яку музику, бо кожен удар ціпа сповіщав про те, що в родині буде хліб. Працювали цілий тиждень, а в неділю відпочивали – гріх працювати у світлий день. І тоді молодь, жінки, чоловіки, старі люди, діти – усі виходили на вулиці, збиралися або біля калини, або на майдані коло церкви. Настрій у людей був піднесений, усюди чулися пісні, молодь танцювала, гойдалася на гойдалках. Як смеркало, батьки забирали дітей і розходилися по домівках, а молодь іще залишалася гуляти. Майже до ранку в різних кінцях села лунали пісні та сміх парубків і дівчат.

Полюбляла сільська молодь гойдалки, старі замінювали на нові, але зводили їх на тому самому місці. Саме на гойдалці завидний парубок Павло Чорножуков вперше поговорив із майбутньою дружиною Надією. Звісно, він давно запримітив швидку, роботящу та тиху сусідську синьооку дівчину. Вона була єдиною та пізньою дитиною у своїх батьків. Удень Надя працювала на полі поруч із батьками, а коли Павло проходив повз, дівчина ховала очі та сором’язливо відверталася. Коли він намагався заговорити до неї, Надія червоніла й тікала додому. І лише коли стала дівкою та пішла з подружками на гойдалки, Павлові вдалося з нею порозмовляти. Йому відразу сподобалася і її сором’язливість, і скромність, і працьовитість. До того ж їхні наділи поруч, тож ніхто не був проти, коли хлопець і дівчина вирішили побратися.

Незабаром батьки Наді померли, межу заорали, об’єднавши наділи. Подружжя важко працювало, але щемке, бентежне відчуття того, що мають свою землю, не залишало навіть у найскладніші дні. Вони мріяли про збільшення наділу і йшли до мети через тяжку працю. Коли приходила зима, Надія пряла полотно. При світлі лампи сиділа вона за верстаком до пізньої години, щоб ранньої весни, у березні-квітні, коли в озеро стечуться води й заллють зелені луки, винести туди на коромислах полотно та вибілити на сонці. З усього села стікалися до води господині, щоб рано-вранці розстелити полотно, а ввечері забрати. Вибілену тканину фарбували в різні кольори, щоб пошити спідниці для дівчат, а хлопцям сорочки та штани. З нефарбованого білого полотна шили нижню білизну, жіночі сорочки оздоблювали вишивкою, навіть рушники і ті майстрині прикрашали візерунками. Надія вміло справлялася з роботою, вистачало полотна й родині, було й на продаж.

Одного разу навесні вдалося продати Надіїне полотно і залишок зерна на посів. Тоді Чорножукови купили сусідський наділ землі. Скільки ж було радощів від першого їхнього придбання! Надя плакала від щастя й ладна була цілувати ту землю. Їхню землю. Землю, по яку зараз прийшли, яку хочуть забрати в комуну. Ось так просто, ніби вони щойно її дали, а потім передумали й зажадали повернути. Але ж то не їхня земля! Вона належить Чорножуковим, бо на ній їхні і піт, і кров, і праця, і радість…

Розділ 10

Після повернення з області, з наради, Кузьма Петрович Щербак та Іван Михайлович Лупіков зібрали комуністів села.

– Товариші! – урочисто почав Іван Михайлович. – Ми зібрали вас, щоб повідомити про ті грандіозні плани, які ми з вами повинні втілити в життя негайно! На нараді в області керівництво нас більш детально ознайомило з документами листопадового пленуму ЦК ВКП(б). На ньому перед кожною областю було поставлено завдання суцільної колективізації. Для виконання цієї місії в наше село та сусідні хутори були направлені, як ви вже знаєте, я, уповноважений від Державного політичного управління, та Кузьма Петрович, наш парторг. Комуністична партія покладає на нас із вами велику надію. І що ми маємо на цей час? У сусідніх селах вже пройшла колективізація, селяни масово пишуться в колгоспи, існує машинно-тракторна станція, куди держава прислала перші трактори та сівалки. Прискорення колективізації загострило питання про долю куркульства. Нещодавно, у грудні цього року, на конференції істориків-марксистів товариш Йосип Сталін поставив перед нами завдання ліквідації куркульства як класу.

