355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Світлана Талан » Розколоте небо » Текст книги (страница 2)
Розколоте небо
  • Текст добавлен: 13 сентября 2016, 19:45

Текст книги "Розколоте небо"


Автор книги: Світлана Талан



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Дай, Боже, на здоров’є на многі літа Всім православним християнам, На многі літа, До конця віка!

Такими словами закінчив свою пісню бандурист.

У жінок і дівчат ще не висохли сльози, а вони вже усміхалися – так гарно закінчується пісня! Люди дякували бандуристові, але не аплодували, бо не прийнято. Понесли гостинці Данилові та сироті-поводирю. На простеленій старій ряднині з дірками, яка, напевне, слугувала їм і ковдрою, і одягом у негоду, з’явилися і хліб, і пироги, і шматочки сала, і сир, і молоко в кухликах, а в кашкет клали гроші.

Варя з Ганнусею послухали розповідь старого про те, як нещодавно в місті ревнивий чоловік зарізав свою молоду дружину та новонародженого хлопчика, а щоб не впала на нього підозра, вклав у руки небіжчиці ножа. Він спалив свою закривавлену одежу, а сам такий крик та галас здійняв, що ніхто б і не здогадався ні про що, якби вже після похорон не знайшли у грубці шматок незгорілої закривавленої його сорочки. І хто знайшов? Сусідський хлопчик, який прийшов до «згорьованого» батька допомогти прибрати в хаті.

– Не приведи Господи! – хрестилися жінки.

Варя ще трохи покрутилася в натовпі. Вона кивнула батькові, який саме викладав гостинці бандуристу та збирався з ним повести розмову про більш важливі справи у світі, й звернулася до Ганнусі:

– Може, підемо звідси? Далі будуть нецікаві чоловічі розмови.

– Ходімо! – погодилася подруга.

Дівчата взялися за руки та побігли до села. «Андрійко чомусь не прийшов», – майнуло в голові Варі, але незабаром вона вже не переймалася думками про коханого, бо з подругою пішли їсти.

– А твій батько не насвариться? – поцікавилася Ганнуся, коли від пирога з маком залишився маленький окраєць.

– Та ти що?! – засміялася Варя. – Ти ж добре його знаєш. Батько суворий до інших, а душа в нього добра та лагідна. Знаєш, як він мене любить?!

– Знаю. Ластівкою кличе. Дивно якось.

– Що тут дивного? – запитала Варя, ставлячи кухлик із молоком на великий круглий стіл, застелений білою вишиваною скатертиною.

– Ніхто в селі свої дітей так не називає – не прийнято.

– А в мене тато такий! – з гордістю сказала Варя. – Він і посварить, і пожаліє, коли треба. А яке намисто він мені привіз із міста! Хочеш, покажу?

– І мовчала! Ану ж неси!

Варя потягла подругу до великої дубової скрині. На ній був замок, але дівчина швиденько принесла ключ.

– Ой-ой! – Ганнуся полохливо озирнулася. – Чи можна?

– Можна! Тато з мамою ще довго будуть кобзаря слухати, нескоро повернуться.

Варя дістала дві низки намиста – червону та синю, приклала до грудей.

– Яке гарніше? – спитала вона, засвітившись усмішкою.

– Ой! Яке гарнюнє! Тобі і те, і те личить!

Варя покрутилася перед подругою, а потім помітила, як тінь смутку промайнула по обличчю дівчини.

– Даси колись на свято вдягти? – запитала Ганнуся, торкнувшись пальцями дівочої радості.

– А тобі яке більше сподобалось?

– Червоне.

– Бери, – Варя простягла червоний разок й широко усміхнулася. – Бери, бери! Це мій тобі подарунок!

– А… Як же батько? – розгубилася Ганнуся. Вона закліпала очима, а потім втупилася в намисто, все ще не наважуючись взяти до рук.

– Я потім йому зізнаюся, – махнула рукою Варя. – Не переймайся, то вже мій клопіт. Ти ж мені як сестричка. Чи не так?

– Так, – Ганнуся врешті-решт узяла намисто, піднесла до очей. – Яке ж воно гарне! Аж сяє!

– Носи на здоров’я!

– Дякую! – дівчина оговталася, обняла подругу, розцілувала в обидві щоки. – Ти направду моя сестричка!