Іван Михайлович так запально говорив, що розчервонівся, захекався й закашлявся. Кузьма Петрович завбачливо подав йому склянку води. Чоловік вихилив одним духом її й одразу ж продовжив:

– А що у нас? Провели перші селянські збори. Не буду приховувати, що лише завдяки пораді Кузьми Петровича я не ставив на них питання вступу до колгоспу. Ми дали селянам час на роздуми. Село розворушили, як бджолиний вулик. І які точаться розмови? – звернувся він до колег-комуністів, які сиділи мовчки навпроти оратора. Хтось із чоловіків відвів погляд, хтось опустив очі, але знайшовся один, готовий дати відповідь.

– Так, ви правильно сказали, – підвівшись із місця, сказав Семен Семенович Ступак. – Село гуде як вулик. Різні точаться розмови щодо комуни. У людей тільки й балачок про колгоспи.

– А скажи мені, Семене Семеновичу, чи готові вони до вступу в колгоспи? – примруживши очі, запитав чекіст.

– Як вам сказати… – затнувся чоловік.

– Кажи як є. Ти ж комуніст!

– Ладні хоч зараз вступити лише одиниці! – на одному подиху випалив Семен Семенович.

– Як то?!

– Є бажаючі вступити, але то все бідні, дуже бідні люди. У них малі наділи, багато ротів, а худоби мало, – уточнив Ступак.

– А інші? Що їх не влаштовує?

– Не хочуть своє віддавати в суспільну власність. Розумієте, вони ще не готові розпрощатися зі своїм добром.

– Їх хтось підбурює? Морочить голову?

– Та ні, – невпевнено відповів Семен Семенович. – Звикли мати щось своє, прикипіли до нього, а все нове у нас у селі сприймають насторожено. Тобто я хочу сказати, що підуть у колгосп, але не всі.

– Багатії не підбурюють людей?

– Не чув цього, брехати не буду.

– Велике партійне вам спасибі! – промовив Іван Михайлович. – Товариші! Ось на таких принципових комуністів ми з вами повинні спиратися! Ми з вами покликані втілити у життя проект великих перетворень п’ятирічного плану, ухвалених партією ще минулого року. Головне його завдання полягає в тому, щоб капіталістичний світ у економічному відношенні наздогнати та навіть перегнати. Наш далекоглядний та мудрий старший товариш Сталін передбачає, що реалізація плану може зустріти опір деяких селян, яких маємо позбавити власної землі. Але він мудро сказав: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєчні». Тому, товариші, несвідомим елементам ми не повинні заглядати у рота. Потрібно рубати з плеча! Досить куркулям експлуатувати народ! Ніяких наймитів! Вільна праця на вільній землі! – вже кричав, надриваючи голос, чекіст. Він закінчив, захекався, знову випив води. – Куркулів змусимо віддати землю колгоспу, – сказав він хрипким голосом.

– Можна мені слово? – потягнув руку вгору парторг.

– Прошу, – відповів Іван Михайлович.

– Згоден із товаришем Лупіковим, – сказав він, підводячись. – Держава на порозі великих перетворень. Країною широкою ходою йде колективізація. Люди добровільно пишуть заяви про вступ до колгоспу. Зверніть увагу: добровільно! Якщо наші односельці не хочуть йти – це ми недопрацювали, погано вели роз’яснювальну роботу. Ми повинні поспішати, але до наступних зборів маємо ще трохи часу. Я звертаюся до директора школи: проведіть роботу з учителями. Їх небагато ще, але ж вони мають поговорити з батьками учнів. Потрібно йти самим по хатах, а також вважаю за доцільне підключити до роботи комсомольців. Із них потім сформуємо актив. Особливу увагу ми маємо звернути на багачів села.

– Чорножукових? – аж підскочив на місці схвильований Семен Семенович.

– Не тільки. Є багато людей, які мають непогані наділи земель, велике господарство. Без них, без їхніх наділів і господарства важко буде заснувати колгосп. Здається, у мене все, товариші, – закінчив промову Щербак й сів на місце.

– А якщо не захочуть багачі йти до колгоспу? Що тоді? – знову засовався на місці невгамовний Ступак.

– Спочатку проведемо роз’яснювальну роботу, а на зборах побачимо, – відповів парторг.

– Я додам до сказаного, – підвівся з місця чекіст. – Дамо змогу багатим людям добровільно написати заяви та передати майно і землі у суспільну власність. Якщо не підуть, привселюдно оголосимо їх куркулями, щоб назавжди ліквідувати куркульство як клас. І надалі не будемо пускати куркулів у колгосп! Ті, хто напише заяву про вступ, будуть звільнені від податків, а куркулі нехай попотіють, щоб сплатити податки, які будуть для них збільшені, – знову майже кричав розчервонілий Іван Михайлович. – А ми будемо будувати нове, світле життя для себе та своїх дітей. А такі люди, як ви, товаришу, потрібні партії. На зборах я буду висувати вашу кандидатуру на посаду голови колгоспу. Ви, як я здогадався, – натякнув Іван Михайлович на кульгавість чоловіка, – воювали?

– Дякую за довіру, – відкашлявшись, сказав Семен Семенович. – Так, я воював у Червоній Армії, там отримав поранення.

– Такі люди нам ой як потрібні!

– Я виправдаю вашу довіру!

– Не лише мою, – уточнив Іван Михайлович, – довіру нашої рідної Комуністичної партії! – мовив він пафосно. – Товариші, є ще питання?

– Хотілося б знати, що все-таки буде з тими, хто відмовиться віддавати свою землю добровільно? – несміливо запитав голова сільради Максим Гнатович.

– Роз’яснюю, – серйозно сказав уповноважений. – Земля тих, хто напише заяву про вступ до колгоспу, одразу ж із заявою відійде у суспільну власність. Але це не означає, що землю відріжуть по саму хату. Для ведення господарства залишимо людям частину землі. А ось хто відмовиться… Пощади нехай не чекають! Колгоспам – бути! Це я заявляю відповідально! Притиснемо кулака, та так притиснемо, що аж пищати буде! Краще перегнути, ніж не догнути! Так, товариші?

Присутні на підтримку однопартійця дружньо заплескали в долоні.

Розділ 11

Павло Серафимович повернувся з міста у неділю аж після обіду. Варя з матір’ю вже й на дорогу кілька разів ходили його виглядати: чи, бува, нічого з ним не трапилося? Адже повіз уночі цілу підводу зерна, бочку квашеної капусти та дещо з городини. Зазвичай він повертався до обіду, все розпродавши, бо дорого не просив. І як на те, з самого ранку здійнялася хурделиця. Ще з вечора земля була гола, тож Павло Серафимович запряг воза, а до обіду вже намело добрячі кучугури снігу.

Про повернення батька сповістив Туман радісним гавканням та скавучанням.

– Чекав на мене, собацюго? – почула Варя знайомий голос.

– Татко повернувся! – скрикнула радісно. – Мамо, я допоможу коня розпрягти! – кинула вона матері, вдягаючи кожушину.

Мати не встигла й рота розкрити, як дівчина вже була надворі. Доки батько заносив оклунки в хату, Варя спритно розпрягла стомленого коня, завела у стайню, принесла йому теплого пійла.

– Зігрійся трішки, – лагідно мовила вона, простягаючи грудочку цукру. – Їж швидше, доки ніхто нас не застукав, – мовила вона й усміхнулася: кінь так кумедно, обережно взяв шматочок з долоні одними губами, захрумтів і знову подивився на дівчину. – Май совість! Пий тепер, а я тобі сінця покладу.

За мить дівчина була вже в хаті. Ще б пак! Батько ніколи з порожніми руками з базару додому не повертався. Він завжди привозив якісь подарунки, а цього разу пообіцяв купити їй новенькі чобітки. Якось у місті познайомився з добрим шевцем, відтоді купує взуття лише у нього.

Мати пішла діставати горщики з їжею з печі, але Павло Серафимович сказав:

– Можеш не поспішати, бо все охолоне. Хочу своїй Ластівці гостинці віддати.

– Не маленька, – зауважила мати, – почекає.

– Так, тату, – сказала Варя. – Ви поїжте з дороги, зігрійтеся, а потім…

– Ніяких потім! – усміхнувся батько. Він дістав із мішка чорні чобітки. – Тримай!

– Ой! Які ж гарненькі! – сплеснула Варя в долоні.

Батько подивився на доньку. Скільки радості на обличчі! А очі аж світяться. Вже й дівка, а вираз обличчя досі такий наївний та дитячий.

– Дякую, тату! – Варя вже приміряла обновку. – Як на мене шиті! А ще й шнурочки є! Такі гарненькі!