– А ще я тобі ось що покажу, – таємниче мовила Варя й схилилася над скринею. Звідти вона дістала новеньку гасову лампу з великим склом. – Це мені тато купив у нову оселю! – гордо сказала Варя.

– Овва! Я такої ще ніколи не бачила! – Ганнуся захоплено розглядала лампу, яка справді була дуже гарна. Велика й розкішна, із зеленим зовні та білим усередині порцеляновим абажуром, вона не могла не викликати захоплення.

– Вона так ясно світить! Це – дванадцятилінійна лампа! Я її підвішу до стелі в найбільшій кімнаті! – похвалилася Варя.

– Заздрю я тобі, Варю! – сказала Ганнуся.

– Не треба, заздрість – то зло. Я ж із тобою поділилася намистом, тож навіщо мені заздрити?

– Все у тебе є, – зітхнула Ганнуся.

– Не сумуй, – Варя обняла подругу за плечі. – Ось зберемо по осені врожай, заплатимо податки, тоді тато мені нові чобітки купить, а я тобі свої віддам. Вони ще гарні, мало ношені.

– А тато дозволить?

– Дозволить! Я його вмовлю. Тепер не будеш казати, що мені заздриш?

– Ні. Як добре, бо мої геть продірявилися. Їх можна буде полатати та віддати доношувати молодшій сестричці, – заговорила швидко та збуджено Ганнуся. – Ой! Що ж це я все про себе?! Хотіла про Андрійка запитати. Все бігаєш до нього на таємні побачення?

– Так. Ой, не знаю, чим це скінчиться, – засумувала Варя. – Чує моє серце біду.

– Яка там біда? – сказала Ганнуся, ховаючи за пазуху намисто. – Поберетеся, будете жити та кататися як сир у маслі!

– А чи поберемося? – промовила задумливо. – Я знаю, що робити! Сходжу я до Уляниди, нехай вона мені на карти кине.

– І чого ти до неї ходиш? Вона ж несповна розуму.

– А чому ж тоді біжите до неї за допомогою, якщо щось трапиться? – відказала Варя. – Коли яка біда – усі бігом до Уляниди. Хтось обпікся – до неї, зуби заболіли – туди ж, бо вміє вона біль зашептати, живіт звело – до неї за травами. А як все добре, то Улянида – дурна! Ні, вона чудакувата, але все знає наперед. Святу правду каже! Улянида все знає.

– А чи потрібно нам знати, що колись буде?

– Не знаю, – стенула плечима Варя. – Я хочу дізнатися, чи поберемося ми з Андрієм, чи ні, – сказала дівчина, постановивши собі навідатися до хатинки Уляниди, що самотньо примостилася на самому краю села.

Розділ 3

Ольга збиралася прати, коли до неї зайшов брат Михайло. Вона попрохала його поставити великі чавуни з водою в піч, бо носила сьому дитину і до пологів залишалися лічені дні, але брат швидко пішов, пославшись на термінові справи. Її чоловіка Івана теж не було вдома, а із свекрухи та свекра який зиск? Старі та немічні, хоч самих на руках носи. І старшу доньку Олесю теж гріх змушувати піднімати такий тягар. Шістнадцять років виповнилося дівці, а вона така маленька, худенька та бліда, глянути страшно. І не голодує, а не росте ніяк. Її подружки такі пишногруді, мають ноги, як пляшечки, а в Олесі не ноги, а цівки. Куди їй підняти такі чавуни з водою? Ще в талії переломиться. Не в матір пішло дівча. Ольга висока, дебела, руки товсті та цупкі, що чоловік не здужає зробити – сама зробить, не переламається. Тож довелося Ользі самій тягати воду з колодязя, наповнювати чавуни та засовувати їх у піч. Ледь упоралася, поперек звело, ні зігнутися, ні розігнутися. Ойкаючи та клянучи нелегку жіночу долю, вона прилягла, та лише на кілька хвилин. Не звикла валятися у ліжку, змалку була привчена батьками до роботи, тож тільки-но біль відступив, пошкандибала збирати білизну для прання. Ольга зібрала полотняні постілки та рядна, понесла їх до жлукта, яке стояло у дворі під парканом. Складену білизну поклала у жлукто, нахилилася, щоб утрамбувати. Велика родина – прання вистачає. У животі так боляче кольнуло, аж жінка голосно зойкнула, схопилася за низ живота, присіла.

– Мамо, що трапилося? – з корівника вискочила схвильована Олеся, підбігла до матері. – Що, вже починається?

– Ні, – Ольга кволо посміхнулася. – Здається, минулося.

– Тоді відпочиньте, я сама справлюся, – сказала Олеся й вправно склала білизну. Її було стільки, що жлукто наповнилося до самого верху.

Олеся прикрила білизну ганчіркою з грубого невибіленого полотна, насипала попелу.

– Мамо, йдіть до хати, відпочиньте, бо ще народите раніше, ніж треба, – наказала Олеся так по-дорослому, аж Ольга не втрималася, усміхнулася.

– Добре, моя помічнице, – сказала вона лагідно, від чого миле обличчя дівчини аж засвітилося. Від матері почути добре та лагідне слово така рідкість, хоча Олеся завжди намагається їй годити. Та чи винна вона, що вродилася такою хилкою та кволою?

Ольга, перевалюючись з боку на бік, як вгодована жирна качка, пішла до хати, прилягла. Справді, треба трохи полежати. Доки закипить у чавунах вода, вона відпочине, а там навідається Варя, допоможе залити білизну у жлукті окропом. А ввечері повернеться додому Іван, вона візьме прача, й разом підуть до озера прати.

Ольга прокинулася від дикого крику Олесі. Підхопилася, побігла на галас. Посеред кімнати валявся перекинутий чавун. Серед пари стояла донька й щосили лементувала – її ноги були червоні.

– Мамо, я ошпарилася! – трясла руками від болю Олеся. – Я не хотіла! Я хотіла лише допомогти!

– Навіщо ти їх брала?! Хай вони згорять, ті чавуни! Господи, що ж робити? – заголосила Ольга.

На щастя, вчасно нагодилася Варя.

– Олесю, сонечко, ти можеш самостійно йти? – запитала Варя.

– Так, – крізь сльози промовила дівчина.

– Тоді негайно ходімо до Уляниди! – скомандувала Варя.

– І я з вами! – похитуючись, пішла за ними Ольга.

– Сиди вже вдома! – махнула їй рукою Варя. – Ми самі впораємося.

Вона взяла Олесю під руку, й дівчата пішли з двору. «Добра, лагідна душа у Варі, – подумала Ольга. – То в лісі пташенят, які випали з гнізда, підбирає та садовить на місце, то зайченя покинуте принесе з лісу та вигодує, щоб потім випустити на волю. Ладна всім допомогти, останню сорочку з себе зняти та комусь віддати. А так не можна… Розпестили її батьки далі нікуди. І як вона збирається жити далі?»

Улянида помастила обпечені місця на ногах Олесі якоюсь маззю, поклала примочки з трав, накрила ноги зволоженими рушниками. Потім дала дівчині випити трав’яного напою.

– Ходімо звідси, – були перші слова, які промовила Улянида від того часу, як Варя привела заплакану Олесю. Варя не здивувалася. Іноді вона заходила до цієї відлюдкуватої жінки, тож звикла до її дивацтв. – Зараз вона трішки поспить, потім я змащу рани ще раз, дам мазі, щоб удома мастила. Загоїться швидко.

Олеся й справді перестала скиглити, як побите цуценя, трохи посхлипувала й затихла, прикривши очі.

– І як тобі це вдається? – пошепки спитала Варя, слідуючи за Улянидою.

– Що саме? – уточнила жінка й сіла на лаву.

– Людей лікувати. Я б теж так хотіла.

– Не потрібно, – сказала коротко Улянида. Взагалі-то вона була вкрай мовчазна й неговірка, не всі в селі й чули її грубуватий низький голос. До неї йшли за допомогою, її й кляли як відьму, побоювалися та сторонилися. Лише Варя могла її розговорити. Дівчина не боялася Уляниди, не ганила, як інші. Варю цікавило все: і незліченні пучки трав, які висіли повсюди, і мішечки з різним насінням, і торбинки з висушеними жабами та зміїною шкірою. Все в хаті Уляниди було наповнене незнайомими запахами й таємничістю.

– Чому не потрібно? – запитала Варя, сівши навпроти жінки.

– Хочеш взнати, що таке невдячність? Тоді зроби людям щось добре.

– Навіщо ти так? Якщо ти до людей з відкритим серцем, з душею, то й вони до тебе також.