– Носи на здоров’я! – мовив батько й задоволено усміхнувся. – Це ще не все. Ось вам із матір’ю по теплій хустині! – сказав він і подав дві великі вовняні картаті хустки.

– Навіщо ти мені купив? Краще б Олі подарував, – незлостиво дорікнула дружина, розглядаючи подарунок.

– І про Олю не забув! Точнісінько таку і їй прикупив. Хотів роздати подарунки на Різдво, а потім подумав: навіщо чекати? Надворі холоднеча, тож грійтеся, дівчатка мої, та батька не забувайте!

– Таке скажете, тату! Як ми можемо вас забути?!

– Усяке, доню, в житті буває, – зітхнув батько. – Михайлові нові валянки купив.

– А собі? – запитала Варя.

– Чи я для себе живу? Для вас, діти, для вас.

– Тату, а можна, я свої старі чобітки Ганнусі подарую? – обережно запитала Варя.

– Які ж вони старі? Вони ще добрі, навіть не латані, – сказав батько. – Одні намокнуть, тож можна буде інші взути.

– Варю, – у розмову втрутилася мати, – я розумію, що ти у нас щедра душа. Зізнайся, коню встигла підсунути грудку цукру?

– Невеличку грудочку, – зізналася Варя й зашарілася.

– І намисто червоне встигла подружці подарувати?

– Так, – Варя опустила голову й знов почервоніла.

– Я вже змовчала про намисто, бо таке, забавка, цяцька дівоча. Але ж чоботи – то зовсім інша річ. Це дорогий дарунок. Розумієш? Не можна весь світ обігріти, ти ж не сонце. І ми не такі багаті, щоб чоботи роздаровувати наліво й направо!

– Але ж я не комусь, а Ганнусі хотіла подарувати, – тихо мовила Варя. – Ми з нею виросли разом, вона мені як сестра.

– Хай батько своє слово скаже, – сказала мати. – Я проти.

– Тату, чого ти мовчиш? – Варя з надією подивилася на батька.

– Що я маю сказати? Ти вже не дитина, повинна розуміти, що чоботи не всі мають, бо то дорога річ.

– Тату, але у неї зовсім діряві чоботи!

– То нехай батько полагодить.

– Але… Але… – Варине обличчя враз стало червоним. Набравшись сміливості, мовила: – Обіцяю, що більше нічого не буду роздавати, але я вже сказала Ганнусі, що віддам їх! І що ж мені тепер робити?!

– Погано, коли людина не є хазяїном свого слова, – відповів батько. – А ще гірше, коли надії не справджуються. Лише тому я дозволяю тобі зробити цей подарунок, але, затям собі, востаннє!

– Дякую! – аж просяяла дівчина, і в очах заблищали сльози. – А ось і Ганнуся! – скрикнула вона, кинувшись до вікна. – А я чую: хвіртка рипнула! Так і подумала, що то моя люба подружка! – весело щебетала дівчина. – Я піду?

– Лети вже, Ластівко, – усміхнувся у вуса Павло Серафимович.

А вже за мить у старій хаті Чорножукових дві подружки щебетали, сміялися та походжали у шкіряних чобітках.

Розділ 12

Надвечір завірюха трохи вщухла й пішов тихесенький та благесенький сніжок. Село одразу ніби повеселішало, ожило. Притрушені снігом хати побіліли, стали ошатнішими та гордовитими під новими капелюхами. Чорні поля та городи задрімали, зігріваючись під новенькою ковдрою. На вулицю повибігала дітвора, хто у власному взутті, а хто й у батьківському, бо гріх не обсипати одне одного першим снігом, не пройтися у валянках по незайманому, не затоптаному людьми та худобою сніговому килиму.

Павло Серафимович якраз задивився у вікно, спостерігаючи за дитячою метушнею біля невеличкої кучугури снігу, коли помітив кобзаря Данила та його поводиря. Чоловік одразу ж вийшов на вулицю, запросив їх до хати. Данило зайшов, обтрусив сніг із шапки та кожуха, чемно привітався до господарів.

– Дитинко, та ти ж зовсім змерз! – забідкалася господиня. – Роззувайся та лізь на піч відігріватися!

Доки Павло Серафимович проводив гостя до столу, жінка висипала з торбинки на піч мішечок проса, простелила кожуха.