– Молода ти ще, зелена. Проживеш з моє – не так заспіваєш.

– А ти можеш мені на карти кинути? – наважилася запитати Варя, бо хтозна, коли ще випаде нагода поспілкуватися з Улянидою.

– Навіщо?

– Хочу знати, що мене чекає попереду.

– Іноді не потрібно знати. Краще не знати.

– Мені конче треба знати, чи поберемося ми з… одним хлопцем, – зізналася Варя.

– Добре, – мовила Улянида.

Жінка дістала з-під скатертини потерту колоду карт, розклала на столі так, потім – інакше, ще раз перетасувала колоду, знову розклала. Варя з цікавістю дивилася то на карти, то на обличчя Уляниди. Великий м’ясистий ніс жінки звисав майже до верхньої губи, а в маленьких, глибоко посаджених очах нічого не розгледиш, навіть настрій не вловиш. Улянида довго мовчки дивилася на карти, тоді випросталася, примружилася й почала повільно монотонно розгойдуватися. Варі стало трохи лячно. А коли ворожка заговорила, очі дівчини розширилися від жаху.

– Будеш ти заміжньою, й не раз, – ледь чутно сказала Улянида. Варя затамувала подих, щоб не пропустити жодного слова. – Хмари, чорні хмари нависли над селом. Вони вже зовсім низько, а в них горе та сльози, сльози та горе… І плакати за померлими нема вже сил. Сил у людей нема – стільки горя навколо… Мерці під ногами, а їх нема кому ховати – всім байдуже, всі хочуть жити… І піде брат на брата, сина батько прокляне, а сини відречуться від батьків. Таке буде. Скоро. Незабаром. Своя плоть буде найсмачнішою… І рідною кров’ю дітей годувати будуть. А хліб стане і життям, і смертю.

– Як то? – тремтячим голосом запитала вкрай перелякана Варя. Вона намагалася зрозуміти, що хоче сказати Улянида, але геть нічого не розуміла.

– І небо, – продовжила Улянида, не почувши слів дівчини. – Одне на всіх небо буде розколотим.

– Як то?

– І небо розколеться навпіл, – повторила Улянида. Вона розплющила очі та пильно подивилася Варі у вічі. – Ти хотіла почути правду? Я її тобі сказала. Все!

Частина друга

Час роздумів

Розділ 4

Кузьма Петрович Щербак, секретар парторганізації, прийшовши на робоче місце, згадав, як уранці зустрів свого названого брата, місцевого багача Павла Серафимовича. Здавалося б, що може побратати представників двох таких протилежних класів? А все почалося в далекому дитинстві, коли вони ще разом пасли за селом корів. Павлу принесла мати обід: шматок сала, запашний хліб, сироватку в глечику. Той сів їсти, а Кузьма дістав одну пісну варену картоплину, почав її чистити. Їсти хотілося так, що аж гуло в животі, і хоч був із бідної родини, просити не став. Згадав, що вдома ще п’ятеро братів та сестер, а годувальниця – одна мати, батько помер від сухот, тож невідомо, чи залишилося в хаті бодай щось із їжі, чи ні, а йому ось дали картоплинку, бо хтось має пасти корову. Тоді Павло підсів до нього, розклав свої харчі, запропонував: «Давай поїмо разом». Так і сказав. Якби пригостив шматком – не взяв би, відмовився, а разом можна було пообідати. І таким смачним все здалося, аж світ посвітлішав. Павло не доїв один шматочок сала, віддав Кузьмі. «Віднесеш найменшим, – сказав він, усміхнувшись. – Скажеш: гостинець від зайчика».

Того дня була страшенна спека, тож хлопці погнали корів ближче до озера, щоб там покупатися. Павло шубовснув у воду й поплив на протилежний берег. Кузьма вирішив не відставати, але чи сили не розрахував, чи так охляв від постійного недоїдання, – почав тонути. Павло витяг його на берег, відкачав воду, якої той наковтався. Кузьма попрохав нікому не розказувати, що трапилося, бо хлопці засміють. Павло дав слово тримати язика за зубами, а Кузьма запропонував стати йому братом. Щоб усе було по-справжньому, хлопці ножичком зробили надрізи на руках, і коли заюшила кров, приклали одну до одної руки та поклялися у вічній дружбі. Можливо, вони б товаришували й далі, але за кілька років бездітна тітка з Харкова забрала трьох дітей на виховання, взяла до себе й Кузьму. Раз на кілька років він приїздив у рідне село до матері, найчастіше влітку, і хлопці знову були разом. Далі життя набрало шаленого темпу, і Кузьма все рідше з’являвся в Підкопаївці, а це от приїхав назавжди.

Недовго прожила стара Щербачиха при синові та невістці, за тиждень померла. Здавалося, що все життя чекала його і, дочекавшись, заспокоїлася, лягла на лавку, склала на грудях руки й тихенько відійшла. Кузьма поховав матір, як годиться, та й заходився чепурити стареньку хату. Невеликий спадок дістався, але чи багато йому з дружиною Марією потрібно? Діток у них не було, тож місця на двох вистачить.

Якось не знаходив часу навідати названого брата, а сьогодні випадково зустрів, тож обнялися, похристосалися, перекинулися кількома словами. Чи то час охолодив відносини, чи відчув Чорножуков, що вони тепер на різних полюсах? Кузьма Петрович на партійній посаді вже не перший рік, із гідністю витримав чистку лав у квітні цього року, а тепер партія направила його у рідне село з важливою місією. На нього покладені великі надії, які він має виправдати. Село не виконувало план хлібозаготівлі, хоча більшість живе не безбідно. Звичайно, виконати план, який уряд збільшив у півтора рази, важкувато, але потрібно, конче необхідно для держави. У селі півтисячі господарств, і лише десяток із них вели спільний обробіток землі. І що з того? Весною так-сяк гуртом провели посівну, а збирали врожай окремо. Не виправдало надій спільне користування землею, тому й поклали на нього, принципового, безкомпромісного комуніста зі стажем, завдання провести колективізацію та створити нову суспільну власність – колгосп. Якщо впорається – а повинен, бо партія не знає слова «може», є слово «потрібно», – господарство вийде нівроку. Родючої землі тут багато, такий чорнозем, що я тобі дам! Якщо до підкопаївських угідь приєднати ще й два хутори, Надгорівку, що трохи вище села, та хутір Миколаївку, що нижче, то вийде непогане господарство. Навколо є і пасовиська для худоби, і ліс, хоч не так уже й багато. Гарна тут місцина. А якщо проїхати з десяток кілометрів на схід Луганщини або й на південь, то там лише степи та рівчаки, неосвоєна земля, де часом на кілометри простяглися піщані неродючі ґрунти.

Звичайно, один у полі не воїн, тож для координації дій на місці прислали в село уповноваженого від ДПУ з Ростова-на-Дону Лупікова Івана Михайловича, комуніста, учасника громадянської війни. Кузьма Петрович уже встиг із ним познайомитися й навіть потоваришувати. Іван Михайлович справив приємне враження, щоправда, був запальний, занадто вже непосидючий та нетерплячий, йому хотілося зробити все й одразу. На місце призначення Лупіков прибув сам, без родини, залишивши дружину з донькою в Ростові. Напевно, це було правильне рішення. Його місія в Підкопаївці була тимчасовою й нелегкою. Хтозна, як зустрінуть селяни нововведення? Можливо, будуть чинити опір? У селі завжди до нового ставилися насторожено, а тут їм запропонують нове життя, до якого вони не готові. Кузьма Петрович розумів, що краще обрати тактику обережності, щоб одразу не нашкодити, не настроїти селян вороже проти колгоспів. Тому й не поспішав приймати рішення, а впродовж місяця ремонтував батьківську хату, дослухаючись до кожного слова жителів села.

А ось запальний молодий комуніст Іван Михайлович одразу рвався до роботи, готовий в один день змінити все кардинально. Кузьма Петрович по-батьківськи, ненав’язливо порадив йому обжитися в новій оселі – покинутій хаті, підремонтувати дах, бо сусіди вже висмикали зі стріхи добру латку соломи, прикупити в місті щось для господарства. А головна порада – не поспішати, придивитися, хто в селі чим дихає. Молодий комуніст, або, як його вже прозвали, «чекіст», трохи невдоволено попихкав, але послухався старшого товариша. Якийсь час він приводив до ладу своє житло, а потім вони разом почали готуватися до перших загальних зборів.