– Залазь, Васильку, – скомандувала вона. – Та хутчіш! Лягай на кожуха, а я тобі ще й ковдру теплу принесу. Ще моя мати (царство їй небесне!) навчила мене, як відігріватися, щоб не захворіти, – говорила вона до хлопчика, який досі трусився від холоду. – А тепер попий гаряченького молочка з медом. Відігрієшся, потім я тебе, дитинко, нагодую.

– Спасибі вам, – стиха промовив хлопчина. Він випив молоко, згорнувся калачиком й одразу ж прикрив очі. Жінка обережно накрила його ковдрою, але Василько того вже не чув: він міцно заснув.

Павло Серафимович почекав, поки старий поїсть галушки зі смаженою цибулею, подав йому ще теплого узвару.

– Дякую тобі, добрий чоловіче! – сказав Данило, поївши. – Хай тебе Бог береже та посилає усіх благ за твоє милосердя!

– Чи пошле? – задумливо промовив Павло Серафимович. – Чекав на тебе, Данило, давно чекав.

– І що ти хотів почути?

– Турбує мене ця колективізація.

– Не тебе, чоловіче, одного, – мовив старий. – Усюди щось коїться незрозуміле та лихе.

– Розкажи мені, чи йдуть люди в колгоспи? – поцікавився чоловік.

– Йдуть ті, кому втрачати нічого. Якщо все життя прожив з голим задом, то яка йому різниця, де далі бути? Чи не однаково, де ним світити? І що такому втрачати? Якщо нема хати, то й пожежі нема чого боятися. Чи не правду я кажу?

– Так, – погодився чоловік, – ти завжди матінку-правду кажеш, тому й хочу тебе послухати.

– Якщо бідняцька родина мала невеликий наділ землі та одну корову, то що їй втрачати? У таких нема чого забирати, бо все одно невеликі наділи для власного господарства лишають. Ось такі селяни й пишуться до комуни. А найбільше потерпають ті господарі, хто надбав собі і землі, і худоби, і реманенту. Залякують їх: хто не піде до колгоспу добровільно, відберемо все силою.

– І відбирають?

– Чув, що вже є такі випадки. Був хазяїн свого наділу, став куркуль, ворог радянської влади. А який з тої людини ворог? Ось ти маєш статок, а не задрав носа так, що й кочергою не дістанеш, не відвернувся ні від церкви, ні від Бога, ні від людей. Що ти поганого зробив радянській владі? – вже тихіше мовив кобзар. – Податки сплатив? Сплатив! Щось украв? Ні! Когось зобидив, поганим словом обізвав? Теж ні. Міг би мене, старого сліпця, не пустити погрітися? Так, але ж ти завжди був до людей повернутий обличчям, а не спиною. Який з тебе ворог?

Нічого на це не відповів Павло Серафимович, лише ще більше насупив брови. Старий мандрівник мав рацію та на словах виклав усі його думки.

– Так того мало, що комуністи проголошують їх куркулями, розгортають цілу війну проти роботящих людей, так ще й середняків, які не пишуться в комуну, підкуркульниками нарекли.

– І вони теж вороги?

– І вони також! Зовсім недавно люди заздрили справжнім господарям, потайки мріючи розбагатіти, мати гарні наділи, багато худоби. А тепер що? Багаті заздрять бідним, бо тих ніхто не чіпає. Тож виходить, що працьовитість уже не в пошані? Краще бути ледачим та бідним, ніж господарем? Я ось вік прожив, усього по світу наслухався, але щоб злидні були у пошані? Ні, такого ще не було, – розмірковував старий. – А тепер усім заправляють комуністи та комсомольці. А кого туди приймають? Ні, не справжніх хазяїв, а найбідніших. Чи це правильно? Один Бог знає, а я лише його створіння.

Старий замовк. Павло Серафимович сидів проти нього за столом, поклавши на коліна великі натруджені руки.

– Тож тепер я маю стидатися свого статку? – з легкою іронією в голосі спитав він.

– Можливо, не соромитися, але й не показувати, що маєш статки, – майже пошепки сказав Данило.

– Поля в комору не сховаєш.

– Згоден, але мудрі люди вже лазівку знайшли, – шепотів кобзар, ніби хтось міг підслухати.

– Яку? – упівголоса запитав Павло Серафимович.

– Не знаю, добра людина, чи тобі це допоможе, але чув, що деякі заможні люди поля ділять, щоб не відібрали комуністи.

– Як то? – поцікавився чоловік.

– Відписують на синів, на родичів або на іншу родину на якийсь час, тобто тимчасово, за змовою. Ось дивись, у тебе великий наділ, ти домовляєшся з кимось, ділиш землю, половину комусь відписуєш, і все! Прийшли до тебе чекісти землю відбирати, а ти їм папірець, документ, значить. Дивіться, кажеш, я свою землю синові віддав, тож у мене нема чого забирати, бо залишився невеликий наділ. Повинен же ти десь городину садити? Чи не так?

– Слушна підказка! – задоволено мовив чоловік. – І справді, можна ж поділити землю. Але чи вийде у мене?

– Грошенят приплатіть кому треба, то й перепишуть наділ і документи видадуть, – сказав старий, поважно піднявши вгору пальця.

– Гм… Треба спробувати, – розмірковуючи про пораду кобзаря, сказав чоловік. – А худоба? Її ж не поділиш?

– І худобу таким чином ділять! – збуджено сказав старий. – У кого було дві корівки, віддають родичам за домовленістю одну. Знову ж таки: прийшли до тебе, а у хліві лише одна корова. Що тут забирати?

– А якщо багато корів? А ще й бик, коні, кури, гуси, кролі. Що з ними люди роблять?

– Якщо не вдалося розділити, то продають худобу. Чув, що на базарах повно і м’яса, і шкір, і живої худоби. Краще вже перевести господарство у гроші, ніж задарма віддати в комуну. Чи не так я кажу?

– Воно-то так, але ж шкода, ой як шкода добру та доглянуту худобу! Було, жену вранці на пасовисько стадо, а мене розпирає від гордощів: мої корівки найкращі, угодовані, ситі, великі, вим’я до землі, коні статні, вичищені до блиску, підковані. Тепер маю свою гордість збути?

– А що робити? Зараз за коня можна вторгувати сто рублів. Але ж ціна на них ось-ось впаде, бо ти не один такий, хто хоче вигідно продати. Уже на базарі цілі ряди коней та корів, і з кожним днем все більше скотини приганяють на продаж. Багато людей не хочуть задарма віддавати свою худобу, тож і поспішають її позбутися. Якось чув від людей, що у деяких місцях добрий кінь уже коштує дев’яносто, а то й і вісімдесят рублів. Дорожче не буде, а ось впасти ціна може. Скотину відібрати можна, а гроші як ти забереш? Правильно я кажу?

– Так, Данило, так, – думаючи про щось своє, відповів чоловік.

– А курей, гусей, кролів, – продовжував Данило, – напевно, не будуть відбирати. Де ж людині той шматок м’яса взяти чи яйце дитині? Чи не так?

– Правильно ти кажеш, Данило, – зітхнув Павло Серафимович. – Та чи когось це турбує?

– І ось ще що чував, – продовжив кобзар, – комуністи закривають церкви, знімають дзвони, а священників арештовують.

– Господи! – чоловік розмашисто перехрестився. – Безбожники! І Христа на них немає! Де ж тоді людям Богу помолитися? Хто дітей хрестити буде? Молодят вінчати? І жити не дають, а помреш – нікому буде відспівати. Що ж це робиться?! І чим той батюшка завинив? Чим він їм не догодив?

– Частенько люди йшли до церкви, щоб не лише помолитися, а й порадитися з панотцями, а ті проти колгоспів. Кажуть, що і в неділю будуть люди в комуні працювати, і в свята, бо для комуністів Бога не існує.

– Антихристи! Безбожники! І не бояться кари Божої!

– Вони нічого не бояться, бо влада у їхніх руках.

– Але ж є на все воля Божа.

– Є. І прийде час, коли безбожники будуть покарані, а зараз комуністи та комсомольці здумали себе і царями, і богами на землі, – притишено сказав старий. – Але ти, добрий чоловіче, про нашу розмову – нікому! І сам обережний будь у словах. Якщо мене покарають – не біда, я вже вік свій прожив. Та й втрачати мені нема чого. Хіба що кобзу шкода, – усміхнувся у вуса Данило. – Добрий інструмент, таких залишилися одиниці.