По-перше, потрібно було обрати нового голову сільради замість старого п’янички. Для цього на партійних зборах прийняли до лав Комуністичної партії Максима Гнатовича Жаб’яка. Він людина порядна, непитуща, з бідняків. Також поповнив ряди партії Семен Семенович Ступак, корінний житель Підкопаївки, людина чесна, справедлива, грамотна, хоча й із бідної родини. Йому селяни довіряли, його поважали за справедливість та розсудливість. Семен Семенович воював у лавах Червоної Армії, був поранений. Осколком йому роздробило кістки ноги, тепер вона не згиналася, і Семен Семенович шкутильгав. Його кандидатуру намітили на голову новоствореного колгоспу, слід було лише вміло підвести до цього людей. Також провели збори та поповнили лави комсомольців кількома бідняками, бо на них, молодих та ініціативних, надія партії, їм своїми руками будувати світле майбутнє. Потрібно створити міцний осередок із комуністів та комсомольців, тоді справу колективізації буде успішно завершено.

Кузьма Петрович підвівся з-за столу, відчувши у тілі весь холод маленької кімнати сільради. Підійшов до грубки, підкинув сухеньких дровець у вогонь. Рано почалася зима й вдарили перші морози. Чоловік підійшов до вікна, задивився на безлюдну вулицю. В таку негоду добрий господар собаку на вулицю не вижене. А ось і перші перехожі. У скрюченій постаті Кузьма Петрович пізнав стару горбату Секлету. За нею з в’язками хмизу через плече сунув її син, пришелепкуватий Пантьоха. Він то підскакував зненацька, то шкірив дурнувато зуби, то спинявся, щоб поколупатися пальцем у носі. Бідні люди! Воно й мати не зовсім сповна розуму, а ще й народила неповноцінного сина. Добре, що в селі багато жалісливих людей, – і їжу занесуть у їхню хатинку, й сяку-таку одежину. Такі, як Секлета й Пантьоха, запишуться в колгосп, бо їм однаково втрачати нічого, але яка з них користь?

Ось такі, як Чорножукови, дуже потрібні. Вся їхня родина живе заможно. Гордій Серафимович – бондар. Якщо кому бочку треба або нову скриню – йдуть до нього, бо має золоті руки. У його дружини швейна машинка, одна на всі навколишні села, і шиє жінка вправно, непогано заробляє. А ще в них сім гектарів землі, троє коней, велике господарство. Другий брат, Федір Серафимович, має не лише вісім гектарів землі, коней та корів, але й свою кузню. Але не вони турбували Кузьму Петровича. Відчував, що найбільшим головним болем стане найстарший, Павло Серафимович. Названий брат мав у своєму господарстві п’ять коней, бичка, шість корів, а ще п’ятнадцять гектарів найкращих земель. До того ж у його власності були сінокіс та березовий гай за селом. І навіть не такі значні статки непокоїли Кузьму Петровича. Головною перепоною могло стати те, що Павло Серафимович користувався повагою односельців. Як трапляться проблеми – біжать до нього, з ним радяться, до його слова дослухаються. Комусь старший Чорножуков дасть слушну пораду, когось пожаліє, комусь допоможе і хлібом, і грішми. Суворий, але справедливий – ось такого перетягти б на свій бік! Але зробити це буде майже неможливо, бо з молоком матері він усотав поняття «моє» та «я сам собі хазяїн». Із дідів-прадідів такі Чорножукови зрослися зі своєю землею, сплелись корінням так, що по живому не віддереш. Можливо, з часом зміниться його світобачення, й він сприйме спільне господарство, але зараз його «моє» для нього найважливіше. Як його змінити? Як довести, що за колгоспами майбутнє?

Кузьма Петрович ще довго стояв у задумі, дивлячись у вікно, де вже тепер зима посипала свої володіння першим дрібним сніжком. Він не знав напевне, як буде діяти далі, щоб не сполохати Павла Серафимовича, а підійти до нього обережно, можливо, навіть тактовно. «Головне – не поранити звіра, бо перед лицем смерті він може стати небезпечним, – міркував Кузьма Петрович. – Важливо, щоб молодий комуніст не наламав дров – все-таки у нього більше повноважень, але менше стриманості».

Розділ 5

Порадившись, Кузьма Петрович та Іван Михайлович вирішили не запрошувати на перші збори селян уповноваженого з райкому. Метою зборів був не запис у колгосп, а роз’яснювальна робота та агітація. Потрібно донести до свідомості людей, що прийшли нові часи, коли треба відходити від одноосібних хазяйств та створити нове, спільне, більш перспективне господарство. Активісти, новоспечені комсомольці, обійшли всі двори, щоб сповістити про збори в кожній оселі. Звичайно, можна було цього й не робити, бо в селі вже не один день тільки й розмов, що про чекіста та комуніста, яких прислали для створення колективного господарства. До того ж нещодавно побував «у гостях» бандурист Данило. Від нього й дізналися, що повсюди йде колективізація та створюються колгоспи. Ці нові слова, як і зміни по селах, лякали людей, змушували перемовлятися поміж собою. Ніхто не знав достеменно, що їх очікує, а чекання й невідомість зробили людей обережними та настороженими.

Збори мали відбутися в сільському клубі, який знаходився в колишньому панському маєтку. Приміщення було доволі великим, тому його поділили на дві половини. В одній був клуб, в іншій – школа, а збоку пробили двері, де в одній кімнаті була сільрада, друга, з обшарпаними та полущеними стінами, поки що пустувала, тож там складали папери, фарбу та червону тканину для написання гасел, а в кутку примостилися мітла, кілька лопат і лежали дрова. До зборів написали гасло «План до двору, а господар додому!» та вивісили над сценою поруч із портретом Сталіна. Таким було розпорядження Івана Михайловича, який нещодавно їздив на нараду в район та десь запримітив такий напис. На сцену винесли великий стіл, накрили червоною тканиною. У відро з піском встромили древко з червоним прапором, поставили заздалегідь на сцені, а перед зборами примостили на стіл лампи для освітлення та графин із водою – теж нововведення Івана Михайловича.

Поступово приміщення наповнювалося людськими голосами. Селяни підходили, віталися, всідалися на довгі лави. Чоловіки пихкали цигарками та неголосно поміж собою розмовляли, обговорюючи погоду. Іноді хтось кидав жарт, і всі вибухали сміхом. Жінок і дівчат було набагато менше. Дівчата шушукали, стріляючи очима до гурту хлопців, жінки обговорювали то тільну корову, то дітей, які з першими холодами почали застуджуватися. Одна з жінок дістала торбинку смаженого соняшникового насіння, тож потяглися руки, розібрали по жмені і полетіли під ноги лушпайки. Поміж лавами бігали невгамовні дітлахи, ганяючись один за одним, але їх було небагато – не всі мали взуття, щоб у таку негоду вийти надвір. Діти притихли, щойно до приміщення зайшов чекіст. Ще б пак! Він був одягнений у шкіряну блискучу куртку, від нього пахло одеколоном, але не це так привернуло увагу дітей. На поясі чоловік мав кобуру, з якої виглядав наган. Хлопчаки зачаровано, з роззявленими ротами розглядали зброю.

– А він справжній? – запитав найменший, тицяючи пальцем на наган.

– Атож! – повагом сказав старший. – Звичайно, що справжній! – додав він та насунув картуза малому на очі, і всі хлопчаки засміялися.

– І патрони в ньому є? – запитав невгамовний малий, поправивши на лобі картуза.

– Еге ж! Не кукурудзою ж він заряджений! – пояснив старший, а всі одразу засміялися, підтримуючи друга.

– А в кого він буде стріляти? – знову спитав цікавий до всього малий.

– У ворогів. У кого ж іще?!

Хлопча на мить замовкло, не зовсім розуміючи, де ті вороги, в яких потрібно стріляти.

– От якби він дав мені постріляти! – зітхнув малий.

– То піди попроси.

– Не дасть! А якби дав, то я поцілив би в діда Панька за те, що він мене кропивою відшмагав за ті два яблука, які я восени вкрав прямісінько у нього з-під носа! – сказав хлопчина, викликавши знову сміх.

– Цитьте! – прикрикнув хтось із чоловіків, і хлопчаки побігли в кінець зали та примостилися на долівці попід стіною. У цей час на сцену вийшли кілька людей і сіли за стіл.

Кузьма Петрович підвівся, й гамір потроху вщух. Щербак огледів присутніх. Пелехи сизого диму огортали притихлих на лавках людей. На нього дивилися сотні селян – хто з цікавістю, хто насмішкувато, хто з недовірою.

– Товариші! – почав свою промову Кузьма Петрович. – Дякую вам, що знайшли час та пристали на пропозицію прийти на збори. По-перше, дозвольте представити, якщо ще хтось не знає, оперуповноваженого від ДПУ, комуніста, чесну та поважну людину Лупікова Івана Михайловича, – сказав він, і приміщення вибухнуло реготом, бо хтось із чоловіків одразу його озвучив по-новому, додавши «за» попереду слова. Іван Михайлович побуряковів. Щоразу до його прізвища причіпляли спереду оте «за», від чого воно ставало до реготу смішним та образливим. Кузьма Петрович витримав паузу, поплескав у долоні. До нього приєдналися оплески із зали.

Іван Михайлович підвівся, кивнув головою, а Кузьма Петрович оголосив перший пункт черги денної – вибори нового голови сільської ради. Кандидатура Максима Гнатовича Жаб’яка була підтримана одноголосно, чи тому, що була ним запропонована, чи то й справді всі були згодні, чи це питання найменше всіх цікавило. З другого питання Кузьма Петрович надав слово Івану Михайловичу. Почав він промову про невиконання селянами планів хлібозаготівель. Довго розказував, яке важливе для держави виконання плану, бо «країна на вас покладає надію і не допустить саботажу ні в якій формі».

– Ви ж не вороги державі, яка вчить ваших дітей у школах зовсім безкоштовно? Діти пролетаріату, діти робітників на будівництвах, на заводах, у місті повинні бути нагодовані. Чи не за це ми проливали кров у Громадянській? – палко промовив Іван Михайлович. Товстенький, низького зросту, з рідким русявим волоссям, він говорив запально, аж розчервонівся, і на лобі виступив піт.

– А наші діти нехай ходять голодні? – почувся чоловічий голос.

– І ваші повинні бути ситі!

– Якщо виконати план по податках, то доведеться колупати зі стін крейду та годувати нею дітей, – зауважила якась жіночка.

– Шановна… – почав був Іван Михайлович, але жінка його перебила:

– Не шановна я тобі. Називай мене як хочеш, але своїх дітей голодними я не залишу. Прийди до хати, подивися, як ми живемо і чи є з чого той твій план виконувати.

Люди невдоволено загули, мов бджоли у вулику.

– Ось про це я й хотів із вами побалакати, – продовжив Іван Михайлович, й голоси почали стихати. – Ви можете змінити своє життя на краще вже сьогодні, зараз, не чекаючи, що хтось нагодує ваших дітей. Мене направили у ваше село для побудови нового, світлого та ситого життя. І це життя буде щасливим! Жили погано, працювали у наймах, були батраками, а будете господарями на своїй землі! У селі буде електрика, збудуємо дитячий садок, і вам, жінкам, не доведеться дітей залишати самих вдома, вони будуть нагодовані та доглянуті. Організуємо спільні кухні, де ви будете безкоштовно харчуватися. Для цього ви всі повинні об’єднати свої землі та господарства в одну спільність, тобто створити колективне господарство, яке має назву колгосп. Згадайте, як у народі кажуть: «Гуртом і батька легше бити». Чи не так, товариші? – Іван Михайлович обвів поглядом притихлих людей. Якийсь час була мертва тиша.

– У нас уже було суспільне користування землею, – порушив тишу старий Пантелеймон. – І що з того вийшло? Скотина ледь не померзла, а врожаю було як кіт наплакав.

– А що ви хотіли, щоб десять чоловік підняли країну? І чим вони мали обробляти ту землю? Ні коней вдосталь, ні реманенту – нічого в них не було. Ось на зміну їм ідуть колгоспи, де все буде спільне, – схвильовано промовив Іван Михайлович.

– І молодиці спільні? – посміхнувся дід. – Тоді я згоден, може, якусь спільну молодицю хоч за груди потримаю! – пожартував він, але засміялися лише дівчата. Чоловіки сиділи похмурі.

– Жартувати будемо, коли створимо колгоспи, – зауважив Іван Михайлович. – А зараз я хочу, щоб ви зрозуміли, яке щасливе життя вас чекає в майбутньому. Лише в колективному суспільному господарстві кожен із вас стане господарем. Вступите добровільно в колгосп – навесні отримаємо трактори. Йде нове життя, на зміну коням прибуде нова техніка.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю